ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ П’ЯТА
ІЗ МИНУЛОГО У МАЙБУТНЄ
І. Городнянська старина
Якою раніше була Городня з архітектурного погляду?
Городня складається з двох частин – перша, що знаходиться ліворуч річки Городні, називалась Красною, від назви Красної вулиці, яка, за переказами, отримала свою назву за прізвищем городового отамана Красного, і друга, праворуч – Максимівка (в Радянський час – Пролетарська) або Хвосторювка. Перша назва – із-за першого жителя Максима, а друга невідомо із-за кого.
Вулиця Красна, яка починалась від Чернігівського в’їзду, доходила до соборної церкви та торгівельної площі, на якій торгували 34 лавки соборної церкви та 7 м’ясних лавок. Від чотирьохкутної площі починалась Трубівка, де колись поселелись козаки Труби, яка доходила до місця зливання Чибрижа та Брутівки в річку Городню. Вулиця Стародубська вела до Стародубського виїзду.
В 1768 р., при розподілі Гетьманщини на намісніцтва, були підготовлені відповідні заходи. Вийшов Указ „О створенні всім містам, їх забудові та вулицям – спеціальних планів по кожній губернії окремо“, а в 70–80-х роках зроблено топографічну зйомку міста і розпочато складання проектів реконструкції. На зміну попередньому утверджується принцип регулярного, впорядкованого міста.
Перші „Карти Чернігівської губернії з розподілом повітів і розташуванням навколо оної повітових міст планів…“ були виконані близько 1784 року. Карти ці (93х98 сантиметрів) – ілюміновані, за периметром їх розташувані схематичні плани міст у малому масштабі. Серед них і план Городні. Як і на всіх інших планах досить умовно нанесена вулична мережа, лінії укріплень.
Завдання реконструкції міст вимагали нових проектних планів. Тому в 1802–1803 роках губернською креслярнею за участю архітекторів М. Амвросимова та А. Карташевського була розроблена серія проектів перепланування повітових та заштатних міст.
Ідея регулярності розуміється, як засіб спрощення орієнтації в місті, упорядкування планувальної структури та уніфікації забудови. Для кожного міста наперед обиравсь певний планувальний прийом, а ступень складності визначавсь кількістю населення та площею заселення. У малих містах застосовувавсь єдиний будівельний прийом, здебільшого ортогональна, тобто прямокутна сітка вулиць.
І що дивує, план перепланування Городні виготовлений одним з перших – в 1803 р., на два роки раніше, ніж плани Чернігова, Новгород-Сіверського, Остра та інших міст і поданий на затвердження Олександру I, що він і зробив. На відміну від першого, 1784 р., цей план детальний, рель’єф показано відливкою, існуюча вулична мережа – пунктиром, запроектовані квартали – заливкою.
План Городні наприкінці існування сотні
План розбудови Городні 1802 р. ,
затверджений Олександром I у 1803 р.
План центру Городні напередодні Великої Вітчизняної війни,
накреслений Л. І. Брайніним по пам’яті 70 років потому.
Дорога із Чернігова в Городню
Городня (51° та 45' північної широти, 49° і ½ довжини), заснована при зливанні двох невеличких річок, знаходиться на шляху з Чернігова до Стародуба та Смоленська, в 50 верстах від Чернігова, 43 в. – від Березни, 27 в. – від Седнева, 36 в. – від Добрянки, 12 в. – від Дроздівки (Дроздовиці), 9 в. – від Бутівки, 6 в. – від Рудні Політичинської (Політрудні), 126 в. – від Стародуба, 20 в.– від Білоруської губернії, 95 в. – від Білиці Могильовської губернії.
Дорога між Черніговом та Стародубом, що проходила через Городнянський край, відома ще в давньоруські часи, мала настільки важливе господарське та торгівельне значення, що занепад древніх поселень в середньовіччі, а особливо тих, що в межиріччі Смячу і Тетиви, можливо, в значній мірі пов’язаний з припиненням руху по цій дорозі.
У 1810 р. ця дорога згадується. як стовпова – між Черніговом та Смоленськом, через яку, окрім звичайних проїздів до інших міст, ніяких купечеської кладі значного числа обозів і транспортів не буває проїздом. В 1859 р. дорога використовувалась, як частина Санкт-Петербурзького поштового тракта.
Напис на старовинному пам’ятнику з гарматами в Городні повідомляє ці гармати, за переказами – подарував Петро І. Ці гармати (одна – так звана „єдиноріг” вагою 35 пудів 35 фунтів, друга – „довга”, вагою 19 пудів 30 фунтів і третя менша – „куца”, вагою 17 пудів), можливо, у XVIII ст. були встановлені в Городні у фортеці – там, де було городище, та коли вони виготовлені та звідки з’явились в Городні – залишається нез’ясованим.
А. Ф. Шафонський в „Описанні” повідомляє: „Імператор Петро I, під час шведської війни, святкував день свого тезоіменитства, червня 29 дня на городищі, відновленому в часи Гетьманщини”. Напис на старовинному пам’ятнику з гарматами в Городні доповнює: ці гармати, за переказами – подарував Петро І.
За народними переказами, війна закінчилась ось так. Хоч шведи і відступали, воїнів, які їх переслідували, було мало. Тоді мужні артилерісти, згрупувавшись, на плечах перенесли через Снов гармати. Завдяки артилерії і була отримана перемога. Петро І зупинився на околиці Городні, у хутірці Шамрайщика. Тут була невеличка цегляна каплиця із щойно поставленим зрубом над криницею. Петро І зайшов туди, і помолився перед іконостасом, де була ікона Георгія Побідоносця. Пізніше в каплиці додалось зображення Петра під час бою. Ця каплиця стала місцем масового паломництва городнянців та хрипівців. Згодом тут побудували маслоцех маслозаводу. Гармати, завдяки яким була отримана перемога, Петро І подарував Городні.
В Городні Петра І привітав Преосв. Іоанн Максимович словами із Второзаконня, п’ятої книги Біблії: „Благословен ти, єгда входиши і благословен, єгда виходиши. Надасть бо Господь Бог ворогам твоїм, що чинять опір тобі, розгром перед лицем твоїм, шляхом єдиним вони прийдуть до тебе, а побіжать семи шляхами від лиця твого”.
До нашого часу збереглась подекуди впевненість, що в Городні Петро І побував, коли повертався після перемоги в Полтавській битві.
Але чи так це насправді?
Як відомо, перемога в Полтавській битві була отримана 27 червня. Тобто, в 1709 р. Петро І в Городні побувати ніяк не міг, адже, переслідуючи відступаючих шведів, його військо в липні опинилось в Молдавії, а після цього невдалого походу цар повернувся в Москву.
А побував в Городні Петро І за три роки до Полтавської битви – в червні 1706 р., під час подорожі в Київ. 27 червня цар знаходився в Гомелі, а звідси відправився в Стародуб. 1 липня Петро І приїхав в Седнів і цього ж дня був в Чернігові, звідки відправився в Київ.
Т. Г. Шевченко в „Археологічних нотатках” (1845–1846) записав: „У цитаделі древньої фортеці без лафетів лежать три великі фортечні гармати, досить грубої роботи, без прикрас і написів, до якого часу вони відносяться – невідомо, – такі ж гармати є і в Городні”.
Ось що це за гармати: одна – так звана „єдиноріг” вагою 35 пудів 35 фунтів, друга – „довга”, вагою 19 пудів 30 фунтів і третя менша – „куца”, вагою 17 пудів. Встановити час їх виготовлення можна спробувати, якщо порівняти їх з чернігвськими, про які відомо, коли вони виготовлені. Але вже зараз можна припустити, що одна з гармат в Городні виготовлена після смерті Петра – це „єдиноріг”, так називаються гаубиці, що з’явились тільки в середині XVIII ст.
Ці гармати, можливо, у XVIII ст. були встановлені в Городні у фортеці – там, де було городище, та коли вони виготовлені та звідки з’явились в Городні – залишається нез’ясованим.
Зміна вигляду вул. Чорноуса (Чернігівської) напроти
парку „Гармати” у 50-х роках
Чернігівська вулиця. Земський склад і управа
Чернігівська вулиця виникла ліворуч від Чибрижа, напевно, у XVII ст. Першими місцевими жителями в ті часи були слобожани. Польський шляхтич Криштоф Фащ надав дозвіл на осадження слободи Городні Василю Ляшку. За часів Гетьманщини, у XVIII ст., лівобережна частина містечка називалась Красною – таку ж назву тоді мала і теперішня вулиця – від прізвища городового отамана Красного. Починалась вулиця від Чернігівського в’їзду, а доходила до Свято-Троїцької соборної церкви.
В XIX ст. вулиця отримала назву – Чернігівська. Тут знаходились різні міські та повітові заклади. Так, земство внесло значний вклад в розвиток повіта, зокрема освіти та медицини, а досвід надання кредитів вивчався навіть в Чернігові.
В перші роки Радянської влади вулиця була названа ім’ям Х.А.Чорноуса та старовинна назва вулиці ніколи не забувалась.
Чернігівська вулиця
Більшість об’єктів старовини, що збереглись – це житлові будинки ХІХ ст., зокрема, будинок, де 9 грудня 1858 р. народився В.М.Волкович. Багато старовинних споруд було знесено, зокрема ті, де в радянські часи знаходились: селищна рада (поссовет), райсобес (тут побував і районний суд), відділення лікарні, аптека, перукарня, магазин „Продтовари”, „Культтовари, „Спорттовари”, „Галантерея” та інші.
Під час благоустрою міста в 1981 р. також була знесена будівля по Чернігівській (Чорноуса), в якій розміщувалась школа № 1 (до революції тут знаходились: банк та спілка взаємного кредита). Не вцілів і будинок напроти, де був магазин купця Вестфаля.
По вулиці Чернігівській залишились 3 будинки з колишнього „селища” багатого жителя Варлиги. У 50-х і пізніших роках ХХ століття в одному з будинків по цій вулиці розміщувалась майстерня індпошиву райпобуткомбінату. До 1917 р. тут був приватний будинок купця Дубравського, який після жовтневого перевороту 1917 р. емігрував у Францію, а потім повернувся в Москву, де і доживав свій вік.
Непоправну шкоду архітектурі Городні, не кажучи про ущимлення віруючих, нанесла упередженість радянської політики, що, як відомо, привела до закриття багатьох церков, а то й зовсім знищення їх, як це сталося з окрасою міста – собором Святої Трійці (1874 р.) та церквами XVIII ст. – Св. Василя, а згодом Св. Миколая. На місці собору зараз будинок культури, а залишки Св.-Василівської церкви вкладені в одну з будівель дитсадка на вулиці Максимівській (колишній Пролетарській).
А які найдревніші будівлі збереглись?
На це питання відповість не кожен.
Свято-Троїцький собор
Троїцька вулиця (колишня вул. Леніна). Будинок культури, побудований на поч. 80-х приблизно там, де був собор
Стародубська вулиця. Будинок Писарєва та Троїцький собор.
В Радянські часи: тут був райком, потім
приміщення школи № 3 та музична школа,
а тепер – податкова адміністрація
Стародубська вулиця. Зправа – казначейство.
Найдавнішими кам’яними спорудами, що дійшли до нас в Городні є будівлі повітового казначейства і тюремного замку по колишній Стародубській вулиці (частина вул. Троїцької).
Повітове казначейство, відповідно до царського „Установлення про губернії”, відало надходженням, зберіганням і видачею грошей, здійснювало продаж всіх видів цінних паперів. Очолювалося казначеями (скарбниками). Підкорялось губернському казначейству. Документальні матеріали за роки роботи його зберігаються в Архіві Чернігівської області та в його Ніжинському відділі. Частина кам’яних сходів казначейства (товщиною близько 20 сантиметрів), потерта постолами селян, довгий час зберігалась у вчителя О. П. Дудка.
Раніше на стінах казначейства були орнаментальні живописні зображення, але облицювальні матеріали та неодноразові фарбування стелі всередині приміщення сьогодні надійно все сховали. Але залишилось головне – сама будівля на високому фундаменті з склепенням, надійними товстезними стенами з зовнішніми нішами, на зразок вікон, що відрізняє її від всіх архітектурних споруд міста.
Після закриття казначейства воно використовувалось на різні потреби. Спочатку під житло. Пізніше (з кін. 40-х – поч. 50-х років) тут були приміщення школи № 2, зокрема – початкові класи, шкільна бібліотека і 2 кружка станції юних техніків. Приміщення довгий час стояло окремо. Після закінчення будівництва нового корпусу школи в 1990 р. постало питання і про те, щоб вписати в єдиний комплекс і сусіднє з нею приміщення колишнього казначейства, не зачіпавши його. Це було зроблено. В такому стані приміщення існує й по сьогодні.
Частина колишньої вул. Леніна (Стародубська):
бувша тюрма – відділ заводу „Агат” (в кінці вулиці),
райпотребспілка (посередині),
кінотеатр (зправа)
Народний будинок – колишній театр І. М. Орбеліані.
В Радянські часи: тут будинок культури, а потім – спортшкола
Петербурзька вулиця
Зберігся ряд будівель Писарєвих. В другій пол. XIX ст. – на поч. ХХ ст. Микола Васильович Писарєв та Павло Миколайович Писарєв обирались на посаду міського голови. Зараз їх будинки займають: міськрада, податкова адміністрація (раніше тут знаходились: райком, приміщення школи № 3 та музична школа), центр дитячої та юнацької творчості, історико-краєзнавчий музей (тут побували: райвиконком, будинок піонерів, бібліотека, музей). Також вціліли житлові будинки на вулицях Армійській та Зої Космодем’янської.
Згадаймо ще одну споруду, де розташовувавсь готель. У цьому профілі прослужило аж до 60-х років минулого століття і зберіглось і понині. Тут був прибутковий будинок до 1917 р., але невідомо чия це була власність: жительки Городні Д.М.Блюхер чи Д. Зільберта.
Майже на околиці тодішньої Городні – по вулиці Стародубській знаходиться двоповерхова кам’яниця з низьким склепінням, товстими стінами та крихітними віконечками – тюремний замок. В другій пол. ХХ ст. в цьому приміщенні працювали різні установи та організації, а останнім був один з підрозділів телезаводу „Агат”.
За висловом „високих чинів” поліцейської управи – „державні злочинці” були: військові штрафники, діячі есерівського і більшовитського підпілля, і чи не найбільше тут було бунтарів – селян. Коли тих „зловмисників” вели вулицями Городні – руки закуті в кайдани, п’ятірня до п’ятірні, лікоть до ліктя – коли їх гнали сірими колонами вперед і далі, за чорні мури тюрми – тільки дзвін ланцюгів („брязь та брязь”) гнівно – розпачливо сповіщав про трагедію людей. Немало арештантів влилися в лави таращанців та богунців у 1918 році.
Частина колишньої вул. Леніна (Петербурзька) –
прибутковий будинок. В Радянський час тут розміщувався готель.
Будинок Писарєва. В Радянські часи тут знаходились: ревком, райвиконком, будинок піонерів, бібліотека, музей
Петербурзька вулиця, міське зібрання та парк
Троїцька вулиця поєднує в собі старовинні Стародубську та Петербузьку вулиці, які в Радянський час були перейменовані на вул. Леніна.
У XVIII ст., коли Городня стала резиденцією сотні, важливе значення мала Стародубська, одна з найстаріших вулиць Городні. Ця вулиця вела до виїзду на Стародуб, полкове місто Гетьманщини. Шлях Чернігів – Стародуб згадується в літопісі ще в давньорускі часи.
В XIX ст. через Городнянський повіт йшов Санкт-Петербурзький поштовий тракт. Проходив він і вулицями Городні.
По Троїцькій вулиці до наших часів збереглись як старовинні дерев’яні будинки, так і найдавніші кам’яні споруди Городні, в яких на поч. ХХ ст. знаходились: повітове казначейство, тюремний замок, жіноча гімназія. Справжньою окрасою міста був Свято-Троїцький собор, зруйнований в 30-х роках, на честь якого і названа Троїцька вулиця.
Альошинський тракт
Вулиця Шевченка пролягає на місці старовинної Трубівки, де, в часи Гетьманщини, поселелись козаки Труби. Починалась Трубівка від торгівельної площі, що була напроти Свято-Троїцького собору, та доходила до місця, де Чибриж і Брутівка зливаються в річку Городню.
Пізніше з’явились: х.Бугаєвського (х. Крупеника), Нехаєвщина, Кавказ та інші поселення. Їх об’єднала Альошинська вулиця – частина тракту, що з’єднав Городнянський повіт із Могильовською губернією.
Колишнє „селище” Крупеників згодом стало затишним притулком для інвалідів – більш, ніж на півстоліття, аж до 1973р.
Збереглись, як будинок видатного хірурга М.М.Волковича – серед старовинних будівель вулиці, так і його поховання – на початку центральної алеї Байкового кладовища. І в наш час при оперативному лікуванні апендицита застосовується доступ по Мак-Бурнею–Волковичу.
Т.Г.Шевченко побував в Городні, коли працював над „Археологічними нотатками” (1845–1846).
Міст через Чибриж
Річка в Городні ще в 1754 р. зветься – Чибриж (довжина 8 верст). Протікає через Хрипівку і Півневщину та впадає в р. Смяч. В 1786 р. ця річка називається – Городня, а річки, які в неї зливаються – Брутівка та Чибриж. Чибриж витікає з болот Черемошне та П’ятницьке, що на заході, за 4 версти від Городні. З правої сторони в Чибриж впадають – безіменний струмок та струмок Чикарня, а з лівої – р. Брутівка – із болота Брутова, з’єднаного з болотом Круговим та знаходиться на півночі, за ½ версти від Городні. Річка в Городні була настільки вузькою та мілкою, що через неї можна було вільно переходити, а влітку вона пересихала. Ширина річки, загороженою греблею, досягала 20 саженів.
Рівень води в Чибрижі підтримує водоймище Черемошне. Хутір Черемошний залишався заселеним по 1950 р. Тимошків хутір (в наш час це частина колишньої вул. Щорса – вул. Мирославської), назва якого походить від тамошнього жителя Тимохи Давиденка, відомий також як Собачий хутір – починався від озера Шпунти, названого так, бо якийсь Шпунт, родич відомого Г.А.Шпунта, ще до війни розчистив витік Брутівки, яка від Павло-Іванівського протікає через місцеві болота та впадає в Чибриж.
Вулиця Максимівська – одна з найдавніших вулиць Городні. За переказами, колись тут був хутір, названий ім’ям першого жителя козака Максима.
В ХVIII ст. кількість городнянців, які проживали праворуч від Чибрижа, зростає. У 1757 р. вони повідомляли: „З цього ж боку, де ми, атаман з козаками, і приказчик з посполитими живемо, під час весняної і осінньої прориви за переїздом через греблю крайню терпимо нужду і обрядів церковних позбавляємось”.
Церква Св. Василія була перенесена з с. Хотунич (тепер Щорського району). У 1786 р. згадується ще одна назва Максимівки – Хвосторювка, невідомо із-за кого.
В радянські часи вулиця була перейменована на Пролетарську та старовинні назви двох частин, із яких складається вулиця: Максимівка і Зарудка – не забулись.
Вулиця Максимівська – одна з найдавніших вулиць Городні. За переказами, колись тут був хутір, названий ім’ям першого жителя козака Максима.
В ХVIII ст. кількість городнянців, які проживали праворуч від Чибрижа, зростає. У 1757 р. вони повідомляли: „З цього ж боку, де ми, атаман з козаками, і приказчик з посполитими живемо, під час весняної і осінньої прориви за переїздом через греблю крайню терпимо нужду і обрядів церковних позбавляємось”.
Церква Св. Василія була перенесена з с. Хотунич (тепер Щорського району). У 1786 р. згадується ще одна назва Максимівки – Хвосторювка, невідомо із-за кого.
В радянські часи вулиця була перейменована на Пролетарську та старовинні назви двох частин, із яких складається вулиця: Максимівка і Зарудка – не забулись.
Маніфестація в Городні.
На місці Св.-Василевської церкви знаходиться дітсадок
Смоленська вулиця. Зправа – будинок Нехаєвського
Одна з вулиць Городні, з приводу яких є запитання, де ці вулиці були – це колишня Смоленська. На зворотній стороні фотографії вулиці написано від руки, що будинок зправа – належав поштовому чиновнику П.А.Нехаєвському. В наш час – це вул. 1-го Травня. Поштові листівки з видами міста зберегла внучка П.А.Нехаєвського – Тетяна Миколаївна.
Далі описання фотографії повідомляє: перед будинком Нехаєвських–був Троїцький собор; на протилежній стороні вулиці, в двохповерховому будинку – була школа, а далі – пожежна охорона та ринок, які не змінили своїх місць. Коли собор закрили, то використовували, як склад для зерна. Після руйнування на місці собору посадили парк.
На території підприємства „Вега” була цегляна синагога, віком понад 100 років. Тут у II пол. ХХ ст. була пекарня. Дерев’яна синагога, в якій був кінотеатр, а потім спортзал школи № 2, недавно розвалилась.
Найбільшу цінність, за тогочасною оцінкою, мав цегляний молитовний будинок, пізніше одна з будівель школи № 2. Виглядала вона, за переказами старожилів, скромно. На фронтоні півколом була вирізьблена фраза: „Хочу прожити в будинку Бога всі дні свого життя”.
Вікна синагоги захищали надійні металеві грати. Одне, на самому поверсі споруди, було круглим, вміщеним у цегляний трикутник, два квадратних – нижче під козирком. Розпис східної стіни виблискував золотом, пурпуром і сапфіром. Тут висіла тканина щільного плетіння з візерунком з плодового листя, квітів, фруктових плодів і зелених гілок. В ніші між колонами можна було побачити голубі дверцята, що повинні були нагадувати Ковчег Заповіту. Там же знаходився пергаментний згорток з текстом Тори.
Де знаходилась пошта – остаточно нез’ясовано. За спогадами, напередодні Першої Світової війни повітова пошта була в приміщені, де наприкінці ХХ ст. була друкарня.
Вул. Євдокиміська – вул. Радянська – вул. Незалежності
Волковичська вулиця
Ще в центрі міста залишились будівлі колишнього дитячого санаторію. Потім тут знаходилась філія Чернігівського училища побутового обслуговування. Це була власність Іванова, але невідомо якого – генерала, учасника першої світової війни, чи музиканта.
Продовжують служити людям і зараз будинки Ждановича, який мав репутацію народного представника до 1917 р. І ще довго служитимуть. Це будинки по вулиці Леніна, в одному з яких знаходилась контрольно-насінна лабораторія (райдержнасінна інспекція), а в іншому – райфінвідділ. Після відомої постанови ЦК КПРС 1957 р. про передачу приміщень установ та організацій під житло – обидва ці будинки були передані в райкомунгосп і частково скоротили тоді дефіцит житла в місті. Так було вирішено з будинком Ждановича по вулиці Жаловській, де розміщувались у різні роки райвійськкомат до перенесення його на вулицю Чорноуса, дитсадок № 2 та будинок для вчителів. Далі по вулиці Жаловській на землях садиби Ждановича інтернат для дітей сиріт.
В народному будинку (тут був театр), побудованому князем І.М.Орбеліані, розміщувався будинок культури, а зараз тут спортшкола. В чоловічій гімназії працював педагогічний технікум, а тепер тут допоміжна школа-інтернат. Будівля жіночої гімназії тепер приміщення школи № 2.
Старина відчувається в збільшенні кількості як приватних магазинів, так і базарної торгівлі. На початку ХХ ст. Городня мала широку торгову мережу.
Ярмарка в Городні
Торгові заклади були зосереджені на вулицях: Чернігівській (Чорноуса), Альошинській (Шевченка), Стародубській (частина вул. Леніна), Жаловській (Піонерській), Саговській (Комсомольській) та інших. Багато магазинів належали купцю Я. Волкову. Ринок, як і в давнину, працює майже щодня. Партнерами городнянців є росіяни, білоруси, молдавани, азербайджанці та інші народи колишнього Радянського Союза.
Старожил М. Горбатенко, з яким доводілось стрічатись наприкінці 80-х років минулого століття, пригадує: лише по вулиці Саговщині, що була наполовину коротшою, ніж сучасна Комсомольська, щоденно працювали 4 „бочки”. Одна торгувала горілкою, а друга –зельтерською”.
Про старину змушують згадати кар’єри цегельного заводу на околиці вулиці Комсомольської, неподалік управління по експлуатації та газопостачанню (вулиця Бутька).
Вулиці Городні набирають міського вигляду. Головними з них залишились старовинні: Чернігівська та Максимівська – розташовані вздовж заболоченого Чибрижа, а також – Стародубська.
В ХІХ столітті розбудовуються нові вулиці: Солдатська слобода (у Радянський час це була частина вул. Червоноармійської), а тепер – вул. Армійська; вул. Кожевена – вул. Жовтнева, вул. Євдокимівська (Радянська) – вул. Незалежності, вул. Петербурзька (Леніна) – частина вул. Троїцької, вул. Волковичська – Волковича, вул. Смоленська – вул. 1-го Травня, вул. Жаловська (Піонерська) – вул. П. Піниці, вул. Прогонна (Петровського) – Петрівська, Саговщина (Комсомольська) – вул. Саговська.
Гімназична вулиця
Вулиця Чумака (колишня вул. 8 Березня) раніше була частиною Прогонної вулиці, що виникла при розбудові міста за новим проектним планом Городні, затвердженим царем Олександром І у 1803 р. Вулиця стала Гімназничною, коли тут у 1907 р. відкрилась чоловіча гімназія, яка передбачала подальше навчання, включаючи університети.
Тут навчався поет В. Чумак – був учасником есерівського підпілля, його розстріляли в білогвардійській контррозвідці у 1919 р. в Києві. Поет К.Л.Маригодов теж був випускником цієї гімназії – він став вчителем і загинув на війні у 1941 р. Збірка його віршів „Проселок” зберігалась в невеликій бібліотеці C.Єсеніна.
Кращі місцеві освітні традиції продовжили в різні часи, як колишні – педагогічне училище та міська школа № 3, що розміщувались на цій вулиці, так і теперішні міські та сільські школи.
Григоровичська вулиця, можливо, разом з Селюківською,
були перейменовані на вул. Артема – тепер це вул. І. Дудка
Городня, „Липки”
Можливо, Григоровичська вулиця, разом з Селюківською – це, колишня вул. Артема – тепер це вул. І. Дудка. Снігірьовською, можливо, називалась та частина Армійської вулиці, що починається від Чибрижа.
Треба сказати, що план, затверджений Олександром I – здійснювався та в майбутньому отримав продовження. Городня минулого (з просторими кварталами, типовими будинками, з трьома у свій час церквами і каплицею, була однією з кращих серед повітових міст і райцентрів у післявоєнний час. А якщо пізніше відставала у благоустрії – це вже наша вина.
ІІ. Старина Городнянського краю
Найдревніша будівля Городнянського краю – Свято-Михайлівська церква у с. В.Листвен, побудована разом з кам’яними палатами у 1742р. в Лиственській слободі, на території старовинної земляної фортеці – на кошти бунчукового товариша А. В. Дуніна-Борковського (до 1690 р.–до 1744 р.), сина генерального обозного В. К. Дуніна-Борковського.
Св.-Михайлівська церква, частково перебудована на поч. XIX ст. та у 1855 р., має національне значення – подібних більше немає. Невідомий талановитий майстер вклав риси бароко в архітектуру архаїчного поліського безбаннного храму. Андрій Васильович Дунін-Борковський також подарував для церви Євангеліє та велику срібну чашу.
Із В. К. Дуніним-Борковським пов’язані чутки, які з часом стали легендою. В 1702 р. в чернігівських околицях багато людей зникло безвісті. Вчинене слідство нарахувало таких – 30 чоловік. А ще 20 чоловік – померли „смертю немічною”, а тіла малокровних людей знаходили на вулицях. Слідство не знайшло в цих випадках нічого незвичайного та у місцевих жителей виявилось своє пояснення. Згадали, що покійний генеральний обозний нібито був алхіміком та чародієм, а перед смертю відмовився від священника, не сповідався та не причастився. Тоді стали розповсюджуватись ось такі чутки.
Вночі з Єлецького монастиря, з могили Дуніна-Борковського вилітає карета, запряжена шісткою вороних, і несеться до Десни, на Чорну кручу, де пан обходить маєток, а слуг охоплює жах. Перед колодязем пан зупиняється і вказує на нього, а після перших півнів зникає.
Тоді звернулись до церкви, і одного разу вийшли вночі на зустріч. Попереду був архієпископ Іоан Максимович. З каретою Дуніна-Борковського зустрілись на середині Красного моста через Стрижень. Преосвященний підняв хрест. Зникли: і привид, і карета. Тоді в тіло генерального обозного вбили осиновий кіл та винесли його з монастиря. Після цього вночі була страшна, небачена ніколи гроза. І Десна вийшла з берегів так, що затопила нову могилу Дуніна-Борковського.
Старовннні церкви вціліли також в селах: Бутівка, Мощенка, Слобода, Солонівка та Тупичів. Та в більшості сіл церкви зруйнували. Зруйновані були також каплиці: в Городні (хут. Шамрайщина), Хрипівці та Горошківці.
Церква Архістратига Михаїла (XVIII ст.),
с. Великий Листвен, 1985 р.
По селах збереглись, як старовинні селянські будинки, так і панські. Так, в Хрипівці зберіглась хата і підвал з володіння Писарєва, а в Дроздовиці – будівельні конструкції, вкладені в будівлі школи та пошти, збереглась алея та залишки древнього лісу.
Серед інших місць, пов’язаних з минулим, слід згадати: будівлі Ваганицької лікарні, обладнаної за останнім словом тодішньої науки і техніки на кошти М. М. Євреїнов, лікаря та депутата. Стаціонар лікарні працював ще наприкінці ХХ століття. Залишилась в Ваганичах і дорога, побудована на кошти Євреїнова. В Радянський час в його будинку працювали бібліотека та клуб.
Сад, посаджений і виплеканий на березі ставка, на сьогоднішній день відживає свій час. Але зберігся ландшафт парку. В Ваганичах можна почути розповідь, що ще наприкінці ХХ ст. в панському саду росли рідкісні дерева – каштан з їстивними плодами, завезений у свій час з Франції, та дуб, дуже схожий на пробковий. Колись в парку були алеї троянд.
Повсюди збереглось багато старовинних місцевих назв. Так, в Макишині у ХІХ ст. відомі кутки: Мелешківка (центр села) – ця назва, можливо, виникла в часи Гетьманщини, Синявка (північно-східна частина), Слобідка (південь села) та Заболоття (північно-західна частина) – колись тут був глибокий ставок. З часом частина ставка стала болотом, а інша заросла березами. На півдні від Макишина існувало джерело з водою жовтого кольору і гостро-залізним смаком. Жителі села використовували цю воду, як ліки від лихоманки. Струмок з джерела протікав яром, в якому були залишки греблі. Колись тут протікала річка.
Це все, як кажуть, окремі експонати старовини. А є й об’єкти іншого походження.
О. Я. Ляшок
ІІІ. Ознайомлення з генеалогієй
Генеалогія в наш час цікавить багатьох.
Так, Олексій Лешок, капітан морського корабля (Канада), згадує, що це питання турбувало його з юності. В 1985 р. йому потрібно було отримати дозвіл на роботу за кордоном. В анкеті він вказав, що походить із пролетаріїв, але не зміг відповісти на питання про дату і місце народження свого діда – Олексія Яковича Лешка. Під час співбесіди в КДБ Подільського р-ну м. Києва, О. Лешок дізнався, що його дід, визнаний куркулем, був заарештований, пройшов через табори та заслання.
Бабуся розповіла, що вони зустрілись в Батумі (Аджарія). О.Я.Лешок, звинувачений в приховуванні данних про контрреволюційну діяльність батька, був заарештований у 1933 р., а його батька – Якова Олександровича вбили на подвір’ї його будинка. У 1941 р. О. Я. Лешок отримав спеціальність зв’яковця, воював під Москвою та пропав безвісті. В 1989 р. його реабібілітувала прокуратура Чернігівської області.
Прізвище Ляшок було відоме ще раніше – як вже повідомлялось, в ХVII ст. лист на осадження Городні від Криштофа Фаща отримав Василь Ляшок. А на початку ХVIII ст. поблизу Городні існувало Лєшково Будище.
Із Метричної книги Преображенської церкви с. Будища, що зберігається в архіві Чернігівської області, Олексій Лєшок дізнався, що його дід О. Я. Лешок народився 14 березня 1909 р. у с. Будище в сім’ї селян: Якова Олександровича та Іустінії Федорівни, а ім’я Олексій отримав 15 березня при хрещенні.
Про багатьох своїх предків О. Лешок дізнався із Метричних книг Покровської церкви с. Дроздовиці (1875–1916) та Преображенської церкви с. Будище (1896–1916). В своїх пошуках він дійшов до Сповідної відомості Покровської церкви с. Дроздовиці за 1739-1804 роки. Так він дізнався про свого предка – Петра, батька Івана Ляшка, сім’я якого проживала у XVII ст. в слободі Будище.
В своєму дослідженні О. Лешок встановив існування в багатьох селах Городнянського краю давніх родинних зв’язків між різними сім’ями.
Більшість селян с. Будище були „однодвірцями”, також в селі проживали відставні солдати і унтер-офіцери. У 1859 р. в селі (37 дворів) було 347 жителів (165 чоловік та 182 жінки).
Після 1917 р. чисельність жителів села збільшилась до 500 чоловік. В селі (186 дворів) було близько 400 корів і багато свиней та овець. В Будищі працював паровий млин, яким селяни гордились. Один з перших колгоспів в районі, організований в селі у 1930 р., отримав свою назву на честь 13-ї річниці Жовтневої соціалістичної революції. В післявоєнні роки господарство було відбудоване. Занепад Будища почався ще в 1958р. з приєднання села до дроздовицького колгоспу „Червоний партизан”, а в 1989 р. господарство і землі с. Будища перейшли до Чернігівського радіозавода. В наш час більшість жителів села складається із сімей людей вже похилого віку.
ІV. Селище Крупеників
Кілька років тому довелось почути жартівливу розмову:
–Де Ви живете?
–В селищі Крупеників на Кавказі.
– Але ж у районі немає ні такого селища, ні вулиці з такою назвою?
–Є! І, до речі, і селище з такою назвою, і вулиця, ось тільки під назвою Шевченка.
Що вулиця Шевченка колись називали Кавказом і Нехаєвкою, це відомо. Цю ж назву повернули і в роки окупації району німецькими загарбниками в 1941–1943 роках. А ось щодо селища Крупеників можна було засумніватись. Принаймі в старих публікаціях про це жодної згадки. І ось почалось відшукування цього давнього селища.
І виявилось, що 91-а річна М. К. Крупеник, колишня вчителька міської середньої школи № 2, має пряме відношення до цього селища. А виникло воно так. На вулиці Волковича є будинок більш, ніж столітнього віку, в якому проживають Марія Костянтинівна з сестрою Ніною. До революції в ньому жив Пилип Крупеник, так би мовити, засновник багаточисленного роду Крупеників.
У Пилипа було 4 сини: Петро, Микола, Олександр та Павло, крім дочок. Особливого достатку сім’я з 11 душ не мала. Але незабаром справи Пилипа налагодились. Старший син Петро узяв наречену з м. Мени. А вона виявилась надзвичайно багатою. Так, коли везли посаг з Мени до Городні, то грошей було стільки, що довелось згорнути їх в сувій волокна.
В такому вигляді посаг і був представлений. Він і допоміг поставити на ноги багаточислену родину Крупеників.
Першим ділом Пилипу необхідно було дати житло дорослим членам сім’ї. А тут і нагода трапилась. Один із землевласників Городні продавав маєток на Кавказі, саме на його околиці. Оце містечко з близько десятком будинків, на той час впорядкованих, та інші господарські будівлі, з прилеглими родючими землями, і купив П. Крупеник. Коли питання із житлом було розв’язане, постало питання про землю-годівницю. Але й воне було успішно вирішине за допомогою грошей. На них купили 200 десятин землі. Пилип зробився заможним господарем. Принаймі, коли залишав білий світ, то залишив кожному з своїх синів по 50 десятин землі і по 1000 карбованців грошей. На цей час всі сини його міцно стояли на ногах. А один з них – Олександр Пилипович напередодні 1917 р., як найавторитетніший городянин міста, був висунутий на посаду „мера” Городні.
Після Жовтневого перевороту почалось пристосування Крупеників до нових умов життя. Петро Пилипович з синами працював тепер уже на усуспільнених землях Городянського колективного господарства, яке збереглось в пам’яті, як перше – з назвою „ІІІ Інтернаціонал”. Павло Пилипович з сином Петра – Олексієм займались дуже поширеним у той час підприємництвом – вичинювали шкури від організації „Союзшкур” в одному з будинків по вулиці Волковича. Згодом це, теперішньою мовою висловлюючись, „мале підприємство Крупеників”, було переведено на теперішню вулицю Чкалова в напрямку колишнього аеродрому.
Всі ті роки нащадки Пилипа, хоч і позбавлені землі, тихо жили в сімейному селищі. Їх трудове життя було порушене хіба що однією важливою подією. Наприкінці 1920 р. дочка Миколи Крупеника – Марія Миколаївна, тодішня вчителька Хотівлянської школи, вийшла заміж за Панаса Петровича Любченка, на той час секретаря Київського губвиконкому КП(б)У. Отож батьки, як і годиться, виділили молодому подружжю на посаг будинок із свого „селища”. Будучи сам вихідцем із простої селянської сім’ї і розуміючи потребу в цьому у найбідніших, Любченко, розпорядивсь передати будинок у Городнянський райкомунгосп. І на той час йому знайшли якнайгідніше застосування.
Передали в розпорядження інвалідів, за заявкою тодішнього його завідуючого Авраменка. З того часу три будинки інвалідів з вулиць Волковича та Шевченка були перенесені на околицю, в один з будинків Крупеників, а згодом всі 7 будинків „селища” були передані інвалідам.
Але в селищі Крупеників не завмерло життя, згодом його передали під житло городянам і воно вже понад 120 років служить людям. Жителями 5 квартир стали: А. В. Денисенко, Т. В. Невська, С. Д. Осадча, Ю. М. Турта, Л. І. Хіхлуха.
Ознайомившись з генеалогією Крупеників, можна побачити, як, завдяки працьовитості, їх не спіткала доля – „панів Головльових” з однойменного роману М. С. Салтикова-Щедріна. Вони за важких умов свого часу вижили самі і зберегли своє селище. А нащадки їх живуть не тільки в Городні, а і на Київщині, в Донбасі.
А перший, після Жовтневого перевороту, притулок для інвалідів був відкритий в колишньому будинку єврея Жарковського, де розміщувавсь цех для вичинювання шкір. Притулок, який розміщувавсь у трьох будинках, в т. ч. по вулиці Шевченка, очолював директор Авраменко.
Як згадаує Марія Костянтинівна, першими підопічними були: покалічені міліціонери, червоноармійці, моряки, робітники і селяни – таким чином тут відобразилась насамперед жорстока боротьба, що велась у перші роки Радянської влади. Благодійництво для інвалідів стало барометром Великої Вітчизняної. Отож, і інваліди війни тут мешкали, яких тоді було дуже багато, а згодом – інваліди загальних каліцтв.
Марія Миколаївна у 1937 р. загинула разом з чоловіком. Любченка, який тоді був головою Ради наркомів УРСР, звинуватили у антирадянській діяльності. Загинули і всі три сестри М. М. Крупеник.
Більш, ніж півстоліття, аж до 1973 р., колишнє „селище” Крупеників було затишним притулком для інвалідів, поки їх не переселили в нове двоповерхове приміщення для основного контингенту хворих, побудоване будівельниками Чернігівської ПМК–83 тресту „Сільбуд”, де перші будівельні роботи виконувала бригада І. І. Матвієнка – з Городні, нині вже покійного.