№ 10 (8).

Вихвостівська с/рада.

Населені пункти у XVIII – XX ст.

1.Вихвостів,

село при болоті Развині.

2.Розвинівка,

хутір ХІХ або ХХ ст. ? 

Вихвостів – І.

Найдавніші поселення, выдкриты археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с.Клюси. Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Із кременя виготовлялись вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти. Більшість знахідок з часів кам’яного віку відноситься до останнього його періоду – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду.

Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу.

Найближчі відомі до Вихвостова поселення кам’яного віку: „Помірки” („Макишин–3”): пос. доби неоліту (культура ямково-гребінцевої кераміки), епохи бронзи – в 200–300 м на північ від с.Макишин, в ур. Помірки; „Варковщина”: пос. доби неоліту кам’яного віку (культура ямково-гребінцевої кераміки), ранньозалізного віку (милоградська культура) – в 0,3 км на північ від центра с. Лашуки; „Дроздовиця–1” (пос. доби неоліту) – в 1 км на півд. від півд. окраїни с.Диханівка та інші поселення.

Вихвостів – ІІ.

Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен.

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е. – тоді на Полісся з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена; з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку.

На Полісся тоді з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена.

Кераміка середньодніпровської культури (XXVI–XV ст. до н.е.) ранньої бронзи, прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької культури (II тис. до н. е. – вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської культури (XI–IX ст. до н.е.) пізньої бронзи характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами.

Поселення „Березаги–3”: пос. епохи середньої і пізньої бронзи (лебедівська культура), ранньозалізного віку – в 3,5 км на півд. захід від півд. окраїни с. Івашківка і в 4 км на південь від півд. окраїни с. Вихвостів, на підвищенні в болоті Півд. Замглай; „Березаги–1”: пос. епохи бронзи, ранньослов’янського часу (київська культура) – пос. в 2 км на півд. захід від півд. окраїни с. Івашківка і в 3 км на південь від півд. окраїни с. Вихвостів, на березі болота Південний Замглай.

Вихвостів – ІІІ

Першими поліськими культурами залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (IV–II ст. до н.е.) культури. Належали вони предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхнівської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхнівська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. „Березаги–2” – пос. ранньозалізного віку) – в 3,5 км на захід від півд. окраїни с. Івашківка і в 3,5 км на південь від півд. окраїни с. Вихвостів, на підвищенні в болоті Півд. Замглай.

Вихвостів – ІV

Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала наступна культура залізного віку – зарубинецька (III ст. до н. е. – II ст. н. е.), були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей.

Вихвостів – ІV (продовження).

Не так далеко від Вихвостова – Смичинське поселення: ранньозалізногу віку (милоградська культура), ранньослов’янського часу (київська культура), почепської культури (I–II ст. н.е.), кераміка якої подібна юхнівській і дніпро-двинській (VIII ст. до н. е. – IV ст. н. е.) культурам та схожа с зарубинецькою культурою – в 300 м на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Смичин, на прав. березі р. Крюкова. Тут відсутні довізні гончарні вироби черняхівської культури (II–IV ст. н.е.). Таким чином, біля Смичина знаходилось одне з найдавніших поселень почепського типу, схожого с зарубинецькою культурою.

Вихвостів –V

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), які в IV ст. пережили нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина поселень Лівого берега.

Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською а також, можливо, балтською.

Поселення „Березаги–1” (пос. епохи бронзи, київської культури) – в 2 км на півд. захід від півд. окраїни с. Івашківка і в 3 км на південь від півд. окраїни с. Вихвостів, на березі болота Південний Замглай.

Вихвостів– VІ

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” . Довгий час сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними білоруського археолога О.А.Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу і Тетеви; приток Снову – цей кордон співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями.

Вихвостів– VІІ

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи.

На шляху „із варяг у греки” портом Чернігівського князівства був Любеч. Це місто захищала фортеця з валом та дубовим палісадом, що знаходилась на неприступній з трьох сторін Замковій горі.

А вже підступи до самого Чернігова оберігала фортеця поблизу Листвена. Тут у 1024 р. відбулась битва між синами Св. Володимира. Мстислав із Тьмутаракані привів дружину касогів та хазарів, а Ярослав із Новгорода по Дніпру – варягів, ватажком яких був Якун.

Після битви брати домовились встановити кордон між Київським та Чернігівським князівствами по Дніпру. Порівняння часу виготовлення знахідок з М. Листвена та В. Листвена дозволило зробити висновок, що літописний Листвен знаходився в районі М.Листвена. Давньоруське поселення існувало тут вже у Х столітті. Городище поблизу В. Листвена було побудоване не раніше кінця ХІ століття та було городищем-сховищем без постійного населення.

Городище біля В.Листвена (вал заввишки 2 м і шириною 6 м і ров глибиною 2,6 м і шириною 7,5 м), про яке згадував Шафонський – в 1,5 – 2 км на півд. схід від села, при зливанні р. Крюкова і р. Руда, в ур. Городок.

В.Лиственські селища давньоруського часу – на півдні і північному заході від городища.

На кладовищі в с. Куликівка нараховувалось 59 курганних насипів (висота від 0,3 м до 2,2 м, діаметр від 5 м до 17 м). В центрі кладовища, на кургані, висота якого 2,2 м, знаходиться могила воїнів, загиблих під час Великої Вітчизняної війни. Кургани на півдні від кладовища та 14 курганів в півд.-схід. частині села теж знищені наприкінці 70-х років. Полевичий курган (насип у вигляді вала длиною 20 м і завширшки 4 м) – поблизу с.Івашківка, в 2 км від м. Седнів, знаходиться. Звідси можна бачити всю південну місцевість між Седневом і Черніговом. Ймовірно, це не поховання, а пост або сторожовий заслон.

Типовим сільським поселенням давньоруської народності визнано Автуницьке поселення (кін. Х ст. – І пол. XIII ст.), що цілком відповідало рівню культури свого часу і було таким-же визначним центром гончарного виробництва, як Вишгород, Білгород та інші давньоруські поселення.

„Гради многи им-же несть числа” були знищені під час війни з монголо-татарами. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів!

Вихвостів – VІІІ

Устрій Сіверської землі в часи панування Великого князівства Литовського нагадував давньоруський. Сіверська шляхта склалась із нащадків дружинників, бояр, а також іноземців. Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Так, непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська. Поселень в ці часи існувало дуже мало. Археологи знайшли післямонгольську кераміку – Тупичів: поселення давньоруського часу, зайняте городами, поселення XVI – XVIII ст. – в півд.-захід. част. села та в інших місцях.

Північний кордон між Україною у складі Московського князівства і Литовським князівством у 1503–1618 роках починався за Яриловичами, останнім чернігівським поселенням, проходив сушею від р. Сожу до р. Немильної, лівого притоку Сожу; від р. Луб’янки та витоків Немильної підіймався над р. Смячем та його дрібними притоками до р. Терюхи, теж лівого притоку Сожу; йшов до р. Мостище, правої притоку Снову, а далі проходив по р. Жоведі, правій притоці Цати.

Вихвостів – ІХ

XVII „бунташне” століття почалось для Московського царства –Смутою, під час якої Річ Посполита підтримувала самозванців, починаючи з Лжедмитра І. А в 1618 р. новий московський цар Михайло Романов, згідно Деулинського перемир’я, уступив польському королю Сигизмунду ІІІ – Сіверську та Смоленську землі.

На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало. Так, в Чернігівському повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Але поселень не вистачало. Так, Макишин ділили між собою аж 9 московських синів боярських. Почалось „осадження” нових слобод.

Вихвостів – Х

Місцевим землевласникам необхідно було надати земельним комісарам документи на землю – грамоти московських князів. Якщо таких грамот у них не знаходилось, були необхідні свідчення сусідів – „бояров тамошніх”.

Так, 20 лютого 1620 р. в Стародубському повіті земельні комісари Балтазар Стравінський, староста Мозирський, та королівський секретар Войтех Глембоцький – надали грамоти синам Івана Бороздни: Якову, Дмитру, Йосипу та Володимиру на їх володіння: містечко Горськ, деревня Клюси, пустош Жовідь, селище Хреновичі, селище Семашкине над р. Тетевою; „дедичини вотчини”, нижчі Тетеви та інші. Можливо, Семашкине – це Сеньківка (Семківка або Семкувка).

Землі на півночі Сіверської землі (межиріччя Смячу та Снову) після постійних війн між Литовським та Московським князівствами на протязі ХVІ століття були майже безлюдними.

Снов та його притоки давали значно меньше можливостей врятувати життя, ніж глибока Десна з її багатьма островами. Хоч лісів на берегах Снову було багато, але тут залишилось тільки декілька поселень: Клочків, Сенявине, Смячеськ, Мокишин та Листвин на р. Крюкові.

Заселення півночі Сіверської землі, починаючи з XVI ст., пов’язано з литовськими шляхтичами Борозднами. Заснуванння Городні та заселення півночі Сіверської землі пов’язано з польськими дворянинами Фащами.

Польський шляхтич Олександр Фащ, а після нього Миколай Фащ спочатку володіли тільки Старим Сілом. Можливо, так раніше називалось Старосілля, адже саме Фащі на початку 1640-х років осадили Солонівку, Старосілля та Жабчичі.

Грунти, що належали Мартину Фащу, в 1637 р. купив Богдан Бутович, який належав до руської православної шляхти. Так, у 1637 р. Б.Бутович став власником Старосілля та Солонівки, а також Хотівлі та слободи Смяч (тепер Травневе). 

Вихвостів – ХI

В грудні 1620 р. д. В. Листвин на р. Крюковій, а також Смяч на р.Смяч – отримав Ян Самуель Пац. У січні 1621 р. д. Мокишин і сл. Седнів на Снову – дістались Станіславу Глембоцькому. С.Пац купив поселення С.Глембоцького на берегах Снову, а також с. Тупичів у 1626 році. Куликівка теж була володінням Паців, від яких дісталась Ворошилі.

На місці Седнева в сер. XVI ст. був Сновськ – слобода боярських синів Осипа Каменева і Русина Радуліна, але після 1618 р. С.Глембоцький осадив тут нову слободу. Можливо, Станіслав Глембоцький заселив Седнів (Сновськ) ще раз після його запустіння.

У 1638 р. Седнів мав статус містечка, а у квітні 1640 р. Ян Самуель Пац, засновник Седнівської волості, однієї з найбільших волостей воєводства – звільнив від звичайних податків всіх седнівських ремісників: кравців, кушнарів, шевців, гончарів ковалів та інших, надавши їм право самим вирішувати власні справи, за винятком кримінальних, підлеглих замковому суду.

Сусідніми с землями Паців були: Пекурівка (Пекарівка або Пекарі), Бурівка та Вихвостів, які до 1648 р. вже існували. Власники х. Вихвостів: Адам, Андрій та Феліціан Жоховські померли. 25 січня 1649 р. Вихвостів отримав жовнір Віктор Бобровницький.

Вихвостів – ХII

Тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди повстанців, Богдан Хмельницький підтвердив їх володіння. До повстанців Хмельницького – війська Запорізького приєднались Фащі та Бороздни. В. І. Полетика теж обрав своє місце у рядах повстанців. Про Полетику відомо, що його батько – православний шляхтич („польскої нації, породи шляхетскої”) із містечка Броди (Кременецький повіт) Волинського воєводства. Брат В.І.Полетики – шляхтич Іван Іванович Полетика загинув на війні з турками під Хотином у 1673 р., а його вдова відправила синів Павла та Григорія на навчання в Київ, щоб вони не втратили Православної віри.

Василь Іванович Полетика (Політика) – седнівський сотник у 1670–1677 роках. Полетике належали: Вихвостів, Івашківка, Мощонка (Мощенка), Пекурівка, Рогізка та Рудн (напевно – це Політрудня (Політичеська Рудня –завод по виробництву заліза), яку він поселив слободою.

Вихвостів – ХIII

Після смерті Б. Хмельницького почалась громадянська війна – Руїна, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників.

Від гетьмана Виговського (1658—1659) відомий універсал, пов’язаний з Городнянським краєм: „Побачивши прислугу у війську нашому пана Лаврентія Бороздни, який і зараз і кожної дороги не пропускає до війська становлячись, зараховуємо при власних маєтностях, батьківським правом йому належних, при містечку Горську та селами до нього належним зо всіма належними пажитками”.

Після того, як наказного гетьмана Іоакима Сомка, обрали гетьманом на Козелецькій Раді у квітні 1662 р., Вихвостів отримав брат чернігівського полковника І.Силича –– Степан Силич:

„Маючи повний респект на рожоного брата пана полковника Чернігівського пана Стефана Силича і хотячи його до дальших услуг охотнейшим мєти”, І.Сомко віддав йому: „в спокійне уживання і держання сіл два Сядричі і Вихвостів з підданними і усіма великими і малими тих сіл пажитками, яко іздревле кордонах своїх були і пожитки належні імевали”.

Іокима Сомка, 7 полковників, в числі яких був чернігівський полковник Іоаникій Силич, та багатьох інших старовинних козаків, після Ніжинської чорної ради – стратили. Події ці відомі читачам з повісті Пантелеймона Куліша „Чорна Рада” („Хроніка 1663 року”).

Лаврентій Бороздна був живий ще і у 1698 році.

У відповідь на скаргу, що його ображають сусіди та військові чиновники, він отримав захисний універсал від гетьмана Мазепи. Потім Вихвостів дістався Данилі Киприяновичу, другому чоловіку вдови С. Силича – Євфимії Іванівни Домонтович, доньці генерального судді.

Вихвостів – ХІV.

Дем'яна Ігнатовича, який відіграв головну ініціативу у відновленні зруйнованої Городні, призначив чернігівським полковником у 1665 р. – гетьман І. Брюховецький. А, будучи у гетьмана Правобережної України П. Дорошенка наказним гетьманом, Д. Ігнатович, командував Чернігівським, Ніжинським та Стародубським полками в війні з російським військом. Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву. Його недруги чинили так само.

Вихвостів – ХVІ.

З дочкою Д.Ігнатовича одружився вищезгаданий В.І. Полетика. Полетике належали: Вихвостів, Івашківка, Мощонка (Мощенка), Пекурівка, Рогізка та Рудня, яку він поселив слободою (напевно – це Політрудня (Політичеська Рудня) –завод по виробництву заліза), назва якої пов’язана з прізвищем Полетики.

У 1670–1677 роках Василь Іванович Полетика (Політика) – седнівський сотник.

Населені пункти Городнянського краю спочатку увійшли до складу Седнівскої сотні.

Вихвостів – ХVІІ.

Городнянська сотня була сформована на північному кордоні Гетьманщини з Польщею, що у XVI ст. відділяв Велике князівство Литовське від Московського князівства.

У 1672 р. гетьманом став Іван Самойловича, який на той час був генеральним суддєю.

Чернігівським полковником став Василь Карпович Дунін-Борковський (1672–1685), а з 1685 р. В. К. Дунін-Борковський – генеральний обозний в Генеральній військовій канцелярії. Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні.

В. К. Дуніну-Борковському, який: в „навальних і прикрих експедиціях... з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи” – дістались: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня. Був довіреною особою у Ігнатовича, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй.

Був довіреною особою у Ігнатовича, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй.

Шляхтичі та козаки, які підтримали Самойловича, отримали маєтки також і в Городнянській сотні. В. К. Дунін-Борковський, якому дістались: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня – в „навальних і прикрих експедиціях... з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи”. В Городнянській сотні Борковському В. К. Борковський осадив слободу Ваганичі а також, можливо, Сеньківку. Нові поселення відомі і у нащадків Борковського.

Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І.Самойловича звинуватили в зраді.

Вихвостів – ХVІІІ.

Обранню гетьманом І. Мазепи сприяла козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна. Чернігівським полковником став Я. К. Лизогуб (1687–1698), з чийого дозволу в Канів увійшли війська І. Самойловича та князя Ромадоновського.

В Городнянській сотні Лизогуб отримав „на ранг полковника”: Автуничі, Жабчичі, Солонівку, Старосілля, Перепис, Хоробичі, Хотівлю та Хрипівку, що раніше належали В. Борковському, а потім чернігівському полковнику Григорію Самойловичу – „Гетьманичу”, якого стратили 11 листопада 1687 року.

Вихвостів – ХІХ.

Обранню гетьманом І. Мазепи сприяла козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де захоплювала владу Польща і не припинялась Руїна – громадянська війна.

Чернігівський полковий писар І. І. Скоропадський отримав універсал Мазепи від 25 серпня 1687 р.: „Маючи погляд на послуги п. Івана Скоропадського, сіл два: Вихвостів і Боровиця (Бурівка), що в ключу Седнівському знаходяться, зі слобідкою на старому селищі, прозиваємому Дроздовицею, від якого нове осадження, пускаємо в повне утримання”. За „сказками“ старожилів, опитанних у 1729 р. або 1730 р., писар Іван Скоропадський років з 50 назад слободою заселив Дроздовицю.

Вихвостів – ХІХ.

З 1700 року по 1721 рік тривала Північна війна. Про І. Мазепу, як ворога Росії, зокрема Петра І, так і друга Карла ХІІ, написано багато. У дружини Мазепи – Фридрикевічни була маєтність в с. Хрипівці.

Вихвостів – ХХ.

У 1708 р. І. Скоропадський став гетьманом (1708–1722). 16 березня 1728 р. імператор Петро ІІ наказав гетьману Д. Апостолу розглянути справу про спадщину гетьмана Скоропадського. Мачуха Ірини Скоропадської – Настасія Марківна, друга дружина Скоропадського, турбувалась тільки про свою дочку Уляну і не віддавала навіть посаг Ірини: село Івашково та слобідку Дроздовицю.

Тільки через 2 роки, 18 березня 1730 р., чоловік І. Скоропадської – бунчуковий товариш Семен Юхимович Лизогуб, син чернігівського полковника Ю.Лизогуба, отримав від Уляни Скоропадської, дружини ніжинського полковника Петра Толстого, – уступний лист на всі маєтки покійного гетьмана в Чернігівському полку.

С. Лизогуб та І. Скоропадська стали одними з найбагатших людей Гетьманщини, отримавши близько 600 дворів в різних селах. В Городянській сотні: с. Бурівка, слоб. Невкля, с. Вихвостів, с. Івашківка, с.Дроздовиця, с. Ваганичі, с. Володимирівка, д. Ільмівка, с. Ловинь, слоб. Олександрівка, д. Сухий Вир з руднею, поселення при Суховирському млині, д. Гута (гута – це „скляний завод”) та інші маєтки.

Загинув С. Ю. Лизогуб під час походу на Польщу, куди у 1734 р. відправився 11-тисячний корпус під командуванням його брата – Я.Ю.Лизогуба. Поховали С. Ю. Лизогуба в Гродно – „в кляштері Базиліанів при гарматній та дрібній стрільбі з церемонією”.

Вихвостів – ХХІ.

Дочка С. С. Лизогуба – Тетяна Семенівна, яка в 1776 р. вийшла заміж за Панаса Дем’яновича Гоголя-Яновського – бабуся Миколи Васильовича Гоголя.

Вихвостів – ХХІІ.

С. С. Лизогуб, не зважаючи на свою спадщину від батьків (с. Бурівка, с. Вихвостів, с. Ловинь та сл. Невкля), доклав усіх зусиль, щоб залишити в своєму „підданстві” дві сім’ї. Він вимагав від бурівських козаків Мужуки та Лозового „послушенства”, як від посполитих. Їх батьки, хоч і були в „услуженії” у гетьмана Скоропадського, але з підданства С.С.Лизогуба вони вийшли ще в 1737 р., коли російський уряд розпорядився поповнити козацькі полки посполітими селянами.

Не зважаючи на указ Рум’янцева, отриманний в Глухові, за яким Мужука та Лозовий стали козаками, С. Лизогуб захопив їх майно, а їх матерів – „посадив в колодки та мучив з пристрастям”.

Для розслідування Сенат призначив капітана Арістова та чернігівського суддю Тимофея Сенюту, які були друзями Лизогуба. Вони не тільки дозволили Лизогубу відібрати все майно козаків, але й не повернули взятих для слідства документів – „кріпостей” на куплені землі та реєстрів захоплених Лизогубом козацьких „пожитків”: грунтів, коней та худоби.

Наступна скарга була такою: „А минулого 1741 р., жовтня 15, він же, Лизогуб, за згодою судді Сенюти – мене, Мойсея Лозового, взяв із козачого нашого двора до себе насильно в будинок свій, змушуючи до себе в підданство; і понині тримає у себе в домі, закутого в кайданах і в праці мучить, вимагаючи, щоб я на весь свій маєток та грунти дав йому, Лизогубові – кріпость”.

Вихвостів – ХХІІІ.

Наступним гетьманом став П. Полуботок, чернігівський полковник у 1705 – 1723 роках. П. Полуботок з іншими захисниками козацьких прав подав Петру І Коломацькі чолобитні (1723 р.), які також підписав городнянський сотник Я. І. Жданович. П. Полуботок загинув в Петропавлівській фортеці.

В Городнянській сотні Полуботку належали грунти поблизу таких поселень: c. Здраговка (Здрягівка), с. Жабчичі (тепер Полісся), с. Хоробричі (Хоробичі), д. Перепис, д. Овтуничі (Автуничі).

П.Полуботок збільшував кількість своїх володіннь купівлею та привласненням полкових маєтків, що належали ратушам сотенних містечек. Так він отримав близько 300 дворів. Зокрема, від ратуші м. Седніва він заволодів маєтностями в селах: Макишин, Дирчин та Клочків, а від Городничої (Городнянської) ратуші – 40 дворів в м. Городні. Таким Таким чином, будучи полковником 17 років, він придбав близько 3200 дворів. Таких маєтностей не мав ні один гетьман, хіба що Розумовський (1750 – 1764).

Вихвостів – ХХІV.

При гетьмані Д. Апостолі, у 1729 р. –1730 р., в Чернігівському полку для встановлення права власності на маєтки розглядались наявні документи та записувались свідчення місцевих старожилів – „сказки тамошніх старожилів”. Чернігівським полковником тоді був Михайло Богданов.

Вихвостів,

село при болоті Развині.

1729 р.–1730 р. До полку належать 74 двори, володіння ніжинського полковника Петра Толстого – посаг його дружини Уляни, дочки Скоропадського від другого шлюбу. Уступний лист на всі маєтки Скоропадського в Чернігівському полку від П. Толстого отримав бунчуковий товариш С. Лизогуб, дружина якого – Ірина була дочкою Скоропадського від першого шлюбу.

При польському пануванні Вихвостів належав Жуковському. Від гетьмана Многогрішного село отримав його зять – Полетика, потім Вихвостів був володінням І. Силича, чернігівського полкового сотника, а за ним – Кипріяновича. Г. Гетьманич, син Самойловича, віддав Вихвостів якомусь Ростовському, потім це село – „у вічне володіння” отримав Скоропадський, коли був писарем – у 1690 р. (7192 р. від створення світу).

1732 р. Козаків – 29, підсусідків – 10.

1732 р.  Земля між жителями Вихвостова була поділена таким чином. Найбільші ділянки землі мали 8 дворів козаків – їм належали від 15 до 60 десятин. 63 двори козаків і посполитих мали від 1 до 3 десятин землі. Інші 17 дворів (козаків – 2, посполитих – 3, підсусідків – 12) були безземельними. На користь І. Скоропадського посполиті працювалі 2 дні на тиждень.

Вихвостів – ХХV.

Після скасування гетьманської влади Катериною – ІІ, Друга Малоросійська колегія (1764–1786) здійснила перепис жителів Гетманщини та збір данних про них здійснювався для з’ясування, які у них є прибутки та майно – для визначення податків, а також для визначення напрямків розвитку господарства. Так виник Рум’янцевський опис – „Генеральний опис Малоросії” (1765–1769), а потім – „Описання Чернігівського намісництва” (1781 р.) Пащенка та „Чернігівського намісництва топографічне описання” (1786 р.) Шафонського.

1765 р.–1769 р. Козацьких дворів – 36, селянських дворів – 39, володіння бунчукового товариша Івана Лизогуба. Підсусідських дворів – 12.

Церква Покрова Богородиці.