№ 29 (9).

Володимирівська с/рада.

Населені пункти у XVII – XX ст.

с. Володимирівка

Володимирівка – І

Із найдавніших поселень, знайдених архелологами в Городнянському краю більшість належить до кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси (ще в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну). В ті часи, коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Одним із найважливіших досягнень епохи неоліта – останнього періоду кам’яного віку було виготовлення керамічного посуду. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Поселення кам’яного віку відоме поблизу Дроздовиці і Диханівки – „Дроздовиця–1” (пос. доби неоліту кам’яного віку) – в 1 км на півд. від півд. окраїни с.Диханівка.

Володимирівка – ІІ

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е., коли з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку, а з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Кераміка середньодніпровської (XXVI–XV ст. до н.е.) культури ранньої бронзи, прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької і лебедівської культур характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзового віку біля с. Кузничі: бронзового віку, давньоруського часу – в центрі села, біля моста, на прав. березі безіменного струмка; біля с. Андріївка і Старосілля: „Пойма–1” (пос. бронзового віку – лебедівська культура) – в 1,2 км на півн. схід від схід. окраїни с.Андріївка і в 1 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, в поймі р. Верпч;

„Пойма–2” (пос. бронзового віку – сосницька культура) – в 700 м на півн. схід від схід. окраїни Андріївки і в 1,2 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни Старосілля, на прав. березі р. Верпч.

Володимирівка – ІІІ

Поселення залізного віку також було біля Дроздовиці і Диханівки (милоградська культури. Покладами болотної руди на Поліссі користувались ще і металурги Гетьманщини. Першими поліськими культурами залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхновська (IV–II ст. до н.е.) культури. Належали вони предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Поселення залізного віку належали предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала наступна культура залізного віку – зарубинецька (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. Поселення зарубинецької культури „Верпч–2”: пос. залізного віку (пізньозарубинецька культура (1–11 ст. н.е.), ранньослов’янського часу (київська культура), пос. XIII–XIV ст. – в 2,6 км на півн. схід від с. Хоробичі на прав. березі р. Верпч.

Володимирівка – ІV

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), яка в IV ст. пережила нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.).

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення Правобережжя Дніпра схожа частина поселень Лівобережжя.

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вчені вважають ранньослов’янскими племенами. На їх археологічні пам’ятники, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина пам’ятників Лівого берега.

Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською. Ранньослов’янські поселення: „Верпч–1” (пос. ранньослов’янського часу) – в 1,6 км на північ від с. Хоробичі , на прав. березі р. Верпч і від пос. „Верпч–2”. та інших сіл.

Володимирівка – V

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” .

А походили вони від кривичів, а кривичі – від полочан: „...на Полотѣ, иже и полочанѣ. От сихъ же и кривичи, иже сѣдять на верхъ Волгы, и на вѣрхъ Двины и на вѣрхъ Днѣпра, ихъже и городъ есть Смолѣнескъ; туда бо сѣдять кривичи. Таже сѣверо от них”.

Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували родинні зв’язки з в’ятичами та радимичами

За даними білоруського археолога О.А.Макушнікова, північний кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р. Терюхи, притоки Сожу, і Тетиви, притоки Снову, та співпадає з кордоном з Гомельською областю. Єдиний коридор в цих, непрохідних раніше болотах, – в районі Добрянки, Ільмівки та Глибоцького. Можливо, саме тут проходив древній шлях „в радимичі”, згаданий в літопису 1159 р.

Володимирівка – VІ

Давньоруські поселення: Ваганичі – „Курганки” (давньоруське поселення) – біля півн. окраїни села, в 80 м зправа від автодороги на с. Хоробичі, в ур. Курганки, на березі болота Хоробицький пост. Старожили розповідали, що тут також знаходився курганний могильник, знищений в 30-х роках, – Шведські могилки.та інші села.

Під час війни з монголо-татарами кількість сільських поселень у Чернігівському князівстві зменшилась майже в 25 разів!

Володимирівка – VІІ.

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. За даними описання 1527 р. – „Пам’яті”, на берегах Десни та Снову в цей час нараховувалось тільки 28 населених пунктів. Післямонгольську кераміку археологи знайшли біля с. Хоробич (XIII–XIV ст.) та інших сіл.

Кордон між Московським і Литовським князівствами у 1503–1618 роках починався за Яриловичами, останнім чернігівським поселенням, проходив сушею від р. Сожу до р. Немильної, лівого притоку Сожу; від р. Луб’янки та витоків Немильної підіймався над р. Смячем та його дрібними притоками до р. Терюхи, теж лівого притоку Сожу; йшов до р. Мостище, правої притоку Снову, а далі проходив по р. Жоведі, правій притоці Цати.

Володимирівка – VІІІ.

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Мабуть, всім відомо, що Городня заснована польським дворянином Фащем в часи польського володіння. Хто ж такі були Фащі?

З ними пов’язано заселення майже безлюдних земель на півночі Сіверської землі – межиріччя Смячу та Снову.

Хто ж такі були Фащі?

Польський шляхтич Олександр Фащ, а після нього Миколай Фащ спочатку володіли тільки Старим Сілом. Можливо, так раніше називалось Старосілля, адже саме Фащі на початку 1640-х років осадили Солонівку, Старосілля та Жабчичі.

Грунти, що належали Мартину Фащу, в 1637 р. купив Богдан Бутович, який належав до руської православної шляхти. Так, у 1637 р. Б.Бутович став власником Старосілля та Солонівки, а також Хотівлі та слободи Смяч (тепер Травневе). У 1644 р. Бутович одружився на дочці канівського полковника Ю. І. Голуба. В 1649 р. король Ян-Казимир надав Б. Бутовичу привілей на куплені ним грунти.

Біля д.Перепис, при р. Терюха, в урочище Деревини колись працювала буда. Тут знаходився поташний завод, що належав Фащам, але під час війни Деревинську буду розорили, а в цій місцевості поселились два козаки – Кусії, які через декілька років переселились в Автуничі.

Володимирівка – ІХ.

Богдан Хмельницький підтвердив володіння тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди козаків. Фащі приєднались до повстанців Хмельницького – війська Запорізького.

Після смерті Б.Хмельницького почалась громадянська війна – Руїна, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників. Сіверський гетьман Д.Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву. Його недруги чинили так само. Сучасники називали Демка Ігнатовича мужичим сином, підкреслюючи незнатність походження.

Приблизно у 1690–1692 роках слобідки Володимирівку та Ільмівку заселив ройський сотник Микола Грембецький, „слуга” Многогрішного (1672), у 1712–1713 роках він вже наказний полковник. 15 січня 1746 р. син Грембецького продав Ваганичі і Володимирівку полковому писарю А.П.Миткевичу за 5000 золотих.

Володимирівка – Х.

16 березня 1728 р. імператор Петро ІІ наказав гетьману Д. Апостолу розглянути справу про спадщину гетьмана Скоропадського. Мачуха Ірини Скоропадської – Настасія Марківна, друга дружина Скоропадського, турбувалась тільки про свою дочку Уляну і не віддавала навіть посаг Ірини: село Івашково та слобідку Дроздовицю.

Тільки через 2 роки, 18 березня 1730 р., чоловік І. Скоропадської – бунчуковий товариш Семен Юхимович Лизогуб, брат Я. Ю. Лизогуба, отримав від Уляни Скоропадської, дружини ніжинського полковника Петра Толстого, – уступний лист на всі маєтки покійного гетьмана в Чернігівському полку.

С. Лизогуб та І. Скоропадська стали одними з найбагатших людей Гетьманщини, отримавши близько 600 дворів в різних селах. В Городянській сотні: с. Бурівка, слоб. Невкля, с. Вихвостів, с. Івашківка, с.Дроздовиця, с. Ваганичі, с. Володимирівка, д. Ільмівка, с. Ловинь, слоб. Олександрівка, д. Сухий Вир з руднею, поселення при Суховирському млині, д. Гута (гута – це „скляний завод”) та інші маєтки.

Загинув С. Ю. Лизогуб під час походу на Польщу, куди у 1734 р. відправився 11-тисячний корпус під командуванням його брата – Я.Ю.Лизогуба. Поховали С. Ю. Лизогуба в Гродно – „в кляштері Базиліанів при гарматній та дрібній стрільбі з церемонією”.