№ 15.

Макишинська с/рада.

Макишин у XVIII– XX ст. 

Макишин – І

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного, бронзового і залізного віків. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля  льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси (ще в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну).  Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Більшість археологічних знахідок відноситься до останнього періоду кам’яного віку – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Поселення кам’яного віку: „Березняки” („Дорошева березівка”) – пос. доби неоліту кам’яного віку на півд. сході від центра села; „Помірки” („Макишин–3”): пос. доби неоліту кам’яного віку (культура ямково-гребінцевої кераміки), епохи бронзи – в 200–300 м на північ від с. Макишин, в ур. Помірки; „Червоні Лози” – пос. доби неоліту кам’яного віку в 1 км на півд. схід від центр. част. села, напроти села, на лів. березі р.Снов; „Шулікова Голова” („Біля Хвої”): пос. доби неоліту кам’яного віку, епохи бронзи, ранньослов’янського часу (київська культура) – в центр. част. села.

Макишин – ІІ

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е., коли з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена, коли з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Кераміка середньодніпровської культури (XXVI–XV  ст. до н.е.)  ранньої бронзи, прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької (II тис. до н. е і лебедівської (XI– VIII ст. до н. е.) культур характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзового віку: „Макишин–1” („Седнів–5”): пос. епохи бронзи (ІІ–І тис. до н.е.), ранньослов’янського часу (ІІІ–V ст.), давньоруського часу, пос. ХІV – ХV ст. – в 1,5 км на південь від с. Макишин в ур. Журавлеве Поле (Жоравля); „Седнів–4”: пос. епохи бронзи (ІІ–І тис. до н.е.), ранньослов’янського часу (І–ІІІ ст. н.е.) – в 2 км на південь від с. Макишин і в 1,5 км на півд. схід від Седніва, біля ур. Малахів Сад;

Макишин – ІІІ

На Поліссі болотною рудою користувались ще і металурги Гетьманщини.

Першими поліськими культурами раннього залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (V–II ст. до н.е.) культури. Належали вони або предкам балтів, або предкам слов’ян.

Поселення „Сокирин Пісок”: пос. доби неоліту кам’яного віку (V–III тис. до н.е.), епохи бронзи (XVI–XII ст. до н.е.), ранньозалізного віку (милоградська культура), ранньослов’янського часу (І тис. н. е.), давньоруського часу – в 1,5 км на півд. схід від центра села, на лів. березі р.Снов, в 1,2 км на півд. схід від моста через Снов, в ур. Сокирин Пісок, біля озера Мальцево (Бочонкове). Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька культура (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. Для кераміки зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), відкритої вперше поблизу с. Зарубинці (Черкаська обл.), характерні прикрашення нігтевими вдавлюваннями або орнаментом „виноградне гроно”. Недалеко від Макишина – Смичинське поселення: ранньозалізногу віку (милоградська культура), ранньослов’янського часу (київська культура), почепської культури (I–II ст. н.е.), кераміка якої подібна юхнівській і дніпро-двинській (VIII ст. до н. е. – IV ст. н. е.) культурам та схожа с зарубинецькою культурою – в 300 м на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Смичин, на прав. березі р. Крюкова.

Макишин – ІV

Серед племен черняхівської культури (II–IV  ст. н.е.), яка в IV ст. пережила нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або  балтською.

   Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення Правобережжя Дніпра схожа частина поселень Лівобережжя. 

Поселення ранньослов’янської київської культури (ІІІ–V ст. н.е.): „Макишин–2” – пос. ранньослов’янського часу (VII–VIII ст.) в 1,2 км на південь від села, між Макишином і Седневом, ближче до с. Макишин, на обривистому мисі, в 300–350 м від поселення „Седнів–4”; „Селичева Круча ” – пос. ранньослов’янського часу (поч. І тис.) в 400 м на південь від села, на прав. обривистому березі р. Снов (висота 15 м), в ур. Селичева Круча.
Макишин.

Макишин – V

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” .

  Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

 За даними білоруського археолога О.А.Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу і Тетеви; приток Снову – цей кордон співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями.

Макишин – VІ

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи. 

Давньоруські поселення:

1.  „Зелені Яри–1” – давньоруське поселення в 1,5 км на півн. захід від с. Макишин, на краю яра, в ур. Рудка.

2. Зелені Яри–2” – давньоруське поселення  в 2,5 км на півн. захід від с. Макишин, на прав. березі висохлого струмка.

3. „Макишин–1” („Седнів–5”): пос. епохи бронзи (ІІ–І тис. до н.е.), ранньослов’янського часу (ІІІ–V ст.), давньоруського часу – в 1,5 км на південь від с. Макишин в ур. Журавлеве Поле (Жоравля).

„Гради многи им-же несть числа” були знищені під час війни з монголо-татарами. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів! 

Макишин – VІ

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Так, непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська. Поселень в прикордонних землях в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).

Археологи знайшли післямонгольську кераміку: Макишин – „Макишин–1” („Седнів–5”): пос. епохи бронзи (ІІ–І тис. до н.е.), ранньослов’янського часу (ІІІ–V ст.), давньоруського часу, пос. ХІV – ХV ст. – в 1,5 км на південь від с. Макишин в ур. Журавлеве Поле (Жоравля))

Макишин – VII

На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало – так, в Чернігівському повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. Снов та його притоки давали значно меньше можливостей врятувати життя, ніж глибока Десна з її багатьма островами. Хоч лісів на берегах Снову було багато, але тут залишилось тільки декілька поселень: Клочків, Сенявине, Смячеськ, Мокишин та Листвин на р. Крюкові.

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Але поселень не вистачало. Так, Макишин ділили між собою аж 9 московських синів боярських.

В грудні 1620 р. д. В. Листвин на р. Крюковій, а також Смяч на р.Смяч – отримав Ян Самуель Пац. У січні 1621 р. д. Мокишин і сл. Седнів на Снову – дістались Станіславу Глембоцькому. С.Пац купив поселення С.Глембоцького на берегах Снову, а також с. Тупичів у 1626 році. Куликівка теж була володінням Паців, від яких дісталась Ворошилі. Володіння Паців знаходились також на берегах Сожу.

На місці Седнева в сер. XVI ст. був Сновськ – слобода боярських синів Осипа Каменева і Русина Радуліна, але після 1618 р. С.Глембоцький осадив тут нову слободу. Можливо, Станіслав Глембоцький заселив Седнів (Сновськ) ще раз після його запустіння.

У 1638 р. Седнів мав статус містечка, а у квітні 1640 р. Ян Самуель Пац, засновник Седнівської волості, однієї з найбільших волостей воєводства – звільнив від звичайних податків всіх седнівських ремісників: кравців, кушнарів, шевців, гончарів ковалів та інших, надавши їм право самим вирішувати власні справи, за винятком кримінальних, підлеглих замковому суду.

Пільги для слобожан привели в Сіверську землю – „нахожих людей” з білоруських воєводств Литовського князівства та з Московського царства. Без карт і компасу вони знаходили дорогу до Снову, йшли вниз за течією, селились по берегах цієї та інших річок. Подались сюди і ті українські сім’ї з-за Десни, яким там не вистачало родючих земель.

Макишин – VIII

В селах: Макишин, Кузничі, Мощенка, Хоробичі – працювала наукова експедиція, якою керували М.І.Толстой і його дружиниа СМ.Толстая. М.І.Толстой (15. 04. 1923 р., Югославія – 1996 р.), правнук Льва Миколайовича Толстого – доктор філологічних наук, професор.

А ось приклад мови, записаний в сер. XІX ст. в Макишині:

„– Ще й тєпєрь є у нас чаловік, вун сколька раз хотів завєсті пасяку, да нє як єму не плужило, дак вун узяв да і подпісавсь чорту. От як подпісавсь, дак с тих пор уже развйов калуд сорок, да ще яка гарна пчєла! Хто райов не ловить, а у нєго ловяться.

–Як це буває, – віддається душа дияволу?

–Я сам не бачив, а кажуть, шо треба урізать мізінец, да тиєю кров’ю напісать, а що напісать, звісно, чорт уже скаже; а, як хто не вміє напісать, так чорт вузьме руку да і водіть єю по бумазі. А шо я не брешу, дак от шо: раз у осені ішов я з тим чаловіком за Сінявкою із лугу, було темно. Минаємо сади да разгаваруєм, даходімо до кладок, аж на березі огонь і щось таке стукає да і кричить: Савка, гов! Савка, гов! Я, як глянув на нєго, аж вун так побілів, що аж Боже храні! Да усє просіть мєнє, щоб я єго не кидав, а то як, – каже, – мєнє ти кінеш, дак яни мене хопять. Да тут і признавсь міні, шо йон подпісав їм на пасяку. Послі уже я чув, шо йон отпросівсь на скулькісь гадув”.

Макишин – IХ

Повстання Хмельницького 1648 р. швидко вийшло за межі реєстрових полків: Чигиринського, Черкаського, Канівського, Корсунського, Переяслівського, Кропивненського та Білоцерківського. На Поліссі міських і сільських козаків проживало мало, але, хоч більшість місцевих жителів, які були нащадками вихідців з білоруських воєводств, не мали необхідних військових здібностей, багато з них теж покозачилось. З дочкою Д. Ігнатовича одружився Василь Іванович Полетика (Політика), у 1670–1677 роках – седнівський сотник.

В. І. Полетика обрав своє місце у рядах повстанців. Ще про Полетику відомо, що його батько – православний шляхтич („польскої нації, породи шляхетскої”) із містечка Броди (Кременецький повіт) Волинського воєводства.

Сучасники називали Демка Ігнатовича мужичим сином, підкреслюючи незнатність походження. Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву. Його недруги чинили так само.

Населені пункти Городнянського краю спочатку входили до складу Седнівскої сотні. Городнянська сотня була сформована в північній прикордонній місцевості. Коли була сформована Городнянська сотня, Макишин залишився у складі Седнівської сотні.

Макишин – Х

У 1676 р. почалась війна з Османською імперією. Чигирин витримав 3 тижні облоги та дочекався допомоги. В похід зібрались близько 50 тисяч: „Не тільки козаків..., а й міщан та із сіл. Двоє третього випрововували, а четверо п’ятого зі зброєю і борошном…”. У російському війську було 70 тисяч ратників. Командували В.Борковський та князь Ромадоновський. Турків вибили з Стильникової гори, але вони повернулись та захопили Чигирин.

Василь Карпович Дунін-Борковський (1640–4.03.1702) став чернігівським полковником (1672–1685), коли шляхтичі та козаки, незадоволені, зокрема впливом Запорізької Січі на життя Гетьманщини, підтримали Самойловича.

Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні.

З універсалу 1672 р. відомо, що В. К. Борковський в „навальних і прикрих експедиціях” – „з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи”. Був довіреною особою у Ігнатовича – їздив у Москву, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй. Підтвердження універсала царською грамотою (28 вересня 1673 р.) означало особливе ставлення царя до Борковського. З 1685 р., в Генеральній військовій канцелярії – він генеральний обозний.

Макишин –ХI

В „Списку чинів війська Запорізського, вбитих або ранних під час Чигиринського походу 1678 р.”: „небожчиків всєх в том полку Чернігівському – 287, ранних – 110”. В Городнянській сотні поранено 8 козаків: Назар Жолко, Іван Бизюк, Федір (Вовротан), Оксюта Орещенко, Яцко Мищенко, Яким Брагинець, Василь Лукашевич, Козьма Борзецький; загинули 6 козаків: Филин Зрубин, Процько Таварипковець, Юрась Драклненко, Богдан Бондаренко, Стефан Макошинець, Матвій Колянкул. В Седнівській сотні поранені із Городнянського краю: Більський з Камки, Януш з Дирчина та Шкенок з Мокишина.

Макишин –ХII

Макишин – курінна козацька резиденція. Більша частина дворів підданих належала на уряд чернігвських полковників. Я.К.Лизогуб, з чийого дозволу в Канів увійшли війська І Самойловича та князя Ромадоновського, став чернігівським полковником (1687–1698) після обрання гетьманом І. Мазепи, що не знайшло на Гетьманщині підтримки більшості, але за Мазепу була козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна. О.Лазаревський вважав, що у Я. Лизогуба, який спочатку поселився в Конотопі, були гарні стосунки з І. Мазепою, бо Лизогуб був сусідом Мазепи і позичав йому волів, щоб пахати землю.