17.

Солонівська с/рада.

Солонівка у XVII – XX ст.

Солонівка – І

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с.Клюси. Більшість археологічних знахідок відноситься до останнього періоду кам’яного віку – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Із кременя виготовлялись вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти. Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. На берегах Десни і Сожу вони відшукали поклади кременю. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Не так далеко від Солонівки відоме поселення „Дроздовиця–1” (пос. доби неоліту кам’яного віку) – в 1 км на півд. від півд. окраїни с.Диханівка.

Солонівка – ІІ

Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен.

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е. – тоді на Полісся з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена; з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку.

Продовженням культури шнурової кераміки була середньдніпровська та наступні за нею культури бронзового віку. Кераміка середньодніпровської культури (XXVI–XV ст. до н.е.) ранньої бронзи, прикрашена: лінійним, „мотузковим”, „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань, розчесами. У кераміки сосницької культури (вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської (XI–IX ст. до н. е.) прикрашення: „мотузковим”, лінійним, геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзового віку: „Пойма–1” (пос. бронзового віку – лебедівська культура) – в 1,2 км на півн. схід від схід. окраїни с.Андріївка і в 1 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, в поймі р. Верпч;

„Пойма–2” (пос. бронзового віку – сосницька культура) – в 700 м на півн. схід від схід. окраїни Андріївки і в 1,2 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, на прав. березі р. Верпч; Кузницьке поселення: бронзового віку, давньоруського часу – в центрі села, біля моста, на прав. березі безіменного струмка.

Солонівка – ІІІ

На Поліссі покладами болотної руди користувались ще і металурги Гетьманщини. Першими поліськими культурами раннього залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (V–II ст. до н.е.) культури. Належали вони або предкам балтів, або предкам слов’ян. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхнівської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н).

Найближчі відомі до Солонівки поселення раннього залізного віку: „Глинянка” (пос. раннього залізного віку) – в півн.-зах. част. села, на лів. березі р. Глинянка, біля місця впадіння її в р. Тетева; „„Мостище” (пос. ранньозалізного віку – милоградська культура) – в 2 км на півн. схід від півн. окраїни с. Здрягівка і в 3,5 км на схід від схід. окраїни с. Слобода (Радянське), на прав. березі р. Мостище та інші поселення.

Солонівка – ІV

В ті часи, коли існувала зарубинецька культура, наступна культура залізного віку (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), історикам Римської імперіі були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей.

Солонівка – V

Біля с. Мощенки в ур. Горщина існує городище: ранньозалізний вік (милоградська культура), зарубинецька культура (пізня зарубинецька культура – І–ІІ ст.), постзарубинецькі культури до VI–VIII ст. н.е), колочинська культура – в 600 м від села, вище за течиєю р. Тетева, на заболоченому лівому березі, на узвишші (15–20 м) берегового миса, обмеженого с двох сторін ярами, в ур. Горщина.

Тут працювала експедиція Ермітажа. Значна частина знахідок належить до пізньої зарубинецької культури (І – ІІ ст.) і постзарубинецьких культур, зокрема до VI–VIII ст. н.е. Городище зведене племенами милоградської культури – потім було у племен постзарубинецьких культур.

Уламки кераміки знайдені на городищі в ур. Горщина належали колочинській культурі, яка була балтською, а також, можливо, слов’янською. Городище цієї культури (V–VІІ ст. н.е.) знайдено біля с.Колочин Гомельської обл. Племена колочинської культури використовували городища попередніх племен залізного віку. На металевий вироб, знайдений на городищі в ур. Горщина, не схожі ніякі інші відомі вироби залізного віку.

У племен постзарубинецьких культур, які теж використовували городище в ур. Горщина, існував зв’язок з племенами юхнівської культури, частина знахідок схожа на вироби і дніпро-двинської культури. Знайдений тут серп схожий на вироби пеньківської культури (V–VІІ ст. н.е.), що, напевно, належала антським племенам, вцілілим від нашестя гунів.

А почались все з того, що М. І. Євсієнко знайшов в ур. Горщина бронзову бляшку, яка нагадує фігурки знаменитого мартинівського кладу (VІІ ст.).

Солонівка – VІ

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), яка в IV ст. пережила нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською. Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вчені вважають ранньослов’янскими племенами. На їх археологічні пам’ятники, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина пам’ятників Лівого берега.

Поселення ранньослов’янського часу – „Задовщина” (пос. ранньослов’янського часу – київська культура) – в 3 км на півн. схід від схід. окраїни с. Андріївка і в 2,2 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Автуничі, в ур. Задовщина.

Солонівка –VІІ

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” .

Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними білоруського археолога О. А. Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу, і Тетеви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями.

Солонівка –VІІІ

Давньоруські поселення в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи.

Типовим поселенням давньоруської народності було визнано поселення в ур. Космівка на лів. березі р. Верпч, в трикутнику між селами: Лемешівка, Рубіж, Автуничі. Автуницьке поселення було таким-же визначним давньоруським центром гончарного виробництва, як Вишгород, Бєлгород та інші. Вироби гончарів з цих поселень були відомі далеко за їх межами.

„Гради многи им-же несть числа” були знищені під час війни з монголо-татарами. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів!

Солонівка –ІХ

Устрій Сіверської землі в часи панування Великого князівства Литовського нагадував давньоруський. Сіверська шляхта склалась із нащадків дружинників, бояр, а також іноземців.

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Поселень в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний, як прикордонне село, та сусіднього М.Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).

Археологи знайшли післямонгольську кераміку також біля Солонівки – пос. „Дюна” (ХІІІ – ХІV ст.) – в 600 м на півн. схід від схід. част. села на лів. березі р. Верпч.

Солонівка – VІІ

XVII „бунташне” століття почалось для Московського царства –Смутою, під час якої Річ Посполита підтримувала самозванців, починаючи з Лжедмитра І. А в 1618 р. новий московський цар Михайло Федорович Романов, згідно Деулинського перемир’я, уступив польському королю Сигизмунду ІІІ – Сіверську та Смоленську землі. На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало – так, в Чернігівькому повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу.

Солонівка – VІІІ

Місцевим землевласникам необхідно було надати земельним комісарам документи на землю – грамоти московських князів. Якщо таких грамот у них не знаходилось, були необхідні свідчення сусідів – „бояров тамошніх”.

Так, 20 лютого 1620 р. в Стародубському повіті земельні комісари Балтазар Стравінський, староста Мозирський, та королівський секретар Войтех Глембоцький – надали грамоти синам Івана Бороздни: Якову, Дмитру, Йосипу та Володимиру на їх володіння: містечко Горськ, деревня Клюси, пустош Жовідь, селище Хреновичі, селище Семашкине над р. Тетевою; „дедичини вотчини”, нижчі Тетеви та інші. Можливо, Семашкине – це Сеньківка (Семківка або Семкувка). В XVII ст. це село, розташоване між річками Жовідь та Мостище, згадується у складі Стародубського повіту.

З литовськими шляхтичами Борозднами, починаючи з XVI ст., пов’язано заселення півночі Сіверської землі.

Солонівка –ІХ

Заснування Городні та заселення запустілих земель на півночі Сіверської землі (межиріччя Смячу та Снову) також пов’язано з польскими дворянами Фащами.

Польський шляхтич Олександр Фащ, а після нього Миколай Фащ спочатку володіли тільки Старим Сілом. Можливо, так раніше називалось Старосілля, адже саме Фащі на початку 1640-х років осадили Солонівку, Старосілля та Жабчичі. Біля д.Перепис, при р. Терюха, в урочище Деревини колись працювала буда. Тут знаходився поташний завод, що належав Фащам, але під час війни Деревинську буду розорили, а в цій місцевості поселились два козаки – Кусії, які через декілька років переселились в Автуничі.

Солонівка –Х

Грунти, що належали Мартину Фащу, в 1637 р. купив Богдан Бутович, який належав до руської православної шляхти. Так, у 1637 р. Б.Бутович став власником Старосілля та Солонівки, а також Хотівлі та слободи Смяч (тепер Травневе). У 1644 р. Бутович одружився на дочці канівського полковника Ю. І. Голуба. В 1649 р. король Ян-Казимир надав Б. Бутовичу привілей на куплені ним грунти.

Межа Городнянських грунтів починалась від протоки Черемошне, проходила: через Солонівське болото, р. Верпч, Татариновое болото та р. Жовідь; потім – повертала на південь, де, через місцевість Журавок, –доходила до р. Смяч.

Солонівка –ХІ

Під час повстання Б.Хмельницького – король Ян Казимир ІІ, новий польський король, намагаючись заручитися підтримкою різних шляхтичів, 27 березня 1649 р. також надав привілегію за служби Богдану Бутовичу, „шляхетно урожоному”, , в якій говориться:

„Даємо знати цим листом нашим, що благородному Богдану Бутовичу за відмінну вірність і покірливість у військовій і рицарській справі і для його заохочення милістю і увагою нашою королівською до дальших для нас і для Речі Посполитої послуг визначаємо йому в Чернігівському повіті хутір під назвою Солонівка над річками Верпча, Солонівка та Тетіва, куплений покійним його батьком в 1637 р. у Мартина Фаща. Вищезгаданий хутір затверджуємо з усіма грунтами, полями, лісами, пасовищами: Брутівськими, Вдовицькими, Смяцькими, що простираються від Шомши до Чекарина”. 

Але Бутовичі відомі на службі у Війську Запорізькому. Богдан Хмельницький підтвердив володіння тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди повстанців. Фащі та Бороздни теж приєднались до повстанців Хмельницького – війська Запорізького.

Солонівка –ХІІ

Після смерті Б. Хмельницького почалась громадянська війна – Руїна, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників.

З часів гетьмана Виговського (1658—1659) відомий універсал, пов’язаний з вищезгаданим Лаврентієм Бороздною: „Побачивши прислугу у війську нашому пана Лаврентія Бороздни, який і зараз і кожної дороги не пропускає до війська становлячись, зараховуємо при власних маєтностях, батьківським правом йому належних, при містечку Горську та селами до нього належним зо всіма належними пажитками”.

Солонівка –ХІІІ

Від гетьмана І. Брюховецького, обраного 17–18 червня 1663 р. на Ніжинській чорній раді простими козаками, противниками покозаченої шляхти та городового козацтва, Л. Бороздна знову отримав універсал.

Іокима Сомка, 7 полковників, в числі яких був чернігівський полковник Іоаникій Силич, та багатьох інших старовинних козаків, після Ніжинської чорної ради – стратили. Події ці відомі читачам з повісті Пантелеймона Куліша „Чорна Рада” („Хроніка 1663 року”).

Солонівка –ХІV

Лаврентій Бороздна був живий ще і у 1698 році.

У відповідь на скаргу, що його ображають сусіди та військові чиновники, він отримав захисний універсал від гетьмана Мазепи.

До козацької старшини першим із Бороздн потрапив онук Л. Бороздни – Іван Владиславович Бороздна, який у 1728 р. став генеральним бунчужним, а у 1731 р. – „законником” (генеральний суддя). В Городнянській сотні його володіннями були: Берилівка, Мощенка, Сеньківка та Гасичівський хутір при р. Верпч.

Солонівка –ХVІ

Дем'яна Ігнатовича, який відіграв головну ініціативу у відновленні зруйнованої Городні, призначив чернігівським полковником у 1665 р. – гетьман І. Брюховецький. А, будучи у гетьмана Правобережної України П. Дорошенка наказним гетьманом, Д.Ігнатович, командував Чернігівським, Ніжинським та Стародубським полками в війні з російським військом.

Сучасники називали Демка Ігнатовича мужичим сином, підкреслюючи незнатність походження. Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву.

Солонівка –ХVІІ

З дочкою Д. Ігнатовича одружився В. І. Полетика, який обрав своє місце у рядах повстанців. Про Полетику відомо, що його батько – православний шляхтич („польскої нації, породи шляхетскої”) із містечка Броди (Кременецький повіт) Волинського воєводства. Брат В.І.Полетики – шляхтич Іван Іванович Полетика загинув на війні з турками під Хотином у 1673 р., а його вдова відправила синів Павла та Григорія на навчання в Київ, щоб вони не втратили Православної віри.

Василь Іванович Полетика (Політика) – седнівський сотник у 1670–1677 роках. Полетике належали: Вихвостів, Івашківка, Мощонка (Мощенка), Пекурівка, Рогізка та Рудня (напевно – це Політрудня (Політичеська Рудня –завод по виробництву заліза), яку він поселив слободою.

Населені пункти Городнянського краю спочатку входили до складу Седнівскої сотні.

Солонівка –ХVІІІ

Городнянська сотня була сформована на північному кордоні Гетьманщини з Польщею, що у XVI ст. відділяв Велике князівство Литовське від Московського князівства.

У 1672 р. гетьманом став Іван Самойловича, який на той час був генеральним суддєю.

Чернігівським полковником став Василь Карпович Дунін-Борковський (1672–1685), а з 1685 р. В. К. Дунін-Борковський – генеральний обозний в Генеральній військовій канцелярії. Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні.

Шляхтичі та козаки, які підтримали Самойловича, отримали маєтки і в Городнянській сотні. В. К. Дуніну-Борковському, який: в „навальних і прикрих експедиціях... з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи” – дістались: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня. Був довіреною особою у Ігнатовича, а потім – у Самойловича, командував військом на війні з Османською імперієй.

В Городнянській сотні Борковському В. К. Борковський осадив слободу Ваганичі а також, можливо, Сеньківку. Нові поселення відомі і у нащадків Борковського.

Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І.Самойловича звинуватили в зраді.

Солонівка – ХІХ

У 1687–1698 роках чернігівським полковником був Я. К. Лизогуб, з чийого дозволу в Канів увійшли війська І. Самойловича та князя Ромадоновського. Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І.Самойловича звинуватили в зраді.

Обрання гетьманом І. Мазепи не знайшло на Гетьманщині підтримки більшості, але за Мазепу була козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна. О.Лазаревський вважав, що у Я.Лизогуба, який спочатку поселився в Конотопі, були гарні стосунки з І. Мазепою, бо Лизогуб був сусідсм Мазепи і позичав йому волів, щоб пахати землю.

В Городнянській сотні Лизогуб отримав „на ранг полковника”: Автуничі, Жабчичі, Солонівку, Старосілля, Перепис, Хоробичі, Хотівлю та Хрипівку, що раніше належали В. Борковському, а потім чернігівському полковнику Григорію Самойловичу – „Гетьманичу”, якого стратили 11 листопада 1687 року.

Солонівка – ХХ

З 1700 року по 1721 рік тривала Північна війна. Про І. Мазепу, як ворога Росії, зокрема Петра І, так і друга Карла ХІІ, написано багато.

У дружини Мазепи – Фридрикевічни була маєтність в с. Хрипівці.

Солонівка – ХХІ

У заповіті своєму, в 1698 р., Лизогуб так пояснив причину своєї прихильності до С.Бутовича: „Дочці моїй старшій Марії, за чоловіком Степаном Бутовичем, теперішнім седнівським сотником – за їх до мене доброзичливість, а особливо за зібране мені господарство, відписую два сільця, в т.ч. Солонівку в Городницький сотні”. Поховали Я.К.Лизогуба в Чернігівському Єлецькому монастирі. Напис на його могильній плиті: „Благоразумный сѣго града оградитѣль, Азова та многіхъ мѣстъ крѣпкій побѣдітель”.

Після одержання від тестя Солонівки, Степан отримав значну площу пустуючих земель, які в тодішній час можна було дуже легко заселити слободами. Тому Бутович і розпочав на своїх Солонівських грунтах створювати слободи.

Якщо, за власноручним підписом в акті за 1689 р., Степан Бутович характеризує себе так: „Стефан Бутович, слуга його милості, пана полковника (Лизогуба) і староста седнівський“, то у 1709–1717 роках він вже генеральний осавул.

Солонівка – ХХІІ

Наступним гетьманом став П. Полуботок, чернігівський полковник у 1705 – 1723 роках. П. Полуботок з іншими захисниками козацьких прав подав Петру І Коломацькі чолобитні (1723 р.), які також підписав городнянський сотник Я. І. Жданович. П. Полуботок загинув в Петропавлівській фортеці.

В Городнянській сотні Полуботку належали грунти поблизу таких поселень: c. Здраговка (Здрягівка), с. Жабчичі (тепер Полісся), с. Хоробричі (Хоробичі), д. Перепис, д. Овтуничі (Автуничі).

П.Полуботок збільшував кількість своїх володіннь купівлею та привласненням полкових маєтків, що належали ратушам сотенних містечек. Так він отримав близько 300 дворів. Таким Таким чином, будучи полковником 17 років, він придбав близько 3200 дворів. Таких маєтностей не мав ні один гетьман, хіба що Розумовський (1750 – 1764).

Солонівка – ХХІІІ

При гетьмані І. Мазепі, Бутович користувавсь впливом, як зять старого Лизогуба, прихильника гетьмана – тому за весь час гетьмана Мазепи тодішній чернігівський полковник П. Полуботок не міг заважати Бутовичу захоплювати сусідні грунти під приводом жінчиних земель. Але, як тільки гетьманська булава дісталась І.Скоропадському, Полуботок почав стримувати Бутовича, хоча останній на той час вже був генеральним осавулом.

Не зважаючи на заперечення козаків, С. Бутович, як ні в чому не бувало, продовжував самовільно захоплювати сусідні землі. І після смерті своєї він залишив своїм нащадкам в Городнянській сотні, крім Старосілля, Солонівки та Хотівлі ще: Бутівку, Кузничі, Смяч (Травневе).

Солонівка – ХХІV

У 1708–1722 роках гетьманом був І. Скоропадський. Його дочка – Ірина Скоропадська та її чоловік – бунчуковий товариш Семен Юхимович Лизогуб, син чернігівського полковника Ю. Лизогуба – стали одними з найбагатших людей Гетьманщини, отримавши спадщину гетьмана Скоропадського – близько 600 дворів в різних селах. В Городянській сотні: с. Бурівка, слоб. Невкля, с. Вихвостів, с. Івашківка, с.Дроздовиця, с. Ваганичі, с. Володимирівка, д. Ільмівка, с. Ловинь, слоб. Олександрівка, д. Сухий Вир з руднею, поселення при Суховирському млині, д. Гута (гута – це „скляний завод”) та інші маєтки.

Загинув С. Ю. Лизогуб під час походу на Польщу, куди у 1734 р. відправився 11-тисячний корпус під командуванням його брата – Я.Ю.Лизогуба. Поховали С. Ю. Лизогуба в Гродно – „в кляштері Базиліанів при гарматній та дрібній стрільбі з церемонією”.

Солонівка – ХХVІ

При гетьмані Д. Апостолі, у 1729 р. –1730 р., в Чернігівському полку для встановлення права власності на маєтки розглядались наявні документи та записувались свідчення місцевих старожилів – „сказки тамошніх старожилів”. Чернігівським полковником тоді був Михайло Богданов.

Солонівка,

село при р. Солонівка.

1729 р.–1730 р. Дворів уряду полковничого – 35. „За сказками старожилів”, після вигнання ляхів, Солонівку заселив козак Овдій Дубовик, житель Городні. Після нього Солонівка була володінням якогось Михайла Голобоярина, у нього село відібрав В. Борковський, наступними володільцями були полковники Г. Гетьманич та Я. Лизогуб. Від Я.Лизогуба Солонівка дісталась його зятю Стефану Бутовичу, а після нього володільцями села були його дружина та сини: Дем’ян, Стефан та Петро.

В універсалі гетьмана Мазепи від 19 березня 1700 р. визначені межі купленого Солонівського грунта: „Почавши від Тятиви – у Татаринове болото, логом – у Носоцицьку поляну, у рокиту велику, логом – у Брутов болото, через шлях Жабчицький до Ростопти болота – від городнян межа, від потягли”.

Стефан Бутович отримав жалувану грамоту і від Петра І, від 16 грудня 1708 р., що підтвердила за ним володіння Солонівкою – „у вічність”, а також: „поля пахотні, з лісами, з бором і отчиною, з Видвицькою (Удовицькою) сіножаттю; млин, куплений ним на р. Солонівці, та Солонівський грунт, межа якого проходила по болоту Ростопту через Жабчицьку дорогу в болото Потягле”.

Сини С. Бутовича при слідстві засвідчили седнівському сотнику Римші – „сказкою”, що землі, які їм належать, в 1637 р. їх предок Богдан Бутович купив у Мартина (Марцина) Фаща, а в 1649 р. він отримав на ці землі королевський привілей Яна Казимира. Володіння цими землями підтвердили універсали гетьманів Мазепи (1700 р. та 1702 р.) та Скоропадського (1708 р.) і монарші жалувані грамоти (1717 р та 1719 р.). Пізніше вони це все підтвердили, надавши Чернігівській полковій канцелярії відповідні документи.

Солонівка – ХХVІІ

Після скасування гетьманської влади Катериною – ІІ, Друга Малоросійська колегія (1764–1786) здійснила перепис жителів Гетманщини та збір данних про них здійснювався для з’ясування, які у них є прибутки та майно – для визначення податків, а також для визначення напрямків розвитку господарства. Так виник Рум’янцевський опис – „Генеральний опис Малоросії” (1765–1769), а потім – „Описання Чернігівського намісництва” (1781 р.) Пащенка та „Чернігівського намісництва топографічне описання” (1786 р.) Шафонського.

1765 р.–1769 р. Селянських дворів – 25, володіння бунчукового товариша Дем’яна Бутовича.

Церква Св. Миколая.