ГЛАВА СІМНАДЦЯТА
ВІДМІНА КРІПАЦТВА
У сім’ї колишнього військовослужбовця с. Політрудні В.Ф. Печери зберігається переказ, який передається ось уже понад 140 років з одного покоління в друге. А пов’язано це з важливою реальною подією: відміною кріпацтва.
Але про цю подію Демид Печера пам’ятав усе життя. Згадувати про це змушувала така обставина. Того лютневого дня Демид Печера – дід Василя Федотовича з с. Політрудні зайшов у хату, і, як завжди, застав: невістку, матір Василя Федотовича – Ольгу Карпівну та її сестру Параску Кузьмівну за самопрядками. Іншим разом дідусь, може б, похвалив молодих жінок за старанність в роботі. Але на цей раз його ніби підмінило.
–Кінчайте прясти! – розпорядився він, – Сьогодні свято!
–Яке? – поцікавилась Ольга Карпівна – Я, здається, всі свята знаю.
Треба сказати, вона, на відміну від багатьох ровесниць, була грамотною. Але слова свекра до неї не дійшли. Жінки, як ні в чому не бувало, продовжували торохкотіти самопрядками. В селі знали ціну зимовому дню, коли треба було напрясти ниток для полотна з якого шили одяг. Але несподівано знову з’явивсь свекор, здається, ще більше серйозний, ніж раніше.
–То Ви не припинили зайняття? – накинувсь він на невістку та її сестру. – Зараз порубаю самопрядки. Сказав же Вам по людськи.
–Та яке свято? Я, здається, всі їх знаю, - пробувала заперечити Ольга Карпівна.
–Найбільше, – сказав, вже трохи втихомирившись, Демид, – сьогодні оголошений – „Височайший Маніфест” – про звільнення селян від кріпацької залежності. Тепер ми вільні. Ех, недотепи, якби вас так побили, як мене, то ви б знали, де раки зимують.
Демид у молодості був за няньку в одного пана в Тупичеві. Доглядав хлопчика. І одного разу дитинча набруднило в панській світлиці. Вирок пана був простим і безапеляційним:
–Кріпака Демида висікти 25 різками! Мерщій на економію!
Демида Печеру потягнули туди і безцеремонно виконали панське рішення. Відшмагали березовим прутом, та так, що додому принесли непритомного, всього в крові. Так пан віддячив за ласку його дитини.
Покарання різками, за переказами старожилів 1886 р. народження, було звичайним явищем у с. Великий Листвен, де селян висікали за невиконання норм просто в полі. У багатьох випадках кріпацтво було рабством у вишуканій формі.
Недарма ж Олександр ІІ вирішив: „Краще відмінити кріпосне право зверху, ніж чекати того часу, коли воно само собою почне відмінятись знизу”. І далі: „Справу про звільнення селян, за їх важливістю, я вважаю для Російської Імперії питанням, від якого залежатиме розвиток її сили і могутності”.
В Городнянському повіті із 105818 жителів у 1883 р. бувших кріпосних селян було 55671, бувших державних селян – 27495. Так, тільки поміщиці Борковській із Тупичева належали 1166 кріпаків. Козаків в повіті нараховувалось 22652 чоловік.
Починалась реформа так. 9-го березня 1861 р., об 11 год. дня, в Чернігівському кафедральному соборі був оголошений – „Височайший Маніфест про звільнення селян від кріпацької залежності від 19 лютого”. Указ Урядового Сенату від 2 березня 1861 р., до якого додано для повсюдного обговорювання і належного виконання 200 екземплярів Маніфесту, прийнятого 19 лютого 1861 р., і 20 екземплярів – „Височайше затвердженого Положення про селян, вибулих з кріпацької залежності”, в присутності чинів губернського правління і прокурора –був прочитаний також 9 березня. У той же день були розіслані в міські та земські поліції, з відрядженними для цього кур’єрами, примірники маніфесту, а „Положення” переправлено до повітових предводителів дворянства.
В Городні у церквах Святої Трійці, Св. Василя, та Св. Миколая відбулись молебни за імператорське здоров’я і всього царуючого дому Романових. Тоді ж оголошено – „Монарше благовоління” повітовим предводітелям та справникам такого змісту: „Государ Імператор, звернувши увагу на сумлінну участь, взяту багатьма з повітових предводителів дворянства і земських справників, у приміщенні виниклих між селянами непорозумінь і хвилювань, Височайше повелів: оголосити Монарше Його Імператорської Величності благовоління тим з них, котрі діяльно сприяли охороні громадського порядку і відновленню оного там, де він тимчасово був порушений”.
50 рокам цієї реформи присвячене ювілейне видання 19 лютого 1911 р. – „Освободительная реформа Императора Александра II и осуществление ее в пределах Черниговской губернии (1858–1861 гг..) О. Ковальовського з 12 портретами і малюнками та додатком списку дворян губернії – найважливіших діячів селянської реформи.
Першими мировими посередниками Городнянського повіту в липні 1861 р. Сенат затвердив: поручика Олександра Лизогуба, колезького радника Петра Червинського, полковника Федора Ліндфорса і колезького секретаря Миколу Миклашевського. У списку предводителів дворянства і земських справників губернії, яким, згідно пропозиції керуючого Міністерством внутрішніх справ, було оголошене – „Монарше Його Імператорської Величності благовоління”, був і городнянький земський справник, титулярний радник Віктор Греков.
Федір Федорович Ліндфорс – старший син генерала Ф.А.Ліндфорса (1760–1813), учасника багатьох війн, останньою з яких для нього стала Вітчизняна війна 1812 року – в середині XIX ст., після відставки з військової служби, купив маєток в Олешні. Селяни отримали від нового пана значні наділи землі. Ліндфорс побудував в Олешні церкву та гончарну майстерню.
Під час розподілу землі в Чернігівській губернії нижчі наділи (2 і ¾ десятини на душу) отримали селяни повітів з високою урожайністю: Борзнянського, Козелецького і Конотопського. Вищі наділи (до 4 і ½ десятин) дістались селянам повітів з низькою урожайністю: Мглинського, Новозибківського і Суразького. В Городнянському, Глухівському, Кролевецькому, Новгород-Сіверському, Остерському, Сосницькому, Стародубському і Чернігівському повітах наділи землі були по 4 десятини.
Для порівняння – тільки у О. В. Лизогуба було 7 тис. десятин дроздовицьких земель, а у К. П. Шабельської – 7 тис. десятин бурівських земель. Чернігівський губернатор Катону Павловичу Шабельському (помер в 1864 р.) належали івашківські землі. Поміщики залишились найбагатшими землевласниками і після реформи.
Як можна бачити, володіння лише одного поміщика були рівнозначними земельним володінням двох колгоспів. Ще для порівняння: Городні належали 6720 десятин землі, Автуничі – 2661, Гніздище – 5084, Дібрівне – 2440, Івашківка – 1184, Лемешівка – 4050, В. Листвен – 4150, Мощенка – 5567, Півнівщина – 785 (Півнівщину у 1805 р. Антон Андрійович Войцехович продав статському раднику Міхно), Політрудня з Пекурівкою та Стовпівкою – 6180, Тупичів – 4694, Макишин – 5410, х. Озерщина – 111 Хрипівка – 2459.
Розподіл землі під час земельної реформи у 1861 р. відбувавсь по різному. У Вихвостові (всього 862 жителів), за підрахунками М.П.Таратина, 171 чоловік із кріпаків, отримавши від Карвольського-Гриневського на душу по 4 десятини землі, – стали власниками 684 десятин землі, але до реформи у цих 62 дворів поміщицьких селян було 1386 десятин землі (в т. ч. луги і ліси). Колишні кріпаки не бажали повертати 702 десятини землі пану і звернулись до суду, але справа була вирішена на користь поміщика, власника 4 тис. десятин землі. До того ж багатьом селянам дістались солончаки і суглинки, про які казали: „Урочище Чаши – нет хлеба, хоть пищи”, „Урочище Горки – хлеб горький”, „А возле Кругового – уродит немного”.
Що стосується сплати за землю, то багатьом селян Городнянського повіту це виявилось не під силу. Відразу необхідно було сплатити поміщику 1/5 викупної суми, а потім виплачувати казні залишок цієї суми на протязі 49 років. В економіях за рік чоловік міг заробити 60 карбованців, жінка – 39, підліток – 28. Пуд жита тоді коштував 73 копійки, а пшениці – 84. У Вихвостові 24 селянські двори за 278 десятин та 1142 сажені землі повинні були 563 крб. 38 коп. – по 23 крб. 50 коп. з кожного двору.
Через 20 років після земельної реформи, коли населення збільшилось на 37 %, землі на один двір вийшло в середньому 2 десятини. В 1883 р. у Вихвостові стало 1074 жителів (201 двір козаків і колишніх кріпаків) із 1887 десятин землі (в т. ч. 546 десятин сіножатей і пасовищ) – 10 дворам (9 козацьких і 1 селянський) належали по 25–100 десятин землі, а 60 дворам – по 1–3 десятини. 19 селянських дворів були безземельними, худоби не мала половина селян.
Для поселень, розташованих в місцевостях з низькою урожайністю, земство декілька разів знижувало викупні платежі, але і це не допомогло. У 1901 та 1903–1904 роках стались страшні засухи. Весною багатьом селянам для посіву не вистачало насіння. В 1896–1903 роках тільки у Вихвостові розорились 17 сімей та змушені були переселилитись до Таврійської і Херсонської губерній.