Городнянський літопис - 2.Андріївка с/р(21):Андріївка,2.Автуничі,3.Старосілля,4.Зоряне,5.Ломоносов

17_Андр.jpg

№ 21 (2)

Андріївська с/рада

Населені пункти у XVIII – XX ст.

1.Андріївка,

село при болоті Роздори.

2.Автуничі (Овтуничі),

деревня (курінна резиденція).

3.Старосілля,

деревня при р. Вербчі.

4.Займище,

хутір при р. Вербчі.

(Зоряне - з 1961 р.).

5.Ломоносове,

хутір ХІХ або ХХ ст. ?

Андріївка – І

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси. Із кременя виготовлялись вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти. Більшість археологічних знахідок відноситься до останнього періоду кам’яного віку – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. В ті часи, коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Одне з поселень кам’яного віку не так далеко від Андріївки – „Дроздовиця–1” (пос. доби неоліту) – в 1 км на півд. від півд. окраїни с.Диханівка.

Андріївка – ІІ

Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен.

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е. – тоді на Полісся з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена; з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку.

Кераміка середньодніпровської (XXVI–XV ст. до н.е.) культури ранньої бронзи, прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької культури (II тис. до н. е. – вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської культури (XI– VIII ст. до н. е.) пізньої бронзи характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзового віку: „Пойма–1” (пос. бронзового віку – лебедівська культура) – в 1,2 км на півн. схід від схід. окраїни с. Андріївка і в 1 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, в поймі р. Верпч; „Пойма–2” (пос. бронзового віку – сосницька культура) – в 700 м на півн. схід від схід. окраїни Андріївки і в 1,2 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни Старосілля, на прав. березі р. Верпч.

Андріївка – ІІІ

Першими поліськими культурами раннього залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (V–II ст. до н.е.) культури.

Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхновської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів.

Городище біля с. Карпівка, в північній частині болота, в ур. Городок – в 1873 р. записано, як городище в 1,5 км від с. Перепис, а в записах XIV археологічного з”їзду – в 6 верстах на півн. схід від с. Ваганичі. Це городище ймовірно було зведено племенами милоградської культури, використовувалось і як поселення у племен колочинської культури (V–VІІ ст. н.е.), яка була балтською і, можливо, також слов’янською.

Андріївка – ІV

Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька культура, були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. В с. Мощенка відоме городище зведене племенами милоградської культури в урочищі Горщина. Тут працювала експедиція Ермітажа. Частина знахідок належить до пізньої зарубинецької культури (І – ІІ ст.) і постзарубинецьких культур, зокрема до VI–VIII ст. н.е., а також колочинській культурі. Одне з поселень зарубинецької культури (III ст. до н. е. – II ст. н. е.) – „Верпч–2”: пос. пізньозарубинецької культури (1–11 ст. н.е.), ранньослов’янського часу (київська культура), пос. XIII–XIV ст. – в 2,6 км на півн. схід від с. Хоробичі, на прав. березі р. Верпч.

Андріївка –VІІ

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи. Підступи до Чернігова на шляху з Любеча, порта Чернігівського князівства, оберігала фортеця поблизу Листвена. Тут у 1024 р. відбулась битва між синами Св. Володимира. Мстислав із Тьмутаракані привів дружину касогів та хазарів, а Ярослав із Новгорода по Дніпру – варягів, ватажком яких був Якун.

Літописний Листвен знаходився в районі М.Листвена.

Типовим сільським поселенням давньоруської народності було визнано поселення в ур. Космівка на лів. березі р. Верпч, в трикутнику між селами: Лемешівка, Рубіж, Автуничі – в 2 км на півн. захід від с. Автуничі, в 4 км на південь від с. Лемешівка, в 3 км на схід від с. Рубіж. Вибір зупинився на цьому поселенні, названому Автуницьким поселенням.

Виявилось, що Автуницьке поселення (кін. Х ст. – І пол. XIII ст.) цілком відповідало рівню культури свого часу і було таким-же визначним центром гончарного виробництва, як Вишгород, Білгород та інші давньоруські поселення. На жаль, сучасні методи сільського господарства прискорюють руйнування Автуницького та багатьох інших поселень.

Знищений курган – поблизу с. Хоробичі згадується на XIV з’їзді археологів в 1906 р., як курган, що знаходиться поблизу села Андріївка. Не зважаючи на примирення онуків Ярослава Мудрого на Любецькому з’їзді у 1097 р., після смерті великого князя київського Всеволода Ольговича, у 1146 р. між Новгород-Сіверським та Чернігівським князівствами знову почалась війна. А замирились чернігівський та новгород-сіверський князі у 1153 р. в Хороборі.

Можливо, літописне місто Хоробор, назване так завдяки хоробрості прикордонних жителів – це Хоробичі. Тут в розмові селяни вживали слово „хороборський”, як прикметник від назви села. Історик О.Лазаревський вважав, що на місті Хоробора знаходиться Короп, а П.Голубовський, що – це Мена. У 1158 р., під час невдалого походу на Галич київського князя Ізяслава Давидовича, наступного після Юрія Долгорукого, через Хоробор втікала його княгиня:

„Княгиня же супруга Изяслава Давидовича бѣжа к зяти Глебови Переяславлю и оттуде ѣха на Городокъ та на Глъбль, та на Хороборъ, та на Ропескъ. Ярославъ же Всеволодичъ, оутешивъ и почтивъ ю Ропеске, допровади ю до Гомѣя ко Изяславу”.

У 1234 р. Хоробор згадується, коли Данило Галицький та Володимир Рюрикович, київський князь: „поидоша плѣнити землю, поимаша грады многы на Деснѣ, туже взяша и Хороборъ и Сосницю и Сновскъ и ины грады многии и придоша опять Чернигову”.

„Гради многи им-же несть числа” були знищені під час війни з монголо-татарами. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів!

Андріївка – VІІІ

Устрій Сіверської землі в часи панування Великого князівства Литовського нагадував давньоруський. Сіверська шляхта склалась із нащадків дружинників, бояр, а також іноземців. Шляхтичів зв’язали міцні службові і родинні стосунки, що пережили не одну державу.

Північний кордон між Україною у складі Московського князівства і Литовським князівством у 1503–1618 роках починався за Яриловичами, останнім чернігівським поселенням, проходив сушею від р. Сожу до р. Немильної, лівого притоку Сожу; від р. Луб’янки та витоків Немильної підіймався над р. Смячем та його дрібними притоками до р. Терюхи, теж лівого притоку Сожу; йшов до р. Мостище, правої притоку Снову, а далі проходив по р. Жоведі, правій притоці Цати.

Сіверська шляхта склалась із нащадків дружинників, бояр, а також іноземців. Шляхтичів зв’язали міцні службові і родинні стосунки, що пережили не одну державу.

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).

Не так далеко від Андріївки археологи знайшли післямонгольську кераміку: Хоробичі – „Верпч–2”: пос. залізного віку (пізньозарубинецька культура (1–11 ст. н.е.), ранньослов’янського часу (київська культура), пос. XIII–XIV ст. – в 2,6 км на півн. схід від села на прав. березі р. Верпч; Солонівка – пос. „Дюна” (ХІІІ – ХІV ст.) – в 600 м на півн. схід від схід. част. села на лів. березі р. Верпч.

Андріївка –VІІ

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи. Підступи до Чернігова на шляху з Любеча, порта Чернігівського князівства, оберігала фортеця поблизу Листвена. Тут у 1024 р. відбулась битва між синами Св. Володимира. Мстислав із Тьмутаракані привів дружину касогів та хазарів, а Ярослав із Новгорода по Дніпру – варягів, ватажком яких був Якун.

Порівняння часу виготовлення знахідок з М. Листвена та В. Листвена дозволило зробити висновок, що літописний Листвен знаходився в районі Малого Листвена.

Типовим сільським поселенням давньоруської народності було визнано поселення в ур. Космівка на лів. березі р. Верпч, в трикутнику між селами: Лемешівка, Рубіж, Автуничі – в 2 км на півн. захід від с. Автуничі, в 4 км на південь від с. Лемешівка, в 3 км на схід від с. Рубіж. Вибір зупинився на цьому поселенні, названому Автуницьким поселенням.

Виявилось, що Автуницьке поселення (кін. Х ст. – І пол. XIII ст.) цілком відповідало рівню культури свого часу і було таким-же визначним центром гончарного виробництва, як Вишгород, Білгород та інші давньоруські поселення.

Не зважаючи на примирення онуків Ярослава Мудрого на Любецькому з’їзді у 1097 р., після смерті великого князя київського Всеволода Ольговича, у 1146 р. між Новгород-Сіверським та Чернігівським князівствами знову почалась війна. А замирились чернігівський та новгород-сіверський князі у 1153 р. в Хороборі.

Можливо, літописне місто Хоробор, назване так завдяки хоробрості прикордонних жителів – це Хоробичі. Тут в розмові селяни вживали слово „хороборський”, як прикметник від назви села. Історик О.Лазаревський вважав, що на місті Хоробора знаходиться Короп, а П.Голубовський, що – це Мена. У 1158 р., під час невдалого походу на Галич київського князя Ізяслава Давидовича, наступного після Юрія Долгорукого, через Хоробор втікала його княгиня:

„Княгиня же супруга Изяслава Давидовича бѣжа к зяти Глебови Переяславлю и оттуде ѣха на Городокъ та на Глъбль, та на Хороборъ, та на Ропескъ. Ярославъ же Всеволодичъ, оутешивъ и почтивъ ю Ропеске, допровади ю до Гомѣя ко Изяславу”.

У 1234 р. Хоробор згадується, коли Данило Галицький та Володимир Рюрикович, київський князь: „поидоша плѣнити землю, поимаша грады многы на Деснѣ, туже взяша и Хороборъ и Сосницю и Сновскъ и ины грады многии и придоша опять Чернигову”.

„Гради многи им-же несть числа” були знищені під час війни з монголо-татарами. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів!

На жаль, сучасні методи сільського господарства прискорюють руйнування Автуницького та багатьох інших поселень.

Андріївка – VІІІ

Устрій Сіверської землі в часи панування Великого князівства Литовського нагадував давньоруський. Сіверська шляхта склалась із нащадків дружинників, бояр, а також іноземців. Шляхтичів зв’язали міцні службові і родинні стосунки, що пережили не одну державу.

Північний кордон між Україною у складі Московського князівства і Литовським князівством у 1503–1618 роках починався за Яриловичами, останнім чернігівським поселенням, проходив сушею від р. Сожу до р. Немильної, лівого притоку Сожу; від р. Луб’янки та витоків Немильної підіймався над р. Смячем та його дрібними притоками до р. Терюхи, теж лівого притоку Сожу; йшов до р. Мостище, правої притоку Снову, а далі проходив по р. Жоведі, правій притоці Цати.

Сіверська шляхта склалась із нащадків дружинників, бояр, а також іноземців. Шляхтичів зв’язали міцні службові і родинні стосунки, що пережили не одну державу.

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).

Не так далеко від Андріївки археологи знайшли післямонгольську кераміку: Хоробичі – „Верпч–2”: пос. залізного віку (пізньозарубинецька культура (1–11 ст. н.е.), ранньослов’янського часу (київська культура), пос. XIII–XIV ст. – в 2,6 км на півн. схід від села на прав. березі р. Верпч; Солонівка – пос. „Дюна” (ХІІІ – ХІV ст.) – в 600 м на півн. схід від схід. част. села на лів. березі р. Верпч.

Андріївка – ІХ

XVII „бунташне” століття почалось для Московського царства –Смутою, під час якої Річ Посполита підтримувала самозванців, починаючи з Лжедмитра І. А в 1618 р. новий московський цар Михайло Федорович Романов, згідно Деулинського перемир’я, уступив польському королю Сигизмунду ІІІ – Сіверську та Смоленську землі.

На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало. Так, в Чернігівському повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

Землі на півночі Сіверської землі (межиріччя Смячу та Снову) після постійних війн між Литовським та Московським князівствами на протязі ХVІ століття були майже безлюдними.

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Але поселень не вистачало. Так, Макишин ділили між собою аж 9 московських синів боярських. Почалось „осадження” нових слобод, а згодом в Чернігівському воєводстві були створені нові повіти та волості.

Місцевим землевласникам необхідно було надати земельним комісарам документи на землю – грамоти московських князів. Якщо таких грамот у них не знаходилось, були необхідні свідчення сусідів – „бояров тамошніх”.

Так, 20 лютого 1620 р. в Стародубському повіті земельні комісари Балтазар Стравінський, староста Мозирський, та королівський секретар Войтех Глембоцький – надали грамоти синам Івана Бороздни: Якову, Дмитру, Йосипу та Володимиру на їх володіння: містечко Горськ, деревня Клюси, пустош Жовідь, селище Хреновичі, селище Семашкине над р. Тетевою; „дедичини вотчини”, нижчі Тетеви та інші. Можливо, Семашкине – це Сеньківка (Семківка або Семкувка).

З литовськими шляхтичами Борозднами, починаючи з XVI ст., пов’язано заселення півночі Сіверської землі.

Андріївка – Х

З польськими шляхтичами Фащами в часи польського володіння також пов’язано заселення півночі Сіверської землі та заснування Городні.

За царювання Владислава–IV, ці землі увійшли до складу Седнівської волості Чернігвського воєводства. У 1638 р. Седнів мав статус містечка, а у квітні 1640 р. Ян Самуель Пац, засновник Седнівської волості, однієї з найбільших волостей воєводства – звільнив від звичайних податків всіх седнівських ремісників: кравців, кушнарів, шевців, гончарів ковалів та інших, надавши їм право самим вирішувати власні справи, за винятком кримінальних, підлеглих замковому суду.

Андріївка – ХI

Польський шляхтич Олександр Фащ, а після нього Миколай Фащ спочатку володіли тільки Старим Сілом. Можливо, так раніше називалось Старосілля, адже саме Фащі на початку 1640-х років осадили Солонівку, Старосілля та Жабчичі.

Межа Городнянських грунтів починалась від протоки Черемошне, проходила: через Солонівське болото, р. Верпч, Татариновое болото та р. Жовідь; потім – повертала на північ, де, через місцевість Журавок, –доходила до р. Смяч. За словами Г. Дубовика, Городня була осаджена на –„щуплому грунті”.

Андріївка – ХII

Грунти, що належали Мартину Фащу, в 1637 р. купив Богдан Бутович, який належав до руської православної шляхти. Так, у 1637 р. Б.Бутович став власником Старосілля та Солонівки, а також Хотівлі та слободи Смяч (тепер Травневе). У 1644 р. Бутович одружився на дочці канівського полковника Ю. І. Голуба. В 1649 р. король Ян-Казимир надав Б. Бутовичу привілей на куплені ним грунти.

Біля д.Перепис, при р. Терюха, в урочище Деревини колись працювала буда. Тут знаходився поташний завод, що належав Фащам, але під час війни Деревинську буду розорили, а в цій місцевості поселились два козаки – Кусії, які через декілька років переселились в Автуничі.

Андріївка – ХIII

В 1649 р. король Ян-Казимир надав Б. Бутовичу привілей на куплені ним грунти, але Бутовичі відомі на службі у Війську Запорізькому. Богдан Хмельницький підтвердив володіння тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди козаків.

Фащі та Бороздни теж приєднались до повстанців Хмельницького – війська Запорізького.

Андріївка – ХIV

Після смерті Б. Хмельницького почалась громадянська війна – Руїна, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників.

Відомий універсал гетьмана Виговського (1658—1659), пов’язаний з вищезгаданим Л.Бороздною: „Побачивши прислугу у війську нашому пана Лаврентія Бороздни, який і зараз і кожної дороги не пропускає до війська становлячись, зараховуємо при власних маєтностях, батьківським правом йому належних, при містечку Горську та селами до нього належним зо всіма належними пажитками”.

Андріївка – ХV

Від гетьмана І. Брюховецького, обраного 17–18 червня 1663 р. на Ніжинській чорній раді простими козаками, противниками покозаченої шляхти та городового козацтва, Л. Бороздна знову отримав універсал.

Іокима Сомка, 7 полковників, в числі яких був Іоаникій Силич, та багатьох інших старовинних козаків, після Ніжинської чорної ради – стратили. Події ці відомі читачам з повісті Пантелеймона Куліша „Чорна Рада” („Хроніка 1663 року”).

Лаврентій Бороздна був живий ще і у 1698 році. У відповідь на скаргу, що його ображають сусіди та військові чиновники, він отримав захисний універсал від гетьмана Мазепи: „тут же і слободку його, прозиваєму Хрінівку, яка була через висланих наших недавніми часи відібрана від нього, заховуємо при ньому”. До козацької старшини першим із Бороздн потрапив онук Л. Бороздни – Іван Владиславович Бороздна, який у 1728 р. став генеральним бунчужним, а у 1731 р. – „законником” (генеральний суддя). В Городнянській сотні його володіннями були: Берилівка, Мощенка, Сеньківка та Гасичівський хутір при р. Верпч.

Андріївка – ХVI

Дем'яна Ігнатовича, який відіграв головну ініціативу у відновленні зруйнованої Городні, призначив чернігівським полковником у 1665 р. – гетьман І. Брюховецький. А, будучи у гетьмана Правобережної України П. Дорошенка наказним гетьманом, Д.Ігнатович, командував Чернігівським, Ніжинським та Стародубським полками в війні з російським військом.

Сучасники називали Демка Ігнатовича мужичим сином, підкреслюючи незнатність походження. Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву.

Андріївка – ХVII

З дочкою Д. Ігнатовича одружився В. І. Полетика, який обрав своє місце у рядах повстанців. Про Полетику відомо, що його батько – православний шляхтич („польскої нації, породи шляхетскої”) із містечка Броди (Кременецький повіт) Волинського воєводства. Брат В.І.Полетики – шляхтич Іван Іванович Полетика загинув на війні з турками під Хотином у 1673 р., а його вдова відправила синів Павла та Григорія на навчання в Київ, щоб вони не втратили Православної віри.

Василь Іванович Полетика (Політика) – седнівський сотник у 1670–1677 роках. Полетике належали: Вихвостів, Івашківка, Мощонка (Мощенка), Пекурівка, Рогізка та Рудня (напевно – це Політрудня (Політичеська Рудня –завод по виробництву заліза), яку він поселив слободою.

Населені пункти Городнянського краю спочатку входили до складу Седнівскої сотні.

Андріївка – ХVIII

Городнянська сотня була сформована на північному кордоні Гетьманщини з Польщею, що у XVI ст. відділяв Велике князівство Литовське від Московського князівства.

У 1672 р. гетьманом став Іван Самойловича, який на той час був генеральним суддєю.

Чернігівським полковником став Василь Карпович Дунін-Борковський (1672–1685), а з 1685 р. В. К. Дунін-Борковський – генеральний обозний в Генеральній військовій канцелярії. Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні.

Шляхтичі та козаки, які підтримали Самойловича, отримали маєтки і в Городнянській сотні. В. К. Дуніну-Борковському, який: в „навальних і прикрих експедиціях... з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи” – дістались: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня. Був довіреною особою у Ігнатовича, командував військом на війні з Османською імперієй. В Городнянській сотні Борковському В. К. Борковський осадив слободу Ваганичі а також, можливо, Сеньківку. Нові поселення відомі і у нащадків Борковського.

Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І.Самойловича звинуватили в зраді.

Андріївка – ХIХ

Обранню гетьманом І. Мазепи сприяла козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де захоплювала владу Польща і не припинялась Руїна. Чернігівським полковником став Я.К.Лизогуб (1687–1698), з чийого дозволу в Канів увійшли війська І. Самойловича та князя Ромадоновського.

В Городнянській сотні Лизогуб отримав „на ранг полковника”: Автуничі, Жабчичі, Солонівку, Старосілля, Перепис, Хоробичі, Хотівлю та Хрипівку, що раніше належали В. Борковському, а потім чернігівському полковнику Григорію Самойловичу – „Гетьманичу”, якого стратили 11 листопада 1687 року. З 1700 року по 1721 рік тривала Північна війна. Про І. Мазепу, як ворога Росії, зокрема Петра І, так і друга Карла ХІІ, написано багато.

У дружини Мазепи – Фридрикевічни була маєтність в с. Хрипівці.

Андріївка – ХХ

„Нариси найстаріших дворянських родів Чернігівської губернії” О.Лазаревського підтверджують, що одним з головних дворянських родів Городянської сотні аж по 1787 рік (час народження штабс-капітана Федора Бутовича) була династія Бутовичів, яка нараховувала 35 чоловік.

За власноручним підписом в акті за 1689 р., Степан Бутович характеризує себе так: „Стефан Бутович, слуга його милості, пана полковника (чернігівського) і староста седнівський“, то у 1709–1717 роках він вже генеральний осавул.

Автуничі отримав від тестя Степан Тарновський, зять генерального осавула Бутовича.

У заповіті своєму, в 1698 р., Лизогуб так пояснив причину своєї прихильності до С.Бутовича: „Дочці моїй старшій Марії, за чоловіком Степаном Бутовичем, теперішнім седнівським сотником – за їх до мене доброзичливість, а особливо за зібране мені господарство, відписую два сільця, в т.ч. Солонівку в Городницький сотні”. Дочкам Степаном були віддані маєтності: Агафії – с. Автуничі, Уляні – с. Бутівку.

При гетьмані І. Мазепі, Бутович користувавсь впливом, як зять старого Лизогуба, прихильника гетьмана – тому за весь час гетьмана Мазепи тодішній чернігівський полковник П. Полуботок не міг заважати Бутовичу захоплювати сусідні грунти під приводом жінчиних земель. Але, як тільки гетьманська булава дісталась І.Скоропадському, Полуботок почав стримувати Бутовича, хоча останній на той час вже був генеральним осавулом.

Андріївка – ХХІ.

З 1700 року по 1715 рік городнянським сотником був Андрій Федорович (Кипріанович) Стахович. Іван Стахович, його онук – сотник в 1755–1761 роках. Правнук А.Ф.Стаховича – Петро Петрович Стахович служив хорунжим (1809), підкоморієм (1809), та маршалом дворянства Городнянського повіту (1819–1821). Рід Стаховських записаний в родословній багатьох дворян Полтавської, Чернігівської, Московської та Орловської губерній.

26 квітня 1705 р. А. Стахович отримав від І. Мазепи дозвіл поблизу Литовського кордону на селищі пустому Кусяювці над р. Карпилівкою осадити сл. Кусяювку (Кусії): „На річці греблю засипати, млин поставити й осадити селище закордонними жителями, а не тутейшими, малоросійськими”. Він-же поселив слобідку Берилівку (Універсал Скоропадського 11 жовтня 1709 р. на с. Сеньківку з сл. Берилівкою, при якій млин на греблі, на р. Тетеві).

Андріївка – ХХІІ.

На грунтах, куплених між д.Хоробричі та д. Перепис, Стахович поселив слобідку Андріївку (Раздоричі або Разадари). Пінських селян, які тут поселились, називали пінчуками.

Андріївка – ХХІІІ.

У 1708–1722 роках гетьманом був І. Скоропадський. Його дочка – Ірина Скоропадська та її чоловік – бунчуковий товариш Семен Юхимович Лизогуб, син чернігівського полковника Ю. Лизогуба – стали одними з найбагатших людей Гетьманщини, отримавши спадщину гетьмана Скоропадського – близько 600 дворів в різних селах. В Городянській сотні: с. Бурівка, слоб. Невкля, с. Вихвостів, с. Івашківка, с.Дроздовиця, с. Ваганичі, с. Володимирівка, д. Ільмівка, с. Ловинь, слоб. Олександрівка, д. Сухий Вир з руднею, поселення при Суховирському млині, д. Гута (гута – це „скляний завод”) та інші маєтки.

Загинув С. Ю. Лизогуб під час походу на Польщу, куди у 1734 р. відправився 11-тисячний корпус під командуванням його брата – Я.Ю.Лизогуба. Поховали С. Ю. Лизогуба в Гродно – „в кляштері Базиліанів при гарматній та дрібній стрільбі з церемонією”.

Андріївка – ХХІV.

Наступним гетьманом став П. Полуботок, чернігівський полковник у 1705 – 1723 роках. П. Полуботок з іншими захисниками козацьких прав подав Петру І Коломацькі чолобитні (1723 р.), які також підписав городнянський сотник Я. І. Жданович. П. Полуботок загинув в Петропавлівській фортеці.

В Городнянській сотні Полуботку належали грунти поблизу таких поселень: c. Здраговка (Здрягівка), с. Жабчичі (тепер Полісся), с. Хоробричі (Хоробичі), д. Перепис, д. Овтуничі (Автуничі).

П.Полуботок збільшував кількість своїх володіннь купівлею та привласненням полкових маєтків, що належали ратушам сотенних містечек. Так він отримав близько 300 дворів. Зокрема, від ратуші м. Седніва він заволодів маєтностями в селах: Макишин, Дирчин та Клочків, а від Городничої (Городнянської) ратуші – 40 дворів в м. Городні. Таким Таким чином, будучи полковником 17 років, він придбав близько 3200 дворів. Таких маєтностей не мав ні один гетьман, хіба що Розумовський (1750 – 1764).

Андріївка – ХХV.

Багато земель в лісах Городнянської сотні залишались вільними ще й в половині XVIII століття. Нова лісова слобода Деревинь (Деревини) була поселена при д.Овтуничі та д. Перепис – на грунтах, початок яких від Кусїїв.

Біля д.Перепис, при р. Терюха, в урочище Деревини колись працювала буда. Тут знаходився поташний завод, що належав Фащам, але під час війни Деревинську буду розорили, а в цій місцевості поселились два козаки – Кусії, які через декілька років переселились в Автуничі.

Про Деревинське урочище дізнався сотник Стахович та почав за нього торгуватись з Кусіями, але ті не побажали продавати землю. Після Стаховича за це урочище продовжив торгуватись наступний сотник Яків Жданович. Пархом Кусій розповів, що Жданович визвав його в Городню: „Подпивши єго горєлкою – насильно три рубля йому в руки п’яному”, але Кусій купчої не дав.

Потім про Деревинське урочище дізнався новоборовицький староста Іван Райковський та повідомив Полуботка. Той наказав купити Деревини, але не у Кусіїв, а у жителів с. Перепис, до якого відносилось це урочище; а якщо не продадуть, то дозволив почати селити слободу в Деревинах насильно. Полковник Райковський спочатку запропонував переписцям: „100 золотих грошей (20 рублів), куфу горілки (діжку) та 10 осматок жита”, а також пообіцяв побудувати в Переписі церкву та бути попом цієї церкви. Але переписці відмовились, бо знали – якщо полковник почне селити слободу, то вони втратять багато землі.

В цей же час поблизу с. Перепис почав селитись Степан Тарновський, зять генерального осавула Бутовича. С. Тарновський, який отримав в Городнянській сотні від тестя с. Автуничі, теж почав торгуватись за Деревини, але вже з зятем Пархома Кусія, який був одружений з його сестрою. Пархом Кусій віддав своїй сестрі на посаг третину цього урочища.

Осип Гомельський – зять Кусія продав свою частину урочища Тарновському за 40 золотих (8 рублів) та написав в Солонівці письмо, зазначивши, що: „тільки грошей до большаго разсмотренія (понеже о том грунті спор заходив) – он, Гомельський у Терновського всіх не брав, а в Городню, для написання купчого письма ідти боявся – сотник Городничій Жданович, за продаж грунтів, багатьох казаків бив киями, забивав в колодки та в тюрьму закидав”.

Райковський, дізнавшись про нового претендента, ще раз запропонував переписцям продати Деревини, попередивши їх, що пан наказав (із Смоленська, по дорозі в Ладозький похід (1721 р.)) таке: „Якщо переписці тоєї землі не продали, то приказав і насильно селити слободу”. Та Райковському цього робити не хотілось, щоб не виникло суперечок з Тарновським, бо з його тестем Бутовичем у Полуботка і без цього була давня ворожнеча.

Тоді староста знайшов інший спосіб змусити переписців продати землю. Він купив поблизу Деревин невеличкий „острівець”, де була „бортна отчина” хоробрицького козака Бизюка, та почав тут селити слободу. Перписці зрозуміли, що і далі ніхто до них за дозволом не звернеться. Тоді переписький отаман з товариством, а з ними і войт з посполитими змушені були в цьому ж році (1721 р.) уступити.

Не зважаючи на те, що Райковський назвав слободу Веселковкою, назва Деревини збереглась.

Андріївка – ХХVІ.

Ще одну поземельну суперечку затіяв Яків Тарновський. Він стверджував, що всі Кусіївські грунти купив його батько – С.Тарновський, зять С. Бутовича, але земельні кріпості втрачені, а переписці ці землі самовільно уступили чернігівському полковнику Павлу Полуботку, а той самовільно привласнив їх собі.

В „розиску” про неправильну скупку козацьких земель Степаном Тарновським – автуницький отаман Авдій Силенко засвідчив ось що:

„Же минулого 1722 р., коли Павел Сачок (овтуницький козак) пішов до п. Терновського продавати грунту свого; теди я, поїхавши з сином його – Сачковим до п. полковника нашого чернігівського – доносилем же: Павел Сачок напив в шинку п. Терновського конь озем і, без відома жени і дітей своїх, пішов до п. Тернавського продавати грунта свого – але жена і діти не хотять продавати оного і просять милості Вашої таковий лист до п. Терновського: жеби п. Терновський наказав шинкареві своєму, напойшого конь озем – прийняти, якоже і видано таковий лист по прошенію моєму – по котрому, хоч і послала Сачкова жена гроші до шинкаря, але не прийняв; а його, Павла Сачка, отримавши оного панського листа – вигнав вон з двора п. Тернавський; тоді по розсказанню п. сотника нашого городницького, взявши його – Сачка забили в колодку”.

Автуничі– І

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси (ще в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну). Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Більшість археологічних знахідок кам’яного віку із його останнього періоду– неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Із кременя виготовлялись вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Можливо, вони були предками фінських племен. Поселення доби неоліту не так далеко від Автунич – відоме поблизу Дроздовиці і Диханівки („Дроздовиця–1” (пос. доби неоліту кам’яного віку) – в 1 км на півд. від півд. окраїни с.Диханівка).

Автуничі – ІІ

Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Десь наприкінці ІІІ тис. до н. е. виникло нове об’єднання племен, коли з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена – тоді, наприкінці ІІІ тис. до н. е., почалось виготовлення виробів із бронзи (сплав міді та олова) та стався перехід до бронзового віку. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Кераміка середньодніпровської (XXVI–XV ст. до н.е.) культури ранньої бронзи, прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької (вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської культур характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзового віку: Андріївка („Пойма–1” (пос. бронзового віку (лебедівська культура) – в 1,2 км на півн. схід від схід. окраїни с.Андріївка і в 1 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, в поймі р. Верпч; „Пойма–2” (пос. бронзового віку – сосницька культура) – в 700 м на півн. схід від схід. окраїни Андріївки і в 1,2 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, на прав. березі р. Верпч).

Автуничі– ІІІ

Перехід від бронзового до залізного віку відбувався повільно. На Поліссі болотною рудою користувались ще і металурги Гетьманщини. Першими поліськими культурами залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (IV–II ст. до н.е.) культури. Належали вони предкам балтів та, можливо, предкам слов’ян. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхнівська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів.

Автуничі – ІV

Автуничі– ІV

В с. Мощенка відоме городище в 600 м від села, вище за течиєю р. Тетева, на заболоченому лівому березі, на узвишші (15–20 м) берегового миса, обмеженого с двох сторін ярами, в урочищі Горщина. Городище складається з двох окремих городищ, розташованих на протилежних схилах яра, а від плато мис.

Перше городище в ур. Горщина має розміри 65 х 35 м. Вал, що роз’єднує городище, в довжину досягає 20 м, шириною близько 6 м, висотою 1,5–2 м. Друге городище знаходиться вище першого на 3 – 5 м. Вал другого городища в довжину досягає 110 м, ширина 3 – 5 м, висота до 1,5 м. Ці городища входили до єдиної системи укріплень, підступи до якого прострілювались з башти типа „донжона”.

Тут працювала експедиція Ермітажа. А почались все з того, що М.І.Євсієнко знайшов в ур. Горщина бронзову бляшку, яка нагадує фігурки знаменитого мартинівського кладу (VІІ ст.). Значна частина знахідок належить до пізньої зарубинецької культури (І – ІІ ст.) і постзарубинецьких культур, зокрема до VI–VIII ст. н.е. Городище зведене племенами милоградської культури – потім було у племен постзарубинецьких культур.

Уламки кераміки знайдені на городищі в ур. Горщина належали колочинській культурі, яка була балтською, а також, можливо, слов’янською. Городище цієї культури (V–VІІ ст. н.е.) знайдено біля с.Колочин Гомельської обл. Племена колочинської культури використовували городища попередніх племен залізного віку. На металевий вироб, знайдений на городищі в ур. Горщина, не схожі ніякі інші відомі вироби залізного віку.

У племен постзарубинецьких культур, які теж використовували городище в ур. Горщина, існував зв’язок з племенами юхнівської культури, частина знахідок схожа на вироби і дніпро-двинської культури. Знайдений тут серп схожий на вироби пеньківської культури (V–VІІ ст. н.е.), що, напевно, належала антським племенам, вцілілим від нашестя гунів.

Автуничі –V

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), які в IV ст. пережили нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина поселень Лівого берега.

Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською. Поселення „Задовщина” київської культури (ІІІ–V ст. н.е.) – пос. ранньослов’янського часу) – в 3 км на півн. схід від схід. окраїни с. Андріївка і в 2,2 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Автуничі, в ур. Задовщина.

Автуничі – VІ

Про сіверян, наступних жителів Полісся – „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” . Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними білоруського археолога О.А.Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу і Тетеви; приток Снову – цей кордон співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями.

Автуничі –VІІ

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи.

Автуницьке поселення давньоруського часу: в трикутнику між селами Лемешівка, Рубіж, Автуничі – поселення на лів. березі р. Верпч: в 2 км на захід від с. Автуничі, в 4 км на південь від с. Лемешівка, в 3 км на схід від с. Рубіж – в ур. Космівка.

Автуничі – VІІІ

Необхідність вивчення давньоруского сільського життя з’явилась давно. Адже в селах проживала більша частина населення, а сільське господарство було покладено в основу економіки та визначало розвиток культури і ремесел.

Після довгих пошуків поселення, необхідного для проведення відповідних розкопок, археологи вирішили зупинитись на землях літопісної Сновської тисячи, де, порівняно з сусідніми волосятми, знаходиться значно менше городищ та феодальних замків XI–XIII століть. Це дозволяє зробити висновок, що в часи постійних міжусобних війн між Чернігівським і Новгород-Сіверським князівствами феодальні зміни в Сновській тисячі відбувались значно повільніше, ніж в сусідніх землях і тут збереглись громади, вільні від князівської влади.

Таким типовим поселенням давньоруської народності було визнано поселення, що знаходиться на березі р. Вербч між селами Лемешівка, Рубіж, Старосілля та Автуничі. Вибір зупинився на цьому поселенні, названому Автуницьким.Значні поклади глини поблизу поселення сприяли розвитку гончарного виробництва. Археологи знайшли 9 гончарних горнів (XI–XII ст.), а кераміки було приблизно 97 тисяч знахідок – з них відібрали близько 36 тисяч.

Все це дозволило зробити висновок, що Автуницьке поселення було таким-же визначним давньоруським центром гончарного виробництва, як Вишгород, Бєлгород та інші. Вироби гончарів з цих поселень були відомі далеко за їх межами. Як і належить майстрам, автуницькі гончари мали власні клейма для позначення зробленого ними посуду. Гончарні і залізні вироби, знайдені на Автуницькому поселенні, цілком відповідають загальному рівню розвитку давньоруських ремесел, хоч і поступаються міським виробам і повторюють їх.

При досліджувенні Автуницького поселення та інших селищ в басейні р. Снов, розташованих за межами міської округи Чернігова, було зроблено висновок, що осередками давньоруської культури були не тільки міста, як вважалось раніше. Сільська культура незначно поступалась міській.

„Гради многи им-же несть числа” були знищені під час війни з монголо-татарами. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів! На жаль, сучасні методи сільського господарства прискорюють руйнування Автуницького та багатьох інших поселень.

Автуничі – ІХ

Устрій Сіверської землі в часи панування Великого князівства Литовського нагадував давньоруський.

Північний кордон між Україною у складі Московського князівства і Литовським князівством у 1503–1618 роках починався за Яриловичами, останнім чернігівським поселенням, проходив сушею від р. Сожу до р. Немильної, лівого притоку Сожу; від р. Луб’янки та витоків Немильної підіймався над р. Смячем та його дрібними притоками до р. Терюхи, теж лівого притоку Сожу; йшов до р. Мостище, правої притоку Снову, а далі проходив по р. Жоведі, правій притоці Цати.

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).

Недалеко від с. Автуничі археологи знайшли післямонгольську кераміку: Солонівка – пос. „Дюна” (ХІІІ – ХІV ст.) – в 600 м на півн. схід від схід. част. села на лів. березі р. Верпч; Хоробичі – „Верпч–2”: пос. залізного віку (пізньозарубинецька культура (1–11 ст. н.е.), ранньослов’янського часу (київська культура), пос. XIII–XIV ст. – в 2,6 км на півн. схід від села на прав. березі р. Верпч.

Автуничі – Х

XVII „бунташне” століття почалось для Московського царства –Смутою, під час якої Річ Посполита підтримувала самозванців, починаючи з Лжедмитра І. А в 1618 р. новий московський цар Михайло оманов, згідно Деулинського перемир’я, уступив польському королю Сигизмунду ІІІ – Сіверську та Смоленську землі.

На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало. Так, в Чернігівському повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

Землі на півночі Сіверської землі (межиріччя Смячу та Снову) після постійних війн між Литовським та Московським князівствами на протязі ХVІ століття були майже безлюдними.

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Але поселень не вистачало. Почалось „осадження” нових слобод, а згодом в Чернігівському воєводстві були створені нові повіти та волості.

Так, 20 лютого 1620 р. в Стародубському повіті земельні комісари Балтазар Стравінський, староста Мозирський, та королівський секретар Войтех Глембоцький – надали грамоти синам Івана Бороздни: Якову, Дмитру, Йосипу та Володимиру на їх володіння: містечко Горськ, деревня Клюси, пустош Жовідь, селище Хреновичі, селище Семашкине над р. Тетевою; „дедичини вотчини”, нижчі Тетеви та інші. Можливо, Семашкине – це Сеньківка (Семківка або Семкувка).

З литовськими шляхтичами Борозднами, починаючи з XVI ст., пов’язано заселення півночі Сіверської землі.

Автуничі – ХІ

Заселення півночі Сіверської землі та заснуванння Городні пов’язано з польськими дворянинами Фащами.

Польський шляхтич Олександр Фащ, а після нього Миколай Фащ спочатку володіли тільки Старим Сілом. Можливо, так раніше називалось Старосілля, адже саме Фащі на початку 1640-х років осадили Солонівку, Старосілля та Жабчичі.

Грунти, що належали Мартину Фащу, в 1637 р. купив Богдан Бутович, який належав до руської православної шляхти. Так, у 1637 р. Б.Бутович став власником Старосілля та Солонівки, а також Хотівлі та слободи Смяч (тепер Травневе).

Біля д.Перепис, при р. Терюха, в урочище Деревини колись працювала буда. Тут знаходився поташний завод, що належав Фащам, але під час війни Деревинську буду розорили, а в цій місцевості поселились два козаки – Кусії, які через декілька років переселились в Автуничі.

Автуничі – ХІІ

Межа Городнянських грунтів починалась від протоки Черемошне, проходила: через Солонівське болото, р. Верпч, Татариновое болото та р. Жовідь; потім – повертала на північ, де, через місцевість Журавок, –доходила до р. Смяч. За словами Г. Дубовика, Городня була осаджена на –„щуплому грунті”.

Автуничі – ХІІІ

В 1649 р. король Ян-Казимир надав Б. Бутовичу привілей на куплені ним грунти, але Бутовичі відомі на службі у Війську Запорізькому. Богдан Хмельницький підтвердив володіння тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди козаків.

Фащі теж приєднались до повстанців Хмельницького – війська Запорізького.

Автуничі – ХІV

Після смерті Б. Хмельницького почалась громадянська війна – Руїна, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників.

Відомий універсал гетьмана Виговського (1658—1659), пов’язаний з вищезгаданим Л.Бороздною: „Побачивши прислугу у війську нашому пана Лаврентія Бороздни, який і зараз і кожної дороги не пропускає до війська становлячись, зараховуємо при власних маєтностях, батьківським правом йому належних, при містечку Горську та селами до нього належним зо всіма належними пажитками”.

Автуничі – ХV

Від гетьмана І. Брюховецького, обраного 17–18 червня 1663 р. на Ніжинській чорній раді простими козаками, противниками покозаченої шляхти та городового козацтва, Л. Бороздна знову отримав універсал.

Іокима Сомка, 7 полковників, в числі яких був Іоаникій Силич, та багатьох інших старовинних козаків, після Ніжинської чорної ради – стратили. Події ці відомі читачам з повісті Пантелеймона Куліша „Чорна Рада” („Хроніка 1663 року”).

Лаврентій Бороздна був живий ще і у 1698 році. У відповідь на скаргу, що його ображають сусіди та військові чиновники, він отримав захисний універсал від гетьмана Мазепи.

Автуничі – ХVІ

Дем'яна Ігнатовича, який відіграв головну ініціативу у відновленні зруйнованої Городні, призначив чернігівським полковником у 1665 р. – гетьман І. Брюховецький. А, будучи у гетьмана Правобережної України П. Дорошенка наказним гетьманом, Д.Ігнатович, командував Чернігівським, Ніжинським та Стародубським полками в війні з російським військом.

Сучасники називали Демка Ігнатовича мужичим сином, підкреслюючи незнатність походження. Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву.

Автуничі – ХVІІ

З дочкою Д. Ігнатовича одружився В. І. Полетика, який обрав своє місце у рядах повстанців. Про Полетику відомо, що його батько – православний шляхтич („польскої нації, породи шляхетскої”) із містечка Броди (Кременецький повіт) Волинського воєводства. Брат В.І.Полетики – шляхтич Іван Іванович Полетика загинув на війні з турками під Хотином у 1673 р., а його вдова відправила синів Павла та Григорія на навчання в Київ, щоб вони не втратили Православної віри.

Василь Іванович Полетика (Політика) – седнівський сотник у 1670–1677 роках. Полетике належали: Вихвостів, Івашківка, Мощонка (Мощенка), Пекурівка, Рогізка та Рудня (напевно – це Політрудня (Політичеська Рудня –завод по виробництву заліза), яку він поселив слободою.

Населені пункти Городнянського краю спочатку входили до складу Седнівскої сотні.

Автуничі – ХVІІІ

Городнянська сотня була сформована на північному кордоні Гетьманщини з Польщею, що у XVI ст. відділяв Велике князівство Литовське від Московського князівства.

У 1672 р. гетьманом став Іван Самойловича, який на той час був генеральним суддєю.

Чернігівським полковником став Василь Карпович Дунін-Борковський (1672–1685), а з 1685 р. В. К. Дунін-Борковський – генеральний обозний в Генеральній військовій канцелярії. Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні.

Шляхтичі та козаки, які підтримали Самойловича, отримали маєтки і в Городнянській сотні. В. К. Дуніну-Борковському, який: в „навальних і прикрих експедиціях... з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи” – дістались: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня. Був довіреною особою у Ігнатовича, командував військом на війні з Османською імперієй. В Городнянській сотні Борковському В. К. Борковський осадив слободу Ваганичі а також, можливо, Сеньківку. Нові поселення відомі і у нащадків Борковського.

Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І.Самойловича звинуватили в зраді.

Автуничі – ХІХ

Обранню гетьманом І. Мазепи сприяла козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де захоплювала владу Польща і не припинялась Руїна. Чернігівським полковником став Я.К.Лизогуб (1687–1698), з чийого дозволу в Канів увійшли війська І. Самойловича та князя Ромадоновського.

В Городнянській сотні Лизогуб отримав „на ранг полковника”: Автуничі, Жабчичі, Солонівку, Старосілля, Перепис, Хоробичі, Хотівлю та Хрипівку, що раніше належали В. Борковському, а потім чернігівському полковнику Григорію Самойловичу – „Гетьманичу”, якого стратили 11 листопада 1687 року.

Автуничі – ХХ

З 1700 року по 1721 рік тривала Північна війна. Про І. Мазепу, як ворога Росії, зокрема Петра І, так і друга Карла ХІІ, написано багато.

У дружини Мазепи – Фридрикевічни була маєтність в с. Хрипівці.

Автуничі – ХХІ.

Автуничі отримав від генерального осавула С.Бутовича його зять – Степан Тарновський.

За власноручним підписом в акті за 1689 р., Степан Бутович характеризує себе так: „Стефан Бутович, слуга його милості, пана полковника (чернігівського) і староста седнівський“, то у 1709–1717 роках він вже генеральний осавул.

У заповіті своєму, в 1698 р., Лизогуб так пояснив причину своєї прихильності до С.Бутовича: „Дочці моїй старшій Марії, за чоловіком Степаном Бутовичем, теперішнім седнівським сотником – за їх до мене доброзичливість, а особливо за зібране мені господарство, відписую два сільця, в т.ч. Солонівку в Городницький сотні”. Дочкам – Степаном були віддані маєтності: Агафії – с. Автуничі, Уляні – с. Бутівку.

При гетьмані І. Мазепі, Бутович користувавсь впливом, як зять старого Лизогуба, прихильника гетьмана – тому за весь час гетьмана Мазепи тодішній чернігівський полковник П. Полуботок не міг заважати Бутовичу захоплювати сусідні грунти під приводом жінчиних земель. Але, як тільки гетьманська булава дісталась І.Скоропадському, Полуботок почав стримувати Бутовича, хоча останній на той час вже був генеральним осавулом.

Автуничі – ХХІІ.

У 1708–1722 роках гетьманом був І. Скоропадський. Його дочка – Ірина Скоропадська та її чоловік – бунчуковий товариш Семен Юхимович Лизогуб, син чернігівського полковника Ю. Лизогуба – стали одними з найбагатших людей Гетьманщини, отримавши спадщину гетьмана Скоропадського – близько 600 дворів в різних селах. В Городянській сотні: с. Бурівка, слоб. Невкля, с. Вихвостів, с. Івашківка, с.Дроздовиця, с. Ваганичі, с. Володимирівка, д. Ільмівка, с. Ловинь, слоб. Олександрівка, д. Сухий Вир з руднею, поселення при Суховирському млині, д. Гута (гута – це „скляний завод”) та інші маєтки.

Загинув С. Ю. Лизогуб під час походу на Польщу, куди у 1734 р. відправився 11-тисячний корпус під командуванням його брата – Я.Ю.Лизогуба. Поховали С. Ю. Лизогуба в Гродно – „в кляштері Базиліанів при гарматній та дрібній стрільбі з церемонією”.

Автуничі – ХХІІІ.

Наступним гетьманом став П. Полуботок, чернігівський полковник у 1705 – 1723 роках. Будучи чернігівським полковником, Полуботок заселив слобідку Деревини на землі полкового села Перепис, а в Седнівській сотні Полуботку належала слобода Здрягівка. В Городнянській сотні Полуботку належали грунти поблизу таких поселень: c. Здраговка (Здрягівка), с. Жабчичі (тепер Полісся), с. Хоробричі (Хоробичі), д. Перепис, д. Овтуничі (Автуничі).

П.Полуботок збільшував кількість своїх володіннь купівлею та привласненням полкових маєтків, що належали ратушам сотенних містечек. Так він отримав близько 300 дворів. Таким чином, будучи полковником 17 років, він придбав близько 3200 дворів. Таких маєтностей не мав ні один гетьман, хіба що Розумовський (1750 – 1764).

П. Полуботок з іншими захисниками козацьких прав подав Петру І Коломацькі чолобитні (1723 р.), які також підписав городнянський сотник Я.І. Жданович. П. Полуботок загинув в Петропавлівській фортеці.

Автуничі – ХХІV.