Городнянський літопис - 30.Хотівлянська с/рада(30):1.Хотівля,2.Травневе

27_Хот.jpg

№ 30 (30).

Хотівлянська с/рада.

Населені пункти у XVII – XX ст.

1.Хотівля (Хотімле),

село при болоті Рудні.

2.Смяч,

слобода при р. Смяч.

(Травневе)

Хотівля – І

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного, бронзового і залізного віків. Зв'язок між цими племенами не переривався та на їх землі прибували нові племена. Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Більшість археологічних знахідок відноситься до останнього періоду кам’яного віку – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Поселення доби неоліту відоме поблизу с. Дроздовиця (пос. „Дроздовиця–1” – в 1 км на півд. від півд. окраїни с. Диханівка).

Хотівля – ІІ

Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е., коли з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена. Продовженням культури шнурової кераміки була: середньодніпровська культура (XXVI–XV ст. до н.е.) епохи ранньої бронзи, сосницька культура середньої бронзи та лебедівська культура (XI–IX ст. до н. е.) пізньої бронзи. Кераміка середньодніпровської культури прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької (II тис. до н. е.) і лебедівської (XI–VIII ст. до н. е.) культур характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзового віку знайдено поблизу Кузничі (в центрі села біля моста, на прав. березі безіменного струмка).

Хотівля – ІХ

„Нариси найстаріших дворянських родів Чернігівської губернії” О.Лазаревського підтверджують, що одним з головних дворянських родів Городянської сотні аж по 1787 рік (час народження штабс-капітана Федора Бутовича) була династія Бутовичів, яка нараховувала 35 чоловік.

Якщо, за власноручним підписом в акті за 1689 р., Степан Бутович характеризує себе так: „Стефан Бутович, слуга його милості, пана полковника (чернігівського) і староста седнівський“, то у 1709–1717 роках він вже генеральний осавул.

Хотівля – ІІІ

Перехід від бронзового до залізного віку відбувався повільно. На Поліссі покладами болотної руди користувались ще і металурги Гетьманщини. Поселення залізного віку (І тис. до н.е.) відоме біля Диханівки і Дроздовиці (поселення в 1 км на схід від півд. окраїни села та в 1 км на південь від с. Дроздовиця, на дюні в поймі р. Смяч). Першими поліськими культурами залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхновська (IV–II ст. до н.е.) культури. Належали вони предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д.Милоград (Речицький р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька культура (III ст. до н. е. – II ст. н. е.) залізного віку, були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей.

Хотівля – ІV

Ранньослов’янська київська культура була в ІІІ–V ст. н.е. Ранньослов’янські пос. „Верпч–1” – в 1,6 км на північ від села, на прав. березі р. Верпч і пос. „Верпч–2” відомі поблизу с.Хоробичі. Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вчені вважають ранньослов’янскими племенами. На їх археологічні пам’ятники, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина пам’ятників Лівого берега.

Хотівля – V

Наступні жителі Полісся – сіверяне, згідно „Повісті минулих літ” Нестора літописця: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” .

За даними білоруського археолога О. А. Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу, і Тетеви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями. Довжина прикордонних болот від Добрянки до Сеньківки близько 40 км, а їх ширина приблизно 2 км. Єдиний коридор в цих, непрохідних раніше болотах – в районі Добрянки, Ільмівки та Глибоцького. Можливо, тут проходив древній шлях „в радимичі”, згаданий в літопису 1159р.

Хотівля – VІ

Поблизу Хотівлі було також і давньоруське поселення (пос. „Дроздовиця–2” – в 1,8 км на південь від півд. окраїни с. Дроздовиці і в 1,8 км на півд. схід від півд. окраїни с. Диханівка). В Хотівлі, що, за розповідями старожилів, постраждала не тільки від ляхів, а й від татар, ще у ХІХ ст. було 2 кургана. Під час війни з монголо-татарами. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів!

Хотівля – VІІ

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М.Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі). Археологи знайшли післямонгольську кераміку поблизу с. Хоробичі (XIII–XIV ст.) – пос. „Верпч–2” в 2,6 км на півн. схід від села на прав. березі р. Верпч.

Хотівля – VІІІ

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Але поселень не вистачало. Так, Макишин ділили між собою аж 9 московських синів боярських. Почалось „осадження” нових слобод, а згодом в Чернігівському воєводстві були створені нові повіти та волості.

Хотівля – ІХ

Заселення майже безлюдних земель на півночі Сіверської землі (межиріччя Смячу та Снову) у ХVII ст. пов’язано з польськими дворянинами Фащами в часи панування Речі Посполитої. Грунти, що належали Мартину Фащу, в 1637 р. купив Богдан Бутович, який належав до руської православної шляхти. Так, у 1637 р. Б.Бутович став власником Старосілля та Солонівки, а також Хотівлі та слободи Смяч (тепер Травневе).

Хотівля – Х

Богдан Хмельницький підтвердив володіння тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди козаків. Ян Казимир ІІ, новий польський король, намагаючись заручитися підтримкою різних шляхтичів, 27 березня 1649 р. надав привілегію за служби Богдану Бутовичу, „шляхетно урожоному”.

Хотівля – ХІ

Хотівля – ХІІ

Я. К. Лизогуб, тесть Степана Бутовича, став новим чернігівським полковником – з його дозволу в Канів увійшли війська І Самойловича та князя Ромадоновського. О.Лазаревський вважав, що у Я. Лизогуба, який спочатку поселився в Конотопі, були гарні стосунки з І. Мазепою, бо Лизогуб був сусідсм Мазепи і позичав йому волів, щоб пахати землю.

Хотівля – ХІІІ

У заповіті своєму, в 1698 р., Лизогуб так пояснив причину своєї прихильності до С. Бутовича: „Дочці моїй старшій Марії, за чоловіком Степаном Бутовичем, теперішнім седнівським сотником – за їх до мене доброзичливість, а особливо за зібране мені господарство, відписую два сільця, в т.ч. Солонівку в Городницький сотні”. Після одержання від тестя Солонівки, Степан отримав значну площу пустуючих земель, які в тодішній час можна було дуже легко заселити слободами. Тому Бутович і розпочав на своїх Солонівських грунтах створювати слободи.

Хотівля – ХІV

Не зважаючи на заперечення городнянських та хотівлянських козаків (а згідно цивільної відомості 1736 р., тільки в Хотівлі було 26 виборних козаків без врахування інших) – позиції С.Бутовича стосовно в загарбання земель городнянських та хотівлянських козаків не змінились. С.Бутович, як ні в чому не бувало, продовжував самовільно захоплювати сусідні землі. І після смерті своєї він залишив своїм нащадкам в Городнянській сотні, крім Старосілля, Солонівки та Хотівлі ще: Бутівку, Кузничі, Смяч (Травневе).

Хотівля – ХV

Городнянські та хотівлянські козаки стверджували, що багато їхніх земель відібрав С. Бутович – генеральний осавул з 1709 р., тому, коли 13 січня 1717 р. він помер, сподівались повернути землі собі. Та гетьман І.Скоропадський – „грозно наказав” дотримуватись меж земель, визначених за – „панією Марією Лизогубівною Бутовичовою, асаулівною єнеральною”.

Із цього універсала від 12 січня 1719 р., написаного в формі речення того періоду, відома північна межа Городнянських грунтів: „Початок границі взявши від р. Смяч, де річка В. Студенець в Смяч впадає – йти повз Великого того Студенця, а переправивши той Студенець, бором і дібровою – до П’ятницького і до Хотівлянської дороги; і по правій стороні оної дороги: бор, діброва і поля – до Довгалівого логу, предреченого городницьким обивателям; також і в лівій руце В. Студенця давні сіножаті – їм, городнянам; а панеї Бутовичової – в лівій же руце тоєй Хотівлянської дороги визначена в другому місці – в острову Черемошне, почавши від Голеватого болота йти мимо Попову ниву через діброву і через Євдокменкову ниву, пополам розділену, і знову дібровою – до сіножаті Стефана Карноуха, отамана городницького, а поза отаманською сіножаттю, уз Кривець болото (якого болота по обох сторонах – суть сіножаті здавна городнянами заживані і впредь в їх же володінні бути маючиє, а болш вже внов там оних за границею городняни розробляти не повинні), і от тоєй отаманської сіножаті – до Попової ниви, по правій стороні діброви: ліс, сіножаті і поля – городнянам; а по лівій стороні: діброва, ліс і поля – панеї Бутовичової; в третьому мєстцу, під Солонівкою – границя взята від болота Ростопти, чрез дорогу Солонівську і Жабчицьку, до другого болота, прозиваємого Тягле, которе впадає у болото Кругове; по правій же руці: ліс, болота, сіножаті і поля робочі – до Городні, а по лівій руці тоже: ліс, діброви і поля – панеї Бутовичової”.

Хотівля – ХVІ

Стрільці, бобровники і пташники мали свого отамана та користувались особливим захистом. За такий універсал, першим з яких був універсал В. Дуніна-Борковського від 5 грудня 1677 р., мисливці повинні були постачати: дичину, хижих птахів, шкіри, міхи, мед та сплачувати гроші. В першій пол. XVIII ст. в Городнянській сотні було 68 стрільців. За рік вони зобов’язані були віддати: 50 куниць, 50 лисисиць, 300 пар рябчиків, 120 зайців. Та кількість мисливців збільшувалась, а дичини ставало мало.

28 січня 1724 р. вийшов царський указ, який встановив для стрільців значно більшу сплату за полювання. Тепер городнянським мисливцям необхідно було сплачувати в рік півтораста карбованців. Не зважаючи на це, наприкінці існування сотні, у 1774 р., тільки в Перпиському курені нараховувалось 30 стрільців (с. Хоробричі – 17, с. Ваганичі – 7, с. Хотівля – 6); а в Мощенському – 23 стрільці (с. Автуничі – 5, с. Мощенка – 11, с. Старосілля – 7).

Хотівля – ХVІІ

30. Хотівлянська с/рада.

Населені пункти у XVIII – XX ст.

Хотівля (Хотімле),

село при болоті Рудні.

1729 р.–1730 р. Уряду полковничого – 8 дворів. В ті часи, коли селом володіли полковники: В. Борковський, Г. Гетьманич, Я. Лизогуб – в Хотівлі нараховувалось 3 мужичих двори. Від Я. Лизогуба село отримав Стефан Бутович, а після нього володільцями Хотівлі були його дружина та сини: Дем’ян, Стефан і Петро. Це „сільце”, як спадщина С.Бутовича підтверджена жалуваною грамотою Петра І від 7 липня 1718р.

1732 р. Козаків – 18, підсусідків – 6.

1765 р.–1769 р. Козацьких дворів – 31, стрільців – 9, селянських дворів – 10, володіння Бутовичей.

Церква архистратига Михаїла.