ГЛАВА ВІСІМНАДЦЯТА
ПОДАЛЬШІ ПОДІЇ
Наступні зміни в життя повіту внесла в 1864 р. земська реформа.
„Положення про губернські та повітові земські установи” Олександра ІІ, покладало керівництво повітом та визначення напрямків його розвитку на повітові земські управи, підпорядковані губернським. В селах відповідальність за використання волосних та сільських мирських капіталів покладалась на волосну старшину, відповідальну перед старостами, сільськими сходами та повітовими земствами.
25 березня 1865 р. Чернігівське губернське земське зібрання почало свою роботу з вирішення питання, як після минулого неврожайного року врятувати губернію від голоду. Потім відбувся розподіл обов’язків. Губернських гласних було 69. Гласний Городянського повіту М. О. Миклашевський був обраний членом редакційної комісії та комісії лісозбереження.
Перші місця в земствах спочатку зайняло дворянство, що пізніше було підтверджено „Положенням” від 12 липня 1889 р. З цього приводу висловились „Чернігівські губернські відомості”: „Будемо сподіватись, що установа земських начальників буде вільною від незручностей у вигляді дрібних особистих прагнень, і що всі, покликані здійснювати волю і прагнення Законодавця, досягнуть тих результатів”.
І Городнянське земство запам’яталось роботою та багатьма хорошими справами. І це були не тільки слова, адже з земством пов’язаний розвиток медицини та освіти. На одному з перших засідань повітові гласні прийняли рішення відкрити сирітський притулок.
Одним з мирових посередників Городнянського повіту став старший син Ф. Ф. Ліндфорса – Олександр, продовживши батьківську справу, а дочка Софія (18.02.1856–5.02.1940) вклала значний внесок в розвиток української культури. „Описання Черніговської губернії” О. О. Русова, який одружився з Софією Ліндфорс – докладний і досконалий збірник статистичних данних.
Олександр Федорович Ліндфорс, власник 10 тис. десятин землі, запропонував створити в Олешні зразкову гончарну школу з метою навчання тут кращим способам виготовлення гончарних виробів та для вдосконалення кустарних промислів. Коли виявилось, що для цього не вистачає необхідних коштів, Ліндфорс організував артіль гончарів на власні кошти. В майстерні гончари виготовляли: графини, чайники, кофійники, чашки, блюдця та інші складні вироби. У 1873 р. земство відкрило в Олешні школу, де пізніше почались зайняття і для дорослих.
Внаслідок злагодженої роботи виробництво предметів сільської промисловості в Городнянському повіті зросло, а особливо – чудових горщиків, черепиці та кахлів з різноманітними малюнками. Спроби поновити виготовлення подібних виробів відбуваються і в наші часи. Вогнестійка глина названа – Грабівською за назвою села де добувається ця глина. Поклади глини відомі і в інших селах.
Ф. А. Ліндфорс (1760–1813),
учасник багатьох війн, останньою з яких для нього стала Вітчизняна війна 1812 року
О. Ліндфорс
С. Русова (Ліндфорс)
Г. О. Милорадович,
колишній мировий посередник Городнянського повіту та флігель-ад’ютант Олександра ІІ
(24.09.1839 – 13.09.1905)
В Грабові, який входив тоді до місцевого Репицького району, на початку ХХ ст. було 120 гончарів. За глиною, яку добували в Грабові, гончари приїзжали навіть з Ічні та Ніжина. В Суховирщині або Глібовому хуторі (Суховирський район), де працювало 100 гончарів, також добували рідкісну глину – вогнестійку фаянсову. Багато гончарів було в Олешницькому районі: в Ловині – більше 85, в Олександрівці – близько 70, в Олешні – більше 40, а також багато гончарів було в Папірні та інших селах.
Відкриття земством в с. Ваганичі учбової майстерні для чоботарів не тільки покращило важкі та шкідливі для здоров’я умови праці, а й зробило доступним технічне обладнання, адже чоботарі виготовляли не тільки чоботи і черевики, а і „панське” взуття міського фасону. Допомога земства в отриманні кредитів звільняла чоботарів із залежності від „лавочників”.
Визначенням земських податків для поміщиків займався О.Ф.Ліндфорс, обраний у 1874 р. головою кошторисної комісії. Під час обговорення питання про необхідність проведення статистичних робіт для визначення податків, виникла суперечка з городянським поміщиком І. Л. Ждановичем, який в земстві турбувався захистом прав землевласників, але О. Ф. Ліндфорс довів необхідність статистичних робіт і компетентність фахівців, призначених для їх виконання.
За рахунок повітових земств були виконані роботи, на основі яких О. Русов склав „Описання Черніговської губернії”. П. П. Червинський працював тоді у Чернігівському земському статистичному відділенні. Обсяг проведених робіт вражає і сьогодні. Об’єктивні статистичні данні були покладені в основу планування подальшого розвитку Чернігівської губернії, зокрема Городянського повіту.
Досвід надання Городянським земством кредитів селянам вивчався у Чернігівському земстві. У червні 1881 р. О. Ф. Ліндфорс виступив з доповіддю про надання кредитів Суховершенсько-Олешнянським позичковим товариством, відкритим у 1875 р. Створення капіталів для допомоги потерпілим від лиха і голоду, можна вважати, мабуть, одними з найкращих починань того часу.
„Капітал взаємної дворянської допомоги” започаткуали колишні мирові посередники повіту: граф Г.О.Милорадович – флігель-ад’ютант Олександра ІІ та Ф. А. Лизогуб, меньший син седнівського поміщика А. І. Лизогуба, який допомагав Т.Г.Шевченку. Метою створення цього „капіталу” було надання помочі позичками тим із дворян, котрим випадкові, надзвичайні лиха, від них незалежні, загрожували розоренням від призначення в продаж маєтку.
Користь такої допомоги, – вказував Г. О. Милорадович, – цілком зрозуміла. Як би ретельно не вів поміщик своєї справи, але випадкові біди, як наприклад: пожежі, повені чи відсутність в даний момент попиту на продукти його господарства – можуть поставити його в неможливість внести термінові платежи, що поведе за собою продаж маєтку, тобто цілковите розорення, в той час, коли б позичка на не обтяжливих умовах врятувала б його, оскільки б дала змогу пережити критичний момент.
На організацію цієї чудової справи Г. О. Милорадович та Ф.А.Лизогуб пожертвували велику суму грошей. Зібрання дворян із захопленням прийняло думку про створення –„капіталу взаємної допомоги” і тоді ж ухвалило: „Капіталу взаємодопомоги присвоюється ім’я графа Григорія Олександровича Милорадовича і дворянина Федора Андрійовича Лизогуба на знак поваги за почин і здійснення цієї справи”.
Ще один результат роботи земства – показники про зайнятість і грамотність населення. За архієпископство Святителя Філарета (1859–1866), школи відкрились при більшості храмів єпархії, але після його смерті кількість шкіл зменшилась. Завдяки навчанню в церковнопарафіяльних, приватних та громадських школах губернії, грамотними ставали тільки 21 із 1000 чоловік. У 1869 р. земству були передані лише 10 шкіл. Багато селян були настільки бідними, що не мали можливості навіть купити дітям необхідну одежу, інші були байдужими до освіти, а їх діти працювали в домашньому господарстві.
Наприкінці ХІХ ст. із 129584 жителів повіту грамотними вважались 4326 чоловіків і 161 жінка. Земство вирішило досягнути загальної освіти, хоча коштів для цього ще не було. У 1890 р. в повіті було тільки 28 земських шкіл, а в них 1705 учнів, у 1911 р. вже 57 шкіл. Всього в повіті було 118 шкіл (в т. ч. 55 церковно-прихідських та 6 міністерських).
Земські школи відкрились в селах: Ваганичі, Вихвостів, Володимирівка, Деревини, Мощенка, Перепис, Тупичів, Хотуничі, Хоробичі, Яриловичі та в інших. Деякі з них мають давню історію. Так, попечителем Мощенського земського училища був сеньківський поміщик І. Б. Силаков, штабс-капітан Уланського полку у відставці. Військову службу він почав ще в ополченні 1812 р.
Одна з перших сільських бібліотек повіту відкрилась в с. Ваганичі. Головна ініціатива належала: М. М. Євреїнову, його матері Олімпіаді Іванівні, священнику Левицькому, вчителям Концевому та Крещановському, а також Лінській.
Розвиток медицини виявився в збільшенні кількості лікарів та нових лікарень – в Городні, Ріпках, Ваганичах та Жоведі.
Друга половина ХІХ століття запам’яталась в Городні і трагічними подіями, які розділили жителів повіту.
Що ж сталось?
Спочатку звернемось до історії – 1 березня 1881 р. рука одного з терористів припинила життя Олександра ІІ, якого звали – цар-визволитель.
Була відома підпільна організація „Земля і воля” і в Городнянському повіті, де у 1863 р. поліція заарештувала: І.А.Андрущенка, О.А.Тищинського та І. О. Маслаковця. Одночасно з Андрущенко та підпоручиком Білозірським був заарештований в Чернігові С. Д. Ніс, який працював тоді оператором міської лікарні.
С. Д. Ніс
(1829 – 29.12.1900)
Д. А. Лизогуб
М. Ф. Вєтрова
Степан Данилович Ніс (1829–29.12.1900) став відомим, ще і як визначний етнограф. Після заслання в Вологодській губернії, з 1891 р., він працював лікарем в Городні. І. А. Андрущенко, 26-річний землемер, засуджений на 10 років, помер в Петропавлівській фортеці 5 вересня 1866 р.
Російський революційний рух довгий час фінансував Дмитро Андрійович Лизогуб – один з синів седніського поміщика А. І. Лизогуба, брат Ф. А. Лизогуба. У 1876–1879 роках Д. Лизогуб, який намагався жити в бідності, передав для „Землі і волі” 150 тисяч карбованців. Маєток його знаходився в Куликівці. Д. А. Лизогуб (1850–1879) впізнається в образі одного з оповідань Л. М. Толстого, котрий вважав його ідеальною людиною і плакав над його долею. Д. А. Лизогуба стратили в Одесі 10 серпня 1879 року. Йому співчували не тільки представники інтелігенції, а навіть члени судової палати.
В 1896 р. за участь в організації народників була заарештована М. Ф. Вєтрова (1870–12.02.1897), дочка повітового нотаріуса і селянки із с. Солонівки. Після закінчення Чернігівського єпархіального училища Вєтрова працювала вчителькою в Любечі, а потім – в акторській групі Садовського. В Петербурзі вона навчалась на вищих жіночих курсах. 12 лютого 1897 р. М. Вєтрова спалила себе в камері Трубецького бастіону Петропавлівської фортеці. На демонстрації протесту, що зібралась після її смерті, побував О. М. Горький. Після цього він написав „Пісню про буревісника”.
Замахи на Олександра ІІ з часом посилювались. Чергова спроба вбити його була вчинена 20 квітня 1879 р. О 10 годині ранку Олександр ІІ робив свою звичайну прогулянку: йшов Мільйонною, Зимовою Канавкою і Мойкою, а потім повернув на площу Гвардійського штабу. Тут назустріч йому потрапив високий молодий чоловік в чиновницькому картузі. Розминувшись з ним, Олександр ІІ повернувся і побачив у руках незнайомця револьвер. Миттєво зрозумівши в чому справа, цар кинувсь втікати, змінюючи напрямки. Вбивця теж побіг, стріляючи на ходу. Перед тим, як його схопили, він встиг вистрілити п’ять разів, але не вцілив у монарха. Терористом був колишній студент Петербурзького університету – 33-річний Олександр Соловйов. Невдовзі Верховний суд засудив його до смерті.
Багато людей, співчуваючих революціонерам, не розділяли їх поглядів. Проти діяльності лизогубівців висловлювався і мировий посередник О. Ф. Ліндфорс (помер 25.05.1890). Для селян в Олешні були побудовані нові хати в правильному порядку двома вулицями. О.Ф.Ліндфорс в своєму маєтку у Олешні сам годував коней та корів і прибирав за ними.
До Санкт-Петербургу з Городні була відправлена телеграма співчуття. Ось її текст:
Міністру внутрішніх справ.
„Жителі міста Городні всіх станів, вражені повідомленням про посягнення злодія на життя Государя Імператора, поспішають виявити вірнопідданицькі почуття безмежної радості і задоволення за збереження дорогоцінних днів Обожнюваного Монарха. Просимо Вас висловлювання цих почуттів покласти до ніг Його Величності”.
Уповноважені (20 підписів).
Фінал XIX століття після вбивства Олександра ІІ ознаменувавсь подальшими реформами, здійснюваними вже Олександром ІІІ.
25 років потому в Чернігівській губернії пам’ятники Олександру ІІ були споруджені вже в чотирьох місцях, в тому числі в місті Любечі – на кошти вже згаданого графа Милорадовича і селян Любецької волості.
А 30 серпня 1897 р. в Чернігові були встановлені ще два пам’ятники: на міському бульварі – імператору Олександру ІІ і в Єкатерининському парку – імператору Олександру ІІІ, виготовлені на Петербурзькій фабриці „Моран, преемн” за проектом академіка-художника-архітектора Роберта Робертовича Манфельда.
Пам’ятники імператорам були розміщені поруч з святинями Чернігова: Борисо-Глібським і Спасо-Преображенським соборами, Єлецьким чоловічим монастирем. Кожен, хто був у Чернігові, згадає це місце, де поруч на валу розташовані гармати. З цієї нагоди відбулись великі урочистості з участю повітових предводителів дворянства Чернігівської губернії. На цій події були представники і з Городні.
Серед осіб, запрошених на обід, був і брат Д. А. Лизогуба – гласний Городянського земства Ф. А. Лизогуб (06. 10. 1851–1928), який на протязі дев’яти років обирався предводителем дворянства Городнянського повіту. Багато коштів Ф. А. Лизогуб витрачав на дитячі притулки і школи.
На урочистостях відкриття в Чернігові пам’ятників були присутні чотири особи – „флігель-ад’ютанти із свити імператора царя-визволителя Олександра ІІ і царя-миротворця Олександра ІІІ”, в т.ч. генерал-лейтенант граф Г. О. Милорадович.
Привітання з приводу відкриття пам’ятників царям, надісланні телеграфом, показали відданість, що виявилась в списках осіб, від яких надійшли телеграми. Знаходимо тут і декілька городнянців: А.П.Бандурина, М.П.Кувшинського, Кучеровського, А.М.Карпенка, В.В.Троїцького та І.К.Малукалова. Порівняно з іншими повітами губернії, які висловились з цього приводу, привітання городнянців було найбільш багаточисельними.
У відповідь імператриця Марія Феодорівна надіслала із Бернсдорфа (Данія) у Чернігівську губернію таку телеграму: „Глибоко схвильована висловленими почуттями, від душі вдячна Вам, всім представникам і населенню Чернігівської губернії. Марія” .
Микола ІІ, „під час всепідданішої доповіді” про телеграми, надіслані 30 і 31 серпня Чернігівським губернатором на ім’я міністра внутрішніх справ з нагоди відкриття пам’ятників – власноручно дописав: „Почитав із задоволенням, щиро дякуємо”.
Але невдовзі царю Миколі ІІ та його підданим стало не до вшанувань, чому сприяли і неправлені проти царя зусілля гласних Городнянського земства, ставших відомими далеко за межами Чернігівської губернії, зокрема депутатів Державної Думи: О.О.Свєчина – члена ЦК партії конституційних демократів, та ще одного кадета – М.М.Миклашевського. Ф. А. Лизогуб став загальновідомим, як Голова Ради міністрів Уряду гетьмана Скоропадського. М. М. Могилянський, близький знайомий М. С. Грушевського, до того ж залишив помітний слід в українській літературі.