№ 22 (18).

Лемешівська с/рада.

Населені пункти у XVIII – XX ст.

1.Лемешівка,

село при Тетівському болоті.

2.Мальча,

хутір ХІХ або ХХ ст. ?

3.Рубіж,

х. Глинище або х. Рубіж. 

Лемешівка – I.

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с.Клюси. Більшість археологічних знахідок із кам’яного віку відноситься до останнього його періоду – неоліту. Із кременя виготовлялись вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти. Значна частина Полісся довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, але настало потепління і, слідом за північними оленями, тут з’явились мисливці з Прибалтики. Одним із найважливіших досягнень неоліта було виготовлення керамічного посуду. Із кременя виготовлялись вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н.е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця.

Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу.

Найближче до Лемешівки село, де знайдено поселення доби неоліту – „Дроздовиця–1” (пос. доби неоліту) – в 1 км на півд. від півд. окраїни с.Диханівка.

Лемешівка – II.

Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен.

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е. – тоді на Полісся з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена; з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку.

На Полісся тоді з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена.

Кераміка середньодніпровської культури (XXVI–XV ст. до н.е.) ранньої бронзи, прикрашена: лінійним, „мотузковим”, „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань, розчесами. У кераміки сосницької культури (вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської культури (II тис. до н. е. – вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) пізньої бронзиприкрашення: „мотузковим”, лінійним, геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами.

Поселення бронзового, відомі недалеко від Лемешівки: „Пойма–1” (пос. бронзового віку – лебедівська культура) – в 1,2 км на півн. схід від схід. окраїни с.Андріївка і в 1 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, в поймі р. Верпч; „Пойма–2” (пос. бронзового віку – сосницька культура) – в 700 м на півн. схід від схід. окраїни Андріївки і в 1,2 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, на прав. березі р. Верпч та інші поселення.

Лемешівка – III.

Першими поліськими культурами залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (IV–II ст. до н.е.) культури. Належали вони предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Милоградська культура, ймовірно, належала неврам, а юхнівська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхнівської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхнівська – будинам або меланхленам.

Лемешівка – IV.

В ті часи, коли існувала наступна культура залізного віку – зарубинецька (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), історикам Римської імперіі були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей.

Для кераміки наступної культури залізного віку – зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), відкритої вперше поблизу с. Зарубинці (Черкаська обл.), характерні прикрашення нігтевими вдавлюваннями або орнаментом „виноградне гроно”.

Лемешівка  – V

В с. Мощенка відоме городище в 600 м від села, вище за течиєю р. Тетева, на заболоченому лівому березі, на узвишші (15–20 м) берегового миса, обмеженого с двох сторін ярами, в урочищі Горщина. Городище складається з двох окремих городищ, розташованих на протилежних схилах яра, а від плато мис.

Перше городище в ур. Горщина має розміри 65 х 35 м. Вал, що роз’єднує городище, в довжину досягає 20 м, шириною близько 6 м, висотою 1,5–2 м. Друге городище знаходиться вище першого на 3 – 5 м. Вал другого городища в довжину досягає 110 м, ширина 3 – 5 м, висота до 1,5 м. Ці городища входили до єдиної системи укріплень, підступи до якого прострілювались з башти типа „донжона”.

Тут працювала експедиція Ермітажа. А почались все з того, що М.І.Євсієнко знайшов в ур. Горщина бронзову бляшку, яка нагадує фігурки знаменитого мартинівського кладу (VІІ ст.). Значна частина знахідок належить до пізньої зарубинецької культури (І – ІІ ст.) і постзарубинецьких культур, зокрема до VI–VIII ст. н.е. Городище зведене племенами милоградської культури – потім було у племен постзарубинецьких культур.

Уламки кераміки знайдені на городищі в ур. Горщина належали колочинській культурі, яка була балтською, а також, можливо, слов’янською. Городище цієї культури (V–VІІ ст. н.е.) знайдено біля с.Колочин Гомельської обл. Племена колочинської культури використовували городища попередніх племен залізного віку. На металевий вироб, знайдений на городищі в ур. Горщина, не схожі ніякі інші відомі вироби залізного віку.

У племен постзарубинецьких культур, які теж використовували городище в ур. Горщина, існував зв’язок з племенами юхнівської культури, частина знахідок схожа на вироби і дніпро-двинської культури. Знайдений тут серп схожий на вироби пеньківської культури (V–VІІ ст. н.е.), що, напевно, належала антським племенам, вцілілим від нашестя гунів.

Сеньківка – VІ

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), які в IV ст. пережили нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина поселень Лівого берега.

Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською а також, можливо, балтською. Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською. Поселення ранньослов’янського часу: „Верпч–3”: пос. ранньослов’янського часу (сер. І тис.), давньоруського часу – в 2,5 км на півн. схід від села, на прав. березі р. Верпч; „Старосілля”: пос. ранньослов’янського часу (київська культура), давньоруського часу – в 400 м на півн. схід від с. Старосілля і в 1,7 км на захід від півд. окраїни с. Андріївка, на мисі лів. берега р. Верпч та інші поселення.

Сеньківка – VІІ

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” . Довгий час сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними білоруського археолога О. А. Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу, і Тетеви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями. Довжина прикордонних болот від Добрянки до Сеньківки близько 40 км, а їх ширина приблизно 2 км.

Сеньківка – VІІІ

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи.

Типовим сільським поселенням давньоруської народності було визнано поселення в ур. Космівка на лів. березі р. Верпч, в трикутнику між селами: Лемешівка, Рубіж, Автуничі – в 2 км на півн. захід від с. Автуничі, в 4 км на південь від с. Лемешівка, в 3 км на схід від с. Рубіж. Вибір зупинився на цьому поселенні, названому Автуницьким поселенням. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів!

Лемешівка – IХ.

Устрій Сіверської землі в часи панування Великого князівства Литовського нагадував давньоруський. Сіверська шляхта склалась із нащадків дружинників, бояр, а також іноземців. Шляхтичів зв’язали міцні службові і родинні стосунки, що пережили не одну державу. Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), В.Листвен, записаний першим, як прикордонне село, та сусідный М.Листвен, володіння „владики Брянського”, – на півночі від них відзгадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).

Археологи знайшли післямонгольську кераміку в районі: Солонівка – пос. „Дюна” (ХІІІ – ХІV ст.) – в 600 м на півн. схід від схід. част. села на лів. березі р. Верпч; Хоробичі: пос. залізного віку (пізньозарубинецька культура (1–11 ст. н.е.), ранньослов’янського часу (київська культура), пос. XIII–XIV ст. – в 2,6 км на півн. схід від села на прав. березі р. Верпч.

Лемешівка – Х.

XVII „бунташне” століття почалось для Московського царства –Смутою, під час якої Річ Посполита підтримувала самозванців, починаючи з Лжедмитра І. А в 1618 р. новий московський цар Михайло Федорович Романов, згідно Деулинського перемир’я, уступив польському королю Сигизмунду ІІІ – Сіверську та Смоленську землі. На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було поселень було дуже мало. Так, в Чернігівському повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів.

В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу.

З польськими шляхтичами Фащами в часи польського володіння пов’язано заснування Городні, а також заселення півночі Сіверської землі. Біля д.Перепис, при р.Терюха, в урочище Деревини колись працювала буда. Тут знаходився поташний завод, що належав Фащам, але під час війни Деревинську буду розорили, а в цій місцевості поселились два козаки – Кусії, які через декілька років переселились в Автуничі.

Грунти, що належали Мартину Фащу, в 1637 р. купив Богдан Бутович, який належав до руської православної шляхти. Так, у 1637 р. Б.Бутович став власником Старосілля та Солонівки, а також Хотівлі та слободи Смяч (тепер Травневе). У 1644 р. Бутович одружився на дочці канівського полковника Ю. І. Голуба.

Лемешівка – ХI.

Під час повстання Б. Хмельницького Ян Казимир ІІ, новий польський король, намагаючись заручитися підтримкою різних шляхтичів, 27 березня 1649 р. надав привілегію за служби Богдану Бутовичу, „шляхетно урожоному”, але нащадки Бутовича відомі на службі Війська Запорізького. До повстанців Хмельницького приєднались Фащі.

Лемешівка – ХIV.

Після смерті Б. Хмельницького почалась громадянська війна – Руїна, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників.

Так, новий гетьман Виговський у 1658 р. надав вищезгаданому Л. Бороздні свій універсал. Цими маєтками були не тільки ті землі, що Йосип Бороздна отримав від Владислава у 1620 р., а згодом їх йому підтвердив Б. Хмельницький, а й нові землі.

Згідно універсала від 21 вересня 1658 р., Л. Бороздна отримав: Горськ, Клюси, Куршановичі, Жовідь, Медведево, Ярцево, Заничі, Бахаєвське, пусте Бутовське, Тростянське, Рощиненське, Роєвське, Гарцево з млином, Хоромне, пусте Борозне, плец з будинками в Стародубі та інші маєтки. Згодом Л. Бороздна, під впливом якого також знаходився сусідній Погар, резиденція Погарської сотні, за невідомі відзнаки став військовим товаришем.

Лемешівка – ХV

Від наступного гетьмана І. Брюховецького, обраного 17–18 червня 1663 р. на Ніжинській чорній раді простими козаками, противниками покозаченої шляхти та городового козацтва, Л. Бороздна знову отримав універсал.

Лемешівка – ХVІ

Дем'яна Ігнатовича, який відіграв головну ініціативу у відновленні зруйнованої Городні, призначив чернігівським полковником у 1665 р. – гетьман І. Брюховецький. А, будучи у гетьмана Правобережної України П. Дорошенка наказним гетьманом, Д. Ігнатович, командував Чернігівським, Ніжинським та Стародубським полками в війні з російським військом. Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву. Його недруги чинили так само.

З дочкою Д.Ігнатовича одружився В.І.Полетика, який обрав своє місце у рядах повстанців Хмельницького. Про Полетику відомо, що його батько – православний шляхтич („польскої нації, породи шляхетскої”) із містечка Броди (Кременецький повіт) Волинського воєводства.

Брат В.І.Полетики – шляхтич Іван Іванович Полетика загинув на війні з турками під Хотином у 1673 р., а його вдова відправила синів Павла та Григорія на навчання в Київ, щоб вони не втратили Православної віри.

Василь Іванович Полетика (Політика) – седнівський сотник. Полетике належали: Вихвостів, Івашківка, Мощонка (Мощенка), Пекурівка, Рогізка та Рудня, яку він поселив слободою (напевно – це Політрудня (Політичеська Рудня –завод по виробництву заліза), назва якої пов’язана з прізвищем Полетики.

У 1670–1677 роках Василь Іванович Полетика (Політика) – седнівський сотник.

Населені пункти Городнянського краю спочатку увійшли до складу Седнівскої сотні.

Лемешівка – ХVІІ

Від наступного гетьмана І. Брюховецького, обраного 17–18 червня 1663 р. на Ніжинській чорній раді простими козаками, противниками покозаченої шляхти та городового козацтва, Л. Бороздна знову отримав універсал.

Лемешівка – ХVІІІ

До козацької старшини першим із Бороздн потрапив онук Лаврентія Бороздни – Іван Владиславович Бороздна, який у 1728 р. став генеральним бунчужним, а у 1731 р. – „законником” (генеральний суддя). В Городнянській сотні його володіннями були: Берилівка, Мощенка (Мощенка), Сеньківка та. Гасичевський хутір при р.Верпч.

Лемешівка – ХІХ

Власником Мощонки (Мощенки) став седнівський сотник (1670–1677) Василь Іванович Полетика (Політика), який одружився з дочкою гетьмана Д.Ігнатовича. Шляхтич В.І.Полетика обрав своє місце у рядах повстанців.

До козацької старшини першим із Бороздн потрапив онук Лаврентія Бороздни – Іван Владиславович Бороздна, який у 1728 р. став генеральним бунчужним, а у 1731 р. – „законником” (генеральний суддя). В Городнянській сотні його володіннями були: Берилівка, Мощенка (Мощенка), Сеньківка та. Гасичевський хутір при р.Верпч.

Лаврентій Бороздна був живий ще і у 1698 році. У відповідь на скаргу, що його ображають сусіди та військові чиновники, він отримав захисний універсал від гетьмана Мазепи: „тут же і слободку його, прозиваєму Хрінівку, яка була через висланих наших недавніми часи відібрана від нього, заховуємо при ньому”.

Лемешівка – XXІ

До козацької старшини першим із Бороздн потрапив онук Л. Бороздни – Іван Владиславович Бороздна, який у 1728 р. став генеральним бунчужним, а у 1731 р. – „законником” (генеральний суддя). В Городнянській сотні його володіннями були: Берилівка, Мощенка, Сеньківка та Гасичівський хутір при р. Верпч.

Лемешівка – XXІІ.

21 травня 1707 р. в універсалі Єлецькому монастирю: „Отець Ісаакій Васенкович, архимандрит, прохав про підтвердження новосілого селища більше милі од Мощенки обретаючагося, Лемешовою зовемого (Лемешівка), котре при наданні Мощенки за архімандритство блаженої і всевічної пам’яті Преосв. Архиєпископа Чернігівського Феодосія Углицького, дозволено гетьманом осаждати і вони осадили людьми тогобічними закордонними”.

Лемешівка – XXІІІ.

Річки.

Тетева – витікає з болота Кримок напроти с. Лемешівки, а впадає в Снов за слободою Гасичівка – в Стародубському краю. В р. Тетеву впадає р. Глиненка, витоки якої поблизу Лемешівки, а протікає р. Глиненка поблизу Берилівки.

В р. Тетеву також впадає р. Верпча (Верпч), яка починається в болоті Перерост та в лісі Мальча (урочище Рубежик тоді було кордоном з Могильовським намісництвом), а протікає р. Верпча (довжина 18 верст) за Андріївкою та Автуничами. Притоки Верпчі: р. Двина (витікає з „ключів”), р. Солоківка (витікає з болота Медвідного) та р. Став (витікає з „криниці”, а впадає в р. Верпчу за Солонівкою).

Лемешівка–ХІX.

Ліси.

Ліс чорний: в урочищі – от Кромиса (?) до Попового мосту; вдовж на 3, а вшир на 1 верстов – володіння монастиря Єлецького при с. Лемешовце.

Чорний совокупний ліс, прозиваємий Малча – в урочищах такових: от Переписького рубежика – в Чале болото, оттоль – в Уюльське (?) болото, а оттоль – у Лемешовське болото, по Попів мост, оттоль – по Перепиське болото, от того поля – по стародавне Перепиське мостище в Верпчу болото, а Верпчою – по Перепиській рубежик; довжиною оной ліс на 6, а шириною на 3 версти, разстоянієм до Чернігова в 83 верстах – володіння оного ж бунчукового А. Стаховича і бунчукового товариша Якова Тарновського.

Лемешівка– ХIX.

1859 р.– 1154 жителя.

1901 р.– 2243 жителя.

1920 р.– 2539 жителів. Господарств – 498.

Рубіж – I.

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи. 

Типовим поселенням давньоруської народності було визнано Автуницьке поселення давньоруського часу: в трикутнику між селами Лемешівка, Рубіж, Автуничі – поселення на лів. березі р. Верпч: в 2 км на захід від с. Автуничі, в 4 км на південь від с. Лемешівка, в 3 км на схід від с. Рубіж – в ур. Космівка.

Курган (раскопаний курганний могильник) – 26 насипів в 300 м на півд. схід від давньоруського поселення в ур. Космівка.

Значні поклади глини поблизу поселення сприяли розвитку гончарного виробництва. Археологи знайшли 9 гончарних горнів (XI–XII ст.), а кераміки було приблизно 97 тисяч знахідок –  з них відібрали близько 36 тисяч.  

Гончарні і залізні вироби, знайдені на Автуницькому поселенні, цілком відповідають загальному рівню розвитку давньоруських ремесел, хоч і поступаються  міським виробам і повторюють їх.

    Все це дозволило зробити висновок, що Автуницьке поселення було таким-же визначним давньоруським центром гончарного виробництва, як Вишгород, Бєлгород та інші. Сільська культура незначно поступалась міській.

„Гради многи им-же несть числа” були знищені під час війни з монголо-татарами. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів! 

Рубіж – II.

1859 р.– 25 жителів. 

Центральний маєток поміщиці Марії Михайлівни Оболонської знаходився в Петрівці, а маєток її дочки Поліни Василівни – в Рубежі. Заміж П.В.Оболонська вийшла за полковника лейб-гвардії Павловського полку Кирила Васильовича Величка. Вони дуже захоплювались породистими конями, яких у них був цілий табун. Були навіть арабські скакуни. В маєток був закуплений цілий табун кіргизьких коней. Пелагея Василівна була чудовою наїздницею.