ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА

ВІДОМІ ЛЮДИ ПОВІТУ

І. О. О. Свєчин та інші

З Городнею старожитною пов’язане життя кількох визначних осіб. У мемуарах М. М. Могилянського про двох з них сказано так: „Два Олексія Олександровича: Свєчин і Бакуринський – по благородству характера і всього духовного обліку були прикрашенням (земського) зібрання і, разом с Євреїновим, всіх трьох зв’язували дружні стосунки; складали керівну верхівку, однаково мислячи в чисто земських господарських питаннях”.

В подальшому вони працювали в Чернігові, але не забували про Городню. Хоч О. О. Бакуринський бував тут і не часто, але саме в зв’язку з одним із таких візитів була відкрита кримінальна справа Кївською судовою палатою. Хоч ця історія і закончилось виправданням Бакуринського, розслідування завдало йому багато неприємностей.

Коли Микола ІІ припинив діяльність І-ї Державної Думи, частина депутатів зібралась в фінському місті Виборг та підписала так званий Виборгський заклик –не підкорюватись царському уряду. Підписала цей заклик і більшість депутатів від Чернігівської губернії, в числі яких був також городнянський гласний М. М. Миклашевський. Тоді Миклашевському було заборонено брати участь в роботі земства.

Сталось так, що в Городні не був обраний новий голова земства, тому на земське зібрання із Чернігова приїхав Бакуринський. Він дозволив виступити Миклашевському, а той пояснив, чому підписав Виборгський заклик та відмовився від повноважень гласного Городнянського земства. За це на Бакуринського було відкрито кримінальну справу. Справа на Миклашевського була порушена ще раніше.

О. О. Свєчин також перебував під поліцейським наглядом – депутат Державної Думи І-го скликання від Чернігівської губернії, у 1907 р. він обраний членом ЦК партії кадетів. Ось яка характеристика (секретна) була дана О. Свєчину у відповідь на запит із МВС та від голови Комітету міністрів Російської Імперії: „Голова губернської земської управи. Лейб-гусарський полковник у відставці. Університетська освіта. Багата людина. Належить до тієї ж партії. Слабкохарактерний, досить легко підпадає під вплив інших і знаходиться цілком під впливом свого двоюрідного брата Муханова, який ним і керує. В Думі пристане до тієї партії, в якій буде Муханов (предводитель дворянства)”.

Колишній гласний Городнянського повітового земства О. О. Свєчин, землевласник 6800 десятин тупичівських земельних та лісових угідь, а також попечитель Городнянської та Ріпкінської земських лікарень – в земстві працював: в ревізійній, страховій, проектній, юридичній, дорожній та різних інших земських комісіях, а з року 1901 по рік 1906 та після Лютневої революції був головою Чернігівської губернської земської управи.


О. О. Свєчин

М. М. Миклашевський

Тупичівське господарство Свєчина було чотирьохпольним, тут було окреме дослідне поле для роботи з кращими сортами картолі, а у якості зеленого добрива використовувся люпин. Фруктові сади займали 26 десятин. В стаді нараховувалось 40 корів оберландської породи, яку розводили на протязі 20 років. Свєчину належав винокурний завод хут. Ковалівки (тепер Ковалівський спиртозавод) з виробництвом спирта на 14000 карбованців в рік. Завод мав ректифікаційне відділення та „викурював” 1500000° спирту. З іменної цегли „Свєчин”, яка вироблялась на тупичівському цегельному заводі, була побудована (тепер вже реставрована) Свято-Покровська церква. І даремними були всі намагання будівельників у Радянський час, коли із церкви зробили клуб з кінотеатром і бібліотекою, вибити ці літери з фасаду приміщення, як невідповідні часу.

Це – офіційною мовою. А людською: Свєчин запам’ятався як вмілий господар і чуйна людина.

Навіть після погрому своєї, за оцінкою Чернігівського губернського жандармського управління – „найбагатшої садиби”, Свєчин не звернувсь за допомогою ні в Санкт-Петербург, ні в Москву, ні в Городню. А його без „допомоги”, що могла б обійтись хто зна в яку ціну людських життів, не залишили б.

В повіті ходили чутки, що Свєчин, відомий своєю революційною діяльністю, був позашлюбним сином Олександра ІІІ, а значить братом Миколи ІІ.

Народився О. О. Свєчин в Тифлісі 6 липня 1865 р., батько його –тверський дворянин Олександр Олексійович Свєчин (1823–1896) похований у Тупичеві. Тупичівський маєток Свєчину дістався у спадщину від брата Петра вже після відставки у січні 1900 р.

Генерал Олександр Олексійович Свєчин був одружений з Феодосією Петрівною Корецькою. В Тупичеві також поховані: їі батько –підполковник Петро Григорович Корецький, улюбленець Суворова, і мати – Катерина Василівна Дуніна-Борковська.

Далі про Свєчина продовжував М. М. Могилянський: „Мати О. О. Свєчина – Любов Сергіївна Свєчина, урождена княжна Голіцина, була донькою князя Голіцина, губернаторствовавшаго у свій час в Чернігові (1861–1870) і залишившого по собі у чернігівців пам’ять дуже культурної милої людини і справедливого адміністратора…

Але не від розуму, можливо, і не вище середнього, але живому, діяльному і всюди безпокійному і шукаючому – складалось враження про нього – а від доброзичливості, завжди випромінюваємої Олексієм Олександровичем. Вона виходила від його благородного характера, милої манери спілкування, від прелесті тембру всього його морально-психичного образу, який неможливо передати…”

Перед вступом на військову службу Свєчин закінчив юридичний факультет Харківского университету. Дослужився до генерала від інфантерії, командував 4-ою піхотною дивізією, а з 1880 р. був генерал-ад’ютантом імператора Олександра ІІІ, після смерті якого поїхав у відрядження за кордон, щоб повідомити його сина – Миколу Олександровича Романова. Серед нагород Свєчина були і закордоннні: пруський орден Корони ІІІ ступеня, віртемберзький орден Почесного Хреста, бухарський орден Золотої Зірки ІІІ ступеня та інші. Вже у відставці, 6 грудня 1903 р. був нагороджений орденом св. Анни ІІІ ступеня.

Свєчин і його мати були добре відомі своєю благодійною діяльністю. Власник 6215 десятин землі та маєтка у Сувалкській губернії Польщі великі суми грошей витрачав не на власні потреби. Л. С. Свєчина морально і матеріально підтримували товариство взаємодопомоги вчителів Чернігівської губернії. Ще Любов Сергіївна оплачувала щорічно квартири для жіночого інтернату в сумі 600 карбованців, а Олексій Олександрович – 750 карбованців для чоловічого.

У 1910 році правління товариства капіталу „Сімейний фонд”, створеного за зразком „капіталу взаємної дворянської допомоги” – запропонувало присвоїти назву: „Капітал імені Л. С. і О. О. Свєчиних”. Збори погодились з пропозицією правління і разом з тим постановили: помістити портрет Л. С. Свєчиної в приміщенні жіночого інтернату, а портрет О. О. Свєчина – в приміщенні чоловічого.

З мемуарів М. М. Могилянського відомо, що: „Великі кошти витрачав Олексій Олександрович і на справи партії і на газети. Суми, які призначались для Чернигігова і по „Союзу визволення”, і по партії кадетів, якщо не на 99 процентів, то їх дев’ять десятих сплачував Свєчин” .

В партії кадетів було багато відоми жителів Городні: голова земської управи М. Миклашевський, колишній директор Чернігівського реального училища С. Ренчинський, службовець губернської земської управи О. Кривцов, технік-інженер О. Чорний та інші.

У 1906 р., під час виборів до І-ї Державної Думи, Чернігівське земство знову обрало О. О. Свєчина головою управи, але він відмовився, а земським головою був обраний М. П. Савицький – член партії октябристів, назва якої походила від того, що 17 жовтня був проголошений царський Маніфест про надання народу різноманітних прав і свобод.

Савицький працював на цій посаді до 1 березня 1914 р. і роботою в Чернігівському земстві залишив по собі добру пам'ять. Свєчина, який тримався поміркованих політичних поглядів, теж влаштовував Маніфест 17 жовтня, але після припинення діяльності І-ї Державної Думи, він підтримав заклик депутатів до народу – не підкорятись царському уряду, не платити податки та відмовитись від військової служби.

Чернігівський губернатор вважав, що діяльність Свєчина, який перебував під таємним наглядом поліції і навіть отримав „височайшу догану”, була боротьбою з державною владою і викликала розгроми маєтків, пограбуванням та вбивства в Городянському повіті.

Отримавши клопотання Городнянського повітового земства –дозволити назвати одну з початкових народних шкіл ім’ям Свєчина за його особливі заслуги перед повітом – 27 серпня 1909 р. губернатор написав таємного листа міністру народної освіти: „п. Свєчин, ім’ям якого Городянське земство збирається назвати школу – належав до видних діячів кадетської партії, завжди приймав діяльну участь у революційному русі губернії. Знаходячись у складі Державної Думи І-го скликання, він хоч і не підписав Виборгського заклику, тому що знаходився в цей час в Лондоні, але надіслав свою згоду по телеграфу. Коли п. Свєчин був головою Чернігівської губернської земської управи, він відкрито підтримував матеріально всіх неблагонадійних лиць, приймав їх на службу в земські заклади, які, завдяки цьому під час його служби в земстві – переповнились антиурядовим елементом. Присвоєння за таких обставин народній школі ім’я Свєчина, без сумніву, буде сприяти, приниженню в очах населення престижу державної влади, боротьбі з якій п. Свєчин присвятив всю свою діяльність останніх років”.

Свєчин дійсно підтримував не тільки вчителя Теремця, після закликів якого до повстання – почались пограбування і вбивства, але важко уявити, що Теремець та Свєчин цього бажали.

Про його особисті якості свідчить такий факт. Йдеться про згадані події 1905–1907 років. Згідно докладу городнянського повітового справника – чернігівському губернаторові: „25 жовтня 1905 р. в х. Ковалівському згоріли: економія, винокурний і спиртоочисний завод і пограбовано все майно землевласника О. О. Свєчина. Збитку причинено на 800 000 карбованців. Будівлі застраховані в Чернігівському земстві”.

Після розгрому маєтку в Тупичеві Свєчин розпродає за безцінь частину своєї землі наймалоземельнішим селянам, запросивши для захисту звинувачуваних у розгромі свого майна відомого юриста – М.М.Могилянського, члена партії кадетів, якому платить 500 карбованців гонорар (дуже немалий на ті часи).

Свєчин вважав, що Україна може бути вільною, сильною і впевненою в своєму культурному і політичному існуванні – тільки у складі Російської держави, але при умові її федеративного устрою: „Не вміючи вимовити ні одного українського слова, Олексій Олександрович був полум’яним українським патріотом і переконаним автономістом-федералістом”.

Після Лютневої революції О. О. Свєчин знову був обраний головою Чернігівської губернської земської управи. О. О. Бакуринський відмовився від своїх повноважень. Але вже у листопаді–грудні 1917 р. в губернії встановилось безвладдя ще гірше, ніж в роки революції 1905–1907 років. Вбивства і пограбування стали звичними. Центральна Рада трималась до початку 1918 р. 19 січня 1918 р. в Чернігів без бою увійшов радянський загін під командуванням лівого есера М. Порадіна. Члени земської управи: В. Ф. Адаменко, В. І. Курочкін та М. П. Вінніков були заарештовані і, хоч незабаром їх звільнили – Свєчин, не витримавши напруження, у лютому 1918 р. захворів на неврастенію і поїхав лікуватись до Києва.

8 березня 1918 р. він повернувся в Чернігів, тоді вже окупований німецько-австрійскими військами. На 53-ій черговій сесії губернського зібрання земство розглянуло багатато питань, в числі яких були: необхідність боротьби з епідемією „іспанки” та підвищення заробітної плати.

У вересні 1919 р. О. О. Свєчин опинився в Криму, разом з відступаючою армією барона Врангеля. Тут він зустрівся з М. П. Савицьким, син якого був представником Департаменту закордонних справ у П. В. Струве. В еміграції у Франції, під час голоду в СРСР у 1921–1923 роках, – Свєчин працював Генеральним секретарем Російського громадського комітету допомоги голодуючим у Росії.

Помер О. О. Свєчин: „ранньою весною 1929 р. на вулиці у Парижі. Добре його знаючи, я глибоко переконаний ,– писав Могилянський, – що еміграція була величайшим нещастям його життя”.

З цим не можна не погодитись.

ІІ. М. М. Євреїнов

Зупинимось на тому, що відомо з життя М. М. Євреїнова, нащадка надвірного радника Михайла Євреїнова – директора місцевої прикордонної таможні у ІІ пол. XVIII століття. Микола Миколайович Євреїнов (1860–1918), колишній почесний житель та землевласник с. Ваганич (1081 і ¾ десятин землі) – був лікарем. Про М. М. Євреїнова в народі зберіглась добра пам’ять. Навіть вночі селяни могли постукати в вікно панського будинку і попрохати допомоги. Три роки він працював земським лікарем безкоштовно. Сучасне обладнення для лікарні в Ваганичах було придбане на кошти Євреїнова. Стати лікарем Євреїнову вдалось не зважаючи на те, що в студентські роки його діяльність розслідувало Київське жандармське управління.

З спогадів Могилянського у Ваганичах постає народна безплатна бібліотека-читальня, а –„відповідальним завідуючим по бібліотеці-читальні був землевласник Микола Миколайович Євреїнов”. І мало того – в цю справу він теж вклав особисті кошти і працю, ще був, крім всього, також головою приходського попечительства Свято-Миколаївської церкви і попечителем Ваганицького, Деревинського, Переписького та Хоробицького сільських початкових народних училищ. Попечительством Ваганицької школи займалась також його мати – Олімпіада Іванівна.

Ще була у Ваганичах метеоролічна станція, обладнання для якої Євреїнов теж придбав на власні кошти. Це була одна з перших таких станцій в Чернігівській губернії, на якій метеорологічні спостереження велись з 1889 по 1918 рік.

М. М. Євреїнов, безсумнівно, був представником прогресивної сільської інтелігенції. Він неоднарозово обиравсь гласним (1886–1916), як Городнянського, так і Чернігівського земств – зокрема займався питаннями організації та розвитку медицини і освіти; був одним з кандидатів в повітові предводителі дворянства, але предводителем став М. Д. Корвольский-Гриневський – 15 січня 1909 р. він також обраний почесним попечителем Чернігівського дворянського пансіон-приюту. Ще одним кандидатом був С. Д. Ренчинський. Пансіон-приют на цих зборах було вирішено перетворити в гімназію, а для всебічного обговорення і розробки цього питання створити особливу комісію.

На зборах, де губернським предводителем дворянства обрали Хрисанфа Миколайовича Комаровського, також були обрані: секретар дворянства, члени Чернігівського відділення державного дворянського земельного банку, почесний попечитель Чернігівського дворянського пансіон-приюту, члени господарської та виховної рад Чернігівського дворянського пансіон-приюту, члени ради капіталу взаємодопомоги Чернігівського дворянства, члени комітету з управління будинку призріння і кандидатів на губернські вибори. Дворянські депутатські збори Городянського повіту направили в Чернігів таких депутатів: М.М.Ждановича, П.П.Семплікевича і Д. Г. Катіна, обраних засідателями дворянської опіки, та обрали кандидатом В. А. Симановського.

Одне з питань, що обговорювались 15 січня 1909 р., це питання № 4: „З питання про порядок виконання обов’язків повітового предводителя обраними кандидатами”. В даному випадку це були – М. М. Євреїнов і С. Д. Ренчинський.

Сьогодні, сто років потому, дивує, що дворянин з Городнянського повіту, не погодившись з думкою губернатора, вважав необхідним звернутись до Урядового Сенату.

Постало таке питання в зв’язку ось з якою обставиною. Питання про порядок доручення виконання обов’язків повітового предводителя дворянства у випадку його відсутності – за проханням Городнянського предводителя Михайла Даниловича Корвольского-Гриневського, було поставлене на обговорення губернського дворянського зібрання.

Оскільки кандидати на посаду повітового предводителя мають бути запрошені для виконання своїх обов’язків – як перший, так і другий, і в тих випадках, коли вкаже необхідність – Корвольский-Гриневський запропонував зборам питання про це подати на розв’язання Урядовому Сенату, щоб усунуть можливість втручання адміністрації в справи дворянства грубим тлумаченням закону.

Підставою для цього стали такі обставини. В червні 1908 р. виконуючий обов’язки Городнянського повітового предводителя дворянства – перший кандидат М. М. Євреїнов, при від’їзді в закордонну відпустку – передав виконання названої посади статському раднику С.Д.Ренчинському, про що сповістив Чернігівського губернатора.

Губернатор, повідомленням на ім’я виконуючого справи Городнянського повітового предводителя дворянства, – запропонував таке рішення цього питання та розпорядивсь:

1) Виконання обов’язків повітового предводителя, в силу 315 статті закону про стан – може бути доручено тільки першому кандидату, в даному випадку М. М. Євреїнову.

2) Що кандидат № 2, в даному випадку С. Д. Ренчинський – обирається не для виконання посади предводителя, а для заступництва першого кандидата у випадку його смерті або звільнення з яких-небудь причин взагалі з служби.

3) Оскільки ж цей кандидат, тобто М. М. Євреїнов, виїхав у відпустку – то на посаду предводителя дворянства мав вступити депутат М.М.Жданович.

Правда, сам М. М. Євреїнов признавав це рішення, побудоване на словах губернатора, – неправильним і пропонував його піддати обговорюванню на зборах предводителів і депутатів. І, якщо вони погодяться з ним, М. М. Євреїновим – то порушити клопотання про роз’яснення його.

Збори предодителів і депутатів, не вважаючи себе компетентними у вирішенні цього питання – висловили думку, що на розпорядження губернатора може бути подана скарга Урядовому Сенату.

На жаль, ми не знаємо, як було вирішено це питання.

Безперечно, ця людина, що сперечалась з губернатором, могла б зробити ще немало, як би не трагічний фінал. Євреїнов, якого друзі умовляли виїхати із Ваганич, відмовився покинути село. Могилянський згадував: „Коли йому казали, що залишатись в Ваганичах небезпечно, він відповідав: Нехай уб’ють, а з Ваганич я не поїду”.

Одного квітневого дня (9 ? квітня 1918 р.), коли він за столом обдумував робочі плани, невідомий вбивця ввірвавсь у будинок і з револьвера вистрілив йому у потилицю. Також розповідають, що вбивцею був селянин з с Перепис, який вистрелив в Євреїнова через відкрите вікно, коли той працював в пізній час, запаливши світильник. Підставою для вбивства стала суперечка за землю. Син Євреїнова приїзжджав в с. Ваганичі для пошуків вбивці батька, але знайти його не вдалось, а потім сім’я Євреїнова виїхала за кордон.

М. Могилянський. Фото 1898 р.

Ладя (Лідія) Могилянська. Фото 1917 р.

Відомий педагог Степан Дмитрович Ренчинський, який декілька років був головою Городнянського повітого земства, за спогадами М. М. Могилянського, був типовим гуманістом-шестидесятником та освіченою людиною широких поглядів та демократичних переконань. С.Д. Ренчинський та його дружина, після нелюдських знущань, були вбиті бандою поблизу с. Полівки Новозибківського повіту.

ІІІ. М. М. Могилянський

Тепер кілька слів і про самого автора спогадів, жителя давньої Городні. Гласний Городянського земського зібрання, який працював і в губернському земстві, ще в студенстські роки був заарештований за участь у революційному русі, а потім перебував під наглядом поліції. Пізніше став членом партії Конституційних демократів і одним з активістів чернігівської „Просвіти”.

Близько знав політиків і вчених: П. М. Милюкова, П. Б. Струве, М.С.Грушевського, Д. І. Яворницького; письменників: І. Я. Франка, К.О.Фєдіна, М. М. Зощенка. Дружив з М. М. Коцюбинським, М.Т.Рильським, М. П. Василенком, І. Л. Шрагом. Особисто зустрічався з Г. В. Плехановим і В. І. Леніним.

В українську літературу ввійшов насамперед, як літературознавець, критик, а також популяризатор української культури серед російського читача, перекладач творів: М. Коцюбинського, О.Кобилянської, В. Винниченка. Ним підготовлені статті для „Енциклопедичного довідника” Брокгауза і Ефрона про: Л. Глібова, М.Драгоманова, М.Коцюбинського, П. Мирного та інших.

До його честі, він у 1925 р. активно підтримував групу „неокласиків”, до якої входили визначні українські поети: М. Рильський, М. Зеров, М.Драй-Хмара, П. Филипович, хоч в інтерв’ю газеті „Пролетарській правді” казав: „Ні формально, ні по суті я не був неокласиком, що кілька разів зазначав у своїх публичних виступах, а тому зрозуміло, що й не міг нічого використати для пропаганди неокласичних поглядів.”

На червневому пленумі ЦК КП(б)У у 1926 р. під орудою Кагановича була ухвалена резолюція, де „неокласиків” фактично вперше, але вже надовго зарахувати до відверто „знавіснілих антирадянців”. Подальша їх доля відома.

Самого М. М. Могилянського звільнили з роботи від публікації його вражень про повернення М. С. Грушевського до Радянської України у вигляді оповідання, в якому учень зрекається свого вчителя. Жив Могилянський разом з сім’єю однієї з своїх доньок.

Його діти: Дмитро і Лідія (літературні псевдоніми Тась і Ладя Могилянські) – теж талановиті українські майстри слова, писати вірші вони продовжували навіть в ув’язненні, але, не зважаючи на їх участь у видавництві преси ГУЛАГу, – загинули наприкінці 30-х років. Але Могилянський дізнався про це пізніше і ще довгий час, сподіваваючись врятувати їх, писав листи до нового наркому НКВС Л. П. Берії.

Помер М. М. Могилянський 22 березня 1942 р. в с. Велика Мурта Красноярського краю, де жив в евакуації.


V. П. С. Порецький

Платон Сергійович Порецький (1846 – 5.10.1907) – засновник вітчизняної логіки, астрономії та математики. П. С. Порецький останні роки свого життя провів у с. Жоведі. На його кошти в селі була побудована лікарня. В одній з висотних кімнат будинку в Жоведі він обладнав обсерваторію, звідки вів астрономічні спостереження.

Це П. С. Порецькому належать слова:

–О, як я безмежно здивований, як вдячний Богові, що допоміг мені побачити багато прихованих речей, непомітних простим оком.

В Казанському університеті, де П. С. Порецький працював з 1876 по 1899 рік, саме ним вперше в Росії був прочитаний курс математичної логіки. В цьому університеті він захистив дисертацію на тему „До питання про вирішення деяких нормальних систем в сферичній астрономії з застосуванням для визначення погрішностей меридіального кола Казанської обсерваторії”. Диплом доктора астрономії приват-доцент П. Порецький отримав 5 квітня 1889 р. вже у відставці.

П. С. Порецький дав таке визаченням математичній логіці – „логіка за предметом і математика за методами”. Він зацікавився парадоксальними формулами: „а+а=а”, „аа=а”. Порецький узагальнив і розвинув результати досліджень визначних англійських вчених математиків У. С. Джеванса та Дж. Буля, давши визначення математичній логіці, як галузі загальної науки про операції.

Що нового дає математична логіка порівняно з логікою, звичайною для розуму? – задавсь питанням Порецький і дав таку відповідь: Перед усім – це новий, принципово досконаліший метод, який дозволяє застосувати до логіки математичні методи. Застосувавши математичну логіку до теорії ймовірності, Порецький виконав важливі дослідження а аксіоматиці, теорії чисел та інших галузях. Порецький розробив новий метод досліджень, відмінний від традиційних методів С. Джевонса та Дж. Венна.

Виявилось, що Дж. Буль, а за ним Е. Шредер – перебільшували аналогії між алгеброю і алгеброю логіки. Звичні для людини логічні висновки – характерні для логіки Аристотеля і логіки Буля, згідно якої дедукція – це засіб виключення середніх термінів (силогізму).

На відміну від них, П. С. Порецький розробив свій метод: отримання одних (нових) відносин із попередніх відносин – шляхом визначення та виключення з рівняння слідств, розрахованих за законами форм, слідств та причин (за поясненням Л. Кутюра).

Такий підхід дозволяє застосування відомого рівняння до інших умов і таких завдань, що тільки розробляються, Порецький прийшов до наступного рішення: кожний елемент рівняння вміщує – „логічний нуль” (N) цього та вміщується в його – „логічній одиниці”(N').

Якщо позначити будь який термін – U, тоді U можна вважати, як U=N'U+NU', тому що: NU + NU' = 0. U=N'U+NU' означає, що U вміщується в N' та вміщує: N (N = 0, N'=1). Таким чином, розклавши рівняння до простих складових, і виключивши з них ті, що носять загальний характер – отримуються слідства, які можливо застосовувати в інших умовах. Закон форм визначає, як вирішене рівняння застосувати до інших умов.

Через заплутаність праць видатних математиків, П. С. Порецький запропонував студентам свою працю „Про способи вирішення логічних рівнянь та зворотний спосіб математичної логіки”.

А як на критику приват-доценут з Казанського університету реагували визнані в всьому світі вчені?

Вчений світ визнав Порецького автором одного з узагальнень класичної теорії силогізму та визнав досконалість його методів досліджень, навіть Е. Шредеру в ІІ-му томі своєї „Алгебри логіки” довелось пояснювати, що це не він помилився, а Порецький не все зрозумів в його працях. Заслуга Порецького в тому, що математична логіка не пішла шляхом виключення із рівнянь невідомих, а стала розвиватись в напрямку отримання та вивчення різноманітних нових слідств.

Багате обдаровування П. С. Порецького виявилось і в інших галузях, зокрема літературі. В 1885–1889 роках він редагує газету „Казанський телеграф”. Тут були і переклади з французької поезії, зокрема пісенних творів П’єра Жана Беранже. А в перекладі цих творів пробували сили тільки найталановитіші.

Що саме перекладав колишній житель нашого повіту, сказати важко. Адже з Центрального державного архіву Татарстану, куди було звернення – 11 червня 1980 р. відповили, що: „В науково-довідковій бібліотеці Центрального державного архіву ТАРСР на зберіганні є газета „Казанский телеграф” за 1894–1911 роки, тобто коли вже Порецький там не працював.

Залишається тільки пошкодувати, що одна з найцікавіших сторінок біографії П. С. Порецького залишається недослідженою. Але й те, що відомо, дає всі підстави говорити про нього, як про великого вченого і громадянина, що в собі поєднував, перфразовуючи: і Архімеда, і Галілея, і Шевченка, і мовознавця – викладача.

Продовжити роботи Порецькому не дала хвороба – загострився ревматизм, після чого статський радник Порецький прохав отримувати пенсію в Городні. За яких обставин Порецький обирає для життя саме Городянський повіт – невідомо.

Невідомі і наукові праці Порецького після відставки, з 1889 р. по 1896 р., що дозволяє припустити про важкий стан його здоров’я в цей час. Але в 1898 р. в „Вістях Казанського-математичного товариства” з’являється повідомлення, що 31 березня на засіданні Казанського фізико-математичного товариства була заслухана доповідь про нову роботу Порецького – „Теорія логічних рівнянь”, а 16 листопада – „Нові закони логічних рівнянь”.

У 1907 р. П. С. Порецького не стало.

Л. П. Деполович

VІ. Л. П. Деполович

Григорій Деполович був священником в с. Займище Городнянського повіту, у 1825 р. став священником в с. Ковчин, про що прохали престарілий священник Іоан Івашкевич та жителі с. Ковчина.

Забуту історію Лідії Платонівни Деполович відновили: С. М. Спутай та Н. М. Халімон – директор Ковчинської школи (Куликівський р-н), які до 150-річчя цієї школи написали книгу „Учителем школа стоїть…”, а також І. Богданова – автор книги про с. Ковчин „До тебе човником пливу”.

Син Григорія Деполовича – Платон Григорович був в Ковчині священником та попечителем сільскої народної школи – вирішував господарські питання та наглядав за навчанням і вихованням дітей.

Л. П. Деполович, дочка Платона Деполовича – народилась 14 листопада 1869 р. в с. Ковчин, навчалась в місцевій земській школі, а потім – в Чернігівській гімназії (1885–1893); була вчителькою в с. Количівка (1894–1900), після чого була направлена земством в с. Ковчин, а з 1909 р. працювала в Чернігові. Сини Платона Деполовича: Петро та Сергій стали лікарями.

У 1923 р. педагогічний стаж Л. П. Деполович був вже 30 років, свої професійні досягнення вона вирішила передати іншим та зайнялась: написанням підручників для дітей і дорослих, а також розробкою методик для навчання читанню та письму і методик для розвитку мовлення. У 1926 р. Л. П. Деполович та О. Ф. і Ю. О. Музиченки закінчили роботу над букварем „Нумо читати!”, який перевидавався декілька разів, але Л.П.Деполович не припинила на цьому работу.

Наступний буквар Л. П. Деполович (1934 р.) виявився настільки вдалим, що видавався 19 разів! Тираж букваря видання 1941 р. складався з 1 мільйону примірників. Цей буквар видавася до 1956 року.

С. М. Спутай, директор інститу радіолокаційних технологій, підрахував – якщо б поставити видані за всі роки букварі Л.П.Деполович (приблизно 19 мільонів) на одну полицю – її довжина була б близько 200 кілометрів!

Померла Лідія Платонівна Деполович 20 березня 1943 р. від голода в окупованому Києві. Її підручники видавались у СРСР до середини 60-х років. Ще до недавнього часу з букварями Деполович вчались читати діти в українських школах Канади.

До сучасного букваря із букваря Деполович увійшли: казка „Котик та півник”, „Десять робітників”, деякі загадки та прислів’я. Буквар Л.П.Деполович навчає добру, порядності, поваги до старших, любові до Батьківщини та до мами.

Л. П. Деполович, 1934 р.

Л. П. Деполович з учнями Ковчинської школи,

1900–1908 роки


Буквар 1926 р.

Буквар 1933 р.

Буквар 1955 р.