17.

Солонівська с/рада.

Солонівка у XVII – XX ст.

Солонівка – І

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с.Клюси. Більшість археологічних знахідок відноситься до останнього періоду кам’яного віку – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Із кременя виготовлялись вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти. Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. На берегах Десни і Сожу вони відшукали поклади кременю. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Не так далеко від Солонівки відоме поселення „Дроздовиця–1” (пос. доби неоліту кам’яного віку) – в 1 км на півд. від півд. окраїни с.Диханівка.

Солонівка – ІІ

Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Тоді, наприкінці ІІІ тис. до н. е. почалось виготовлення виробів із бронзи (сплав міді та олова) та стався перехід до бронзового віку. Продовженням культури шнурової кераміки була середньдніпровська та наступні за нею культури бронзового віку. Кераміка середньодніпровської культури (XXVI–XV ст. до н.е.) ранньої бронзи, прикрашена: лінійним, „мотузковим”, „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань, розчесами. У кераміки сосницької культури (вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської (XI–IX ст. до н. е.) прикрашення: „мотузковим”, лінійним, геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзового віку: „Пойма–1” (пос. бронзового віку – лебедівська культура) – в 1,2 км на півн. схід від схід. окраїни с.Андріївка і в 1 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, в поймі р. Верпч;

„Пойма–2” (пос. бронзового віку – сосницька культура) – в 700 м на півн. схід від схід. окраїни Андріївки і в 1,2 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, на прав. березі р. Верпч; Кузницьке поселення: бронзового віку, давньоруського часу – в центрі села, біля моста, на прав. березі безіменного струмка.

Солонівка – ІІІ

На Поліссі покладами болотної руди користувались ще і металурги Гетьманщини. Першими поліськими культурами раннього залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (V–II ст. до н.е.) культури. Належали вони або предкам балтів, або предкам слов’ян. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхнівської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н). Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька культура залізного віку (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. Городище в ур. Горщина біля Мощенки: ранньозалізний вік (милоградська культура), зарубинецька культура (пізня зарубинецька культура – І–ІІ ст.) – постзарубинецькі культури до VI–VIII ст. н.е), колочинська культура, яка була балтською і, можливо, також слов’янською – в 600 м від села, вище за течиєю р. Тетева, на заболоченому лівому березі, на узвишші (15–20 м) берегового миса, обмеженого с двох сторін ярами, в ур. Горщина.

Солонівка – ІV

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), яка в IV ст. пережила нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською. Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вчені вважають ранньослов’янскими племенами. На їх археологічні пам’ятники, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина пам’ятників Лівого берега.

Поселення ранньослов’янського часу – „Задовщина” (пос. ранньослов’янського часу – київська культура) – в 3 км на півн. схід від схід. окраїни с. Андріївка і в 2,2 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Автуничі, в ур. Задовщина.

Солонівка – V

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” .

Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували родинні зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними білоруського археолога О. А. Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу, і Тетеви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями.

Солонівка – VІ

На землях літопісної Сновської тисячи, де, порівняно з сусідніми волосятми, знаходиться значно менше городищ та феодальних замків XI–XIII століть. Це дозволяє зробити висновок, що в часи постійних міжусобних війн між Чернігівським і Новгород-Сіверським князівствами феодальні зміни в Сновській тисячі відбувались значно повільніше, ніж в сусідніх землях і тут збереглись громади, вільні від князівської влади.

Типовим поселенням давньоруської народності було визнано поселення в ур. Космівка на лів. березі р. Верпч, в трикутнику між селами: Лемешівка, Рубіж, Автуничі – в 2 км на півн. захід від с. Автуничі, в 4 км на південь від с. Лемешівка, в 3 км на схід від с. Рубіж. Вибір зупинився на цьому поселенні, названому Автуницьким поселенням, ще і тому що воно знаходиться далеко від відомих міст та в стороні від торгівельних шляхів, а значить – не було під їх впливом.Автуницьке поселення було таким-же визначним давньоруським центром гончарного виробництва, як Вишгород, Бєлгород та інші. Вироби гончарів з цих поселень були відомі далеко за їх межами.

При досліджувенні Автуницького поселення та інших селищ в басейні р. Снов, розташованих за межами міської округи Чернігова, було зроблено висновок, що осередками давньоруської культури були не тільки міста, як вважалось раніше. Сільська культура незначно поступалась міській.

Солонівка – VІІІ

Устрій Сіверської землі в часи панування Великого князівства Литовського нагадував давньоруський. Сіверська шляхта склалась із нащадків дружинників, бояр, а також іноземців. Шляхтичів зв’язали міцні службові і родинні стосунки, що пережили не одну державу. Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Так. непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська. Поселень в прикордонних землях в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).

Археологи знайшли післямонгольську кераміку: Солонівка – пос. „Дюна” (ХІІІ – ХІV ст.) – в 600 м на півн. схід від схід. част. села на лів. березі р. Верпч; Хоробичі: пос. залізного віку (пізньозарубинецька культура (1–11 ст. н.е.), ранньослов’янського часу (київська культура), пос. XIII–XIV ст. – в 2,6 км на півн. схід від села на прав. березі р. Верпч.

Солонівка – VІІ

XVII „бунташне” століття почалось для Московського царства –Смутою, під час якої Річ Посполита підтримувала самозванців, починаючи з Лжедмитра І. А в 1618 р. новий московський цар Михайло Федорович Романов, згідно Деулинського перемир’я, уступив польському королю Сигизмунду ІІІ – Сіверську та Смоленську землі. На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало – так, в Чернігівькому повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу.

Мабуть, всім відомо, що Городня заснована польським дворянином Фащем в часи польського володіння.

Заселення запустілих земель на півночі Сіверської землі (межиріччя Смячу та Снову) – пов’язано з польскими дворянами Фащами у часи панування Речі Посполитої. За царювання Владислава–IV, ці землі увійшли до складу Седнівської волості Чернігвського воєводства. Пільги для слобожан привели в Сіверську землю – „нахожих людей” з білоруських земель Литовського князівства. Вони знаходили дорогу до Снову, йшли вниз за течією, селились по берегах цієї та інших річок. Подались сюди і українські сім’ї з-за Десни, яким там не вистачало родючих земель.

Солонівка – VІІІ

Хто ж такі були Фащі?

Польський шляхтич Олександр Фащ, а після нього Миколай Фащ спочатку володіли тільки Старим Сілом. Можливо, так раніше називалось Старосілля, адже саме Фащі на початку 1640-х років осадили Солонівку, Старосілля та Жабчичі.

Грунти, що належали Мартину Фащу, в 1637 р. купив Богдан Бутович, який належав до руської православної шляхти. Так, у 1637 р. Б.Бутович став власником Старосілля та Солонівки, а також Хотівлі та слободи Смяч (тепер Травневе). У 1644 р. Бутович одружився на дочці канівського полковника Ю. І. Голуба. В 1649 р. король Ян-Казимир надав Б. Бутовичу привілей на куплені ним грунти.

У 1714 р. городенський (городнянський) козак Григорій Дубовик, покозачений польський шляхтич – перед генеральним військовим судом засвідчив, що про дозвіл на осадження слобідки, яку назвали Городня – він чув від батька, жителя державки Солонівки, що належала Криштофу Фащу.

Межа Городнянських грунтів починалась від протоки Черемошне, проходила: через Солонівське болото, р. Верпч, Татариновое болото та р. Жовідь; потім – повертала на південь, де, через місцевість Журавок, –доходила до р. Смяч.

Солонівка –ІХ

Під час повстання Б.Хмельницького – король Ян Казимир ІІ, новий польський король, намагаючись заручитися підтримкою різних шляхтичів, 27 березня 1649 р. також надав привілегію за служби Богдану Бутовичу, „шляхетно урожоному”, але Бутовичі відомі на службі у Війську Запорізькому. Богдан Хмельницький підтвердив володіння тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди повстанців.

Солонівка – Х

Дем'яна Ігнатовича, який відіграв головну ініціативу у відновленні зруйнованої Городні, призначив чернігівським полковником у 1665 р. – гетьман І. Брюховецький. А, будучи у гетьмана Правобережної України П. Дорошенка наказним гетьманом, Д. Ігнатович, командував Чернігівським, Ніжинським та Стародубським полками в війні з російським військом. Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною.

З дочкою Д.Ігнатовича одружився В.І.Полетика, який обрав своє місце у рядах повстанців Хмельницького. Про Полетику відомо, що його батько – православний шляхтич („польскої нації, породи шляхетскої”) із містечка Броди (Кременецький повіт) Волинського воєводства.

Брат В.І.Полетики – шляхтич Іван Іванович Полетика загинув на війні з турками під Хотином у 1673 р., а його вдова відправила синів Павла та Григорія на навчання в Київ, щоб вони не втратили Православної віри.

Василь Іванович Полетика (Політика) – седнівський сотник у 1670–1677 роках. Полетике належали: Вихвостів, Івашківка, Мощонка (Мощенка), Пекурівка, Рогізка та Рудня, яку він поселив слободою.

Населені пункти Городнянського краю спочатку увійшли до складу Седнівскої сотні.

Солонівка – ХІ

Городнянська сотня була сформована на північному кордоні Гетьманщини з Польщею, що у XVI ст. відділяв Велике князівство Литовське від Московського князівства.

У 1672 р. гетьманом став Іван Самойловича, який на той час був генеральним суддєю.

Чернігівським полковником став Василь Карпович Дунін-Борковський (1672–1685), а з 1685 р. В. К. Дунін-Борковський – генеральний обозний в Генеральній військовій канцелярії.

Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні.

Був довіреною особою у Ігнатовича – їздив у Москву, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй.

Шляхтичі та козаки, які підтримали Самойловича, отримали маєтки також і в Городнянській сотні. В. К. Дунін-Борковський, якому дістались: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня – в „навальних і прикрих експедиціях... з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи”. В Городнянській сотні Борковському В. К. Борковський осадив слободу Ваганичі а також, можливо, Сеньківку. Нові поселення відомі і у нащадків Борковського.

В Городнянській сотні Борковському В. К. Борковський осадив слободу Ваганичі а також, можливо, Сеньківку.

Солонівка – ХІІ

У 1687–1698 роках чернігівським полковником був Я. К. Лизогуб, з чийого дозволу в Канів увійшли війська І. Самойловича та князя Ромадоновського. Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І.Самойловича звинуватили в зраді.

Обрання гетьманом І. Мазепи не знайшло на Гетьманщині підтримки більшості, але за Мазепу була козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна. О.Лазаревський вважав, що у Я.Лизогуба, який спочатку поселився в Конотопі, були гарні стосунки з І. Мазепою, бо Лизогуб був сусідсм Мазепи і позичав йому волів, щоб пахати землю.

О.Лазаревський вважав, що у Я. Лизогуба, який спочатку поселився в Конотопі, були гарні стосунки з І. Мазепою, бо Лизогуб був сусідом Мазепи і позичав йому волів, щоб пахати землю. Я. К. Лизогуб, з чийого дозволу в Канів увійшли війська І. Самойловича та князя Ромадоновського, став новим чернігівським полковником (1687–1698). В Городнянській сотні Лизогуб отримав „на ранг полковника”: Автуничі, Жабчичі, Солонівку, Старосілля, Перепис, Хоробичі, Хотівлю та Хрипівку, що раніше належали В. Борковському, а потім чернігівському полковнику Григорію Самойловичу – „Гетьманичу”, якого стратили 11 листопада 1687 року.

З 1700 року по 1721 рік тривала Північна війна. Про І. Мазепу, як ворога Росії, зокрема Петра І, так і друга Карла ХІІ, написано багато.