№ 16 (4).

Бутівська с/рада.

Населені пункти у XVII – XX ст.

1.Бутівка,село при болоті Кристопівському.

2.Жабчицька слобода

(Слобода).

3.Здрягівка (Здрагівка),

слобода Седнівської сотні.  

Бутівка – I

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси (ще в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну). Більшість археологічних знахідок кам’яного віку із останнього періоду– неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Із кременя виготовлялись вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Можливо, вони були предками фінських племен.

Бутівка – ІІ

Наприкінці ІІІ тис. до н. е. виникло нове об’єднання племен, коли з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку, а з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських і германських народів. До наступного племенного об’єднання, із якого виник слов’янський етнос, увійшла частина германських і балтських племен. Поселення бронзового віку відомі поблизу Андріївки і Старосілля (сосницька та лебедівська культури), Здрягівки, Мощенки. Кераміка середньодніпровської (XXVI–XV ст. до н.е.) культури ранньої бронзи, прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької і лебедівської культур характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами.

Бутівка – ІІІ

Першими поліськими культурами залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхновська (IV–II ст. до н.е.) культури. Належали вони предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Покладами болотної руди на Поліссі користувались ще і металурги Гетьманщини. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Поселення раннього залізного віку (І тис. до н.е.) поблизу Бутівки: Павло-Іванівське

„Стародуб” (пос. ранньозалізного віку) – в півн.-схід. част. села на півн.-зах. березі болота Стародуб, із якого витікають р. Чибриж і р. Мостище;

„Мостище” (пос. ранньозалізного віку – милоградська культура) – в 2 км на півн. схід від півн. окраїни с. Здрягівка і в 3,5 км на схід від схід. окраїни с. Слобода (Радянське), на прав. березі р. Мостище. Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.) були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. Мощенське городище: ранньозалізний вік (милоградська культура), зарубинецька культура (пізня зарубинецька культура – І–ІІ ст.) –постзарубинецькі культури, зокрема до VI–VIII ст. н.е), колочинська культура – в 600 м від села, вище за течиєю р. Тетева, на заболоченому лівому березі, на узвишші (15–20 м) берегового миса, обмеженого с двох сторін ярами, в урочищі Горщина.

Бутівка – ІV

Поселення ранньослов’янської київської культури (ІІІ–V ст. н.е.) недалеко від Бутівки: „Задовщина” (пос. ранньослов’янського часу – київська культура) – в 3 км на півн. схід від схід. окраїни с. Андріївка і в 2,2 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Автуничі, в ур. Задовщина. На археологічні пам’ятники ранньослов’янської культури, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина пам’ятників Лівого берега.

Бутовка – Х

Ян Казимир ІІ, новий польський король, намагаючись заручитися підтримкою різних шляхтичів, 27 березня 1649 р. надав привілегію за служби Богдану Бутовичу, „шляхетно урожоному”, але нащадки Бутовича відомі на службі у Війську Запорізькому. Богдан Хмельницький підтвердив володіння тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди козаків.

Слобідки: Бутівку, Кузничі і Смяч (тепер Травневе) – заселив на куплених грунтах Стефан Бутович, „слуга його милості, п. полковника (Я. Лизогуба) і староста седнівський“. Я. К. Лизогуб, з чийого дозволу в Канів увійшли війська І Самойловича та князя Ромадоновського, став новим чернігівським полковником після обрання гетьманом – за Мазепу була козацька старшина, вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна.

О. Лазаревський вважав, що у Я.Лизогуба, який спочатку поселився в Конотопі, були гарні стосунки з. Мазепою, бо Лизогуб був сусідсм Мазепи і позичав йому волів, щоб пахати землю.

Бутовка – ХІ.

У заповіті своєму, в 1698р., Лизогуб так пояснив причину своєї прихильності до С.Бутовича: „Дочці моїй старшій Марії, за чоловіком Степаном Бутовичем, теперішнім седнівським сотником – за їх до мене доброзичливість, а особливо за зібране мені господарство, відписую два сільця, в т.ч. Солонівку в Городницький сотні”. В 1737 році вона склала свій духовний заповіт, згідно якого дочкам були підтверджені маєтності, віддані ще Степаном під час їх заміжжя: Агафії – с. Автуничі, Уляні – с. Бутівку.

Бутовка – ХІІ.

Городнянські та хотівлянські козаки стверджували, що багато їхніх земель відібрав С. Бутович – генеральний осавул з 1709 р., тому, коли 13 січня 1717 р. він помер, сподівались повернути землі собі.

Та гетьман І.Скоропадський – „грозно наказав” дотримуватись меж земель, визначених за – „панією Марією Лизогубівною Бутовичовою, асаулівною єнеральною”.

Із цього універсала від 12 січня 1719 р., написаного в формі речення того періоду, відома північна межа Городнянських грунтів: „Початок границі взявши від р. Смяч, де річка В. Студенець в Смяч впадає – йти повз Великого того Студенця, а переправивши той Студенець, бором і дібровою – до П’ятницького і до Хотівлянської дороги; і по правій стороні оної дороги: бор, діброва і поля – до Довгалівого логу, предреченого городницьким обивателям; також і в лівій руце В. Студенця давні сіножаті – їм, городнянам; а панеї Бутовичової – в лівій же руце тоєй Хотівлянської дороги визначена в другому місці – в острову Черемошне, почавши від Голеватого болота йти мимо Попову ниву через діброву і через Євдокменкову ниву, пополам розділену, і знову дібровою – до сіножаті Стефана Карноуха, отамана городницького, а поза отаманською сіножаттю, уз Кривець болото (якого болота по обох сторонах – суть сіножаті здавна городнянами заживані і впредь в їх же володінні бути маючиє, а болш вже внов там оних за границею городняни розробляти не повинні), і от тоєй отаманської сіножаті – до Попової ниви, по правій стороні діброви: ліс, сіножаті і поля – городнянам; а по лівій стороні: діброва, ліс і поля – панеї Бутовичової; в третьому мєстцу, під Солонівкою – границя взята від болота Ростопти, чрез дорогу Солонівську і Жабчицьку, до другого болота, прозиваємого Тягле, которе впадає у болото Кругове; по правій же руці: ліс, болота, сіножаті і поля робочі – до Городні, а по лівій руці тоже: ліс, діброви і поля – панеї Бутовичової”.

Бутовка – ХІІІ.

Не поступалась землею і дочка генерального обозного С. Бутовича. Уляна Бутович, посагом якої була Бутівка, осаджена на відібраних у городнянців землях, вийшла заміж за полковника Гадяцького полку Михайла Милорадовича. Брати Милорадовичі прийшли на Гетьманщину з Чорногорії приблизно у 1713 р. Сталося це після повстаня проти турок, до якого закликав Петро І.

Після невдалого повстання М. Милорадович був призначений гадяцьким полковником та побажав стати багатієм, для чого почав розоряти та ображати козаків і селян. Слуги Милорадовича, ті і взагалі грабували людей, обираючи для цього дороги, ярмарки або якісь інші місця. Козаки скаржились гетьману Скоропадському, але полковник, призначений царем, не підлягав їх суду.

А першою помічницею Милорадовича в насильствах стала Уляна Степанівна. В турботах про свій добробут їй не було рівних серед інших „паній” Гетьманщини. Відчувала себе господинею Уляна Степанівна і в полку. Гадяцька старшина змушена була прохати гетьмана, щоб: „Пані полковниця – в справи полкові не втручалась, указів своїх по полку не розсилала, судів – не судила, декретів, старшиною писаних, – не знищувала, старшину та дружин їх – не ганьбила”. Від Бутівки, що була її посагом, до Гадяча 300 верст, але Уляна пильно стежила за всім, що там відбувається:

„Семене, слуга наш – пишеш ти, що городняни дуже утискують наших бутівських людей на їх полях, тому наказуєм тобі не уступати городнянам і по можливості відбиватись від них. Якщо трапиться, що наші люди застануть в своїх полях городнян – наказуєм грабувати їх коней та волів, і взагалі роби при цьому так: якщо городняни загарабають у бутовців десять коней – ти загарабай у них двадцять!

Та керуй у господарстві ретельніше – дивись за хоромами, перекрий конюшню і амбар, щоб дахи не протікали. Чутно нам тут, що свиней у тебе зовсім мало – і то, звичайно, від твого нерадіння, бо як пригонять свиней з поля, то ти всіх згоняеш в одну кучу і при цьому свині з’їдають поросят. Твій обов’язок доглядати, щоб цього не було. Якщо поганий свинар трапився, так накажи війту, щоб найняв кращого – за ціну, яку і люди сплачують”.

Слобода Жабчичская (Советское) – І

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. До пізнього палеоліту належить стоянка мисливців на мамонтів біля льодовика– недалеко від с.Клюси (в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну). Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Більшість археологічних знахідок кам’яного віку належить до його останнього періоду– неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Землі племен ямково-гребінцевої культури простирались до Уралу. Можливо, вони були предками фінських племен. Поселення біля с. Смяч – в 1,5 км на сході від с. Смяч – пос. „Казанські кручі” (доба неоліту (V тис. до н. е.) кам’яного віку, епоха ранньої, середньоі і пізьної бронзи) – в 05 км на схід від с. Смяч на лів. березі р. Смяч

Слобода Жабчичская – ІІ

Коли наприкінці ІІІ тис. до н. е., з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) – стався перехід до бронзового віку, з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена і виникло нове об’єднання племен. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Кераміка середньодніпровської (XXVI–XV ст. до н.е.) культури ранньої бронзи, прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької і лебедівської культур характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзового віку: та в інших селах.

Слобода Жабчичская – ІІІ

Першими поліськими культурами залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхновська (IV–II ст. до н.е.) культури. Належали вони предкам балтів, та, можливо, слов’ян. Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Милоградської посуд прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли біля д. Милоград (Речицький р-н). Поселення „Мостище” (пос. ранньозалізного віку – милоградська культура) – в 2 км на півн. схід від півн. окраїни с. Здрягівка і в 3,5 км на схід від схід. окраїни с. Слобода (Радянське), на прав. березі р. Мостище. Для кераміки наступної культури залізного віку – зарубинецької (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), відкритої вперше поблизу с. Зарубинці (Черкаська обл.), характерні прикрашення нігтевими вдавлюваннями або орнаментом „виноградне гроно”. Біля с.Слобода (Радянське) було поселення наступної культури залізного віку – зарубинецької (знахідки – уламок залізного гарпуна і керамічне прясельце схожі на знахідки з поселення поблизу Зміївки). Поселення „Лиса Гора”: пос. (1–11 ст. н.е.) залізного віку (пізньозарубинецька культура), давньоруського часу – коло схід. окраїни с. Слобода, в 300 м на півд. схід від кладовища, на прав. березі р. Мостище. Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.) були відомі племена венедів, яких визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. Інші поселення раннього залізного віку (І тис. до н.е.): Радянське (поселення „Лиса Гора”), Павло-Іванівське (пос. „Стародуб”).

Слобода Жабчичская – ІV

Поселення ранньослов’янської київської культури (ІІІ–V ст. н.е.): „Старосілля”: пос. ранньослов’янського часу (київська культура), давньоруського часу – в 400 м на півн. схід від с. Старосілля і в 1,7 км на захід від півд. окраїни с. Андріївка, на мисі лів. берега с. Верпч. та багато інших сіл.

Здряговка – І

поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Стоянка мисливців на мамонтів, що була біля льодовика в епоху пізнього палеоліту, відома недалеко від с.Клюси (в сер. ХХ ст. с. Клюси у складі Городнянського р-ну). Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Більшість археологічних знахідок кам’яного віку належить до його останнього періоду– неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Землі племен ямково-гребінцевої культури простирались до Уралу. Можливо, вони були предками фінських племен. Одна з неолітичних стоянок відома в 1,5 км на сході від с. Смяч.

Здряговка – ІІ

Перехід до бронзового віку стався повільно, коли наприкінці ІІІ тис. до н. е., під час відкриття бронзи (сплаву міді та олова) – з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена та виникло нове об’єднання племен. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. КеЗдряговка – І

Поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Стоянка мисливців на мамонтів, що була біля льодовика в епоху пізнього палеоліту, відома недалеко від с.Клюси (в сер. ХХ ст. с. Клюси у складі Городнянського р-ну). Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Більшість археологічних знахідок кам’яного віку належить до його останнього періоду– неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Землі племен ямково-гребінцевої культури простирались до Уралу. Можливо, вони були предками фінських племен. Одна з неолітичних стоянок не так далеко від с. Здрягівка – в 1,5 км на сході від с. Смяч.

Здряговка – ІІ

Перехід до бронзового віку стався повільно, коли наприкінці ІІІ тис. до н. е., під час відкриття бронзи (сплаву міді та олова) – з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена та виникло нове об’єднання племен. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Кераміка середньодніпровської (XXVI–XV ст. до н.е.) культури ранньої бронзи, прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької і лебедівської культури пізньої бронзи характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзового віку відомі на півночі від Здрягівки: Берилівка („Берилівка–1” (пос. бронзового віку) – в 1,6 км на півн. захід від півн. окраїни села, на лів. березі р. Тетева; „Тетева–2” (пос. бронзового віку – середньодніпровська культура) – за півд.-схід окраїною села, на лів. березі р. Тетева; .„Тетева–3” (пос. (II–I тис. до н.е.) епохи пізньої бронзи – раннього залізного віку) – в 2 км на півд. схід від півд.-схід околиці села).

Здряговка – ІІІ

Перші поліські культури залізного віку: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (IV–II ст. до н.е.) культури. Належали вони предкам балтів, та, можливо, слов’ян. Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Милоградської посуд прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли біля д. Милоград (Речицький р-н). Поселення „Мостище” (пос. ранньозалізного віку – милоградська культура) – в 2 км на півн. схід від півн. окраїни с. Здрягівка і в 3,5 км на схід від схід. окраїни с. Слобода (Радянське), на прав. березі р. Мостище. Для кераміки наступної культури залізного віку – зарубинецької (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), відкритої вперше поблизу с. Зарубинці (Черкаська обл.), характерні прикрашення нігтевими вдавлюваннями або орнаментом „виноградне гроно”. Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала наступна культура залізного віку – зарубинецька (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.) – були відомі племена венедів, яких визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. Поселення зарубинецької культури – „Лиса Гора” (знахідки – уламок залізного гарпуна і керамічне прясельце схожі на знахідки з поселення поблизу Зміївки): пос. (1–11 ст. н.е.) залізного віку (пізньозарубинецька культура), давньоруського часу – коло схід. окраїни с. Слобода, в 300 м на півд. схід від кладовища, на прав. березі р. Мостище.

Здряговка – ІV

Поселення ранньослов’янської київської культури (ІІІ–V ст. н.е.) не так далеко від Здрягівки – поселення

„Старосілля”: пос. ранньослов’янського часу (київська культура, яка була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською), давньоруського часу – в 400 м на півн. схід від с. Старосілля і в 1,7 км на захід від півд. окраїни с. Андріївка, на мисі лів. берега с. Верпч.