№ 15.

Макишинська с/рада.

Макишин у XVIII– XX ст. 

Макишин – І

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси. Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Із кременя виготовлялись вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти. Більшість археологічних знахідок відноситься до останнього періоду кам’яного віку – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Поселення кам’яного віку в р-ні Макишина: „Березняки” („Дорошева березівка”) – пос. доби неоліту кам’яного віку на півд. сході від центра села; „Помірки” („Макишин–3”): пос. доби неоліту кам’яного віку (культура ямково-гребінцевої кераміки), епохи бронзи – в 200–300 м на північ від с. Макишин, в ур. Помірки; „Червоні Лози” – пос. доби неоліту кам’яного віку в 1 км на півд. схід від центр. част. села, напроти села, на лів. березі р.Снов; „Шулікова Голова” („Біля Хвої”): пос. доби неоліту кам’яного віку, епохи бронзи, ранньослов’янського часу (київська культура) – в центр. част. села.

Макишин – ІІ

Перехід до бронзового віку стався повільно. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен.

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е. – тоді на Полісся з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена; з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку.

На Полісся тоді з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена.

Продовженням культури шнурової кераміки була середньдніпровська та наступні за нею культури бронзового віку.

Кераміка середньодніпровської культури (XXVI–XV ст. до н.е.) ранньої бронзи, прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької (II тис. до н. е. – вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської (XI– VIII ст. до н. е.) культури пізньої бронзи характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзового віку: „Макишин–1” („Седнів–5”): пос. епохи бронзи (ІІ–І тис. до н.е.), ранньослов’янського часу (ІІІ–V ст.), давньоруського часу, пос. ХІV – ХV ст. – в 1,5 км на південь від с. Макишин в ур. Журавлеве Поле (Жоравля); „Седнів–4”: пос. епохи бронзи (ІІ–І тис. до н.е.), ранньослов’янського часу (І–ІІІ ст. н.е.) – в 2 км на південь від с. Макишин і в 1,5 км на півд. схід від Седніва, біля ур. Малахів Сад.

Макишин – ІІІ

Першими поліськими культурами раннього залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (V–II ст. до н.е.) культури. Належали вони, ймовірно, предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян.

Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхнівської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н).

Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів.

Макишин – ІV

В ті часи, коли існувала наступна культура залізного віку – зарубинецька (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), історикам Римської імперіі були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей.

Макишин – ІV (продовження).

Поселення „Сокирин Пісок”: пос. доби неоліту кам’яного віку (V–III тис. до н.е.), епохи бронзи (XVI–XII ст. до н.е.), ранньозалізного віку (милоградська культура), ранньослов’янського часу (І тис. н. е.), давньоруського часу – в 1,5 км на півд. схід від центра села, на лів. березі р.Снов, в 1,2 км на півд. схід від моста через Снов, в ур. Сокирин Пісок, біля озера Мальцево (Бочонкове).

Макишин – V

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Так, непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська. Поселень в прикордонних землях в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).

За даними описання 1527 р. – „Пам’яті”, на берегах Десни та Снову в цей час нараховувалось тільки 28 населених пунктів. Так, в Сновську (древнє місто сіверян, на місці якого знаходиться Седнів) було 50 димів, в Хороборі – 100. У 1503 р., 1554 р., 1570 р. та 1584 р. волость Хоробор згадується в дипломатичній переписці з Литвою, як волость у складі Московського князівства.

Археологи знайшли післямонгольську кераміку: Макишин – „Макишин–1” („Седнів–5”): пос. епохи бронзи (ІІ–І тис. до н.е.), ранньослов’янського часу (ІІІ–V ст.), давньоруського часу, пос. ХІV – ХV ст. – в 1,5 км на південь від с. Макишин в ур. Журавлеве Поле (Жоравля))

Макишин – VI

На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало – так, в Чернігівському повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

Снов та його притоки давали значно меньше можливостей врятувати життя, ніж глибока Десна з її багатьма островами. Хоч лісів на берегах Снову було багато, але тут залишилось тільки декілька поселень: Клочків, Сенявине, Смячеськ, Мокишин та Листвин на р. Крюкові.

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Але поселень не вистачало. Так, Макишин ділили між собою аж 9 московських синів боярських.

Макишин – VII

Місцевим землевласникам необхідно було надати земельним комісарам документи на землю – грамоти московських князів. Якщо таких грамот у них не знаходилось, були необхідні свідчення сусідів – „бояров тамошніх”.

Так, 20 лютого 1620 р. в Стародубському повіті земельні комісари Балтазар Стравінський, староста Мозирський, та королівський секретар Войтех Глембоцький – надали грамоти синам Івана Бороздни: Якову, Дмитру, Йосипу та Володимиру на їх володіння: містечко Горськ, деревня Клюси, пустош Жовідь, селище Хреновичі, селище Семашкине над р. Тетевою; „дедичини вотчини”, нижчі Тетеви та інші. Можливо, Семашкине – це Сеньківка (Семківка або Семкувка).

З литовськими шляхтичами Борозднами, починаючи з XVI ст., пов’язано заселення півночі Сіверської землі.

Макишин – VIII

З польськими шляхтичами Фащами в часи польського володіння теж пов’язано заселення півночі Сіверської землі, а ще заснування Городні. Межа Городнянських грунтів починалась від протоки Черемошне, проходила: через Солонівське болото, р. Верпч, Татариновое болото та р. Жовідь; потім – повертала на північ, де, через місцевість Журавок, –доходила до р. Смяч. За словами Г.Дубовика, Городня була осаджена на –„щуплому грунті”.

Польський шляхтич Олександр Фащ, а після нього Миколай Фащ спочатку володіли тільки Старим Сілом. Можливо, так раніше називалось Старосілля, адже саме Фащі на початку 1640-х років осадили Солонівку, Старосілля та Жабчичі.

Грунти, що належали Мартину Фащу, в 1637 р. купив Богдан Бутович, який належав до руської православної шляхти. Так, у 1637 р. Б.Бутович став власником Старосілля та Солонівки, а також Хотівлі та слободи Смяч (тепер Травневе). 1644 р. Бутович одружився на дочці канівського полковника Ю. І. Голуба.

Макишин –IХ

Почалось „осадження” нових слобод, а згодом в Чернігівському воєводстві були створені нові повіти та волості.

В грудні 1620 р. д. В. Листвин на р. Крюковій, а також Смяч на р.Смяч – отримав Ян Самуель Пац. У січні 1621 р. д. Мокишин і сл. Седнів на Снову – дістались Станіславу Глембоцькому. С.Пац купив поселення С.Глембоцького на берегах Снову, а також с. Тупичів у 1626 році. Куликівка теж була володінням Паців, від яких дісталась Ворошилі. Володіння Паців знаходились також на берегах Сожу.

На місці Седнева в сер. XVI ст. був Сновськ – слобода боярських синів Осипа Каменева і Русина Радуліна, але після 1618 р. С.Глембоцький осадив тут нову слободу. Можливо, Станіслав Глембоцький заселив Седнів (Сновськ) ще раз після його запустіння.

У 1638 р. Седнів мав статус містечка, а у квітні 1640 р. Ян Самуель Пац, засновник Седнівської волості, однієї з найбільших волостей воєводства – звільнив від звичайних податків всіх седнівських ремісників: кравців, кушнарів, шевців, гончарів ковалів та інших, надавши їм право самим вирішувати власні справи, за винятком кримінальних, підлеглих замковому суду.

Макишин –Х

Повстання 1648 р. швидко вийшло за межі реєстрових полків: Чигиринського, Черкаського, Канівського, Корсунського, Переяслівського, Кропивненського та Білоцерківського. Б.Хмельницький підтвердив володіння тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди повстанців. Фащі та Бороздни приєднались до війська Запорізького. Після смерті Б. Хмельницького почалась громадянська війна – Руїна, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників.

20. Від гетьмана Виговського (1658—1659) відомий універсал, пов’язаний з Городнянським краєм та вищезгаданим родом Борозднів: „Побачивши прислугу у війську нашому пана Лаврентія Бороздни, який і зараз і кожної дороги не пропускає до війська становлячись, зараховуємо при власних маєтностях, батьківським правом йому належних, при містечку Горську та селами до нього належним зо всіма належними пажитками”.

Після того, як наказного гетьмана Іоакима Сомка, обрали гетьманом на Козелецькій Раді у квітні 1662 р., як належний до містечка Седнева, згадується Тупичів. Відомий універсал Іоакима Сомка, в якому згадується Вихвостів, як село, котре отримав брат чернігівського полковника І.Силича –– Степан Силич.

Іокима Сомка, 7 полковників, в числі яких був Іоаникій Силич, та багатьох інших старовинних козаків, після Ніжинської чорної ради – стратили. Події ці відомі читачам з повісті Пантелеймона Куліша „Чорна Рада” („Хроніка 1663 року”).

Іокима Сомка, 7 полковників, в числі яких був Іоаникій Силич, та багатьох інших старовинних козаків, після Ніжинської чорної ради – стратили. Події ці відомі читачам з повісті Пантелеймона Куліша „Чорна Рада” („Хроніка 1663 року”).

Лаврентій Бороздна був живий ще і у 1698 році.

Від гетьмана І. Брюховецького, обраного 17–18 червня 1663 р. на Ніжинській чорній раді простими козаками, противниками покозаченої шляхти та городового козацтва, Л. Бороздна знову отримав універсал.

У відповідь на скаргу, що його ображають сусіди та військові чиновники, він отримав захисний універсал від гетьмана Мазепи: „тут же і слободку його, прозиваєму Хрінівку, яка була через висланих наших недавніми часи відібрана від нього, заховуємо при ньому”.

До козацької старшини першим із Бороздн потрапив онук Л. Бороздни – Іван Владиславович Бороздна, який у 1728 р. став генеральним бунчужним, а у 1731 р. – „законником” (генеральний суддя). В Городнянській сотні його володіннями були: Берилівка, Мощенка, Сеньківка та Гасичівський хутір при р. Верпч.

Макишин – VIII

В селах: Макишин, Кузничі, Мощенка, Хоробичі – працювала наукова експедиція, якою керували М.І.Толстой і його дружиниа СМ.Толстая. М.І.Толстой (15. 04. 1923 р., Югославія – 1996 р.), правнук Льва Миколайовича Толстого – доктор філологічних наук, професор.

А ось приклад мови, записаний в сер. XІX ст. в Макишині:

„– Ще й тєпєрь є у нас чаловік, вун сколька раз хотів завєсті пасяку, да нє як єму не плужило, дак вун узяв да і подпісавсь чорту. От як подпісавсь, дак с тих пор уже развйов калуд сорок, да ще яка гарна пчєла! Хто райов не ловить, а у нєго ловяться.

–Як це буває, – віддається душа дияволу?

–Я сам не бачив, а кажуть, шо треба урізать мізінец, да тиєю кров’ю напісать, а що напісать, звісно, чорт уже скаже; а, як хто не вміє напісать, так чорт вузьме руку да і водіть єю по бумазі. А шо я не брешу, дак от шо: раз у осені ішов я з тим чаловіком за Сінявкою із лугу, було темно. Минаємо сади да разгаваруєм, даходімо до кладок, аж на березі огонь і щось таке стукає да і кричить: Савка, гов! Савка, гов! Я, як глянув на нєго, аж вун так побілів, що аж Боже храні! Да усє просіть мєнє, щоб я єго не кидав, а то як, – каже, – мєнє ти кінеш, дак яни мене хопять. Да тут і признавсь міні, шо йон подпісав їм на пасяку. Послі уже я чув, шо йон отпросівсь на скулькісь гадув”.

Макишин – IХ

Повстання Хмельницького 1648 р. швидко вийшло за межі реєстрових полків: Чигиринського, Черкаського, Канівського, Корсунського, Переяслівського, Кропивненського та Білоцерківського. На Поліссі міських і сільських козаків проживало мало, але, хоч більшість місцевих жителів, які були нащадками вихідців з білоруських воєводств, не мали необхідних військових здібностей, багато з них теж покозачилось. З дочкою Д. Ігнатовича одружився Василь Іванович Полетика (Політика), у 1670–1677 роках – седнівський сотник.

В. І. Полетика обрав своє місце у рядах повстанців. Ще про Полетику відомо, що його батько – православний шляхтич („польскої нації, породи шляхетскої”) із містечка Броди (Кременецький повіт) Волинського воєводства.

Сучасники називали Демка Ігнатовича мужичим сином, підкреслюючи незнатність походження. Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву. Його недруги чинили так само.

Населені пункти Городнянського краю спочатку входили до складу Седнівскої сотні. Городнянська сотня була сформована в північній прикордонній місцевості. Коли була сформована Городнянська сотня, Макишин залишився у складі Седнівської сотні.

Макишин – Х

У 1676 р. почалась війна з Османською імперією. Чигирин витримав 3 тижні облоги та дочекався допомоги. В похід зібрались близько 50 тисяч: „Не тільки козаків..., а й міщан та із сіл. Двоє третього випрововували, а четверо п’ятого зі зброєю і борошном…”. У російському війську було 70 тисяч ратників. Командували В.Борковський та князь Ромадоновський. Турків вибили з Стильникової гори, але вони повернулись та захопили Чигирин.

Василь Карпович Дунін-Борковський (1640–4.03.1702) став чернігівським полковником (1672–1685), коли шляхтичі та козаки, незадоволені, зокрема впливом Запорізької Січі на життя Гетьманщини, підтримали Самойловича.

Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні.

З універсалу 1672 р. відомо, що В. К. Борковський в „навальних і прикрих експедиціях” – „з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи”. Був довіреною особою у Ігнатовича – їздив у Москву, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй. Підтвердження універсала царською грамотою (28 вересня 1673 р.) означало особливе ставлення царя до Борковського. З 1685 р., в Генеральній військовій канцелярії – він генеральний обозний.

Макишин –ХI

В „Списку чинів війська Запорізського, вбитих або ранних під час Чигиринського походу 1678 р.”: „небожчиків всєх в том полку Чернігівському – 287, ранних – 110”. В Городнянській сотні поранено 8 козаків: Назар Жолко, Іван Бизюк, Федір (Вовротан), Оксюта Орещенко, Яцко Мищенко, Яким Брагинець, Василь Лукашевич, Козьма Борзецький; загинули 6 козаків: Филин Зрубин, Процько Таварипковець, Юрась Драклненко, Богдан Бондаренко, Стефан Макошинець, Матвій Колянкул. В Седнівській сотні поранені із Городнянського краю: Більський з Камки, Януш з Дирчина та Шкенок з Мокишина.

Макишин –ХII

Макишин – курінна козацька резиденція. Більша частина дворів підданих належала на уряд чернігвських полковників. Я.К.Лизогуб, з чийого дозволу в Канів увійшли війська І Самойловича та князя Ромадоновського, став чернігівським полковником (1687–1698) після обрання гетьманом І. Мазепи, що не знайшло на Гетьманщині підтримки більшості, але за Мазепу була козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна. О.Лазаревський вважав, що у Я. Лизогуба, який спочатку поселився в Конотопі, були гарні стосунки з І. Мазепою, бо Лизогуб був сусідом Мазепи і позичав йому волів, щоб пахати землю.