2 (31). 

Хрипівська с/рада – І

Населені пункти у XVІІ – XX ст.

1.Хрипівка (Хрипківка),

село при р. Чибриж – курінна резиденція.

2.Півнівщина,

деревня.

3.Політрудня

Рудня,

деревня.

Руденка,

деревня при р. Смяч. 

Хрипівка – І

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Більшість археологічних знахідок кам’яного віку відноситься до останнього його періоду – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Не так далеко від Хрипівки відома неолітична стоянка – в 1,5 км на сході від с. Смяч.

Хрипівка – ІІ

Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский єтнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е., коли з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена. Продовженням культури шнурової кераміки була середньдніпровська (XXVI–XV ст. до н.е.) епохи ранньої бронзи, сосницька культура середньої бронзи та лебедівська культура (XI–IX ст. до н. е.) пізньої бронзи. Кераміка середньодніпровської культури ранньої бронзи, прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької і лебедівської культур характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзового віку недалеко від Хрипівки – „Гора” (пос. епохи бронзи – пос. ІІ тис. до н. е.) – в 1 км на півд. схід від півд.-схід. окраїни с. Півнівщина, на лів. березі р. Смяч в ур. Гора.

Хрипівка – ІІІ

На Поліссі покладами болотної руди користувались ще і металурги Гетьманщини. Милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхновська (IV–II ст. до н.е.) культури були першими поліськими культурами залізного віку. Належали вони предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхновської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Не так далеко від Хрипівки – поселення „Пекурівка–3”: пос. епохи бронзи (середньодніпровська і лебедівська культури), ранньозалізного віку (милоградська культура), давньоруського часу – в 200 м на півн. схід від схід. окраїни с. Пекурівка, в 160 м на захід від дороги Чернігів–Городня, на прав. березі заболоченої р. Прудець або Мамона, в 2 км на півн. захід від курганної групи біля с. Дібрівне.

Хрипівка – ІV

Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька культура (III ст. до н. е. – II ст. н. е.) , були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. Смичинське поселення: ранньозалізногу віку (милоградська культура), ранньослов’янського часу (київська культура), почепської культури (I–II ст. н.е.), кераміка якої подібна юхнівській і дніпро-двинській (VIII ст. до н. е. – IV ст. н. е.) культурам та схожа с зарубинецькою культурою – в 300 м на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Смичин, на прав. березі р. Крюкова.

Хрипівка– V

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), яка в IV ст. пережила нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською. Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вчені вважають ранньослов’янскими племенами. На їх археологічні пам’ятники, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина пам’ятників Лівого берега. .„Зарванщина” (Стрілки): пос. епохи бронзи (середньодніпровська, сосницька, лебедівська культури), ранньозалізного віку (милоградсько-юхнівський культурний тип), залізного віку (зарубинецька культура), ранньослов’янського часу (сер. І тис.) – в 2,5 км на півд. схід від півд. краю с. Дібрівне, на лів. березі р. Крюкова, пошкоджене кар’єром.

Хрипівка – VІ

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” .

А походили вони від кривичів, а кривичі – від полочан: „...на Полотѣ, иже и полочанѣ. От сихъ же и кривичи, иже сѣдять на верхъ Волгы, и на вѣрхъ Двины и на вѣрхъ Днѣпра, ихъже и городъ есть Смолѣнескъ; туда бо сѣдять кривичи. Таже сѣверо от них”.

Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували родинні зв’язки з в’ятичами та радимичами.

Хрипівка– VІІ

Давньоруські поселення. 1.„Пекурівка–1” (давньоруське поселення)– в 200 м на захід від МТФ, коло захід. окраїни села.

2. „Пекурівка–2” (давньоруське поселення) – в центрі села, зайняте городами.

„Гради многи им-же несть числа” були знищені під час війни з монголо-татарами. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів!

Хрипівка – VІІІ

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Так. непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська. Поселень в прикордонних землях в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).

Археологи знайшли післямонгольську кераміку – Тупичів: поселення давньоруського часу, зайняте городами, поселення XVI – XVIII ст. – в півд.-захід. част. села та в інших селах.

Хрипівка – ІХ

На початку XVII ст. (1620–1621) поселень в Чернігівькому повіті було настільки мало, що статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів.

XVII „бунташне” століття почалось для Московського царства Смутою, під час якої Річ Посполита підтримувала самозванців, починаючи з Лжедмитра І. А в 1618 р. новий московський цар Михайло Федорович Романов, згідно Деулинського перемир’я, уступив польському королю Сигизмунду ІІІ – Сіверську та Смоленську землі.

В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів десь у 1619 р. був спустошений. За переказами, жителі Городні у випадках небезпеки ховались в Хрипівці. Потрапити в Хрипівку, розташовану по обох берегах Чибрижа, можна було тільки по мосту через озеро Чекарина, який розбирали. Святитель Філарет повідомляє, що потрапити в Хрипівку з великої дороги було інколи складно навіть у ХІХ столітті. В цьому селі у дворянина Стегайла зберігалась ікона Благовіщення з написом, що ця ікона була подарована дівицею Свяцькою хрипівській церкві Преображення Господня у 1611 році. Стегайли довгий час були священниками в Хрипівці.

Хрипівка – Х

Все, що було пов’язано з польським пануванням, повстанці Б.Хмельницького знищували. Вони прогоняли або вбивали представників муніципальної влади і всіх причетних до неї. На Поліссі міських і сільських козаків проживало мало, але, хоч більшість місцевих жителів, які були нащадками вихідців з білоруських воєводств, не мали необхідних військових здібностей, багато з них теж покозачилось.

В „Історії Русів” повідомляється, а в „Енцеклопедичному словнику” Брокгауза і Ефрона повторюється, що в 1648 р. Б. Хмельницький відправив: генерального осавула Родака, полковника Нестіля і Федора Богуна – в похід на Литву через р. Прип’ять. Але, дізнавшись про поразку, нанесену ворожим військом Радзивіла: хорунжому Буйносу, полковникам Гладкому та Худорбаю – козаки направились в „Сіверію” та розгромили литовське військо поблизу Городні. Незабаром поляки повернулись і зруйнували Городню.

Хрипівка – ХІ

Новим чернігівським полковником став Я. К. Лизогуб, з чийого дозволу в Канів увійшли війська І Самойловича та князя Ромадоновського. О.Лазаревський вважав, що у Я. Лизогуба, який спочатку поселився в Конотопі, були гарні стосунки з І. Мазепою, Обрання якого гетьманом не знайшло на Гетьманщині підтримки більшості, але за Мазепу була козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна. Лизогуб був сусідсм Мазепи і позичав йому волів, щоб пахати землю. В Городнянській сотні Лизогуб отримав „на ранг полковника”: Автуничі, Жабчичі, Солонівку, Старосілля, Перепис, Хоробичі, Хотівлю та Хрипівку, що раніше належали В. Борковському, а потім Григорію Самойловичу – „Гетьманичу”, якого стратили 11 листопада 1687 року.

Хрипівка – ХІІ

Хрипівка (Хрипківка),

село при р. Чибриж – курінна резиденція.

1729 р.–1730 р. Уряду полковничого – 20 дворів. Колись селом володіли: В. Борковський, Г. Гетьманич, Я. Лизогуб. Гетьман Мазепа віддав це село свому пасинку Криштофу Фрідрікевичу. Згідно універсала Скоропадського за 1715 р., Хрипівку, за військові послуги, отримав значковий козак Степан Леонтієв, який одружився з дружиною померлого Григорія, сина К. Фрідрікевича. Потім село стало маєтком седнівського сотника Івана Римші, а за ним – генерального обозного Я.Лизогуба, але у 1730 р. гетьман Д. Апостол наказав відібрати у нього універсал на Хрипівку. Григорій Фрідрікевич, син К. Фрідрікевича, подав в полкову чернігівську канцелярію – „доношення” про те, що Хрипівка – це його спадщина. На р. Чибриж (р. Чибр) було 2 млина на 2 кола мучних.

Вимога повинності від посполітих Хрипівки за рік тогочасним реченням була така:

1. Грошової осенщини золотих – 36

2. Курей – 20

3. Яєць коп 50) – 2

4. Мотків (ниток) – 20

5. Горіхів, коли родяться со всякого – 1 гарнець

6. Хмелю четвериків старої міри – 8

Чоловіків в оному знайдуться пахарних чотири.

1732 р. Козаків – 33, підсусідків – 10.

1765 р.–1769 р. Козацьких дворів – 44, селянських дворів – 6; володіння Г. Фрідрікевича. Надвірний радник Григорій Фрідрікевич, син Криштофа Фрідрикевича, отримав Хрипівку в підданство з – „тяглими жителями” від чернігівського полковника Я. Лизогуба в 1691 р.

Церква Преображення Господня.

1859 р.– 790 жителів.

1901 р.– 996 жителів.

1920 р.– 1490 жителів. Господарств – 319.

Хрипівка – ХІІІ

По ревізії мужеська полу дворян, користующихся правом винокуріння і продажем оного – 1, козаків – 133, поміщицьких селян – 28 („Відомості про розташування і обшири міст Малоросійської Чернігівської губернії 1810 року”). 1859 р.: с. Крепківка, або Хрипівка, або Хрипківка – 790 жителів.

Хрипівка – ХІV.

На поч. ХХ ст. с. Хрипівка – 996 жителів.

Городні належали 6720 десятин землі, Хрипівка (Старо-Руднянська волость) – 2459. Хрипівське землевладіння - з середнім урожаєм 2,5 чверті зерна з десятини.

Хрипівка – ХVІ.

Весною 1919 р. губернію охопили повстання, найбільші з яких: в Борзнянському повіті – отаманів Ангела та Шикера і в Глухівському повіті – отамана Сушенка.

Тоді ревкоми почали примусову мобілізацію, від якої в Городнянському повіті відмовились спочатку 400 селян Староруднянської волості, яких зібрали в Городні біля Народного будинку, але вони розійшлись. А через декілька днів від мобілізації відмовились селяни Тупичевської волості. Наступного дня в Хрипівці зібралось 500 селян, яких повести на Городню збирався Аніщенко. Було чутно крики: „Смерть комуністам і тим, хто з ними працює!”

Тоді ревком відправив із Городні в Хрипівку загін, якому вдалось оточити село: 20 чоловік кавалерії увірвались на сільські вулиці, а 60 чоловік піхоти пройшли через огороди. Так повстання і не відбулось, а мобілізація була проведена за 10 днів.

Хрипівка – ХVІІ.

Вранці 24 вересня 1943 р. передові загони 29-го корпусу, оволодівши вночі Півнівщиною та Хрипівкою, вийшли на південну та північно-східну окраїни Городні, яка стала важливим опорним пунктом в обороні противника. В районі Городні та Бутівки противник розташував гармати та міномети, а на сході від Городні знаходились 6 танків та 7 самохідних гармат.

Півнівщина–I.

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Більшість археологічних знахідок кам’яного віку відноситься до останнього його періоду – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Поселення „Казанські кручі” (доба неоліту (V тис. до н. е.), епоха ранньої, середньоі і пізьної бронзи) – в 05 км на схід від с. Смяч на лів. березі р. Смяч.

Півнівщина – ІІ.

Коли з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку, фінські племена на Поліссі потіснили племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які прйшли з заходу. Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Кераміка середньодніпровської культури ранньої бронзи, прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької і лебедівської культур характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення „Пекурівка–3”: пос. епохи бронзи (середньодніпровська і лебедівська культури), ранньозалізного віку (милоградська культура), давньоруського часу – в 200 м на півн. схід від схід. окраїни с. Пекурівка, в 160 м на захід від дороги Чернігів–Городня, на прав. березі заболоченої р. Прудець або Мамона, в 2 км на півн. захід від курганної групи біля с. Дібрівне. Поселення „Гора” (пос. епохи бронзи – ІІ тис. до н. е.) – в 1 км на півд. схід від півд.-схід. окраїни с. Півнівщина, на лів. березі р. Смяч в ур. Гора.

Півнівщина – ІІІ.

Перехід від бронзового до залізного віку відбувався повільно. На Поліссі болотною рудою користувались ще і металурги Гетьманщини. Першими поліськими культурами залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхновська (IV–II ст. до н.е.) культури. Належали вони предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхновської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Для кераміки наступної культури залізного віку – зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), відкритої вперше поблизу с. Зарубинці (Черкаська обл.), характерні прикрашення нігтевими вдавлюваннями або орнаментом „виноградне гроно”. Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька культура, були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. Поселення .„Зарванщина” (Стрілки): пос. епохи бронзи (середньодніпровська, сосницька, лебедівська культури), ранньозалізного віку (милоградсько-юхнівський культурний тип), залізного віку (зарубинецька культура), ранньослов’янського часу (сер. І тис.) – в 2,5 км на півд. схід від півд. краю села, на лів. березі р. Крюкова, пошкоджене кар’єром.

Півнівщина – ІV.

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), яка в IV ст. пережила нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською. Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вчені вважають ранньослов’янскими племенами. На їх археологічні пам’ятники Правобережжя Дніпра схожа і частина пам’ятників Лівобережжя.

Півнівщина – VІ.

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” .

Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували родинні зв’язки з в’ятичами та радимичами.

Півнівщина – VІІ.

Давньоруські поселення.

1. „Пекурівка–1” (давньоруське поселення)– в 200 м на захід від МТФ, коло захід. окраїни села.

2. „Пекурівка–2” (давньоруське поселення) – в центрі села, зайняте городами.

Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві в часи війни з монголо-татарами зменшилась майже в 25 разів!

Півнівщина – ІX.

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцевим жителям вдавалось рятуватись завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Так. непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська.

Півнівщина – VІІІ.

На початку XVII ст. (1620–1621) поселень в Чернігівькому повіті було настільки мало, що статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році. Рух по місцевих дорогах давно припинився. За переказами, жителі Городні у випадках небезпеки ховались в Хрипівці. А потрапити в село, розташоване по обох берегах Чибрижа, можливо було тільки по мосту через озеро Чекарина, який розбирали у випадках небезпеки. Та навіть у ХІХ ст. потрапити в Хрипівку з великої дороги було інколи складно.

Півнівщина – Х

Під час війни з поляками Городня була розорена і спустошена настільки, що чернігівський полковник Дем’ян Ігнатович дав розпорядження седнівському сотнику Півню: „Розорену поляками Городню намагаться заселити. Сучасники називали Демка Ігнатовича мужичим сином, підкреслюючи незнатність походження. Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву. Його недруги чинили так само. Незадоволені, зокрема впливом Запорізької Січі на життя Гетьманщини, вони обрали новим гетьманом Івана Самойловича, який на той час був генеральним суддєю. Із сотників в Городні у XVII ст. відомі: Василь Півень, Йосип Семенович Півень (1676–1785), Іван Богданович Войцехович та Герасим.

Півнівщина –ХІ

Шляхтичі Войцеховичі неодноразово призначались на сотницький уряд в Городні. Син військового канцеляриста Б. І. Войцеховича – Іван Богданович теж був сотником і помер на сотницькому уряді в Городні до 1730 року. Іван Богданович Войцехович поселив слободу Півнівщину на грунтах, куплених батьком у городнянського сотника Василя Півня. 13 січня 1711 р. він отримав універсал на Півневський млин на річці Городні з грунтами та слобідкою, а 1 травня 1712 р. розмежував Півнівщину з п. Фрідрикевичевою.

Півнівщина – ХІІ

Півнівщина –ХІІІ

Півнівщина –ХІV

Політрудня – І. 

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного, бронзового і залізного віків. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси (ще в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну). Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Більшість археологічних знахідок відноситься до останнього періоду кам’яного віку – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Племена пізньонеолітичної культури ямково-гребінцевої кераміки (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Не так далеко від Пекурівки: неолітична стоянка культури ямково-гребінцевої кераміки – в 1,5 км на сході від с. Смяч та інші поселення.

Політрудня – ІІ. Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е., після відкриття бронзи (сплаву міді та олова), коли з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Кераміка середньодніпровської культури (XXVI–XV ст. до н.е.) ранньої бронзи, прикрашена: лінійним, „мотузковим”, „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань, розчесами. У кераміки сосницької культури (вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської (XI–IX ст. до н. е.) прикрашення: „мотузковим”, лінійним, геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення: „Село” (пос. епохи бронзи) – в центрі с. Політрудня, „Кар’єр”: пос. бронзового віку (середньодніпровська і лебедівська культури), давньоруського часу – в 100 м на північ від зах. окраїни с. Горошківка, на лів. березі р. Смяч.

Політрудня – ІІІ. Першими поліськими культурами залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (IV–II ст. до н.е.) культури. Належали вони предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхнівської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Городище біля с. Гніздище, в ур. Городок (Городище), з трьох сторін захищене болотами. Городище в ур. Городок – раннього залізного віку типу милоградської культури (ІХ ст. до н. е. – ІV ст.) болотного типу – в 3 км на півд. захід від с. Гніздище і в 1 км від х. Картовецький.

Городища в с. Гніздище занесено в Державний реєстр пам’яток національого значення України.

Поселення наступної культури залізного віку – зарубинецької культури (III ст. до н. е. – II ст. н. е.) – Недалеко від Політрудні – Смичинське поселення: ранньозалізногу віку (милоградська культура), ранньослов’янського часу (київська культура), почепської культури (I–II ст. н.е.), кераміка якої подібна юхнівській і дніпро-двинській (VIII ст. до н. е. – IV ст. н. е.) культурам та схожа с зарубинецькою культурою – в 300 м на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Смичин, на прав. березі р. Крюкова.

Історикам Римської імперіі в часи зарубинецької культури відомі племена венедів, про яких припускають, що вони предки слов’ян. У І–ІІ ст. н. е. про них повідомляли: Пліній Старший, Тацит і Птолемей.

Політрудня – ІV.

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), яка в IV ст. пережила нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення Правобережжя Дніпра схожа частина поселень Лівобережжя. Недалеко від Політрудні – „Зарванщина” (Стрілки): пос. епохи бронзи (середньодніпровська, сосницька, лебедівська культури), ранньозалізного віку (милоградсько-юхнівський культурний тип), ранньослов’янського часу (сер. І тис.) – в 2,5 км на півд. схід від півд. краю с. Дібрівне, на лів. березі р. Крюкова, пошкоджене кар’єром.

Політрудня– V

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” .

Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними білоруського археолога О. А. Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу, і Тетеви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями.

Політрудня– VІ

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи.

Давньоруські поселення: „Пекурівка–1” (давньоруське поселення)– в 200 м на захід від МТФ, коло захід. окраїни села; „Пекурівка–2” (давньоруське поселення) – в центрі села, зайняте городами; „Пекурівка–3”: пос. епохи бронзи (середньодніпровська і лебедівська культури), ранньозалізного віку (милоградська культура), давньоруського часу – в 200 м на півн. схід від схід. окраїни с. Пекурівка, в 160 м на захід від дороги Чернігів–Городня, на прав. березі заболоченої р. Прудець або Мамона, в 2 км на півн. захід від курганної групи біля с. Дібрівне.

Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві під час війни з монголо-татарами зменшилась майже в 25 разів!

Політрудня – VІІ

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Так. непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська. Поселень в прикордонних землях в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).

Археологи знайшли післямонгольську кераміку: Макишин – „Макишин–1” („Седнів–5”): пос. епохи бронзи (ІІ–І тис. до н.е.), ранньослов’янського часу (ІІІ–V ст.), давньоруського часу, пос. ХІV – ХV ст. – в 1,5 км на південь від с. Макишин в ур. Журавлеве Поле (Жоравля)); Тупичів: поселення давньоруського часу, зайняте городами, поселення XVI – XVIII ст. – в півд.-захід. част. села.