ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ СЬОМА

ПОВСТАНСЬКІ  ДОЛІ

І. Надії, що мир Україні допоможуть встановити німецько-австрійські війська після Брестського миру – не виправдались. Якщо помсту селянам від сформованих поміщиками „хліборобських загонів” і від гайдамацьких сотень гетьман П. Скоропадський намагався припинити, то каральні загони німців та австрійців йому не підчинялись.  

    Багатьох селян не влаштувала „Грамота до всього українського народу” Скоропадського, згідно якої землю потрібно було викупити або повернути колишнім землевласникам.  Продовжувалась помста – якщо не вдавалоь розшукати ворогів, то бувало, що розправлялись з  їх родичами чи сусідами або людьми іншого суспільного стану.   

    Так, В. Г. Биструков, боротьбист, який у Городнянському повіті  в Радянський час займав різні посади, на поч. 20-х років був військовим комісаром, а загинув у грудні 1941 р. в якомусь із Магаданських таборів, згадує, що німецько-австрійські каральні загони без суда та слідства нещадно били та розстрілювали селян в Добрянці, Макишині, Перепису, Вербівці та в інших селах, але селянські повстання не припинились.

  А ось як розгортались події в хронологічному порядку. Хронологія подій в різних спогадах не завжди співпадає.

    І. С. Рембалович згадує, що, коли прибулий в січні 1918 р. загін Порадіна (151- й П’ятигорський піхотний полк)  відправився з Городні в Чернігів, через 3–4 години їх  наздогнав і приблизно час обстрілював невеликий городнянський загін, а в Седневі бій прийняв – „відділ” поручика Миколи Янова, який потім став підполковником армії УНР.

    Незабаром загін Порадіна, відступив із Чернігова, зазнавши значних втрат,  в Городню, а звідси залізницею відправився на станцію Сновську. Переслідувати їх пропонував Бондаренко, той самий представник  Центральної Ради, але Рембалович відмовився, бо в їх загоні було тільки 25–30 чоловік. Вирішили підірвати залізничну колію.

  На залізничній станції Городні Бондаренко намагався зв’язатись з Петлюрою та в цей час з ст. Сновської до Городні підійшов бронепоїзд і почав стріляти.  Козацький загін, розмістившись на тендерах двох паровозів, що стояли під парами, відправився у напрямку Гомеля.   

  На ст. Хоробичі (15 верст від Городні) козаки  взяли воду та дрова, зв’язку на телеграфі станції не було. Зустріч з німцями відбулась о 8 годині вечора на ст. Терехівка, а о 1 годині ночі, вже в Гомелі,  начальник німецького штабу пообіцяв козакам паровоз і 2 вагона, коли на Городню пройдуть 8 німецьких ешелонів. Німці нагодували козаків в залі 3-го класу, а о 6 годині ранку відправили їх в Городню, куди поїзд прибув через 3 години.

   В Городні, куди вже прибули перші в губернії німці, Бондаренко запропонував Ремболовичу організувати українську військову частину. Перші збори відбулись в цей же день о 5 годині вечора в приміщенні поліції. Виступив підполковник Михайло Приходько.

І. С. Ремболович.1916 р.      

      Козаки в Городні взяли під охорону всі збройні  магазини, в яких виявилось 400 гвинтівок, 22 кулемети і 700 патронів. Німці цьому не заважали. Бондаренко поїхав в Київ, залишивши свої гроші для харчування військової частини на 2 тижня.

  Не пройшло і двох тижнів, як з Києва в Городню з інструкціями приїхав полковник Росинський. Почалась організація комендатур міста та повіту, а також  охоронної сотні – за затвердженими штатами. Командиром сотні став сотник Василь Плоский, пішої півсотні – Іван Ремболович, кулеметної „чоти” – сотник Віктор Осмоловський, кінної півсотні – поручик Василь Палащенко, професійний піхотинець, який захоплювавсь кавалерією.

  Через декілька днів Росинський наказав Рембаловичу відправитись з пішою півсотнею в Добрянку, звідки повідомляли, що в околиці діють – „банди московських більшовиків”. В короткому бою поблизу Добрянки перемога була за півсотнею Рембаловича.

   В червні 1918 р. трапилась сутичка з німцями. В с. Радуль (51 верста від Городні), де, за донесенням Державної варти, знаходився комуністичний осередок повіту – відбулась „експедиція” під командуванням поручика Ярошевського.  З Городні загін відправився о 15 годині, а в  Радуль прибув о 10 годині наступного дня.

   В Радулі виявилось спокійно. Піша півсотня і кулеметна „чота” розмістились в приміщенні міської думи, а кінна півсотня – в приватних оселях. Козаки вирішили переночувавати та повернутись в Городню, але о 5 годині ранку до приміщення, де спали: Рембалович, 4 старшин і 2  козаки – увірвались німці. Ударами прикладів і багнетів німці вигнали їх на подвір’я. Тут стояли декілька старшин та козаків, витираючих кров з обличчя, а декілька побитих лежали на землі. На допомогу прийшов Ярошевський з кіннотниками та почав вимагати від німецького офіцера пояснень. Той відповів, що в Любеч, де знаходився їх полк, прибігли якісь єврей та єврейка і повідомили, що в Радуль прибули більшовики.   

   Рембалович в спогадах розповідає, що цей єврей був головою Радульського комуністичного осередка – йому вдалось втекти, а єврейка була секретарем цього осередка – її розстріляли німці. Козаки спочатку вимогали роззброїти німців, але потім заспокоїлись і повернулись в Городню.

  Але в статті І. Чериковера „Антисемитизм і погроми на Україні в період Центральної ради і гетьмана”, що потрапила до книги „Революція на Україні за мемуарами білих”, випущеної у Держвидаві Москва–Ленінград в 1930 р. ,  про ці події  розповідається так:

  1 травня 1918 р. до містечка Радуль прибув озброєний загін з Городні під командуванням городянського повітового коменданта Ярошевського. Злякана єврейська дівчина попрохала допомоги у німців, але Ярошевський домовився з німцями. Все єврейське населення містечка – 27 чоловік і 28 жінок зігнали в управу і там побили, після чого Ярошевський виставив усіх побитих в шеренгу і сказав:

   –Німецький комендант не заважає мені вчинити  з вами все, що захочу. Отож населення пропонує всіх вас перебити, але я вас милую, а впродовж 10 хвилин вимагаю видати нам всю зброю.

  Євреї почали плакати і давати клятву, що в них немає ніякої зброї, але їм не повірили. Тоді один з євреїв таємно відлучивсь з гурту і купив револьвер, який і здав коменданту. У багатьох побитих було по 40–50 побоїв і вони довго не могли піднятись з ліжка, а дівчина, яка попрохала допомоги у німців – померла.

  Потім загін побував у містечку Добрянці, де Ярошевський  зажадав від присутніх на молитві євреїв – „протягом 5 хвилин” здати всю наявну в них зброю, загрожуючи у протилежному випадку репресіями.  Тоді рабин попрохав, що, якщо у присутніх є якась зброя, її треба здати козакам.  Дехто так і зробив. Газета „Noie Zait” від 30 травня 1918 р. повідомляє, що після цього важкі побої одержало близько 20 євреїв. 

   В книзі „Революція на Україні за мемуарами білих” також розповідається, що 23 травня в Городні заарештували рабина і декількох впливових євреїв, звинувчених в тому, що вони зібрались на – „таємні збори в синагогу” для того, щоб обговорити питання –„про заходи і способи знищення українського військового загону”. Заарештованих євреїв безцеремонно побили нагайками і прикладами гвинтівок, не зважаючи на їх переконання в тому, що вони зібрались, щоб розглянути питання про ремонт синагоги.  

    Жителі Городні, які намагались захистити євреїв, прохали допомоги у голови Ради міністрів Ф. А. Лизогуба – у 1888–1897 роках той був гласним Городнянського земства. Що відповів Лизогуб – невідомо.

   Ось, що згадував про Ф. А. Лизогуба в еміграції колишній комісар Чернігівської губернії Д. І. Дорошенко:

Ф. А. Лизогуб                 

Д. І. Дорошенко

      „Мене завели в кабінет Лизогуба. Переді мною  був  пан  середнього  зросту,  з  невеликою бородою ,  з гарним і трохи суворим обличчям. Він без довгих розмов запропонував мені пост товариша міністра закордонних справ”.

   В інтерв’ю одній з берлінських газет Ф. А. Лизогуб  розповів: „Наше гасло – робота, а не політика. При цьому ми не хочемо відбирати право народу самому визначати майбутню і остаточну форму правління, яка буде вирішена після виборів, що вирішать – чи країна хоче лишитись при гетьмані, або встановити  друге  правління,  чи  бути  Україні  монархією,  чи  республікою”.   

  Помер Федір  Андрійович Лизогуб в  еміграції у 1928 р. в Югославії.

  За спогадами Рембаловича – „гетьманський переворот”, який відбувся 29 квітня 1918 р., в провінції спочатку майже не відчувся. Охоронна сотня виїзджала в села тільки в надзвичайних випадках, коли у Державної варти не вистачало сил – „проти московських банд, яких на Чернігівщині було найбільше у Городнянському повіті”.  

    Але незабаром вийшов наказ про розформування охоронних сотен. Старшини і козаки, опинившись без засобів для існування, звернулись до графа Бориса Милорадовича з проханням допомогти сотні отримати у Скоропадського дозвіл відправитись до Добровольчої армії генерала Денікіна.

    Такий дозвіл  прийшов в повіт у кінці липня, але бажаючих їхати до Денікіна стало на 80 % менше. Вони отримали вагон для безкоштовного проїзду, а з ними поїхав Б. Милорадович.

   В Городні залишились: Рембалович, поручик Теремець, брати Іванови, М. Жданович, сотник Атаназєвич та Михайло Титов. І.С.Рембалович хотів вступити до Чернігівського полку, але, побачивши в полку безвладдя, повернувся в Городню.

  ІІ. Реквізиції продовольства німецько-австрійскими військами привели до голоду в губернії. Селянські повстання продовжувались, хоч каральні загони вбивали селян без суда і слідства,  могли  спалити село.

    Представників повстанських організацій із Ніжина, Козельця, Остра, Дроздовиці та інших міст і сіл губернії, зібрав 9 липня 1918 р. на підпільному з’їзді губревкома М. Г. Кропив’янський. Після Лютневої революції, у грудні 1917 р. в Кам’янець-Подільському, солдати 12-го корпусу обрали його командиром. Підполковник Кропив’янський (1889–21.10.1948), у якого було 9 орденів та інші нагороди, тепер командував Центральним військово-повстанським штабом.

    Повстання, щот відбулось в Ніжині, поблизу якого  в лісах, прилеглих до Вертіївки, Мрина і Носівки, ховалось багато повстанців, повинно було стати вирішальним, бо звідси недалеко до Києва, але Ніжинське повстання закінчилось поразкою.  

   Багато повстанців відправилось до – „Нейтральної зони”, 10–15 км демаркаційної лінії з Радянською Росієй, що була між Гомелем та Брянськом – між Унечей та Клинцями. Партизанський рух тим часом продовжувався. Так, в Дроздовиці керівником повстанців став П.В.Петровський (1896–1973), син місцевого священника. Важливу участь в Дроздовицькому повстанні прийняв також другий син священника –  анархіст Д.В.Петровський (1892–1955), автор збірки оповідань „Повстання або „Вісімнадцятий рік” і „Повісті про полки Богунський та Таращанський”.     

  На фасаді школи № 2 м. Городні довгий час була меморіальна дошка з написом: „В цьому будинку восени 1919 р. знаходився штаб 60-ї стрілецької дивізії під командуванням   М.Г.Кропив’янського”.

    В „Повісті про полки Богунський і Таращанський” про Кропив’янського написано мало і недоброзичливо. У травні 1938 р. його  заарештували, після слідства він повернувся хворим та немічним, влаштувався на роботу лісником, а потім – сторожем. 

   Характеризували Кропив’янського по-різному. У червоних командирів, які не досягли між собою згоди, залишились прихильники і в післявоєнні часи. Так, захисниками Кропив’янського були  генерали Аралов і Горбатов – командуючий 3-ою армією, учасник звільнення Білорусії восени 1943 р., зокрема Гомеля.

   У 1965 р. була опублікована  книга „Микола Григорович Кропив’янський” (Видавництво політичної літератури України), де було  повідомлення, що організація українських радянських дивізій із селянських повстанців на „нейтральній зоні” проходила під керівництвом М.Г.Кропив’янського. Формування радянських дивізій із повстанців виявилось складною справою, серед повстанців були  бандити. Автором цієї книги був І.П.Дудко –  редактор городнянської газети „Сільські новини”.

     Критика Кропив’янського в цей час  не припинялась –  у 1974 р. у виданні  „Життя видатних людей” вийшла книга В. Карпенка  „Щорс”.

М. Г . Кропив’янський          

І. Локотош

      Коли в Австро-Угорщині і Німеччині відбулись революції, а Скоропадськй покинув Київ – в Чернігові гайдамацький корпус генерала Дорошкевича підтримав Українську Народну Республіку  5-й. Вісько УНР поповнило багато селян.

    Раднарком Росії відмовився від Брестського миру, а тимчасовий радянський робітничо-селянський уряд України проголосив „Маніфест про скасування режиму гетьмана Скоропадського”.   

   У складі Першої української радянської дивізії у вересні–жовтні 1918 р. в Стародубському і Новгород-Сіверському повітах були сформовані: Богунський, Таращанський, Новгород-Сіверський полки та Ніжинська рота. Кінний полк Червоного козацтва   В. Приймакова увійшов у склад Другої дивізії.

    Перша дивізія під командуванням Кропив’янського відправилась в похід на Київ. 16 листопада 1918 р.  Аусем  та Щорс з Стародубського повіту телеграмою повідомили Леніна про умови евакуації німців. В Стародубі командування над дивізієй прийняв І.Локотош, а Кропив’янського відправили на Харьківський напрямок.

    В Городні, – згадував Рембалович, – спочатку розповсюджувались чутки, що Скоропадський вирішив створити федерацію України – з „Московщиною” та звільнив з державних посад українців, а на їх місця призначив – „москалів”, але С. Петлюра втік із в’язниці з Білої Церкви та готується до походу на Київ разом з галицькими військами. 

   4 листопада (за старим стилем) Рембалович отримав від повітового старости лист з пропозицією сформувати в Городні військову частину з завданням  – зупинити наступ „московсько-більшовицької частини”, що знаходилась вже під Гомелем, а також роззброїти більшовицькі організації в повіті. 6 листопада в повіті була оголошена мобілізація. Командиром став підполковник   Приходько, який повернувся в Городню.

І.П.Дудко – зправа. Зліва-направо: С.М.Демченко, колишній директор заводу продтоварів, Д.І.Тимофеєв (третій зліва), О.О.Кривошей (четвертий зліва).

Книга І. П. Дудка „Микола Григорович Кропив’янський”

Карта походу Богунського і Таращанського полків

          8 грудня  новий начдив провів нараду. Локотош звинуватив таращанців в мародерстві та наказав командирам полків в подальшому узгоджувати накази з місцевими ревкомами та виконкомами. Письменник В.Карпенко відповідальним за пограбування в Стародубі вважав сілського командира Барона, якого і усунули з командирської посади, а   Кропив’янського – вважав винуватим в тому, що той не приділяв уваги Таращанському полку, а також ним не було налагоджено належне командування  обома полками, об’єднання яких в бригаду під командуванням Щорса відбулось лише на папері. 

  Але командир таращанців В. Н. Боженко – батько Боженко вважав, що реквізиція в Стародубі була необхідною для голодних, роздягнених та розутих бійців і вимагав розслідування та суду за наклеп.  Частина промови Боженко, в якій особливо дісталось Кропив’янському, потрапила до „Збірника документів про встановлення Радянської влади на Чернігівщині”, але, що саме Боженко сказав про свого командира, залишається невідомим – цю частину промови не опублікували.

   У 1935 р.  Кропив’янський запропонував комсомольській молоді  (ЦК ВЛКСМ)  провести похід – „Слідами Щорса”. В цей похід,  маршрут якого проходив через Городнянський край, відправився  і сам Кропив’янський, а туристична карта „По слідах героїчного походу Щорса” видавалась і після того, як він був репресований.

      ІІІ. Наприкінці осіні 1919 р. в Городні, як згадує Рембалович (29 листопада за старим стилем) стало відомо про дроздовицьких партизанів. Хтось повідомив старосту, що по дорозі з Добрянки його зупинили в Дроздовиці (12 верст від Городні) та обшукали озброєні люди і заборонили їхати в Городню.

   30 листопада агенти розвідки донесли, що в Дроздовиці існує повітовий осередок комунистів, якими керує  попович Петровський.

    3 грудня Приходько наказав зайняти Дроздовицю сотнику Рембаловичу із загоном: 20 старшин  та козаків, а також  2 кіннотника. Відправились в Дроздовицю о 6 годині вечора, скориставшись завірюхою, щоб потрапитити в село непомітно. Попереду розвідки їхали кіннотники, а слідом йшли Рембалович і якийсь старшина М. Козаки йшли на 20 кроків позаду. Та в Дроздовиці на їх появу очікували.  В. Г. Биструков розповідає, що в багатьох місцях були пости та застави.

    Рембалович і М. пройшли мимо вітряка і недобудованої хати, підійшли до села,  але несподівано з цієї хати почали стріляти. Вони впали на сніг. Рембалович закричав:

–Кулемети, вогонь!

   Але в кулеметах замерзла вода. Загін почав відступати. Рембаловичу і М. дорогу назад загорожувала хата, з якої продовжували стріляти. Коли вони спробували підійти ближче до села, щоб звернути в сторону – з села по ним теж почали стріляти. Через 15–20 хвилин у Рембаловича і М.  закінчились патрони, під кулями вони побігли до вітряка, відпочили, добігли до кущів, а потім  до лісу, звідки вийшли на дорогу в Городню.

Пам’ятник в Дроздовиці

    Через 2 версти Рембалович і М. спинили сані, погрожуючи револьверами трьом людям в санях. Ті розповіли, що їдуть з Городні від нотаріуса Краснопольського. Вони довезли Рембаловича і М. до х. Луб’янки та попрохали відпустити їх, пояснивши, що кінь з ранку втомився і не витримає. До Городні Рембаловича і М. доїхали за 30 карбованців.

    В оповіданні „В казані партизанщини” Д. В. Петровський розповідає, що з Городні їхали Захарій Ковбаса і Касьян Левкович. В Городні вони вимогали у Приходька передати  їм владу.

    Керівниками дроздовицьких повстанців були: М. Ф. Лось – досвідчений офіцер із селян, П. А. Манойленко, А. Г. Куліш – начальник штабу та  Є.Г.Шобик. Повстанців підтримувала частина селян: Тупичівської, Мощенської, Старо-Боровицької, Яриловицької та Добрянської волостей. Штаб повстанців знаходився на хуторі Сук – за лісом на острові посеред боліт.  

  На нараді в Городні зібрались: командир та 4 німецьких офіцера, повітовий староста, полковник у відставці Тарасевич, начальник Державної варти та Рембалович,  який згадує, що тут було прийнято рішення  – відправити в Дроздовицю новий загін: 60 піхотинців, 25 чоловік кавалерії та  німецьку кулеметну команду із 30 кулеметників з трьома кулеметами.  У складі загону були: Рембалович, Палащенко, Теремець, брати Плоскі і Ярошевські та інші.  

   Цей загін був розбитий, хоч  і вдалось вийти в тил одному з дроздовицьких загонів, що зайняв дорогу біля моста, яким командува Манойленко.    Манойленка та Шобика, як згадує Биструков, було важко поранено, загинув Нагорний. Загін Лося зайняв позиції поблизу садиби земського начальника Ждановича, де сходились три дороги в село, а загін Кулеша навправивсь в обхід. Загроза була від німецької кулеметної команди, але німці гинули від влучних пострілів. Також частину сил повстанці зосередили проти кавалерії.

   Всього загинули: 2 старшин, 3 козака, 4 німця, важко поранило командира поручика Герасименка.  В числі багатьох трофеїв, партизани захопили  2 кулемета.   За спогадами Рембаловича, сталось це 4 грудня, а за спогадами Биструкова – 6 грудня.

   Згодом в Дроздовицю прибула німецька делегація з вимогою повернути кулемети, пояснивши, що їх повідомили,  що в Дроздовиці знаходиться банда, але, не зважаючи на погрози, кулемети їм не віддали. В Дроздовиці  тоді зібралось вже більше 300 озброєних повстанців.  

  5 грудня, за спогадами Рембаловича, в Городні від розвідки дізнались про військових, які наближались по Стародубському шляху. Під командуванням генерал-лейтенанта Іванова та  генерал-майора артилериста Підгородецького були: 14 полковників, 11 підполковників, 426 офіцерів та 800 солдат, серед яких були багато козаків, а також черкесів і інгушів. Вони мали 220 кулеметів і 250 тисяч патронів. В Городні збирались зупинитись, щоб воювати з більшовиками.

Ген.-л-нт Іванов

   7 грудня (за старим стилем) в Городню із Дроздовиці знову прийшла делегація Петровського, яка вимагала видати 14 чоловік із старшини. На першому місці в цьому списку був  І. С. Рембалович.   Делегати Арендаренко і Ковбаса також вимагали пояснень у німців за їх участь в бою у Дроздовиці – ті відповіли, що вважали,  що в Дроздовиці розташувалась банда. Коли полковник Приходько, який з іншими козаками визнав Директорію УНР, хотів заарештувати делегатів – цього не дозволила зробити німецька Рада солдатських депутатів.

   Земство та міська Дума вирішили розібратись, що відбувається в Дроздовиці. Прийняття цього рішення відбулось під впливом есерів із земської управи – колишніх політичних каторжан М.Жука та Т.Науменка. Також вони заперечили генералу Іванову, який пропонував завдати по Дроздовиці артилерійский удар.

    В Дроздовицю відправилась делегація з  Городні: із земської управи – Т. Науменко, із міської Думи – В. Данченко, а також 5 німців. Віддати німцям кулемети повстанці відмовились, не зважаючи на погрози, а домовились провести нараду в Городні, куди 9 грудня відправились: Є.Шобик,  К. Дорофеєв, К. Петровський, М. Лось та інші. У них були такі вимоги:  „звільнити всіх політв’язнів із в’язниці, судити всіх винних у діяльності каральних загонів, роззброїти каральні загони, видати повстанцям 500 гвинтівок та кулемети”.

    Далі Биструков згадує, що тоді, за наказом генерала Іванова, на базарі  в Городні була встановлена батарея, націлена на Дроздовицю. В цей раз на нараду в будівлі староства були: повітовий староста, 8 жителів Городні, генерали Іванов і Подгородецький,  командир німецького полку та голова полкового комітету, а також Рембалович.

   Генерал Підгородецький запропонував: „дроздовицьку банду” –розбити, але делегат з Дроздовиці відповів йому, що озброєних повстанців – 4000, їх підтримують селяни, а з Гомеля підходять нові сили. Городнянський староста сказав, що військові справи його не стосуються; німецький полковник повідомив,  що німці збираються додому, тому їх комітет проти будь яких військових дій; а якийсь п. К. запропонував вислати до Петровського делегацію, а військо вивести з  Городні,  щоб місто не стало полем бою.

  Рембалович визначив – для того, щоб йому пійти в Дроздовицю,  разом з ним необхідна така делегація: 300–400 озброєних чоловік з гарматою і 10 кулеметами. В Дроздовицю також побажав відправитись Підгородецький, але дроздовицький депутат заявив,  що Петровський вимагає негайної видачи Рембаловича.

   Генерал Іванов наказав передати Петровському, щоб він здав зброю і з’явився в штаб. Депутат повідомив, що вчора Петровський був в Конотопі у полковника Палія, а той пообіцяв, що завтра в Городню приїдуть сірожупанники і розстріляють командирів, якщо сьогодні в Городні не здадуть зброю. Після наради Іванов запросив Рембаловича в штаб, який розташувався в чоловічій гімназії. Він запитав – хто такий командир Сірої дивізії Палій і чи могли бути переговори з дроздовицькими більшовиками, але Рембалович про це нічого не знав.

    А в приміщенні міської Думи відбулась таємна нарада, куди запросили Приходька – тут було прийнято рішення: відправити делегацію до Петровського, заарештувати Рембаловича і 4 чоловіка старшини, а Іванову наказати вивести військо з міста.  Але Іванов вирішив чекати наказ українського командування або воювати з більшовиками без наказу, а Рембаловичу він порадив покинути місто.  

  Рембалович з декількома старшинами так і зробив, а по дорозі вони побачили їхавших назустріч: Івана Пашкевича, нового коменданата міста та повіту, а з ним 20 кіннотників. А о 11 годині ранку в Городню прибули сірожупанники з наказом Палія з’ясувати, що тут відбувається.  Вони побували, як у старости, так і в штабах генерала Іванова та німецького полковника.  За спогадами Биструкова, було це 9 грудня.

   Делегація з Дроздовиці побувала у Палія, головного отамана Лівобережної України, штаб якого знаходився у Конотопі.  Д.В.Петровський запевнив Палія, що вони проти тільки гетьмана та гайдамаків, а в Дроздовиці збираються створити – Крайовий комітет повстанського руху Півночі України.  

   Д. В. Петровський розповідає, що в Сновську він пійшов до доктора Полторацького, який теж був анархістом, та умовив його запевнити отамана Палія, що на партизанів можна покластись, як на дітей народу – бо народ зажди був єдиною опорою всіх революцій. Паровоз для поїздки  в Конотоп в депо їм підготували за наказом коменданта Тереховича.

„В Конотопі їх прийняв ад’ютант Ріхтер.

–В чім річ?

П. В. Петровський 

Х. А. Чорноус 

      –Ми, повстанці, оточені німцями та гетьманчуками. Якщо нас підтримають – ми приймем перший удар від відступаючих прикордонників, які прориваються до своїх. Роззброїм і німців.

      –Гаразд, доложу батькові.

 Через півгодини відбулась розмова з Палієм:

–Дюже втомився! Ну, кажіть, чого хочите?

–Півтораста козаків, крім того –  200 гвинтівок для моїх хлопців, а також мандат – на призначення мене, Д. Петровського, підотаманом на Городнянщині та дозвіл заарештувати офіційно від Вашого імені генералів Семенова та Іванова.

   –Горазд, зроблю все. Хлопців і зброю візьміть в Бахмачі. Папери зараз напише Ріхтер”.

    Далі Петровський розповідає, що Палій не виконав свою обіцянку, а владу в Городні надав генералу Іванову та гетьманському гарнізону.

    Але інакше про ці події згадують, як  Ремболович, так і Биструков. В Городню, за наказом Палія, прибули 2 сотні  та роззброїли війська генерала Іванова. Дроздовицьким повстанцям вдалось запевнити, що вони проти тільки гетьмана та гайдамаків та не проти Директорії УНР.

      11 грудня, коли Рембалович вже був в Чернігові, він дізнався, що з Городні прийшла телеграма з повідомленням про його дезертирство, а губернський комендант наказав віддати його під польовий суд.

   13 грудня в Чернігів приїхав батько Рембаловича – в сім’ї Семена Юхимовича, який служив в Городнянській земській управі, та Софії Карлівни   було 9 дітей.

  С. Ю. Рембалович розповів про останні події в Городні ось що. Генерал Іванов отримав наказ їхати з своїм військом в Конотоп. Генерал Підгородецький нагадав про переговори між дроздовицькими повстанцями і Палієм, але Іванов відповів, що український командир не може підтримувати більшовиків і через 2 години виконав наказ Палія.

   Поїзд зупинився поблизу станції Мена. Вагони оточили сірожупанники  з кулеметами,  які наказали вийти всім із вагонів без зброї – солдатам построїтись ліворуч, а офіцерам  праворуч. Підгородецького в поїзді не було.  „Сірі” тут же розстріляли Іванова та декілька десятків офіцерів.    

    А в Городню наступного разу із Дроздовиці прийшли І.Ткач та Арендаренко. У них намагались з’ясувати, хто наступає з Півночі, але делегати із Дроздовиці зробили вигляд, що нічого не знають, та коли делегація із Городні прибула в Мощенку для переговорів з  представниками Богунського і Таращанського полків – виявилось,  що дроздовицькі повстанці  домовились з ними.

    Дроздовицькі партизани разом з комісаром Х.А.Чорноусом вони доставили в Дроздовицю обоз зі зброєю та патронами, а для городнянських делегатів був ультиматум – здати  Городню без бою.

  ІV. 15 грудня, за спогадами Биструкова, зі сторони Бутівки з’явилась 6 рота Таращанського полку та на залізнічній станції Городня роззброїла охорону – ескардон та взвод піхоти.

    29 грудня (за новим стилем) Боженко надіслав телеграму в Семенівку начдиву Локотошу: Під час переговорів на залізнічній станції, яку зайняв ескадрон Баляса, – делегати з Городні пообіцяли, що 600 чоловік з міського гарнізону перейдуть в ряди таращанців, а взятих в полон на станції 28 чоловік звільнили під чесне слово.

   В Городню відправивсь політкомісар Шафранський разом з делегатами. Комендант Пашкевич, коли почув вимогу здати Городню без бою, наказав їх заарештувати, але цього не дозволили зробити німці.

   Д. В. Петровський в „Повісті про полки Богунський і Таращанський” неодноразово вдавався до вигадок.  Так, в цій „Повісті”, виданій в колишньому СРСР у важкий післявоєнний рік (1947 р.) великим тиражем (25000 книг), розповідається – що гарнізон в  Городні, разом з військом генералів Іванова та Семенова,  складався із більше ніж 2000 чоловік та більшість з них загинула за годину бою з таращанцями. Всюди були розкидані тіла загиблих.   Хоч весь день падав сніг, але всюди в місті проступала кров і тільки ввечері земля стала білою.     

   В „Повісті” бій в Городні виглядає одним з найвизначніших боїв Першої дивізії. В образах братів Дениса та Петра Кочубеїв вгадуються брати Петровські. Більшу увагу Д. Петровський приділив в „Повісті” „своєму” образу – Денису Кочубею, одному з головних героїв написаної ним книги.  Згадується  бій в Городні і в фільмі О.П.Довженка „Щорс”.  

   Далі в „Повісті” розповідається, що перед боєм відбулись переговори з Боженко – на вокзалі Городні в залі І класу, куди прийшли: начальник міського гарнізону полковник Пашкевич та представники німецького командування. Боженко спочатку наказав батареї обстріляти казарму в Городні. Німцям він пообіцяв надати ешелони для евакуації, а Пашкевичу сказав:  

  –Могила, і ваших нема.

К. З. Душка та  Г. З. Душка

          В „Повісті про полки Богунський і Таращанський ” розповідається, що таращанці розташувались від Бутівки до залізничної станції та до Хрипівки, а вранці почали стріляти по Городні з гармат. В цей час селянські партизанські загони перерізали всі „большаки”: Седнівсько-Чернігівський, Добрянсько-Гомельський, Тупичівсько-Ріпкінський та Солонівський.

   Биструков згадує, що партизани вийшли до населених пунктів: Хоробичі, Хотівля, Смячка, х. Корицького, Горошківка, Камка. Вони з’єднались з лівим та правим флангами Богунського і Таращанського полків. Дорога на Чернігів також була перерізана, таким чином Городня опинилась в оточенні.

    В „Повісті про полки Богунський та Таращанський” згадуються: К.З.Душка (1890–1943), драгун, який повернувся з війни повним Георгієвським кавалером, та його брат Г. З. Душка (1889–1942).  Карпо Душка (В. Листвен) командував кавалерійським партизанським загоном. Співом Георгія Душки  партизани захоплювались настільки, що називали його не Душка, а – Душа. 

  Георгій Зіновійович Душка був головою колгоспів: Старої Рудні, Півнівщини, Городні, а коли почалась Велика Вітчизняна війна, пійшов у партизанський загін. Його схопили в Тупичеві та розстріляли в Городні. Карпо Зіновійович Душка був партизаном в Сумській області, коли його схопили, то закопали в землю живим.  

    17 грудня (за старим стилем) в Городню увірвались таращанці. За іншими спогадами, Городня була зайнята 18 грудня,  коли прибули богунці.

    Із залізничної станції в Городню увірвалась кавалерія. На лівому фланзі був загін Кабули, помічника Боженка, який командував кавалерією. Слідом за кавалерієй у місто увірвалась піхота.   В бою у таращанців, як згадує Биструков, загинув тільки один чоловік  – кулеметник. Після бою в Городні всюди були розкидані тіла загиблих. 

   Потім в „Повісті” згадується новорічний парад в  Городні. В літньому театрі (Народному будинку) чекали Щорса і Боженка. Щоб промови були чутні на площі, в театрі вийняли шибки. В очікуванні ходив комендант ревкому К. Левкович, красуючись своїм одягом: зелений чиновничий губернський віце-мундир із золотими гудзиками,  сині галіфе, червоні жіночі панчохи та жовті американські ботинки. На рампі горів вогонь в гасових лампах. Раптом хтось скомандував:

    –Во фрунт, хлопці: Щорс з папашею ідуть!

  При появі Щорса та Боженка стихла гармошка. Боженко, в „Повісті” зображений людиною емоційною, а його вчинки виправдовуються тим, що вони по-дитячому наївні і зроблені заради правди – почав першим:

   –Громадяни та обивателі, великодушно вибачаюсь, що відбувсь бій, але якщо цю сволоту не знищити, то вона знову з’явиться.

   Завданням Чорноуса було спостерігати за Боженком, а той скаржився на Чорноуса начдиву, не зважаючи на дружні стосунки між ними.

  Денис Кочубей в своїй промові назвав Городню історичним містом під небом соціалізма та зірками комунії, а всіх присутніх – безсмертними, через їх любов до вільного життя та зневагу до смерті. 

   В Городні поступово організовується повітовий ревком: П.В.Петровський (голова ревкому), А.Г.Куліш, Є.Г.Шобик, М.Ф.Лось, Д.В.Петровський, І.Варлиго, Светличний (голова Раднаргоспу), В.Биструков (зав. Юридичним відділом), вчитель Слемзін (зав. Народною освітою), який був меньшевиком, Дорофеєв (зав. відділом Управління), І.Слуцький (зав. Земельним відділом) та інші відділи. Фінвідділ та спеціальна комісія відразу змусили „буржуазію”  виплатити контрбуцію, щоб отримати необхідні кошти.

    Також були сформовані: судово-слідча комісія, міліція та ЧК: М.Воробйов, А.Куліш та І.Ткач, призначений комендантом тюрьми. Завдання Чорноуса: „розгрузити” тюрьму, куди посадили близько 800 чоловік – „гайдамаків та контрреволюціонерів”.

   В будинку, де розташувався ревком,  тепер знаходиться історико-краєзнавчий музей,  а червоноармійський штаб, за спогадами,  знаходився в приміщенні школи № 1, знесеної в 1981 р. Незабаром замість ревкома обирається виконком.

      1 січня Таращанський полк відправився в Сновськ. Ще в „Повісті” згадується, що таращанці в Городні взяли для батьки Боженка – у міської „буржуазії” 70 самоварів, але Боженко наказав самовари повернути.

„Неначе цар морський в підводному царстві, почувши гуслі Садко” – почав бігати по кімнаті Боженко, отримавши дозвіл Чорноуса атакувати останні німецькі ешелони поблизу роз’їзду Камка. Напередодні було поранено матроса з загону Кочубея. Але загинуло багато таращанців. Боженка викликали в Городню на зібрання ревкому та представників штабу армії, прибулих із Гомеля, та заслухали  пояснення Боженка.  

М. О. Щорс 

В. Н. Боженко 

          Дисціпліна в дивізії була суворою. Спостерігати за Боженко було одним з завдань Х.А.Чорноуса (1887–1919) – польового комісара штабу Першої дивізії. П. П. Лугинець із трибуналу був у 1918 р. одним з організаторів Семенівського партизанського загону. Коли Щорс дізнався про продаж в Городні шкіри, зрізаної з сідел розвідників, він підписав  смертний вирок за розкрадання майна своєму давньому знайомому  О.Морозу. Чоботи, шинель, білизна тоді настільки цінувались, що ними нагороджував  командир полку за особисті заслуги.

    Шлях із Городні на Чернігів проходить через: Політрудню – Дібрівне – Смичин, але в „Повісті” розповідається, що богунці направились до Седнева (30 км від Городні) – чомусь через Макишин. Биструков, який прибув в Седнів раніше, згадує, що селяни погоджувались з більшовицькими переконаннями негайно поділити землю.

  В „Повісті” розповідається, що бій за Седнів, де оборонялись близько 250 чоловік, продовжувався приблизно 1 годину. Попереду богунців  з кулеметом в руках наступав командир полку Щорс. З кулеметом в руках він згадується в „Повісті” і в інших боях,  навіть коли став начдивом.

    Рембалович згадує, що посилати в Седнів на допомогу полк  В.Янченка  було неможливо, бо полк охопила анархія. Розвідку провів 20-й  Павлоградський кінний полк Олександра Булаха, але цей полк тільки формувався, в ньому було тільки 35 старшин і 14 козаків.

   19 грудня Рембалович дізнався від якоїсь п. Ж., що в Городні жорстоко побили його матір і сестру, від яких вимогали сказати, де він ховається. Пані Ж. розповіла, що 10 грудня в Городні були  розстріляні: комендант сотник Пашкевич, сотник Михайло Жданович, брати Микола і Михайло Іванови, поручик Михайло Титов, військовий начальник полковник Римша,  полковник Тарасович, диякон Ярошевський – батько помічника коменданта, священник о. Іван Самойлович та його син. Далі п. Ж. розповіла, що Івана Самойловича розстріляли за те, що він проголосив в церкві вічну пам’ять всім загиблим в бою, а його сина – за прохання заарештувати його, а батька звільнити, а всього в Городні було розстріляно 79 чоловік. 

  22 грудня (за старим стилем) в Чернігів прибув полк сірожупанників, хоч комендант запевняв, що поспішає  дивізія гуцулів. Та наступного дня „сірі” відмовились йти на фронт.  Козаки пояснили, що втомились.

  26 грудня в Седнів відправився загін із 50–60 піхотинців та 20 кіннотників, у них була 1 гармата, але богунцям вдалось зайняти Седнів.

   Готуючись до бою за Чернігів, 1-й батальйон щорсівців розташувався в д. Івашківці, 2-й батальон і батарея І. Микитенка – в Седневі, 3-й батальйон – д. Бегач; 1-й батальйон таращанців і артилерія – м. Березна,  кавалерія Баляса – д. Виблі.

   30 грудня в Чернігові Рембалович і Теремець прокинулись від артилерійської стрілянини, побачили 50–60  відступаючих козаків та приєднались до них. Командував сотник Сергій Сидоренко. За Десною зібралось близько 3000 чоловік, в більшості неозброєних. Командування прийняв комендант Чернігова полковник Потап Бондаренко.

      На нараді було прийнято рішення направитись в Козелець (70 верст від Чернігова), щоб дочекатись з Києва допомоги зброєю і амуніцієй та відбити Чернігів. Відходити почали о 12 годині. Біля  с. Красного (7 верст від Чернігова) 20-й кінний полк, що був в ар’єргарді, наздогнали щорсівці, але їх зупинив якийсь полковник-артилерист. Спокійно, вогнем з двох гармат, він врятував життя відступаючим.  

  1 січня в Козельці Рембалович був зарахований до 20-го кінного полку, але в Києві його заарештували. Багато знайомих Рембаловича з допитів не повернулись – їх розстріляли. Прийшла і його черга, але несподівано все змінилось. Рембаловича  зарахували до кінного дивізіону корпусу Січових стрільців. 

   В „Повісті” розповідається, що з тилу до Чернігова вийшов ескадрон  З.Ковбаси. Відступаючі з Чернігова у відчаї стрибали з моста з висоти 45 метрів на льод. Також в „Повісті” згадуються інші партизанські ескадрони Городнянського повіту, якими командували: Галака, Богма та повні георгіївські кавалери гусар Павло Лобода та драгун Карпо Душка.

    14 січня із Чернігова Щорс докладав начдиву Локотошу  про необхідність залишити в місті  резервний батальйон, бо в тилу залишився маєток поміщика Коростовця. Підступи до маєтку захищав окоп (траншея), загороджений колючим дротом; а також 2 гармати і 16 кулеметів, а в гарнізоні маєтку Пересаж близ Любеча було близько 300 озброєних чоловік. Щорс також повідомляв, що в Чернігові залишились 1500 офіцерів та буржуазії і пропонував: „Ліквідувати все до нитки”.    

    Далі в „Повісті” розповідається про загін Д. Кочубея, який розбив  кавалерійську групу графів Коростовців, родовим маєтком яких був Перерост – партизанам, котрі обійшли Замглайське болото та вийшли до Ріпок, в Радульсько-Переростинському бою вдалось загнати в ополонки на Дніпрі гвардійців колишньої царської армії: гусар, улан, кирасир. Тоді захопили племінних коней із кінного заводу Коростовців, які впродовж десятків років брали призи на столичних  виставках. 

   З Чернігова Богунський полк вирушив на Київ. Таращанці наступали через Бахмач  (зайняли 20 січня) та Ніжин, який зайняли 23 січня, разом з Ніжинською ротою (командири – Несміян, П. Точоний), що наступала через Семенівку та Корюківку (29 грудня), Сосницю (4 січня) та Короп (11 січня).  Новгород-Сіверський полк Тимофія Черняка наступав через Новгород-Сіверський, Кролевець (13 січня) та Конотоп (18 січня).   

   Начдива Щорса вбили 30 серпня 1919 р. під час  відступу – поблизу Коростеня, пострілом в голову зі спини, що наприкінці 40-х років ХХ ст. підтвердила експертиза. „Повість” звинувачує у вбивстві воєнспеців  Л.Д.Троцького, причетних також до смерті  В. І. Чапаєва. Ще раніше від отруєння помер В.Н.Боженко. В цьому ж році загинув   Т. В. Черняк.  

   V. Не зважаючи на організацію комбідів, яких в Городянському повіті було 196 – головною небезпекою для Радянської влади у 1919 р. стали селянські повстання. Заготівля хліба для охоплених голодом міст проводилась під загрозою розстрілу.  

   У березні  в Гомелі несподівано з’явились 5000 червоноармійців із 67-го та 68-го тульських загонів під командуванням Стретокопитова, кинувших кордон з Польщей. Вони вимагали скликання Установчих зборів. Повстанський комітет обрала залізнична охорона Сновська. Але наступ з Гомеля на Городню не вдався – за Тереховкою була розібрана залізнична колія, для чого людей підібрав Д. Петровський.

   Наказ заарештувати заручників із колишніх офіцерів та „буржуазії”, щоб розстріляти їх у випадку  антирадянського повстання – отримали всі ревкоми та виконкоми. Биструков тоді був військовим комісаром в Городні, де знаходилось близько 100 чоловік чекістів і китайців. Китайці вимогали підводу хліба та по фунту сала, що і отримали. З Городні загін відправивсь в Сновськ, завдяки чому повстання не відбулось.

   12–17 квітня на губернському з’їзді Рад ревком передав владу виконкому, а головою  обрали Ю.М.Коцюбинського – сина письменника М.М.Коцюбинського, але 12 травня в губернії було оголошено стан облоги. Надзвичайні повноваження отримав – „штаб п’ятьох”: Ю.Коцюбинський, Т.Коржиков, К.Елькінд, П.Будевіц та М.Гаргаєв. „Штаб п’ятьох” існував до 26 липня. 

    Губернію охопили повстання, найбільші з яких: в Борзнянському повіті – отаманів Ангела та Шикера і в Глухівському повіті – отамана Сушенка. Тоді ревкоми почали примусову мобілізацію, від якої в Городнянському повіті відмовились спочатку 400 селян Староруднянської волості, яких зібрали в Городні біля Народного будинку, але вони розійшлись.

Ю. М. Коцюбинський 

Є. Б. Бош

  А через декілька днів від мобілізації відмовились селяни Тупичевської волості. Наступного дня в Хрипівці зібралось 500 селян, яких повести на Городню збирався Аніщенко. Було чутно крики: „Смерть комуністам і тим, хто з ними працює!”

   Тоді ревком відправив із Городні в Хрипівку загін, якому вдалось оточити село: 20 чоловік кавалерії увірвались на сільські вулиці, а  60 чоловік піхоти пройшли через огороди. Так повстання і не відбулось, а мобілізація була проведена за 10 днів.

   VІ. Новий підйом антирадянської діяльності викликав наступ  Добровольчої армії А. І. Денікіна.

   Так, Івашківська комуністична ячейка повідомила, що у заможнього тупичевця Павла Шика збираються якісь підозрілі люди, провели обшук, знайшли зброю, а також заарештували: лікаря з Терехівки, колишнього підпоручика Тищенка, гімназиста Гвинтовку та Величковського, сина чернігівського священника. По дорозі в Чернігів лікар вихопив у міліціонера карабін та ледь не застрелив Чорноуса, але тому вдалось затримати лікаря. При обшуку знайшли список підпільної організаії.

   В зв’язку з цими подіями  Городянський повіт став відомим навіть ВЦВК та ще і наприкінці ХХ століття згадувавсь в радянських виданнях:

   „Україна. Чернігівська губ. Чернігівський і Городнянський п. 2 серпня.

   Розкрита контрреволюційна змова. Ціль змовників – підняти повстання по всій губернії та захопити м. Чернігів. Змовники підтримують зв'язок з Денікіним. При обшуках знайдені штаби білих в цілому ряді міст та великих сіл – перше збройне повстання відбулось в  Хрипівці, звідки направились до  Городні, але в дорозі були розбиті. 

     В незайнятих повітах настрій мас гарний, тільки в деяких повітах, наприклад: Городнянському, Коржиківському, …та Новгород-Сіверському – з’являються банди, з якими ведеться безжальна боротьба”.

„Червоний терор” продовжується. 3 липня Комітет робітничо-селянської оборони (головаТ.М.Коржиков), організований губпарткомом та губвиконкомом – вимогав взяти в заручники „буржуазію і куркулів” і відправити їх на роботи. Серед  заручників, яких розстріляв надзвичайний революційний трибунал, були: О.Бакуринський, який після Лютневої революції був комісаром Чернігівської губернії і його син. В Городні розстріляли – „цілий ряд представників місцевої буржуазії, дворянства і контрреволюціного елемента”.

     У  липні 1919 р., під час наступу Добровольчої армії, в повітах та волостях губернії знову формуються ревкоми (Чорноуса, який прибув з фронта, обрали головою повітового ревкома) та партизанські загони (у Городні – командир   В. Биструков,  у Тупичеві – В.Сухицький). 

    В кінці серпня 1919 р., коли Добровольча армія вже зайняла Київ, Білозерський полк (командир полковник Штейфон) та 2-й кінний полк генерала Дроздовського, перерізавши в Бахмачі залізницю, що сполучає Київ з Москвою (через Гомель та  Харків) – зайняли: Ніжин, Чернігів, Седнів і вийшли до сіл: Івашківка, Масани та Полуботки.

    Напис на іншій меморіальній дошці, що  знаходилась  на фасаді школи № 2 повідомляв: „В цьому будинку восени 1919 р. знаходився Чернігівський губком партії та губревком під керівництвом Ю.М.Коцюбинського та    Є. Б. Бош”.          Пленум губпарткома обрав губбюро у складі:  Ю.М.Коцюбинський (губком оборони), Є. Б. Бош та А. В. Одинцов (губЧК).  

   Також в  жіночій гімназії, разом з губкомом та губревкомом, розмістився штаб 60-ї стрілецької дивізії, командиром якої – 8 вересня Реввійськрада 12-ї армії призначила М. Г.  Кропив’янського.  Городня стала військовим табором, тут зупинились: кавалерія, інтернаціональні бригади, Київські курси червоних командирів, важкий артилеріський дивизіон, 25-а залізнична бригада, близько 4000 чоловік червоного казацтва – „червонці” та інші. „Червонці” незабором відправились в Курськ – кавалерія Мамонтова продовжувала наступ на Москву.

   А через Городню проходила губернська евакуація. В повіті в першу чергу евакуювали найцінніше – радгоспи: племінний скот та сільськогосподарський реманент, що раніше належав панам. Це було завданням завідуючого земельним відділом – Д. Щуковського, селянина з Городнянського повіта.

     Мобілізацієй на фронт зайнялись:  Х.А.Чорноус – голова повітового ревкому та   П.В.Петровський – секретар повітового комітету КП(б)У; формування партизанського загону – завданням   Є. Г. Шобика. Першими записались в добровольці 500 чоловік: селян із комбідів, комунистів, а також учасників Дроздовицького повстання – із Городні в Бахмач та  Макошин відправили 3 батальони особливого призначення. Для бійців зібрали: продовольство, медикаменти, білизну та одяг, не зважаючи на голод і тиф в повіті.

   Непросто розібратись – де правда, а де вигадка в наступному оповіданні Д. В. Петровського:  

    Музика із перукарень з рекламою зачісок в витринах. А під „Яблучко!” – Чорноус з коня, піднявшись на стременах, річ промовляє.

–У вухо його блоха влізла та зробила божевільним, – такий висновок зробили музики, яких він спинив, щоб не заважали промовляти буйному революційному серцю.

–Това-а-а-риші! – кричить Чорноус, – Ось відправляєм Дениса з партизанами всього робочого класу на фронт, зломаний неприятелем за вчорашню ніч. І думаєм, що не здасть він нас під копита контрреволюційної гідри, не бути тут білим… Надія – що міцним ударом головної кінноти своєї прогонить він білих за перейдений ними Мокошинський міст… ми остаємось тут, щоб …

  –Досить, Чорноус!  

  –Ма-а-арш! – закричав Д. Кочубей, а  Чорноусу незадоволено сказав:   

– Поки ти будеш тренуватись в промовах, Денікин до Городні дійде…                          

   Чорноус у відповідь лише витер запеклі від промови губи.         

 –Хто опоїв людей та коней і чим? – думав Кочубей, перед очими якого на платформі в очікуванні паровоза танцювала вся сотня.

–Серпень місяць – повітрям. Довге горе людське – міцним духом, а дужі матері-селянки – колись гарячим молоком.

–Даєш!  

   В дорозі Денис довгий час згадував дружину, та незабаром її постать, спочатку зменшилась до  маленької крапки, а через 3 станції і зовсім згасла. І зрозумів Денис, від’їхавши від Городні 3 станції, що замість  дружини – любить він зараз: бій, відвагу, хоробрість і волю”.  

   Далі Д. В. Петровський розповідає, що командир Денис Кочубей, прибувши на місце,  пійшов до начдива Локотоша, щоб отримати завдання та запропонував – в обмін на кулемет старі штани, які начдив тут же із задоволенням  почав  приміряти.  

   – Братва! – промовив Денис хриплим, стомленим голосом, бо сотня всю ніч не спала та співала пісні,  – Я від наказу намірений відступити. Я вивчив ситуацію. Локотош стомився і нічого не розуміє. Все тут у них заплутано. Хай мене хоч розстріляють, а я піду своїм маршрутом.

   –Та не сумлівайся, раз так, то так. Про що сповідатись?– була відповідь.

   –Ну, хлопці, добре. За мною, марш! – підтягнувся Денис, оглядаючи рум’яні рожи братви”.

   2 городнянські сотні направились до моста через Десну. У білогвардійців їх поява викликав сміх, а попереду всіх особливо завзято реготав командир. Гнівно нахмурились у відповідь партизани. Кочубей першим вихопив шашку та поскакав на міст у весь кар’єр.  

   Кіннотники рвались в бій – хотілось тіснити неприятеля, як в хороводі хочеться тіснити дівок. Щоки їх горіли рум’янцем. Бій продовжувався недовго – білогвардійці не витримали, але в полон не брали навіть тих, кто бажав  здатись. 

  Військовий комісар Лось в цьому оповіданні чомусь характеризується –„старорежимний”.

Городянський ревком: В.Г.Биструков,   М.Г.Кропив’янський, Д.В.Петровський, О. Куліш

         І звичайно ж, неможливо повірити в те, що начдив Локотош  зрадів  старим штанам та поміняв їх на  кулемет, а Петровський (Денис Кочубей) не підчинився наказу начдива.

    Обороняти Тупичів було нікому – тоді, на Седнівському фронті, зібрались близько 500 партизанів – випробовані відбірні бойовики.  Всі спроби білогвардійців прорватись в Тупичевську волость потерпіли поразку.

    Далі Биструков згадує, що 14 жовтня, під час бою за Седнів, загинули: Чорноус, Вемгорський, секретар Івашківського ревкому, та супроводжуючі їх селяни і службовці.  Сталось це, бо білогвардійцям вдалось на декілька годин відбити  Седнів.  Саме тоді Чорноус, який повертався із Івашківки та Куликівки з кожухами для бійців, поїхав в Седнів, але на хуторі „Качели” підводи несподівано оточили білогвардійські розвідники, серед яких були чеченці.  

    Селяни розповіли, що поранений Чорноус відстрілювався та помер від ран, а над захопленими комуністами, селянами та службовцями, що були з Чорноусом, знущались близько 2 годин: повільно відрізали різні частини тіла, кінжалами висверлювали очі, перебивали кістки та витягували їх через шкіру. Зв’язані люди ревіли, як звіри. Їх тіла привезли в Городню на двох гарбах, тільки Вемгорського поховали в Івашківці, інших поховали в Городні поблизу Народного дому в братській могилі.

    Тим часом в Городню прибули ніжинські партизани, але їх швидко заарештували, тоді за них вступились старі товариші – партизани Городнянського повіту. Вони – „вдарились в амбіцію”, тому що не бажали відправитись в Калугу, не зважаюи на те, що білогвардійсьікй наступ на Москву продовжувався.

    Тоді партизани поповнили ряди богунців. З Городні  в Ріпки – спочатку пароплавом по р. Сож, з Гомеля залізницею, а далі пішим порядком  – прибули: 44-а Щорсівська дивізія  (колишня Перша українська радянська дивізія), якою командував   І. Н. Дубовий: 1-а Богунська (командир К. Ф. Квятек), 2-а Таращанська та пластунська бригади.  Із партизанів була сформована 9 рота. 

    Биструков розповідає, що машина Євгенії Бош вже зранку знаходилась там, де був фронт, а коли, Биструков, разом з Петровським, зустріли  в Тупичеві Коцюбинського, коли той їхав в Городню, він розповів, що бійці чекають бою.  

    6 листопада 44-а та 60-а дивізії змусили білогвардійців відступити з Чернігова та розпочали наступ на Київ, за що Кропив’янський був нагороджений орденом Червоного прапору. Добровольча армія отримала поразку і на Московському напрямку.      

    На з’їзді, який відбувся 23 листопада в Чернігові, були присутні 50 делегатів волосних та повітових ревкомів. Їх висновок був таким: „Жахливий шквал все захопив, все спалив. Чечено-поміщицька свора жорстоко розправилась с тими, кого підозрювала в співчутті к більшовизму”. Продовольча допомога в Чернігів, де були відкриті дешеві столові,  надходила і з Городнянського повіту.

    Коли у 1920 р. польська армія захопила Київ (6 травня), а поблизу Любеча переправилась через Дніпро (9 Травня) – в Ріпки знову прибули богунці. В цьому ж році добровольці із Городнянського повіту, коли відправились в Крим – надіслали телеграму VІІ Всеросійському з’їзду Рад: „Не покладемо зброї, поки не буде знищена контрреволюція, як російська, так і міжнародна”.

Міська школа № 1. 

За спогадами, у січні 1919 р. тут розташувався

штаб Першої української радянської дивізії  

Зустріч випускників 1958 р., 1978 р. 

1 ряд: кл. кер. – Т. П. Пономаренко, О. І. Мельник, директор –   Г. Д. Дударенко, физрук – М. О. Миронченко, А. Казакова, В.Мордовець; 2 ряд: Л.Зелена, В. Аксютко, Н. Лузан, О. Богомаз, М.Сущик, Л. Дудко; 3 ряд: В. Федоренко, Т. Попик, В. Дударенко, М.Хомазюк.  

Міська школа № 2. Зустріч випускників 1988 р., 2008 р.

Зліва направо: В.Губарь, О.Баранець, кл. керівник Т.М.Пилипинко, Л.Гончаренко,  Т.Ахтирська, Н.Аніщенко, Н.Дмитренко, С.Голован.

Меморіальні дошки:

1. „В цьому будинку восени 1919 р. знаходився штаб 60-ї стрілецької дивізії під командуванням   М.Г.Кропив’янського”.

2. „В цьому будинку восени 1919 р. знаходився Чернігівський губком партії та губревком під керівництвом Ю.М.Коцюбинського та   Є.Б.Бош”.

        VІІ. Антирадянське підпілля в Чернігівській губернії продовжило свою діяльність. Як повстанські загони, так і банди вбивали міліціонерів, бійців продзагонів, радянських робітників та активистів; пускали під укіс залізничні ешелони, зупиняли пароплави та діліжанси,  здійснювати нальоти на банки; спалювали коперативи, волвиконкоми та різні інші радянські установи та підприємства.  На єврейському кладовищі в Городні збереглась могила євреїв, вбитих в 1920 році.

    Ще й сьогодні ми живемо під різними уявленнями про отамана Галаку. Так, письменник Р. Коваль вважає Галаку повстанцем проти Радянської влади, а Ріпкінський краєзнавець А. Жагловський характеризує Галаку, як безжального бандита. Вбивства євреїв галаківцями не заперечує ніхто, але данні про вбитих євреїв, наведені в різних працях, значно відрізняються. Багатьох євреїв врятували селяни, ризикуючи своїм життям.

    Іван Васильчиків,  відомий як  Галака, народився у с. Пилипча Городянського повіту (тепер Ріпкінський район) в  заможній сім’ї. Він згадується в „Повісті про полки Богунський та Таращанський”, де Петровський розповідає, що Галака – ескадронний Іван Васильчиков отримав завдання з передовим загоном зупинити поляків, супроводжуючих посла Браницького, але пропустив їх, а Браницького зупинили інші партизани.  Петровський  вважає, що вже тоді  Галака встановив зв’язок з поляками.

    В роки Першої Світової війни І. Васильчиків був кавалеристом, коли повернувся – став червоним партизаном, потім служив в Богунському полку, а звідти втік, засуджений за пограбування. Биструков розповідає, що Галаку впізнали в Ріпках у 1919 р., коли йшла війна з білими, а Галака тоді був кавалеристом одного з червоних ескадронів.       

    В цей раз Галака, втік з-під розстрілу та відправився на Правобережжя, що було тоді зайняте польською армієй. Коли у 1920 р. поляки відступили, проти галаківців, які знаходились в Речицькому районі, був направлений загін спеціального призначення (ЧОН), сформований в Гомелі із кавалерійського ескадрону та двох піхотних рот.

   На початку 1921 р. Ріпкінський загін, яким командував начальник міліції Богма, – відправився в Лоїв, де був штаб Галаки. В Лоєві вдалось затримати 11 галаківців, одного вбили, але врятувались: Галака та колишнй жандармський полковник Ходько – „Добрий Вечір”, один з головних людей у штабі Галаки.   

  Незабаром галаківці у кількості приблизно 200 чоловік із Білорусії перейшли в Городнянський повіт – тут їм вдалось отримати декілька значних перемог над червоноармійськими загонами та захопити велику  кількість гвинтівок та кулеметів.  Також Биструков, тоді  військовий комісар,  згадує,  що  галаківці, під час нальотів, людей обливали гасом або смолой та підпалювали їх, прив’язували до кінських хвостів, вішали, різали, четветрували, вигадували різне інше.  

    16 лютого 1921 р. галаківці, яких було приблизно 50 чоловік кавалерії та 80 піхоти – зайняли торгівельне містечко Ріпки об 11 години ранку.  Жагловський розповідає, що біля будинку єврея Ряскина виставили охорону. Той колись заступився за Галаку та його батьку, коли їх звинуватили в крадіжці, запрягли в хомут та пахали площу в базарний день.

       Биструков, який вів щоденник, розповідає: „Із єврейських будинків, хижин, погребів та сараїв були чутні крики… пощади не було нікому – ні старим ні малим. Розбивали об стіну немовлят, ґвалтували та вбивали їх матерів. Знущались та калічили молодих дівчат. З особливою радістю знущались над комуністами. Ця картина ніколи не зітреться з пам’яти тих, хто її бачив”.  Жагловський додає, що при в'їзді в Ріпки зі сторони Гомеля, на Дияковій горі – на загострену гілку верби була посажена молода жінка, а під нею висіла дошка з написом:  „И кому какое дело, что на вербу я села”.  

  Галака стає  легендарним. Не зважаючи на переслідування, в якому взяли участь 3 загона: Чернігівський, Городнянський та Гомельський (у єврейському містечку  Піддобрянка галаківці вбили 11 євреїв) – галаківці, під командуванням досвідченних  офіцерів, вміло маневруючи та ухиляючись від боя, здійснили рейд через села Ріпкінської волості та через Невклю увірвались в Тупичів – тут, як і в Ріпках, вбили  євреїв  та вийшли до  Любеча.  

    Отаман Громобой – Платон Башлак  був з Ловині. В березні громобойці здійснили нальоти на села: Аннівка, Ловинь, Олександрівка, Грибова Рудня, Кам’янка, Невкля та інші.  15 березня 1921 р. в бою з загоном воєнкома Круміна –  Громобой загинув. Отаман Ющенко, який приєднався до Галаки в Невклі, потрапив в полон пораненим, але втік з Городнянської лікарні.

   Галаківці, розділившись на загони, швидко переміщувались по всьому повіту. Їм навіть вдалось роззброїти один із загонів – вночі, а один із загонів ЧК перейшов до Галаки. Один з наступних рейдів галаківців із Ріпкінського края пройшов через села: Будище, Володимирівка, Ваганичі, Перепис, Карпівка, а також через  Добрянку та інші села. Биструков згадує, що галаківці всюди вирізали євреїв.

   В травні 1921 р. очікувався нальот на Городню. В цей раз з Городні проти Галаки направивсь загін із комунистів 6-ї роти 544-го стрілецького полку – чисельністю 110 багнетів та 5 шабель. Дозвіл організувати самооборону та застави навколо Городні отримали  євреї (в середині травня в загоні самооборони було 75 чоловік – вони отримали зброю), адже після минулого нальоту на Городню у 1920 р. на єврейському кладовищі з’явилась братська могила, де поховані 50 євреїв. 

   Всі спроби знищити галаківців, виконані за наказами  керівника Чернігівської губЧК І. М. Біксона та  голови губернської військової Ради П. П. Любченка, не вдались жодному із загонів, які направили:  повітові комітети, ЧК, міліція, а також будьонівці. Галаківці, не зважаючи на втрати, продовжували нальоти, а ховались в лісах та болотах. Більш вдалими виявились місцеві загони, які обрали тактику ховатись в лісах та нападати на галаківців несподівано.    

   При виконанні таємних завдань, галаківці розкрили багато чекістів. Чекіст Г. (Федір Гончаров ?), досвідчений таємний співробітник (сексот), об’явився в Грабівських лісах під виглядом дурника. Його довго допитували, а потім накинули мотузку на шію та почали підтягувати. Та навіть, коли підтягнули так високо, що його загибель здавалась неминучою, він  і тоді не зізнався. В цей раз Галака повірив, а незабаром  почав довіряти так, що зробив  кучером своєї  тачанки.      

   Не всі погоджуються з тим, що ці події відбувались саме так, вважаючи, що випробуваннями, після яких Галака повірив – були вбивства, які таємного співробітника змусили зробити.    

Братська могила на єврейському кладовищі.

Виявилось, чому загони ЧОН не знаходили галаківців або потрапляли в пастку – Галака отримував повідомлення від чернігівської підпільної організації.   Галаківці ховались посеред трясини на Сухому острові поблизу Чорної річки, звідки виходили в рейди.  

  А через 2 тижня, в ніч на 30 червня 1921 р., в Задерївських лісах чекісту вдалось вбити Галаку сокирою, вибратись з табору та дійти до м.Ріпки. За цей час галаківці встигли покинути ліс. Вони винесли тіло Галаки та поховали його неподалік від Пилипчі, а могилу замаскували.  

      Та в другій половині червня  1921 р. в Старо-Руднянській волості були виявлені 50 підпільників із організації, куди входив колишній есер Лев Чаус, який працював в колегії Городнянського повітового продкому. Вони, разом з галаківцями, готувалась до нальоту на Городню. Щоб встановити інших учасників підпільної організації – в селах взяли заручників.

   VІІІ. Після Галаки залишились невеликі загони по 20–30 чоловік, які продовжували здійснювати нальоти на села, вбивали міліціонерів, бійців різних загонів, радянських робітників, активистів і незаможників.  Із Городні тільки в х. Перерост направився загін із 50 чоловік піхоти та 30 – кавалерії. Взяли 10 заручників та підозрілих селян в  селах: Невкля, Кам’янка, Ловинь, Олешня, Олександрівка, Будище, Дроздовиця.

   В наступний похід – в Аннівку, центр антирадянського підпілля (ще одним таким-же селом була Пилипча) направились 400 чоловік з усього повіту –12 липня 1921 року. Ззавдання було: на декілька місяців охопити велику територію, розташувати загони в селах, а також забратись в ліси та болота з дозволом розстрілювати на місцях за приговорами надзвичаної трійки (голова член повітвиконкому Росол). Знову заарештували заручників, а на мітингу, коли в с. Аннівка зібрались селяни з декількох сіл, пообіцяли всім, хто здасться – амністію.

   Завдання було: охопити велику територію на декілька місяців, розташувати загони в селах, а також забратись в ліси та болота.  Знову заарештували заручників, а на мітингу, коли в с. Аннівка зібрались селяни з декількох сіл, пообіцяли всім, хто здасться – амністію.      

    Так, в Туманській Папірні здався отаман Ємельянченко, а з ним помічники, хто був його „правою рукою” – Рижанський та„Филип”. Виявилось, що це давні знайомі Биструкова – колишні богунці  і таращанці, а Рижанський служив у 1919 р. у продотряді в Городнянському повіті. Всього здались 23 чоловіка, у яких виявилось: 18 коней, кулемет „Максим”, 250 рушниць, револьвери, патрони,  бомби.   

    Ємельянченко пійшов до Ющенка, з яким було 20 шабельників, а у них – кулемет в д.Кам’янка, між с. Ловинь та с. Невкля, але Ющенко здаватись відмовився, а Ємельянченка хотів повісити та з цим погодились не всі – тому Ємельянченка відпустили.    

   У цей же час з'явився „Добрий Вечір” з Правобережжя, про якого були данні, що він знову встановив зв'язки з Польщею та Булак-Балаховичем, білогвардійським генералом, який  став польским генералом.  „Добрий Вечір”, а з ним 22 офіцера та командир Мишка Лоєвський, перевдягнені в будьонівську форму, почали з нападу на Грибову Рудню, але потім зазнали значних втрат в бою з загоном Ковбаси. Тоді вони  захопили пароплав на р. Сож та відправились в Мінську губернію.    

  Для відпочинку Ющенко, в загоні якого тоді нараховувалось 20 шабель та кулемет, обрав маєток Зороховича – урочища „Горбатий ліс” та „Млинськ”. Сюди із Городні  вирушив загін по маршруту: Городня – Тупичів – Бурівка. Штаб Ковбаси розташувався в с. Ловинь.  

  Цього разу відрізали села, що були базами постачання, взяли в селах 45 заручників, після чого запропонували здаватись. Переконання були різними, зокрема: Радянська влада – за селян, „проти буржуїв та спекулянтів”, багато яких розстріляли; дійсно, що до влади – „присмоктались гади”, але з ними борються;  а також, що Радянська влада – не „жидівська”, а навпаки не дивиться на національність,  чому підтвердженн, що в концтаборі у Чернігові знаходиться багато „нетрудових” євреїв.  До того ж пройшло  8 днів без харчування.     

  Почали здаватись і в с. Аннівка, і в с. Пилипча, але Ющенко не здався:  28 липня був нальот на радгосп Ковалівське і на Бурівку, 31 липня – напад на Городнянський загін, в якому нараховувалось 40 багнетів та 50 шабель – із засідки поблизу с. Кам’янка, в цей же день був напад на Тупичевський загін Ковбаси.   

   Биструков визнав, що в повіті ще залишаються такі села, де Радянської влади 3 роки майже не було. Ющенко в цей час став настільки відомим, що до нього йшли з Київської та Мінської  і навіть з Курської губерній.

  Тоді проти Ющенка зосередили всі наявні сили. Коли втрати стали значними, Ловинські ліси покинув Васька Кучерявий, взявши кулемет, а разом з ним 10 чоловік, але залишився підотаман Мишка Рябий – Ющенко його поступово починає слухатись.

   Незабаром Ющенко теж вирішив покинути Городянський повіт – так, по дорозі до х. Моложава вбили братів Островських,  агентів повітового продкому, а згодом увірвались в с. Нові Боровичі, але заслон за селом подолати не вдалось.  

  Затишшя в повіті було недовгим. У вересні знову несподівано з'явився „Добрий Вечір”, а з  ним 30 чоловік кавалерії, вони встигли здійснити декілька нападів на села, але знову були змушені покинути Городянський повіт.     

  Ющенко та Мишка Рябий нагадали про себе в жовтні. Вони  обрали ліси і болота поруч з Невклею, Пилипчею та Ріпками. В грудні 7 чоловік напали на Ковалівське, де спалили 4000 пудів сіна. Перезимували у лісника Грищенка. В цей час  від деяких заручників,  які згодились повідомляти, почали надходити цінні звіти, що були використані в майбутньому.          

   Весною 1922 р.  разом з Ющенко та Рябим зібралось  близько 30 чоловік: Пилипчанська та Ріпкінська групи, а також група із Глухівського повіту. В березні вирішили вбити А. Куліша, але його в Дроздовиці  не застали – вбили його батька, побили матір, поранили брата та сестру.   

   В Городянському повіті    також вбили І.С.Бутька (1886–1922) та С.А.Мазура (1883–1922) – вони поховані в Городні.  

  У 1922 р. квітні 1922 р.  6 загонів оточили „ставку” – таємний острів в Замглайському болоті. Із селян, які у минулому році здались разом з отаманом Ємельянченко, теж сформували загін.  

   Ющенко та Рябий вирвались із засідки, але 13 чоловік загинули. Рябому та його загону не вдалось відірватись від переслідування, а  6 червня був заарештований Ющенко. Тільки 15 жовтня 1922 р. партконференція визнала Городянський повіт спокійним.       

  Питання відокремити повстанський рух від бандитизма залишається актуальним і зараз. 

 Дислокація військових частин на продроботи

на 1 червня 1921 р.

Цифра означає кількість багнетів.

Посіви жита в 1921 р.

Кількість  худоби в  1921 р.

Посіви льону в 1921 р.

Цукрові підприємства  в 1921 р.

photos.app.goo.gl/3jvev13YKP1jdJ158