№ 16 (4).

Бутівська с/рада

Населені пункти у XVII – XX ст.

1.Бутівка,село при болоті Кристопівському.

2.Жабчицька слобода

(Слобода).

3.Здрягівка (Здрагівка),

слобода Седнівської сотні.  

Бутівка – I

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с.Клюси. Із кременя виготовлялись вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти. Більшість археологічних знахідок кам’яного віку із останнього періоду– неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Можливо, вони були предками фінських племен. Неолітична стоянка відома не так далеко від Бутівки – в 1,5 км на сході від с. Смяч.

Бутівка – ІІ

Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен.

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е. – тоді на Полісся з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена; з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку.

Кераміка середньодніпровської (XXVI–XV ст. до н.е.) культури ранньої бронзи, прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької культури (II тис. до н. е. – вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської культури (XI– VIII ст. до н. е.) пізньої бронзи характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Найближчі відомі до Бутівки поселення: Пойма–1” (пос. бронзового віку – лебедівська культура) – в 1,2 км на півн. схід від схід. окраїни с.Андріївка і в 1 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с.Старосілля, в поймі р. Верпч;

„Пойма–2” (пос. бронзового віку – сосницька культура) – в 700 м на півн. схід від схід. окраїни Андріївки і в 1,2 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, на прав. березі р. Верпч.

Бутівка – ІІІ

Першими поліськими культурами залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхновська (IV–II ст. до н.е.) культури. Належали вони предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхнівська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Поселення раннього залізного віку (І тис. до н.е.) поблизу Бутівки: „Стародуб” (пос. ранньозалізного віку) – в півн.-схід. част. села на півн.-зах. березі болота Стародуб, із якого витікають р. Чибриж і р. Мостище (біля Павло-Іванівського); „Мостище” (пос. ранньозалізного віку – милоградська культура) – в 2 км на півн. схід від півн. окраїни с. Здрягівка і в 3,5 км на схід від схід. окраїни с. Слобода (Радянське), на прав. березі р.Мостище.

Бутівка – ІV

Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.) були відомі племена венедів, яких визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей.

Біля с. Мощенка є городище в 600 м від села, вище за течиєю р. Тетева, на заболоченому лівому березі, на узвишші (15–20 м) берегового миса, обмеженого с двох сторін ярами, в урочищі Горщина.

Тут працювала експедиція Ермітажа. М.І.Євсієнко знайшов в ур. Горщина бронзову бляшку, яка нагадує фігурки знаменитого мартинівського кладу (VІІ ст.).

Значна частина знахідок належить до пізньої зарубинецької культури (І – ІІ ст.) і постзарубинецьких культур, зокрема до VI–VIII ст. н.е. Городище зведене племенами милоградської культури – потім було у племен постзарубинецьких культур.

Уламки кераміки знайдені на городищі в ур. Горщина належали колочинській культурі, яка була балтською, а також, можливо, слов’янською. Городище цієї культури (V–VІІ ст. н.е.) знайдено біля с.Колочин Гомельської обл. На металевий вироб, знайдений на городищі в ур. Горщина, не схожі ніякі інші відомі вироби залізного віку.

У племен постзарубинецьких культур існував зв’язок з племенами юхнівської культури, частина знахідок схожа на вироби і дніпро-двинської культури. Знайдений тут серп схожий на вироби пеньківської культури (V–VІІ ст. н.е.), що, напевно, належала антським племенам, вцілілим від нашестя гунів.

Бутівка – V

Пеньківську культуру (V–VIII ст.) створили слов’яни – анти, які були серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.),пережили нашестя гунів і дійшли від Дніпра до Дуная. Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина поселень Лівого берега.

Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською а також, можливо, балтською.

Поселення ранньослов’янської київської культури (ІІІ–V ст. н.е.) недалеко від Бутівки: „Задовщина” (пос. ранньослов’янського часу – київська культура) – в 3 км на півн. схід від схід. окраїни с. Андріївка і в 2,2 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Автуничі, в ур. Задовщина. На археологічні пам’ятники ранньослов’янської культури, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина пам’ятників Лівого берега.

Бутівка – VІ

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” . Довгий час сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними білоруського археолога О.А.Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу і Тетеви; приток Снову – цей кордон співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями.

Бутівка – VІІ

Давньоруські поселення в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи.

Давньоруське поселення недалеко від Бутівки – .„Мостище–1”, в 3 км на півн. схід від окраїни с. Здрягівка і в 4,2 км від пос. „Лиса Гора”, що в с. Слобода (Радянське), нижче за течією р. Мостище, на прав. березі.

„Гради многи им-же несть числа” були знищені під час війни з монголо-татарами. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів!

Бутівка – VІІІ

Устрій Сіверської землі в часи панування Великого князівства Литовського нагадував давньоруський. Сіверська шляхта склалась із нащадків дружинників, бояр, а також іноземців.

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам.

Археологи знайшли післямонгольську кераміку – „Дюна” (поселення ХІІІ – ХІV ст.) – в 600 м на півн. схід від схід. част. с. Солонівка на лів. березі р. Верпч.

Північний кордон між Україною у складі Московського князівства і Литовським князівством у 1503–1618 роках починався за Яриловичами, останнім чернігівським поселенням, проходив сушею від р. Сожу до р. Немильної, лівого притоку Сожу; від р. Луб’янки та витоків Немильної підіймався над р. Смячем та його дрібними притоками до р. Терюхи, теж лівого притоку Сожу; йшов до р. Мостище, правої притоку Снову, а далі проходив по р. Жоведі, правій притоці Цати.

Бутівка – ІХ

XVII „бунташне” століття почалось для Московського царства –Смутою, під час якої Річ Посполита підтримувала самозванців, починаючи з Лжедмитра І. А в 1618 р. новий московський цар Михайло Федорович Романов, згідно Деулинського перемир’я, уступив польському королю Сигизмунду ІІІ – Сіверську та Смоленську землі.

На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало. Так, в Чернігівькому повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Але поселень не вистачало. Так, Макишин ділили між собою аж 9 московських синів боярських. Почалось „осадження” нових слобод, а згодом в Чернігівському воєводстві були створені нові повіти та волості.

Бутівка – Х

Так, 20 лютого 1620 р. в Стародубському повіті земельні комісари Балтазар Стравінський, староста Мозирський, та королівський секретар Войтех Глембоцький – надали грамоти синам Івана Бороздни: Якову, Дмитру, Йосипу та Володимиру на їх володіння: містечко Горськ, деревня Клюси, пустош Жовідь, селище Хреновичі, селище Семашкине над р. Тетевою; „дедичини вотчини”, нижчі Тетеви та інші. Можливо, Семашкине – це Сеньківка (Семківка або Семкувка). В XVII ст. це село, розташоване між річками Жовідь та Мостище, згадується у складі Стародубського повіту.Так, 20 лютого 1620 р. в Стародубському повіті земельні комісари Балтазар Стравінський, староста Мозирський, та королівський секретар Войтех Глембоцький – надали грамоти синам Івана Бороздни: Якову, Дмитру, Йосипу та Володимиру на їх володіння: містечко Горськ, деревня Клюси, пустош Жовідь, селище Хреновичі, селище Семашкине над р. Тетевою; „дедичини вотчини”, нижчі Тетеви та інші. Можливо, Семашкине – це Сеньківка (Семківка або Семкувка). В XVII ст. це село, розташоване між річками Жовідь та Мостище, згадується у складі Стародубського повіту.

З литовськими шляхтичами Борозднами, починаючи з XVI ст., пов’язано заселення півночі Сіверської землі. Заснуванння Городні та заселення півночі Сіверської землі також пов’язано з польськими дворянинами Фащами.

Бутівка – ХI

Польський шляхтич Олександр Фащ, а після нього Миколай Фащ спочатку володіли тільки Старим Сілом. Можливо, так раніше називалось Старосілля, адже саме Фащі на початку 1640-х років осадили Солонівку, Старосілля та Жабчичі.

Володінням польського шляхтича Олександра Фаща, а після нього – шляхтича Миколая Фаща – спочатку було тільки Старе Сіло. Можливо, так колись називалось Старосілля, адже саме Фащі на початку 1640-х років осадили: Старосілля, Солонівку та Жабчичі.

Грунти, що належали Мартину Фащу, в 1637 р. купив Богдан Бутович, який належав до руської православної шляхти. Так, у 1637 р. Б.Бутович став власником Старосілля та Солонівки, а також Хотівлі та слободи Смяч (тепер Травневе). У 1644 р. Бутович одружився на дочці канівського полковника Ю. І. Голуба.

Бутівка – ХII

Під час повстання Хмельницького, Ян Казимир ІІ, новий польський король, намагаючись заручитися підтримкою різних шляхтичів, 27 березня 1649 р. надав привілегію за служби Богдану Бутовичу, „шляхетно урожоному”, в якій говориться:

„Даємо знати цим листом нашим, що благородному Богдану Бутовичу за відмінну вірність і покірливість у військовій і рицарській справі і для його заохочення милістю і увагою нашою королівською до дальших для нас і для Речі Посполитої послуг визначаємо йому в Чернігівському повіті хутір під назвою Солонівка над річками Верпча, Солонівка та Тетіва, куплений покійним його батьком в 1637 р. у Мартина Фаща. Вищезгаданий хутір затверджуємо з усіма грунтами, полями, лісами, пасовищами: Брутівськими, Вдовицькими, Смяцькими, що простираються від Шомши до Чекарина”.

Фащі приєднались до повстанців Хмельницького – війська Запорізького. В 1649 р. король Ян-Казимир надав Б. Бутовичу привілей на куплені ним грунти, але тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди повстанців, Богдан Хмельницький підтвердив їх володіння. Бутовичі відомі у Війську Запорізькому. Фащі та Бороздни теж приєднались до повстанців Хмельницького – війська Запорізького.

Бутівка – ХІІІ

З часів гетьмана Виговського (1658—1659) відомий універсал, пов’язаний з Лаврентієм Бороздни.

Відомий універсал гетьмана Виговського (1658—1659), пов’язаний з Городнянським краєм: „Побачивши прислугу у війську нашому пана Лаврентія Бороздни, який і зараз і кожної дороги не пропускає до війська становлячись, зараховуємо при власних маєтностях, батьківським правом йому належних, при містечку Горську та селами до нього належним зо всіма належними пажитками”.

Бутівка – ХІV

Від гетьмана І. Брюховецького, обраного 17–18 червня 1663 р. на Ніжинській чорній раді простими козаками, противниками покозаченої шляхти та городового козацтва, Л. Бороздна знову отримав універсал.

Іокима Сомка, 7 полковників, в числі яких був Іоаникій Силич, та багатьох інших старовинних козаків, після Ніжинської чорної ради – стратили. Події ці відомі читачам з повісті Пантелеймона Куліша „Чорна Рада” („Хроніка 1663 року”).

Бутівка – ХV

Дем'яна Ігнатовича, який відіграв головну ініціативу у відновленні зруйнованої Городні, призначив чернігівським полковником у 1665 р. – гетьман І. Брюховецький. А, будучи у гетьмана Правобережної України П. Дорошенка наказним гетьманом, Д. Ігнатович, командував Чернігівським, Ніжинським та Стародубським полками в війні з російським військом. Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву. Його недруги чинили так само.

З дочкою Д.Ігнатовича одружився В.І.Полетика, який обрав своє місце у рядах повстанців Хмельницького. Про Полетику відомо, що його батько – православний шляхтич („польскої нації, породи шляхетскої”) із містечка Броди (Кременецький повіт) Волинського воєводства.

Брат В.І.Полетики – шляхтич Іван Іванович Полетика загинув на війні з турками під Хотином у 1673 р., а його вдова відправила синів Павла та Григорія на навчання в Київ, щоб вони не втратили Православної віри.

Василь Іванович Полетика (Політика) – седнівський сотник. Полетике належали: Вихвостів, Івашківка, Мощонка (Мощенка), Пекурівка, Рогізка та Рудня, яку він поселив слободою (напевно – це Політрудня (Політичеська Рудня –завод по виробництву заліза), назва якої пов’язана з прізвищем Полетики.

У 1670–1677 роках Василь Іванович Полетика (Політика) – седнівський сотник.

Населені пункти Городнянського краю спочатку увійшли до складу Седнівскої сотні.

Бутівка – ХVІ

Городнянська сотня була сформована на північному кордоні Гетьманщини з Польщею, що у XVI ст. відділяв Велике князівство Литовське від Московського князівства.

У 1672 р. гетьманом став Іван Самойловича, який на той час був генеральним суддєю.

Чернігівським полковником став Василь Карпович Дунін-Борковський (1672–1685), а з 1685 р. В. К. Дунін-Борковський – генеральний обозний в Генеральній військовій канцелярії. Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні.

В. К. Дуніну-Борковському, який: в „навальних і прикрих експедиціях... з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи” – дістались: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня. Був довіреною особою у Ігнатовича, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй.

Був довіреною особою у Ігнатовича, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй.

Шляхтичі та козаки, які підтримали Самойловича, отримали маєтки також і в Городнянській сотні. В. К. Дунін-Борковський, якому дістались: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня – в „навальних і прикрих експедиціях... з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи”. В Городнянській сотні Борковському В. К. Борковський осадив слободу Ваганичі а також, можливо, Сеньківку. Нові поселення відомі і у нащадків Борковського.

Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І.Самойловича звинуватили в зраді.

Бутівка – ХХV

Городнянські та хотівлянські козаки стверджували, що багато їхніх земель відібрав С. Бутович – генеральний осавул з 1709 р., тому, коли 13 січня 1717 р. він помер, сподівались повернути землі собі. Та гетьман І.Скоропадський – „грозно наказав” дотримуватись меж земель, визначених за – „панією Марією Лизогубівною Бутовичовою, асаулівною єнеральною”.

Із цього універсала від 12 січня 1719 р., написаного в формі речення того періоду, відома північна межа Городнянських грунтів: „Початок границі взявши від р. Смяч, де річка В. Студенець в Смяч впадає – йти повз Великого того Студенця, а переправивши той Студенець, бором і дібровою – до П’ятницького і до Хотівлянської дороги; і по правій стороні оної дороги: бор, діброва і поля – до Довгалівого логу, предреченого городницьким обивателям; також і в лівій руце В. Студенця давні сіножаті – їм, городнянам; а панеї Бутовичової – в лівій же руце тоєй Хотівлянської дороги визначена в другому місці – в острову Черемошне, почавши від Голеватого болота йти мимо Попову ниву через діброву і через Євдокменкову ниву, пополам розділену, і знову дібровою – до сіножаті Стефана Карноуха, отамана городницького, а поза отаманською сіножаттю, уз Кривець болото (якого болота по обох сторонах – суть сіножаті здавна городнянами заживані і впредь в їх же володінні бути маючиє, а болш вже внов там оних за границею городняни розробляти не повинні), і от тоєй отаманської сіножаті – до Попової ниви, по правій стороні діброви: ліс, сіножаті і поля – городнянам; а по лівій стороні: діброва, ліс і поля – панеї Бутовичової; в третьому мєстцу, під Солонівкою – границя взята від болота Ростопти, чрез дорогу Солонівську і Жабчицьку, до другого болота, прозиваємого Тягле, которе впадає у болото Кругове; по правій же руці: ліс, болота, сіножаті і поля робочі – до Городні, а по лівій руці тоже: ліс, діброви і поля – панеї Бутовичової”.

Бутівка – ХХVІ

9 жовтня 1722 р. „полковник гадяцький і кавалер македонський” Михайло Милорадович в Бутівці наказав старості оберігати бутівські грунти від городнянців: „Почавши від Осинового лугу, через ліс Пічище, одтоль – у Лешкове Будище, з Лешкового Будища – у Байкачов луг, тим Байкачовим лугом – у Хомино гумнище, з Хоминого гумнища – у Круглі Лози, з тих Лоз – у Жоравок Великий, з Журавка – у Артин, з Артина – у Хведосово гумнище, з того Гумнища – у Метлаху, а від тієї Метлахи, от Боровичан – у Вовчиї Кургани, з Вовчих Курганів – у Крушняк, а звідти, через поле, – в Курганне, з того Курганного – у Столище, де три брати Хващі розмежовали і обдалі, з тих Столища – у В’юницьке болото”.

Бутівка – ХVІІ

Городнянські та хотівлянські козаки стверджували, що багато їхніх земель відібрав С. Бутович – генеральний осавул з 1709 р., тому, коли 13 січня 1717 р. він помер, сподівались повернути землі собі. Та гетьман І.Скоропадський – „грозно наказав” дотримуватись меж земель, визначених за – „панією Марією Лизогубівною Бутовичовою, асаулівною єнеральною”.

Із цього універсала від 12 січня 1719 р., написаного в формі речення того періоду, відома північна межа Городнянських грунтів: „Початок границі взявши від р. Смяч, де річка В. Студенець в Смяч впадає – йти повз Великого того Студенця, а переправивши той Студенець, бором і дібровою – до П’ятницького і до Хотівлянської дороги; і по правій стороні оної дороги: бор, діброва і поля – до Довгалівого логу, предреченого городницьким обивателям; також і в лівій руце В. Студенця давні сіножаті – їм, городнянам; а панеї Бутовичової – в лівій же руце тоєй Хотівлянської дороги визначена в другому місці – в острову Черемошне, почавши від Голеватого болота йти мимо Попову ниву через діброву і через Євдокменкову ниву, пополам розділену, і знову дібровою – до сіножаті Стефана Карноуха, отамана городницького, а поза отаманською сіножаттю, уз Кривець болото (якого болота по обох сторонах – суть сіножаті здавна городнянами заживані і впредь в їх же володінні бути маючиє, а болш вже внов там оних за границею городняни розробляти не повинні), і от тоєй отаманської сіножаті – до Попової ниви, по правій стороні діброви: ліс, сіножаті і поля – городнянам; а по лівій стороні: діброва, ліс і поля – панеї Бутовичової; в третьому мєстцу, під Солонівкою – границя взята від болота Ростопти, чрез дорогу Солонівську і Жабчицьку, до другого болота, прозиваємого Тягле, которе впадає у болото Кругове; по правій же руці: ліс, болота, сіножаті і поля робочі – до Городні, а по лівій руці тоже: ліс, діброви і поля – панеї Бутовичової”.

Бутівка – ХVІІІ

9 жовтня 1722 р. „полковник гадяцький і кавалер македонський” Михайло Милорадович в Бутівці наказав старості оберігати бутівські грунти від городнянців: „Почавши від Осинового лугу, через ліс Пічище, одтоль – у Лешкове Будище, з Лешкового Будища – у Байкачов луг, тим Байкачовим лугом – у Хомино гумнище, з Хоминого гумнища – у Круглі Лози, з тих Лоз – у Жоравок Великий, з Журавка – у Артин, з Артина – у Хведосово гумнище, з того Гумнища – у Метлаху, а від тієї Метлахи, от Боровичан – у Вовчиї Кургани, з Вовчих Курганів – у Крушняк, а звідти, через поле, – в Курганне, з того Курганного – у Столище, де три брати Хващі розмежовали і обдалі, з тих Столища – у В’юницьке болото”.

Бутівка – ХІХ

Не поступалась землею і дочка генерального обозного С. Бутовича. Уляна Бутович, посагом якої була Бутівка, осаджена на відібраних у городнянців землях, вийшла заміж за полковника Гадяцького полку Михайла Милорадовича. Брати Милорадовичі прийшли на Гетьманщину з Чорногорії приблизно у 1713 р. Сталося це після повстаня проти турок, до якого закликав Петро І.

Після невдалого повстання М. Милорадович був призначений гадяцьким полковником та побажав стати багатієм, для чого почав розоряти та ображати козаків і селян. Слуги Милорадовича, ті і взагалі грабували людей, обираючи для цього дороги, ярмарки або якісь інші місця. Козаки скаржились гетьману Скоропадському, але полковник, призначений царем, не підлягав їх суду.

А першою помічницею Милорадовича в насильствах стала Уляна Степанівна. В турботах про свій добробут їй не було рівних серед інших „паній” Гетьманщини. Відчувала себе господинею Уляна Степанівна і в полку. Гадяцька старшина змушена була прохати гетьмана, щоб: „Пані полковниця – в справи полкові не втручалась, указів своїх по полку не розсилала, судів – не судила, декретів, старшиною писаних, – не знищувала, старшину та дружин їх – не ганьбила”. Від Бутівки, що була її посагом, до Гадяча 300 верст, але Уляна пильно стежила за всім, що там відбувається:

„Семене, слуга наш – пишеш ти, що городняни дуже утискують наших бутівських людей на їх полях, тому наказуєм тобі не уступати городнянам і по можливості відбиватись від них. Якщо трапиться, що наші люди застануть в своїх полях городнян – наказуєм грабувати їх коней та волів, і взагалі роби при цьому так: якщо городняни загарабають у бутовців десять коней – ти загарабай у них двадцять!

Та керуй у господарстві ретельніше – дивись за хоромами, перекрий конюшню і амбар, щоб дахи не протікали. Чутно нам тут, що свиней у тебе зовсім мало – і то, звичайно, від твого нерадіння, бо як пригонять свиней з поля, то ти всіх згоняеш в одну кучу і при цьому свині з’їдають поросят. Твій обов’язок доглядати, щоб цього не було. Якщо поганий свинар трапився, так накажи війту, щоб найняв кращого – за ціну, яку і люди сплачують”.

Збереглась скарга селянина Андрія Пугача із с. Малі Будища новому гадяцькому полковнику Граб’янке. В 1733 р. донька А. Пугача – Єфросинія, яка служила у Уляни Степанівни, навідалась в батьківський будинок, коли Уляна була відсутня. Трьох днів не пройшло, як за Єфросинію прибули слуги Милорадовичів та забрали її в Гадяч. Милорадовичка наказала негайно покласти Єфросинію на підлогу та бити канчуками по спині, а потім по животу. Далі в скарзі розповідається, як бувша полковниця черевиками видавила дівчині очі та повибивала їй зуби. Єфросинія померла на третій день та була похована без огляду представниками міської влади, не зважаючи на те, що цього вимагав гадяцький намісник.

У 1726 р. М. Милорадович помер, а Уляна вийшла заміж за Петра Черниша та ще більше 20 років була господинею всіх земельних володіннь Милорадовича, не зважаючи на суперечки з сином Милорадовича від першого шлюбу – Степаном. Але сини Степана, скористались тим, що син Михайла Милорадовича та Уляни – Микола народився раніше, ніж це могло трапитись в зареєстрованому шлюбі та через суд заволоділи майже всім майном Милорадовича.

Слобода Жабчичская (Советское) – І

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. До пізнього палеоліту належить стоянка мисливців на мамонтів біля льодовика– недалеко від с.Клюси (в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну). Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Більшість археологічних знахідок кам’яного віку належить до його останнього періоду– неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Землі племен ямково-гребінцевої культури простирались до Уралу. Можливо, вони були предками фінських племен. Поселення біля с. Смяч – в 1,5 км на сході від с. Смяч – пос. „Казанські кручі” (доба неоліту (V тис. до н. е.) кам’яного віку, епоха ранньої, середньоі і пізьної бронзи) – в 05 км на схід від с. Смяч на лів. березі р. Смяч

Слобода Жабчичская – ІІ

Коли наприкінці ІІІ тис. до н. е., з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) – стався перехід до бронзового віку, з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена і виникло нове об’єднання племен. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Кераміка середньодніпровської (XXVI–XV ст. до н.е.) культури ранньої бронзи, прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької і лебедівської культур характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзового віку: та в інших селах.

Слобода Жабчичская – ІІІ

Першими поліськими культурами залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхновська (IV–II ст. до н.е.) культури. Належали вони предкам балтів, та, можливо, слов’ян. Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Милоградської посуд прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли біля д. Милоград (Речицький р-н). Поселення „Мостище” (пос. ранньозалізного віку – милоградська культура) – в 2 км на півн. схід від півн. окраїни с. Здрягівка і в 3,5 км на схід від схід. окраїни с. Слобода (Радянське), на прав. березі р. Мостище. Для кераміки наступної культури залізного віку – зарубинецької (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), відкритої вперше поблизу с. Зарубинці (Черкаська обл.), характерні прикрашення нігтевими вдавлюваннями або орнаментом „виноградне гроно”. Біля с.Слобода (Радянське) було поселення наступної культури залізного віку – зарубинецької (знахідки – уламок залізного гарпуна і керамічне прясельце схожі на знахідки з поселення поблизу Зміївки). Поселення „Лиса Гора”: пос. (1–11 ст. н.е.) залізного віку (пізньозарубинецька культура), давньоруського часу – коло схід. окраїни с. Слобода, в 300 м на півд. схід від кладовища, на прав. березі р. Мостище. Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.) були відомі племена венедів, яких визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. Інші поселення раннього залізного віку (І тис. до н.е.): Радянське (поселення „Лиса Гора”), Павло-Іванівське (пос. „Стародуб”).

Слобода Жабчичская – ІV

Поселення ранньослов’янської київської культури (ІІІ–V ст. н.е.): „Старосілля”: пос. ранньослов’янського часу (київська культура), давньоруського часу – в 400 м на півн. схід від с. Старосілля і в 1,7 км на захід від півд. окраїни с. Андріївка, на мисі лів. берега с. Верпч. та багато інших сіл.

Здрягівка – І

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси (в сер. ХХ ст. с. Клюси у складі Городнянського р-ну). Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Із кременя виготовлялись вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти. Більшість археологічних знахідок кам’яного віку належить до його останнього періоду– неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Землі племен ямково-гребінцевої культури простирались до Уралу. Можливо, вони були предками фінських племен. Неолітичні стоянки не так далеко від с. Здрягівка: „Дроздовиця–1” (пос. доби неоліту кам’яного віку) – в 1 км на півд. від півд. окраїни с. Диханівка та поселення в 1,5 км на сході від с.Смяч.

Здрягівка – ІІ

Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен.

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е. – тоді на Полісся з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена; з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку.

Кераміка середньодніпровської (XXVI–XV ст. до н.е.) культури ранньої бронзи, прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької (II тис. до н. е. – вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської культури пізньої бронзи характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Відомі поселення бронзового віку недалеко від Здрягівки: Берилівка („Берилівка–1” (пос. бронзового віку) – в 1,6 км на півн. захід від півн. окраїни села, на лів. березі р. Тетева; „Тетева–2” (пос. бронзового віку – середньодніпровська культура) – за півд.-схід окраїною села, на лів. березі р. Тетева; .„Тетева–3” (пос. (II–I тис. до н.е.) епохи пізньої бронзи – раннього залізного віку) – в 2 км на півд. схід від півд.-схід околиці села).

Здрягівка – ІІІ

Перехід від бронзового до залізного віку відбувався повільно. На Поліссі болотною рудою користувались ще і металурги Гетьманщини. Перші поліські культури залізного віку: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (IV–II ст. до н.е.) культури. Належали вони предкам балтів, та, можливо, слов’ян. Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Першими поліськими культурами раннього залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (V–II ст. до н.е.) культури.

Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхновської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів.

Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхнівської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н).

Належали вони, ймовірно, предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян.

Милоградська культура, ймовірно, належала неврам, а юхнівська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили поруч з землями скіфів. Поселення „Мостище” (пос. ранньозалізного віку – милоградська культура) – в 2 км на півн. схід від півн. окраїни с. Здрягівка і в 3,5 км на схід від схід. окраїни с. Слобода (Радянське), на прав. березі р. Мостище. 

Здрягівка – ІV

Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала наступна культура залізного віку – зарубинецька (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.) – були відомі племена венедів, яких визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. Поселення зарубинецької культури – „Лиса Гора” (знахідки – уламок залізного гарпуна і керамічне прясельце схожі на знахідки з поселення поблизу Зміївки): пос. (1–11 ст. н.е.) залізного віку (пізньозарубинецька культура), давньоруського часу – коло схід. окраїни с. Слобода, в 300 м на півд. схід від кладовища, на прав. березі р. Мостище.
Здряговка – V
Поселення ранньослов’янської київської культури (ІІІ–V ст. н.е.) не так далеко від Здрягівки – поселення
„Старосілля”: пос. ранньослов’янського часу (київська культура, яка була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською), давньоруського часу – в 400 м на півн. схід від с. Старосілля і в 1,7 км на захід від півд. окраїни с. Андріївка, на мисі лів. берега с. Верпч.