№ 22 (18).

Лемешівська с/рада.

Населені пункти у XVIII – XX ст.

1.Лемешівка,

село при Тетівському болоті.

2.Мальча,

хутір ХІХ або ХХ ст. ?

3.Рубіж,

х. Глинище або х. Рубіж. 

Лемешівка – I.

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с.Клюси. Більшість археологічних знахідок із кам’яного віку відноситься до останнього його періоду – неоліту. Із кременя виготовлялись вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти. Значна частина Полісся довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, але настало потепління і, слідом за північними оленями, тут з’явились мисливці з Прибалтики. Одним із найважливіших досягнень неоліта було виготовлення керамічного посуду. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н.е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця.

Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу.

Найближче до Лемешівки село, де знайдено поселення доби неоліту – „Дроздовиця–1” – в 1 км на півд. від півд. окраїни с.Диханівка; також відома неолітична стоянка – в 1,5 км на сході від с. Смяч.

Лемешівка – II.

Перехід до бронзового віку стався повільно. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен.

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е. – тоді на Полісся з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена; з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку.

Кераміка середньодніпровської культури (XXVI–XV ст. до н.е.) ранньої бронзи, прикрашена: лінійним, „мотузковим”, „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань, розчесами. У кераміки сосницької культури (вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської культури (II тис. до н. е. – вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) пізньої бронзи прикрашення: „мотузковим”, лінійним, геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами.

Поселення бронзового, відомі недалеко від Лемешівки: „Пойма–1” (пос. бронзового віку – лебедівська культура) – в 1,2 км на півн. схід від схід. окраїни с.Андріївка і в 1 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, в поймі р. Верпч; „Пойма–2” (пос. бронзового віку – сосницька культура) – в 700 м на півн. схід від схід. окраїни Андріївки і в 1,2 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, на прав. березі р. Верпч та інші поселення.

Лемешівка – III.

Перехід від бронзового до залізного віку відбувався повільно. На Поліссі болотною рудою користувались ще і металурги Гетьманщини.

Першими поліськими культурами раннього залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (V–II ст. до н.е.) культури.

Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхновської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н).

Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхнівської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н).

Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів.

Лемешівка – IV.

В ті часи, коли існувала наступна культура залізного віку – зарубинецька (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), історикам Римської імперіі були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей..

Для кераміки культури залізного віку – зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), відкритої вперше поблизу с. Зарубинці (Черкаська обл.), характерні прикрашення нігтевими вдавлюваннями або орнаментом „виноградне гроно”.

Лемешівка – V

В с. Мощенка відоме городище в 600 м від села, вище за течиєю р. Тетева, на заболоченому лівому березі, на узвишші (15–20 м) берегового миса, обмеженого с двох сторін ярами, в урочищі Горщина. Городище складається з двох окремих городищ, розташованих на протилежних схилах яра, а від плато мис.

Ці городища входили до єдиної системи укріплень, підступи до якого прострілювались з башти типа „донжона”.

Тут працювала експедиція Ермітажа. А почались все з того, що М.І.Євсієнко знайшов в ур. Горщина бронзову бляшку, яка нагадує фігурки знаменитого мартинівського кладу (VІІ ст.). Значна частина знахідок належить до пізньої зарубинецької культури (І – ІІ ст.) і постзарубинецьких культур, зокрема до VI–VIII ст. н.е. Городище зведене племенами милоградської культури – потім було у племен постзарубинецьких культур.

Уламки кераміки знайдені на городищі в ур. Горщина належали колочинській культурі, яка була балтською, а також, можливо, слов’янською. Городище цієї культури (V–VІІ ст. н.е.) знайдено біля с.Колочин Гомельської обл. Племена колочинської культури використовували городища попередніх племен залізного віку. На металевий вироб, знайдений на городищі в ур. Горщина, не схожі ніякі інші відомі вироби залізного віку.

У племен постзарубинецьких культур, які теж використовували городище в ур. Горщина, існував зв’язок з племенами юхнівської культури, частина знахідок схожа на вироби і дніпро-двинської культури. Знайдений тут серп схожий на вироби пеньківської культури (V–VІІ ст. н.е.), що, напевно, належала антським племенам, вцілілим від нашестя гунів.

Лемешівка – VІ

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), які в IV ст. пережили нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.).

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина поселень Лівого берега.

Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською а також, можливо, балтською.

Поселення ранньослов’янського часу: „Верпч–3”: пос. ранньослов’янського часу (сер. І тис.), давньоруського часу – в 2,5 км на півн. схід від села, на прав. березі р. Верпч; „Старосілля”: пос. ранньослов’янського часу (київська культура), давньоруського часу – в 400 м на півн. схід від с. Старосілля і в 1,7 км на захід від півд. окраїни с. Андріївка, на мисі лів. берега р. Верпч та інші поселення.

Лемешівка – VІІ

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” . Довгий час сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними білоруського археолога О. А. Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу, і Тетеви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями. Довжина прикордонних болот від Добрянки до Сеньківки близько 40 км, а їх ширина приблизно 2 км.

Єдиний коридор в цих, непрохідних раніше болотах – в районі Добрянки, Ільмівки та Глибоцького. Можливо, тут проходив древній шлях „в радимичі”, згаданий в літопису 1159р.

Лемешівка – VІІІ

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи. Підступи до Чернігова на шляху з Любеча, порта Чернігівського князівства, оберігала фортеця поблизу Листвена. Тут у 1024 р. відбулась битва між синами Св. Володимира. Мстислав із Тьмутаракані привів дружину касогів та хазарів, а Ярослав із Новгорода по Дніпру – варягів, ватажком яких був Якун.

Літописний Листвен знаходився в районі М.Листвена.

Типовим сільським поселенням давньоруської народності було визнано поселення в ур. Космівка на лів. березі р. Верпч, в трикутнику між селами: Лемешівка, Рубіж, Автуничі – в 2 км на півн. захід від с. Автуничі, в 4 км на південь від с. Лемешівка, в 3 км на схід від с. Рубіж. Виявилось, що це поселення, назване Автуницьке поселення (кін. Х ст. – І пол. XIII ст.) цілком відповідало рівню культури свого часу і було таким-же визначним давньоруським центром гончарного виробництва, як Вишгород, Бєлгород та інші. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів!

Лемешівка – IХ.

Устрій Сіверської землі в часи панування Великого князівства Литовського нагадував давньоруський. Сіверська шляхта склалась із нащадків дружинників, бояр, а також іноземців. Шляхтичів зв’язали міцні службові і родинні стосунки, що пережили не одну державу. За даними описання 1527 р. – „Пам’яті”, на берегах Десни та Снову в цей час нараховувалось тільки 28 населених пунктів. Так, в Сновську було 50 димів, в Хороборі – 100. У 1503 р., 1554 р., 1570 р. та 1584 р. волость Хоробор згадується в дипломатичній переписці з Литвою, як волость у складі Московського князівства.

Землі на півночі Сіверської землі (межиріччя Смячу та Снову) після постійних війн між Литовським та Московським князівствами на протязі ХVІ століття були майже безлюдними.

Північний кордон між Україною у складі Московського князівства і Литовським князівством у 1503–1618 роках починався за Яриловичами, останнім чернігівським поселенням, проходив сушею від р. Сожу до р. Немильної, лівого притоку Сожу; від р. Луб’янки та витоків Немильної підіймався над р. Смячем та його дрібними притоками до р. Терюхи, теж лівого притоку Сожу; йшов до р. Мостище, правої притоку Снову, а далі проходив по р. Жоведі, правій притоці Цати.

Археологи знайшли післямонгольську кераміку в районі: Солонівка – пос. „Дюна” (ХІІІ – ХІV ст.) – в 600 м на півн. схід від схід. част. села на лів. березі р. Верпч; Хоробичі: пос. залізного віку (пізньозарубинецька культура (1–11 ст. н.е.), ранньослов’янського часу (київська культура), пос. XIII–XIV ст. – в 2,6 км на півн. схід від села на прав. березі р. Верпч.

Лемешівка – Х.

XVII „бунташне” століття почалось для Московського царства –Смутою, під час якої Річ Посполита підтримувала самозванців, починаючи з Лжедмитра І. А в 1618 р. новий московський цар Михайло Федорович Романов, згідно Деулинського перемир’я, уступив польському королю Сигизмунду ІІІ – Сіверську та Смоленську землі.

На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало. Так, в Чернігівському повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Але поселень не вистачало. Так, Макишин ділили між собою аж 9 московських синів боярських. Снов та його притоки давали значно меньше можливостей врятувати життя, ніж глибока Десна з її багатьма островами. Хоч лісів на берегах Снову було багато, але тут залишилось тільки декілька поселень: Клочків, Сенявине, Смячеськ, Мокишин та Листвин на р. Крюкові. Почалось „осадження” нових слобод, а згодом в Чернігівському воєводстві були створені нові повіти та волості.

Лемешівка – ХI.

Місцевим землевласникам необхідно було надати земельним комісарам документи на землю – грамоти московських князів. Якщо таких грамот у них не знаходилось, були необхідні свідчення сусідів – „бояров тамошніх”.

Так, 20 лютого 1620 р. в Стародубському повіті земельні комісари Балтазар Стравінський, староста Мозирський, та королівський секретар Войтех Глембоцький – надали грамоти синам Івана Бороздни: Якову, Дмитру, Йосипу та Володимиру на їх володіння: містечко Горськ, деревня Клюси, пустош Жовідь, селище Хреновичі, селище Семашкине над р. Тетевою; „дедичини вотчини”, нижчі Тетеви та інші. Можливо, Семашкине – це Сеньківка (Семківка або Семкувка). З литовськими шляхтичами Борозднами, починаючи з XVI ст., пов’язано заселення півночі Сіверської землі.

Лемешівка – ХIII.

З польськими шляхтичами Фащами в часи польського володіння теж пов’язано заселення півночі Сіверської землі, а ще заснування Городні.

За словами Г. Дубовика, Городня була осаджена на –„щуплому грунті”.

Межа Городнянських грунтів починалась від протоки Черемошне, проходила: через Солонівське болото, р. Верпч, Татариновое болото та р. Жовідь; потім – повертала на північ, де, через місцевість Журавок, –доходила до р. Смяч.

Польський шляхтич Олександр Фащ, а після нього Миколай Фащ спочатку володіли тільки Старим Сілом. Можливо, так раніше називалось Старосілля, адже саме Фащі на початку 1640-х років осадили Солонівку, Старосілля та Жабчичі.

Грунти, що належали Мартину Фащу, в 1637 р. купив Богдан Бутович, який належав до руської православної шляхти. Так, у 1637 р. Б.Бутович став власником Старосілля та Солонівки, а також Хотівлі та слободи Смяч (тепер Травневе). 1644 р. Бутович одружився на дочці канівського полковника Ю. І. Голуба.

Біля д.Перепис, при р.Терюха, в урочище Деревини колись працювала буда. Тут знаходився поташний завод, що належав Фащам, але під час війни Деревинську буду розорили, а в цій місцевості поселились два козаки – Кусії, які через декілька років переселились в Автуничі.

Лемешівка – ХIV.

Під час повстання Б. Хмельницького Ян Казимир ІІ, новий польський король, намагаючись заручитися підтримкою різних шляхтичів, 27 березня 1649 р. надав привілегію за служби Богдану Бутовичу, „шляхетно урожоному”, але нащадки Бутовича відомі на службі Війська Запорізького. Тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди повстанців, Богдан Хмельницький підтвердив їх володіння. До повстанців Хмельницького приєднались Фащі і Бороздни.

Лемешівка – ХV.

Після смерті Б. Хмельницького почалась громадянська війна – Руїна, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників.

Так, новий гетьман Виговський у 1658 р. свій універсал надав вищезгаданому Л. Бороздні. Його маєтками стали не тільки ті землі, що Йосип Бороздна отримав від Владислава у 1620 р., а згодом їх йому підтвердив Б. Хмельницький, а й нові землі.

Згідно універсала від 21 вересня 1658 р., Л. Бороздна отримав: Горськ, Клюси та інші маєтки.

Лемешівка – ХVI

Після того, як наказного гетьмана Іоакима Сомка, обрали гетьманом на Козелецькій Раді у квітні 1662 р., в Городнянському краю згадується Вихвостів, як село, котре отримав брат чернігівського полковника І.Силича –– Степан Силич.

Іокима Сомка, 7 полковників, в числі яких був Іоаникій Силич, та багатьох інших старовинних козаків, після Ніжинської чорної ради – стратили. Події ці відомі читачам з повісті Пантелеймона Куліша „Чорна Рада” („Хроніка 1663 року”).

Іокима Сомка, 7 полковників, в числі яких був Іоаникій Силич, та багатьох інших старовинних козаків, після Ніжинської чорної ради – стратили. Події ці відомі читачам з повісті Пантелеймона Куліша „Чорна Рада” („Хроніка 1663 року”).

Лаврентій Бороздна був живий ще і у 1698 році.

Від гетьмана І. Брюховецького, обраного 17–18 червня 1663 р. на Ніжинській чорній раді простими козаками, противниками покозаченої шляхти та городового козацтва, Л. Бороздна знову отримав універсал.

У відповідь на скаргу, що його ображають сусіди та військові чиновники, він отримав захисний універсал від гетьмана Мазепи: „тут же і слободку його, прозиваєму Хрінівку, яка була через висланих наших недавніми часи відібрана від нього, заховуємо при ньому”.

До козацької старшини першим із Бороздн потрапив онук Л. Бороздни – Іван Владиславович Бороздна, який у 1728 р. став генеральним бунчужним, а у 1731 р. – „законником” (генеральний суддя). В Городнянській сотні його володіннями були: Берилівка, Мощенка, Сеньківка та Гасичівський хутір при р. Верпч.

Лемешівка – ХVІI

Після того, як наказного гетьмана Іоакима Сомка, обрали гетьманом на Козелецькій Раді у квітні 1662 р., відомий його універсал, в якому згадується Вихвостів, як село, котре отримав брат чернігівського полковника І.Силича – Степан Силич.

Іокима Сомка, 7 полковників, в числі яких був Іоаникій Силич, та багатьох інших старовинних козаків, після Ніжинської чорної ради – стратили. Події ці відомі читачам з повісті Пантелеймона Куліша „Чорна Рада” („Хроніка 1663 року”).

Лемешівка –ХVІII

Дем'яна Ігнатовича, який відіграв головну ініціативу у відновленні зруйнованої Городні, призначив чернігівським полковником у 1665 р. – гетьман І. Брюховецький. А, будучи у гетьмана Правобережної України П. Дорошенка наказним гетьманом, Д. Ігнатович, командував Чернігівським, Ніжинським та Стародубським полками в війні з російським військом. Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву. Його недруги чинили так само.

Лемешівка –ХIХ

З дочкою Д.Ігнатовича одружився В.І.Полетика, який обрав своє місце у рядах повстанців Хмельницького. Його батько – православний шляхтич („польскої нації, породи шляхетскої”) із містечка Броди (Кременецький повіт) Волинського воєводства.

Брат В.І.Полетики – шляхтич Іван Іванович Полетика загинув на війні з турками під Хотином у 1673 р., а його вдова відправила синів на навчання в Київ, щоб вони не втратили Православної віри.

У 1670–1677 роках Василь Іванович Полетика (Політика) – седнівський сотник. Йому належали: Вихвостів, Івашківка, Мощонка (Мощенка), Пекурівка, Рогізка та Рудня, яку він поселив слободою (напевно – це Політрудня (Політичеська Рудня –завод по виробництву заліза), назва якої пов’язана з прізвищем Полетики.

Населені пункти Городнянського краю спочатку увійшли до складу Седнівскої сотні.

Лемешівка – ХХ

Городнянська сотня була сформована на північному кордоні Гетьманщини з Польщею, що у XVI ст. відділяв Велике князівство Литовське від Московського князівства.

У 1672 р. гетьманом став Іван Самойловича, який був генеральним суддєю.

Чернігівським полковником став Василь Карпович Дунін-Борковський (1672–1685), а з 1685 р. В. К. Дунін-Борковський – генеральний обозний в Генеральній військовій канцелярії. Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні.

Шляхтичі та козаки, які підтримали Самойловича, отримали маєтки також і в Городнянській сотні. В. К. Дуніну-Борковському, який: в „навальних і прикрих експедиціях... з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи” – дістались: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня. Був довіреною особою у Ігнатовича, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй.

В Городнянській сотні Борковському В. К. Борковський осадив слободу Ваганичі а також, можливо, Сеньківку. Нові поселення відомі і у нащадків Борковського.

Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І.Самойловича звинуватили в зраді.

Лемешівка – ХХI

Обранню гетьманом І. Мазепи сприяла козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна – громадянська війна, що почалась після смерті Б.Хмельницького, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників. Чернігівським полковником став Я. К. Лизогуб (1687–1698), з чийого дозволу в Канів увійшли війська І. Самойловича та князя Ромадоновського.

В Городнянській сотні Лизогуб отримав „на ранг полковника”: Автуничі, Жабчичі, Солонівку, Старосілля, Перепис, Хоробичі, Хотівлю та Хрипівку, що раніше належали В. Борковському, а потім чернігівському полковнику Григорію Самойловичу – „Гетьманичу”, якого стратили 11 листопада 1687 року. Зять Стефана Бутовича, „слуги його милості, п. полковника (Я. Лизогуба) і старости седнівського“, генерального осавула з 1709 р. – Стефан Тарнавський, Стефан Тарнавський, його зять, поселив Займище (Зоряне з 1962 р.). В. В. Тарновський – засновник Чернігівського історичного музею.

З 1700 року по 1715 рік сотником був Андрій Федорович (Кипріанович) Стахович. Іван Стахович, його онук – сотник в 1755–1761 роках. Правнук А.Ф.Стаховича – Петро Петрович Стахович служив хорунжим (1809), підкоморієм (1809), та маршалом дворянства Городнянського повіту (1819–1821).

На грунтах, куплених між д.Хоробричі та д. Перепис, Стахович поселив слобідку Андріївку (Раздоричі або Разадари). Пінських селян, які тут поселились, називали пінчуками.

Лемешівка – ХХII

З 1700 року по 1721 рік тривала Північна війна. Про І. Мазепу, як ворога Росії, зокрема Петра І, так і друга Карла ХІІ, написано багато. У дружини Мазепи – Фридрикевічни була маєтність в с. Хрипівці та Конотопі.

Лемешівка – ХХIII

21 травня 1707 р. в універсалі Єлецькому монастирю: „Отець Ісаакій Васенкович, архимандрит, прохав про підтвердження новосілого селища більше милі од Мощенки обретаючагося, Лемешовою зовемого (Лемешівка), котре при наданні Мощенки за архімандритство блаженої і всевічної пам’яті Преосв. Архиєпископа Чернігівського Феодосія Углицького, дозволено гетьманом осаждати і вони осадили людьми тогобічними закордонними”.

Лемешівка – ХХIV

У 1708–1722 роках гетьманом був І. Скоропадський. Його дочка – Ірина Скоропадська та її чоловік – бунчуковий товариш Семен Юхимович Лизогуб, син чернігівського полковника Ю. Лизогуба – стали одними з найбагатших людей Гетьманщини, отримавши спадщину гетьмана Скоропадського – близько 600 дворів в різних селах. В Городянській сотні: с. Бурівка, слоб. Невкля, с. Вихвостів, с. Івашківка, с.Дроздовиця, с. Ваганичі, с. Володимирівка, д. Ільмівка, с. Ловинь, слоб. Олександрівка, д. Сухий Вир з руднею, поселення при Суховирському млині, д. Гута (гута – це „скляний завод”) та інші маєтки.

Загинув С. Ю. Лизогуб під час походу на Польщу, куди у 1734 р. відправився 11-тисячний корпус під командуванням його брата – Я.Ю.Лизогуба. Поховали С. Ю. Лизогуба в Гродно – „в кляштері Базиліанів при гарматній та дрібній стрільбі з церемонією”.

Дочка бунчукового товариша С. С. Лизогуба – Тетяна Семенівна в 1776 р. вийшла заміж за Панаса Дем’яновича Гоголя-Яновського. Тетяна Семенівна – бабуся М.В.Гоголя.

Лемешівка – ХХIII

21 травня 1707 р. в універсалі Єлецькому монастирю: „Отець Ісаакій Васенкович, архимандрит, прохав про підтвердження новосілого селища більше милі од Мощенки обретаючагося, Лемешовою зовемого (Лемешівка), котре при наданні Мощенки за архімандритство блаженої і всевічної пам’яті Преосв. Архиєпископа Чернігівського Феодосія Углицького, дозволено гетьманом осаждати і вони осадили людьми тогобічними закордонними”.

Лемешівка – ХХIV

Наступним гетьманом став П. Полуботок, чернігівський полковник у 1705 – 1723 роках.

П. Полуботок з іншими захисниками козацьких прав подав Петру І Коломацькі чолобитні (1723 р.), які також підписав городнянський сотник Я. І. Жданович. П. Полуботок загинув в Петропавлівській фортеці.

Будучи чернігівським полковником, Полуботок заселив слобідку Деревини на землі полкового села Перепис, а в Седнівській сотні Полуботку належала слобода Здрягівка. В Городнянській сотні Полуботку належали грунти поблизу таких поселень: c. Здраговка (Здрягівка), с. Жабчичі (тепер Полісся), с. Хоробричі (Хоробичі), д. Перепис, д. Овтуничі (Автуничі).

П. Полуботок, будучи чернігівським полковником, заселив слобідку Деревини на землі полкового села Перепис, а в Седнівській сотні Полуботку належала слобода Здрягівка. Його сини: Яків та Андрій уступили Деревини – С. Тарновському.

П.Полуботок збільшував кількість своїх володіннь купівлею та привласненням полкових маєтків, що належали ратушам сотенних містечек. Так він отримав близько 300 дворів. Таким Таким чином, будучи полковником 17 років, він придбав близько 3200 дворів. Таких маєтностей не мав ні один гетьман, хіба що Розумовський.

Лемешівка – ХХV

При гетьмані Д. Апостолі, у 1729 р. –1730 р., в Чернігівському полку для встановлення права власності на маєтки розглядались наявні документи та записувались свідчення місцевих старожилів – „сказки тамошніх старожилів”. Чернігівським полковником тоді був Михайло Богданов.

Лемешівка – ХХVІ

Лемешівка,

село при Тетівському болоті.

1729 р.–1730 р. 88 дворів, володіння Єлецького монастиря. Слободою Лемешівку заселив закордонними людьми архімандрит Ісакій Васинкевич на грунтах Мощенки, тому більше року Лемешівка була тільки монастирським володінням. Універсал Мазепи на володіння Лемешівкою за 1707 р. підтвердив у 1719 р. Скоропадський своїм універсалом.

Лемешівка – ХХVІI.

1765 р.–1769 р. Селянських дворів – 53, володіння Єлецького монастиря.

1770 р. Загалом в Лемешівці та Мощенці проживали: володільницьких підданих – 459, козаків – 78, бобровників – 68, стрільців – 46.

Лемешівка – ХХVІI.

Жителі лісових сіл успішно займались будницьким промислом („будами” називались лісові підприємства), тобто виготовляли „лісові товари”: будівельні матеріали, личані мотузки, дерев’яне вугілля, дьоготь, смолу, поташ, золу та іншу продукцію. Вози, зроблені в Чернігівському полку, були відомі далеко за його межами. Зайняттями жителів Городнянської сотні ще були: бортництво (тобто бджільництво), биття звірів, вилов птахів, збирання грибів та ягід.

Стрільці, бобровники і пташники мали свого отамана та користувались особливим захистом. За такий універсал, першим з яких був універсал В. Дуніна-Борковського від 5 грудня 1677 р., мисливці повинні були постачати: дичину, хижих птахів, шкіри, міхи, мед, а також сплачувати гроші. В першій пол. XVIII ст. в Городнянській сотні було 68 стрільців. За рік вони зобов’язані були надати: 50 куниць, 50 лисисиць, 300 пар рябчиків, 120 зайців. Та кількість мисливців збільшувалась, а дичини ставало мало.

28 січня 1724 р. вийшов царський указ, який встановив для стрільців значно більшу сплату за полювання. Тепер городнянським мисливцям необхідно було сплачувати в рік півтораста карбованців. Не зважаючи на це, наприкінці існування сотні, у 1774 р., тільки в Перпиському курені нараховувалось 30 стрільців (с. Хоробричі – 17, с. Ваганичі – 7, с. Хотівля – 6); а в Мощенському – 23 стрільці (с. Автуничі – 5, с. Мощенка – 11, с. Старосілля – 7).

1770 р. Загалом в Лемешівці та Мощенці проживали: володільницьких підданих – 459, козаків – 78, бобровників – 68, стрільців – 46.

Лемешівка – ХХVІIІ.

З „Опису лісів і пущ Городнянської сотні” за 1752 р., який склав бувший писар Іван Олексіївський відомі такі ліси, із збереженням тодішнього стилю викладення.

11) Ліс чорний: в урочищі – от Кромиса (?) до Попового мосту; вдовж на 3, а вшир на 1 верстов – володіння монастиря Єлецького при с. Лемешовце.

12) Чорний ліс – в урочищах: поуз річку болота Попового – до Вертерухи, поуз Гоголюм (?) ліс та Теруху – в Єлескарку річку, з Оласкорки – в Тетевське болото, да в Уюлицьке болото, да в Кримське болото, і в Опанасів острів, в Попов хутір; довжиною і шириною верстов на 10, а разстоянієм оний ліс от д. Деревин до Чернігова в 80 верстов – володіння бунчукового товариша Якова Тарновського.

13) Чорний совокупний ліс, прозиваємий Малча – в урочищах такових: от Переписького рубежика – в Чале болото, оттоль – в Уюльське (?) болото, а оттоль – у Лемешовське болото, по Попів мост, оттоль – по Перепиське болото, от того поля – по стародавне Перепиське мостище в Верпчу болото, а Верпчою – по Перепиській рубежик; довжиною оной ліс на 6, а шириною на 3 версти, разстоянієм до Чернігова в 83 верстах – володіння оного ж бунчукового А. Стаховича і бунчукового товариша Якова Тарновського.

Лемешівка– ХIX.

1859 р.– 1154 жителя.

1901 р.– 2243 жителя.

1920 р.– 2539 жителів. Господарств – 498.

Рубіж – I.

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи. 

Типовим поселенням давньоруської народності було визнано Автуницьке поселення давньоруського часу: в трикутнику між селами Лемешівка, Рубіж, Автуничі – поселення на лів. березі р. Верпч: в 2 км на захід від с. Автуничі, в 4 км на південь від с. Лемешівка, в 3 км на схід від с. Рубіж – в ур. Космівка.

Курган (раскопаний курганний могильник) – 26 насипів в 300 м на півд. схід від давньоруського поселення в ур. Космівка.

Значні поклади глини поблизу поселення сприяли розвитку гончарного виробництва. Археологи знайшли 9 гончарних горнів (XI–XII ст.), а кераміки було приблизно 97 тисяч знахідок –  з них відібрали близько 36 тисяч.  

Гончарні і залізні вироби, знайдені на Автуницькому поселенні, цілком відповідають загальному рівню розвитку давньоруських ремесел, хоч і поступаються  міським виробам і повторюють їх.

    Все це дозволило зробити висновок, що Автуницьке поселення було таким-же визначним давньоруським центром гончарного виробництва, як Вишгород, Бєлгород та інші. Сільська культура незначно поступалась міській.

„Гради многи им-же несть числа” були знищені під час війни з монголо-татарами. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів! 

Рубіж – II.

1859 р.– 25 жителів. 

Центральний маєток поміщиці Марії Михайлівни Оболонської знаходився в Петрівці, а маєток її дочки Поліни Василівни – в Рубежі. Заміж П.В.Оболонська вийшла за полковника лейб-гвардії Павловського полку Кирила Васильовича Величка. Вони дуже захоплювались породистими конями, яких у них був цілий табун. Були навіть арабські скакуни. В маєток був закуплений цілий табун кіргизьких коней. Пелагея Василівна була чудовою наїздницею.