№ 11.
Куликівська с/рада.
Куликівка у XVIII – XX ст.
1.Куликівка,
село при р. Развині.
№ 11.
Куликівська с/рада.
Куликівка у XVIII – XX ст.
1.Куликівка,
село при р. Развині.
Куликівка–VI.
Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), які в IV ст. пережили нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.
Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина поселень Лівого берега.
Поселення ранньослов’янського та давньоруського часів відоме за схід. окраїною с. Куликівка – частково зайнято колгосп. садом, по праву сторону дороги на с. Макишин, на півночі болота Сіножак.
Куликівка–VIІ.
Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” . Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.
За даними білоруського археолога О.А.Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу і Тетеви; приток Снову – цей кордон співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями.
Куликівка–VIІІ.
Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи. Як вже повідомлялось, поселення ранньослов’янського та давньоруського часів – за схід. окраїною с. Куликівка, частково зайнято колгосп. садом, по праву сторону дороги на с. Макишин, на півночі болота Сіножак.
Кургани.
На кладовищі в с. Куликівка нараховувалось 59 курганних насипів (вишина від 0,3 м до 2,2 м, діаметр від 5 м до 17 м). В центрі кладовища, на кургані, висота якого 2,2 м, знаходиться могила воїнів, загиблих під час Великої Вітчизняної війни. Кургани на півдні від кладовища та 14 курганів в півд.-схід. частині села теж знищені наприкінці 70-х років. Типовим сільським поселенням давньоруської народності визнано Автуницьке поселення (кін. Х ст. – І пол. XIII ст.), що цілком відповідало рівню культури свого часу і було таким-же визначним центром гончарного виробництва, як Вишгород, Білгород та інші давньоруські поселення.
„Гради многи им-же несть числа” були знищені під час війни з монголо-татарами. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів!
Куликівка–ІХ.
Устрій Сіверської землі в часи панування Великого князівства Литовського нагадував давньоруський. Сіверська шляхта склалась із нащадків дружинників, бояр, а також іноземців. Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Так. непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська. Поселень в прикордонних землях в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі). Археологи знайшли післямонгольську кераміку: пос. „Макишин–1” („Седнів–5”): пос. епохи бронзи (ІІ–І тис. до н.е.), ранньослов’янського часу (ІІІ–V ст.), давньоруського часу, пос. ХІV – ХV ст. – в 1,5 км на південь від с. Макишин в ур. Журавлеве Поле (Жоравля)); с. Тупичів: поселення давньоруського часу, зайняте городами, поселення XVI – XVIII ст. – в півд.-захід. част. села. Північний кордон між Україною у складі Московського князівства і Литовським князівством у 1503–1618 роках починався за Яриловичами, останнім чернігівським поселенням, проходив сушею від р. Сожу до р. Немильної, лівого притоку Сожу; від р. Луб’янки та витоків Немильної підіймався над р. Смячем та його дрібними притоками до р. Терюхи, теж лівого притоку Сожу; йшов до р. Мостище, правої притоку Снову, а далі проходив по р. Жоведі, правій притоці Цати.
Куликівка–VІІ.
XVII „бунташне” століття почалось для Московського царства –Смутою, під час якої Річ Посполита підтримувала самозванців, починаючи з Лжедмитра І. На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало. Так, в Чернігівському повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році. А в 1618 р. новий московський цар Михайло Федорович Романов, згідно Деулинського перемир’я, уступив польському королю Сигизмунду ІІІ – Сіверську та Смоленську землі.
Куликівка–VІІІ.
Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Але поселень не вистачало. Так, Макишин ділили між собою аж 9 московських синів боярських. Почалось „осадження” нових слобод.
Куликівка – ІХ.
Місцевим землевласникам необхідно було надати земельним комісарам документи на землю – грамоти московських князів. Якщо таких грамот у них не знаходилось, були необхідні свідчення сусідів – „бояров тамошніх”.
Так, 20 лютого 1620 р. в Стародубському повіті земельні комісари Балтазар Стравінський, староста Мозирський, та королівський секретар Войтех Глембоцький – надали грамоти синам Івана Бороздни: Якову, Дмитру, Йосипу та Володимиру на їх володіння: містечко Горськ, деревня Клюси, пустош Жовідь, селище Хреновичі, селище Семашкине над р. Тетевою; „дедичини вотчини”, нижчі Тетеви та інші. Можливо, Семашкине – це Сеньківка (Семківка або Семкувка).
Куликівка – Х.
Землі на півночі Сіверської землі (межиріччя Смячу та Снову) після постійних війн між Литовським та Московським князівствами на протязі ХVІ століття були майже безлюдними.
Снов та його притоки давали значно меньше можливостей врятувати життя, ніж глибока Десна з її багатьма островами. Хоч лісів на берегах Снову було багато, але тут залишилось тільки декілька поселень: Клочків, Сенявине, Смячеськ, Мокишин та Листвин на р. Крюкові.
Заселення півночі Сіверської землі, починаючи з XVI ст., пов’язано з литовськими шляхтичами Борозднами. Заснуванння Городні та заселення півночі Сіверської землі пов’язано з польськими дворянинами Фащами.
Польський шляхтич Олександр Фащ, а після нього Миколай Фащ спочатку володіли тільки Старим Сілом. Можливо, так раніше називалось Старосілля, адже саме Фащі на початку 1640-х років осадили Солонівку, Старосілля та Жабчичі. Межа Городнянських грунтів починалась від протоки Черемошне, проходила: через Солонівське болото, р. Верпч, Татариновое болото та р. Жовідь; потім – повертала на північ, де, через місцевість Журавок, –доходила до р. Смяч. За словами Г. Дубовика, Городня була осаджена на –„щуплому грунті”.
Грунти, що належали Мартину Фащу, в 1637 р. купив Богдан Бутович, який належав до руської православної шляхти. Так, у 1637 р. Б.Бутович став власником Старосілля та Солонівки, а також Хотівлі та слободи Смяч (тепер Травневе). У 1644 р. Бутович одружився на дочці канівського полковника Ю. І. Голуба.
Куликівка–Х.
В грудні 1620 р. д. В. Листвин на р. Крюковій, а також Смяч на р.Смяч – отримав Ян Самуель Пац. У січні 1621 р. д. Мокишин і сл. Седнів на Снову – дістались Станіславу Глембоцькому. С.Пац купив поселення С.Глембоцького на берегах Снову, а також с. Тупичів у 1626 році. Куликівка теж була володінням Паців, від яких дісталась Ворошилі. Куликівка–ХI.
На місці Седнева в сер. XVI ст. був Сновськ – слобода боярських синів Осипа Каменева і Русина Радуліна, але після 1618 р. С.Глембоцький осадив тут нову слободу. Можливо, Станіслав Глембоцький заселив Седнів (Сновськ) ще раз після його запустіння.
У 1638 р. Седнів мав статус містечка, а у квітні 1640 р. Ян Самуель Пац, засновник Седнівської волості, однієї з найбільших волостей воєводства – звільнив від звичайних податків всіх седнівських ремісників: кравців, кушнарів, шевців, гончарів ковалів та інших, надавши їм право самим вирішувати власні справи, за винятком кримінальних, підлеглих замковому суду.
Сусідніми с землями Паців були: Пекурівка (Пекарівка або Пекарі), Бурівка та Вихвостів,
які до 1648 р. вже існували.
Куликівка–ХI.
На початку повстання Б.Хмельницького, в 1649 р. польський король Ян-Казимир надав Б. Бутовичу привілей на куплені ним грунти, але Бутовичі відомі на службі у Війську Запорізькому. Тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди повстанців, Богдан Хмельницький підтвердив їх володіння. Фащі та Бороздни теж приєднались до повстанців Хмельницького – війська Запорізького.
За власноручним підписом в акті за 1689 р., Степан Бутович характеризує себе так: „Стефан Бутович, слуга його милості, пана полковника чернігівського (Я. К. ) і староста седнівський“, то у 1709–1717 роках він вже генеральний осавул. Григорій Бутович,– другий син шляхтича Івана Богдановича Бутовича, був священнкиком в Куликівці.
Куликівка–ХII.
На початку повстання Б. Хмельницького, в 1649 р. польський король Ян-Казимир надав Б. Бутовичу привілей на куплені ним грунти, але Бутовичі відомі на службі у Війську Запорізькому. Тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди повстанців, Богдан Хмельницький підтвердив їх володіння. Фащі та Бороздни теж приєднались до повстанців Хмельницького – війська Запорізького.
За власноручним підписом в акті за 1689 р., Степан Бутович характеризує себе так: „Стефан Бутович, слуга його милості, пана полковника чернігівського (Я. К. Лизогуба) і староста седнівський“, то у 1709–1717 роках він вже генеральний осавул. Григорій Бутович,– другий син шляхтича Івана Богдановича Бутовича, був священнкиком в Куликівці.
Куликівка–ХIII.
Після смерті Б. Хмельницького почалась громадянська війна – Руїна, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників.
Відомий універсал гетьмана Виговського (1658—1659), пов’язаний з Городнянським краєм: „Побачивши прислугу у війську нашому пана Лаврентія Бороздни, який і зараз і кожної дороги не пропускає до війська становлячись, зараховуємо при власних маєтностях, батьківським правом йому належних, при містечку Горську та селами до нього належним зо всіма належними пажитками”.
Після того, як наказного гетьмана Іоакима Сомка, обрали гетьманом на Козелецькій Раді у квітні 1662 р., в Городнянському краю згадується Вихвостів, як село, котре отримав брат чернігівського полковника І.Силича –– Степан Силич.
Іокима Сомка, 7 полковників, в числі яких був Іоаникій Силич, та багатьох інших старовинних козаків, після Ніжинської чорної ради – стратили. Події ці відомі читачам з повісті Пантелеймона Куліша „Чорна Рада” („Хроніка 1663 року”).
Від гетьмана І. Брюховецького, обраного 17–18 червня 1663 р. на Ніжинській чорній раді простими козаками, противниками покозаченої шляхти та городового козацтва, Л. Бороздна знову отримав універсал.
Лаврентій Бороздна був живий ще і у 1698 році.
У відповідь на скаргу, що його ображають сусіди та військові чиновники, він отримав захисний універсал від гетьмана Мазепи
Іокима Сомка, 7 полковників, в числі яких був Іоаникій Силич, та багатьох інших старовинних козаків, після Ніжинської чорної ради – стратили. Події ці відомі читачам з повісті Пантелеймона Куліша „Чорна Рада” („Хроніка 1663 року”).
Куликівка–ХIV.
Дем'яна Ігнатовича, який відіграв головну ініціативу у відновленні зруйнованої Городні, у 1665 р гетьман І. Брюховецький призначив чернігівським полковником. А, будучи у гетьмана Правобережної України П. Дорошенка наказним гетьманом, Д.Ігнатович, командував Чернігівським, Ніжинським та Стародубським полками в війні з російським військом.
Сучасники називали Демка Ігнатовича мужичим сином, підкреслюючи незнатність. Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву.
Куликівка–ХV.
З дочкою Д. Ігнатовича одружився В.І.Полетика, який обрав своє місце у рядах повстанців. Про нього відомо, що його батько – православний шляхтич („польскої нації, породи шляхетскої”) із містечка Броди (Кременецький повіт) Волинського воєводства. Брат В.І.Полетики – шляхтич І.І.Полетика загинув на війні з турками під Хотином у 1673 р., а його вдова відправила синів Павла та Григорія на навчання в Київ, щоб вони не втратили Православної віри.
Василь Іванович Полетика (Політика) – седнівський сотник у 1670–1677 роках. Полетике належали: Вихвостів, Івашківка, Мощонка (Мощенка), Пекурівка, Рогізка і Рудня (напевно – це Політрудня (Політичеська Рудня)–завод по виробництву заліза), яку він поселив слободою.
Населені пункти Городнянського краю спочатку входили до складу Седнівскої сотні.
Куликівка–ХVI.
Городнянська сотня була сформована на північному кордоні Гетьманщини з Польщею, що у XVI ст. відділяв Велике князівство Литовське від Московського князівства.
У 1672 р. гетьманом став Іван Самойловича, який на той час був генеральним суддєю.
Чернігівським полковником став Василь Карпович Дунін-Борковський (1672–1685), а з 1685 р. В. К. Дунін-Борковський – генеральний обозний в Генеральній військовій канцелярії. Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні.
Шляхтичі та козаки, які підтримали Самойловича, отримали маєтки і в Городнянській сотні. В. К. Дуніну-Борковському, який: в „навальних і прикрих експедиціях... з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи” – дістались: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня. Був довіреною особою у Ігнатовича, а потім – у Самойловича, командував військом на війні з Османською імперієй.
В Городнянській сотні Борковському В. К. Борковський осадив слободу Ваганичі а також, можливо, Сеньківку.
Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І.Самойловича звинуватили в зраді.
Куликівка–ХVII.
Обранню гетьманом І. Мазепи сприяла козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де захоплювала владу Польща і не припинялась Руїна.
Чернігівським полковником став Я.К.Лизогуб (1687–1698), з чийого дозволу в Канів увійшли війська І.Самойловича та князя Ромадоновського.
О.Лазаревський вважав, що у Я.Лизогуба, який спочатку поселився в Конотопі, були гарні стосунки з І.Мазепою, бо Лизогуб був сусідом Мазепи і позичав йому волів, щоб пахати землю.
В Городнянській сотні Лизогуб отримав „на ранг полковника”: Автуничі, Жабчичі, Солонівку, Старосілля, Перепис, Хоробичі, Хотівлю та Хрипівку, що раніше належали В.Борковському, а потім чернігівському полковнику Григорію Самойловичу – „Гетьманичу”, якого стратили 11 листопада 1687 року.
Куликівка–ХVIII.
З 1700 року по 1721 рік тривала Північна війна. Про І. Мазепу, як ворога Росії, зокрема Петра І, так і друга Карла ХІІ, написано багато.
У дружини Мазепи – Фридрикевічни була маєтність в с. Хрипівці.
Куликівка–ХIХ
У 1708–1722 роках гетьманом був І.Скоропадський. Його дочка – Ірина та її чоловік – бунчуковий товариш Семен Юхимович Лизогуб, син чернігівського полковника Ю.Лизогуба – стали одними з найбагатших людей Гетьманщини, отримавши спадщину гетьмана Скоропадського – близько 600 дворів в різних селах. В Городянській сотні: с. Бурівка, слоб. Невкля, с. Вихвостів, с. Івашківка, с.Дроздовиця, с. Ваганичі, с. Володимирівка, д. Ільмівка, с. Ловинь, слоб. Олександрівка, д. Сухий Вир з руднею, поселення при Суховирському млині, д. Гута (гута – це „скляний завод”) та інші маєтки.
Загинув С. Ю. Лизогуб під час походу на Польщу, куди у 1734 р. відправився 11-тисячний корпус під командуванням його брата – Я.Ю.Лизогуба. Поховали С.Ю.Лизогуба в Гродно – „в кляштері Базиліанів при гарматній та дрібній стрільбі з церемонією”.
Куликівка–ХХ
Наступним гетьманом, після Скоропадського, став П. Полуботок, чернігівський полковник у 1705 – 1723 роках. П. Полуботок з іншими захисниками козацьких прав подав Петру І Коломацькі чолобитні (1723 р.), які також підписав городнянський сотник Я. І. Жданович. П. Полуботок загинув в Петропавлівській фортеці.
В Городнянській сотні Полуботку належали грунти поблизу таких поселень: c. Здраговка (Здрягівка), с. Жабчичі (тепер Полісся), с. Хоробричі (Хоробичі), д. Перепис, д. Овтуничі (Автуничі).
П.Полуботок збільшував кількість своїх володіннь купівлею та привласненням полкових маєтків, що належали ратушам сотенних містечек. Так він отримав близько 300 дворів. Зокрема, від ратуші м. Седніва він заволодів маєтностями в селах: Макишин, Дирчин та Клочків, а від Городничої (Городнянської) ратуші – 40 дворів в м. Городні. Таким Таким чином, будучи полковником 17 років, він придбав близько 3200 дворів. Таких маєтностей не мав ні один гетьман, хіба що Розумовський (1750 – 1764).
Куликівка–ХХІ
При гетьмані Д. Апостолі, у 1729 р. –1730 р., в Чернігівському полку для встановлення права власності на маєтки розглядались наявні документи та записувались свідчення місцевих старожилів – „сказки тамошніх старожилів”. Чернігівським полковником тоді був Михайло Богданов.
Куликівка,
село при р. Развині.
1729 р.–1730 р. До полку належать 47 дворів, володіння генерального бунчужного Якова Лизогуба. На них він отримав універсал Скоропадського за 1708 рік. При „лядському” пануванні Куликіва належала шляхтичу Пацу. Господарями цього села після нього були: Ворошило, Грибович, Григорій Бутович.
1732 р. Козаків – 25, підсусідків – 3.
Івашківка – ХХ
Після скасування гетьманської влади Катериною – ІІ, Друга Малоросійська колегія (1764–1786) здійснила перепис жителів Гетманщини та збір данних про них здійснювався для з’ясування, які у них є прибутки та майно – для визначення податків, а також для визначення напрямків розвитку господарства. Так виник Рум’янцевський опис – „Генеральний опис Малоросії” (1765–1769), а потім – „Описання Чернігівського намісництва” (1781 р.) Пащенка та „Чернігівського намісництва топографічне описання” (1786 р.) Шафонського.
1765 р.–1769 р. Козацьких дворів – 37, селянських дворів – 38, володіння бунчукового товариша Івана Лизогуба.
Церква Воскресіння Христова.
Куликівка–ХХ
Після скасування гетьманської влади Катериною – ІІ, Друга Малоросійська колегія (1764–1786) здійснила перепис жителів Гетманщини та збір данних про них здійснювався для з’ясування, які у них є прибутки та майно – для визначення податків, а також для визначення напрямків розвитку господарства. Так виник Рум’янцевський опис – „Генеральний опис Малоросії” (1765–1769), а потім – „Описання Чернігівського намісництва” (1781 р.) Пащенка та „Чернігівського намісництва топографічне описання” (1786 р.) Шафонського.
1765 р.–1769 р. Козацьких дворів – 37, селянських дворів – 38, володіння бунчукового товариша Івана Лизогуба.
Церква Воскресіння Христова.