ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ДРУГА
РЕВОЛЮЦІЙНЕ ГНІЗДО
При спомині про 1905 р. пригадуються рядки з поезії Е. Багрицького „Пушкин”.
„Как тяжкий бык, копытом бьющий травы
Крупноголовый, полный страшных сил,
Здесь пятый год, великий и кровавый,
Чудовищную ношу протащил”.
Ноша ця, за оцінкою радянських істориків, одержала загальну назву революції 1905–1907 років. Одними з самих бурхливих подій в ті роки стали – „аграрні хвилювання”. Саме під таким заголовком з’явилась книга І. Г. Дроздова в одному з центральних видавництв Радянського Союзу в 1925 році.
Книга ця містить неопубліковані, принаймі до 1925 р., архівні данні колишнього Чернігівського губернського жандармського управління, а також інші архівні матеріали. Вони проливають світло на події цього часу і в Городянському повіті.
З архівних матеріалів колишнього Чернігівського губернського жандармського управління відомо, що в Городянському повіті розгроми поміщицьких маєтків почались з 24 жовтня і продовжувались безперервно до 1 листопада 1905 р.
Чернігівське губернське жендармське управління повідомляло ось про що:
1) У ніч на 24 жовтня група селян вигнала службовців економії поміщика Лизогуба в с. Куликівці. Все майно було пограбоване. На другий день справник доносив, що: „Селяни з різних сіл їдуть в економію забирати хліб”.
2) 25 жовтня селяни розгромили лісову контору купця Богданова поблизу Сеньківки.
3) 26 жовтня вібувсь напад на садибу поміщика Єнько в Ріпках. Погромники потрощили мебель в домах, пограбували урожай.
4) 26 жовтня був здійснений напад на садибу Бакуринського в с. Церковище. Урожай було пограбовано.
5) В цей же день був здійснений напад на садибу поміщика Свєчина в х. Ковалівка. Всі будівлі та винокурний завод були спалені, майно пограбовано.
6) Того ж дня здійснений напад на дуже багату садибу цього ж поміщика в с. Тупичеві. Закінчивсь горезвісний день нападом на садибу Дуніна-Борковського у селі Великий Листвен.
7) Тоді ж стався напад на садибу Дуніна-Борковського в с. Великому Листвені. Всі будівлі були спалені, майно пограбовано.
В с. Буянки селяни захищали економію дворянки Коробкиної, при цьому одного з нападників вбили, а другого важко поранили. Виявилось, що вбиті селяни вже встигли прийняти участь у пограбуванні єврейських лавок та будинків у с. Івашківці і економії Карвольського-Гриневського у Вихвостові, де, як і в інших селах, поширювались чутки, що бити панів і євреїв дозволено.
Що ж підганяло погромників на такі вчинки? А ось що.
Напередодні в селах була розповсюджена така прокламація за підписом „селянської спілки партії соціалістів-революціонерів (с. р.-ів)”:
„Товариші селяни! Настав наш час одержати землю і волю. Скористуймося ж і ми цим випадком – загальним всеросійським страйком залізничників... Час і нам, сільськім орачам, взятись за нашу роботу. Тому, 19 жовтня в’їдемо (зберігаємо орфографію оригіналу) всі до одного селянина в панські ліси Борковського, Свєчина і інші ліси. Сміливо друзі! Не бійтесь ніякої поліції і солдат. Сила тепер на нашому боці. Піднято зброю по всіх містах і селах. Хай живе земля і воля!”
В тому ж поселенні Великий Листвен 27 жовтня погрому був підданий маєток Ачкевич, вже другий за рахунком. Наводимо небезінтересне показання керуючого цим маєтком:
„У жовтні серед місцевих селян розповсюдилось сильне бродіння і хвилювання, яке дійшло до того, що в 20 числах кілька маєтків, розміщених по сусідству, було розгромлено і спалено. До мене дійшли чутки, що й економію моєї володарки збираються розгромити. Дехто з селян навіть передавав мені призначену дату погрому і радив, що, якщо я хочу врятувати економію, то необхідно піти в Городню і відшукати там місцевого жителя Пінчука. Під його впливом, мовляв, селяни не зачеплять економії. Я поспішив виконати цю пораду. Але Пінчука в Городні не знайшов.
При поверненні назад по дорозі наздогнав: Железняка, Гутора, Лузана, Левченка та інших жителів, що повертались із Городні у Листвен, і були, як мені стало відомо, товаришами і компаньйонами Пінчука. Я звернувся до них з проханням допомогти мені врятувати економію, в чому вони мені висловили співчуття і навіть лаяли тих, хто посягав на економію. Отож я посадив до себе в екіпаж Железняка і привіз в економ. На подвір’ї нас зустрів цілий гурт чоловіків і баб. Мені і Желєзняку вдалося всю цю ніч не допустити грабежу.
Настав ранок 27 жовтня. Десь о піввосьмій ранку подвір’я економії знову наповнилось людьми. Але ніхто з них не заважувавсь приступати до непопулярної акції. Та ось з’явивсь Пінчук і, немовби предводитель, розпочав погром. Спочатку були виломані двері будинку, потім почавсь його грабіж і розгром. Під час цієї розгромної пошесті я бачив, - на подвір’ї економії стояли вчительки місцевої школи Бухова і Кулик і не тільки не зупиняли селян, але весь час немовби з радістю посміхались. Ці наставниці, наскільки я знаю, кілька разів справлялись, чи скоро розпочнуть громити садибу місцевої поміщиці Богданової, – немовби чекаючи грабежу.
Додам, що зустрінутий мною Гутор відправивсь у Пекурівку і запросив селян на розгром економії моєї господині. У той же самий час той же самий Гутор говорив мені, що розгроми в програму їх, демократів, не входять. Пекурівці, дійсно, приїхали, але пограбувати нашу економію їх не допустили. При чому один з пекурівців дорікав Гутору, що він даремно підштовхує людей на грабіж економії Ачкевич”.
Інтересне показання сторожу Великого Листвену:
–Погромники економії Дуніна-Борковського репетували:
–„Нам нічого не потрібно брати. Треба добувати права!”.
Але продовжимо перелік тих же справ в їх хронологічному порядку жандармської хроніки.
9) В ніч на 27 жовтня пограбована і спалена економія земського начальника і поміщика Калиновського з сусіднім хутором Озерщина.
Ще напередодні революційного дня, натовп невідомих людей, озброєних вогнепальною зброєю, напав на хутірець Озерщину. Попередньо будинок поміщика обстріляли і це стало причиною паніки в будинку. Подружжя Калиновських втекло з дому. А нападаючі спалили гумно, знищили 70 вуликів, забрали мед. Після цього юрба зникла.
10) В хут. Михайловщина розгромлений і пограбований будинок Лактіонова.
11) В с. Бурівці спалена економія чернігівського торговця залізними виробами Зороховича.
12) В с. Невкля розгромлена економія Йофе.
13) В с. Велика Вісь вчинений напад на садибу поміщика Соколовського. В цьому ж селі розбита казенна лавка для торгівлі вином. Грабіжники вкрали жито і вино.
14) В хут. Чудівці спустошена садиба поміщиці Красильщикової, в с. Бурівці – казенна лавка для торгівлі вином. Вино – „вилучене”.
15) В тому ж селі Бурівці зборище селян атакувало садибу графа Милорадовича. Але розумний граф навчив розуму і людей. Службовці економії кількома рушнічними пострілами відбили напад непроханих гостей.
16) У с. Вихвостові зазнав спустошення винокурний завод поміщика Карвольського-Гриневського з його дуже багатою садибою. Маєток тут був зразковим. Господарство велось дуже раціонально. Ще в червні 1905 р. настрій місцевого селянства був тривожним, внаслідок чого для охорони заводу була відряджена військова частина. Однак Карвольський-Гриневський знайшов її зайвою, тому що – „Населення перебуває в найспокійнішому настрої”. Але він, як бачимо, помилився і мова про це буде буде йти в наступному розділі.
17) 28 жовтня під час нападу постраждав будинок землеволодільця Савина в хут. Зеленому, поблизу с. Будища, з усіма будівлями і майном. В с. Петрівці „червоний півень” знищив економію Оболенського, а в хуторі Ягідному – сарай і клуню з хлібом поміщика Гурського.
18) 29 жовтня того ж 1905 р. постраждала економія поміщика Щербака в хут. Нікольському, а в ніч на це ж число в хут. Вільхи, поблизу Жабчич, юрба селян з 30 чоловік, оточила дім поміщиці Вишневської, підпалила її гумно з хлібом та інші будівлі і знищила 25 вуликів з бджолами. Коли Вишневська з сімейством вийшла на люди – її тяжко побили.
Аналогічна участь спіткала контору купця Перепльотчикова (урочище Мальча), економію Раєвського в с. Старій Рудні, сараї поміщиці Єнько та графа Милорадовича в м. Ріпках та с. Старих Боровичах.
В с. Хоробичі та на хуторі Рубіж були розгромлені економія і винокурня поміщиці Оболонської.
Взагалі ж до цього часу дійшла невелика кількість жандармських архівних справ про аграрний рух у Городнянському повіті 1905 р. Отож на основі цих зведень ми змогли подати тільки головний перелік завданих пошкоджень.
Тому великий інтерес становлять спогади очевидця аграрного руху 1905 р. Науменка Тихона Наумовича. Він був не тільки очевидцем, але й активним діячем в селянському русі.
Інтерес цих спогадів збільшується і тому, що автор їх – рядовий селянин і що він жив в тому самому селі (Великому Листвені), яке, як ми скажемо нижче, вважалось властями – „гніздом революції” в Городнянському повіті.
Коли до села прибуло військо, відправлене з Петербурга в повіт у листопаді 1905 р., Т. Н. Науменко – тоді ще молодий, повний революційної енергії землероб-селянин – був заарештований і посаджений в тюрму. Випадок допоміг йому вирватись і через місяць він знову був на свободі в своєму рідному селі. Сталось це в грудні 1905 р.
Проте, пережитий автором спогадів арешт не зупинив молодого селянського революціонера. У червні 1906 р. Т. Н. Науменко відправляється на підпільний обласний селянський з’їзд. Та тут революційне щастя підвело його.
З’їзд не відбувсь через неявку його головних керівників. А при ньому знайшли компрометуючий документ. В цьому документі, зокрема визначалось, скільки потрібно зброї, бомб і інших „предметів” для організації селянського повстання в повіті. Справа Науменко з двома спільниками (Кизимом і Рудаєвим) і опинилась у Київській судовій палаті.
Суд відбувся 29 травня 1907 року. Науменка позбавили всіх прав стану і вислали в Східний Сибір на вічне поселення. А 24 січня 1908 р. політичний арештант прибув у Єнісейську губернію – в село Кежемське (Верхня Тунгуска), за 1200 верст на північ від Туруханська (Красноярська).
Але й тут не мав він спокою. За маївку, влаштовану політичними засланцями, всі троє були притягнуті до відповідальності. Щоб вислизнути з жандармських рук, Т. Н. Науменко самовільно перебравсь у далеке глухе сільце. Тут, разом з двома друзями, Науменко взимку готує втечу. Та здійснити її не вдалось. Саме в цей час засланців настигає вирок: за участь в маївці відправити всіх її учасників на заслання на північ Туруханського краю.
Щоб не поховати в холодних північних снігах свою революційну енергію, Науменко знову планує втечу. З двома товаришами на човні, подолавши 150 верст важкої дороги, потім 350 верст пішки по глухій сибірській тайзі, вони прибувають на сибірську залізничну станцію Тайшет. Звідси Науменко виїжджає залізницею в Іркутськ. Тут, на той час мешкало, звичайно нелегально, багато політичних засланців, котрі при нагоді пробирались в Росію. Науменко приживсь серед них.
Але і тут фортуна зрадила йому. Якось, при організації втечі однієї з курсисток, вже на від’їзді, Науменко був затриманий на вокзалі, втретє заарештований і відправлений у в’язницю.
В Іркутській в’язниці він одержав прохідне свідоцтво на переміщення в Туруханський край, тобто на вічне заслання. Але революційна енергія не вгамовувалась в ньому. Він вирішив уникнути землі північного холоду.
За фальшивим паспортом йому доводиться заробляти засоби для існування фізичною працею. Тут у нього визріває план втечі за кордон, у Бельгію. Уже був підготовлений ним і пристойний для закордону костюм і інші похідні речі. Але... цій надії знову не судилось збутись.
Науменко був знову заарештований і відправлений на давню північ – в село Верхнє-Ейбатське, за 450 верст від Північного полярного кола. Тут у цей час відбував своє заслання відомий соціал-демократ Боград, родич Г. В. Плеханова. Тут же невгамонний революціонер зустрічавсь із тодішніми депутатами IV державної Думи, більшовиками: Г. І. Петровським (пізніше більшевитським Всеукраїнським старостою) та М. П. Бадаєвим і Л. Б. Каменєвим (Розенфельдом), з 1917 по 1926 рік головою Московської ради.
Під час свого знаходження в с. Верхнє-Ейбатське, Науменко взяв участь в кількох наукових експедиціях – етнографічнй, ботанічній та іншіх наукових напрямків. Їздив у справах експедицій за полярне коло. В засланні Науменко зустрічавсь з Я. М. Свердловим, пізніше – головою ВЦВК та Й. В. Сталіним.
Вже після перевороту 1917 р., але ще там – на „півночі дальній”, Науменко був присутнім на мітингу, де виступав Я. М. Свердлов із лозунгом – „Геть війну!”
Але повернемось до села.
Початок селянському рухові в Городянському повіті, за спогадами одного з активних учасників цього руху Т. Н. Науменко – слід відносити до 1903 р.
В цьому році, як відомо, в селах були введені поліцейські стражники, що було відповіддю царського уряду на аграрні хвилювання в 1902–1903 роках, зокрема – в Харківській, Полтавській та інших губерніях.
Поміщики, звичайно, з радістю зустріли такий урядовий „захід”, як введення в селах служби стражників. Вони навіть готові були утримувати їх за власний рахунок, аби тільки залишитись в своїх „дворянських гніздах”.
У багатьох селян до стражників стало звичайним почуття ворожнечі і злості, що повільно переростало в ще більше незадоволення владою поміщиків – почав рости і формуватись серед стихійного уже в своєму роді справжній революційний настрій. Цьому сприяли питання, які залишились невирішеними ще з часів реформи.
Взяти хоча б питання пасовищ. Селянам невистачало міста випасати свою худобу, і звичайним було порушення „недоторканності” приватної земельної власності, тобто, простіше кажучи, звичайною була практика вигоняти свою худобу на панські землі. Поміщики залишалися цим незадоволені і вживали проти цієї „самовільщини” ті чи інші заходи.
Те ж саме відбувалось і зі збиранням ягід, трав і хворосту в панських лісах.
Врешті-решт повод для виявлення селянами, „при нагоді”, різного виду ексцесів був завжди.
Величезний поштовх розвитку подій дала Російсько-японська війна 1904–1905 років. Газети, що потрапляли в село, а також чутки знайомили селян з різними недоробками „царсько-дворянського політичного механізму“.
Значний, якщо не вирішальний вплив на розвиток селянського руху відбувся завдяки діяльності Городянського земства, що не відповідало намірам самого земства, значна частина якого складалась із землевласників.
Революційний вплив на селян став можливим завдяки експерименту щодо вечірніх зайнять в школах з дорослими, який був одним з позитивних починань Городянського земства. Організовані були такі заняття і у Великому Листвені. Вів їх земський вчитель Теремець Дмитро Петрович. Теремець був таки прямо талановитим вчителем – пропагандистом своєї справи. Проводив він свої заняття одночасно в двох селах три рази на тиждень – у Великому Листвені і стільки ж разів – у с. Тупичеві. Теремець володів незвичайними здібностями заінтересовувати своїх дорослих учнів. Перед початком занять, наприклад, він прочитував учням найбільш цікаві новини з газет і по своєму коментував їх.
Вміння Теремця вести заняття стало користуватися такою популярністю, що селяни почали віддавати їм перевагу перед відвідуванням церкви.
Заняття з дорослими, які проводили священник Більський і вчитель церковно-приходської школи – не вдались.
Зацікавились заняттями Теремця з дорослими і місцеві стражники. Вони навіть брали участь в диспутах, особливо, якщо їм щось не подобалось в доказах Теремця. Але варто було їм сунутись зі своїми запереченнями до Теремця, як вони одержували відкоша від решти селян. Те, що говорилось на заняттях Теремцем, стражниками тут же доповідалось у відповідні інстанції.
Врешті-решт після двох років занять Теремця звільнили, не зважаючи на те, що проти цього був такий впливовий діяч земства, як О. О. Свєчин.
Навіть більшість селян тривалий час не змогли виявити в Теремці революціонера і тільки пізніше прийшло зрозуміння, хто був їх вчитель і яку мету ставив перед собою, хоча і говорили про себе: „Дивіться… Чи не лизогубівець цей Теремець?!…” Для цього були підстави. В Великому Листвені залишилась пам'ять про одного з революціонерів „Землі та волі” Д. А. Лизогуба.
Вже, коли стало очевидно, що заняття Теремцю довго вести не вдасться, він став у своїх шкільних бесідах висловлюватися відвертіше, чого раніше йому мимоволі доводилося уникати. Він, наприклад, почав пояснювати учням свої погляди на те, хто такі капіталісти, поміщики і чого хочуть ті і інші і т. д. Треба сказати, що Теремець, бувши социалістом, належав до противників анархічних засобів боротьби і був проти знищення поміщицьких садиб, вважаючи їх народною власністю.
В той же час Теремець не був мирним реформатором і вчив селян, що треба докласти всіх зусиль, щоб поміщицькі маєтки перейшли в організовані руки селянства. Це спогади Т. Н. Науменка про Теремця.
А як оцінюють його работу жандарми? Такі документи теж є. Ось що розповідається в них: „Земський вчитель Д. П. Теремець провадив вечірні заняття в селах Тупичеві і Листвені. Заняття велись непогано. Вчитель розповідав, як живуть в інших країнах і про тамошні порядки. Пояснював значення слів: республіка, конституція і т. п. ”
При веденні занять Теремець виявляв здібності школярів і найбільш талановитіших з них залишав після загальних занять і з ними проводив особливі бесіди, роздавав книги для читання видань „Донской Речи”. На перших порах „пізньовечерників” було два-три, але поступово число їх збільшувалось.
Чому там навчав Теремець, ніхто показати не зміг. Але, очевидно, – повідомляв староста Великого Листвену, – „навчання було поганим” оскільки присутні на заняттях селяни почали незабаром – „хвилювати народ різними розмовами” і спідтишка підговорювали –„дотла знищити поміщиків, але вибороти собі права”. Вони лаяли владу, відмовлялись сплачувати податки і підбурювали до цього інших.
Коли заняття в школі були припинені, „учні” почали збиратись вночі (чоловік по 70) крадькома за школою на пісках. На цих зібраннях бував Теремець і ще якись приїжджі.
Тепер же продовжимо виклад тодішніх подій у хронологічному порядку.
Аграрна хвиля почалася в Городнянському повіті ще весною 1905 р. Виникла з дрібних сутичок між селянами і поміщиками із-за пасовищ. Однак уже і в цих дрібних сутичках відчувалось грізне невідворотне майбутнє: на захист поміщиків поставали стражники, які проганяли селян з худобою. Врешті-решт подібні дрібні непорозуміння незабаром вилились у більш великі. Одного разу селяни вступили прямо в бійку із стражниками.
Було це влітку на Трійцю. Селяни пасли худобу на поміщицькій землі. Не запізнились з’явитись і стражники. Але на цей раз прогнати селян не вдалось. Тоді викликали помічника справника Солоніна із загоном кінних стражників. Але селяни зустріли охоронців порядку градом каміння, при чому таким сильним, що загін відступив.
Більш освічена селянська молодь намагалась показати себе інакше. Одягнувшись, як кажуть, на один фасон: у червоні або білі сорочки, в кашкетах „тодішньої” демократичної форми, що нагадували студентські кашкети, вони збирались у святкові дні і демонстративно, перед садибою поміщика, співали революційних пісень. З приводу одного з таких „виступів” поміщик не тільки зробів донос, але і подав скаргу на них земському начальнику з обвинуваченням молоді в поломці декоративних дерев у саду. Та навіть і земський начальник Калиновський не зміг йому чимось допомогти в доведенні цієї справи до кінця.
Тоді поміщик для охорони маєтку викликав солдат. Цей підрозділ утримувався за його рахунок. Але і солдати швидко увійшли в контакт з селянами і стали для поміщика цілком „непотрібними”. Довелось військових терміново відправити з двору.
Тоді у В. Листвен губернатором був відряджений чиновник особливих доручень Парадєлов. Він мав „умовити” селян не бунтувати проти поміщика. І він намагався це зробити. У своїй промові перед селянами Парадєлов говорив про земельні вимоги революційних партій. При цьому намагавсь переконати селян в тому, що революціонери лише на словах говорять про селянські потреби, а на ділі вони лише завдають їм шкоди. Що революціонери намагаються лише „намагнітити” селян, підштовхнувши їх до безпредметного виявлення енергії, що „соціалізація” землі – саме обдурювання і що взагалі всі лозунги революційних партій не відповідають інтересам селян.
Представники освіченої частини селянської молоді гаряче заперечували Парадєлову. Науменко доводив, що земельні лозунги революційних партій саме і підходять селянам і що він Парадєлов, не переконає їх в зворотньому.
Для примирення селян з поміщиком Парадєлов запропонував їм піти разом до поміщика в надії на задоволення ним останніх вимог селян. Йому заперечували, що всі вимоги селян можуть бути задоволені тільки революційним шляхом – шляхом відміни поміщицької власності на землю і тому подібними „заходами”. І однак селяни все ж погодились піти з Парадєловим до поміщика для переговорів. Але нічого не вийшло: поміщик відмовив.
Під час розмови з Парадєловим зібралось ледве не все село. І „зачинщики” з селян сміливо і відверто вели „політичний” діалог з чиновником губернатора в присутності багатьох своїх односельчан. Парадєлов був змушений виїхати з Ліствену ще засвітла.
Настало затишшя. Але під час закінчення польових робіт знову відновивсь „тривожний настрій”, який переживавсь як селянами так і поміщиками. Останні почали терміново збирати урожай з полів. І саме тут і розпочались знову зіткнення між поміщиками і селянами, які перешкоджали звозити з полів хліб.
Одного разу був зроблений прямий напад на молотарку в с. В. Листвені з метою призупинити обмолот хліба, який мали забрати бідні селяни. Потім, з настанням осінньої пори, селяни стали їздити в осінній ліс за хворостом, сухостоєм, дровами і таким іншим. Поміщики, вважаючи в цьому ворожі дії проти себе, стали вже прямо звертатись до властей з проханням допомогти їм військовими та поліцейськими силами.
Проте поряд з такими проявами незадоволення серед селян, як потрави поміщицьких полів, луків, рубки лісів виник і інший настрій – настрій уже прямо розгромний із застосуванням аграрного терору, – спалювання поміщицьких садиб, знищення „поміщицького добра” взагалі.
В згаданий період, тобто з 24 жовтня по 1 листопада 1905 р., під час знищення поміщицьких маєтків, почастішали і випадки єврейських погромів, що стались у багатьох селищах з пограбуванням тамошніх будівель і майна. Об’єктом таких нападів стали: Добрянка, Піддобрянка, Іванівка, Дібрівне, Ріпки, Дроздовиця, Макошино (очевидно, Макишин), Пекурівка, Жабчичі (с. Полісся), Кусії, Нові Яриловичі, Олександрівна, Горностаївка, Олешня, Грибова Рудня, Анновка, Радуль, Любеч, Суховерщина і Зайців хутір.
В такій ситуації вдохновитель Д. П. Теремець кинув заклик до жителів В. Листвену і Пекурівки:
–З’явитись у Городню і ввійти в склад самооборони для недопущення єврейського погрому!
Заклик не остався не почутим. Із В. Листвену з’явилось з числа селянської молоді близько 60 чоловік, з Пекурівки – 40. Дехто навіть прихопив зброю.
Саме в цей час у Городні відбувавсь набір новобранців і організатори погрому розраховували, що новобранці стануть сліпим знаряддям в їх людино-ненависницькій злочинній затії. Але їх розрахунки не виправдались. Погром вдалось попередити.
Що стосується розгромів (тобто знищення) поміщицьких економій, то Теремець категорично висловивсь проти знищення економії, – він вимагав, щоб селяни не палили економій, не псували їх майна, але, щоб захоплювали поміщицькі маєтки в організовані руки: або – для загального користування, або ж – для справедливого розподілу землі серед селянської бідноти.
Теремець застерігав селян, вказував їм при цьому і на можливі наслідки таких ексцесів, як розгром маєтків, тому що це, – говорив він селянам:
–Тільки початок революції, ще невідомо, чим вона може закінчитись...
–Треба, значить, – переконував Теремець, – бути обережними в своїх революційних виступах для того, щоб потім не шкодувати, коли прийдеться розраховуватись за ці самі виступи – у випадку невдачі революції.
У Великому Листвені з цією метою був скликаний мітинг за участю і Т. Н. Науменка. Оратори закликали селян утримуватись від руйнування поміщицьких садиб з наголосом на тому, що однаково врешті-решт всі поміщицькі землі з їх садибами дістануться все тим же селянам і, значить, нерозумно і злочинно знищувати майбутню народну власність.
Але ні слова Теремця, ні агітація тих селян, що групувалась навколо Т. Н. Науменка не зупинили розгромів. Бажання швидкого, негайного вирішення всіх проблем, щоб, як кажуть – налице були видні „результати”, знайшли вихід в аграрному терорі.
Була також ще одна обставина, яка ще більше розв’язала через край вируюче в той час серед селянства напруження: це „зелений змій”, який став для багатьох чи не традиційним. Із зруйнованих винокурних заводів і винних лавок („монопольок”) їх грабіжниками була добута величезна кількість спирту. Спирт тоді був в багатьох селянських домах. Його возили з собою в барильцях у поле, в ліс, куди завгодно. Врешті-решт він довів багатьох селян, що називається, до білої гарячки. Найпереконливіші докази і аргументи відскакували від тих голів, що поринули у розгул дикої стихії, як горіх від стіни. Розгулялась безцільно-руйнівна стихія – ось де був корінь числених розгромів і руйнувань поміщицьких маєтків. В таких випадках вже ніякі призиви до здорового глузду допомогти не могли: вони виявилися безсилими.
Найбільш розповсюдженим лозунгом серед селянства, котрий і згодом виявивсь найбільш революційно-доцільним став такий: якщо ми, селяни, не знищимо всіх поміщицьких гнізд, то наші кати – поміщики знову завернуть в свої маєтки і знову візьмуться за своє.
В хуторі Глібівці (поблизу Черниша), ще до прибуття в Городянський повіт генерала Дубасова „для заспокоєння” –відбулась збройна сутичка. А почалась вона так. Селяни їхали значною кількістю підвід грабувати маєток. Це помітили військові, що проїзджали мимо і зажадали від селян повернення додому. Але селяни не послухали. Тоді військові вчинили стрілянину. В результаті цього загинуло більше 10 чоловік. Використанням зброї закінчивсь ще один випадок, коли було вбито 2 чоловік.
Селяни, хоч і знали, котрі поміщики – „реакціонери”, а які – „ліберали”, але в той же самий час вони зробили для себе висновок, що і ті й інші – є справжніми експлуататорами селянської праці, з тією лише відмінністю, що „ліберали”, з метою філантропії, при посередництві земства, намагались допомогти селу (школи, лікарні і т.п.). І ось ця остання „відмінність” і враховувалась селянами під час розгромного руху, коли розгроми починались з маєтків найбільш жорстоких, найбільш непримеренних поміщиків. Але пізніше вже створивсь настрій в напрямку повного „викурювання” поміщиків з їх „дворянських гнізд” – розгром почали вчинювати до всіх, без винятку, поміщицьких маєтків.
Отже, селянська стихія розворушилась... як мурашник, в якому ті, хто намагався наладити організовану боротьбу, стали непомітними. Для того, щоб вирішити, що робити далі, революціонери намагались провести з’їзд.
На з’їзд селянської спілки, який був призначений в м. Новозибкові тодішньої Черніговської губернії, на підпільних селянських зборах були обрані три делегати: Варлига (с. Пекурівка), Пінчук (с. Великий Листвен) та Науменко з того ж села. Від Чернігова був відряджений партією социал-революціонерів – визначний їхній пропагандист Лук’янець.
Лук’янець заїхав за трьома названими делегатами і всі четверо відправились в Городню на вокзал, щоб звідти виїхати в Новозибків залізницею. Але поїздка не відбулась – всі четверо були затримані однією з багатьох чорносотенних застав. Монархічні партії теж створювали загони самооборони.
Невідомо, чим би закінчилась для нас ця „історія”, – розповідав Т. Н. Науменко, – цілком можливо, що ми були б розстріляні, але, на наше щастя, до місця подій підійшли поліцейські і, вияснивши, в чому справа, вони визнали потрібним зарештувати нас, як „злочинних агітаторів”.
Всіх чотирьох повели в управління поліції на допит. Заарештовані відповідали, що приїхали на земську екомічну нараду. Тут же, неподалік, жив один з членів Городянської земської управи. До нього і повели арештантів для перевірки їх показань.
Ситуація чотирьох селянських революціонерів була дуже небезпечною. Але, на їх щастя, член управи, зрозумівши в чому справ, ствердив: так, екомічна нарада дійсно планувалась, але була відмінена внаслідок тодішніх подій, і що двоє з чотирьох арештантів, дійсно є членами цієї наради. Вдалось також задовольнити поліцейську допитливість і відносно інших двох затриманих.
Всіх чотирьох відпустили. При цьому самі поліцейські порадили їм повертатися додому іншими вулицями, де не було подібних застав. Після цього делегатам довелось відмовитись від свого наміру поїздки на Новозибківський селянський з’їзд, який, до речі, і не відбувся, і повернутися додому.
Ось, як появу в В. Листвені війська під командуванням генерала-ад’ютанта Дубасова передавав Науменко, на той час 17–18-річний селянський юнак: „Дивлюсь… Ідуть війска… За ними козаки… Козаки все їдуть, їдуть і їдуть… Здавалося, що й кінця їм не буде. Ну тепер, – сумно думав я, – доведеться тимчасово і, хто знає – може і надовго залишити справу революційної організації селянства.”
Козаки, яких першими побачили Пінчук і Науменко, що тоді повертались в село, прибули до Городянського повіта у повній бойовій готовності – не лише з нагайками, піками, а й з усією військовою зброєю.
Війська розташувались у селі табором, немовби на бівуаці перед вирішальною битвою. Командири пішли на квартирування до священника Більського.
І ось в його хаті, зразу ж після приїзду в село командирів – приборкувачів бунтівної частини мешканців села, відбулась термінова нарада. Під час неї були – „виявлені зачинщики” і складений список бунтарів, про яких повідомляли селяни. Почався поголовний обшук поміщицького майна по селянських дворах. І в кого таке майно знаходили, того жорстоко били нагайками або прикладами гвинтівок.
Не обійшли стороною і житла батька Науменка. Молодий Науменко був відомий властям, як – „бунтар, один з головних зачинателів” революційного руху і власті вели обшук в будинку Науменко особливо старанно.
Завданням було знайти вже не поміщицьке майно, а зброю і нелегальну літературу. І ось: хата, подвір’я, город, сараї, словом все, до останньої нитки, було обшукано. Копались у землі, навіть в гною і інших таких містах. Але… ніде зброї не знайшли і не тільки зброї. В хаті Науменко зовсім не було награбованого майна, бо ніхто з сім’ї цією справою не займався. Що ж стосується підпільної літератури, то знайшли лише видання „Донской Речи”, які і були визнані за нелегальщину. Більш серйозні нелегальні видання, що були в Науменка, він завчасно виніс з дому.
При допиті, який був проведений, від Науменка нічого добитись не вдалось, не зважаючи на погрози і тиск зі сторони допитуючих. Тим не менш, було вирішено його заарештувати і відправити у в’язницю. Оскільки ніхто з великолиственців на допитах нічого проти нього не показав та за відсутності речових доказів, то Т. Н. Науменко через місяць був звільнений.
Коли відпущений на свободу юнак вирішив було затребувати конфісковане в нього видання „Донской Речи”, йому відповили:
–Дякуй Богові, що сам залишивсь живим.
За участь у „крамольних діях із зазіханням на добро поміщиків” було заарештовано 80 великолиственців. Найбільш активні були віддані під суд, а потім відбули покарання в місцях ув’язнення. Схід селян Великого Листвену вирішив виселити 20 жителів села, а схід козаків – 21, схід пекурівців – 8 селян і прохав вислати ще і сільського вчителя Кривковича. На запитання, чи дадуть в Сибірі землю і чи пашуть там, засудженим відповіли, що землі їм дадуть по 15 десятин на душу.
Сам Ф. В. Дубасов прибув у В. Листвен вже після того, як повіт був очищений від „зачинателів”, яких посадили в тюрму. Зупинився він теж у священника Більського. Зразу ж після прибуття Дубасов розпорядився зібрати селян. Ось як це відбувалось. Мокра холодна осіння грязюка – селяни юрбою стояли біля церкви, скинувши шапки: хто стояв, хто присів, а він говорив, відчеканюючи кожне слово. Його слова запам’ятались так:
–Ваше село, це – гніздо революції в Городянському повіті... а я відряджений самим царем. Я можу не залишити навіть попелу від ваших бунтарських хат. Я можу вас змішати із землею. Але цього я робити не стану... тому що знаю; на цей шлях вас штовхнули революціонери… бунтівники… зачинателі… Але їх ми вже посадили в тюрму… І вони понесуть важке покарання... я сподіваюсь, що ви не тільки більше не будете, але віддасте і тих зачинателів, що залишились у вашому середовищі... Треба, щоб серед вас не залишилось жодного бунтаря. І тоді ніхто вас не зачіпатиме, і у вас буде спокійно…
Потім Дубасов закликав всіх селян до церкви. І тут він їм розповів про те, як розпочались в Росії селянські бунти, звідки з’явились бунтарі і що необхідно було зробити, щоб ні бунтів ні бунтарів у Росії більше не залишилось…
У „Журналах чернігівських чергових губернських зборів дворянства” 1913 р. видання є небезінтересний розділ – „Про клопотання групи дворян про зняття позик, виданих по закону 15 березня 1906 р”. Суть його в тому, що минулим (за 1911 р.) черговим Чернігівським Губернським Дворянським Зборам була подана дванадцятьми дворянами, серед яких був, до речі, і дворянин м. Городні І. М. Жданович, заява такого змісту: „Стихійне лихо, що звалилось на нашу Вітчизну в 1905–1906 роках у вигляді погромів, пожеж, масових грабежів – похитнуло наш добробут, а багатьох і цілком розорило”.
Отож, Уряд, за Височайшим повелінням, прийшов нам на допомогу і ми, на підставі закону, 15 березня 1906 р., отримали позики на відновлення розорених господарств, на відбудову спалених будівель і зруйнованих гнізд наших.
Але позички ці лише в незначній мірі полегшили наші втрати і про повне відновлення втраченого, звичайно, не може йти і мови. При чому, виплата цих позик з нарахованими на них процентами, для всіх нас остаточно згубна. Внаслідок того, що по колишніх розгромах у Курській, Полтавській та Катерининських губерніях – видано було Урядом потерпілим повне відшкодування збитків, ми, нижчепідписані, – просимо Чернігівські губернські збори клопотати перед Його Імператорською Величністю про повне дарування виданих позик.
м. Чернігів, 29 травня 1911 р.”
Під листом приписка одного з дворян:
„Приєднуюсь до цього клопотання і хоч би щодо відміни нарахованих на позички процентів, які після закінчення строків повернення позички (33 роки) – перевищують самі позички, збільшуючи їх більш ніж вдвоє і відповідно вдвоє нарощують щорічні платежі”.
Незалежно від цього звернулись, але вже пізніше з такими клопотаннями, і дворяни Городянського повіту: Віра Олександрівна Потапенко – рідна дочка Олександра Захаровича Туманського та штабс-капітан Петро Михайлович Деленч-Ленчевський.
В якій мірі зачепили їх погроми 1905–1906 роках?
Ось на що, наприклад, скаржиться В. О. Потапенко.
Дворянин О. З. Туманський, уже померлий, на підставі закону від 15 березня 1906 р. одержав позику на відновлення зруйнованого господарства в розмірі 3000 карбованців. На сьогодні залишаються невиплаченими 1572 карбованці 20 копійок, і спадкоємцем боргу стала В. О. Потапенко. А вона має єдину в Івашківці садибу, площею 4,5 десятин з будиночком. І вона залишається єдиним джерелом існування для неї. Одержуваний доход з цієї землі незначний і весь розходиться на утримання сім’ї та виплату приватних боргів різним особам за борговими зобов’язаннями, виданими її покійним батьком на значну суму, що перевищує борг державі. При наполяганні на виплату боргу В. О. Потапенко може залишитись без засобів для існування.
А які підстави для скарги штабс-капітану П. М. Деленч-Ленчевському, від опіки якого, за спогадами старожила М. Киселя в 1957 р., бажали позбутись полісяни?
А ось які. В 1906 р. на віднолення зруйнованого господарства йому було видано 500 карбованців позички. Видача коштів була зроблена на підставі даних, зібраних на місці членами колишньої тимчасової комісії по понесених втратах ним у с. Жабчичі. Комісія встановила, що майно Деленч-Ленчевського складається з 52 десятин черезсмужної землі. З них обробляється самим господарем незначна частина. Решта ж, внаслідок загострених відносин штабс-капітана з місцевими селянами, просто гуляє – внаслідок чого щорічний доход із землі не перевищує 150 карбованців.
У маєтку Деленч-Ленчевського комісія ніяких доходних і оброчних статей не виявила. Не виявлено також ні житлових, ні холодних будівель, а сам володар знайшов притулок у пристосованому для перезимівлі амбарі, вцілілому після пожежі 1906 р. Тож після сплати боргу він просто мав розориться.
Яким було реагування на відшкодування збитків?
По обох випадках паном предводителем Чернігівських губернських дворянських зборів було прийнято рішення:„Клопотати перед Його Імператорською Величністю Миколою Олександровичем” – про повне дарування позик, що й було зроблено.
Сподіванням на вирішення питання в немалій мірі сприяв візит Миколи ІІ у Чернігів 5 вересня 1911 р., коли він привітав чернігівських дворян такими словами: „Панове! Я глибоко зворушений Вашим прийомом і словами, сказаними Вашим Предводителем.
Щиро дякую Вам за ті почуття, які на ділі доведені Вашими батьками, дідами, прадідами. Дай же Бог, щоб завжди жив дух, надихаючий Чернігівське дворянство, також, як і дворянство усієї Росії, і щоб завжди існував такий же зв’язок між дворянством і народом. П’ю за здоров’я і процвітання Чернігівського дворянства...”
Пізніше зворушений теплим прийомом чернігівців цар на ім’я Чернігівського губернського предводителя надіслав телеграму такого змісту: „Сердечно дякую всім, хто помоливсь за мене. З відрадним почуттям згадую час, проведений серед чернігівців. Микола ІІ.”
Та чи були списані борги – залишається невідомим.