№ 5 (26).

Смичинська с/рада.

Населені пункти у XVIII – XX ст.

1.Смичин,

село при р. Руда – курінна резиденція.

2.Дібрівне (Дубрівне),

село (курінна резиденція). 

Смичин – І

Найдавніші поселення в Городнянському краю, належали племенам кам’яного, бронзового і залізного віків. Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного, бронзового і залізного віків. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси (ще в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну). Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. На берегах Десни і Сожу вони відшукали поклади кременю. Більшість археологічних знахідок відноситься до останнього періоду кам’яного віку – неоліту, одним із найважливіших відкриттів якого було виготовлення керамічного посуду. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Одне з поселень кам’яного віку недалеко від Смичина: Конотоп (пос. „Рипіще” доби неоліту, епохи середньої бронзи (сосницька культура), ранньозалізного віку – в 300 м на південний схід від схід. окраїни села на прав. березі р. Снов в ур. Рипіще).

Смичин – ІІ

Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е., коли з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена. Кераміка середньодніпровської культури ранньої бронзи (XXVI–XV ст. до н.е.), прикрашена: лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань, розчесами. У кераміки сосницької (вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської культур (XI–IX ст. до н. е.) прикрашення: „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзового віку: „Зарванщина–2”: пос. епохи бронзи (лебедівська культура) – в 900 м на півн. схід від півд.-схід. окраїни с. Смичин, на лів. березі р.Крюкова; .„Смичин–4”: пос. епохи бронзи (середньдніпровська культура), епохи пізньої бронзи – ранньозалізного віку (II–I тис. до н.е.) – на півн. від півн.-схід. окраїни с. Смичин.

Смичин – ІV

Першими поліськими культурами раннього залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (V–II ст. до н.е.) культури. Належали вони або предкам балтів, або предкам слов’ян. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхнівської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н). Поселення милоградської кульури: „Мис” (пос. ранньозалізного віку – милоградська культура) – в 100 м на південь від окраїни Смичина.

Для кераміки наступної культури залізного віку – зарубинецької (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), відкритої вперше поблизу с. Зарубинці (Черкаська обл.), характерні прикрашення нігтевими вдавлюваннями або орнаментом „виноградне гроно”. Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька культура, були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. Поселення зарубинецької культури: „Дамба–1” (пос. залізного віку – пізньозарубинецька культура) – в 450 м на північ від півн.-зах. окраїни села); .„Смичин–2”: пос. епохи бронзи, залізного віку (пізньозарубинецька культура) – в 100 м на північ від півн. част. с. Смичин, на прав. березі р. Крюкова. Смичинське поселення: пос. ранньозалізногу віку (милоградська культура), ранньослов’янського часу (київська культура), почепської культури (I–II ст. н.е.), кераміка якої подібна юхнівській і дніпро-двинській (VIII ст. до н. е. – IV ст. н. е.) культурам та схожа с зарубинецькою культурою – в 300 м на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Смичин, на прав. березі р. Крюкова. Таким чином, біля Смичина, на прав. березі р. Крюкова) знаходилось одне з найдавніших поселень почепського типу, схожого с зарубинецькою культурою.

Смичин – ІХ

XVII „бунташне” століття почалось для Московського царства –Смутою, під час якої Річ Посполита підтримувала самозванців, починаючи з Лжедмитра І. А в 1618 р. новий московський цар Михайло Федорович Романов, згідно Деулинського перемир’я, уступив польському королю Сигизмунду ІІІ – Сіверську та Смоленську землі. На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало. Так, в Чернігівському повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

Рух по місцевих дорогах давно припинився. Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Так, Макишин ділили між собою аж 9 московських синів боярських. Почалось „осадження” нових слобод, а згодом в Чернігівському воєводстві були створені нові повіти та волості.

Пільги для слобожан привели в Сіверську землю – „нахожих людей” з білоруських земель Литовського князівства. Вони знаходили дорогу до Снову, йшли вниз за течією, селились по берегах цієї та інших річок. Подались сюди і українські сім’ї з-за Десни, яким там не вистачало родючих земель.

Смичин і Конотоп, неподалік впадіння р. Крюкової в р. Снов, в ці часи згадуються до 1633 р.

Смичин – Х

Дем'яна Ігнатовича, який відіграв головну ініціативу у відновленні зруйнованої Городні, призначив чернігівським полковником у 1665 р. – гетьман І. Брюховецький. А, будучи у гетьмана Правобережної України П. Дорошенка наказним гетьманом, Д. Ігнатович, командував Чернігівським, Ніжинським та Стародубським полками в війні з російським військомСіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву. Його недруги чинили так само.

18. З дочкою Д.Ігнатовича одружився В.І.Полетика, який обрав своє місце у рядах повстанців Хмельницького. Про Полетику відомо, що його батько – православний шляхтич („польскої нації, породи шляхетскої”) із містечка Броди (Кременецький повіт) Волинського воєводства.

Брат В.І.Полетики – шляхтич Іван Іванович Полетика загинув на війні з турками під Хотином у 1673 р., а його вдова відправила синів Павла та Григорія на навчання в Київ, щоб вони не втратили Православної віри.

Василь Іванович Полетика (Політика) – седнівський сотник. Полетике належали: Вихвостів, Івашківка, Мощонка (Мощенка), Пекурівка, Рогізка та Рудня, яку він поселив слободою.

Напевно, це – Політрудня, назва якої пов’язана з прізвищем Полетики. Ще на початку ХХ ст. Політрудня називалось – Політичеська Рудня (рудня – це „залізний завод” або завод по виробництву заліза).

У 1670–1677 роках В.І.Полетика (Політика) – седнівський сотник.

Населені пункти Городнянського краю спочатку увійшли до складу Седнівскої сотні.

Смичин – ХІ

Городнянська сотня була сформована на північному кордоні Гетьманщини з Польщею, що у XVI ст. відділяв Велике князівство Литовське від Московського князівства.

„За сказками тамошніх старожилів” Смичина (1729 р.–1730 р.), це село належало полковникам В.Борковському та Я.Лизогубу.

У 1672 р. гетьманом став Іван Самойловича, який на той час був генеральним суддєю.

Василь Карпович Дунін-Борковський став чернігівським полковником (1672–1685), а з 1685 р. він – генеральний обозний в Генеральній військовій канцелярії. Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні.

Дунін-Борковський був довіреною особою у Ігнатовича, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй. Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І.Самойловича звинуватили в зраді.

Шляхтичі та козаки, які підтримали Самойловича, отримали маєтки і в Городнянській сотні. В.К.Дунін-Борковський, який в „навальних і прикрих експедиціях... з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи” отимав: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня. В Городнянській сотні Борковському В. К. Дунін-Борковський осадив слободу Ваганичі а також, можливо, Сеньківку.

Смичин – ХІІ

З 1700 року по 1721 рік тривала Північна війна. Про І. Мазепу, як ворога Росії, зокрема Петра І, так і друга Карла ХІІ, написано багато.

Смичин – VІІ

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи. Давньоруські поселення: „Пойма” – давньоруське поселенння біля захід. окраїни с. Смичин, на прав. березі р. Крюкова.

Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві під час війни з монголо-татарами зменшилась майже в 25 разів!

Смичин – VІІІ

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Поселень в прикордонних землях в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі). Археологи знайшли післямонгольську кераміку: Макишин – „Макишин–1” („Седнів–5”): пос. епохи бронзи (ІІ–І тис. до н.е.), ранньослов’янського часу (ІІІ–V ст.), давньоруського часу, пос. ХІV – ХV ст. – в 1,5 км на південь від с. Макишин в ур. Журавлеве Поле (Жоравля)); Тупичів: поселення давньоруського часу, зайняте городами, поселення XVI – XVIII ст. – в півд.-захід. част. села.

Смичин – ІХ
На початку  XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало – так, в Чернігівському повіті статус сіл та деревень  (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

 Рух по місцевих дорогах давно припинився. 

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Смичин і Конотоп, неподалік впадіння р. Крюкової в р. Снов, в ці часи згадуються до 1633 р.

Смичин – Х

Північний кордон Городнянського края, що у XVI ст. відділяв Велике князівство Литовське від Московського князівства, у XVII ст. був кордоном Речі Посполитої, а після повстання Хмельницького став  північним кордоном Гетьманщини. 

Смичин – ХІ

„За сказками тамошніх старожилів” (1729 р.–1730 р.), Смичин належав  полковникам В. Борковському та Я.Лизогубу.

А. В. Борковський  –  бунчуковий товарищ, син генерального обозного В. К. Дуніна-Борковського.  Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні. Василь Карпович Дунін-Борковський (1640–4.03.1702) став новим чернігівським полковником, був довіреною особою у Ігнатовича – їздив у Москву, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй. Підтвердження універсала царською грамотою (28 вересня 1673 р.) означало особливе ставлення царя до Борковського. З 1685 р., в Генеральній військовій канцелярії  – він генеральний обозний.

Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І. Самойловича звинуватили в зраді. Обрання гетьманом І. Мазепи не знайшло на Гетьманщині підтримки більшості, але за Мазепу була козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна. Шляхтичі та козаки, які підтримали Самойловича,  отримали маєтки також і в Городнянській сотні. 

У 1687–1698 роках чернігівським полковником став Я. К. Лизогуб, з чийого дозволу в Канів увійшли війська І. Самойловича та князя Ромадоновського. В Городнянській сотні Лизогуб отримав „на ранг полковника”: Автуничі, Жабчичі, Солонівку, Старосілля, Перепис, Хоробичі, Хотівлю та Хрипівку, що раніше належали полковнику В. Борковському, а потім чернігівському полковнику Григорію Самойловичу – „Гетьманичу”, якого стратили 11 листопада 1687 року.
Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І. Самойловича звинуватили у зраді. Обрання гетьманом І. Мазепи не знайшло на Гетьманщині підтримки більшості, але за Мазепу була козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна. О.Лазаревський вважав, що у Я. Лизогуба, який спочатку поселився в Конотопі, були гарні стосунки з І. Мазепою, бо Лизогуб був сусідом Мазепи і позичав йому волів, щоб пахати землю.

Смичин – ХІV

Від Лизогуба, згідно універсалу Скоропадського від 8 листопада 1708 р., Смичин за служби отримав військовий канцелярист –полковий писар Петро Михайлович Булавка.

Державця Смичина – чернігівський полковий писар Петро Булавка змусив селян –„отдавати повинності”, про що вони підписали відповідне „писання”.

Тут і далі зберігаємо тодішні стиль та орфографію оригіналу.

„Року 1703, місяця липня 2 дня, ми, жителі села Смичина: Петро Кавуренко, Лаврен Сизик, Мартин Слипченко, Андрій і Євтух Переломенки, Андрій Волобека і Павел Коваль – чинимо вєдомо сім нашим писанням тепер і в потомні часи, іже щосмо з своєю легкомисленості, чрез лєт чтири противко панові своєму п. Петру Булавце, писареві полку чернігівського поступовали – не отдаючи йому жадної повинності тяглої; то тепер, од того свого самоволства і упорності отдалівшися – обєцуєм статечне і вірне в прежній посполитой тяглості найдоватися таким способом: я, Петро Кавур з братами своїми – повинен єстем в год каждий вистачити золотих сорок; я, Лаврен Сизик – 20 золотих; я, Мартин Слипченко – 10 талярей; я, Андрій Волобека – 10 талярей; я, Павел Коваль – 10 талярей; кождого року – половину одну о Покрови Пресвятої Богородиці, а половину – межи святами Рождества Господня. Вистачити должни єстесми державці своєму вишреченому готовою сумою монети доброй.

А то, для того же подвод отбування і до жадних роботизн уже не має нас – так сам п. державця наш, як і його прикажчики потягати; однак же тоє докладаєм: іж на каждий год во врем’я косовиці повинні ми тиждень один єму, п. державці своїму – косити; і во врем’я жатви – з поля збоже зобрати тиждень один; у осінь – тиждень з своєї проможності, нашим товаром і працею єго поле орати.

Леч уж болш до жадних повинностей тяглих і посполитих, а не роботизн поєдинкових – не належатимем. Од кормлення сердюков і од виправи їх до походу воєнного, по указу ясновельможного єго мил. п. гетьмана – не отмовни будем, але повинні во всьому контент давати.

Тут же докладаєм і тоє же – повиннисми всє шесть чоловік на потребу єго панскую, куда нам роскажет, бить готовими і отбувать службу своїми коньми і працею – на що даєм сей наш облік. А єслі бисми мєлі над сєй облік впредь упорне поступовати – теди записуємся всі свої худоби і набитки вічними і неотзовними часи пану державці свойому п. Петру Булавці, писарю полковому чернігівському; а здоров’є наше в руках його пана нашого – волно куда хотя обернути, єслі єму не будем повинні.

Писан в Чернєгові.

А для лєпшої в потомниє часи твердості, яко не уметниє писма, подписуєм руки +++++

Павел Юркевич, писар майстроватий”.   

Смичин – ХV

Поблизу Листвену і Смичину протікає Рудка (Крюкова) – починається з лісів Чирецького і Моложавого та з болота Ягідного (за іншим описанням, витікає із Широкого болота за 5 верст від Тупичева) – впадає в Снов поблизу Дирчина.

Смичин – ХVІ

Греблі в 1742 р. на р. Рудка (Крюкова): Верхня нова, Ковалівська, Мокроусівська, Лиственська, Городянська, Смичинська, Петличнівська – також були А. Борковського. Вешняк, валюшня та млин Новий на цій річці належали колись Василю Дуніну-Борковському; млин і валюшня – Якова Дуніна-Борковського та седнівського сотника Івана Римші. Їх же – млин за 2 версти від Листвена. Седнівському сотнику Івану Римші на р. Рудка також належали 2 вешняка.

Смичин – ХVІІ

Одна з рудень (металургійний завод в теперішньому понятті) в Городнянскій сотні була на р. Рудці (р.Руда) – Рудня. Поселення з такою назвою було між В.Лиственом та Смичином.

Смичин – ХVІІІ

У 1708–1722 роках гетьманом був І. Скоропадський. Спадщиною Ірини Скоропадського, дочки гетьмана, стало багато маєтків.

Від Лизогуба, згідно універсалу Скоропадського від 8 листопада 1708 р., це село за служби отримав військовий канцелярист –полковий писар Петро Михайлович Булавка. Після смерті П. Булавки, Смичин став володінням його вдови – Ганни Савични Петрової Булавчиної. У 1719 р. вона, разом з дітьми, отримала від Скоропадського універсал про гетьманську оборону та протекцію.

Смичин – ХІХ

Наступним гетьманом став П. Полуботок, чернігівський полковник у 1705 – 1723 роках. П.Полуботок збільшував кількість своїх володіннь купівлею та привласненням полкових маєтків, що належали ратушам сотенних містечек. Так він отримав близько 300 дворів. Зокрема, від ратуші м. Седніва він привласнив Макишин, Дирчин та Клочків, а від Городничої (Городнянської) ратуші привласнив 40 дворів в м. Городні. Таким чином, будучи полковником 17 років, він придбав близько 3200 дворів. Таких маєтностей не мав ні один гетьман, хіба що Розумовський.

П. Полуботок з іншими захисниками козацьких прав подав Петру І Коломацькі чолобитні (1723 р.), які також підписав городнянський сотник Я. І. Жданович. П. Полуботок загинув в Петропавлівській фортеці. В Городнянській сотні Полуботок, будучи чернігівським полковником, заселив слобідку Деревини на землі полкового села Перепис, а в Седнівській сотні Полуботку належала слобода Здрягівка.

Смичин – ХХ

При гетьмані Д. Апостолі, у 1729 р. –1730 р., в Чернігівському полку для встановлення права власності на маєтки розглядались наявні документи та записувались свідчення місцевих старожилів – „сказки тамошніх старожилів”. Чернігівським полковником тоді був Михайло Богданов.

Смичин – ХХІ

Смичин,

село при р. Руда – курінна резиденція.

1729 р.–1730 р. До полку належать 7 дворів. „За сказками тамошніх старожилів”, Смичин належав полковникам В. Борковському та Я.Лизогубу. Від Лизогуба, згідно універсалу Скоропадського від 8 листопада 1708 р., це село за служби отримав військовий канцелярист –полковий писар Петро Михайлович Булавка. Після смерті П. Булавки, Смичин став володінням його вдови – Ганни Савични Петрової Булавчиної. У 1719 р. вона, разом з дітьми, отримала від Скоропадського універсал про гетьманську оборону та протекцію.

1732 р. Козаків – 44, підсусідків – 22.

1765 р.–1769 р. Козацьких дворів – 47, селянських дворів у володінні Булавок – 2.

Дібрівне–I.

Найдавніші поселення, відомі в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с.Клюси. Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі цих племен простирались до Уралу. Більшість археологічних знахідок відноситься до останнього періоду кам’яного віку – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Із кременя виготовлялись вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти. Поселення кам’яного віку не так далеко від Дібрівного – „Миронова Гора–1” (с.Конотоп): пос. доби неоліту кам’яного віку (культура ямково-гребінцевої кераміки), епохи бронзи, ранньозалізного віку, ранньослов’янського часу (київська культура), давньоруського часу – в 900 м–1,1 км на півд. схід від схід. част. с.Конотоп, на прав. березі р. Снов, в ур. Миронова Гора та інші поселення.

Дібрівне – ІІ

Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен.

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е. – тоді на Полісся з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена; з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку.

Кераміка середньодніпровської культури (XXVI–XV ст. до н.е.) ранньої бронзи, прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької культури (II тис. до н.е. – вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської культури (XI–IX ст. до н. е.) пізньої бронзи характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзового віку: „Дібрівне–2” (пос. бронзового віку – сосницька культура) – за півд.-зах. окраїною села; „Дюна” (пос. бронзового віку – лебедівська культура) – в 700 м на захід від півд. окраїни села, на лів. березі р. Крюкова. Поблизу Дібровного археологи знайшли залишки житла епохи бронзового віку (3,5 х 2,5 метрів). В південній частині цієї будівлі було вогнище.

Дібрівне – ІІІ

Першими поліськими культурами залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (IV–II ст. до н.е.) культури. Належали вони предкам балтів а також, можливо, предкам слов’ян. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом – вперше знайшли на городищі поблизу д.Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхнівської культури – поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н). Милоградська культура, ймовірно, належала неврам, а юхнівська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили поруч з землями скіфів. Поселення ранньозалізного віку: „Крюкова–1” (милоградська культура) – в 1 км на захід від півд. окраїни села, на лів. березі р. Крюкова; „Печери” (милоградська культура) – в 2 км на захід від села (у 50-х роках місцевий житель викопав тут печери); „Синична гора” (пос. (VII ст. до н. е. – VI ст. до н. е.) раннього етапа милоградської культури – в 1 км на півд. схід від півд. окраїни села в ур. Синична Гора.

Дібрівне – ІV

Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала наступна культура залізного віку – зарубинецька культура, були відомі племена венедів, яких визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. Поселення „Зарванщина” (Стрілки): пос. епохи бронзи (середньодніпровська, сосницька, лебедівська культури), ранньозалізного віку (милоградсько-юхнівський культурний тип), залізного віку (зарубинецька культура), ранньослов’янського часу (сер. І тис.) – в 2,5 км на півд. схід від півд. краю села, на лів. березі р. Крюкова, пошкоджене кар’єром.

Дібрівне – V

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), які в IV ст. пережили нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.).

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина поселень Лівого берега. Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Поселення „Кар’єр”: пос. епохи пізньої бронзи (ранній етап лебедівської культури), ранньослов’янского часу (київська культура) – в 250 м на півд. схід від півд. окраїни с.Дібрівне, на лівобережній терасі р. Крюкова.

Дібрівне – VI.

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” . Довгий час сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними білоруського археолога О. А. Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу, і Тетеви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями.

Дібрівне –VIІ

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи.

1. „Мамона–1” (давньоруське поселення) – в 2 км на півн. схід від півн. окраїни с. Дібрівне.

2. „Мамона–2” (давньоруське поселення) – в 1 км на півд. схід від пос. „Мамона–1”, в 1,3 км від прав. берега р. Прудець.

3. „Мамона–3” (давньоруське поселення) – в 2 км на півн. захід від пос. „Мамона–2”, вздовж прав. берега р. Прудець.

4. „Растреб” (давньоруське поселення) – в 500 м від пос. „Мамона–3”, нижче цього поселення за течією р. Прудець, на прав. березі.

„Гради многи им-же несть числа” були знищені під час війни з монголо-татарами. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів!

Дібрівне –VІIІ

Устрій Сіверської землі в часи панування Великого князівства Литовського нагадував давньоруський. Сіверська шляхта склалась із нащадків дружинників, бояр, а також іноземців. Шляхтичів зв’язали міцні службові і родинні стосунки, що пережили не одну державу.

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Так. непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська.

Поселень в прикордонних землях в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).

Археологи знайшли післямонгольську кераміку: Макишин – „Макишин–1” („Седнів–5”): пос. епохи бронзи (ІІ–І тис. до н.е.), ранньослов’янського часу (ІІІ–V ст.), давньоруського часу, пос. ХІV – ХV ст. – в 1,5 км на південь від с. Макишин в ур. Журавлеве Поле (Жоравля)); Тупичів: поселення давньоруського часу, зайняте городами, поселення XVI – XVIII ст. – в півд.-захід. част. села.

Північний кордон між Україною у складі Московського князівства і Литовським князівством у 1503–1618 роках починався за Яриловичами, останнім чернігівським поселенням, проходив сушею від р. Сожу до р. Немильної, лівого притоку Сожу; від р. Луб’янки та витоків Немильної підіймався над р. Смячем та його дрібними притоками до р. Терюхи, теж лівого притоку Сожу; йшов до р. Мостище, правої притоку Снову, а далі проходив по р. Жоведі, правій притоці Цати.

Дібрівне–Х.

XVII „бунташне” століття почалось для Московського царства –Смутою, під час якої Річ Посполита підтримувала самозванців, починаючи з Лжедмитра І. А в 1618 р. новий московський цар Михайло Федорович Романов, згідно Деулинського перемир’я, уступив польському королю Сигизмунду ІІІ – Сіверську та Смоленську землі.

На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало. Так, в Чернігівському повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Але поселень не вистачало. Так, Макишин ділили між собою аж 9 московських синів боярських. Почалось „осадження” нових слобод, а згодом в Чернігівському воєводстві були створені нові повіти та волості.

Дібрівне–ХI.

Повстання 1648 р. швидко вийшло за межі реєстрових полків: Чигиринського, Черкаського, Канівського, Корсунського, Переяслівського, Кропивненського та Білоцерківського. Богдан Хмельницький підтвердив володіння тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди козаків. Після смерті Б. Хмельницького почалась громадянська війна – Руїна, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників.

Відомий універсал гетьмана Виговського (1658—1659), пов’язаний з Городнянським краєм: „Побачивши прислугу у війську нашому пана Лаврентія Бороздни, який і зараз і кожної дороги не пропускає до війська становлячись, зараховуємо при власних маєтностях, батьківським правом йому належних, при містечку Горську та селами до нього належним зо всіма належними пажитками”.

З литовськими шляхтичами Борозднами, починаючи з XVI ст., пов’язано заселення півночі Сіверської землі.

Дібрівне–ХII.

В 1658 р., як володар слободи Дібрівної, згадується шляхтич Іван (Богдан) Войцехович. Універсал з дозволом осадити слободу в урочищі і селищі Московському, між селами Пекурівкою і Конотопом, І.Войцехович отримав 15 березня 1657 р. від свого „приятеля” чернігівського полковника Івана Аврамовича. Шляхтичі Войцеховичі неодноразово призначались на сотницький уряд в Городні.

Дібрівне–ХIII.

Наступним гетьманом став І.Брюховецький, обраний 17–18 червня 1663 р. на Ніжинській чорній раді простими козаками, противниками покозаченої шляхти та городового козацтва. Наказного гетьмана Іокима Сомка, 7 полковників, в числі яких був Іоаникій Силич, та багатьох інших старовинних козаків, після Ніжинської чорної ради – стратили. Вирішальну роль тут відіграли запорізькі козаки. Події ці відомі читачам з повісті Пантелеймона Куліша „Чорна Рада” („Хроніка 1663 року”).

Дібрівне–ХIV

Дем'яна Ігнатовича, який відіграв головну ініціативу у відновленні зруйнованої Городні, призначив чернігівським полковником у 1665 р. – гетьман І. Брюховецький. А, будучи у гетьмана Правобережної України П. Дорошенка наказним гетьманом, Д. Ігнатович, командував Чернігівським, Ніжинським та Стародубським полками в війні з російським військом. Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву. Його недруги чинили так само.

З дочкою Д.Ігнатовича одружився В.І.Полетика, який обрав своє місце у рядах повстанців Хмельницького. Про Полетику відомо, що його батько – православний шляхтич („польскої нації, породи шляхетскої”) із містечка Броди (Кременецький повіт) Волинського воєводства.

Брат В.І.Полетики – шляхтич Іван Іванович Полетика загинув на війні з турками під Хотином у 1673 р., а його вдова відправила синів Павла та Григорія на навчання в Київ, щоб вони не втратили Православної віри.

Василь Іванович Полетика (Політика) – седнівський сотник. Полетике належали: Вихвостів, Івашківка, Мощонка (Мощенка), Пекурівка, Рогізка та Рудня, яку він поселив слободою (напевно – це Політрудня (Політичеська Рудня –завод по виробництву заліза), назва якої пов’язана з прізвищем Полетики.

У 1670–1677 роках Василь Іванович Полетика (Політика) – седнівський сотник.

Населені пункти Городнянського краю спочатку увійшли до складу Седнівскої сотні.

Дібрівне–ХVI.

Шляхтичі Войцеховичі неодноразово призначались на сотницький уряд в Городні. „За особисті заслуги і заслуги батька небіжчика військового канцеляриста Івана Богдановича (Яна-Богдана) Войцеховича” (при Д. Ігнатовичі (1669 ) та І.Самойловичі (1672) – його син Богдан Іванович отримав універсал від Самойловича (26 березня 1673 р.) на слоб. Дібрівну (Дібрівку), що була у його батька ще у 1657 р., а також млин на р. Рудка. В 1673 р. канцелярист Б.І.Войцехович отримав універсал на с.Жовідь, що належало Л. Бороздні. Але на цьому Войцехович не зупинився і захопив Горські землі. Розбирати скаргу Самойловичу приїхав Леонтій Полуботок. Радко Рудий, призначений осадчим Жоведі ще Фащем, засвідчив, що першим вкопав стовп батько Б. Войцеховича. Войцехович проживав в Жоведі у 1687–1700 роках, а помер до 1705 р.

Син Б. І. Войцеховича – Іван Богданович теж був сотником і помер на сотницькому уряді в Городні до 1730 року. Городнянськими сотниками були і його сини: Петро Іванович (1731) та Андрій Іванович (1742). Ще у ХІХ ст. в дібрівненській церкві Різдва Пресвятої Богородиці знаходився п’ятипудовий дзвін з написом: „Усердієм бунчукових товаришів Петра і Андрія Войцеховичей 1758 р.”.

Дібрівне –ХVIІ

Городнянська сотня була сформована на північному кордоні Гетьманщини з Польщею, що у XVI ст. відділяв Велике князівство Литовське від Московського князівства.

У 1672 р. гетьманом став Іван Самойловича, який на той час був генеральним суддєю.

Чернігівським полковником став Василь Карпович Дунін-Борковський (1672–1685), а з 1685 р. В. К. Дунін-Борковський – генеральний обозний в Генеральній військовій канцелярії. Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні.

Шляхтичі та козаки, які підтримали Самойловича, отримали маєтки також і в Городнянській сотні. В. К. Дуніну-Борковському, який: в „навальних і прикрих експедиціях... з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи” – дістались: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня. Був довіреною особою у Ігнатовича, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй.

Був довіреною особою у Ігнатовича, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй.

В Городнянській сотні Борковському В. К. Борковський осадив слободу Ваганичі а також, можливо, Сеньківку. Нові поселення відомі і у нащадків Борковського.

Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І.Самойловича звинуватили в зраді.

Дібрівне –ХVIІІ

Шляхтичі Войцеховичі неодноразово призначались на сотницький уряд в Городні. „За особисті заслуги і заслуги батька небіжчика військового канцеляриста Івана Богдановича (Яна-Богдана) Войцеховича” – його син Богдан Іванович отримав універсал від гетьмана Самойловича (26 березня 1673 р.) на слоб. Дібрівну (Дібрівку), що була у його батька ще у 1657 р., а також млин на р. Рудка.

Син Б. І. Войцеховича – Іван Богданович теж був сотником і помер на сотницькому уряді в Городні до 1730 року. Городнянськими сотниками були і його сини: Петро Іванович (1731) та Андрій Іванович (1742). Ще у ХІХ ст. в дібрівненській церкві Різдва Пресвятої Богородиці знаходився п’ятипудовий дзвін з написом: „Усердієм бунчукових товаришів Петра і Андрія Войцеховичей 1758 р.”.

Дібрівне –ХІХ

Обранню гетьманом І. Мазепи сприяла козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна. Чернігівським полковником став Я. К. Лизогуб (1687–1698), з чийого дозволу в Канів увійшли війська І. Самойловича та князя Ромадоновського.

В Городнянській сотні Лизогуб отримав „на ранг полковника”: Автуничі, Жабчичі, Солонівку, Старосілля, Перепис, Хоробичі, Хотівлю та Хрипівку, що раніше належали В. Борковському, а потім чернігівському полковнику Григорію Самойловичу – „Гетьманичу”, якого стратили 11 листопада 1687 року.

Дібрівне –ХХ

З 1700 року по 1721 рік тривала Північна війна. Про І. Мазепу, як ворога Росії, зокрема Петра І, так і друга Карла ХІІ, написано багато.

У дружини Мазепи – Ганни Фридрикевіч була маєтність в с.Хрипівці.

Дібрівне –ХХІ

У 1708–1722 роках гетьманом був І. Скоропадський. С. Ю. Лизогуб, син чернігівського полковника Ю.Я.Лизогуба (1698–1705), та І. Скоропадська, дочка гетьмана, – стали одними з найбагатших людей Гетьманщини, отримавши близько 600 дворів в різних селах. В Городянській сотні: с. Бурівка, слоб. Невкля, с. Вихвостів, с. Івашківка, с.Дроздовиця, с. Ваганичі, с. Володимирівка, д. Ільмівка, с. Ловинь, слоб. Олександрівка, д. Сухий Вир з руднею, поселення при Суховирському млині, д. Гута (гута – це „скляний завод”) та інші маєтки.

Загинув С. Ю. Лизогуб під час походу на Польщу, куди у 1734 р. відправився 11-тисячний корпус під командуванням його брата – Я.Ю.Лизогуба. Поховали С. Ю. Лизогуба в Гродно – „в кляштері Базиліанів при гарматній та дрібній стрільбі з церемонією”.

Дібрівне– ХХІI

Наступним гетьманом став П. Полуботок, чернігівський полковник у 1705 – 1723 роках. Будучи чернігівським полковником, Полуботок заселив слобідку Деревини на землі полкового села Перепис, а в Седнівській сотні Полуботку належала слобода Здрягівка. В Городнянській сотні Полуботку належали грунти поблизу таких поселень: c. Здраговка (Здрягівка), с. Жабчичі (тепер Полісся), с. Хоробричі (Хоробичі), д. Перепис, д. Овтуничі (Автуничі).

П.Полуботок збільшував кількість своїх володіннь купівлею та привласненням полкових маєтків, що належали ратушам сотенних містечек. Так він отримав близько 300 дворів. Зокрема, від ратуші м. Седніва він заволодів маєтностями в селах: Макишин, Дирчин та Клочків, а від Городничої (Городнянської) ратуші – 40 дворів в м. Городні. Таким Таким чином, будучи полковником 17 років, він придбав близько 3200 дворів. Таких маєтностей не мав ні один гетьман, хіба що Розумовський.

П. Полуботок з іншими захисниками козацьких прав подав Петру І Коломацькі чолобитні (1723 р.), які також підписав городнянський сотник Я. І. Жданович. П. Полуботок загинув в Петропавлівській фортеці.

Дібрівне–ХХІII

При гетьмані Д. Апостолі, у 1729 р. –1730 р., в Чернігівському полку для встановлення права власності на маєтки розглядались наявні документи та записувались свідчення місцевих старожилів – „сказки тамошніх старожилів”. Чернігівським полковником тоді був Михайло Богданов.

Дібрівне–ХХIV

Дібрівне (Дубрівне),

село (курінна резиденція).

1729 р.–1730 р. 15 дворів, раніше було полковим селом, а нині, згідно універсалу І. Самойловича за 1673 р. – володіння Войцеховичової, вдови бувшого седнівського сотника Петра Войцеховича.

Старожили розповіли, що слободу Дібрівну поселив якийсь седнівський пан Войтех. Потім Дібрівне дісталось його сину Богдану Войцеховичу, а від Б. Войцеховича перейшло до його синів: військового генеральної канцелярії Стефана Войцеховича, городнянського сотника Івана Войцеховича та седнівського сотника Петра Войцеховича.

У 1730 р. Андрій Войцехович пред’явив наступні документи: дозвіл на поселення слободи, отриманий Іваном Войцеховичем від полковника Івана Аврамовича у 1657 р.; дозвіл від полковника Іоникія Силича, сукцесора А. Войцеховича; універсал Д. Ігнатовича від 15 березня 1657 р., який Богдан Войцехович отримав за військові служби та за терпіння бусурманської неволі; а також у А. Войцеховича виявились універсали Мазепи (1687 р. та 1705 р.) та Скоропадського (1710 р.), видані Стефану, Івану та Петру Войцеховичам.

1732 р. Козаків – 24, підсусідок – 1.

1765 р.–1769 р. Козацьких дворів – 32, селянських дворів – 15, володіння бунчукового товариша А. Войцеховича.

Церква Різдва Богородиці.