№ 9 (3). 

Бурівська с/рада.

Населені пункти у XVIII – XX ст.

1.Бурівка (Буровиця),

село при озері Рудка.

2.Безиків,

хутір ХІХ або ХХ ст. ? 

Бурівка – I

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Більшість археологічних знахідок кам’яного віку із останнього періоду– неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Із кременя виготовлялись вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Можливо, вони були предками фінських племен. Одне з поселень кам’яного віку – „Сокирин Пісок”: пос. доби неоліту кам’яного віку (V–III тис. до н.е.), епохи бронзи (XVI–XII ст. до н.е.), ранньозалізного віку (милоградська культура), ранньослов’янського часу (І тис. н. е.), давньоруського часу – в 1,5 км на півд. схід від центра села, на лів. березі р.Снов, в 1,2 км на півд. схід від моста через Снов, в ур. Сокирин Пісок, біля озера Мальцево (Бочонкове).

Бурівка – ІІ

Десь наприкінці ІІІ тис. до н. е. виникло нове об’єднання племен, коли з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку, а з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Поселення бронзового віку відомі поблизу –. Кераміка середньодніпровської (XXVI–XV ст. до н.е.) культури ранньої бронзи, прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької і лебедівської культур характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення „Глощинкове Поле” (пос. (II–I тис. до н.е.) епохи пізньої бронзи – ранньозалізного віку) – в 1 км на півд. захід від с. Бурівка, в поймі р.Замглай, в ур. Глощинкове поле.

Бурівка – ІІІ

Першими поліськими культурами залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхновська (IV–II ст. до н.е.) культури. Належали вони предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Покладами болотної руди на Поліссі користувались ще і металурги Гетьманщини. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.) були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Поселення милоградської культури – „Ковалівське”: пос. епохи бронзи (сосницька культура), ранньозалізного віку (милоградська культура) – на півн. заході від півн. окраїни Тупичева, на прав. березі р. Крюкова, на півдні від озера). Не так далеко від Бурівки – Смичинське поселення: ранньозалізногу віку (милоградська культура), ранньослов’янського часу (київська культура), почепської культури (I–II ст. н.е.), кераміка якої подібна юхнівській і дніпро-двинській (VIII ст. до н. е. – IV ст. н. е.) культурам та схожа с зарубинецькою культурою – в 300 м на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Смичин, на прав. березі р. Крюкова. Штрихованй посуд з Смичинського поселення на Подесенні зустрічається рідко. Так визначено, що тут було одне з найдавніших поселень почепського типу, схожого с зарубинецькою культурою. В ті часи, коли існувала зарубинецька культура, про венедів, землі яких були на сході за Віслою, у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей.

Бурівка – ІV

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), яка в IV ст. пережила нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення Правобережжя Дніпра схожа частина поселень Лівобережжя.

Поселення „Тупичів–4” (пос. ранньослов’янського часу (ІІ–V ст. н. е.)) – в 1,6 км на півн. захід від півн. окраїни с. Тупичів.

Бутівка – V

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” .

А походили вони від кривичів, а кривичі – від полочан: „...на Полотѣ, иже и полочанѣ. От сихъ же и кривичи, иже сѣдять на верхъ Волгы, и на вѣрхъ Двины и на вѣрхъ Днѣпра, ихъже и городъ есть Смолѣнескъ; туда бо сѣдять кривичи. Таже сѣверо от них”.

Бурівка – VІ

Декілька давньоруських поселень поблизу:

1. „Тупичів–1”: поселення давньоруського часу, зайняте городами, поселення XVI – XVIII ст. – в півд.-захід. част. села.

2. „Тупичів–2” (давньоруське поселення) – в 1 км на захід від селища „Тупичів–1”, на прав. березі р.Крюкова, зайняте городами.

3. Городище давньоруського часу (вал заввишки 2 м і шириною 6 м і ров глибиною 2,6 м і шириною 7,5 м), про яке згадував Шафонський – в 1,5 – 2 км на півд. схід від села, при зливанні р. Крюкова і р. Руда, в ур. Городок.

4. Лиственські селища давньоруського часу – на півдні і північному заході від городища.

Під час війни з монголо-татарами кількість сільських поселень у Чернігівському князівстві зменшилась майже в 25 разів!

Бурівка – VІІ

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Так. непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська. Поселень в прикордонних землях в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі). Археологи знайшли післямонгольську кераміку – Тупичів: поселення давньоруського часу, зайняте городами, поселення XVI – XVIII ст. – в півд.-захід. част. села.

Бурівка – VІІІ

На початку XVII ст. (1620–1621) поселень в Чернігівькому повіті було настільки мало, що статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу.

В грудні 1620 р. д. В. Листвин на р. Крюковій, а також Смяч на р.Смяч – отримав Ян Самуель Пац. У січні 1621 р. д. Мокишин і сл. Седнів на Снову – дістались Станіславу Глембоцькому. С.Пац купив поселення С.Глембоцького на берегах Снову, а також с. Тупичів у 1626 році. Куликівка теж була володінням Паців, від яких дісталась Ворошилі.

На місці Седнева в сер. XVI ст. був Сновськ – слобода боярських синів Осипа Каменева і Русина Радуліна, але після 1618 р. С.Глембоцький осадив тут нову слободу. Можливо, Станіслав Глембоцький заселив Седнів (Сновськ) ще раз після його запустіння.

У 1638 р. Седнів мав статус містечка, а у квітні 1640 р. Ян Самуель Пац, засновник Седнівської волості, однієї з найбільших волостей воєводства – звільнив від звичайних податків всіх седнівських ремісників: кравців, кушнарів, шевців, гончарів ковалів та інших, надавши їм право самим вирішувати власні справи, за винятком кримінальних, підлеглих замковому суду.

Сусідніми с землями Паців були: Пекурівка (Пекарівка або Пекарі), Бурівка та Вихвостів, які до 1648 р. вже існували. Коли померли власники х. Вихвостів: Адам, Андрій та Феліціан Жоховські, 25 січня 1649 р. Вихвостів отримав жовнір Віктор Бобровницький.

Пільги для слобожан привели в Сіверську землю – „нахожих людей” з білоруських воєводств Литовського князівства та з Московського царства. Без карт і компасу вони знаходили дорогу до Снову, йшли вниз за течією, селились по берегах цієї та інших річок. Подались сюди і ті українські сім’ї з-за Десни, яким там не вистачало родючих земель.

Бурівка – ІХ

Козаки розуміли, що польськіх свобод та прав їм не дочекатись. Не виправдались і сподівання на короля Владислава (1596–1648). Влада польських королів була обмеженою різними шляхетськими партіями.

До того ж, в Сіверській землі минув час пільгових податків. Терпіння всіх було переповнено католицьким втручанням. Панщина, зневажання Православної віри, народних звичаїв та традицій – привели до того, що в Московське царство почали переселятись і селяни.

У Вихвостові на користь шляхтича Жуковського селяни змушені були відробляти за тиждень 2–3 дні в полі, віддавали частину зерна, овочів, птиці, а також виконували різні роботи: рубили ліс, копали пруди, будували греблі та інше. У В. Листвені був костел.

Бурівка – Х

Слова Богдана Хмельницького: „Хоч я людина й невідома і незначна, але Бог дав мені стати єдиновладцем і самодержцем руським. Мені вдалося досягти того, про що я й не думав… Я вирву з лядської неволі народ руський...” –знайшли палкий відгук, проявлений в національно-визвольній війні. Повстання 1648 р. швидко вийшло за межі реєстрових полків: Чигиринського, Черкаського, Канівського, Корсунського, Переяслівського, Кропивненського та Білоцерківського.

Бурівка –ХІ

Чернігівський полковий писар І. І. Скоропадський  отримав універсал Мазепи від 25 серпня 1687 р.: „Маючи погляд на послуги п. Івана Скоропадського, сіл два: Вихвостів і Боровиця (Бурівка), що в ключу Седнівському знаходяться, зі слобідкою на старому селищі, прозиваємому Дроздовицею, від якого нове осадження, пускаємо в повне утримання”.

Бурівка –ХІІ

Ірина Скоропадська, дочка гетьмана, вийшла заміж за бунчукового товариша Семена Юхимовиач Лизогуба, брата Я. Ю. Лизогуба. Юхим Лизогуб став полковником після Я. К. Лизогуба. О.Лазаревський вважав, що у Я. Лизогуба були гарні стосунки з  І. Мазепою, бо Лизогуб був сусідсм Мазепи і позичав йому волів, щоб пахати землю. Обрання гетьманом І. Мазепи, коли після невдалого походу в Крим весною  1687 р.   І. Самойловича звинуватили в зраді – не знайшло на Гетьманщині підтримки більшості, але за Мазепу була козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна. 

Бурівка – ХІІІ

       16 березня 1728 р. імператор Петро ІІ наказав гетьману Д. Апостолу розглянути справу про спадщину гетьмана Скоропадського. Мачуха Ірини Скоропадської – Настасія Марківна, друга дружина Скоропадського, турбувалась тільки про свою дочку Уляну і не віддавала навіть посаг Ірини: село Івашково та слобідку Дроздовицю.

Тільки через 2 роки, 18 березня 1730 р., чоловік І.  Скоропадської – бунчуковий товариш Семен Юхимович Лизогуб, брат Я. Ю. Лизогуба, отримав від Уляни Скоропадської, дружини ніжинського полковника Петра Толстого, – уступний лист на всі маєтки покійного гетьмана в Чернігівському полку. 

С. Лизогуб та І. Скоропадська стали одними з найбагатших людей Гетьманщини, отримавши близько 600 дворів в різних селах. В Городянській сотні: с. Бурівка, слоб. Невкля, с. Вихвостів, с. Івашківка,  с.Дроздовиця, с. Ваганичі, с. Володимирівка, д. Ільмівка, с. Ловинь, слоб. Олександрівка, д. Сухий Вир з руднею, поселення при Суховирському млині, д. Гута (гута – це „скляний завод”) та інші маєтки.  

      Загинув С. Ю. Лизогуб під час походу на Польщу, куди у 1734 р. відправився 11-тисячний корпус під командуванням його брата – Я.Ю.Лизогуба. Поховали С. Ю. Лизогуба в Гродно – „в кляштері Базиліанів при гарматній та дрібній стрільбі з церемонією”.

Бурівка –ХІV

      Багато заводів та поселень, пов’язаних з ними, в Городнянській сотні були володіннями дітей С.Ю.Лизогуба та І.Скоропадської. Так, маєток Костянтина Семеновича Лизогуба (1717 р. н.) – слобода Будище (поселення тут було ще у ХVII ст.).

      Семену (Симону) Семеновичу Лизогубу в спадщину дістались: с. Бурівка, с. Вихвостів, с. Ловинь та сл. Невкля.

Бурівка –ХV

   Дочка бунчукового товариша С. С. Лизогуба – Тетяна Семенівна в 1776 р. вийшла заміж за Панаса Дем’яновича Гоголя-Яновського. Тетяна Семенівна – бабуся М.В.Гоголя. 

Бурівка –ХVІ

Бурівська с/рада.

Населені пункти у XVIII – XX ст.

Бурівка (Буровиця),

село при озері Рудка.

1729 р.–1730 р. До полка належить 101 двір, входили в посаг Уляни, другої дочки Скоропадського та дістались у володіння її чоловіку – ніжинському полковнику Петру Толстому. Раніше село належало якомусь пану Страшевському та його зятю Лежинському. Я.Лизогуб віддав Бурівку наказному полковнику М. Грембецькому. Потім Бурівкою володів В. Борковський, а за ним – І. Скоропадський.

1732 р. Козаків – 6.

1765 р.–1769 р. Козацьких дворів – 4, селянських дворів – 69, володіння бунчукового товариша Семена Лизогуба.

Церква Різдва Богородиці.

1781 р. Бурівка знаходиться в 38 верстах від Чернігова, 7 в. – від д. Невклі, 5 в. – від с. Вифостова (Вихвостова), 8 в. – від с. Свинопухи, 5 в. – від Тупичева. Положення має на стовповій дорозі із Городні в сл. Добрянку. Розташовано від пахотного поля при лісах на рівному місці по обох сторонах р. Дроздовиці. Селом володів бунчуковий товариш Петро Лизогуб, володіння це було жалувано – „височайшою грамотою предкам його від створення мира 7198 р., вересня 20”. На р. Дроздовиці плотина на 2 кола з 1 амбаром.

„В сьому селі церква дерев’яна – 1, жилий дім оного бунчукового товариша Лизогуба о 6 покоях; винокурня о 10 котлах, зимою цідять горяче вино”.