ГЛАВА П’ЯТА
ЗАСЕЛЕННЯ КРАЮ
На початку XVII ст. (1620–1621) поселень в Чернігівькому повіті було настільки мало, що статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.
XVII „бунташне” століття почалось для Московського царства –Смутою, під час якої Річ Посполита підтримувала самозванців, починаючи з Лжедмитра І. А в 1618 р. новий московський цар Михайло Федорович Романов, згідно Деулинського перемир’я, уступив польському королю Сигизмунду ІІІ – Сіверську та Смоленську землі.
Рух по місцевих дорогах давно припинився. За переказами, жителі Городні у випадках небезпеки ховались в Хрипівці. Як доказ, що на поч. XVII ст. Хрипівка вже існувала – відома розповідь, що у дворянина Стегайла (Стегайли довгий час були священниками в Хрипівці) зберігалась ікона Благовіщення з написом, що ікону подарувала дівиця Свяцька – хрипівській церкві Преображення Господня у 1611 р. А потрапити в село, розташоване по обох берегах Чибрижа, можливо було тільки по мосту через озеро Чекарина, який розбирали у випадках небезпеки. Та навіть у ХІХ ст. потрапити в Хрипівку з великої дороги було інколи складно.
Снов та його притоки давали значно меньше можливостей врятувати життя, ніж глибока Десна з її багатьма островами. Хоч лісів на берегах Снову було багато, але тут залишилось тільки декілька поселень: Клочків, Сенявине, Смячеськ, Мокишин та Листвин на р. Крюкові.
Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Але поселень не вистачало. Так, Макишин ділили між собою аж 9 московських синів боярських. Почалось „осадження” нових слобод, а згодом в Чернігівському воєводстві були створені нові повіти та волості.
Місцевим землевласникам необхідно було надати земельним комісарам документи на землю – грамоти московських князів. Якщо таких грамот у них не знаходилось, були необхідні свідчення сусідів – „бояров тамошніх”.
Так, 20 лютого 1620 р. в Стародубському повіті земельні комісари Балтазар Стравінський, староста Мозирський, та королівський секретар Войтех Глембоцький – надали грамоти синам Івана Бороздни: Якову, Дмитру, Йосипу та Володимиру на їх володіння: містечко Горськ, деревня Клюси, пустош Жовідь, селище Хреновичі, селище Семашкине над р. Тетивою; „дедичини вотчини”, нижчі Тетиви та інші. Можливо, Семашкине – це Сеньківка (Семківка або Семкувка). В XVII ст. це село. розташоване між річками Жовідь та Мостище, згадується у складі Стародубського повіту.
Й. І. Бороздна
З литовськими шляхтичами Борозднами, починаючи з XVI ст., пов’язано заселення півночі Сіверської землі. У XVIII ст. землі, що їм належали, увійшли до складу Суражського, Мглинського, Стародубського та Городнянського повітів Чернігівської губернії.
Назви річок та болот в польських грамотах, отриманих Борозднами у 1620 р., майже не змінились до наших часів: Сновь, Цата, Жовідь, Титва, Трубеж, Росуха, Воронуха та інші. Згадується і Жабинське болото, від назви якого, можливо, походять колишні назви сіл Жабчичі (тепер Полісся) і Жабчицька слобода (перейменоване на Радянське, а потім – на Слободу). Вже у 1625 р. володінь у Борозден стало значно меньше. Селища та пустоші дістались іншим полякам, які тут поселились.
У 1626 р. в низині Тятиви (Тетиви), притоку Снову, згадується Мощенка, назва якої виникла, можливо, тому, що село розбудовувалось по обох берігах струмка Немуша, через який поклали міст.
В грудні 1620 р. д. В. Листвин на р. Крюковій, а також Смяч на р.Смяч – отримав Ян Самуель Пац. У січні 1621 р. д. Мокишин і сл. Седнів на Снову – дістались Станіславу .Глембоцькому. С.Пац купив поселення С.Глембоцького на берегах Снову, а також с. Тупичів у 1626 році. Куликівка теж була володінням Паців, від яких дісталась Ворошилі. Володіння Паців знаходились також по берегах Сожу.
На місці Седнева в сер. XVI ст. був Сновськ – слобода боярських синів Осипа Каменева і Русина Радуліна, але після 1618 р. С.Глембоцький осадив тут нову слободу. Можливо, Станіслав Глембоцький заселив Седнів (Сновськ) ще раз після його запустіння.
У 1638 р. Седнів мав статус містечка, а у квітні 1640 р. Ян Самуель Пац, засновник Седнівської волості, однієї з найбільших волостей воєводства – звільнив від звичайних податків всіх седнівських ремісників: кравців, кушнарів, шевців, гончарів ковалів та інших, надавши їм право самим вирішувати власні справи, за винятком кримінальних, підлеглих замковому суду.
Сусідніми с землями Паців були: Пекурівка (Пекарівка або Пекарі), Бурівка та Вихвостів, які до 1648 р. вже існували. Коли померли власники х. Вихвостів: Адам, Андрій та Феліціан Жоховські, 25 січня 1649 р. Вихвостів отримав жовнір Віктор Бобровницький.
До 1633 р. також згадуються Смичин і Конотоп – неподалік впадіння р. Крюкової в р. Снов. Івашківка згадується в актах Любецького монастиря в 1639 р.
Пільги для слобожан привели в Сіверську землю – „нахожих людей” з білоруських воєводств Литовського князівства та з Московського царства. Без карт і компасу вони знаходили дорогу до Снову, йшли вниз за течією, селились по берегах цієї та інших річок. Подались сюди і ті українські сім’ї з-за Десни, яким там не вистачало родючих земель.
Чи породичались переселенці, які осадили нові слободи, з місцевими жителями, нащадками літописних сіверян?
Напевно, так, адже ще і наприкінці XIX ст. східні полісяни називались як литвинами, так і сіверянами. Відмінністю їх одягу був його білий цвіт, а повсякденним взуттям вони обрали постоли. Відмінності їх мови: вживання багатьох білоруських слів, а також характерні для білорусів – „акання” та „гекання”. Для мови поліщуків (західних полісян) характерне вживання більшої кількості українських слів та – „окання”.
„Надсновські говори на Чернігівщині” – тема кандидатської дисертації О. С. Лук’янюк (Білої), доктора філологічних наук Черновицького університета. Народилась вона у 1934 р. в с. Берилівка.
В селах: Макишин, Кузничі, Мощенка, Хоробичі – працювала наукова експедиція, якою керували М. І. Толстой і його дружиниа СМ.Толстая. М. І. Толстой (15. 04. 1923 р., Югославія – 1996 р.), правнук Льва Миколайовича Толстого – доктор філологічних наук, професор.
А ось приклад мови, записаний в сер. XІX ст. в Макишині:
„– Ще й тєпєрь є у нас чаловік, вун сколька раз хотів завєсті пасяку, да нє як єму не плужило, дак вун узяв да і подпісавсь чорту. От як подпісавсь, дак с тих пор уже развйов калуд сорок, да ще яка гарна пчєла! Хто райов не ловить, а у нєго ловяться.
–Як це буває, – віддається душа дияволу?
–Я сам не бачив, а кажуть, шо треба урізать мізінец, да тиєю кров’ю напісать, а що напісать, звісно, чорт уже скаже; а, як хто не вміє напісать, так чорт вузьме руку да і водіть єю по бумазі. А шо я не брешу, дак от шо: раз у осені ішов я з тим чаловіком за Сінявкою із лугу, було темно. Минаємо сади да разгаваруєм, даходімо до кладок, аж на березі огонь і щось таке стукає да і кричить: Савка, гов! Савка, гов! Я, як глянув на нєго, аж вун так побілів, що аж Боже храні! Да усє просіть мєнє, щоб я єго не кидав, а то як, – каже, – мєнє ти кінеш, дак яни мене хопять. Да тут і признавсь міні, шо йон подпісав їм на пасяку. Послі уже я чув, шо йон отпросівсь на скулькісь гадув”.
Герб Борозднів
Герб Бутовичів
Мабуть, всім відомо, що Городня заснована польським дворянином Фащем в часи польського володіння. З „Описання намісництва” (1786 р.) відомо, що наприкінці XVIII ст. за містом ще залишалась сліди від будівель, які належали Фащу – будинку над р. Чибриж, винокурні і колодязя. Пізніше тут жив військовий товариш Лопутка, а в 60-х роках XIX ст. тут стояв будинок майора Єфремова.
Чибрижем в „Описанні намісництва” (1786 р.) називається невелика річка, яка витікає з Черемошного. Чибриж зливається з іншою невеликою річкою –Брутівкою, що витікає з болота Брутова. Річка, в яку зливаються Брутівка та Чибриж – в „Описанні намісництва” (1786 р.) називається Городня, а не Чибриж, як в наш час.
Тобто, будинок Фаща знаходився десь поблизу річки, що із Черемошного впадає в Чибриж. В старину ця місцевість називалась Жаловщина, а місцева вул. Жаловська (Жаловецька) – тепер називається вул. П. Пиниці (колишня вул. Комсомольська).
Хто ж такі були Фащі?
Польський шляхтич Олександр Фащ, а після нього Миколай Фащ спочатку володіли тільки Старим Сілом. Можливо, так раніше називалось Старосілля, адже саме Фащі на початку 1640-х років осадили Солонівку, Старосілля та Жабчичі.
Володінням польського шляхтича Олександра Фаща, а після нього – шляхтича Миколая Фаща – спочатку було тільки Старе Сіло. Можливо, так колись називалось Старосілля, адже саме Фащі на початку 1640-х років осадили: Старосілля, Солонівку та Жабчичі.
Грунти, що належали Мартину Фащу, в 1637 р. купив Богдан Бутович, який належав до руської православної шляхти. Так, у 1637 р. Б.Бутович став власником Старосілля та Солонівки, а також Хотівлі та слободи Смяч (тепер Травневе). У 1644 р. Бутович одружився на дочці канівського полковника Ю. І. Голуба. В 1649 р. король Ян-Казимир надав Б. Бутовичу привілей на куплені ним грунти.
Те, що Городня була не королівським містом, а знаходилось в особистому володінні шляхтича Фаща підтверджує Шафонський в своєму „Описанні”. Городнянці були „володільницькими мужиками”, а не міщанами вільного города, козаки в Городні при польскому пануванні не проживали. Міщани та купці серед жителів Городні з’явились з відкриттям Чернігівського намісництва.
У 1714 р. городенський (городнянський) козак Григорій Дубовик, покозачений польський шляхтич – перед генеральним військовим судом засвідчив, що про дозвіл на осадження слобідки, яку назвали Городня – він чув від батька, жителя державки Солонівки, що належала Криштофу Фащу. Лист на осадження Городні від К. Фаща, з дозволом 30 років не сплачувати податки і користуватись лісами Чекаринського та Ординського „островів” – отримав якийсь Василь Ляшко. Так на р.Чебриж (Чибриж) була осаджена нова слобода з млином і винокурнею.
Межа Городнянських грунтів починалась від протоки Черемошне, проходила: через Солонівське болото, р. Вербч, Татариновое болото та р. Жовідь; потім – повертала на південь, де, через місцевість Журавок, –доходила до р. Смяч. За словами Г. Дубовика, Городня була осаджена на –„щуплому грунті”.
В той-же час, що і Городня, на землях Фащів була осаджена Жовідь. У 1673 р. „жолвєнський старий чоловік в лєтєх” – Радко Рудий з Макова показав, що першим осадчим Жоведі був батько канцеляриста військової канцелярії –Войцехович, який прибув з Басані:
„Після того, як вкопали стовп – батько Войцеховича сюди не повертався, а пан Марко Фащ, якому тоді належав Горськ, коли приїхав оглядати Жоведські землі – був цим дуже здивований. Можливо, що це було зроблено без його дозволу”.
Марко Фащ призначив осадчим Радка Рудого, який також став війтом Жоведі, але слобода заселялась повільно, бо слобожани не знали кордонів жоведських земель. Щоб швидше заселити слободу, Фащ встановив слобожанам кордони – „від Нових Борович по Жолведь річку, а від Горська по Тетиву річку”.
Східна межа володінь Фащів встановилась після поземельної суперечки Яна і Криштофа Фащів з Миколаєм і Адамом Киселями, які намагались збільшити свої володіння, приєднавши майже незаселені землі на півночі межиріччя Снову та Убеді – в напрямку Ревни, притоки Снову. Наприкінці листопада 1635 р. межа між володіннями Фащів та Киселів була визначена по р. Ількуча, притоку Снову, а також по р. Перелюбка, притоку Слоту.
Вели Фащі поземельну суперечку і з Йосипом Бороздною, одним з п’ятьох представників династії Борозден, і з його сусідом Барановським – за Горськ, Клюси і Куртановичі. З королівського декрету 1648 р. видно, що викликані за скаргою Фаща в асесорський суд – Бороздна і Барановський в цей суд не прийшли навіть після чотириразового позову.
За таку насмішку над „правом посполитого” Йосип Бороздна (помер у 1655 р.) був вигнаний з Речі Посполитої і позбавлений всіх маєтків. Покарання на той час немале. Лаврентій Бороздна (1624–1698) був банітований разом з батьком. Цей декрет було підписано 30 березня 1648 р.
Та Бороздни приєднались до повстанців Хмельницького – війська Запорізького. Те ж саме зробили і Фащі. Богдан Хмельницький підтвердив володіння тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди козаків.