Меморіал в Городні
В. П. Симонок
А. Д. Стеба
Інші загиблі авіатори поховані: в с. Бурівка (із 8-го гв. бомбардувального полку 221-ї дивізії), в с. Володимирівка (із 127-го винищувального полку) та в с. Кусії.
В лісовій місцевості Городнянського краю здійснив чергове формування 9-й танковий корпус резерву Ставки ВГК – в районі населених пунктів: Городня, Дроздовиця, Ваганичі, Студенець, Будище, Олександрівка. За участь в операції „Багратіон” (23.06.1944 – 29.08.1944), під час звільнення Білоруссі та в Берлінській операції, 9-й танковий корпус отримав почесну назву – „Бобруйсько-Берлінський” і був нагороджений орденами Червоного прапору та Суворова.
В центрі Городні, там де Меморіал загиблим – перепохований зам. командира корпусу по тилу п-к Іван Якович Зуєв, який помер 19 березня 1944 р. За забезпечення корпусу всіма видами довольства та боєприпасами п-к І. Я. Зуєв був нагороджений орденом Червоної Зірки.
На фронтах Великої Вітчизняної війни воювало багато жителів Городнянського краю, поділеного тоді: між Городнянським, Тупичівським, Добрянським, Ріпкінським та Щорським районами.
Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно п’ятьом, два з яких – вихідці із с. Кусії: В. П. Симонок – командир мінометної роти 25-ї стрілецької Чапаєвської дивізії (Приморська армія) та А. Д. Стеба – командир роти 795-го полку 228-ї Вознесенської стрілецької дивізії (53-а армія).
Володимир Полікарпович Симонок (1912–26.03.1942) був нагороджений Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу командуючим Одеським округом контр-адміралом Г. В. Жуковим. В. П. Симонок відзначився не тільки, як неповторний мінометник. Одного разу Симонок переміг в бою, опинившись наодинці проти 13 румунів. Загинув В. П. Симонок під час оборони Севастополя. В Севастополі його ім’ям названа вулиця.
Й. С. Юфа
М. Ф. Шатило
Андрій Димитрович Стеба (4.07.1904–9.09.1970), вихідець із с. Кусії, командував ротою, яка форсувала Тису, захопила та утримала плацдарм для наступаючої в Угорщині у 1944 р. 228-ї Вознесенської стрілецької дивізії.
Йосип Семенович Юфа (17.01.1915–07.10.1974) народився в Городні. На початку війни Й. С. Юфа командував дивізіоном гвардійських мінометів „Катюш”, що свідчить про його високий професійний рівень та довіру командування. Для використання таємних реактивних установок, які намагався захопити противник, на початку війни були створені особливі умови. З часом застосування „Катюш” на фронті значно збільшилось.
Під час битви за Сталінград, зокрема в боях за Мамаїв курган, Й. С. Юфа командував полком „Катюш” (62-а армія В. І. Чуйкова). В ході Сталінградської операції в оточення потрапило 330-тисячне вороже угруповання. При звільненні Києва влучний вогонь „Катюш” допоміг захопити плацдарм та здійснити прорив ворожої оборони танкам і піхоті, значно зменшивши їх втрати.
Командуючий 38-ою армією К. С. Москаленков в книзі „На південно-західному напрямку” згадує про значний внесок в звільнення Києва групи з 8 мінометних полків, якими командував гв. полковник Йосип Семенович Юфа.
Михайло Федосійович Шатило (22.11.1919 – 12.08.2013) народився в с. Солонівці, а на фронт потрапив, після закінчення училища, в грудні 1943 р. На рахунку ст. л-нта М. Ф. Шатила – командира ланки штурмовиків Іл-2 76-го штурмового гв. Мелітопольского Червонопрапорного полку – більше 100 успішних бойових вильотів. Михайло Федосійович Шатило був учасником звільнення Крима, Білорусії, Прибалтики та боїв в Східній Прусії.
Р. М. Окіпна
І. Д. Кудря
М. В. Капшученко
М. В. Капшученко
біля Андріївської церкви в Києві
Раїса Миколаївна Окіпна – артистка Київського академічного театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка та підпільниця групи Івана Кудрі – дитячі роки провела в с. Хотівлі. Бо рід її мами був з цього села.
Батько Р. Окіпної – М. В. Капшученко (6.12.1889–19.07.1959) в Чернігові, при єпископі Василії служив дияконом в соборі, а у 1919 р. архієрей Пахомій рукопоклав його священником.Запам’ятався, як проста і чуйна людина, мав офіцерську виправку і гарний голос. Такий-же голос був і у Раїси Окіпної, яка народилась в Чернігові 4 лютого 1914 р.
Микола Васильович був засуджений на 3 роки в Північний край, винним себе не визнав. В різні роки він служив: в Ковчині, в Макошино (Менський р-н) та в Києві. Похований на Лук’янівському кладовищі.
Мати Р. Окіпної – А. П. Ковальківська народилась в Хотівлі 15 грудня 1884 р. Батько Анастасії Павлівни – Павло Степанович (? – 6. 10. 1907) в церкві Арх. Михаїла с. Хотівлі виконував обов’язки псаломщика.
Дослідженням їх біографій займаються: М. В. Орленко (Апухтина) та її чоловік О. І. Орленко, онук Анастасії Василівни Орленко (1891–1964), молодшої сестри батька Р. Окіпної – М. В. Капшученка. Пошуки допомогли здійснити: М. М. Мороз, голова сільради с. Ковчина, С.М.Спутай та А.В.Михалькевич –краєзнавець з Городні.
Можливо, брати М. В. Капшученка теж були церковнослужителями: „Капшученко Прохор Васильович, 1881 р. н., с. Пирогово Київського р-ну, трійкою Київського облуправління НКВС УРСР 08.08.1937 р. засуджений до ВМП. Розстріляний у м. Києві 11.08.1937 р.”, Капшученко Михайло Васильович, старший брат, теж був засуджений, а помер, здається, у 1957 році.
Влітку 1941 р. Р. Окіпна залишилась в Києві. Оперна співачка трупи Великої Опери вільно володіла німецькою мовою, тому німці часто запрошували її на різні прийоми. Все почуте вона передавала Івану Кудрі – керівнику підпільної групи „Максим”.
Після однієї з перевірок Раїсу Окіпну заарештувало гестапо. Допити та катування в гестапо не зламали її. Вона нічого не повідомила. Навіть в подвалі гестапо, на Володимирській вона слідкувала за собою, на допити приходила з старанно зробленою зачіскою і кожного ранку укладала вінчиком косу навколо голови. Чи правдива історія про закоханість Раіси Окіпної в Івана Кудрю –невідомо. В грудні 1942 р. Р. Окіпну розстріляли в Бабиному Яру. Згодом тут проклали дороги, побудували різні будівлі та житлові будинки.
Про Р. М. Окіпну, ім’ям якої названа вулиця в Києві, і в наш час відомо небагато. А після війни її маму сусіди по комунальній квартирі називали: „мати німецької овчарки”. Померла А. П. Капшученко (Ковальківська) 1 лютого 1966 р. в Києві, але встановити, де вона похована, Марині Володимирівні не вдалось.
У Павла Степановича і Євдокії Яківни Ковальківских була ще одна дочка – Ганна. Під час руйнування церкви в Хотівлі, Ганна Павлівна врятувала звідти все, що змогла. Похована Г. П. Ковальківська в Хотівлі (20.10.1887– 23.05.1964) .
Перший призив. Городня, квітень 1933 р.
Дмитро Фомич Оглобля (11.05.1912– 20.04. 1970) – в другому ряду знизу четвертий зліва, та Степан Захарович Печера, брат дружини Д. Ф. Оглоблі, – в третьому ряду знизу четвертий зліва.
Д. Ф. Оглобля – майор
Д. Ф. Оглобля – полковник
Серед призовників одного із перших призовівв, які сфотографувались в квітні 1933-го р. в Городні, були і політруднянці: Дмитро Фомич Оглобля (11.05.1912– 20.04. 1970) – в другому ряду знизу, четвертий зліва, та Степан Захарович Печера, брат дружини Д. Ф. Оглоблі, – в третьому ряду знизу, четвертий зліва.
В 1942 р. Д. Ф. Оглобля вже батальонний комісар, зам. командира 1-го батальону 82-го полку 32-ї гв. стрілецької дивізії Північно-Кавказького фронту. З 28 серпня по 10 жовтня, на північному сході від Туапсе, цей батальон тримав оборону проти ворожого полку, наступаючого при підтримці авіації і танків. Коли в оточення потрапила 3-я рота, Д. Ф. Оглобля з групою автоматників прорвав кільце оточення. Його було поранено, але він відмовився йти в тил та командував частиною батальону при прориві оборони противника. Коли був поранений вдруге, повернувся з госпиталя, не дочекавшись повного виздоровлення, а потім, після поранення комбата, взяв командування на себе. Всього батальон відбив 34 атаки противника та знищив близько 2000 гітлерівців.
Далі був прорив „блакитної смуги”, звільнення Кубані і Тамані. Тоді Д.Ф.Оглобля став зам. командира 82 гв. полку по політичній частині, а у 1945 р. він зам. командира по політчастині 557-го полку 50-ї армії 3-го Білоруського фронта. Командир 557-го полку В. С. Федотов згадує про Д. Ф. Оглоблю в книзі „Полк продовжує бій” – при прориві Мазурських укріплень під час боїв у Східній Прусії у січні 1945 року.
З 1941 р. по 1945 р. його було поранено: 5 разів – легко та 3 рази – важко. Серед нагород Дмитра Фомича Оглоблі – 3 ордена Червоного прапору.
І. К. Сластьон
І. К. Сластьон та його дружина
24 червня 1945 р. в Москві відбувся Параду Перемоги, участь в якому прийняли: ст. л-нт морської піхоти Іван Трифонович Березинець (В. Листвен) – учасник оборони Севастополя, після війни працював секретарем райкому комсомолу та в райкомі партії (1948–1965), а також учителем в школах району; авіаційний штурман Микола Родіонович Заєць (х. Альошинський) – автор документальних повістей: „К параду Победы”, „Літаки над Берліном”, „Записки штурмана”; Тихон Петрович Кравець (В. Листвен) – був бригадиром будівельної бригади в колгоспі та зав. тваринницькою фермою; Григорій Денисович Пашко (с.Головеньки Борзнянського р-ну) – працював агрономом в колгоспі „Родина”.
Більше 7000 жителів Городні та сіл району з війни не повернулись.
13 вересня 1943 р. в бою за с. Крутоярівка (Дніпропетрівська область) загинув командир відділення розвідників І. К. Сластьон (с. Політрудня). Розвідник спостерігач старшина Іван Карпович Сластьон, старший взводу управління 2-го артдивізіону 832-го артилерійського полку – нагороджений медаллю „За відвагу”: 17 грудня 1942 р. під час розвідки за переднім краєм противника поблизу х. Астахів І. К. Сластьон виявив 2 ворожих кулеметних точки – їх відразу знищив артилерійський вогонь батареї; 23 грудня під х.Пономаренка розвідник виявив колону піхоти противника – цю колону батарея частково знищила, а частково розсіяла; під с. Голове-Калитнинське він виявив мінометну батарею противника, що заважала наступу нашої піхоти – ця батарея була знищена скорегованим І. К. Сластьоном артвогнем.
Привіт з фронту.
Здрастуй, багатошановна дружина Марія Олександрівна, мамаша, папаша і Дуся! По-перше, повідомляю Вас, що я живий і здоровий, чого і Вам бажаю, усього найкращого у Вашому житті. По-друге, дуже поспішаю дізнатись, як ви в теперешній час живете, чи всі ви живи залишились після німецьких ізвергів, як росте дитина, як її здоров’я, і вас усіх інших, і якщо щось знаєш, Муся, за мою мамашу, це все мені напиши взагалі... За 25 місяців нечуваних... за друга...
Муся, пиши усе докладно, для мене все буде нове, і на цьому, до побачення, міцно тисну вам праві руки, і міцно цілую Вас усіх, особливо сина, якщо він живий.
Муся, не ображайся, що так мало написав, поспішаю вперед, на Захід. І ще раз до побачення, скоро побачимось, в цьому я впевнений.
Моя адреса: Польова пошта 5991. Сластьон І. К.
Муся пиши, очікую з нетерпінням, з привітом, поважаючий тебе і всіх вас, твій чоловік.
Лист І. К. Сластьона,
написаний 7 вересня 1943 р. – за тиждень до загибелі
Параска Сластьон – мати І. К. Сластьона,
50-і роки.
З. М. Бондаренко (Ільмівка) рядовий штрафної роти помер у 1943 р. від ран в госпіталі десь поблизу Лоєва
Н. К. Волошко (Гніздище) рядовий штрафної роти 106-ї СД помер від ран 29.10.1943 р. в с. Борець Лоєвського р-ну
В. П. Прохоренко (Хотівля) рядовий 149-ї СД загинув 23.11.1943 р. в х. Ліпляни Житомирської обл.
С. Л. Павленко та його дружина
К. Д. Дударенко
(с. Жабчицька слобода). Городня, кінець 30-х років
С. Л. Павленко – зліва
Однополчани 744-го полку 149-ї Новоград-Волинської дивізії. В верхньому ряду п’ятий зліва – санінструктор С. Л. Павленко. За С. Л. Павленко його друг – І. М. Шумаков (м. Білгород)
Однополчани 744-го полку 149-ї Новоград-Волинської дивізії. В верхньому ряду п’ятий зліва – санінструктор С. Л. Павленко. За С. Л. Павленко його друг – І. М. Шумаков (м. Білгород)
Зліва направо: С.Л.Павленко, В.Корба–перша дружина В.І.Седня, А.К.Седень–мати О.І.Седня, К.Д.Павленко (Дударенко), П.Н.Волошко та Людмила Седень – дочка П.Н. Волошко та А.К.Седень. Будинок Павленко по вул. З.Космодемянської.
