ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ПЕРША
У ВЕРЕСНІ 1943-го
В ході Чернігівсько-Прип’ятської операції Центральному фронту необхідно було роз’єднати групи армій противника „Південь” та „Центр”, що не вдавалось зробити з 1941 р. після загибелі 5-ї армії. Війська Центрального фронту після перемоги на Курській дузі запізнились з перегрупуванням, знаходячись на відстані 60–200 км від позицій, які необхідно було зайняти перед подальшим наступом. За цей час німецька розвідка виявила напрямок головного наступу, після чого тут зосередились 10 дивізій противника, в т. ч. 4 танкових. Доповіши про це Сталіну по телефону та вислухавши його відповідь, командуючий фронтом Рокосовський витер холодний піт з чола, довго не вставав з стільця і мовчав.
26 серпня 1943 р. о 6.00. ранку, не зважаючи на всі складнощі, наступ почався. На плацдарм за р. Сев переправились танки 2-ї гв. танкової армії (командуючий С. І. Богданов), в якій було до 600 танків. Літаки тільки за першу добу здійснили 1200 вильотів. Але наступ проходив з великими втратами, хоч 27 серпня м. Севськ і було звільнено та на головному напрямку ударні частини 65-ї армії (командуючий П.І.Батов) за 6 діб безперервних боїв заглибились в оборону противника не на 30 км, як планувалось, а тільки на 3–5 км. На правому фланзі Центрального фронту не вдався наступ 48-ї армії та сусіднього Брянського фронту.
Несподівано успішним став наступ 60-ї армії (командуючий ген.-л-нт І.Д.Черняхівський). Виявилось, що на півдні противник розмістив не більше однієї дивізії. 27 серпня було звільнено м. Глухів.
Наступ на конотопсько-бахмацькому напрямку здійснив резервний 9-й танковий корпус, а 7-й гв. мех. корпус (командир ген.-л-нт танкових військ І. П. Корчагін) перерізав залізницю Бахмач–Ніжин на півночі та півдні. 6 вересня була зайнята станція Конотоп, 9 вересня – станція Бахмач.
Успіх наступу вздовж залізниці давав можливість швидкого перегрупування військ, техніки, боєприпасів, пального та інших вантажів, але на підступах до важливої залізничної станції Ніжин, через яку сполучаються Київ, Чернігів, Бахмач та Прилуки, виявились ворожі танкові засади, ротні опорні пункти з протитанковими засобами та кулеметні гнізда.
До Ніжина, за яким відкривалась дорога на Київ, противник перекинув танкову та піхотну дивізії з Новгород-Сіверського, але 15 вересня втратив Ніжин, а 16 вересня – Новгород-Сіверський.
Швидкість наступу була такою, що Центральний фронт опинився на 100–120 км попереду Воронезького. А коли 60-а армія звільнила Прилуки, що було завданням Воронезького фронту, який тільки наближався до Ромнів та Лохвиці, К. К. Рокосовському висловлювалися незадоволення.
Чернігівсько-прип’ятська наступальна операція
К. К. Рокосовський пропонував здійснити силами Центрального фронту наступ в тил київського угруповання противника, щоб не дати йому відступити за Дніпро. У всіх, від солдата до генерала, була мрія визволити Київ. Пояснень Сталіна, чому звільнення Києва залишилось завданням Воронезького фронту, Рокосовський так і не зрозумів.
Наступ на Київ з Букринського плацдарму, не зважаючи на великі втрати, не вдався. Тільки, коли звідси, непомітно для противника була перегрупувана частина військ на Лютезький плацдарм, наступ з цього плацдарму і став вирішальним для звільнення Києва.
А вдалий наступ 60-ї армії привів до зміни напрямку головного удару Центрального фронту – так з правого флангу фронту (з району Димитровська-Орловського) на його лівий фланг здійснила марш 13-а армія (командуючий М. П. Пухов).
Бойовий шлях 16-ї гв. кав. дивізії
Г. А. Бєлов
М. С. Докучаєв
З плацдарму, захопленого на правому березі Десни в районі с. Оболонь (Коропський р-н), наступ на Чернігів здійснили 61-а армія командуючий П. О. Бєлов) та 13-а армія М. П. Пухова – із рубежу Салтикова Дівиця–Вертіївка до Чернігова залишалось 40–45 кілометрів.
Щоб затримати наступ лівого крила Центрального фронту та відійти за Дніпро, противник планував використати чернігівський вузол оборони, підготовлений в трикутнику: з Десною – на сході, Сновом – на північному заході та Дніпром – на заході.
61-а армія (передові 76-а і 77-а гв. дивізії) не встигала за відступаючими гітлерівцями. Не встигали також: 65-а та 48-а армії. Тоді 7-й гв. кавалерійський корпус (команадир ген.-м-р М. Ф. Малєєв) отримав завдання відрізати шляхи відступу противнику з Чернігова (16-а кавдивізія) та з Гомеля (14-а та 15-а кавдивізії, разом з 415-ою дивізієй та 68-ою танковою бригадою). Але вийшло інакше.
Бойовий шлях 7-го, ордена Леніна, Червонопрапорного, ордена Суворова, Бранденбурзького гв. кавкорпусу описаний в книгах: „Шлях мужності і слави”, яку написав ген.-л-нт Г. А. Бєлов – командир 16-ї кавдивізії; „В бій йшли ескадрони” написав голова Ради ветеранів 7-го кавкорпусу М. С. Докучаєв, який був командиром розрахунку 45-мм гармати – наймолодший Герой Радянського Союзу на параді Перемоги у Москві. Остання посада Докучаєва (1975–1989) – заст. начальника 9-го управління КДБ (управління по охороні уряду), тому в його книгу про бойовий шлях кавкорпусу увійшло багато фотографій та документів.
Почесне звання – „Гвардійський” кавкорпус отримав після Дебальцівського рейду, здійсненого зимою в Донбасі. За словами одного з учасників рейду – А. Н. Кузнецова, цей рейд в тилу противника запам’ятався назавжди тим, що проходив на грані боротьби життя зі смертю. Багатьом кавлеристам не вдалось вирватись з оточення.
Т. Т. Кусімов
І. Ф. Горлатов
Формуванння 112-ї Башкірської кавдивізії, здійснене на кошти, призначені для господарства Башкірії, закінчилось весною 1942 р. із солдатів та офіцерів башкірської (до 82 %) та татарської (до 14 %) національностей. Під час Сталінградської операції 7-й кавкорпус зазнав значних втрат – в 3-ій румунській армії ходили чутки, що цій – „дикій дивізії” не страшні ні танки, ні артилерія, ні кулемети. Поповнення для кавкорпусу після Дебальцівського рейду надійшло із розформованого після важких втрат 4-го кавкорпусу, більше половини якого були: казахи, кіргизи, узбеки, таджики і туркмени.
Інші дивізії, що увійшли до складу 7-го кавкорпусу (21-а горно-кавалерійська та 55-а Алтайська) відзначились в боях ще на початку війни. Номери дивізій були змінені з отриманням звань –„Гвардійських”.
Командарм-61 П. О. Бєлов поставив завдання 7-му гв. корпусу: переправитись через Снов, щоб відрізати шляхи відступу чернігівському угрупуванню противника та допомогти 13-ій армії зайняти Чернігів. 17 вересня кавалерія переправилась через Десну та обігнала піхоту, а наступного дня – 18 вересня передовий 58-й полк 16-ї кавдивізії (командир гв. п-к Г. А. Бєлов) оволодів Сосницею та увірвався в Мену, важливу залізничну станцію. В напрямку Седнева наступала передова 14-а кавдивізія (командир гв. п-к К. В. Фіксель), а в другому ешалоні була 15-а кавдивізія (командир гв. ген.-м-р Іван Терентійович Чалєнко).
В Мені знаходився батальон угорської піхоти – мад’яри почували себе тут в безпечному тилу. Командир 58-го кавполку Тагір Таіпович Кусімов (14.02.1909–10.05.1986), оцінивши ситуацію, наказав ескадронам спішитись, розгорнутись і повів їх в атаку. Полкова батарея швидко знешкодила 4 ворожих кулемети. Кулеметний взвод кавполку відзначився влучним вогнем. Залізницю Щорс–Гомель охороняв бронепоїзд, на платформах якого були танки, але мінерам саперно-підривного взводу вдалось підкрастись до залізниці та підірвати її.
Кавдивізія на марші
Кулеметники на вогневому рубежі
Артилерісти кавдивізії ведуть вогонь прямою наводкою
М. Г. Маркарян
М. І. Новосельцев
19 вересня 60-й кавполк (командир гв. м-р І. Ф. Горлатов) оволодів Березною, важливою тим, що місцевий вузол грунтових доріг зв’язує Березну з Седнівом, Меною та Черніговом, що дозволяло швидко маневрувати військами на фланзі чернігівського угруповання противника. Гарнізон Березни складався із 2 піхотних батальйони. Кавалерійські тачанки з’явивились несподівано. На кар’єрі кулеметники відкрили вогонь по колоні противника, який навіть не встиг приготуваватись до бою.
62-й кавполк (командир гв. м-р М. Г. Маркарян) контратакували 6 танків, що викликало затримку наступу. Комдив Бєлов та штаб дивізії зупинились в Березні. 19 вересня групи із 20–30 літаків Ю-88 весь день завдавали бомбових ударів по Березні.
В цей час полки Горлатова і Кусімова вийшли через ліси до Снова. На підступах до сіл Клочково та Брусилово їх спинив ворожий вогонь. Для охорони мостів противник тримав 2 батальони піхоти та мінометні батареї. Полк Маркаряна теж отримав завдання оволодіти с. Клочково – з тилу. Брод через Снов знайшла розвідгрупа гв. ст. л-нта В. Є. Козлова.
Хоч час лихих кавалерійських атак вже минув, при сприятливих умовах кавалеристи атакували з кінного строю. Розгорнувшись в лінію, алюром увірвались гвардійці в Клочково 19 вересня. Противник навіть не встиг підірвати міст через Снов.
В бою за с. Клочково одну з мінометних батарей закидав гранатами, непомітно підповзши, М. І. Новосельцев, командир кулеметного розрахунку (62-й гв. полк). А після звільнення Чернігова, 21 вересня, коли поблизу с. Івашківки ескадрон зупинив кулеметний вогонь – гв. єфрейтор Михайло Іванович Новосельцев (12.02.1900–19.08.1967), підповзши на близьку відстань, з ручного кулемету знищив ворожу кулеметну точку.
К. В. Фіксель
Г. Ф. Нелідов
Менше, ніж за 36 годин полки 16-ї дивізії подолали більше 130 км і вийшли до дороги Чернігів–Гомель, загрожуючи відступу противника з Чернігова. 14-а дивізія, наступаючи паралельно, за 3 доби подолала 190 км. Її завданням було: наступати на Седнів та Івашківку, щоб потім, через Бурівку і Добрянку, вийти до Гомеля – оволодіти містом та відрізати шляхи відступу гомельському угрупуванню противника до підходу 48-ї армії.
Директива Ставки „Про швидке та рішуче форсування рік і нагородження особового складу радянських військ за успішне форсування водних перешкод” (9 вересня 1943 р.) визначила нагородження високими урядовими нагородами та присвоєння звання Героя Радянського Союзу.
Снов, що мав важливе значення для ворожої оборони, форсували вночі 20 вересня передові загони 15-ї кавдивізії (с. Смяч – с. В. Дирчин) та 14-ї кавдивізії (с. Макишин – Седнів). 55-й кавполк отримав завдання захопити залізнічний міст через Снов у м. Щорс та утримати його до підходу своїх. На західному березі Снову кавалерійські загони контратакували піхотні групи противника чисельністю до батальону, які підтримували по 6–7 танків. Знову завдала ударів ворожа авіація. Бомбові удари наносили групи від 20 до 46 літаків, що здійснили до 80 вильотів. На відкритому правому березі кавалерія зазнала значних втрат.
52-й передовий кавполк (командир гв. м-р Г. Ф. Нелідов) 14-ї кавдивії форсував Снов поблизу Макишина. Передовому загону були надані 2 станкових кулемети. Головну похідну заставу (ГПЗ) гітлерівці через Снов пропустили, а потім відкрили вогонь з кулеметів та мінометів. Кулеметні тачанки стали оточувати ворожі автоматники. На допомогу по головному загону поспішив командир, який знаходився в бойовому охороненні передого загону, – гв. мол. л-нт Іван Іванович Швецов.
І. І. Швецов
Г. М. Арзуманов
Під шквальним вогнем І.І.Швецов на коні кар’єром до кулеметників поскакав. Він розвернув тачанки та кулеметним вогнем знищив до 15 гітлерівців. Виведені з оточення тачанки допомогли втримати плацдарм.
21 вересня по переправі несподівано відкрив вогонь ворожий крупнокаліберний кулемет, замаскований на західній окраїні Макишина в березі Снова. Швецов галопом поскакав до окраїни села, зняв кулемет з тачанки, поповз в тил противника до ворожого кулемета та з близької відстані декількома влучними чергами знешкодив кулемет. Швецова намагались оточити, але він, підпустивши на відстань 90 – 100 метрів, вогнем з кулемету знищив близько 30 гітлерівців. Завдяки хоробрості Швецова переправився ескадрон.
Переправу 54-го кавполку (командир гв. підп-к Романенко) забезпечив 3-й ескадрон гв. л-нта Г. М. Арзуманова. Наступ шабельників, які першими форсував Снов поблизу с. В. Дирчин, зупинив мінометний вогонь. Противник намагався обійти кавалеристів та Арзуманов вирішив атакувати першим. В цьому бою була розбита ворожа рота, частина гітлерівців здалась в полон.
20 вересня було звільнено с. М. Дирчин, що тоді було у складі Щорського р-ну, а 21 вересня передові загони оволоділи селами тодішнього Тупичівського р-ну: Макишин, В.Дирчин, Конотоп, Смяч, а також зайняли Седнів. В другій половині 21 вересня продовжувались бої за села: Дібрівне та В. Листвен. Гітлерівці контратакували піхотними групами, які підтримували по 3–7 танків і штурмових гармат.
22 вересня 15 гв. кавдивізія оволоділа населеними пунктами: Купиха, Лашуки, х. Петличний, а 14 гв. кавдивізія – Діброво.
Та на півдні Тупичівського р-ну виявився ворожий укріплений район: с. Івашківка–с. Куликівка–х.Перше Травня. Тут контратакували: танки, штурмові гармати та мотопіхота. Ескадронам загрожувала загибель.
К. Є. Ходов
О. І. Тарасенко
На позиції кулеметного взводу наступали дві самохідки типу „Фердинанд”. І. Швецов наказав стріляти по автоматниках, супроводжуючих самохідки. Розрахунок одного з кулеметів загинув від вибуху снаряду, тоді з кулемета став стріляти Швецов.
В кулемет Швецова влучив осколок снаряда, Іван перебіжками під вогнем добрався до другого кулемета та продовжив стріляти. До нього на повній швидкості наближався „Фердинанд”, але Швецов і далі стріляв по піхоті. Загинув І. І. Швецов (03.03.1919–22.09.1943) під гусеницями. Кулеметним вогнем він знищив до 20 гітлерівців.
4-й ескадрон не відступив від Івашківки завдяки К. Є. Ходову. Ескадрону загрожувала загибель – ворожі танки та гармати вже їхали по окопах кіннотників, але Ходову вдалось знищити десятки ворогів та відрізати піхоту від танків. Коли в кулеметі Ходова залишилась остання стрічка, він підпустив гітлерівців так близько, щоб можна було стріляти в упор. Закінчились патрони, танк завалив щіль, де він сховався, та гв. ст. с-нт Костянтин Єлізарович Ходов (11.05.1907–11.02.1990) залишився живим. Ескадрон не відступив від Івашківки ні на крок.
На підступах до Куликівки теж контратакували танки та піхота. Під мінометним вогнем окопався взвод гв. л-нта О. І. Тарасенка (54-й кавполк). Підбити танки з протитанкових рушниць не вдалось. Тоді командир кинувся назустріч танку зі зв’язкою гранат. Олександр Іванович Тарасенко (05.12.1920–28.09.1943) помер в госпіталі, а поховали його в с. Чорнотичі (Сосницький р-н).
Поблизу Куликівки загинув Гурген Мерзаєвич Арзуманов (10.03.1914–22.09.1943). В Макишині, на пам’ятнику Швецову і Арзуманову – Г. М. Арзуманов зображений молодшим, ніж був, коли загинув. Він не покинув поля бою, не зважаючи на важке поранення. Командування прийняв командир взводу розвідки гв. л-нт Павло Васильович Головков. Вранці кавалеристи увірвались в Куликівку.
В. В. Буторін
Г. А. Ахмеров
Значних втрат під час боїв за Івашківку та Куликівку завдавала ворожа авіація, яка постійно здійснювала нальоти групами до 40 літаків. Так, під бомбами загинула одна з батарей 146-го винищувального протитанкового артполку. Також в цих боях загинуло багато танкистів 114-го танкового полку (командир підп-к Артамонов), який був у складі 14-ї кавдивізї. На допомогу прийшла 16-а кавдивізія.
16-а гв. кавдивізія, якій за відзнаки в звільненні Чернігова було присвоєно почесне звання – „Чернігівська”, в ніч на 22 вересня отримала наказ: вийти з боя за Чернігів, повернути фронт на північ і допомогти кавдивізіям, що форсували Снов. Артилерійський полк 16-ї дивізії ще не розгорнувся, Бєлов не встиг познайомитись з танковим полком, коли прибув командир корпусу і наказав негайно наступати.
Кіннотники, виснажені боями, що не припинялись вже 3 доби, ледь встигали за танками. Поблизу х. Перше Травня, яким не вдалось оволодіти 14-ій гв. дивізії, почались нові випробування. Замасковані самохідні гармати типу „Фердинад” та протитанкові гармати відкрили вогонь несподівано. Тільки Бєлов залишив командирський танк, як в башту танка влучив снаряд. Командира 160-го танкового полку м-ра Джиоєваа було важко поранено та він продовжив командувати. Легкі танки Т-70 спалахнули праворуч та ліворуч.
За танками наступали 60-й та 62-й кавалерійські полки. В цьому бою вввдалось підбити 6 гармат типу „Фердинанд” та 3 протитанкових гармати і взяти в полон 50 гітлерівців. Гвардійців контратакував приблизно полк ворожої піхоти при підтримці танків.
В бою за х. Перше Травня було важко поранено командира шабельного взводу В. В. Буторіна (62-й кавполк). Та гв. ст. с-нт Віктор Васильович Буторін (1898–07.03.1974) продовжував командувати, але його пораненило вдруге і він втратив свідомість. На полі бою командира замінив його помічник.
І. Г. Лапін
П. Д. Попов
Разом з шабельниками йшли в атаку артилеристи з полковими гарматами. Під командуванням гв. с-нта А. І. Іванова вони влучним вогнем полкових гарамат знищили 5 кулеметів та зупинили контратаку батальону піхоти. Анатолій Іванович Іванов був нагороджений орденом Бойового Червоного прапору.
На напрямку контратаки іншого ворожого батальону знаходились тільки дві 45-мм гармати. А в одному з розрахунків залишився тільки заряджаючий А. В. Мірошников. Було надзвичайно важко, але він встигав і заряджати, і наводити, і стріляти. В бій з ним вступили 4 танки. Один з них Мірошников підбив двома пострілами, але другий танк йому не вдалось підбити навіть з третього пострілу. Танки швидко наближались. Четвертий раз Мірошников встиг прицілитись і вистрелити, коли танк трохи повернувся. І снаряд влучив в борт танка. Тоді інші 2 танка зупинились, а супроводжуючі піхотинці залягли.
Командир розрахунку 45-мм гармати гв. с-нт Г. А. Ахмеров уважно спостерігав, як до позицй 62-го полку наближаються 3 танка та 2 „фердинанда”. На рахунку Габіта Абдуловича Ахмерова, який пройшов з дивізією через багато боїв, було вже 3 підбитих танка. Він вичікував. Коли танк повернувся, щоб відкрити вогонь по кулеметах, командир прицілився і смикнув за шнур. Через декілька секунд з танку повалив стовп синього диму.
–Тепер давай підбивати самохідку. – спокійно сказав він заряджаючому Алмазову. „Фердинанд” декілка разів вистрелів по них та після влучного гарматного пострілу, з борту самохідки пішов дим. Танки вже не наважувались наближатись і невдало стріляли здалеку.
Загинув Язкула Алмазов в бою за Івашківку. Під час контратаки противника він замінив загиблого наводчика, підбив середній танк та 2 самохідних гармати.
Кращі розвідники 62-го гв. кавполку біля прапору
Ми перемогли!
Й. М. Петлюк
Я. М. Лунін
Батарея 76-мм полкових гармат гв. ст. л-нта В. Н. Клочкова знищила 3 кулемети та мінометну батарею противника. Мінометна батарея гв. ст. л-нта Івана Георгійовича Лапіна (23.12.1916–12.01.1944) з близької відстані підбила 3 ворожих танка, знищила 7 гармат та 8 кулеметів.
Ворожа піхота, залишившись без вогневої підтримки, почала окопуватись. Тоді вперед вибіг командир ескадрону Г. М. Тихонов:
–Ескадрон, за мною, в атаку!
Бійці вірили командиру і відразу піднялись за ним з багнетами наперевіс.
Наказ командира полку ескадронним комадирам під артилерійським вогнем противника, який намагався оточити кавалеристів, доставив Петро Дмитрович Попов (1895–1956).
В ніч на 23 вересня 58-й та 62-й полки здійснили нальот на Івашківку. Вони були виснажені безперервними боями, але наступати далі потрібно було негайно, щоб не дати противнику укріпитись. В цю ніч хмари нависали над землею так низько що в повній темряві, здавалось ніби небо і земля злились. Першими до ворожих окопів підповзли розвідники. Вони кинули гранати та відкрили вогонь з автоматів ППШ. Почалась паніка, що і було потрібно.
В бою за Івашківку відзначився наводчик Я. М. Лунін (1899–31.10.1948). З протитанкової рушниці він знищив 2 кулеметні точки, близько підповзши до них. В бою за Вихвостів він двома пострілами підбив замасковану гармату. В ніч на 27 вересня Яків Михайлович Лунін одним з перших переправився через Дніпро в районі д. Комарівки (Брагинський р-н) та знешкодив вогневі точки, що заважали переправі.
Старшина медслужби Йосип Матвійович Петлюк (20.02.1897–26.09.1968) в бою за Івашківку трьома пострілами з протитанковою рушниці підбив „фердинанд”, підповзши на відстань 150–200 метрів, а також вбив близько десятка гітлерівців і трьох захопив в полон.
І. Т. Чаленко
Ф. Г. Музирь
Молоді розвідники бажали, щоб Петлюк став їх командиром, але Й.М.Петлюк побажав залишитись санінструктором. На плацдарм в районі д. Нивки (Брагинський р-н), він переправився через Дніпро одним з перших, а за 15 діб боїв виніс з поля бою 50 поранених зі зброю.
У Вихвостів 14-а та 16-а кавдивизії теж намагались увірватись вночі, але їх зупинив вогонь кулеметних дзотів та автоматників. Не зважаючи на 3 танкові контратаки, гвардійці не відступили від села. З втратою трьох опорних пунктів: Куликівка, Івашківка, Вихвостів – важливий вузол оборони противника був ліквідований. У Вихвостові здався в полон штаб полку, а також залишились: склад з боєприпасами, 4 автомашини, 3 мотоцикли, 30 коней, 50 велосипедів, 2 радіостанції.
Одним з тих, кто загинув в бою за Вихвостів був Убайдула Кошев (54-й кавполк). З ручного кулемета він влучив в амбразуру кулеметного дзота та знищив німецький станковий кулемет з розрахунком. Посмертно нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня.
Особливе завдання отримав 55-й кавполк (командир гв. м-р І.С.Духнєв), який після бою за с. В. Щимель, наступав на м. Щорс, щоб захопити залізничний мост через Снов та утримати його до підходу 55-ї дивізії. 55-й кавполк діяв разом з дивізіоном танків.
Місто Щорс (Сновськ) було звільнено 21 вересня. Передові частини 29-го корпусу ген.-м-ра А. М. Слишкіна (55-а та 15-а дивізії), форсували Снов на ділянці: Щорс–Займище–Новий Млин–Смяч. Противник контратакував групами чисельністю приблизно до піхотної роти при підтримці до 6 танків та їх контратаки були відбиті.
53-й кавполк (командир гв. м-р Матвій Іванович Сисоєв) та 57-й кавполк (командир гв. м-р Ф. Г. Музирь), оволодівши в ході вуличних боїв с. Кучинівка (Щорський р-н), направились до с. Смяч. Поблизу с.Смяч (раніше Тупичівського р-ну) через Снов переплив взвод розвідки із 15 чоловік 57-го кавполку.
Командний склад 7-го гв. кав. корпусу
І. Т. Чаленко серед бійців і командирів
М. І. Сисоєв
С. А. Зудлов
Командував передовим взводом гв. мол. л-нт С. А. Зудлов. Бій з гітлерівцями тривав 6 годин, але розвідники не відступили та втримали захоплений плацдарм. Сергій Анфіногенович Зудлов (1919–21.09.1943) в цьому бою загинув смертю хоробрих.
Поблизу с. Смяч Снов форсував ескадрон М. Т. Мастрюкова –найкращий ескадрон 53-го кавполку, де знаходився прапор полку. На відкритому просторі в першу чергу загрожував кулеметний вогонь, тому ескадронний особисто вибирав, де розташувати 2 кулемети ескадрону.
Вранці 21 вересня Мастрюков на своєму дончаку одним з перших переправився через Снов та вискочив з води на беріг. Кіннотники швидко розправились з прибережною обороною та поскакали до с. Смяч. Ескадрон Мастрюкова увірвався першим до Дібрівного.
Дрібниць при підготовці до бою для Мастрюкова не було. Лихі рубаки отримували наряди на конюшню навіть за неохайність. Командир часто нагадував: „Не було гвіздка – підкова пропала. Підкова пропала – тут же кінь закульгавив. Кінь закульгавив – командир вбитий. Командир вбитий – кавалерія біжить. Ворог входить в місто – нікому пощади немає. А все тому що в кузні не було гвіздка”.
Одного разу, після 60-км учбового марша по бездоріжжю після дощу, втомлені молоді бійці вчились наносити удари шаблею. Лозини від невмілих ударів надломлювались або падали на землю з обдертою корою. Тоді шаблю в руки взяв командир:
–Рубити, товариші, треба під відповідним кутом. Клинок опускати різко, з відтяжкою на себе. В ударі повинна приймати участь не лише рука, а й плече і весь корпус. Тоді лозину буде розсечено.
Після пояснень, гв. л-нт М. Т. Мастрюков на всьому скаку зрубив з десяток верхівок лозин. При цьому ні одна лозина не впала на землю. Такі ж удари гв. л-нт Мастрюков наносив на повному алюрі в бою.
М. Т. Мастрюков
М. Ф. Бредихин
Загинув гв. л-нт Микола Трофимович Мастрюков (7.02.1915–17.11.1943) під час Василевицько-Калинковицької операції. Ескадрон проводив розвідку боєм і натрапив на ворожу передову та на бронепоїзд. Троє бійців загинули. Командир вивів ескадрон, але підірвався на міні. Поховали його на перехресті доріг.
А 55-й кавполк 20 вересня був зупинений на окраїні с. В. Щимель артвогнем та танками, залишивши там 1 ескадрон, форсував Снов поблизу с. Конотоп, де був опорний пунт противника. Першим із взводу шабельників в Конотоп увірвався гв. ст-на О. А. Акнаєв, помічник командира. В рукопашному бою він убив гітлерівського офіцера і близько 10 солдатів. Гвардійці, захоплені його прикладом, цього ж дня оволоділи Конотопом (раніше це село було у складі Тупичівського р-ну).
Для підтримки кавалеристів комдив направив 60-й танковий полк (командир підп-к М’ясников). Групою із 9 танків командував нач. штаба 60-го полку м-р М. Ф. Бредихин, який в цьому бою три раза переходив з танка в танк, коли їх підбивали. В бою за с. Смяч танк Бредихин знищив декілька гармат та підбив „фердінанд”. В башту влучив снаряд, але Бредихин, не зважаючи на поранення, не залишив танк.
Один з плацдармів в районі с. Смяч захопили танкісти під командуванням гв. ст. л-нта Я. Г. Сульдіна. З цього плацдарму танки атакували фланг ворожої оборони, підбили 2 бронетранспортери, знешкодили мінометну батарею і гармату, знищили багато солдатів.
Командирський танк Якова Григоровича Сульдіна увірвався в село, але був підбитий ворожою артилерією. Танкісти продовжували бій, поки в танку залишались снаряди та патрони. Від пропозиції здатись в полон екіпаж відмовився, тоді фашисти підпалили бензобаки.
–Танк горить! – повідомив Я. Г. Сульдін (23.10.1923–21.09.1943) по радіозв’язку, що не переривався зі штабом полку до загибелі танкістів.
Я. Г. Сульдін
В. С. Марков
До с. Стара Рудня направилась 3-я рота л-нта В. С. Маркова через болото, яке гітлерівці вважали для танків непрохідним. З цього боку підступи до села охоронялись тільки кулеметами. 3 танки в болті зав’язли, але В.С.Марков витягнув їх своїм танком.
В бою за Стару Рудню (раніше у складі Городнянського р-ну) танки знишили: 5 дзотів, 11 кулеметних гнізд з важкими кулеметами, 6 гармат, 10 мінометних батарей, 8 БТР-ів, а також до 200 солдатів та офіцерів. Гітлерівцям вдалось оточити командирський танк Віктора Степановича Маркова (8.11.1921–22.09.1943). Екіпаж до останнього відстрілювався з кулемета та гармати. Після того, як танкісти відмовивились здатись в полон, фашисти підпалили танк. Поховали В. С. Маркова у Дібрівному.
23 вересня Дібріним оволоділа 55-а кавдивізя разом з 15-ою стрілецькою дивізією, яка діяла з рубежу: Ст. Рудня–Пекурівка. Зв’язок між 55-им кавполком та 147-им стрілецьким полком, під час контратаки в стик між ними ворожих танків та піхоти, встановив гв. ст. л-нт 55-го кавполку Василь Мартинович Петрусев. Він пройшов через зайняту ворогами територію, за що був нагороджений орденом Червоної Зірки.
До нашого часу збереглись поховання, що залишаються невідомими –тут не встановлені пам’ятники. А також на багатьох братських могилах записані не всі загиблі, які тут поховані. Не всі вони були перепоховані. Відомі випадки, коли перепоховання здійснювались формально.
Місця невідомих могил можна встановити завдяки спогадам старожилів та в ході розкопок пошукових загонів, а прізвища загиблих, які не записані на братських могилах – завдяки різним документам із Центрального архівіу Міністерства оборони Росії (ЦАМО). Частина цих документів розміщена в мережі „Інтернет” на сайті „Меморіал”.
В Списку втрат 55-го гв. кавполку значиться, що в одній із братських могил поблизу Конотопа похований червоноармієць Володимир Михайлович Божко.
В. М. Божко
В. М. Божко загинув 23 вересня 1943 року, але його прізвище не записано ні на пам’ятнику в Конотопі, ні на пам’ятниках в інших селах Городнянського району. Могилу В. М.Божка розшукує його онук Микола Махінов.
В Дібрівному похований командир танкового взводу Л. М. Портной, який загинув 23 вересня 1943 року. До складу танкових полків кавалерійських дивізій входили танки Т-70 та Т-34.
Лев Моісейович Портной (19.05.1919–23.09.1943) був першою дитиною в віруючій єврейській сім’ї Моісея Ісаковича (10.01.1890–22.11.1959) та Фаіни Захарівни (25.03.1898–29.03.1955) Портних, жителів м. Чигирина. Під час Першої Світової війни М. І. Портной служив в кавалерії.
Біографічні данні та фотографії л-нта Л. М. Портного, похованого в Дібрівному, надіслав К. О. Рейф, сім’я якого у 1996 р. переїхала з Донецька в Ізраїль, де він працює консультантом за спеціалізацією SAP Netweaver в міжнародній IT компанії. І. І. Портная, мати К. О. Рейфа – племінниця Л. М. Портного.
Зліва направо: Фаіна Захарівна, Лев Моісейович
та Моісей Ісакович
Сім’я Портних на початку 30-х р.
Діти зліва направо: Ісак, Фріда, Лев та Бела
Л. М. Портной
На запит в Центральний Архів Міністерства Оборони Росії (ЦАМО) К. О. Рейф отримав відповідь, що Л. М. Портной, після закінчення 2-го Харківського училища малих танків, куди він поступив ще до війни, отримав звання лейтенанта (наказ № 0952 ГАБТУ від 15 листопада 1942 р.), а 9 листопада 1943 р. був прийнятий – „на котловое довольствие” 60-го танкового полку (наказ № 247).
24 вересня поблизу Смичина сапери під артвогнем за 5 годин навели міст (10 м), по якому в Бурівку здійснили марш танки (Т-34 та Т-70) 68-ї танкової бригади. Взводний гв. л-нт М. М. Русанов (16-й гв. окр. саперний ескадрон) отримав орден Вітчизняної війни І ст. Танкова група, разом з автоматно-десантною ротою, потім звільняла м. Ріпки.
А кавалерія маршем, трьома колонами, поспішили на допомогу 13-ій армії. Дніпро 7-й кавкорпус форсував 26–29 вересня та здійснити рейд до залізничного вузла Речиці не вдалось. Засоби для переправи, танки та артилерія не встигли за кавалерією.
На В. Листвен та Тупичів продовжила наступ 415-а стрілецька дивізія. 89-й стрілецький корпус (336-а, 415-а та 356-а дивізії), що прибув на позиції кавкорпусу, переправися через Снов – 21 вересня на дільниці: В.Дирчин–Макишин–Седнів.
Карта рубежів, які 7-й гв. кавкорпус завоював
в Городнянському краю разом з 61-ою армією
П. О. Бєлов
М. Ф. Малєєв
21 вересня в Тупичівському р-ні звільнені: с. Макишин (52 гв кп, 54 гв кп 14 гв кд; 676 сп 15 сд), с. В. Дирчин (55 гв кп 15 гв кд, 146 гв амп 14 гв кд; 47 сп 15 сд, 1130 сп 336 сд), с. Конотоп (55 гв кп 15 гв кд), с. Смяч (55 гв кп 15 гв кд, 60 отп 15 гв кд; 321 сп 15 сд).
22 вересня в Тупичівському р-ні звільнені населені пункти: х. Лашуки (15 гв кд, 47 сп 15 сд, 1130 сп 336 сд) та х. Купиха В.-Дирчинської с/ради, с. Довге, х. Діброво (56 гв кп 14 гв кд, 16 гв кд, 336 сд).
22 вересня в Городнянському р-ні звільнено с. Петрівка (107 сп 55 сд).
23 вересня в Тупичівському р-ні звільнені: х. Перше Травня (54 гв кп, 56 гв кп 14 гв кд, 60 гв кп, 62 гв кп, 160 отп 16 гв кд, 145 вптап, 336 сд), с. Куликівка (54 гв кп, 114 отп 14 гв кд; 1128 сп, 1130 сп 336 сд; 1321 сп 415 сд), с. Івашківка (52 гв кп, 56 гв кп, 114 отп 14 гв кд; 58 гв кп, 62 гв кп 16 гв кд; 1236 сп 415 сд), х.Будьоного Івашківської с/ради, х. Глинські, с. Вихвостів (52 гв кп, 54 гв кп, 56 гв кп 14 гв кд; 58 гв кп, 62 гв кп 16 гв кд; 1321 сп 415 сд; 1128 сп, 1130 сп 336 сд), с. Смичин (15 гв кд, 47 сп, 676 сп 15 сд; 1130 сп 336 сд), с. Дібрівне (53 гв кп, 55 гв кп, 60 отп 15 гв кд; 321 сп, 676 сп 15 сд).
23 вересня в Городнянському р-ні звільнено с. Стара Рудня (107 сп 55 сд, 60 отп 15 гв кд).
24 вересня в Тупичівському р-ні звільнені населені пункти: х. Пасічний (415 сд), х. Рудка, х. Розвинівка (415 сд) Вихвостівської с/ради, с. Звеничів (415 сд, 686 ап 415 сд), с. В. Листвен (55 гв кп, 57 гв кп, 15 гв кд, 1130 сп 336 сд, 1181 сп 356 сд), с. Тупичів (14 гв кд, 15 гв кд, 16 гв кд; 1181 сп, 1185 сп 356 сд), х. Ковалівський (356 сд), х. Софоненків (1181 сп 356 сд) Тупичівської с/ради, с. Бурівка (1183, 1185 сп 356 сд), х. Безиків (1181 сп 356 сд), х. Опитне поле Бурівської с/ради, с. Невкля (47 сп 15 сд), х. Лозовий (1181 сп 356 сд), х. Кам’янка (321 сп 15 сд; 467 сп 81 сд) Невклянської с/ради, с. Пекурівка (321 сп, 676 сп 15 сд) х. Політрудня Пекурівської с/ради.
Гв. л-нт Володимир Михайлович Мокрий
(1922–23. 09. 1943)
Могила гв. л-нта 294-го гв. винищувального протитанкового артилерійського полку В. М. Мокрого в Конотопі
Братська могила в с. Смяч
(с. Смяч раніше у складі Тупичівського р-ну)
Братська могила в с. Дібрівне
Братська могила в с. Івашківка
Братська могила в с. Куликівка