№ 18.

Поліська с/рада.

Полісся (Жабчичі) у XVIII – XX ст.

Полісся (Жабчичі) – І

Більшість археологічних знахідок відноситься до кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси (ще в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну). Більшість знахідок належить до останнього періоду – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Не так далеко від с. Полісся поселення кам’яного віку: „Дроздовиця–1” (пос. доби неоліту кам’яного віку) – в 1 км на півд. від півд. окраїни с.Диханівка; неолітична стоянка культури ямково-гребінцевої кераміки – в 1,5 км на сході від с. Смяч.

Полісся (Жабчичі) – ІІ

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е., коли, з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова), стався перехід до бронзового віку з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена.

Кераміка середньодніпровської культури (XXVI–XV ст. до н.е.) ранньої бронзи, прикрашена: лінійним, „мотузковим”, „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань, розчесами. У кераміки сосницької культури (вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської (XI–IX ст. до н. е.) прикрашення: „мотузковим”, лінійним, геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Поселення бронзового віку недалеко від Полісся: Поселення бронзового віку недалеко від Полісся: „Берилівка–1” (пос. бронзового віку) – в 1,6 км на півн. захід від півн. окраїни села, на лів. березі р. Тетева; „Тетева–2” (пос. бронзового віку – середньодніпровська культура) – за півд.-схід окраїною села, на лів. березі р. Тетева; „Тетева–3” (пос. (II–I тис. до н.е.) епохи пізньої бронзи – раннього залізного віку)  – в 2 км на півд. схід від півд.-схід околиці села.

Полісся (Жабчичі) – ІІІ

Покладами болотної руди на Поліссі користувались ще і металурги Гетьманщини.

Поселення залізного віку (І тис. до н.е.) відкриті поблизу сіл: Здрягівки і Радянського (милоградська культура). Першими поліськими культурами залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхновська (IV–II ст. до н.е.) культури. Належали вони предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Для кераміки наступної культури залізного віку – зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), відкритої вперше поблизу с. Зарубинці (Черкаська обл.), характерні прикрашення нігтевими вдавлюваннями або орнаментом „виноградне гроно”. Поселення наступної культури залізного віку – зарубинецької культури (III ст. до н. е. – II ст. н. е.) знайдено поблизу с. Радянське (знайдені: уламок залізного гарпуна і керамічне прясельце схожі на пізньозарубінецькі знахідки з поселення поблизу Зміївки). Городище бліля с. Мощенка – в 600 м від села, вище за течиєю р. Тетева, на заболоченому лівому березі, на узвишші (15–20 м) берегового миса, обмеженого с двох сторін ярами, в ур. Горщина: ранньозалізний вік (милоградська культура), зарубинецька культура (пізня зарубинецька культура – І–ІІ ст.) – постзарубинецькі культури до VI–VIII ст. н.е), колочинська культура (V–VІІ ст. н.е.), яка була балтською і, можливо, також слов’янська.

Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька культура, були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей.

Полісся (Жабчичі) – ІV

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), яка в IV ст. пережила нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення Правобережжя Дніпра схожа частина поселень Лівобережжя.

Поселення ранньослов’янської київської культури (ІІІ–V ст. н.е.) теж відоме поблизу с.Берилівка. Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вчені вважають ранньослов’янскими. На їх археологічні пам’ятники, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина пам’ятників Лівого берега.

Полісся (Жабчичі) – V

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” .

Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними білоруського археолога О. А. Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу, і Тетеви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями.

Довжина прикордонних болот від Добрянки до Сеньківки близько 40 км, а їх ширина приблизно 2 км. Єдиний коридор в цих, непрохідних раніше болотах – в районі Добрянки, Ільмівки та Глибоцького.

Полісся (Жабчичі) – VІ

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи.

Давньорускі поселення біля Полісся: „Даньки” (давньоруське поселення) – на лів. березі р. Верпч, в ур. Даньки; „Криниця” (давньоруське поселення) – на півд.-схід. окраїні села, по правій стороні дороги Гасичівка – Мощенка, на лів. березі р. Тетива, в 50 м на півн. схід від моста.

Під час війни з монголо-татарами. кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві зменшилась майже в 25 разів!

Полісся (Жабчичі) – VІІ

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Так. непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська. Поселень в прикордонних землях в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).

Археологи знайшли післямонгольську кераміку: Солонівка – пос. „Дюна” (ХІІІ – ХІV ст.) – в 600 м на півн. схід від схід. част. села на лів. березі р. Верпч; Хоробичі: пос. залізного віку (пізньозарубинецька культура (1–11 ст. н.е.), ранньослов’янського часу (київська культура), пос. XIII–XIV ст. – в 2,6 км на півн. схід від села на прав. березі р. Верпч.

Полісся (Жабчичі) – VІІІ

На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало – так, в Чернігівькому повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу.

Заселення майже безлюдних земель на півночі Сіверської землі – межиріччя Смячу та Снову – пов’язано з Фащами. За царювання Владислава–IV, ці землі увійшли до складу Седнівської волості Чернігвського воєводства.

Володінням польського шляхтича Олександра Фаща, а після нього – шляхтича Миколая Фаща – спочатку було тільки Старе Сіло. Можливо, так колись називалось Старосілля, адже саме Фащі на початку 1640-х років осадили: Старосілля, Солонівку та Жабчичі (с. Полісся).

Полісся (Жабчичі) – ІX

З литовськими шляхтичами Борозднами, пов’язано заселення півночі Сіверської землі, починаючи з XVI ст.,. У XVIII ст. землі, що їм належали, увійшли до складу Суражського, Мглинського, Стародубського та Городнянського повітів Чернігівської губернії.

Назви річок та болот в польських грамотах, отриманих Борозднами у 1620 р., майже не змінились до наших часів: Сновь, Цата, Жовідь, Титва, Трубеж, Росуха, Воронуха та інші. Згадується і Жабинське болото, від назви якого, можливо, походять колишні назви сіл Жабчичі (тепер Полісся) і Жабчицька слобода (перейменоване на Радянське, а потім – на Слободу). Вже у 1625 р. володінь у Борозден стало значно меньше. Селища та пустоші дістались іншим полякам, які тут поселились.

Полісся (Жабчичі) –X

Вели Фащі поземельну суперечку з Йосипом Бороздною, одним з п’ятьох представників династії Борозден, і з його сусідом Барановським – за Горськ, Клюси і Куртановичі. З королівського декрету 1648 р. видно, що викликані за скаргою Фаща в асесорський суд – Бороздна і Барановський в цей суд не прийшли навіть після чотириразового позову.

За таку насмішку над „правом посполитого” Йосип Бороздна (помер у 1655 р.) був вигнаний з Речі Посполитої і позбавлений всіх маєтків. Покарання на той час немале. Лаврентій Бороздна (1624–1698) був банітований разом з батьком. Цей декрет було підписано 30 березня 1648р.