№ 26 (23). 

Переписька с/рада.

Населені пункти у XVIII – XX ст.

1.Перепис,

село (стрілецька резиденція).

2.Кусії (Кусей),

село при р. Карпилівці 

Перепис – І

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного,  бронзового і залізного віків. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля  льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси (ще в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну). Більшість знахідок із епохи неоліта – останнього періоду кам’яного віку, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Із кременя виготовлялись вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти. В ті часи, коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Найближче до с. Перепис поселення кам’яного віку – „Дроздовиця–1”  (пос. доби неоліту кам’яного віку) – в 1 км на півд. від півд. окраїни с.Диханівка.  

Перепис – ІІ

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е., коли з винаходом бронзи (сплаву міді та олова), стався перехід до бронзового віку, а з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Кераміка середньодніпровської культури (XXVI–XV  ст. до н.е.) ранньої бронзи, прикрашена: лінійним, „мотузковим”, „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань, розчесами. У кераміки сосницької культури (вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської (XI–IX ст. до н. е.) прикрашення: „мотузковим”, лінійним, геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика,  зубчатим штампом і  розчесами. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів.  Поселення бронзового віку: „Пойма–1” (пос. бронзового віку – лебедівська культура) – в 1,2 км на півн. схід від схід. окраїни с.Андріївка і в 1 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля,  в поймі р. Верпч; „Пойма–2” (пос. бронзового віку – сосницька культура) – в 700 м на півн. схід від схід. окраїни Андріївки і в 1,2 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, на  прав. березі р. Верпч.  

Перепис – ІІІ

На Поліссі покладами болотної руди користувались ще і металурги Гетьманщини.  Першими поліськими культурами залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхновська (IV–II ст. до н.е.) культури. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н). Поселення залізного віку належали предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Городище біля с. Карпівка – в 500 м від південної окраїни с. Карпівка, в північній частині болота, в ур. Городок. В 1873 р. записано, як городище в 1,5 км від с. Перепис, а в записах XIV археологічного з”їзду – в 6 верстах на півн. схід від с. Ваганичі.  Це городище,  ймовірно, було зведено племенами милоградської культури, використовувалось і як поселення у племен колочинської культури  (V–VІІ ст. н.е.), яка була балтською і, можливо, також слов’янською.  

Городище біля с. Карпівка  занесено в Державний реєстр пам’яток національого значення України.. Поселення наступної культури залізного віку – зарубинецької культури (III ст. до н. е. – II ст. н. е.) – „Верпч–2”: пос.  залізного віку (пізньозарубинецька культура (1–11 ст. н.е.), ранньослов’янського часу (київська культура), пос. XIII–XIV ст. – в 2,6 км на півн. схід від  с. Хоробичі на прав. березі р. Верпч.  Для кераміки зарубинецької культури, відкритої вперше поблизу с. Зарубинці (Черкаська обл.), характерні прикрашення нігтевими вдавлюваннями або орнаментом „виноградне гроно”. Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька культура, були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. 

Перепис – ІV

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), яка в IV ст. пережила нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення Правобережжя Дніпра схожа частина поселень Лівобережжя.

Ранньослов’янські поселення: „Верпч–1” (пос. ранньослов’янського часу) – в 1,6 км на північ від села, на прав. березі р. Верпч і від пос. „Верпч–2”; „Верпч–2”: пос. залізного віку (пізньозарубинецька культура (1–11 ст. н.е.), ранньослов’янського часу (київська культура), пос. XIII–XIV ст. – в 2,6 км на півн. схід від села на прав. березі р. Верпч.

Перепис – V

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” .

Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними білоруського археолога О. А. Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу, і Тетеви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями.

Перепис – VІ

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи.

Давньоруське поселення поблизу с. Ваганичі: „Курганки” (давньоруське поселення) – біля півн. окраїни с. Ваганичі, в 80 м зправа від автодороги на с. Хоробичі, в ур. Курганки, на березі болота Хоробицький пост. Старожили розповідали, що тут також знаходився курганний могильник полонених під час Північної війни шведів, знищений в 30-х роках, – Шведські могилки.

Під час війни з монголо-татарами кількість сільських поселень у Чернігівському князівстві зменшилась майже в 25 разів!

Перепис – VІІ

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Так. непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська. Поселень в прикордонних землях в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).

Археологи знайшли післямонгольську кераміку: Солонівка – пос. „Дюна” (ХІІІ – ХІV ст.) – в 600 м на півн. схід від схід. част. села на лів. березі р. Верпч; Хоробичі: пос. залізного віку (пізньозарубинецька культура (1–11 ст. н.е.), ранньослов’янського часу (київська культура), пос. XIII–XIV ст. – в 2,6 км на півн. схід від села на прав. березі р. Верпч.

Перепис– VІІI.

На початку  XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало – так, в Чернігівському повіті статус сіл та деревень  (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Мабуть, всім відомо, що Городня заснована польським дворянином Фащем в часи польського володіння.

Польський шляхтич Олександр Фащ, а після нього  Миколай Фащ спочатку володіли тільки Старим Сілом. Можливо, так раніше називалось Старосілля, адже саме Фащі на початку 1640-х років осадили Солонівку, Старосілля та Жабчичі.

     Грунти, що належали Мартину Фащу, в  1637 р. купив Богдан Бутович, який належав до руської православної шляхти. Так, у 1637 р.  Б.Бутович став власником Старосілля та Солонівки, а також Хотівлі та слободи Смяч (тепер Травневе). У 1644 р. Бутович одружився на дочці  канівського полковника   Ю. І. Голуба. В  1649 р. король Ян-Казимир надав Б. Бутовичу привілей на куплені ним грунти.

Біля д.Перепис, при р. Терюха, в урочище Деревини колись працювала буда. Тут знаходився поташний завод, що належав Фащам, але під час війни Деревинську буду розорили.

Перепис–IХ.

Під час повстання Б. Хмельницького Ян Казимир ІІ, новий польський король, намагаючись заручитися підтримкою різних шляхтичів, 27 березня 1649 р. надав привілегію за служби Богдану Бутовичу, „шляхетно урожоному”, але Бутовичі відомі на службі у війську Запорізькому. Фащі приєднались до повстанців Хмельницького – війська Запорізького. Богдан Хмельницький підтвердив володіння тим польським шляхтичам,  які перейшли в ряди козаків. 

Перепис–Х.

Населені пункти Городнянського краю спочатку входили до складу Седнівскої сотні. Дем'яна Ігнатовича, який відіграв головну ініціативу у відновленні зруйнованої Городні, призначив чернігівським полковником у 1665 р. –  гетьман І.Брюховецький.  А, будучи у гетьмана Правобережної України П. Дорошенка наказним гетьманом, Д. Ігнатович, командував Чернігівським, Ніжинським та Стародубським полками в війні з російським військом.  У 1672 р. гетьманом став Іван Самойлович, який на той час був генеральним суддєю. 

Городнянська сотня була сформована на північному кордоні Гетьманщини з Польщею, що у XVI ст. відділяв Велике князівство Литовське від Московського князівства. Чернігівським полковником став Василь Карпович Дунін-Борковський (1672–1685), а з 1685 р. В. К. Дунін-Борковський – генеральний обозний в Генеральній військовій канцелярії. 

Був довіреною особою у Ігнатовича, наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй.

В Городнянській сотні Борковському В. К. Борковський осадив слободу Ваганичі а також, можливо, Сеньківку.

Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І. Самойловича звинуватили у зраді. Обранню гетьманом І. Мазепи сприяла козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна. О.Лазаревський вважав, що у Я. Лизогуба, який спочатку поселився в Конотопі, були гарні стосунки з  І. Мазепою, бо Лизогуб був сусідом Мазепи і позичав йому волів, щоб пахати землю. Я. К. Лизогуб, з чийого дозволу в Канів увійшли війська І. Самойловича та князя Ромадоновського, став новим чернігівським полковником  (1687–1698). В Городнянській сотні Лизогуб отримав „на ранг полковника”:  Автуничі, Жабчичі, Солонівку, Старосілля, Перепис, Хоробичі, Хотівлю та Хрипівку, що раніше належали В. Борковському, а потім чернігівському полковнику Григорію Самойловичу – „Гетьманичу”, якого стратили 11 листопада 1687 року. 

Перепис–ХІ.

На землі полкового села Перепис – П. Полуботок, будучи чернігівським полковником, заселив слобідку Деревини. Його сини: Яків та Андрій уступили Деревини – С. Тарновському, що і підтвердив „Указ її імператорської величності” від 28 червня 1726 року.

Біля д.Перепис, при р. Терюха, в урочище Деревини колись працювала буда. Тут знаходився поташний завод, що належав Фащам, але під час війни Деревинську буду розорили, а в цій місцевості поселились два козаки – Кусії, які через декілька років переселились в Автуничі.

Городнянський отник Стахович почав за торгуватись за урочище Деревини з Кусіями, але ті не побажали продавати землю. Після Стаховича за це урочище продовжив торгуватись наступний сотник Яків Жданович.

Про Деревинське урочище дізнався також новоборовицький староста Іван Райковський та повідомив Полуботка. Той наказав купити Деревини, але не у Кусіїв, а у жителів с. Перепис, до якого відносилось це урочище; а якщо не продадуть, то дозволив почати селити слободу в Деревинах насильно.

В цей же час поблизу с. Перепис почав селитись Степан Тарновський, зять генерального осавула Бутовича. С. Тарновський, який отримав в Городнянській сотні від тестя с. Автуничі, теж почав торгуватись за Деревини, але вже з зятем Пархома Кусія, який був одружений з його сестрою. Пархом Кусій віддав своїй сестрі на посаг третину цього урочища.

Осип Гомельський – зять Кусія продав свою частину урочища Тарновському за 40 золотих (8 рублів) та написав в Солонівці письмо, зазначивши, що: „тільки грошей до большаго разсмотренія (понеже о том грунті спор заходив) – он, Гомельський у Терновського всіх не брав, а в Городню, для написання купчого письма ідти боявся – сотник Городничій Жданович, за продаж грунтів, багатьох казаків бив киями, забивав в колодки та в тюрьму закидав”.

Райковський, дізнавшись про нового претендента, ще раз запропонував переписцям продати Деревини, попередивши їх, що пан наказав (із Смоленська, по дорозі в Ладозький похід (1721 р.)) таке: „Якщо переписці тоєї землі не продали, то приказав і насильно селити слободу”. Та Райковському цього робити не хотілось, щоб не виникло суперечок з Тарновським, бо з його тестем Бутовичем у Полуботка і без цього була давня ворожнеча.

Тоді староста знайшов інший спосіб змусити переписців продати землю. Він купив поблизу Деревин невеличкий „острівець”, де була „бортна отчина” хоробрицького козака Бизюка, та почав тут селити слободу. Перписці зрозуміли, що і далі ніхто до них за дозволом не звернеться. Тоді переписький отаман з товариством, а з ними і войт з посполитими змушені були в цьому ж році (1721 р.) уступити.

Не зважаючи на те, що Райковський назвав слободу Веселковкою, назва Деревини збереглась.

Кусії – І

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного, бронзового і залізного віків. Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси. Більшість археологічних знахідок відноситься до останнього його періоду – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти виготовлялись із кременя. В ті часи, коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Можливо, вони були предками фінських племен. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Недалеко від с. Кусії – поселення „Дроздовиця–1” (пос. доби неоліту кам’яного віку) – в 1 км на півд. від півд. окраїни с.Диханівка.

Кусії – ІІ

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е. – тоді на Полісся з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена; з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку.

На Полісся тоді з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена.

Кераміка середньодніпровської (XXVI–XV ст. до н.е.) культури ранньої бронзи, прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької (II тис. до н. е. – вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської культур характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзового віку недалеко від с. Кусії: „Пойма–1” (пос. бронзового віку – лебедівська культура) – в 1,2 км на півн. схід від схід. окраїни с.Андріївка і в 1 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, в поймі р. Верпч; „Пойма–2” (пос. бронзового віку – сосницька культура) – в 700 м на півн. схід від схід. окраїни Андріївки і в 1,2 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, на прав. березі р. Верпч.

Кусії – ІІІ

Першими поліськими культурами залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (IV–II ст. до н.е.) культури. Належали вони предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхнівська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Поселення„Дроздовиця–2”: пос. ранньозалізного віку (милоградська культура) часу – в 1,8 км на південь від півд. окраїни Дроздовиці і в 1,8 км на півд. схід від півд. окраїни с. Диханівка.

Кусії – ІV

Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала наступна культура залізного віку – зарубинецька (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. Городище біля с. Карпівка – в 500 м від південної окраїни с. Карпівка, в північній частині болота, в ур. Городок. В 1873 р. записано, як городище в 1,5 км від с. Перепис, а в записах XIV археологічного з”їзду – в 6 верстах на півн. схід від с. Ваганичі. Це городище (30–45 м х 145 м, висота внутрішнього валу – 2–3 м, ширина – 10–15 м, рів заплив; довжина зовнішнього валу – 260 м, висота – 0,6–1,5 м, ширина – 10–15 м.) ймовірно було зведено племенами милоградської культури, використовувалось і як поселення у племен колочинської культури (V–VІІ ст. н.е.), яка була балтською і, можливо, також слов’янською.

Городище біля с. Карпівки занесено в Державний реєстр пам’яток національого значення України.

Кусії – VI

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), які в IV ст. пережили нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина поселень Лівого берега.

Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською а також, можливо, балтською.

Не так далеко від с. Кусії – поселення „Задовщина” (пос. ранньослов’янського часу – київська культура) – в 3 км на півн. схід від схід. окраїни с. Андріївка і в 2,2 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Автуничі, в ур. Задовщина.

Кусії – VIІ

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” . Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними білоруського археолога О. А. Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу, і Тетеви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями.

Довжина прикордонних болот від Добрянки до Сеньківки близько 40 км, а їх ширина приблизно 2 км. Єдиний коридор в цих, непрохідних раніше болотах – в районі Добрянки, Ільмівки та Глибоцького. Можливо, тут проходив древній шлях „в радимичі”, згаданий в літопису 1159р.

Кусії – VІIІ

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи. Давньоруське поселення „Ільмівка–1” – давньоруське поселення біля півд. окраїни села, на прав. березі струмка Ільма, в заболочених витоках р.Немильня. Автуницьке поселення (кін. Х ст. – І пол. XIII ст.) було визнано типовим сільським поселенням давньоруської народності і цілком відповідало рівню культури свого часу, було таким-же визначним центром гончарного виробництва, як Вишгород, Білгород та інші давньоруські поселення.

Під час війни з монголо-татарами кількість сільських поселень у Чернігівському князівстві зменшилась майже в 25 разів!

Кусії – ІХ

Устрій Сіверської землі в часи панування Великого князівства Литовського нагадував давньоруський. Сіверська шляхта склалась із нащадків дружинників, бояр, а також іноземців. Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М.Листвена, володіння „владики Брянського”– згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі). Північний кордон між Україною у складі Московського князівства і Литовським князівством у 1503–1618 роках починався за Яриловичами, останнім чернігівським поселенням, проходив сушею від р. Сожу до р. Немильної, лівого притоку Сожу; від р. Луб’янки та витоків Немильної підіймався над р. Смячем та його дрібними притоками до р. Терюхи, теж лівого притоку Сожу; йшов до р. Мостище, правої притоку Снову, а далі проходив по р. Жоведі, правій притоці Цати.

Не так далеко від с. Кусії археологи знайшли післямонгольську кераміку: Солонівка – пос. „Дюна” (ХІІІ – ХІV ст.) – в 600 м на півн. схід від схід. част. села на лів. березі р. Верпч; Хоробичі: пос. залізного віку (пізньозарубинецька культура (1–11 ст. н.е.), ранньослов’янського часу (київська культура), пос. XIII–XIV ст. – в 2,6 км на півн. схід від села на прав. березі р. Верпч.

Кусії – X

На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало. Так в в Чернігівькому повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

XVII „бунташне” століття почалось для Московського царства –Смутою, під час якої Річ Посполита підтримувала самозванців, починаючи з Лжедмитра І. Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Але поселень не вистачало. Так, Макишин ділили між собою аж 9 московських синів боярських. Почалось „осадження” нових слобод. Місцевим землевласникам необхідно було надати земельним комісарам документи на землю – грамоти московських князів. Якщо таких грамот у них не знаходилось, були необхідні свідчення сусідів – „бояров тамошніх”.

Так, 20 лютого 1620 р. в Стародубському повіті земельні комісари Балтазар Стравінський, староста Мозирський, та королівський секретар Войтех Глембоцький – надали грамоти синам Івана Бороздни: Якову, Дмитру, Йосипу та Володимиру на їх володіння: містечко Горськ, деревня Клюси, пустош Жовідь, селище Хреновичі, селище Семашкине над р. Тетевою; „дедичини вотчини”, нижчі Тетеви та інші. Можливо, Семашкине – це Сеньківка (Семківка або Семкувка).

З литовськими шляхтичами Борозднами, починаючи з XVI ст., пов’язано заселення півночі Сіверської землі. Заснуванння Городні та заселення майже безлюдних земель на півночі Сіверської землі (межиріччя Смячу та Снову) пов’язано з польськими дворянинами Фащами.

Кусії – XI

Грунти, що належали Мартину Фащу, в 1637 р. купив Богдан Бутович, який належав до руської православної шляхти. Так, у 1637 р. Б.Бутович став власником Старосілля та Солонівки, а також Хотівлі та слободи Смяч (тепер Травневе). У 1644 р. Бутович одружився на дочці канівського полковника Ю. І. Голуба.

Кусії – XIІ

Фащі та Бороздни приєднались до повстанців Хмельницького – війська Запорізького. Б. Хмельницький підтвердив володіння тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди козаків.

В 1649 р. король Ян-Казимир надав Б. Бутовичу привілей на куплені ним грунти. Під час повстання Б.Хмельницького, Ян Казимир ІІ, новий польський король, намагаючись заручитися підтримкою різних шляхтичів, 27 березня 1649 р. надав привілегію за служби Богдану Бутовичу, „шляхетно урожоному”, але нащадки Бутовича відомі на службі у Війську Запорізькому.

Кусії – XIIІ

Біля д.Перепис, при р. Терюха, в урочище Деревини колись працювала буда – поташний завод, що належав Фащам, але під час війни Деревинську буду розорили, а а в цій місцевості поселились два козаки – Кусії, які через декілька років переселились в Автуничі.

Кусії – XІV

Після смерті Б. Хмельницького почалась громадянська війна – Руїна, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників.

Відомий універсал гетьмана Виговського (1658—1659), пов’язаний з Городнянським краєм: „Побачивши прислугу у війську нашому пана Лаврентія Бороздни, який і зараз і кожної дороги не пропускає до війська становлячись, зараховуємо при власних маєтностях, батьківським правом йому належних, при містечку Горську та селами до нього належним зо всіма належними пажитками”.

Кусії – XV

Після того, як Іоакима Сомка обрали гетьманом на Козелецькій Раді у квітні 1662 р., в Городнянському краю згадується Вихвостів, як село, котре отримав брат чернігівського полковника І.Силича –– Степан Силич.

Іокима Сомка, 7 полковників, в числі яких був Іоаникій Силич, та багатьох інших старовинних козаків, після Ніжинської чорної ради – стратили. Події ці відомі читачам з повісті Пантелеймона Куліша „Чорна Рада” („Хроніка 1663 року”).

Кусії – XVІ

Від гетьмана І. Брюховецького, обраного 17–18 червня 1663 р. на Ніжинській чорній раді простими козаками, противниками покозаченої шляхти та городового козацтва, вищезгаданий Л. Бороздна знову отримав універсал. Лаврентій Бороздна був живий ще і у 1698 р.– він отримав захисний універсал від гетьмана Мазепи.

Іокима Сомка, 7 полковників, в числі яких був Іоаникій Силич, та багатьох інших старовинних козаків, після Ніжинської чорної ради – стратили. Події ці відомі читачам з повісті Пантелеймона Куліша „Чорна Рада” („Хроніка 1663 року”).

Кусії – XVІІ

Дем'яна Ігнатовича, який відіграв головну ініціативу у відновленні зруйнованої Городні, призначив чернігівським полковником у 1665 р. – гетьман І. Брюховецький. А, будучи у гетьмана Правобережної України П. Дорошенка наказним гетьманом, Д.Ігнатович, командував Чернігівським, Ніжинським та Стародубським полками в війні з російським військом.

Сучасники називали Демка Ігнатовича мужичим сином, підкреслюючи незнатність походження. Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву.

Кусії – XVІІІ

З дочкою Д. Ігнатовича одружився В. І.Полетика, який обрав своє місце у рядах повстанців. Про Полетику відомо, що його батько – православний шляхтич („польскої нації, породи шляхетскої”) із містечка Броди (Кременецький повіт) Волинського воєводства. Брат В.І.Полетики – шляхтич Іван Іванович Полетика загинув на війні з турками під Хотином у 1673 р., а його вдова відправила синів Павла та Григорія на навчання в Київ, щоб вони не втратили Православної віри.

Василь Іванович Полетика (Політика) – седнівський сотник у 1670–1677 роках. Полетике належали: Вихвостів, Івашківка, Мощонка (Мощенка), Пекурівка, Рогізка та Рудня (напевно – це Політрудня (Політичеська Рудня –завод по виробництву заліза), яку він поселив слободою.

Населені пункти Городнянського краю спочатку входили до складу Седнівскої сотні.

Кусії – XІX

Городнянська сотня була сформована на північному кордоні Гетьманщини з Польщею, що у XVI ст. відділяв Велике князівство Литовське від Московського князівства. У 1672 р. гетьманом став Іван Самойловича, який на той час був генеральним суддєю.

Чернігівським полковником став Василь Карпович Дунін-Борковський (1672–1685), а з 1685 р. В. К. Дунін-Борковський – генеральний обозний в Генеральній військовій канцелярії. Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні.

Шляхтичі та козаки, які підтримали Самойловича, отримали маєтки і в Городнянській сотні. В. К. Дуніну-Борковському, який: в „навальних і прикрих експедиціях... з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи” – дістались: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня. Був довіреною особою у Ігнатовича, а потім – у Самойловича, командував військом на війні з Османською імперієй.

В Городнянській сотні Борковському В. К. Борковський осадив слободу Ваганичі а також, можливо, Сеньківку. Нові поселення відомі і у нащадків Борковського.

Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І.Самойловича звинуватили в зраді.

Кусії – XІX

Обранню гетьманом І. Мазепи сприяла козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де захоплювала владу Польща і не припинялась Руїна – громадянська війна, що почалась після смерті Б. Хмельницького, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників.

Чернігівським полковником став Я. К. Лизогуб (1687–1698), з чийого дозволу в Канів увійшли війська І. Самойловича та князя Ромадоновського.

В Городнянській сотні Лизогуб отримав „на ранг полковника”: Автуничі, Жабчичі, Солонівку, Старосілля, Перепис, Хоробичі, Хотівлю та Хрипівку, що раніше належали В.Борковському, а потім чернігівському полковнику Григорію Самойловичу – „Гетьманичу”, якого стратили 11 листопада 1687 року.

Кусії – XX

З 1700 року по 1721 рік тривала Північна війна. Про І. Мазепу, як ворога Росії, зокрема Петра І, так і друга Карла ХІІ, написано багато. У дружини Мазепи – Фридрикевічни була маєтність в с. Хрипівці.

Кусії – XXІ

26 квітня 1705 р. А. Стахович отримав від І. Мазепи дозвіл поблизу Литовського кордону на селищі пустому Кусяювці над р. Карпилівкою осадити сл. Кусяювку (Кусії): „На річці греблю засипати, млин поставити й осадити селище закордонними жителями, а не тутейшими, малоросійськими”. Він-же поселив слобідку Берилівку (Універсал Скоропадського 11 жовтня 1709 р. на с. Сеньківку з сл. Берилівкою, при якій млин на греблі, на р. Тетеві). На грунтах, куплених між д.Хоробричі та д. Перепис, Стахович поселив слобідку Андріївку (Раздоричі або Разадари). Пінських селян, які тут поселились, називали пінчуками.

Андрій Федорович (Кипріанович) Стахович був городнянським сотником з 1700 року по 1715 рік. Іван Стахович, його онук – сотник в 1755–1761 роках. Правнук А.Ф.Стаховича – Петро Петрович Стахович служив хорунжим (1809), підкоморієм (1809), та маршалом дворянства Городнянського повіту (1819–1821). Рід Стаховських записаний в родословній багатьох дворян Полтавської, Чернігівської, Московської та Орловської губерній.

Кусії – XXІІ

У 1708–1722 роках гетьманом був І. Скоропадський. Його дочка – Ірина Скоропадська та її чоловік – бунчуковий товариш Семен Юхимович Лизогуб, син чернігівського полковника Ю. Лизогуба – стали одними з найбагатших людей Гетьманщини, отримавши спадщину гетьмана Скоропадського – близько 600 дворів в різних селах. В Городянській сотні: с. Бурівка, слоб. Невкля, с. Вихвостів, с. Івашківка, с.Дроздовиця, с. Ваганичі, с. Володимирівка, д. Ільмівка, с. Ловинь, слоб. Олександрівка, д. Сухий Вир з руднею, поселення при Суховирському млині, д. Гута (гута – це „скляний завод”) та інші маєтки.

Загинув С. Ю. Лизогуб під час походу на Польщу, куди у 1734 р. відправився 11-тисячний корпус під командуванням його брата – Я.Ю.Лизогуба. Поховали С. Ю. Лизогуба в Гродно – „в кляштері Базиліанів при гарматній та дрібній стрільбі з церемонією”.

Кусії – XXІІІ

Наступним гетьманом став П. Полуботок, чернігівський полковник у 1705 – 1723 роках. П. Полуботок з іншими захисниками козацьких прав подав Петру І Коломацькі чолобитні (1723 р.), які також підписав городнянський сотник Я. І. Жданович. П. Полуботок загинув в Петропавлівській фортеці.

В Городнянській сотні Полуботку належали грунти поблизу таких поселень: c. Здраговка (Здрягівка), с. Жабчичі (тепер Полісся), с. Хоробричі (Хоробичі), д. Перепис, д. Овтуничі (Автуничі).

П.Полуботок збільшував кількість своїх володіннь купівлею та привласненням полкових маєтків, що належали ратушам сотенних містечек. Так він отримав близько 300 дворів Таким чином, будучи полковником 17 років, він придбав близько 3200 дворів. Таких маєтностей не мав ні один гетьман, хіба що Розумовський (1750 – 1764).

Кусії – XXІV

Багато земель в лісах Городнянської сотні залишались вільними ще й в половині XVIII століття. Нова лісова слобода Деревинь (Деревини) була поселена при д.Овтуничі та д. Перепис – на грунтах, початок яких від Кусїїв.

Після того, як під час війни Деревинську буду (поташний завод), що належав Фащам, розорили – в цій місцевості (біля д.Перепис, при р. Терюха, в урочище Деревини) поселились два козаки Кусії, які через декілька років переселились в Автуничі.

Про Деревинське урочище дізнався сотник Стахович та почав за нього торгуватись з Кусіями, але ті не побажали продавати землю. Після Стаховича за це урочище продовжив торгуватись наступний сотник Яків Жданович. Пархом Кусій розповів, що Жданович визвав його в Городню: „Подпивши єго горєлкою – насильно три рубля йому в руки п’яному”, але Кусій купчої не дав.

Потім про Деревинське урочище дізнався новоборовицький староста Іван Райковський та повідомив Полуботка. Той наказав купити Деревини, але не у Кусіїв, а у жителів с. Перепис, до якого відносилось це урочище; а якщо не продадуть, то дозволив почати селити слободу в Деревинах насильно. Полковник Райковський спочатку запропонував переписцям: „100 золотих грошей (20 рублів), куфу горілки (діжку) та 10 осматок жита”, а також пообіцяв побудувати в Переписі церкву та бути попом цієї церкви. Але переписці відмовились, бо знали – якщо полковник почне селити слободу, то вони втратять багато землі.

В цей же час поблизу с. Перепис почав селитись Степан Тарновський, зять генерального осавула Бутовича. С. Тарновський, який отримав в Городнянській сотні від тестя с. Автуничі, теж почав торгуватись за Деревини, але вже з зятем Пархома Кусія, який був одружений з його сестрою. Пархом Кусій віддав своїй сестрі на посаг третину цього урочища.

Осип Гомельський – зять Кусія продав свою частину урочища Тарновському за 40 золотих (8 рублів) та написав в Солонівці письмо, зазначивши, що: „тільки грошей до большаго разсмотренія (понеже о том грунті спор заходив) – он, Гомельський у Терновського всіх не брав, а в Городню, для написання купчого письма ідти боявся – сотник Городничій Жданович, за продаж грунтів, багатьох казаків бив киями, забивав в колодки та в тюрьму закидав”.

Райковський, дізнавшись про нового претендента, ще раз запропонував переписцям продати Деревини, попередивши їх, що пан наказав (із Смоленська, по дорозі в Ладозький похід (1721 р.)) таке: „Якщо переписці тоєї землі не продали, то приказав і насильно селити слободу”. Та Райковському цього робити не хотілось, щоб не виникло суперечок з Тарновським, бо з його тестем Бутовичем у Полуботка і без цього була давня ворожнеча.

Тоді староста знайшов інший спосіб змусити переписців продати землю. Він купив поблизу Деревин невеличкий „острівець”, де була „бортна отчина” хоробрицького козака Бизюка, та почав тут селити слободу. Перписці зрозуміли, що і далі ніхто до них за дозволом не звернеться. Тоді переписький отаман з товариством, а з ними і войт з посполитими змушені були в цьому ж році (1721 р.) уступити:

„Маючи вільну діброву, прозиваєму – Деревини, пригодну для поселення людей – дозволив п. Івану Раєвському, старості Бобровицькому, закликать туди – на дом п. Полуботка, полковника чернігівського. Слободу, найменовану Веселковка – до котрої слободи уступили частину своїх чертежів у вільних займах, приналежних к той Діброві”.

Не зважаючи на те, що Райковський назвав слободу Веселковкою, назва Деревини збереглась.