№ 21 (2). 

Андріївська с/рада.

Населені пункти у XVIII – XX ст.

1.Андріївка,

село при болоті Роздори.

2.Автуничі (Овтуничі),

деревня (курінна резиденція).

3.Старосілля,

деревня при р. Вербчі.

4.Займище,

хутір при р. Вербчі.

(Зоряне - з 1961 р.).

5.Ломоносове,

хутір ХІХ або ХХ ст. ?

Андріївка – І

Найдавніші поселення, відкриті в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси (ще в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну). Більшість археологічних знахідок відноситься до останнього періоду кам’яного віку – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. В ті часи, коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Поселення доби неоліту кам’яного віку відоме поблизу Дроздовиці і Диханівки – „Дроздовиця–1” (пос. доби неоліту кам’яного віку) – в 1 км на півд. від півд. окраїни с.Диханівка.

Андріївка – ІІ

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е., коли з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку, а з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Кераміка середньодніпровської (XXVI–XV ст. до н.е.) культури ранньої бронзи, прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької і лебедівської культур характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзового віку: „Пойма–1” (пос. бронзового віку – лебедівська культура) – в 1,2 км на півн. схід від схід. окраїни с. Андріївка і в 1 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, в поймі р. Верпч;

„Пойма–2” (пос. бронзового віку – сосницька культура) – в 700 м на півн. схід від схід. окраїни Андріївки і в 1,2 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни Старосілля, на прав. березі р. Верпч.

Андріївка – ІІІ

Поселення залізного віку належали предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Перші поліськими культури залізного віку: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхновська (IV–II ст. до н.е.) культури. Належали вони предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхнівська – будинам або меланхоленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька культура, були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. Поселення наступної культури залізного віку – зарубинецької культури (III ст. до н. е. – II ст. н. е.) – „Верпч–2”: пос. залізного віку (пізньозарубинецька культура (1–11 ст. н.е.), ранньослов’янського часу (київська культура), пос. XIII–XIV ст. – в 2,6 км на півн. схід від с. Хоробичі, на прав. березі р. Верпч. Городище раннього залізного віку (в 500 м від південної окраїни с. Карпівка, в північній частині болота, в ур. Городок) типу милоградської культури (ІХ ст. до н. е. – ІV ст.) – занесено в Державний реєстр пам’яток національого значення України.

В 1873 р. записано, як городище в 1,5 км від с. Перепис, а в записах XIV археологічного з”їзду – в 6 верстах на півн. схід від с. Ваганичі. Це городище ймовірно було зведено племенами милоградської культури, використовувалось і як поселення у племен колочинської культури (V–VІІ ст. н.е.), яка була балтською і, можливо, також слов’янською.

Андріївка – ІV

Ранньослов’янське поселення – „Верпч–3”: пос. ранньослов’янського часу (сер. І тис.), давньоруського часу – в 2,5 км на півн. схід від с. Андріївка, на прав. березі р. Верпч. Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вчені вважають ранньослов’янскими племенами.

Автуничі– І

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного, бронзового і залізного віків. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси (ще в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну). Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Більшість археологічних знахідок кам’яного віку із його останнього періоду– неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Можливо, вони були предками фінських племен. Поселення ямково-гребінцевої культури не так далеко від Автунич – поблизу Дроздовиці і Диханівки („Дроздовиця–1” (пос. доби неоліту кам’яного віку) – в 1 км на півд. від півд. окраїни с.Диханівка).

Автуничі– ІІ

Десь наприкінці ІІІ тис. до н. е. виникло нове об’єднання племен, коли, з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова), стався перехід до бронзового віку – тоді з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Кераміка середньодніпровської (XXVI–XV ст. до н.е.) культури ранньої бронзи, прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької і лебедівської культур характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзового віку: Андріївка („Пойма–1” (пос. бронзового віку – лебедівська культура) – в 1,2 км на півн. схід від схід. окраїни с.Андріївка і в 1 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, в поймі р. Верпч; „Пойма–2” (пос. бронзового віку – сосницька культура) – в 700 м на півн. схід від схід. окраїни Андріївки і в 1,2 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, на прав. березі р. Верпч).

Автуничі– ІІІ

Покладами болотної руди на Поліссі користувались ще і металурги Гетьманщини. Першими поліськими культурами залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (IV–II ст. до н.е.) культури. Належали вони предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. 

Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхнівська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. 

Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.) були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. 

Недалеко від с. Автуничі – городище в ур. Горщина (с. Мощенка): ранньозалізний вік (милоградська культура), зарубинецька культура (пізня зарубинецька культура – І–ІІ ст.) – постзарубинецькі культури до VI–VIII ст. н.е), колочинська культура – в 600 м від села, вище за течиєю р. Тетева, на заболоченому лівому березі, на узвишші (15–20 м) берегового миса, обмеженого с двох сторін ярами, в ур. Горщина. 

Автуничі – ІV

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), яка в IV ст. пережила нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення Правобережжя Дніпра схожа частина поселень Лівобережжя.

Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Поселення київської культури (ІІІ–V ст. н.е.) – „Задовщина” (пос. ранньослов’янського часу – київська культура) – в 3 км на півн. схід від схід. окраїни с. Андріївка і в 2,2 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Автуничі, в ур. Задовщина.

Автуничі – V

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” .

За даними білоруського археолога О.А.Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу і Тетеви; приток Снову – цей кордон співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями.

Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

Автуничі –VІ

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи.

Автуницьке поселення давньоруського часу: в трикутнику між селами Лемешівка, Рубіж, Автуничі – поселення на лів. березі р. Верпч: в 2 км на захід від с. Автуничі, в 4 км на південь від с. Лемешівка, в 3 км на схід від с. Рубіж – в ур. Космівка.

Автуничі – VІІ

Необхідність вивчення давньоруского сільського життя з’явилась давно. Адже в селах проживала більша частина населення, а сільське господарство було покладено в основу економіки та визначало розвиток культури і ремесел.

Після довгих пошуків поселення, необхідного для проведення відповідних розкопок, археологи вирішили зупинитись на землях літопісної Сновської тисячи, де, порівняно з сусідніми волосятми, знаходиться значно менше городищ та феодальних замків XI–XIII століть. Це дозволяє зробити висновок, що в часи постійних міжусобних війн між Чернігівським і Новгород-Сіверським князівствами феодальні зміни в Сновській тисячі відбувались значно повільніше, ніж в сусідніх землях і тут збереглись громади, вільні від князівської влади.

Таким типовим поселенням давньоруської народності було визнано поселення, що знаходиться на березі р. Вербч між селами Лемешівка, Рубіж, Старосілля та Автуничі. Вибір зупинився на цьому поселенні, названому Автуницьким.

Значні поклади глини поблизу поселення сприяли розвитку гончарного виробництва. Археологи знайшли 9 гончарних горнів (XI–XII ст.), а кераміки було приблизно 97 тисяч знахідок –  з них відібрали близько 36 тисяч.  

 Все це дозволило зробити висновок, що Автуницьке поселення було таким-же визначним давньоруським центром гончарного виробництва, як Вишгород, Бєлгород та інші. Вироби гончарів з цих поселень були відомі далеко за їх межами. Як і належить майстрам, автуницькі гончари мали власні клейма для позначення зробленого ними посуду.

Гончарні і залізні вироби, знайдені на Автуницькому поселенні, цілком відповідають загальному рівню розвитку давньоруських ремесел, хоч і поступаються  міським виробам і повторюють їх. 

При досліджувенні Автуницького поселення та інших селищ в басейні р. Снов, розташованих за межами міської округи Чернігова, було зроблено висновок, що осередками давньоруської культури були не тільки міста, як вважалось раніше. 

„Гради многи им-же несть числа” були знищені під час війни з монголо-татарами. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів! На жаль, сучасні методи сільського господарства прискорюють руйнування Автуницького та багатьох інших поселень. 

Автуничі – VІІІ

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами   місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Так, непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська. Поселень в прикордонних землях в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена,  володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).

 Археологи знайшли післямонгольську кераміку: Солонівка  – пос. „Дюна” (ХІІІ – ХІV ст.) – в 600 м на півн. схід від схід. част. села  на лів. березі р. Верпч; Хоробичі – „Верпч–2”: пос.  залізного віку (пізньозарубинецька культура (1–11 ст. н.е.), ранньослов’янського часу (київська культура), пос. XIII–XIV ст. – в 2,6 км на півн. схід від села на прав. березі р. Верпч та біля інших сіл.

Автуничі – ІХ

На початку  XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало – так, в Чернігівському повіті статус сіл та деревень  (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

  Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Але поселень не вистачало. Так, Макишин ділили між собою аж 9 московських синів боярських. Почалось „осадження” нових слобод, а згодом в Чернігівському воєводстві були створені нові повіти та волості.

Пільги для слобожан привели в Сіверську землю – „нахожих людей” з білоруських воєводств Литовського князівства та з Московського царства. Без карт і компасу вони знаходили дорогу до Снову, йшли вниз за течією, селились по берегах цієї та інших річок. Подались сюди і ті українські сім’ї з-за Десни, яким там не вистачало родючих земель.

Біля д.Перепис, при р. Терюха, в урочище Деревини колись працювала буда. Тут знаходився поташний завод, що належав Фащам, але під час війни Деревинську буду розорили, а в цій місцевості поселились два козаки – Кусії, які через декілька років переселились в Автуничі.

Фащі приєднались до повстанців Хмельницького – війська Запорізького. В  1649 р. король Ян-Казимир надав Б. Бутовичу привілей на куплені ним грунти, але Бутовичі відомі на службі у Війську Запорізькому. Богдан Хмельницький підтвердив володіння тим польським шляхтичам,  які перейшли в ряди козаків.

Автуничі – Х

Північний кордон Городнянського края, що у XVI ст. відділяв Велике князівство Литовське від Московського князівства, у XVII ст. був кордоном Речі Посполитої, а після повстання Хмельницького став  північним кордоном Гетьманщини.

Автуничі – ХІ

Населені пункти Городнянського краю спочатку входили до складу Седнівскої сотні. Городнянська сотня була сформована в північній прикордонній місцевості.

У 1672–1685 роках чернігівським полковником був Василь Карпович Дунін-Борковський (1640–4.03.1702), а у 1685 р. В. К. Дунін-Борковський став в Генеральній військовій канцелярії – генеральним обозним. Був довіреною особою у Ігнатовича – їздив у Москву, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй.

Шляхтичі та козаки, які підтримали Самойловича, отримали маєтки також і в Городнянській сотні. В. К. Дунін-Борковський, якому дістались: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня – в „навальних і прикрих експедиціях... з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи”. Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні.

У 1687–1698 роках чернігівським полковником став Я. К. Лизогуб, з чийого дозволу в Канів увійшли війська І. Самойловича та князя Ромадоновського. В Городнянській сотні Лизогуб отримав „на ранг полковника”: Автуничі, Жабчичі, Солонівку, Старосілля, Перепис, Хоробичі, Хотівлю та Хрипівку, що раніше належали полковнику В. Борковському, а потім чернігівському полковнику Григорію Самойловичу – „Гетьманичу”, якого стратили 11 листопада 1687 року.
Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І. Самойловича звинуватили у зраді. Обрання гетьманом І. Мазепи не знайшло на Гетьманщині підтримки більшості, але за Мазепу була козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна. О.Лазаревський вважав, що у Я. Лизогуба, який спочатку поселився в Конотопі, були гарні стосунки з І. Мазепою, бо Лизогуб був сусідом Мазепи і позичав йому волів, щоб пахати землю.

Потім Автуничі – володіння полковників: Єфима Лизогуба, Павла Полуботка. 

Деревня Автуничі (Овтуничі) – курінна резиденція.

Автуничі – ХІІ

Автуничі отримав від тестя Степан Тарновський, зять генерального осавула Бутовича. 

„Нариси найстаріших дворянських родів Чернігівської губернії”  О.Лазаревського підтверджують, що одним з головних дворянських родів Городянської сотні аж по 1787 рік (час народження штабс-капітана Федора Бутовича) була династія Бутовичів, яка нараховувала 35 чоловік.

Якщо, за власноручним підписом в акті за 1689 р., Степан Бутович характеризує себе так: „Стефан Бутович, слуга його милості, пана полковника (чернігівського) і староста седнівський“, то у 1709–1717 роках він вже генеральний осавул.  

У заповіті своєму, в 1698 р., Лизогуб так пояснив причину своєї прихильності до С. Бутовича: „Дочці моїй старшій Марії, за чоловіком Степаном Бутовичем, теперішнім седнівським сотником – за їх до мене доброзичливість, а особливо за зібране мені господарство, відписую два сільця, в т.ч. Солонівку в Городницький сотні”. Поховали Я.К.Лизогуба в Чернігівському Єлецькому монастирі. Напис на його могильній плиті: „Благоразумный сѣго града оградитѣль, Азова та многіхъ мѣстъ крѣпкій побѣдітель”. 

При гетьмані І. Мазепі, Бутович користувавсь впливом, як зять старого Лизогуба, прихильника гетьмана – тому за весь час гетьмана Мазепи тодішній чернігівський полковник П. Полуботок не міг заважати Бутовичу захоплювати сусідні грунти під приводом жінчиних земель. Але, як тільки гетьманська булава дісталась І. Скоропадському, Полуботок почав стримувати Бутовича, хоча останній на той час вже був генеральним осавулом.

Дочкам Степаном були віддані маєтності: Агафії –  с. Автуничі, Уляні – с. Бутівку 

Автуничі – ХІІІ

Грунт  Кримок (острів Кримок) генеральний осавул С. Бутович отримав від: „автуницьких і мощенських людей з отчиною і з протчими бортними, в інших інших місцях будучими, соснами”. С. Бутович віддав Кримок свому зятю – Стефану Тарновському, військовому товаришу. В цьому ж грунті, над Мальчою, за універсалом від 19 серпня 1717 р., був влаштований млин на 2 кола на р. Верпчі. 

Автуничі – ХІV

1721 рік. 

 Одну з слобід в Городнянському краю поселив чернігівський полковник Полуботок за допомогою свого старости. В Городнянській сотні Полуботку належали грунти поблизу таких поселень: c. Здраговка (Здрягівка), с. Жабчичі (тепер Полісся), с. Хоробричі (Хоробичі), д. Перепис, д. Овтуничі (Автуничі).

  П.Полуботок збільшував кількість своїх володіннь купівлею та захопленням полкових маєтків, що належали ратушам сотенних містечек. Так він отримав близько 300 дворів. Таких маєтностей не мав ні один гетьман, хіба що Розумовський.

 Багато земель в лісах Городнянської сотні залишались вільними ще й в половині XVIII століття.  Нова лісова слобода Деревинь (Деревини) була поселена при д.Овтуничі та д. Перепис –  на грунтах, початок яких від Кусїїв.

 Біля д.Перепис, при р. Терюха, в урочище Деревини колись працювала буда. Тут знаходився поташний завод, що належав Фащам, але під час війни Деревинську буду розорили, а в цій місцевості поселились два козаки – Кусії, які через декілька років переселились в Автуничі.

 Про Деревинське урочище дізнався сотник Стахович та почав за нього торгуватись з Кусіями, але ті не побажали продавати землю. Після Стаховича за це урочище продовжив торгуватись наступний сотник Яків Жданович. Пархом Кусій розповів, що Жданович визвав його в Городню: „Подпивши єго горєлкою – насильно три рубля йому в руки п’яному”, але Кусій купчої не дав.  

  Потім про Деревинське урочище дізнався новоборовицький староста Іван Райковський та повідомив Полуботка. Той наказав купити Деревини, але не у Кусіїв, а у жителів с. Перепис, до якого відносилось це урочище; а якщо не продадуть, то дозволив почати селити слободу в Деревинах насильно. Полковник Райковський спочатку запропонував переписцям: „100 золотих грошей (20 рублів), куфу горілки (діжку) та 10 осматок жита”, а також пообіцяв побудувати в Переписі церкву та бути попом цієї церкви. Але переписці відмовились, бо знали – якщо полковник почне селити слободу, то вони втратять багато землі.   

 В цей же час поблизу с. Перепис почав селитись  Степан Тарновський, зять генерального осавула Бутовича. С. Тарновський, який отримав в Городнянській сотні від тестя с. Автуничі, теж почав торгуватись за Деревини, але вже з зятем Пархома Кусія, який був одружений з його сестрою. Пархом Кусій віддав своїй сестрі на посаг третину цього урочища.

 Осип Гомельський – зять Кусія продав свою частину урочища Тарновському за 40 золотих (8 рублів) та написав в Солонівці письмо, зазначивши, що: „тільки грошей до большаго разсмотренія (понеже о том грунті спор заходив) – он, Гомельський у Терновського всіх не брав, а в Городню, для написання купчого письма ідти боявся – сотник Городничій Жданович, за продаж грунтів, багатьох казаків бив киями, забивав в колодки та в тюрьму закидав”.  

 Райковський, дізнавшись про нового претендента, ще раз запропонував переписцям продати Деревини, попередивши їх, що пан наказав (із Смоленська, по дорозі в Ладозький похід (1721 р.)) таке: „Якщо переписці тоєї землі не продали, то приказав і насильно селити слободу”. Та Райковському цього робити не хотілось, щоб не виникло суперечок з Тарновським, бо з його тестем Бутовичем у Полуботка і без цього була давня ворожнеча.

 Тоді староста знайшов інший спосіб змусити переписців продати землю. Він купив поблизу Деревин невеличкий „острівець”, де була „бортна отчина” хоробрицького козака Бизюка, та почав тут селити слободу. Перписці зрозуміли, що і далі ніхто до них за дозволом не звернеться. Тоді переписький отаман з товариством, а з ними і войт з посполитими змушені були в цьому ж році (1721 р.) уступити. 

Автуничі – ХV

.1722 рік. 

  Ще одну поземельну суперечку затіяв Яків Тарновський. Він стверджував, що всі Кусіївські грунти купив його батько – С.Тарновський,  зять   С. Бутовича, але земельні кріпості втрачені, а переписці ці землі самовільно уступили чернігівському полковнику Павлу Полуботку,  а той  самовільно привласнив їх собі.  

В „розиску” про неправильну скупку козацьких земель Степаном Тарновським  – автуницький отаман Авдій Силенко засвідчив ось що:

 „Же минулого 1722 р., коли Павел Сачок (овтуницький козак) пішов до п. Терновського продавати грунту свого; теди я, поїхавши з сином його – Сачковим до п. полковника нашого чернігівського – доносилем же: Павел Сачок напив в шинку п. Терновського конь озем і, без відома жени і дітей своїх, пішов до п. Тернавського продавати грунта свого – але жена і діти не хотять продавати оного і просять милості Вашої  таковий лист до п. Терновського: жеби   п. Терновський наказав шинкареві своєму, напойшого конь озем – прийняти, якоже і видано таковий лист по прошенію моєму – по котрому, хоч і послала Сачкова жена гроші до шинкаря, але не прийняв; а його, Павла Сачка, отримавши оного панського листа – вигнав вон з двора п. Тернавський; тоді по розсказанню п. сотника нашого городницького, взявши його – Сачка  забили в колодку”.  

   Автуничі – ХVІ

28 січня 1724 р. вийшов царський указ, який встановив для стрільців значно більшу сплату за полювання. Тепер городнянським мисливцям необхідно було сплачувати в рік півтораста карбованців. Не зважаючи на це, наприкінці існування сотні,   у 1774 р., тільки в Перпиському курені нараховувалось 30 стрільців  (с. Хоробричі – 17, с. Ваганичі – 7, с. Хотівля – 6); а в Мощенському  – 23 стрільці (с. Автуничі –  5, с. Мощенка – 11, с. Старосілля – 7).   

Автуничі – ХVІІ

Вдова Тарновського – Агафія Степанівна, дочка Стефана Бутовича, доводила законність встановлення млина на р. Верпч, посилаючись на універсал Скоропадського  за 1717 р., згідно якого Автуницькі та Мощенські грунти були куплені Стефаном Бутовичем. Млин Я. Тарновського – при д. Автуничі.

Старосілля – I.

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного, бронзового і залізного віків. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси (ще в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну). Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики.

Більшість археологічних знахідок відноситься до останнього періоду кам’яного віку – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Племена пізньонеолітичної культури ямково-гребінцевої кераміки (IV–III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу.

Можливо, вони були предками фінських племен.

Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу.

Найближче до Старосілля відоме поселення кам’яного віку знаходиться біля Дроздовиці –„Дроздовиця–1” (пос. доби неоліту кам’яного віку) – в 1 км на півд. від півд. окраїни с.Диханівка.

Старосілля – II.

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е. – тоді, як з винаходом бронзи (сплаву міді та олова), стався перехід до бронзового віку, коли з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена. Продовженням культури шнурової кераміки були наступні культури бронзового віку. Кераміка середньодніпровської культури (XXVI–XV ст. до н.е.) ранньої бронзи, прикрашена: лінійним, „мотузковим”, „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань, розчесами. У кераміки сосницької культури (вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської (XI–IX ст. до н. е.) прикрашення: „мотузковим”, лінійним, геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзового віку: „Пойма–1” (пос. бронзового віку – лебедівська культура) – в 1,2 км на півн. схід від схід. окраїни с.Андріївка і в 1 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, в поймі р. Верпч; „Пойма–2” (пос. бронзового віку – сосницька культура) – в 700 м на півн. схід від схід. окраїни Андріївки і в 1,2 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, на прав. березі р. Верпч.

Старосілля – III.

Першими поліськими культурами раннього залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (V–II ст. до н.е.) культури. Належали вони або предкам балтів, або предкам слов’ян. Милоградська культура, ймовірно, належала неврам, а юхнівська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів.

Посуд милоградської і юхівської культур прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхнівської культури – поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н).

Поселення наступної культури залізного віку – зарубинецької культури відоме поблизу с. Мощенка (пізньозарубинецька культура).Для кераміки наступної культури залізного віку – зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), відкритої вперше поблизу с. Зарубинці (Черкаська обл.), характерні прикрашення нігтевими вдавлюваннями або орнаментом „виноградне гроно”.

Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. Городище в ур. Горщина: ранньозалізний вік (милоградська культура), пізня зарубинецька культура ( І–ІІ ст.) – постзарубинецькі культури до VI–VIII ст. н.е), колочинська культура – в 600 м від села, вище за течиєю р. Тетева, на заболоченому лівому березі, на узвишші (15–20 м) берегового миса, обмеженого с двох сторін ярами, в ур. Горщина. Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька культура (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою.

Старосілля – IV.

„Старосілля”: пос. ранньослов’янського часу (київська культура), давньоруського часу – в 400 м на півн. схід від с. Старосілля і в 1,7 км на захід від півд. окраїни с. Андріївка, на мисі лів. берега с. Верпч.