№ 22 (18).

Лемешівська с/рада.

Населені пункти у XVIII – XX ст.

1.Лемешівка,

село при Тетівському болоті.

2.Мальча,

хутір ХІХ або ХХ ст. ?

3.Рубіж,

х. Глинище або х. Рубіж. 

Лемешівка – I

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси (ще в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну). Із кам’яного віку більшість археологічних знахідок відноситься до останнього його періоду – неоліту. Значна частина Полісся довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, але настало потепління і, слідом за північними оленями, тут з’явились мисливці з Прибалтики. Одним із найважливіших досягнень неоліта було виготовлення керамічного посуду. Із кременя виготовлялись вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н.е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця.

Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу.

Найближче до Лемешівки село, де знайдено поселення доби неоліту  – „Дроздовиця–1” – в 1 км на півд. від півд. окраїни с.Диханівка.

Лемешівка – II.

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е., коли з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена, коли з винаходом бронзи (сплаву міді та олова), стався перехід до бронзового віку. . Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Кераміка середньодніпровської культури (XXVI–XV ст. до н.е.) ранньої бронзи, прикрашена: лінійним, „мотузковим”, „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань, розчесами. У кераміки сосницької культури (вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської (XI–IX ст. до н. е.) прикрашення: „мотузковим”, лінійним, геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами.

Поселення бронзового віку: „Пойма–1” (пос. бронзового віку – лебедівська культура) – в 1,2 км на півн. схід від схід. окраїни с.Андріївка і в 1 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, в поймі р. Верпч; „Пойма–2” (пос. бронзового віку – сосницька культура) – в 700 м на півн. схід від схід. окраїни Андріївки і в 1,2 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, на прав. березі р. Верпч. 

Лемешівка – III.

Першими поліськими культурами залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхновська (IV–II ст. до н.е.) культури. Належали вони предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхновської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів.

Для кераміки наступної культури залізного віку – зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), відкритої вперше поблизу с. Зарубинці (Черкаська обл.), характерні прикрашення нігтевими вдавлюваннями або орнаментом „виноградне гроно”.

Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька культура, були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. 

Лемешівка – IV.

Городище поблизу с. Мощенка: ранньозалізний вік (милоградська культура), зарубинецька культура (пізня зарубинецька культура – І–ІІ ст.) – постзарубинецькі культури до VI–VIII ст. н.е), колочинська культура – в 600 м від села, вище за течиєю р. Тетева, на заболоченому лівому березі, на узвишші (15–20 м) берегового миса, обмеженого с двох сторін ярами, в ур. Горщина. Племена колочинської культури (городище цієї культури (V–VІІ ст. н.е.) знайдено біля с. Колочин (Гомельська обл.), уламки кераміки якої знайдені на городищі, була балтськими, а також, можливо, слов’янськими; використовували городища попередніх племен залізного віку, які колись належали милоградській культурі.

У племен постзарубинецьких культур, які теж використовували це городище, існував зв’язок з племенами юхнівської культури, частина знахідок схожа на вироби і дніпро-двинської культури. Знайдений тут серп схожий на вироби пеньківської культури (V–VІІ ст. н.е.), що, напевно, належала антським племенам, вцілілим від нашестя гунів.

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), яка в IV ст. пережила нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення Правобережжя Дніпра схожа частина поселень Лівобережжя.

Поселення ранньослов’янського часу –  „Тетева–1”: пос. епохи бронзи, ранньослов’янського часу – в 1,5 км на північ від с. Деревини, в витоках р. Тетева; „Тетева–2”: пос. епохи бронзи, ранньослов’янського часу (І пол. І тис.) – в 1,5 км на північ від с. Деревини, у витоках р. Тетева.

Лемешівка – V.

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” .

Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними білоруського археолога О. А. Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу, і Тетеви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями.

Лемешівка – VI.

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи.

Необхідність вивчення давньоруского сільського життя з’явилась давно. Адже в селах проживала більша частина населення, а сільське господарство було покладено в основу економіки та визначало розвиток культури і ремесел.

Після довгих пошуків поселення, необхідного для проведення відповідних розкопок, археологи вирішили зупинитись на землях літопісної Сновської тисячи, де, порівняно з сусідніми волосятми, знаходиться значно менше городищ та феодальних замків XI–XIII століть. Це дозволяє зробити висновок, що в часи постійних міжусобних війн між Чернігівським і Новгород-Сіверським князівствами феодальні зміни в Сновській тисячі відбувались значно повільніше, ніж в сусідніх землях і тут збереглись громади, вільні від князівської влади.

Типовим поселенням давньоруської народності було визнано поселення в ур. Космівка на лів. березі р. Верпч, в трикутнику між селами: Лемешівка, Рубіж, Автуничі – в 2 км на півн. захід від с. Автуничі, в 4 км на південь від с. Лемешівка, в 3 км на схід від с. Рубіж. Вибір зупинився на цьому поселенні, названому Автуницьким поселенням, ще і тому що воно знаходиться далеко від відомих міст та в стороні від торгівельних шляхів, а значить – не було під їх впливом.

Значні поклади глини поблизу поселення сприяли розвитку гончарного виробництва. Археологи знайшли 9 гончарних горнів (XI–XII ст.), а кераміки було приблизно 97 тисяч знахідок – з них відібрали близько 36 тисяч.

Все це дозволило зробити висновок, що Автуницьке поселення було таким-же визначним давньоруським центром гончарного виробництва, як Вишгород, Бєлгород та інші. Вироби гончарів з цих поселень були відомі далеко за їх межами.

Лемешівка – VII.

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), В.Листвен, записаний першим, як прикордонне село, та сусідный М. Листвен, володіння „владики Брянського”, – на півночі від них відзгадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).

Археологи знайшли післямонгольську кераміку в районі: Солонівка – пос. „Дюна” (ХІІІ – ХІV ст.) – в 600 м на півн. схід від схід. част. села на лів. березі р. Верпч; Хоробичі: пос. залізного віку (пізньозарубинецька культура (1–11 ст. н.е.), ранньослов’янського часу (київська культура), пос. XIII–XIV ст. – в 2,6 км на півн. схід від села на прав. березі р. Верпч.

Лемешівка – VIII.

На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало – так, в Чернігівському повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів.  В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу.

З литовськими шляхтичами Борозднами, починаючи з XVI ст., пов’язано заселення півночі Сіверської землі. У 1626 р. в низині Тятиви (Тетиви), притоку Снову, згадується Мощенка, назва якої виникла, можливо, тому, що село розбудовувалось по обох берігах струмка Немуша, через який поклали міст.

Мабуть, всім відомо, що Городня заснована польським дворянином Фащем в часи польського володіння.

Грунти, що належали Мартину Фащу, в 1637 р. купив Богдан Бутович, який належав до руської православної шляхти. Так, у 1637 р. Б.Бутович став власником Старосілля та Солонівки, а також Хотівлі та слободи Смяч (тепер Травневе). У 1644 р. Бутович одружився на дочці канівського полковника Ю. І. Голуба. Біля д.Перепис, при р. Терюха, в урочище Деревини колись працювала буда. Тут знаходився поташний завод, що належав Фащам, але під час війни Деревинську буду розорили.

Лемешівка – ІХ.

Під час повстання Б. Хмельницького Ян Казимир ІІ, новий польський король, намагаючись заручитися підтримкою різних шляхтичів, 27 березня 1649 р. надав привілегію за служби Богдану Бутовичу, „шляхетно урожоному”, але нащадки Бутовича відомі на службі Війська Запорізького.

Бороздни і Фащі приєднались до повстанців Хмельницького – війська Запорізького. Богдан Хмельницький підтвердив володіння тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди козаків.

Лемешівка – Х

Після смерті Б. Хмельницького почалась громадянська війна – Руїна, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників.

Так, новий гетьман Виговський у 1658 р. надав вищезгаданому Л. Бороздні свій універсал: „Побачивши прислугу у війську нашому пана Лаврентія Бороздни, який і зараз і кожної дороги не пропускає до війська становлячись, зараховуємо при власних маєтностях, батьківським правом йому належних, при містечку Горську та селами до нього належним зо всіма належними пажитками”. Цими маєтками були не тільки ті землі, що Йосип Бороздна отримав від Владислава у 1620 р., а згодом їх йому підтвердив Б. Хмельницький, а й нові землі.

Згідно універсала від 21 вересня 1658 р., Л. Бороздна отримав: Горськ, Клюси, Куршановичі, Жовідь, Медведево, Ярцево, Заничі, Бахаєвське, пусте Бутовське, Тростянське, Рощиненське, Роєвське, Гарцево з млином, Хоромне, пусте Борозне, плец з будинками в Стародубі та інші маєтки. Згодом Л. Бороздна, під впливом якого також знаходився сусідній Погар, резиденція Погарської сотні, за невідомі відзнаки став військовим товаришем.

Лемешівка – ХІ

Від наступного гетьмана І. Брюховецького, обраного 17–18 червня 1663 р. на Ніжинській чорній раді простими козаками, противниками покозаченої шляхти та городового козацтва, Л. Бороздна знову отримав універсал.

Лемешівка – ХІІ

Власником Мощонки (Мощенки) став седнівський сотник (1670–1677) Василь Іванович Полетика (Політика), який одружився з дочкою гетьмана Д.Ігнатовича. Шляхтич В.І.Полетика обрав своє місце у рядах повстанців.

До козацької старшини першим із Бороздн потрапив онук Лаврентія Бороздни – Іван Владиславович Бороздна, який у 1728 р. став генеральним бунчужним, а у 1731 р. – „законником” (генеральний суддя). В Городнянській сотні його володіннями були: Берилівка, Мощенка (Мощенка), Сеньківка та. Гасичевський хутір при р.Верпч.

Лемешівка – XІІІ

Лаврентій Бороздна був живий ще і у 1698 році. У відповідь на скаргу, що його ображають сусіди та військові чиновники, він отримав захисний універсал від гетьмана Мазепи: „тут же і слободку його, прозиваєму Хрінівку, яка була через висланих наших недавніми часи відібрана від нього, заховуємо при ньому”.

Лемешівка – XІV

До козацької старшини першим із Бороздн потрапив онук Л. Бороздни – Іван Владиславович Бороздна, який у 1728 р. став генеральним бунчужним, а у 1731 р. – „законником” (генеральний суддя). В Городнянській сотні його володіннями були: Берилівка, Мощенка, Сеньківка та Гасичівський хутір при р. Верпч.

Лемешівка – XV.

21 травня 1707 р. в універсалі Єлецькому монастирю: „Отець Ісаакій Васенкович, архимандрит, прохав про підтвердження новосілого селища більше милі од Мощенки обретаючагося, Лемешовою зовемого (Лемешівка), котре при наданні Мощенки за архімандритство блаженої і всевічної пам’яті Преосв. Архиєпископа Чернігівського Феодосія Углицького, дозволено гетьманом осаждати і вони осадили людьми тогобічними закордонними”.

Лемешівка–XVІ.

Лемешівка, село при Тетівському болоті.

1729 р.–1730 р. 88 дворів, володіння Єлецького монастиря. Слободою Лемешівку заселив закордонними людьми архімандрит Ісакій Васинкевич на грунтах Мощенки, тому більше року Лемешівка була тільки монастирським володінням. Універсал Мазепи на володіння Лемешівкою за 1707 р. підтвердив у 1719 р. Скоропадський своїм універсалом.

Лемешівка–XVІІ.

1765 р.–1769 р. Селянських дворів – 53, володіння Єлецького монастиря.

1770 р. Загалом в Лемешівці та Мощенці проживали: володільницьких підданих – 459, козаків – 78, бобровників – 68, стрільців – 46.

Лемешівка– XVІІІ.

Річки.

Тетева – витікає з болота Кримок напроти с. Лемешівки, а впадає в Снов за слободою Гасичівка – в Стародубському краю. В р. Тетеву впадає р. Глиненка, витоки якої поблизу Лемешівки, а протікає р. Глиненка поблизу Берилівки.

В р. Тетеву також впадає р. Верпча (Верпч), яка починається в болоті Перерост та в лісі Мальча (урочище Рубежик тоді було кордоном з Могильовським намісництвом), а протікає р. Верпча (довжина 18 верст) за Андріївкою та Автуничами. Притоки Верпчі: р. Двина (витікає з „ключів”), р. Солоківка (витікає з болота Медвідного) та р. Став (витікає з „криниці”, а впадає в р. Верпчу за Солонівкою).

Лемешівка–ХІX.

Ліси.

Ліс чорний: в урочищі – от Кромиса (?) до Попового мосту; вдовж на 3, а вшир на 1 верстов – володіння монастиря Єлецького при с. Лемешовце.

Чорний совокупний ліс, прозиваємий Малча – в урочищах такових: от Переписького рубежика – в Чале болото, оттоль – в Уюльське (?) болото, а оттоль – у Лемешовське болото, по Попів мост, оттоль – по Перепиське болото, от того поля – по стародавне Перепиське мостище в Верпчу болото, а Верпчою – по Перепиській рубежик; довжиною оной ліс на 6, а шириною на 3 версти, разстоянієм до Чернігова в 83 верстах – володіння оного ж бунчукового А. Стаховича і бунчукового товариша Якова Тарновського.

Лемешівка– ХIX.

1859 р.– 1154 жителя.

1901 р.– 2243 жителя.

1920 р.– 2539 жителів. Господарств – 498.

Рубіж – I.

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи. 

Типовим поселенням давньоруської народності було визнано Автуницьке поселення давньоруського часу: в трикутнику між селами Лемешівка, Рубіж, Автуничі – поселення на лів. березі р. Верпч: в 2 км на захід від с. Автуничі, в 4 км на південь від с. Лемешівка, в 3 км на схід від с. Рубіж – в ур. Космівка.

Курган (раскопаний курганний могильник) – 26 насипів в 300 м на півд. схід від давньоруського поселення в ур. Космівка.

Значні поклади глини поблизу поселення сприяли розвитку гончарного виробництва. Археологи знайшли 9 гончарних горнів (XI–XII ст.), а кераміки було приблизно 97 тисяч знахідок –  з них відібрали близько 36 тисяч.  

Гончарні і залізні вироби, знайдені на Автуницькому поселенні, цілком відповідають загальному рівню розвитку давньоруських ремесел, хоч і поступаються  міським виробам і повторюють їх.

    Все це дозволило зробити висновок, що Автуницьке поселення було таким-же визначним давньоруським центром гончарного виробництва, як Вишгород, Бєлгород та інші. Сільська культура незначно поступалась міській.

„Гради многи им-же несть числа” були знищені під час війни з монголо-татарами. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів! 

Рубіж – II.

1859 р.– 25 жителів. 

Центральний маєток поміщиці Марії Михайлівни Оболонської знаходився в Петрівці, а маєток її дочки Поліни Василівни – в Рубежі. Заміж П.В.Оболонська вийшла за полковника лейб-гвардії Павловського полку Кирила Васильовича Величка. Вони дуже захоплювались породистими конями, яких у них був цілий табун. Були навіть арабські скакуни. В маєток був закуплений цілий табун кіргизьких коней. Пелагея Василівна була чудовою наїздницею.