ГЛАВА П’ЯТА
ЗАСЕЛЕННЯ КРАЮ
На початку XVII ст. (1620–1621) поселень в Чернігівькому повіті було настільки мало, що статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.
XVII „бунташне” століття почалось для Московського царства –Смутою, під час якої Річ Посполита підтримувала самозванців, починаючи з Лжедмитра І. А в 1618 р. новий московський цар Михайло Федорович Романов, згідно Деулинського перемир’я, уступив польському королю Сигизмунду ІІІ – Сіверську та Смоленську землі.
Рух по місцевих дорогах давно припинився. За переказами, жителі Городні у випадках небезпеки ховались в Хрипівці. Як доказ, що на поч. XVII ст. Хрипівка вже існувала – відома розповідь, що у дворянина Стегайла (Стегайли довгий час були священниками в Хрипівці) зберігалась ікона Благовіщення з написом, що ікону подарувала дівиця Свяцька – хрипівській церкві Преображення Господня у 1611 р. А потрапити в село, розташоване по обох берегах Чибрижа, можливо було тільки по мосту через озеро Чекарина, який розбирали у випадках небезпеки. Та навіть у ХІХ ст. потрапити в Хрипівку з великої дороги було інколи складно.
Снов та його притоки давали значно меньше можливостей врятувати життя, ніж глибока Десна з її багатьма островами. Хоч лісів на берегах Снову було багато, але тут залишилось тільки декілька поселень: Клочків, Сенявине, Смячеськ, Мокишин та Листвин на р. Крюкові.
Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Але поселень не вистачало. Так, Макишин ділили між собою аж 9 московських синів боярських. Почалось „осадження” нових слобод, а згодом в Чернігівському воєводстві були створені нові повіти та волості.
Місцевим землевласникам необхідно було надати земельним комісарам документи на землю – грамоти московських князів. Якщо таких грамот у них не знаходилось, були необхідні свідчення сусідів – „бояров тамошніх”.
Так, 20 лютого 1620 р. в Стародубському повіті земельні комісари Балтазар Стравінський, староста Мозирський, та королівський секретар Войтех Глембоцький – надали грамоти синам Івана Бороздни: Якову, Дмитру, Йосипу та Володимиру на їх володіння: містечко Горськ, деревня Клюси, пустош Жовідь, селище Хреновичі, селище Семашкине над р. Тетивою; „дедичини вотчини”, нижчі Тетиви та інші. Можливо, Семашкине – це Сеньківка (Семківка або Семкувка). В XVII ст. це село. розташоване між річками Жовідь та Мостище, згадується у складі Стародубського повіту.
