Городнянський літопис - 26.Смичинська с/рада(5):1.Смичин,2.Дібрівне

№ 5 (26).

Смичинська с/рада.

Населені пункти у XVIII – XX ст.

1.Смичин,

село при р. Руда – курінна резиденція.

2.Дібрівне (Дубрівне),

село (курінна резиденція).

4_Смыч.jpg

Смичин – І

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного, бронзового і залізного віків. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси (ще в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну).

Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. На берегах Десни і Сожу вони відшукали поклади кременю. Більшість археологічних знахідок відноситься до останнього періоду кам’яного віку – неоліту, одним із найважливіших відкриттів якого було виготовлення керамічного посуду. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Одне з поселень кам’яного віку недалеко від Смичина: Конотоп (пос. „Рипіще” доби неоліту, епохи середньої бронзи (сосницька культура), ранньозалізного віку – в 300 м на південний схід від схід. окраїни села на прав. березі р. Снов в ур. Рипіще).

Смичин – ІІ

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е., коли з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Археологи встановили, що на відкритих ними поселеннях послідовно жили племена: середньодніпровської культури (XXVI–XV ст. до н.е.) епохи ранньої бронзи, сосницької культури (вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.)

середньої бронзи та лебедівської культури (XI–IX ст. до н. е.) пізньої бронзи. Кераміка середньодніпровської культури ранньої бронзи, прикрашена: лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань, розчесами. У кераміки сосницької і лебедівської культур прикрашення: „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзового віку: „Зарванщина–2”: пос. епохи бронзи (лебедівська культура) – в 900 м на півн. схід від півд.-схід. окраїни с. Смичин, на лів. березі р.Крюкова; .„Смичин–4”: пос. епохи бронзи (середньдніпровська культура), епохи пізньої бронзи – ранньозалізного віку (II–I тис. до н.е.) – на півн. від півн.-схід. окраїни с. Смичин.

Смичин – ІV

На Поліссі болотною рудою користувались ще і металурги Гетьманщини.

Першими поліськими культурами раннього залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (V–II ст. до н.е.) культури. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхнівської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н).

Належали вони або предкам балтів, або предкам слов’ян. Поселення милоградської кульури: „Мис” (пос. ранньозалізного віку – милоградська культура) – в 100 м на південь від окраїни села;

Для кераміки наступної культури залізного віку – зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), відкритої вперше поблизу с. Зарубинці (Черкаська обл.), характерні прикрашення нігтевими вдавлюваннями або орнаментом „виноградне гроно”. Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька культура, були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. Поселення зарубинецької культури: „Дамба–1” (пос. залізного віку – пізньозарубинецька культура) – в 450 м на північ від півн.-зах. окраїни села); .„Смичин–2”: пос. епохи бронзи, залізного віку (пізньозарубинецька культура) – в 100 м на північ від півн. част. с. Смичин, на прав. березі р. Крюкова. Смичинське поселення: ранньозалізногу віку (милоградська культура), ранньослов’янського часу (київська культура), почепської культури (I–II ст. н.е.), кераміка якої подібна юхнівській і дніпро-двинській (VIII ст. до н. е. – IV ст. н. е.) культурам та схожа с зарубинецькою культурою – в 300 м на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Смичин, на прав. березі р. Крюкова. Таким чином, біля Смичина, на прав. березі р. Крюкова) знаходилось одне з найдавніших поселень почепського типу, схожого с зарубинецькою культурою.

Смичин – VІ

В числі племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), яка наприкінці IV ст. пережила нашестя гунів, були слов’яни – анти, які створили пеньківську культуру (V–VIII ст. н.е.) і дійшли від Дніпра до Дуная. Київська культура (IV–V ст. н.е.), багато поселень якої існувало в Городнянському краю, була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Ранньослов’янські поселення: „Дамба–2” (пос. ранньозалізного віку), ранньослов’янського часу (київська культура) – в 300 м на півн. схід від півн.-зах. окраїни села; „Смичин–1” (пос. ранньослов’янського часу – сер. І тис.) – на півн. окраїні села, на прав. березі р. Крюкова; .„Смичин–3”: ранньозалізногу віку, ранньослов’янського часу – за півн. частиною села, частина поселення знаходиться під фермами, на прав. березі р.Крюкова – за півн. част. села, част. поселення знаходиться під фермами, на прав. березі р. Крюкова.

Смичин – VІІ

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” .

Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними білоруського археолога О.А.Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу і Тетеви; приток Снову – цей кордон співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями.

Смичин – VІІ

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи. Давньоруські поселення: „Пойма” – давньоруське поселенння біля захід. окраїни с. Смичин, на прав. березі р. Крюкова.

Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві під час війни з монголо-татарами зменшилась майже в 25 разів!

Смичин – VІІІ

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Поселень в прикордонних землях в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі). Археологи знайшли післямонгольську кераміку: Макишин – „Макишин–1” („Седнів–5”): пос. епохи бронзи (ІІ–І тис. до н.е.), ранньослов’янського часу (ІІІ–V ст.), давньоруського часу, пос. ХІV – ХV ст. – в 1,5 км на південь від с. Макишин в ур. Журавлеве Поле (Жоравля)); Тупичів: поселення давньоруського часу, зайняте городами, поселення XVI – XVIII ст. – в півд.-захід. част. села.

Смичин – ІХ
На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало – так, в Чернігівському повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

Рух по місцевих дорогах давно припинився.

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Смичин і Конотоп, неподалік впадіння р. Крюкової в р. Снов, в ці часи згадуються до 1633 р.

Смичин – Х

Північний кордон Городнянського края, що у XVI ст. відділяв Велике князівство Литовське від Московського князівства, у XVII ст. був кордоном Речі Посполитої, а після повстання Хмельницького став північним кордоном Гетьманщини.

Смичин – ХІ

„За сказками тамошніх старожилів” (1729 р.–1730 р.), Смичин належав полковникам В. Борковському та Я.Лизогубу.

А. В. Борковський – бунчуковий товарищ, син генерального обозного В. К. Дуніна-Борковського. Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні. Василь Карпович Дунін-Борковський (1640–4.03.1702) став новим чернігівським полковником, був довіреною особою у Ігнатовича – їздив у Москву, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй. Підтвердження універсала царською грамотою (28 вересня 1673 р.) означало особливе ставлення царя до Борковського. З 1685 р., в Генеральній військовій канцелярії – він генеральний обозний.

Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І. Самойловича звинуватили в зраді. Обрання гетьманом І. Мазепи не знайшло на Гетьманщині підтримки більшості, але за Мазепу була козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна. Шляхтичі та козаки, які підтримали Самойловича, отримали маєтки також і в Городнянській сотні.

У 1687–1698 роках чернігівським полковником став Я. К. Лизогуб, з чийого дозволу в Канів увійшли війська І. Самойловича та князя Ромадоновського. В Городнянській сотні Лизогуб отримав „на ранг полковника”: Автуничі, Жабчичі, Солонівку, Старосілля, Перепис, Хоробичі, Хотівлю та Хрипівку, що раніше належали полковнику В. Борковському, а потім чернігівському полковнику Григорію Самойловичу – „Гетьманичу”, якого стратили 11 листопада 1687 року.
Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І. Самойловича звинуватили у зраді. Обрання гетьманом І. Мазепи не знайшло на Гетьманщині підтримки більшості, але за Мазепу була козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна. О.Лазаревський вважав, що у Я. Лизогуба, який спочатку поселився в Конотопі, були гарні стосунки з І. Мазепою, бо Лизогуб був сусідом Мазепи і позичав йому волів, щоб пахати землю.

Смичин – ХІІ

Від Лизогуба, згідно універсалу Скоропадського від 8 листопада 1708 р., це село за служби отримав військовий канцелярист –полковий писар Петро Михайлович Булавка.

Державця Смичина – чернігівський полковий писар Петро Булавка змусив селян –„отдавати повинності”, про що вони підписали відповідне „писання”.

Тут і далі зберігаємо тодішні стиль та орфографію оригіналу.

„Року 1703, місяця липня 2 дня, ми, жителі села Смичина: Петро Кавуренко, Лаврен Сизик, Мартин Слипченко, Андрій і Євтух Переломенки, Андрій Волобека і Павел Коваль – чинимо вєдомо сім нашим писанням тепер і в потомні часи, іже щосмо з своєю легкомисленості, чрез лєт чтири противко панові своєму п. Петру Булавце, писареві полку чернігівського поступовали – не отдаючи йому жадної повинності тяглої; то тепер, од того свого самоволства і упорності отдалівшися – обєцуєм статечне і вірне в прежній посполитой тяглості найдоватися таким способом: я, Петро Кавур з братами своїми – повинен єстем в год каждий вистачити золотих сорок; я, Лаврен Сизик – 20 золотих; я, Мартин Слипченко – 10 талярей; я, Андрій Волобека – 10 талярей; я, Павел Коваль – 10 талярей; кождого року – половину одну о Покрови Пресвятої Богородиці, а половину – межи святами Рождества Господня. Вистачити должни єстесми державці своєму вишреченому готовою сумою монети доброй.

А то, для того же подвод отбування і до жадних роботизн уже не має нас – так сам п. державця наш, як і його прикажчики потягати; однак же тоє докладаєм: іж на каждий год во врем’я косовиці повинні ми тиждень один єму, п. державці своїму – косити; і во врем’я жатви – з поля збоже зобрати тиждень один; у осінь – тиждень з своєї проможності, нашим товаром і працею єго поле орати.

Леч уж болш до жадних повинностей тяглих і посполитих, а не роботизн поєдинкових – не належатимем. Од кормлення сердюков і од виправи їх до походу воєнного, по указу ясновельможного єго мил. п. гетьмана – не отмовни будем, але повинні во всьому контент давати.

Тут же докладаєм і тоє же – повиннисми всє шесть чоловік на потребу єго панскую, куда нам роскажет, бить готовими і отбувать службу своїми коньми і працею – на що даєм сей наш облік. А єслі бисми мєлі над сєй облік впредь упорне поступовати – теди записуємся всі свої худоби і набитки вічними і неотзовними часи пану державці свойому п. Петру Булавці, писарю полковому чернігівському; а здоров’є наше в руках його пана нашого – волно куда хотя обернути, єслі єму не будем повинні.

Писан в Чернєгові.

А для лєпшої в потомниє часи твердості, яко не уметниє писма, подписуєм руки +++++

Павел Юркевич, писар майстроватий”.

Дібрівне–I.

Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі цих племен простирались до Уралу. Більшість археологічних знахідок відноситься до останнього періоду кам’яного віку – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Одне з поселень кам’яного віку поблизу с. Конотоп – „Миронова Гора–1”: пос. доби неоліту кам’яного віку (культура ямково-гребінцевої кераміки), епохи бронзи (середньодніпровська культура), ранньозалізного віку, ранньослов’янського часу (київська культура), давньоруського часу – в 900 м–1,1 км на півд. схід від схід. част. с.Конотоп, на прав. березі р. Снов, в ур. Миронова Гора.

Дібрівне – ІІ

Продовженням культури шнурової кераміки була наступні за нею культури бронзового віку. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е., коли з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена, коли з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку. Поблизу Дібрівного жили племена середньодніпровської, сосницької та лебедівської культур. Кераміка середньодніпровської культури (XXVI–XV ст. до н.е.) ранньої бронзи, прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької і лебедівської культур (XI–IX ст. до н. е.) пізньої бронзи характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзового віку: „Дібрівне–2” (пос. бронзового віку – сосницька культура) – за півд.-зах. окраїною села; „Дюна” (пос. бронзового віку – лебедівська культура) – в 700 м на захід від півд. окраїни села, на лів. березі р. Крюкова. Поблизу Дібровного археологи відшукали залишки житла епохи бронзового віку (3,5 х 2,5 метрів). В південній частині цієї будівлі знаходилось вогнище.

Дібрівне – ІІІ

На Поліссі покладами болотної руди користувались ще і металурги Гетьманщини. Першими поліськими культурами залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхновська (IV–II ст. до н.е.) культури. Належали вони предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхновської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Поселення милоградської культури: „Крюкова–1” (пос. ранньозалізного віку – милоградська культура) – в 1 км на захід від півд. окраїни села, на лів. березі р. Крюкова; „Печери” (пос. ранньозалізного віку – милоградська культура) – в 2 км на захід від села (у 50-х роках місцевий житель викопав тут печери); „Синична гора” (пос. (VII ст. до н. е. – VI ст. до н. е.) раннього етапа милоградської культури ранньозалізного віку – в 1 км на півд. схід від півд. окраїни села в ур. Синична Гора. Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала наступна культура залізного віку – зарубинецька культура, були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. Поселення „Зарванщина” (Стрілки): пос. епохи бронзи (середньодніпровська, сосницька, лебедівська культури), ранньозалізного віку (милоградсько-юхнівський культурний тип), залізного віку (зарубинецька культура), ранньослов’янського часу (сер. І тис.) – в 2,5 км на півд. схід від півд. краю села, на лів. березі р. Крюкова, пошкоджене кар’єром.

Дібрівне – V

А походили вони від кривичів, а кривичі – від полочан: „...на Полотѣ, иже и полочанѣ. От сихъ же и кривичи, иже сѣдять на верхъ Волгы, и на вѣрхъ Двины и на вѣрхъ Днѣпра, ихъже и городъ есть Смолѣнескъ; туда бо сѣдять кривичи. Таже сѣверо от них”.

Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували родинні зв’язки з в’ятичами та радимичами.

Дібрівне – VІ.

Давньоруські поселення.

1. „Мамона–1” (давньоруське поселення) – в 2 км на півн. схід від півн. окраїни села.

2. „Мамона–2” (давньоруське поселення) – в 1 км на півд. схід від пос. „Мамона–1”, в 1,3 км від прав. берега р. Прудець.

3. „Мамона–3” (давньоруське поселення) – в 2 км на півн. захід від пос. „Мамона–2”, вздовж прав. берега р. Прудець.

4. „Растреб” (давньоруське поселення) – в 500 м від пос. „Мамона–3”, нижче цього поселення за течією р. Прудець, на прав. березі.

Дібрівне – ІV

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вчені вважають ранньослов’янскими племенами. На їх археологічні пам’ятники, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина пам’ятників Лівого берега. Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), яка в IV ст. пережила нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською. „Кар’єр”: пос. епохи пізньої бронзи (ранній етап лебедівської культури), ранньослов’янского часу (київська культура) – в 250 м на півд. схід від півд. окраїни села, на лівобережній терасі р. Крюкова.

Дібрівне–VII.

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Так. непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська. Поселень в прикордонних землях в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).

Археологи знайшли післямонгольську кераміку: Макишин – „Макишин–1” („Седнів–5”): пос. епохи бронзи (ІІ–І тис. до н.е.), ранньослов’янського часу (ІІІ–V ст.), давньоруського часу, пос. ХІV – ХV ст. – в 1,5 км на південь від с. Макишин в ур. Журавлеве Поле (Жоравля)); Тупичів: поселення давньоруського часу, зайняте городами, поселення XVI – XVIII ст. – в півд.-захід. част. села.

Дібрівне–VIII.

Польскому королю Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем – дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Богдан Хмельницький підтвердив володіння тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди козаків.

Дібрівне–IХ.

В 1658 р., як володар слободи Дібрівної, згадується шляхтич Іван (Богдан) Войцехович. Універсал з дозволом осадити слободу в урочищі і селищі Московському, між селами Пекурівкою і Конотопом, І.Войцехович отримав 15 березня 1657 р. від свого „приятеля” чернігівського полковника Івана Аврамовича. 7 грудня 1657 р. новий полковник Іоаникій Силич цей дозвіл підтвердив: „слободу звишреченою осажовати, горілку палити, пиво робити, мед ситити і все на пожиток свій привлащати”. Сину І. Войцеховича – Богдану (Афанасію) Войцеховичу універсал на слоб. Дібрівну Седнівської сотні (9 січня 1672 р.) надав гетьман Дем’ян Ігнатович – за військові служби та терпіння бусурманської неволі.

Дібрівне–Х.

Іокима Сомка, 7 полковників, в числі яких був Іоаникій Силич, та багатьох інших старовинних козаків, після Ніжинської чорної ради – стратили. Вирішальну роль тут відіграли запорізькі козаки. „Чрез нас, Івана Сєрка, к вашому царському величеству привращена єсть вся Мала Росія…” – писав кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко у листі до царя Олексія Михайловича. Події ці відомі читачам з повісті Пантелеймона Куліша „Чорна Рада” („Хроніка 1663 року”).

Скориставшись цими подіями, король Ян Казимир у 1663 р. здійснив успішний військовий похід, але від Глухова польське військо відступило. Військо Яна Собеського на деякий час зупинялось в Дібрівному.

Дібрівне–IХ.

Шляхтичі Войцеховичі неодноразово призначались на сотницький уряд в Городні. „За особисті заслуги і заслуги батька небіжчика військового канцеляриста Івана Богдановича (Яна-Богдана) Войцеховича” (поїздки до Москви у складі делегацій Д. Ігнатовича (1669 ) та І.Самойловича (1672) – його син Богдан Іванович отримав універсал від Самойловича (26 березня 1673 р.) на слоб. Дібрівну (Дібрівку), що була у його батька ще у 1657 р., а також млин на р. Рудка.

Син Б. І. Войцеховича – Іван Богданович теж був сотником і помер на сотницькому уряді в Городні до 1730 року. Городнянськими сотниками були і його сини: Петро Іванович (1731) та Андрій Іванович (1742). Ще у ХІХ ст. в дібрівненській церкві Різдва Пресвятої Богородиці знаходився п’ятипудовий дзвін з написом: „Усердієм бунчукових товаришів Петра і Андрія Войцеховичей 1758 р.”.

Дібрівне–Х.

Дібрівне (Дубрівне),

село (курінна резиденція).

1729 р.–1730 р. 15 дворів, раніше було полковим селом, а нині, згідно універсалу І. Самойловича за 1673 р. – володіння Войцеховичової, вдови бувшого седнівського сотника Петра Войцеховича.

Старожили розповіли, що слободу Дібрівну поселив якийсь седнівський пан Войтех. Потім Дібрівне дісталось його сину Богдану Войцеховичу, а від Б. Войцеховича перейшло до його синів: військового генеральної канцелярії Стефана Войцеховича, городнянського сотника Івана Войцеховича та седнівського сотника Петра Войцеховича.

У 1730 р. Андрій Войцехович пред’явив наступні документи: дозвіл на поселення слободи, отриманий Іваном Войцеховичем від полковника Івана Аврамовича у 1657 р.; дозвіл від полковника Іоникія Силича, сукцесора А. Войцеховича; універсал Д. Ігнатовича від 15 березня 1657 р., який Богдан Войцехович отримав за військові служби та за терпіння бусурманської неволі; а також у А. Войцеховича виявились універсали Мазепи (1687 р. та 1705 р.) та Скоропадського (1710 р.), видані Стефану, Івану та Петру Войцеховичам.

1732 р. Козаків – 24, підсусідок – 1.

1765 р.–1769 р. Козацьких дворів – 32, селянських дворів – 15, володіння бунчукового товариша А. Войцеховича.

Церква Різдва Богородиці.

Дібрівне – ХI.

1859 р.– 757 жителів.

1901 р.– 1136 жителів.

1920 р.– 1410 жителів. Господарств – 268.