37. Повстанці

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ СЬОМА

ПОВСТАНЦІ

     Окупація німецько-австрійськими військами не принесла Україні миру. А навпаки. Бувало, що людей вбивали тільки за те, що вони належали до іншого соціального стану або, якщо не вдавалось відшукати ворогів,  вбивали їх родичів чи сусідів.

      Багатьох селян не влаштувала „Грамота до всього українського народу” П. Скоропадського, згідно якої землю потрібно було викупати або вона поверталась колишнім землевласникам. Скоропадський намагався припинити помсту селянам „хліборобських загонів”, сформованих поміщиками, та гайдамацьких сотень, але німецько-австрійські каральні загони йому не  підкорялись. В Городянському повіті без суду і слідства селян розстрілювали у Макошині, Перепису,  Вербівці та  Добрянці, але селянські повстання не припининились.

     Ось як розгортались події в хронологічному порядку.

      І. С. Рембалович згадує, що наприкінці січня 1918 р. (за ст. ст.) загін Порадіна відправився з Городні до Чернігова. В Седневі в бій з ним вступив „відділ” поручика Миколи Янова, а через 3–4 години загін Порадіна наздогнав і приблизно час обстрілював невеликий загін з Городні під командуванням Рембаловича. Пізніше    М. Янов став підполковником армії УНР. Через 5–7 днів загін Порадіна, зазнавший значних втрат, повернувся до Городні, переночував і залізницею поїхав в напрямку станції Сновської. Бондаренко запропонував відправитись за ними, але в загоні було тільки 25–30 чоловік, тому Рембалович не погодився. Вони домовились підірвати залізничну колію.

      На залізничній станції Бондаренко намагався зв’язатись з Петлюрою та в цей час з ст. Сновської до Городні підійшов бронепоїзд і відкрив вогонь. Розмістившись на тендерах двох паровозів, що стояли під парами, козацький загін з Городні відправились у напрямку зайнятого німцями Гомеля.

     Набравшии води та дров на ст. Хоробичі (15 верст від Городні), козаки   поїхали далі, зв’язку на телеграфі станції не було. Зустріч з німцями відбулась о 8 годині вечора на ст. Терехівка, а о 1 годині ночі в Гомелі  начальник штабу пообіцяв козакам окремий поїзд до Городні –  паровоз і два вагона, після того, як у напрямку Городні пройдуть 8 німецьких ешелонів. Німці нагодували козаків в залі 3-го класу, о 6 годині ранку відправили їх в Городню, куди поїзд прибув через 3 години.

      В Городні, куди вже прибули перші в губернії німці, Бондаренко запропонував Ремболовичу організувати українську військову частину. Перші збори відбулись в цей же день о 5 годині вечора в приміщенні поліції. Виступив підполковник Михайло Приходько:

     –Господа офицеры! Теперь мы снова господа офицеры и должны на будущее остаться господами офицерами…    

     Відповіддю були заперечуючі крики, оплесками відповіли тільки 4–5 чоловік.


І. С. Ремболович.1916 р.

     Залишивши свої гроші для харчування військової частини на 2 тижні, Бондаренко поїхав в Київ. В Городні під охорону були взяті всі збройні  магазини, в яких виявилось 400 гвинтівок, 22 кулемети і 700 патронів. Німці цьому не заважали.

     Не пройшло і двох тижнів, як з Києва в Городню з інструкціями приїхав полковник Росинський. За затвердженими штатами почалась організація комендатур міста, повіту і  охоронної сотні. Командиром сотні став сотник Василь Плоский, пішої півсотні – Іван Ремболович, „кулеметної чоти” – сотник Віктор Осмоловський, кінної півсотні – поручик Василь Палащенко, професійний піхотинець, який захоплювавсь кавалерією.

     Через декілька днів Росинський наказав Рембаловичу відправитись з пішою півсотнею до Добрянки, звідки повідомляли, що в околиці діють „банди московських більшовиків”. В короткому бою поблизу Добрянки перемогла півсотня.

      В червні 1918 р. трапилась сутичка з німцями. До с. Радуля (51 верста від Городні), де, за донесенням Державної варти, знаходився комуністичний осередок повіту, під командуванням поручика Ярошевського відбулась „експедиція”. З Городні загін відправився о 15 годині, а до  Радуля прибув о 10 годині наступного дня.

      В Радулі виявилось спокійно. Піша півсотня і кулеметна „чота” розмістились в приміщенні міської думи, а кінна півсотня – в приватних оселях. Козаки вирішили переночувавати та повернутись в Городню, але о 5 годині ранку до приміщення, де спали Рембалович, 4 старшини і 2  козаки, увірвались німці. Ударами прикладів і багнетів німці вигнали їх на подвір’. Тут декілька старшин та козаків стояли, витираючи кров з обличчя, а декілька лежали на землі. На допомогу прийшов Ярошевський з кіннотниками та почав вимагати від німецького офіцера пояснень. Той розповів, що до Любеча, де знаходився їх полк, прибігли якісь єврей та єврейка і розповіли, що до Радуля прибули більшовики.

      В спогадах Рембаловича розповідається, що цей єврей був головою Радульського комуністичного осередка – йому вдалось втекти, а єврейка була секретарем Радульського комуністичного осередка – її розстріляли німці. Козаки спочатку вимогали роззброїти німців, але потім заспокоїлись і повернулись до Городні.

      В статті І. Чериковера „Антисемитизм і погроми на Україні в період Центральної ради і гетьмана”  ця історія відтворена так:

     1 травня 1918 р. до містечка Радуль прибув озброєний загін з Городні під командуванням городянського повітового коменданта Ярошевського. Злякана єврейська дівчина попрохала допомоги у німців, але Ярошевський домовився з німцями. Все єврейське населення містечка – 27 чоловік і 28 жінок зігнали в управу і там побили, після чого Ярошевський виставив усіх побитих в шеренгу і сказав:

   –Німецький комендант не заважає мені вчинити  з вами все, що захочу. Отож населення пропонує всіх вас перебити, але я вас милую, а впродовж 10 хвилин вимагаю видати нам всю зброю.

      Євреї почали плакати і давати клятву, що в них немає ніякої зброї, але їм не повірили. Тоді один з євреїв таємно відлучивсь з гурту і купив револьвер, який і здав коменданту. У багатьох побитих було по 40–50 побоїв і вони довго не могли піднятись з ліжка, а дівчина, яка попрохала допомоги у німців, померла.

     Потім загін побував у містечку Добрянці, де Ярошевський  зажадав від присутніх на молитві євреїв „протягом 5 хвилин” здати всю наявну в них зброю, загрожуючи у протилежному випадку репресіями.  Тоді рабин попрохав, що, якщо у присутніх є якась зброя, її треба здати козакам.  Дехто так і зробив. Газета „Noie Zait” від 30 травня 1918 р. повідомляє, що після цього важкі побої одержало близько 20 євреїв. 

      Стаття І. Чериковера потрапила до книги „Революція на Україні за мемуарами білих”, випущеної у Держвидаві Москва–Ленінград в 1930 р. В цій книзі також розповідається, що 23 травня в Городні був заарештований рабин і декілька впливових євреїв, звинувчених в тому, що вони зібрались на „таємні збори в синагогу” для того, щоб обговорити питання „про заходи і способи знищення українського військового загону”. Заарештованих євреїв безцеремонно побили нагайками і прикладами гвинтівок, не зважаючи на їх переконання в тому, що вони зібрались, щоб розглянути питання про ремонт синагоги.

       Жителі Городні, які намагались захистити євреїв, прохали допомоги у Голови Ради міністрів Ф. І. Лизогуба – у 1888–1897 роках той був гласним Городнянського земства. Що відповів Лизогуб городнянцям – невідомо.

      

   Ф. А. Лизогуб                 Д. І. Дорошенко

      Про Ф. А. Лизогуба згадував в еміграції колишній комісар Чернігівської губернії Д. І. Дорошенко: „Мене завели в кабінет Лизогуба. Переді мною  був  середнього  зросту,  з  невеликою бородою  пан,  з гарним і трохи суворим обличчям. Він без довгих розмов запропонував мені пост товариша міністра закордонних справ”. В інтерв’ю одній з берлінських газет Ф. А. Лизогуб  розповів: „Наше гасло – робота, а не політика. При цьому ми не хочемо відбирати право народу самому визначати майбутню і остаточну форму правління, яка буде вирішена після виборів, що вирішать, чи країна хоче лишитись при гетьмані, або встановити  друге  правління:  чи  бути  Україні  монархією,  чи  республікою”.   

     Помер Федір  Андрійович Лизогуб у 1928 р. в  еміграції в Югославії.

     За спогадами Рембаловичи, „гетьманський переворот”, який відбувся 29 квітня 1918 р., в провінції спочатку майже не відчувся. Охоронна сотня виїзджала в села тільки в надзвичайних випадках, коли у Державної варти не вистачало сил „проти московських банд, яких на Чернігівщині було найбільше у Городнянському повіті”, але незабаром вийшов наказ про розформування охоронних сотен.

      Старшина і козаки, опинившись без засобів для існування, звернулись до графа Бориса Милорадовича з проханням допомогти сотні отримати у Скоропадського дозвіл поїхати до Добровольчої армії генерала Денікіна. Такий дозвіл  прийшов в повіт у кінці липня, але бажаючих їхати до Денікіна стало на 80 % менше. Вони отримали вагон для безкоштовного проїзду, а з ними поїхав і сам  Б. Милорадович.

       В Городні залишились: Рембалович, поручик Теремець, брати Іванови, М. Жданович, сотник Атаназєвич та Михайло Титов. І. С. Рембалович хотів вступити до Чернігівського полку, але, побачивши в полку безладдя, повернувся до Городні.

М. Г . Кропив’янський           І. Локатош

      Реквізиції продовольства німецько-австрійскими військами привели до того, що в губернії почався голод. Селянські повстання продовжувались, не зважаючи на те, що каральні загони вбивали селян без суда і слідства, а деякі села спалювали.

      9 липня 1918 р. на підпільному  з’їзді губревкому зібрались представники повстанських організацій, які існували в Ніжині, Козельці, Острі, Дроздовиці та інших містах і селах губернії.  Керівник губернського Центрального військово-повстанського штабу     М.Г.Кропив’янський (1889–21.10.1948) – учасник Першої Світової війни, в 19 років він став підполковником, мав 9 орденів та інші нагороди. Після Лютневої революції, у грудні 1917 р., в Кам’янець-Подільському солдати 12-го корпусу обрали його своїм командиром. Повстання, яке відбулось в Ніжині, звідки недалеко до Києва, а в лісах, прилеглих до Вертіївки, Мрина і Носівки, ховались повстанці, – закінчилось поразкою.

       Багато повстанців відправилось до „нейтральної зони” (10–15 кілометрова демаркаційна лінія з Радянською Росією), але повстанський рух не припинився. Дроздовицькими повстанцями керував  П.В.Петровський (1896–1973), син дроздовицького священника. Другий син священника    Д. В. Петровський (1892–1955), автор оповідань, частина яких увійшла до збірки „Повстання” або „Вісімнадцятий рік”, і „Повісті про полки Богунський та Таращанський”, теж був учасником Дроздовицького повстання. 

        В „Повісті про полки Богунський та Таращанський” неодноразово згадуютьсядрагун Карпо Зіновійович Душка (1890–1943),  який повернувся з війни повним Георгієвським кавалером, та його брат Георгій Зіновійович Душка (1890–1943).

      Карпо Душка (с. В. Листвен) командував кавалерійським загоном червоних партизанів.  Співом Георгія Душки партизани захоплювались настільки, що називали його не Душка, а Душа. 


К. З. Душка та  Г. З. Душка

       Георгій Зіновійович Душка  став головою колгоспів Старої Рудні, Півнівщини, Городні, а під час Великої Вітчизняної війни пішов у партизанський загін. Його схопили в Тупичеві та розстріляли в Городні. Карпо Зіновійович Душка  був партизаном в Сумській області, вороги закопалийого  в землю живим.

       На фасаді школи № 2 м. Городні довгий час знаходилась меморіальна дошка з написом: „В цьому будинку восени 1919 р. знаходився штаб 60-ї стрілецької дивізії під командуванням   М. Г. Кропив’янського”.

       В „Повісті про полки Богунський і Таращанський” про Кропив’янського написано мало і недоброзичливо. У травні 1938 р. його  заарештували, після слідства він повернувся хворим та немічним, влаштуватись на роботу зміг лісником, а потім сторожем. 

      Події Громадянської війни характеризувались по-різному. У червоних командирів, які  не досягли між собою згоди, залишились прихильники і в післявоєнні часи. Так, захисниками Кропив’янського були  генерали Аралов і Горбатов. Генерал Горбатов, командуючий 3-ою армією, – учасник звільнення Білорусії восени 1943 р., зокрема Гомеля.

      У 1965 р. в книзі „Микола Григорович Кропив’янський” (Видавництво політичної літератури України) з’явилось повідомлення про те, що організація українських радянських дивізій із селянських повстанців на „нейтральній зоні” проходила під керівництвом М. Г. Кропив’янського. Формування радянських дивізій із повстанців була складною справою.


            М. О. Щорс                           В. Н. Боженко   

         

       Автором цієї книги був І. П. Дудко –  редактор   городнянської газети „Сільські новини”. Він не приховував, що не всі повстанці бажали виконувати накази командирів, траплялись серед них і  бандити.

        Критика Кропив’янського теж не припинялас,  у 1974 р. у виданні  „Життя видатних людей” вийшла книга В. Карпенка   „Щорс”.

       До складу Першої української радянської дивізії, сформованої у вересні–жовтні 1918 р. в Стародубському та Новгород-Сіверському повітах, входили: Богунський, Таращанський, Новгород-Сіверський полки і Ніжинська рота. Полк Червоного козацтва   В. Приймакова увійшов до складу Другої дивізії.

       В Городні в цей час, – згадував Рембалович,   розповсюджувались чутки, що гетьман Скоропадський, вирішивши створити федерацію України з „Московщиною”, звільнив з державних посад українців, а на їх місця призначив „москалів”, але С. Петлюра, який втік з в’язниці з Білої Церкви, разом з галицькими військами, готується до походу на Київ.    

     4 листопада (за ст. ст.) Рембалович отримав від повітового старости лист з пропозицією сформувати в Городні військову частину з завданням  зупинити наступ „московсько-більшовицької частини”, що знаходились вже під Гомелем, а також роззброїти більшовицькі організації в повіті.

      6 листопада в повіті була оголошена мобілізація. Підполковник                        Приходько, який повернувся в Городню, став військовим командиром.

      В той час, коли в Австро-Угорщині і Німеччині відбулись революції, 5-й гайдамацький корпус генерала Дорошкевича в Чернігові підтримав Директорію УНР, у війську якої було багато сільських повстанців.

      В похід Перша дивізія відправилась після відмови Російського Раднаркому від Брестського миру та  проголошення тимчасовим радянським робітничо-селянським урядом України „Маніфесту про скасування режиму гетьмана Скоропадського”.


П. В. Петровський              Х. А. Чорноус

     16 листопада 1918 р.  Аусем  та Щорс з Стародубського повіту телеграмою повідомили Леніна про те, що домовились з німцями про умови їх евакуації. В Стародубі командування над дивізією прийняв І. Локатош, а Кропив’янський отримав призначення начальника штабу формування частин Червоної Армії Харьковського напрямку.

      8 грудня  на нараді новий начдив звинуватив таращанців в мародерстві та наказав командирам полків в подальшому узгоджувати накази з місцевими ревкомами та виконкомами. В. Карпенко відповідальним за пограбування в Стародубі назвав Барона, якого і усунули з командирської посади.

      Кропив’янського В. Карпенко вважав винуватим в тому, що той не приділяв уваги Таращанському полку, а також ним не було налагоджено належне командування  обома полками, об’єднання яких в бригаду під командуванням Щорса відбулось лише на папері.

     Правда, командир таращанців В. Н. Боженко або батько Боженко, вважав, що реквізиція в Стародубі була необхідною для голодних, роздягнених та розутих бійців і вимагав розслідування та суду за наклеп.  Частина промови Боженко, в якій особливо дісталось Кропив’янському, потрапила до „Збірника документів про встановлення Радянської влади на Чернігівщині”, але, що саме Боженко сказав про свого командира, залишається невідомим – цю частину промови не опублікували.

      Спостерігати за Боженко стало одним з завдань Х. А. Чорноуса (1887–1919), польового комісара штабу Першої дивізії.

      Не зважаючи на все це, у 1935 р. Кропив’янський запропонував ЦК ВЛКСМ  провести похід „Слідами Щорса”. В цей похід,  маршрут якого проходив через Городнянський район, відправився  і сам Кропив’янський, а туристична карта „По слідах героїчного походу Щорса” видавалась і після того, як він був репресований.


Книга І. П. Дудка „Микола Григорович Кропив’янський”


Похід Богунського і Таращанського полків

Міська школа № 1.

За спогадами, тут знаходився штаб.

Зустріч випускників 1958 р., 1978 р.

1 ряд: кл. кер.Т. П. Пономаренко, О. І. Мельник, директор –       Г. Д. Дударенко, физрук М. О. Мирончнко, А. Казакова, В. Мордовець; 2 ряд: Л.Зелена, В. Аксютко, Н. Лузан, О. Богомаз, М.Сущик, Л. Дудко; 3 ряд: В. Федоренко, Т. Попик, В. Дударенко, М. Хомазюк


Міська школа № 2. Зустріч випускників 1988 р., 2008 р.

Зліва направо: В.Губарь, О.Баранець, кл. керівник Т.М.Пилипинко, Л.Гончаренко,  Т.Ахтирська, Н.Аніщенко, Н.Дмитренко, С.Голован.

Меморіальні дошки:

1. „В цьому будинку восени 1919 р. знаходився штаб 60-ї стрілецької дивізії під командуванням   М.Г.Кропив’янського”.

 

2. „В цьому будинку восени 1919 р. знаходився Чернігівський губком партії та губревком під керівництвом Ю.М.Коцюбинського та   Є.Б.Бош”.


 

Памятник в Дроздовиці


      29 листопада (за ст. ст.), за спогадами Рембаловича, в Городні стало відомо про дроздовицьких повстанців. Хтось повідомив старосту, що по дорозі з Добрянки в Городню в Дроздовиці (12 верст від Городні) його зупинили та обшукали озброєниі люди. Вони заборонили їхати в Городню.

      30 листопада агенти розвідки донесли, що в Дроздовиці існує повітовий осередок комунистів-повстанців, якими керує  попович Петровський.

      3 грудня Приходько наказав зайняти Дроздовицю сотнику Рембаловичу з загоном із 20 старшин  та козаків і 2 кінотників. Відправились в Дроздовицю о 6 годині вечора. Попереду розвідки їхали кінотники, а слідом йшли Рембалович і старшина М. Решта йшла за ними на відстані 20 кроків. Рембалович і М. пройшли мимо вітряка і недобудованої хати, підійшли до села,  але несподівано з цієї хати почали стріляти. Вони впали на сніг. Рембалович закричав:

    –Кулемети, вогонь!

      Та в кулеметах замерзла вода. Загін почав відступати. Рембаловичу і М. дорогу назад загороджувала хата, з якої продовжували стріляти. Коли вони спробували підійти ближче до села, щоб звернути в сторону, з села по ним теж почали стріляти. Через 15–20 хвилин у Рембаловича і М.  закінчились патрони, під кулями вони побігли до вітряка, відпочили, добігли до кущів, а потім до лісу, звідки вийшли на дорогу Дроздовиця–Городня.

      Через 2 версти вони спинили сані, погрожуючи револьверами трьом людям в санях. Ті розповіли, що їдуть з Городні від нотаріуса Краснопольського. Вони довезли Рембаловича і М. до х. Луб’янки та попрохали відпустити їх, пояснивши, що кінь з ранку втомився і не витримає. До Городні Рембаловича і М. довезли за 30 карбованців.

       В оповіданні „В казані партизанщини” Д. В. Петровський розповідає, що з Городні їхали Захарій Ковбаса і Касьян Левкович. В Городні вони вимогали у Приходька передати  їм владу. Дроздовицьких повстанців, керівниками яких були: М.Ф.Лось, П.А.Манойленко, А.Г.Куліш та  Є.Г.Шобик, підтримувала частина селян Тупичівської, Мощенської, Старо-Боровицької, Яриловицької та Добрянської волостей. Штаб повстанців знаходився на хуторі Сук, за лісом на острові посеред болот.

      На нараді в Городні зібрались командир та 4 офіцери німецького полку, повітовий староста, полковник у відставці Тарасевич, начальник Державної варти і Рембалович. Вони вирішили відправити в Дроздовицю 60 піхотинців, 25 кіннотників і 30 німецьких кулеметників з 3 кулеметами.

     4 грудня о 10.30 в Дроздовиці цей загін був розбитий. 2 старшин, 3 козаків, 4 німців загинули, а командира поручика Герасименка було важко поранено.  Повстанці захопили 2 кулемети і 11 коней.

     За допомогою делегація з Дроздовиці відправилась до головнокомандувача Лівобережної України отамана Палія, штаб якого знаходився в Конотопі, хоч Д. В. Петровський стверджував, що вони не підтримували Директорію УНР, а збирались створити в Дроздовиці крайовий комітет повстанського руху Півночі України.

     В Сновську повстанці пішли до анархіста доктора Полторацького та умовили його запевнити Палія, що на них можна покластись, як на дітей народу – єдиної опори всіх революцій. Паровоз для поїздки  в Конотоп в депо їм підготували за наказом коменданта Тереховича.    

„В Конотопі їх прийняв ад’ютант Рихтер.

–В чім річ?

    –Ми, повстанці, оточені німцями та гетьманчуками. Якщо нас підтримають, ми приймем перший удар від відступаючих прикордонників, які прориваються до своїх. Роззброїм і німців.

    –Гаразд, доложу батькові.

 Через півгодини відбулась розмова з Палієм:

    Дюже втомився! Ну, кажить чого хочите?

    –Півтораста козаків, крім того 200 гвинтівок для моїх хлопців, а також мандат на призначення мене – Д. Петровського підотаманом на Городнянщині та дозвіл заарештувати офіційно від Вашого імені генералів Семенова та Іванова.

   Горазд, зроблю все. Хлопців і зброю візьміть в Бахмачі. Папери зараз напише Ріхтер.

     Далі Петровський розповідає, що Палій не виконав своєї обіцянки, а владу над повітом передав гетьманському гарнізону і генералу Іванову.

     Але  ось, що згадує про ці події Ремболович.

     5 грудня (за ст. ст.) в Городні отримали повідомлення від розвідки про наближення по Стародубському шляху до міста військової частини. Від Першої радянської дивізії відступали: генерал-лейтенант Іванов,  генерал-майор Підгорецький (артилерист), 14 полковників, 11 підполковників, 426 офіцерів та 800 солдатів, які мали 220 кулеметів і 250000 патронів. Вони збирались зупинитись в Городні, щоб воювати з більшовиками.

     7 грудня в місто знову прийшла делегація Петровського. 2 делегати вимагали віддати їм місто та 14 чоловік старшини. На першому місці в цьому списку був  І. С. Рембалович.

      В цей раз на нараду в будівлі староства зібрались: генерали Іванов і Подгородецький;  командир німецького полку та голова полкового комітету, повітовий староста, Рембалович та 8 жителів Городні.

       Генерал Підгородецький запропонував розбити „дроздовицьку банду” та делегат з Дроздовиці відповів йому, що озброєних повстанців – 4000, їх підтримують селяни, а з Гомеля підходять нові сили. Староста сказав, що військові справи його не стосуються, а німецький полковник повідомив,  що німці збираються додому, тому їх комітет проти будь яких військових дій; п. К. запропонував вислати до Петровського делегацію, а військо вивести з  Городні,  щоб місто не стало полем бою.

     Рембалович погодився піти в Дроздовицю, але з делегацію в 300–400 озброєних чоловік, з гарматою і 10 кулеметами. З ними погодився піти Підгородецький, але дроздовицький депутат повідомив його, що Петровький вимагає негайної видачи Рембаловича.

      Генерал Іванов наказав передати Петровькому, щоб він здав зброю і з’явився в штаб. Депутат відповів, що вчора Петровський був в Конотопі у полковника Палія, який пообіцяв, що завтра в Городню приїдуть сірожупанники і розстріляють командирів, якщо сьогодні в Городні не здадуть зброю. Після наради Іванов запросив Рембаловича в штаб, який знаходився в чоловічій гімназії. Він запитав, хто такий командир Сірої дивізії Палій і чи міг він вести переговори з дроздовицькими більшовиками, але Рембалович про це не знав нічого.

     8 грудня о 11 годині ранку в Городню приїхали сірожупанники з наказом Палія з’ясувати, що тут відбувається.  Вони побували у старости, в штабах генерала Іванова, німецького полковника і повернулись в Конотоп.

       9 грудня на таємній нараді в приміщенні „Думи”, куди прийшов і Приходько, було прийнято рішення відправити делегацію до Петровського, заарештувати Рембаловича і 4 старшини, а Іванову наказати вивести військо з міста.  Іванов вирішив чекати наказа українського командування або воювати з більшовиками без нього, а Рембаловичу порадив покинути місто.

      Коли Рембалович з декількома старшинами виїхали із Городні, вони побачили кіннотників, їхавших назустріч. В Городню приїхали: Іван Пашкевич, новий коменданат міста та повіту, і 20 кіннотників.

      11 грудня, в Чернігові Рембалович дізнався, що з Городні прийшла телеграма з повідомленням про його дезертирство, а губернський комендант наказав віддати його під польовий суд.

      13 грудня в Чернігів приїхав батько Рембаловича, службовець Городнянської земської управи.  Всього в сімї Семена Юхимовича і Софії Карлівни Рембаловичів  було 9 дітей.

     С. Ю. Рембалович розповів, що в Городні генерал Іванов отримав наказ їхати з своїм військом в Конотоп. Генерал Підгородецький нагадав йому про переговори між дроздовицькими повстанцями і Палієм, але Іванов відповів, що командир української дивізії не може підтримувати більшовиків і вже через 2 години виконав наказ Палія.

      Поїзд зупинився поблизу ст. Мени. Вагони оточили сірожупанники, озброєні кулеметами.  Вони наказали всім вийти без зброї, солдатам построїтись ліворуч, а офіцерам  праворуч. „Сірі” тут же розстріляли Іванова та декілька десятків офіцерів. Підгородецького з ними не було.

      В „Повісті про полки Богунський і Таращанський” Петровського, виданій в колишньому СРСР у важкий післявоєнний час (1947 р.) тиражем в 25000 книг, повідомляється, що в Городні, разом з військом генералів Іванова та Семенова, оборонялись більше 2000 чоловік, із яких за годину бою з таращанцями більшість загинула.  Весь день падав сніг, але всюди проступала кров і тільки ввечері земля стала білою.

      Городнянський бій в „Повісті” виглядає одним з найвизначніших боїв Першої дивізії. В образах братів Дениса та Петра Кочубея вгадуються брати Петровські. Більшу увагу Д. Петровський приділив „своєму” образу – Денису Кочубею, одному з головних героїв написаної ним книги.  Згадується  бій в Городні і в фільмі О. П. Довженка „Щорс”.

       В „Повісті” розповідається, що в залі І класу вокзалу Городні відбулись переговори з Боженком, на які прийшли: полковник Пашкевич, начальник міського гарнізону, та представники німецького командування. Для німців переговори закінчились обіцянкою ешелонів, а до Пашкевича Боженко, наказавши батареї обстріляти казарму в Городні, звернувся зі словами:

     –Могила, і ваших нема.

      Повстанські загони оточили Городню по всіх „большаках”: Седнівсько-Чернігівському, Добрянсько-Гомельському, Тупичево-Ріпкінському та Солонівському. Таращанці вийшли до вокзалу, Бутівки, Хрипівки та прилеглих до Городні хуторів.  

     Кавалерією, яка наступала  з залізничної станції,  командував Боженко. На лівому фланзі знаходився загін його помічника Кабули. Таращанці, почавши наступ о 5 годині ранку артилерійським вогнем, швидко увірвались у місто. До них приєднались повстанці. Городня була зайнята до кінця дня.

     В дійсності ж 29 грудня Боженко доповідав начдиву Локотошу телеграмою в Семенівку, що під час переговорів на станції, зайнятій ескадроном Баляса, делегати з Городні пообіцяли, що 600 чоловік з міського гарнізону перейдуть в ряди таращанців. 28 петлюрівців, взятих в полон на станції були звільнені під чесне слово. В місто направилась делегація з політкомісаром Шафранським. Трофеями таращанців стали 17 кулеметів, 180 гвинтівок і 15 коней з сідлами. 1 січня в Городню прибув Богунський полк,  батарея якого цього дня ще знаходилась в Бутівці, а господарська частина – в Мощенці.

      19 грудня, за спогадами Рембаловича, від дізнався від п. Ж., що в Городні жорстоко побили його матір і сестру, від яких вимагали сказати, де він ховається. п. Ж. розповіла, що в місті були  розстріляні: комендант сотник Пашкевич, сотник Михайло Жданович, брати Микола і Михайло Іванови, поручик Михайло Титов, військовий начальник полковник Римша,  полковник Тарасович, диякон Ярошевський, батько помічника коменданта, священник о. Іван Самойлович та його син. Івана Самойловича заарештували після того, як він промовив в церкві вічну пам’ять всім загиблим в бою, а його сина – після прохання заарештувати його, а батька звільнити. Всього, за словами п. Ж., 10 грудня в Городні були розстріляні 79 чоловік.

      В „Повісті” згадується новорічний парад в  Городні. В літньому театрі (Народному будинку) чекали Щорса і Боженка. Щоб промови були чутні на площі, в театрі вийняли шибки. В очікуванні ходив комендант ревкому К. Левкович, красуючись своїм одягом: синіми галіфе, червоними жіночими панчохами, зеленим чиновничим губернським віце-мундиром з золотими гудзиками та жовтими американськими ботинками. На рампі горів вогонь в гасових лампах. Раптом хтось скомандував:

    –Во фрунт, хлопці: Щорс з папашею ідуть!

     При появі Щорса та Боженка стихла гармошка. Почав Боженко:

   –Громадяни та обивателі, великодушно вибачаюсь, що відбувсь бій, але якщо цю сволоту не знищити, то вона знову з’явиться.

     Денис Кочубей в своїй промові назвав Городню історичним містом під небом соціалізма та зірками комунії, а всіх присутніх – безсмертними, через їх любов до вільного життя та зневагу до смерті. 

      1 січня Таращанський полк відправився до Сновська. В. Н. Боженко в „Повісті” зображений людиною емоційною, але його вчинки виправдовуються тим, що вони по-дитячому наївні і зроблені заради правди.  На Чорноуса, завданням якого було спостерігати за Боженко, той, скаржився  начдиву.не зважаючи на дружні стосунки між ними.

    „Неначе цар морський в підводному царстві, почувши гуслі Садко” почав бігати по кімнаті Боженко, отримавши дозвіл Чорноуса атакувати останні німецькі ешелони поблизу роз’їзду Камка. Напередодні було поранено матроса з загону Кочубея. Та під час нападу на німців загинуло багато таращанців. В Городні пояснення Боженка заслухали  збори ревкому та представники штабу армії, прибулі із Гомеля. 

     Дисципліна в дивізії була суворою. П. П. Лугинець з трибуналу був одним з організаторів Семенівського партизанського загону у 1918 році. Коли Щорс дізнався про продаж городянським чоботарям  шкіри, зрізаної з сідел розвідників, він підписав  смертний вирок за розкрадання майна своєму давньому знайомому  О. Морозу. Чоботи, шинель, білизна в ті часи настільки цінувались, що ними нагороджував  командир полку.

     Ще в „Повісті” згадується, як перед відправленням з Городні, таращанці взяли у міської „буржуазії” 70 самоварів для батьки Боженко, але він про це дізнався і наказав самовари повернути.

     Шлях із Городні на Чернігів проходить через: Политич. Рудню (за тодішнім правописом), Дібрівне та Смичин, але, згідно „Повісті”, богунці рухались на Седнів (30 км від Городні) через Макишин.

     В. Г. Биструков (1886–26.12.1941), член ревкому,  згадував, що сільради та ревкоми підтримало багато селян, які погодились з переконаннями більшовиків негайно поділити землю. В Городнянському повіті Биструков в різні роки займав радянські посади: завідуючого юридичним відділом, продкомісара, військового комісара та інших, в  1937 р. його заарештували, загинув в Магаданському таборі.

     Ревком, до складу  якого увійшли і керівники Дроздовицького повстання, розташувався в Городні. За спогадами, червоноармійський штаб знаходився в приміщенні міської школи № 1, знесеної в 1981 р.

      Бій, що відбувся в Седневі, із гарнізоном, згідно „Повісті”, до 250 гайдамаків та петлюрівців, продовжувався приблизно 1 годину. Попереду з кулеметом в руках наступав сам Щорс. Кулемет в його руках згадується і в інших боях,  навіть коли він був вже начдивом.

     Рембалович розповідає, що посилати в Седнів полк  В. Янченка  було неможливо – полк охопила анархія. Розвідку провів 20-й  Павлоградський кінний полк Олександра Булаха, але цей полк тільки формувався, в ньому нараховувалось тільки 35 старшин і 14 козаків.

     22 грудня (за ст. ст.) в Чернігів прибув полк „сірих”, хоча комендант запевняв, що в місто поспішає  дивізія гуцулів. Йти на фронт наступного дня сірожупанники відмовились. Козаки пояснили, що втомились.

     26 грудня в Седнів відправився загін з 50–60 піхотинців та 20 кіннотників, у них була 1 гармата, але виявилось, що Седнів вже був зайнятий богунцями і врятуватись від них вдалось мало кому.

1-й батальйон богунців розташувався в д. Івашківці, 2-й батальон і батарея І. Микитенко – в Седневі, 3-й батальйон – д. Бегач; 1-й батальйон таращанців і артилерія – Березна,  кавалерія Баляса – д. Виблі.

      30 грудня в Чернігові Рембалович і Теремець прокинулись від стрільби артилерії. Вони приєднались до 50–60 козаків, відступаючих по Київському шляху. Командував ними сотник Сергій Сидоренко. За Десною знаходилось близько 3000 чоловік, в більшості неозброєних. Командування над ними прийняв чернігівський комендант полковник Потап Бондаренко.

      На нараді вирішили направитись в Козелець (70 верст від Чернігова), щоб дочекатись з Києва допомоги зброєю і амуніцією і повернути Чернігів. Відходити почали о 12 годині. Біля  с. Красного (7 верст від Чернігова) 20-й кінний полк, що був в ар’єргарді, наздогнали щорсівці, але їх зупинив полковник-артилерист. Спокійно, вогнем з двох гармат, він врятував життя відступаючим.

       В „Повісті ” розповідається, що відступу із Чернігова заважав ескадрон               З. Ковбаси, зайшовший з тилу. Частина відступаючих у відчаї стрибала з моста з висоти 45 метрів на льод. В цей час загін Д. Кочубея  розбив Радульську кавалерійську групу графів Коростовців. Партизанськими ескадронами командували: Галака, Богма, П. Лобода та К. Душка. Учасники Першої Світової війни –  гусар Павло Лобода та драгун Карпо Душка були повними георгіївськими кавалерами.        

      Описання Радульсько-Переростинського бою в „Повісті” теж є перебільшенням. Нібито в Радулі партизанам вдалось загнати в ополонки на Дніпрі гвардійців колишньої царської армії: гусар, уланів, кирасир та захопити племінних коней із кінного заводу Коростовців. Ці коні впродовж десятків років брали призи на столичних  виставках. Була отримана перемога і в Перерості, родовому маєтку Коростовців.  

     Але 14 січня із Чернігова Щорс докладав начдиву Локотошу  про необхідність залишити в місті  резервний батальйон, тому що в тилу наступаючої Першої дивізії залишався маєток поміщика Коростовця, підступи до якого захищав окоп (напевне, траншея), загороджений колючим дротом,  2 гармати та 16 кулеметів, а в гарнізоні маєтку Пересаж поблизу Любеча нараховувалось до 300 гайдамаків. Щорс також повідомляв, що в Чернігові залишились 1500 чоловік офіцерів та буржуазії і пропонував: „ліквідувати все до нитки”.  

     З Чернігова Богунський полк продовжив наступ на Київ. Таращанці наступали через Бахмач  (20 січня), та Ніжин (23 січня) разом з Ніжинською ротою (командири – Несміян, П. Точоний), наступаючої із Семенівки через Корюківку (29 грудня), Сосницю (4 січня) та Короп (11 січня).  Новгород-Сіверський полк Тимофія Черняка наступав через Новгород-Сіверський, Кролевець (13 січня) та Конотоп (18 січня).

      Рембалович 1 січня в Козельці був зарахований до 20-го кінного полку, але в Києві його заарештували. Багато знайомих Рембаловича не повернусь з допитів – їх розстріляли. Прийшла і його черга та несподівано все змінилось. Рембаловича  зарахували до кінного дивізіону корпусу Січових стрільців.

      Начдив Щорс був вбитий 30 серпня 1919 р. при відступі Першої дивізії поблизу Коростеня пострілом в голову зі спини, що наприкінці 40-х років ХХ ст. підтвердила експертиза. „Повість” звинувачує у вбивстві Щорса воєнспеців  Л. Д. Троцького, причетних також до смерті  В. І. Чапаєва. Ще раніше від отруєння помер В. Н. Боженко. В цьому ж році загинув                      Т. В. Черняк.

      Галака, який згадується в „Повісті” у зв’язку з Радульсько-Переростинським боєм, – ескадронний Іван Васильчиков: передовий загін Галаки повинен був зупинити поляків, супроводжуючих посла Браницького, але Браницького зупинили партизани Кочубея, коли, обійшовши Замглайське болото, вийшли до Ріпок. Петровський  пояснює це тим, що вже тоді  Галака встановив зв’язк з польськими інтервентами.

     Та не загін Браницького загрожував гарнізону в Городні. Якщо підготовка до повстання селян в Тупичеві стала відомою, озброєні селяни з Макишина та Хрипівки дійшли до Городні, де і відбувся бій.

Пройшло не так багато часу, і селянські повстання стали головною небезпекою для Радянської влади, не зважаючи на організацію комбідів, яких тільки в Городянському повіті було 196. Заготівля хліба для охоплених голодом міст проводилась під загрозою розстрілу.

    У березні в Гомель прибули до 5000 червоноармійців під командуванням Стретокопитова із 67-го та 68-го тульськіх загонів, залишивших охорону кордону з Польщею. Вони вимагали скликання Установчих зборів. Комітет на їх підтримку організувала залізнична охорона Сновська.

      Наказ заарештувати заручників із  колишніх офіцерів та представників буржуазії, щоб розстріляти їх у випадку  повстань проти Радянської влади, отримали всі виконкоми та ревкоми. В Городні гарнізоном із  бійців батальону надзвичайної комісії та китайців в цей час командував військовий комісар Биструков. В будинку ревкома  тепер знаходиться історико-краєзнавчий музей.

      12–17 квітня на губернському з’їзді Рад  ревком передав владу виконкому, головою  якого обрали Ю. М. Коцюбинського, але 12 травня в губернії було оголошено стан облоги. Надзвичайні повноваження отримав „штаб п’ятьох”: Ю. Коцюбинський, Т. Коржиков, К. Елькінд, П. Будевіц та М. Гаргаєв. Влітку 1919 р. губернію охопили селянські повстання. Найбільше селян зібралось навколо отаманів Ангела та Шикера в Борзнянському повіті та отамана Сушенка в Глухівському повіті. Штаб „п’ятьох” припинив свою діяльність лише 26 липня.

      Під час наступу  Добровольчої армії А. І. Денікіна в волостях та повітах Чернігівської губернії у  липні 1919 р. були сформовані підпільні ревкоми та партизанські загони (загін під командуванням   В. Биструкова у Городні,               В. Сухицького – у Тупичеві). 

      3 липня губпартком та губвиконком організували комітет робітничо-селянської оборони, одна з перших постанов якого вимагала взяти в заручники і відправити на різні роботи  „буржуазію та куркулів”. Головою комітету оборони 2 липня 1919 р. став  Т. М. Коржиков. Серед  заручників, розстріляних надзвичайним революційним трибуналом, був О.Бакуринськй, колишній комісар Чернігівської губернії, та його син.

     Наступ  Добровольчої армії у 1919 р. викликав новий підйом антирадянської діяльності, в зв’язку з чим Городянський повіт став відомим навіть ВЦВК і довгий час загадувався в радянських виданнях:

    „Україна. Чернігівська губ. Чернігівський та Городнянський п. 2 серпня.

     Розкрита контрреволюційна змова. Ціль змовників – підняти повстання по всій губернії та захопити м. Чернігів. Змовники підтримують зв'язок з Денікіним.При обшуках знайдені штаби білих в цілому ряді міст та великих сіл, перше збройне повстання відбулось в  Хрипівці, звідки направились до  Городні, але в дорозі були розбиті.

     В незайнятих повітах настрій мас гарний, тільки в деяких повітах, наприклад Городненському, Коржиківському, … та Новгород-Сіверському з’являються банди, з якими ведеться безжальна боротьба”.

      Вже в кінці серпня Білозерський полк полковника Штейфона та 2-й кінний полк генерала Дроздовського, перерізавши в Бахмачі залізницю, що сполучає Київ з Москвою через Гомель і  Харків, зайняли Ніжин, Чернігів, Седнів і вийшли до сіл Івашківка, Масани та Полуботки. Добровольча армія Денікіна в цей час вже знаходилась в Києві.

       Губком партії, губком оборони та губревком переїхали в Городню. Губком партії та губревком розмістились в жіночій гімназії. В наш час це одна з будівель міської школа № 2.  До складу губбюро, обраного пленумом губпарткома, увійшли:  Ю. М. Коцюбинський, Є. Б. Бош та А. В. Одинцов. В гімназії розмістився також штаб 60-ї стрілецької дивізії, командиром якої 8 вересня Реввійськрада 12-ї армії призначила М. Г.  Кропив’янського.

      Мобілізацією на фронт зайнялись голова повітового ревкому                        Х. А. Чорноус та секретар повітового комітету КП(б)У   П.В.Петровський, формування партизанського загону було завданням   Є. Г. Шобика. Першими в добровольці  записались працівники комбідів та комуністи. Всього  набралось 500 добровольців. В повіті, який в цей час страждав від голоду та тифу, для фронту збирали продовольство, медикаменти, білизну та одяг. З Городні в Макошин та Бахмач відправились 3 батальони добре озброєних та одягнених бійців. Д. В. Петровський розповідає:

       Музика із перукарень з рекламою зачісок в витринах. А під „Яблучко!” Чорноус з коня, піднявшись на стременах, річ промовляє.

    В ухо його блоха влізла та зробила божевільним, – такий висновок зробили музики, яких він спинив, щоб не заважали промовляти буйному революційному серцю.

    Това-а-а-риші! – кричить Чорноус – Ось відправляєм Дениса с партизанами всього рабочого класу на фронт, зломаний неприятелем за вчорашню ніч. І думаєм, що не здасть він нас під копита контрреволюційної гідри, не бути тут білим… Надія, що міцним ударом головної кінноти своєї прогонить він білих за перейдений ними Мокошинський міст… ми остаємось тут, щоб …

     Досить, Чорноус!

     Ма-а-арш! – закричав Д. Кочубей, а  Чорноусу незадоволено сказав, – Поки ти будеш тренуватись в промовах, Денікин до Городні дійде…

      Чорноус у відповідь лише витер запеклі від промови губи.               

 –Хто опоїв людей та коней і чим? – думав Кочубей, перед очими якого на платформі в очікуванні паровоза танцювала вся сотня.

    –Серпень місяць – повітрям. Довге горе людське – міцним духом, а дужі матері-селянки – колись гарячим молоком.

    –Даєш!

      Військовий комісар Лось, чомусь в цьому оповіданні характеризується, як „старорежимний”.

      В дорозі постать дружини, яку весь час згадував, Денис, спочатку зменшилась до  маленької крапки, а через 3 станції згасла. І зрозумів Денис, від’їхавши від Городні 3 станції, що замість  дружини, любить він зараз бій, відвагу, хоробрість і волю”.

     Далі Д. В. Петровський розповідає, що командир Денис Кочубей, прибувши на місце,  пішов до начдива Локотоша, щоб отримати завдання. Кочубей запропонував начдиву в обмін на кулемет старі штани, які начдив тут же із задоволенням  почав  приміряти.

      Звичайно, важко повірити в те, що Локатош, зрадівши штанам, поміняв їх на  кулемет, а Кочубей не виконав наказ начдива.

 „Братва! – промовив Денис хриплим, стомленим голосом, адже сотня всю ніч не спала та співала пісні,  – Я від наказу намірений відступити. Я вивчив ситуацію. Локотош стомився і нічого не розуміє. Все тут у них заплутано. Хай мене хоч розстріляють, а я піду своїм маршрутом.

    –Ну, хлопці, добре. За мною, марш! – підтягнувся Денис, оглядаючи рум’яні рожи братви

   –Та не сумлівайся, раз так, то так. Про що сповідатись?– була відповідь”.

     2 городнянські сотні направились до моста через Десну. Їх поява у білогвардійців викликав сміх, особливо завзято попереду всіх реготав командир. Гнівно нахмурились у відповідь партизани. Кочубей першим вихопив шашку та поскакав на міст у весь кар’єр. Бій продовжувався недовго, білогвардійці не витримали, але в полон не брали навіть тих, кто побажав  здатись.

     Кіннотники рвались в бій, хотілось тіснити неприятеля, як в хороводі хочеться тіснити дівок. Щоки горіли рум’янцем.

   „Як тільки наступав ранок – машина Євгенії Бош їхала туди, де червоноармійці тримали фронт, – згадував член Городянського ревкому Биструков. 19 жовтня під час  поїздки на фронт Чорноус  загинув.


Ю. М. Коцюбинський             Є. Б. Бош

   –Саме тоді (коли в перших днях жовтня в Чернігів увірвались червоноармійці) ми з Петровським зустріли  у Тупичеві Коцюбинського, який їхав в Городню з фронту. Він розповідав, що бійці чекають бою”.  

     Напис на меморіальній дошці, що  знаходилась  на фасаді школи № 2 повідомляв: „В цьому будинку восени 1919 р. знаходився Чернігівський губком партії та губревком під керівництвом Ю. М. Коцюбинського та                    Є. Б. Бош”.

    В Городню, а потім в Ріпки прибула із району Коростеня залізницею через Гомель, пароплавом по р. Сож, а далі пішим порядком 44-а Щорсівська дивізія  (колишня Перша радянська українська дивізія) під командуванням   І. Н. Дубового: 1-а Богунська (командир К. Ф. Квятек), 2-а Таращанська та пластунська бригади.   

     6 листопада білогвардійці почали відступати з Чернігова, їх переслідували 44-а та 60-а дивізії, наступаючі на Київ. Кропивянський був нагороджений орденом Червоного Прапору. Незабаром Добровольча армія отримала поразку і на Московському напрямку.      

      На з’їзді, який відбувся 23 листопада в Чернігові, були присутні 50 делегатів волосних та повітових ревкомів. Їх висновок був таким:

   „Ужасный шквал все захватил, все сжег. Чечено-помещичья свора жестоко расправлялась с темиі: губземвідділ, губліском, губздрав, губсоцбез, губнаросвіта, губфінвідділ та інші, а в повітах їх відділи.

    У 1920 р. добровольці з Городнянського повіту відправились в Крим, надіславши телеграму VІІ Всеросійському з’їзду Рад: „не покладемо зброї, поки не буде знищена контрреволюція, як російська, так і міжнародна”.

     В Чернігівській губернії продовжувало контрреволюційну діяльність антирадянське підпілля. Озброєні загони вбивали радянських робітників, активистів; спалювали волвиконкоми, підприємства, коперативи; пускали під укіс залізничні ешалони; здійснювати нальоти на банки. 

     Ще й сьогодні ми живемо під різними уявленнями про отамана Галаку. Так, історик з Києва Р. Коваль вважає Галаку повстанцем проти Радянської влади, а Ріпкінський краєзнавець А. Жагловський характеризує Галаку, як безжального бандита. Вбивства євреїв галаківцями не заперечує ніхто, але данні про вбитих євреїв, наведені в різних працях, значно відрізняються. Багатьох євреїв врятували селяни, ризикуючи своїм життям.  

      Іван Васильчиків,  відомий як  Галака, народився у с. Пилипча Городянського повіту (тепер Ріпкінський район) в сім’ї заможного селянина. Під час Першої Світової війни Васильчиків дослужився до командира ескадрону. Потім колишній підпоручик став ескадронним Богунського полку та нібито втік, засуджений Щорсом до розтрілу за пияцтво і мародерство – тоді він повернувся в Пилипчу.  Коли польська армія захопила Київ (6 травня 1920 р.) та  переправилась через Дніпро поблизу Любеча (9 Травня), в Ріпки прибули богунці, які добре пам'ятали Галаку.

     В цей раз Галака відправився на зайняте поляками Правобережжя – тут і виник його загін, який і після відступу польської армії залишився на Поліссі. В Речицький район проти галаківців був направлений загін спеціального призначення (ЧОН), сформований в Гомелі із кавалерійського ескадрону та двох піхотних рот. Ріпкінський загін, яким командував начальник міліції Богна, відправився в Лоїв, де, як вдалось встановити, знаходився Галака. В Лоєві вдалось затримати 11 галаківців, одного вбити, але Галака врятувався.

      З Білорусіїї галаківці змушені були піти. В лютому 1921 р. загін Галаки з приблизно 200 чоловік направився в Городнянський повіт, де відразу отримав декілька значних перемог над червоноармійцями і захопив значну кількість гвінтівок та кулеметів. 16 лютого 1921 р. приблизно 50 кінних та 80 піших галаківців зайняли Ріпки.  Біля будинку єврея Ряскина вони виставили охорону. Той колись заступився за батьку Галаки, коли його звинуватили в крадіжці та водили по містечку.

     Ось що розповів після перебування галаківців в Ріпках вчитель місцевої школи Ларіонов, а В. Биструков, голова військової Ради Городнянського повіту, заніс в протокол: „Із єврейських домів, хижин, погребів та сараїв були чутні крики… пощади не було нікому – ні старим ні малим. Розбивали об стіну немовлят, ґвалтували їх матерів. Знущались та калічили молодих дівчат. З особливою радістю знущались над комуністами, комбедівцями та комсомольцями. Ця картина ніколи не зітреться з пам’яти тих, хто її бачив”.

При в'їзді в Ріпки зі сторони Гомеля, на Дияковій горі на загострену гілку верби була посажена молода жінка, а під нею висіла дошка з написом:  „И кому какое дело, что на вербу я села”. Потім галаківці зайняли Радуль, пройшли по багатьох селах Новояриловичської та Олешнянської волостей, оволоділи Тупичевом, а потім Любечем. Всі застави на своєму шляху вони розбили.

      В цей час в повіті з'явився отаман Громобой – Платон Башлаков (Ловинь) разом з Ющенко (Невкля). В березні громобойці здійснили нальоти на Аннівку, Олександрівку, Олешню, Кам’янку і Невклю.

     15 березня Громобой загинув в бою з загоном, яким командував воєнком Крумін,  направлений повітовим комітетом. Ющенко пораненим потрапив в полон, але втік з Городнянської лікарні. З вцілілими громобойцями він відправився до Галаки. Наступний кривавий рейд пройшов через Грабів, Чудівку, Будище, Володимирівку, Ваганичі, Перепис та інші села. Невеликими групами галаківці швидко рухались по всьому повіту. 

     Всі спроби знищити галаківців, виконані за наказами  І. М. Біксона, керівника Чернігівської губчека, і  П. П. Любченка, голови губернської військової Ради, не вдались. Від загонів ЧК, повітових комітетів та міліції галаківці ховались в лісах та болотах або знищували їх. Про свій намір ще раз використати таємного співробітника (сексота) Біксон не повідомив майже нікого –  при виконанні вже загинули 5 чекістів. 

     Федір Гончаров, досвідчений в таких справах, назвавшись дезертиром, поселився в Грабові у дружини галаківця та зайнявся ремонтом їх будинку. Незабаром галаківці прийшли за Гончаровим, допитував його досвідченний Добрий Вечір. Гончарова підвішували вниз головою і били нагайкою, а, коли він втрачав свідомість, відливали водою. Так повторювалось 4 рази, поки не прийшов сам Галака. За данними із роботи   А. Жагловського, Галака був малого росту з короткими ногами,  нижня щелепа у нього мала вигляд клину, чорні очі отамана блищали, як у вовка. Його пальці прикрашали дорогоцінні перстні. Галака вирішив, що Гончаров буде їздовим його  тачанки.  

      Виявилось, що галаківці ховались на острові в Замглайському болоті та на Сухому острові поблизу Чорної річки, а звідси виходили в рейди. Гончаров дізнався також, чому загони ЧОН не знаходили галаківців або потрапляли в пастку. Галака отримував повідомлення від чернігівської підпільної організації. Гончарову вдалось вбити Галаку. Зробив він це вночі сокирою, після вдалого нападу галаківців на Ковалівський спиртзавод.  Гончаров вийшов з болота, скориставшись єдиною стежкою з болотяного острова, хоч вартовий з кулемета і поранив його в ногу.  Не зважаючи на поранення, він дійшов до м. Ріпки, до якого було 10 кілометрів. Галаківці встигли перейти в Ловинський ліс, що знаходився недалеко (1,5 кілометри). Вони винесли тіло Галаки, загорнуте в перину. Поховали Галаку неподалік від Пилипчі, а могилу замаскували.

      Не всі погоджуються з тим, що все відбувалось саме так, вважаючи справжніми випробування, після яких Галака повірив Гончарову, вбивства, виконані таємним співробітником за вказівкою галаківців.  

      Такого отамана, як Галака вже не знайшлось. Новий отаман Рябий загинув в бою, що відбувся за 8 кілометрів від Городні, а галаківці розкололись на невеликі групи. Жителі Аннівки та сусідніх сіл повернулись до себе, друга група, отаманом якої став Добрий Вечір, направилась до Дніпра, третя (14 чоловік), з отаманом Ющенко, до Кам’янки. Ющенко наважувався виходити тільки до далеких сіл, таких як Задеріївка (тут  від нього відокремілась група Васьки Кучерявого), Перерост, Моложава. 26 серпня поблизу Кам’янки на залишки групи Ющенка напали червоноарміці.

     На єврейському кладовищі в Городні збереглась могила євреїв, загиблих в 1920 році. В 1922 р. загинули І. С. Бутько (1886–1922) та С. А. Мазур (1883–1922). Поховані вони в центрі Городні. Вже під час коллективізації в  с. Хрінівка був вбитий Говорецький, викладач Городнянського зоотехнікума. Питання відокремити повстанський рух від бандитизма залишається актуальним і зараз.


 

 Дислокація військових частин на продроботи

на 1 червня 1921 р.

Цифра означає кількість багнетів.

 

 

Comments