№ 9 (3).
Бурівська с/рада.
Населені пункти у XVIII – XX ст.
1.Бурівка (Буровиця),
село при озері Рудка.
2.Безиків,
хутір ХІХ або ХХ ст. ?
№ 9 (3).
Бурівська с/рада.
Населені пункти у XVIII – XX ст.
1.Бурівка (Буровиця),
село при озері Рудка.
2.Безиків,
хутір ХІХ або ХХ ст. ?
Бурівка – I
Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с.Клюси. Більшість археологічних знахідок кам’яного віку належить до останнього періоду – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Із кременя виготовлялись вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Можливо, вони були предками фінських племен. Одне з поселень кам’яного віку не так далеко від Бурівки – „Сокирин Пісок” (с.Макишин): пос. доби неоліту кам’яного віку (V–III тис. до н.е.), епохи бронзи (XVI–XII ст. до н.е.), ранньозалізного віку (милоградська культура), ранньослов’янського часу (І тис. н. е.), давньоруського часу – в 1,5 км на півд. схід від центра с.Макишин, на лів. березі р.Снов, в 1,2 км на півд. схід від моста через Снов, в ур. Сокирин Пісок, біля озера Мальцево (Бочонкове).
Бурівка – ІІ
Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен.
Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е. – тоді на Полісся з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена; з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку.
На Полісся тоді з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена.
Кераміка середньодніпровської (XXVI–XV ст. до н.е.) культури ранньої бронзи, прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької культури (II тис. до н. е. – вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської культури (XI–IX ст. до н.е.) пізньої бронзи характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення „Глощинкове Поле” (пос. (II–I тис. до н.е.) епохи пізньої бронзи – ранньозалізного віку) – в 1 км на півд. захід від Бурівки, в поймі р.Замглай, в ур. Глощинкове поле.
Бурівка – ІІІ
Покладами болотної руди на Поліссі користувались ще і металурги Гетьманщини. Першими поліськими культурами залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (IV–II ст. до н.е.) культури. Належали вони предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхнівська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів.
Бурівка – ІV
Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.) були відомі племена венедів, землі яких були на сході за Віслою. Про венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян – у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей.
Поселення милоградської культури – „Ковалівське”: пос. епохи бронзи (сосницька культура), ранньозалізного віку (милоградська культура) – на півн. заході від півн. окраїни Тупичева, на прав. березі р. Крюкова, на півдні від озера). Не так далеко від Бурівки – Смичинське поселення: ранньозалізногу віку (милоградська культура), ранньослов’янського часу (київська культура), почепської культури (I–II ст. н.е.), кераміка якої подібна юхнівській і дніпро-двинській (VIII ст. до н. е. – IV ст. н. е.) культурам та схожа с зарубинецькою культурою – в 300 м на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Смичин, на прав. березі р. Крюкова. Штрихованй посуд, знайдений на Смичинському поселенні, на Подесенні зустрічається рідко. Визначено, що тут було одне з найдавніших поселень почепського типу, схожого с зарубинецькою культурою.
Бурівка – V
Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), які в IV ст. пережили нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.
Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина поселень Лівого берега.
Найближче відоме до Бурівки поселення – „Тупичів–4” (пос. ранньослов’янського часу (ІІ–V ст. н. е.)) – в 1,6 км на півн. захід від півн. окраїни с. Тупичів.
Бурівка – VІ
Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” . Довгий час сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.
За даними білоруського археолога О.А.Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу і Тетеви; приток Снову – цей кордон співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями.
Бурівка – VІІ
Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи. Декілька давньоруських поселень поблизу Бурівки:
1. „Тупичів–1”: поселення давньоруського часу, зайняте городами, поселення XVI – XVIII ст. – в півд.-захід. част. села.
2. „Тупичів–2” (давньоруське поселення) – в 1 км на захід від селища „Тупичів–1”, на прав. березі р.Крюкова, зайняте городами.
3. В.Лиственське городище давньоруського часу (вал заввишки 2 м і шириною 6 м і ров глибиною 2,6 м і шириною 7,5 м), про яке згадував Шафонський – в 1,5 – 2 км на півд. схід від села, при зливанні р. Крюкова і р. Руда, в ур. Городок.
4. В.Лиственські селища давньоруського часу – на півдні і північному заході від городища.
Під час війни з монголо-татарами кількість сільських поселень у Чернігівському князівстві зменшилась майже в 25 разів!
Бурівка – VІІІ
Устрій Сіверської землі в часи панування Великого князівства Литовського нагадував давньоруський. Сіверська шляхта склалась із нащадків дружинників, бояр, а також іноземців. Шляхтичів зв’язали міцні службові і родинні стосунки, що пережили не одну державу. Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Так. непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська. Поселень в прикордонних землях в ці часи існувало дуже мало. Археологи знайшли післямонгольську кераміку – Тупичів: поселення давньоруського часу, зайняте городами, поселення XVI – XVIII ст. – в півд.-захід. част. села. Північний кордон між Україною у складі Московського князівства і Литовським князівством у 1503–1618 роках починався за Яриловичами, останнім чернігівським поселенням, проходив сушею від р. Сожу до р. Немильної, лівого притоку Сожу; від р. Луб’янки та витоків Немильної підіймався над р. Смячем та його дрібними притоками до р. Терюхи, теж лівого притоку Сожу; йшов до р. Мостище, правої притоку Снову, а далі проходив по р. Жоведі, правій притоці Цати.
Бурівка – VІІІ
XVII „бунташне” століття почалось для Московського царства –Смутою, під час якої Річ Посполита підтримувала самозванців, починаючи з Лжедмитра І. А в 1618 р. новий московський цар Михайло Федорович Романов, згідно Деулинського перемир’я, уступив польському королю Сигизмунду ІІІ – Сіверську та Смоленську землі.
На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало. Так, в Чернігівському повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.
Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Але поселень не вистачало. Так, Макишин ділили між собою аж 9 московських синів боярських. Почалось „осадження” нових слобод, а згодом в Чернігівському воєводстві були створені нові повіти та волості.
Пільги для слобожан привели в Сіверську землю – „нахожих людей” з білоруських земель Литовського князівства. Вони йшли вниз за течією Снову, селились по берегах цієї та інших річок. Українські сім’ї подались сюди з Ліворежжя Десни, де не вистачало родючих земель.
Чи породичались переселенці, які осадили нові слободи, з місцевими жителями, нащадками літописних сіверян? Напевно, так, адже ще і наприкінці XIX ст. східні полісяни називались як литвинами, так і сіверянами. В грудні 1620 р. д. В.Листвин на р. Крюковій, а також Смяч на р.Смяч – отримав Ян Самуель Пац. У січні 1621 р. д. Мокишин і сл. Седнів на Снову – дістались Станіславу Глембоцькому. С.Пац купив поселення С.Глембоцького на берегах Снову, а також с. Тупичів у 1626 році. Куликівка теж була володінням Паців, від яких дісталась Ворошилі.
У 1638 р. Седнів мав статус містечка, а у квітні 1640 р. Ян Самуель Пац, засновник Седнівської волості, однієї з найбільших волостей воєводства – звільнив від звичайних податків всіх седнівських ремісників: кравців, кушнарів, шевців, гончарів ковалів та інших, надавши їм право самим вирішувати власні справи, за винятком кримінальних, підлеглих замковому суду.
На місці Седнева в сер. XVI ст. був Сновськ – слобода боярських синів Осипа Каменева і Русина Радуліна, але після 1618 р. С.Глембоцький осадив тут нову слободу. Можливо, Станіслав Глембоцький заселив Седнів (Сновськ) ще раз після його запустіння.
У 1638 р. Седнів мав статус містечка, а у квітні 1640 р. Ян Самуель Пац, засновник Седнівської волості, однієї з найбільших волостей воєводства – звільнив від звичайних податків всіх седнівських ремісників: кравців, кушнарів, шевців, гончарів ковалів та інших, надавши їм право самим вирішувати власні справи, за винятком кримінальних, підлеглих замковому суду.
Сусідніми с землями Паців були: Пекурівка (Пекарівка або Пекарі), Бурівка та Вихвостів, які до 1648 р. вже існували. У Вихвостові на користь шляхтича Жуковського селяни змушені були відробляти за тиждень 2–3 дні в полі, віддавали частину зерна, овочів, птиці, а також виконували різні роботи: рубили ліс, копали пруди, будували греблі та інше.
Бурівка – ІХ
В числі шляхтичів, які обрали місце в рядах повстанців Хмельницького, був Василь Іванович Полетика. Тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди повстанців, Богдан Хмельницький підтвердив володіння. В.І.Полетика одружився з дочкою Д.Ігнатовича. Про Полетику відомо, що його батько – православний шляхтич („польскої нації, породи шляхетскої”) із містечка Броди (Кременецький повіт) Волинського воєводства. Брат В.І.Полетики – шляхтич Іван Іванович Полетика загинув на війні з турками під Хотином у 1673 р., а його вдова відправила синів Павла та Григорія на навчання в Київ, щоб вони не втратили Православної віри.
В. І. Полетика (Політика) – седнівський сотник. Полетике належали: Вихвостів, Івашківка, Мощонка (Мощенка), Пекурівка, Рогізка та Рудня, яку він поселив слободою (напевно – це Політрудня (Політичеська Рудня – завод по виробництву заліза), назва якої пов’язана з прізвищем Полетики.
У 1670–1677 роках В. І. Полетика (Політика) – седнівський сотник.
Населені пункти Городнянського краю спочатку увійшли до складу Седнівскої сотні.
Бурівка –Х
Городнянська сотня була сформована на північному кордоні Гетьманщини з Польщею, що у XVI ст. відділяв Велике князівство Литовське від Московського князівства.
У 1672 р. гетьманом став Іван Самойловича, який на той час був генеральним суддєю.
Чернігівським полковником став Василь Карпович Дунін-Борковський (1672–1685), а з 1685 р. В. К. Дунін-Борковський – генеральний обозний в Генеральній військовій канцелярії. Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні.
Шляхтичі та козаки, які підтримали Самойловича, отримали маєтки В.К.Дуніну-Борковському, який: в „навальних і прикрих експедиціях... з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи” – дістались: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня. Був довіреною особою у Ігнатовича, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй.
Був довіреною особою у Ігнатовича, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй.
Після невдалого походу в Крим В Городнянській сотні Борковському В. К. Борковський осадив слободу Ваганичі а також, можливо, Сеньківку. весною 1687 р. І.Самойловича звинуватили в зраді.
Бурівка –ХІ
Обранню гетьманом І. Мазепи сприяла козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна – громадянська війна, що почалась після смерті Б. Хмельницького, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників. Чернігівським полковником став Я.К.Лизогуб (1687–1698), з чийого дозволу в Канів увійшли війська І. Самойловича та князя Ромадоновського.
В Городнянській сотні Лизогуб отримав „на ранг полковника”: Автуничі, Жабчичі, Солонівку, Старосілля, Перепис, Хоробичі, Хотівлю та Хрипівку, що раніше належали В. Борковському, а потім чернігівському полковнику Григорію Самойловичу – „Гетьманичу”, якого стратили 11 листопада 1687 року.
Бурівка – ХІІ
З 1700 року по 1721 рік тривала Північна війна. Про І. Мазепу, як ворога Росії, зокрема Петра І, так і друга Карла ХІІ, написано багато.
У дружини Мазепи – Фридрикевічни була маєтність в с. Хрипівці.
Бурівка –ХІІІ
У 1708–1722 роках гетьманом був І.Скоропадський. Спадщиною Ірини Скоропадського, дочки гетьмана, стало багато маєтків у різних населенх пунктах Чернігівського полку. 16 березня 1728 р. імператор Петро ІІ наказав гетьману Д. Апостолу розглянути справу про спадщину гетьмана Скоропадського. Мачуха Ірини Скоропадської – Настасія Марківна, друга дружина Скоропадського, турбувалась тільки про свою дочку Уляну і не віддавала навіть посаг Ірини: село Івашково та слобідку Дроздовицю.
Тільки через 2 роки, 18 березня 1730 р., чоловік І. Скоропадської – бунчуковий товариш Семен Юхимович Лизогуб, син чернігівського полковника Ю. Я. Лизогуба (1698–1705), отримав від Уляни Скоропадської, дружини ніжинського полковника Петра Толстого, – уступний лист на всі маєтки покійного гетьмана в Чернігівському полку.
С. Лизогуб та І. Скоропадська стали одними з найбагатших людей Гетьманщини, отримавши близько 600 дворів в різних селах. В Городянській сотні: с. Бурівка, слоб. Невкля, с. Вихвостів, с. Івашківка, с.Дроздовиця, с. Ваганичі, с.Володимирівка, д.Ільмівка, с.Ловинь, слоб. Олександрівка, д.Сухий Вир з руднею, поселення при Суховирському млині, д. Гута (гута – це „скляний завод”) та інші маєтки.
Загинув С. Ю. Лизогуб під час походу на Польщу, куди у 1734 р. відправився 11-тисячний корпус під командуванням його брата – Я.Ю.Лизогуба. Поховали С.Ю.Лизогуба в Гродно – „в кляштері Базиліанів при гарматній та дрібній стрільбі з церемонією”.
Бурівка –ХІV
Семену (Симону) Семеновичу Лизогубу, сину С.Ю.Лизогуба, в спадщину дістались: с.Бурівка, с.Вихвостів, с. Ловинь та сл. Невкля.
Бурівка –ХV
Дочка бунчукового товариша С.С.Лизогуба – Тетяна Семенівна в 1776 р. вийшла заміж за Панаса Дем’яновича Гоголя-Яновського. Тетяна Семенівна – бабуся М.В.Гоголя.
Бурівка –ХVІ
Семен Семенович Лизогуб, не зважаючи на свою спадщину від батьків (с. Бурівка, с. Вихвостів, с.Ловинь та сл. Невкля), доклав усіх зусиль, щоб залишити в своєму „підданстві” дві сім’ї. Він вимагав від бурівських козаків Мужуки та Лозового „послушенства”, як від посполитих. Їх батьки, хоч і були в „услуженії” у гетьмана Скоропадського, але з підданства С.С.Лизогуба вони вийшли ще в 1737 р., коли російський уряд розпорядився поповнити козацькі полки посполітими селянами.
Не зважаючи на указ Рум’янцева, отриманний в Глухові, за яким Мужука та Лозовий стали козаками, С. Лизогуб захопив їх майно, а їх матерів – „посадив в колодки та мучив з пристрастям”. Мужука та Лозовий поїхали в Глухів – тут, в Сенаті вийшов наказ провести слідство про підтвердження козацтва „жалувальщиків”.
Для розслідування Сенат призначив капітана Арістова та чернігівського суддю Тимофея Сенюту, які були друзями Лизогуба. Вони не тільки дозволили Лизогубу відібрати все майно козаків, але й не повернули взятих для слідства документів – „кріпостей” на куплені землі та реєстрів захоплених Лизогубом козацьких „пожитків”: грунтів, коней та худоби.
Наступна скарга була такою: „А минулого 1741 р., жовтня 15, він же, Лизогуб, за згодою судді Сенюти – мене, Мойсея Лозового, взяв із козачого нашого двора до себе насильно в будинок свій, змушуючи до себе в підданство; і понині тримає у себе в домі, закутого в кайданах і в праці мучить, вимагаючи, щоб я на весь свій маєток та грунти дав йому, Лизогубові – кріпость”.
Бурівка –ХVІІ
Наступним гетьманом став П.Полуботок, чернігівський полковник у 1705 – 1723 роках. Будучи полковником, Полуботок заселив слобідку Деревини на землі полкового села Перепис, а в Седнівській сотні Полуботку належала слобода Здрягівка. В Городнянській сотні Полуботку належали грунти поблизу таких поселень: c. Здраговка (Здрягівка), с. Жабчичі (тепер Полісся), с. Хоробричі (Хоробичі), д. Перепис, д.Овтуничі (Автуничі).
П.Полуботок збільшував кількість своїх володіннь купівлею та привласненням полкових маєтків, що належали ратушам сотенних містечек. Так він отримав близько 300 дворів. Таким чином, будучи полковником 17 років, він придбав близько 3200 дворів. Таких маєтностей не мав ні один гетьман, хіба що Розумовський.
П. Полуботок з іншими захисниками козацьких прав подав Петру І Коломацькі чолобитні (1723 р.), які також підписав городнянський сотник Я. І. Жданович. П. Полуботок загинув в Петропавлівській фортеці.
Бурівка –ХVІІІ
При гетьмані Д. Апостолі, у 1729 р. –1730 р., в Чернігівському полку для встановлення права власності на маєтки розглядались наявні документи та записувались свідчення місцевих старожилів – „сказки тамошніх старожилів”. Чернігівським полковником тоді був Михайло Богданов.