ГЛАВА ЧЕТВЕРТА
ДЕ ПОЧИНАЛАСЬ ЛИТВА?
Устрій Сіверської землі в часи панування Великого князівства Литовського нагадував давньоруський. Сіверська шляхта склалась із нащадків дружинників та бояр, а також іноземців. Шляхтичів зв’язали міцні службові і родинні стосунки, що пережили не одну державу.
Маєтки шляхтичів, отримані за військову службу, часто називались їх прізвищами. Так, село в Любецькій прикордонній волості, що належало Кувечичам, називається Кувечичі. Можливо, від призвища колишнього власника походить і назва Тупичева. Архімандрит Голятовський у 1626 р. повідомляв: „Є село Тупичів за 4 милі від Чернігова, в тому селі старий чоловік Андрій Дорошевич півтораста років живе”.
У 1496 р. литовський князь Олександр приєднав чернігівські землі до Стародубського князівств – „пожалував” Семену Івановичу Можайському: „місто Стародуб, а Гомей, а замок Чернігів і волості Карачов, і Хотімль, з усіма двори і волостьми, і з сели боярськими, і з слугами путніми, і з людьми волостнимі і тяглимі, і з слободичі, і з данникі, і з усіма їх землями пашенимі і бортнимі”. Іван Андрійович Можайський, його батько, втік із Можайського князівства в 1454 р., рятуючись від війська московського князя Василя ІІ Темного. Литовський князь Казимир надав І. А. Можайському Стародубське князівство, у складі якого також були Гомель і Брянськ. В 1500 р. С. І. Можайський та ще два князі перейшли на службу до Івана ІІІ, а землі, отримані від литовських князів, були приєднані до Московського князівства.
Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцевим жителям вдавалось рятуватись завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Так. непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська. Поселень в прикордонних землях в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В. Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена – володіння „владики Брянського”, згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).
Археологи знайшли післямонгольську кераміку: Макишин – „Макишин–1” („Седнів–5”): пос. епохи бронзи (ІІ–І тис. до н.е.), ранньослов’янського часу (ІІІ–V ст.), давньоруського часу, пос. ХІV – ХV ст. – в 1,5 км на південь від с. Макишин в ур. Журавлеве Поле (Жоравля)); Солонівка – пос. „Дюна” (ХІІІ – ХІV ст.) – в 600 м на півн. схід від схід. част. села на лів. березі р. Верпч; Тупичів: поселення давньоруського часу, зайняте городами, поселення XVI – XVIII ст. – в півд.-захід. част. села; Хоробичі: пос. залізного віку (пізньозарубинецька культура (1–11 ст. н.е.), ранньослов’янського часу (київська культура), пос. XIII–XIV ст. – в 2,6 км на півн. схід від села на прав. березі р. Верпч.
За данними описання 1527 р. – „Пам’яті”, на берегах Десни та Снову в цей час нараховувалось тільки 28 населених пунктів. Так, в Сновську було 50 димів, в Хороборі – 100. У 1503 р., 1554 р., 1570 р.та в 1584 р. волость Хоробор згадується в дипломатичній переписці з Литвою, як волость в складі Московського князівства.
Чернігівський край за данними „Пам’яті” (1527 р.)
В Казанський похід Івана Грозного розрядом 1552 р. (розряд – це відомство, що відало військовими справами) відправились: боярські діти з Городні та Мощинці (боярщинами називались маєтки, отримані за військову службу), стародубці, хотунці та селищане.
Чи існували ці Городня та Мощинця у ХVI столітті саме там, де зараз знаходяться Городня та Мощенка ? Адже відомо, що наприкінці ХVII – на початку ХVIII століть поселення на місті сучасної Городні не існувало – тут була „осаджена” нова слобода.
Постійні війни з Московським князівством на протязі XVI ст. виснажили сили Великого Литовського князівства. Військову допомогу надала Річ Посполита, отримавши за це від Литви: Київське, Брацлавське, Волинське, Підляське та інші воєводства. Після Люблінської унії (1569 р.) в Києвї, Білій Церкві, Черкасах, Каневі та багатьох інших українських містах з’явились нові господарі: воєводи, старости та каштеляни (коменданти замків). Козакам реєстрових полків спочатку були надані різноманітні права та вільності.
Кордон між Московським і Литовським князівствами у 1503–1618 роках починався за Яриловичами, останнім чернігівським поселенням, проходив сушею від р. Сожу до р. Немильної, лівого притоку Сожу; від р. Луб’янки та витоків Немильної підіймався над р. Смячем та його дрібними притоками до р. Терюхи, теж лівого притоку Сожу; йшов до р. Мостище, правої притоку Снову, а далі проходив по р. Жоведі, правій притоці Цати.
На кордонах з Білорусію ще й сьогодні в деяких селах району можна почути від людей, які туди направляються:
–Пішов у Литву.
Білорусів відповідно називали литвинами. Литвинами називали також і жителів Задесення.
14.Литва-1.pdf