VІ. А чи реально відшукати сліди інших жителів?

Я задався такою метою і ось...

Як вже повідомлялось, дочка вищезгаданих Нехаєвських: Петра Автономовича, поштового чиновника, та Марії Василівни Приходько – Лариса Петрівна, ще до війни, під час навчання в Харківському університеті – вийшла заміж за Миколу Омеляновича Архипенка, інспектора Ворошиловградської школи пілотів імені Пролетаріату Донбасу. Їх дочка – Тетяна Миколаївна захоплювалась фотоаматорством та зберегла, як старовинні фотографії Городні, до- і післявоєнні, так і фотографії, зроблені нею в 50-х роках в Городні. Подруга Тетяни Миколаївни – Агнеса Денисівна Ляшенко відома вишитими нею іконами.

Тетяна та Агнеса

Тетяна та Агнеса

Тетяна та Агнеса

Тетяна та Агнеса

Тетяна та Агнеса

Тетяна Миколаївна захоплювалась фотоаматорством та зберегла, як старовинні фотографії Городні, до- і післявоєнні, так і фотографії, зроблені нею в 50-х роках в Городні. Подруга Тетяни Миколаївни – Агнеса Денисівна Ляшенко відома вишитими нею іконами.

Марія Василівна та Петро Автономович Нехаєвські

з дочкою Ларисою та онучкою Тетяною.

Городня, 1948 р.

Марія Василівна Приходько та

Петро Автономович Нехаєвський – поштовий чиновник

Марія Василівна Нехаєвська, 1912 р., Городня.

Марія Василівна з дітьми.

Артистична фотографія Р. Гофмана, Городня.

Лариса, дочка Нехаєвських, 7 років, 10 листопада 1925 р.

Лариса Нехаєвська, сер. 30-х років.

Лариса Нехаєвська та Микола Архипенко, кінець 30-х років.

Петро Автономович з дочкою Ларисою та

онучкою Тетяною.

По дорозі в Горошківку, 1947 або 1948 р.

Тетяна з батьком М. О. Архипенком та

дідусем П. А. Нехаєвським, Горошківка.

Зустріч Нового 1955-го року

Зліва направо: Ніна Сніда, Рая Єфімова,

Таня Архипенко, Віта Сердюк

Ранньою весною

На стадіоні

Біля афіш

В Городні у квітні

VІІ. Лісові та інші природні ресурси

Звідки взялись ліси наколо Городні?

Адже ще в XVIII ст. ліси знищувались без достатньої на це необхідності в такій кількості, що 25 липня 1765 р. лист про необхідність захисту та відновлення лісів написав граф П.О. Рум’янцев, який незабаром став генерал-губернатором Малоросії. Для вирощування хвойних дерев виявились придатнами піщані землі, що виникли після вирубки лісів.

Принаймі в угіддях за райлікарнею ліси були посаджені в 1913 р. на землі пана Палажченка. Що ж до лісів Моложавського лісництва, то значна площа їх з’явилась після 1960 р., тобто року заснування лісництва і заліснення земельних угідь колишнього моложавського колгоспу імені Будьоного. Таким чином, це був приклад раціонального використання землі з досвіду Городнянської сотні, повторений більше 200 років потому.

Завдяки лісам в Городнянській сотні був розвинутим будницький промисел. В лісових селах виготовляли: будівельні матеріали, дерев’яне вугілля, дьоготь, смолу, поташ, зола та інші „лісові товари”. Вози, зроблені в Чернігівському та Стародубському полках, використовувались по всій Гетьманщині. Для лісових сіл головним заняттям було виготовлення різноманітних „лісових товарів”. Так, крім продажу дров, жителі сл. Будище („будами” називались лісові підприємства), виробляли і продавали: вози, личані мотузки та дьоготь, а жителі д. Невклі: дошки, дерев’яне (палене) вугілля та „дьор“.

В цілому вибір спезіалізації поселень сотні був правильним і подекуди він був відновлений і в Радянські часи, і в наш час, хоч самі підприємства були чисельно невеликими, менші наших сучасних підприємств. Майстерні обозних виробів, які в Гутищі, Диханівці, Будищі, мабуть, не припиняли роботи з часу „Описання Чернігівського намісництва” 1781 р., а, можливо, що і з значно давніших часів.

Як засвідчує нині вже покійний лісник держлісгоспу А. І.Вороний, на колишній дачі О. О. Свєчіна, яку він в с. Дроздовиці охороняв багато років, ще за його часів були споруджені, сьогоднішньою мовою висловлюючись, малі підприємства у вигляді головного виробництва – „Красных печей”, парилень та інших типових споруд з водяним охолодженням.

Щоліта, коли починали червоніти суниці, Анатолій Іванович з колективом лісників прихоплювали високі драбини і йшли в незаймані на той час березові діброви. Там по черзі приставляли їх до високих берез і скребли з них берест (стиглу кору). Берест складали, в’язали і в такому вигляді доставляли до – „Красных печей”. Там кожну 1,5 тонну партію березової кори завантажували в ємкість у вигляді самогонного апарата: з паровиком, бражником, сухопарником та змієвиком і підігріванням ємкості знизу виганяли дьоготь. Цю ридину продавали людям, колгоспам та медичним установам. Від часів сотні дійшов до нас і санний полоз, що за сніжних зим на замовлення колгоспів виготовляв держлісгосп і в Радянські часи.

Впродовж багатовікової російської історії значна частина лісових та земельних угіддь належали державі. Ще у 1802 р., паралельно з планами перепрофілювання міст, Олександр I заснував лісовий департамент, на який і було покладено управління казенними лісами. А в 1826 р. Сенат затвердив „Положення про влаштування лісництв по губерніях Росії“.

Дачі тодішнього гласного губернського земського зібрання від Городнянського повіту, депутата I Державної думи О. О. Свєчина були в тупичівських та дроздовицьких угіддях, а дача купця першої гільдії П. М. Писарєва – в моложавських угіддях (с. Картавецьке).

Лісові дачі ділились на таксаційні дільниці залежно від якості деревини і продавались з торгів на вирубку всім бажаючим. Одна десятина хвойного лісу коштувала до 100–300 карбованців. Особі, що купила ліс, видавась рубочний квиток. Крім того, покупець мав виконати й лісокультурні роботи – викорчувати пні, прибрати гілки і закласти нові насадження.

Саме такий порядок і був заведений на лісовій дачі Свєчина, який діяв ще в перші роки Радянської влади. Всі дерева в лісових дачах клеймувались для обліку. Клеймувались навіть пні дерев, зрубаних зловмисниками, оскільки були „речовими доказами“. І оскільки була налагоджена торгівля дровами навіть за межами Городні, то питання забезпечення лісами відпадає.

У 1865 р. М. М. Домонтович у „своєму” томі „Військово-статистичного огляду Російської імперії при І відділі Департамента Генерального штабу” 1865 р. видання, з жалем відзначає, що, хоч від непрохідних колись лісів залишилось мало, але Городненський повіт продовжує зберігати значну кількість лісів в казенних дачах.

Дрова були настільки дешевими, що торф, не зважаючи на те, що 1/16 площі Чернігівської губерні займали болота, майже не використовувався навіть у середині XIХ столітті.

Лісопереробна промисловість розгорталась в різних напрямках. Так, у с. Диханівці працював могутній лісопильний завод та клепкобочковий цех (для виробництва тари під засолювання овочів та розлив вин), олійниця.

Ліс був одним з основних вантажей Городнянського повіту, що перевозився залізницею – 30,7 %.

Городнянський повіт, за даними межування 1860–1890 років, залишався найбільш лісистим. На початку ХX ст. загальна площа соснових, березових та дубових лісів в повіті була приблизно 26 % вд його загальної площі. Соснові ліси, що тут переважно росли, були з числа найкращих в Чернігівської губернії. Лісосклад продавав лісових матеріалів на 10000 карб.

У 1936 р. Городнянський ліспромгосп був реорганізований в лісгосп. А після звільнення від німецько-фашистської окупації відразу почалось відновлення району. Так, Виконком райради депутатів отримав дозвіл від Чернігівськго облвиконкому на 2 тисячі куб. метрів лісоматеріалів для прилеглих до дач Городнянського лісгоспу постраждалих сіл: Лемешівка – 800 куб. метрів, Деревини – 275 куб. метрів, Солонівка – 275 куб. метрів, Сеньківка – 150 куб. метрів, Півнівщина – 500 куб. метрів. Тільки одна будівля залишилась від с. Клюси, спаленого карателями, але відстань до цього села була 50–60 кілометрів, тому необхідні для відбудови лісоматеріали очікувались з Єлінськіх дач Щорського лісництва.

Повіт мав корисні копалини, із яких найбільшу цінність представляють: торф, гліна та крейда. Глини, до речі – водостійкий шар болот. Глиняний матерік під болотами знаходиться на глибині 2–2,5 метрів. Копалини виділені при розкопках і в західній частині повіту, на півночі від Замглаю. В Городні торф та глина надходили на торфопідприємство та цегляний завод.

Незвичайні поклади білої ніжної крейди з вмістом фосфоритів були знайдені у 7,5 верстах північного сходу від кордону повіту, неподалік х. Ірино, на Снову, а поклади гончарної фіолетової та м’ясочервоної гліни – біля Седнева, під лісом.

Із корисних копалин особливу цінність для Городнянського краю мають не тільки: звичайні торф, глина та пісок, а також – рідкісні глини, властивості яких дозволяють використовувати їх для виготовлення якісних гончарних виробів, та кварцевий пісок, придатний для виробництва посуду та скла.

Свідоцтво М. С. Павленка про закінчення

лісогосподарського відділення

Городнянської сісльськогосподарської школи

VІІ. Бортницьке мистецтво

Є й інші живі приклади застосування старовини. Якось довелось почути незвичайну розмову:

–У районі відновилась школа Прокоповича.

–Прокоповича, пасічника? Не вигадуйте! Він помер більше 150 років тому.

–Я можу назвати адресу.

–Адресу? – ще більше здивувавсь співрозмовник. – Але ж ця школа існувала з 1828 р. в с. Митченках Конотопського повіту Чернігівської губернії.

–Беріть ближче, – засміявся опонент.

І назвав адресу: с. Політрудня і відповідне прізвище, давно мені знайоме. І ось я на вказаній садибі. Звичайна селянська хата віком більше повтораста років (з 1843 р.). В колі дерев навколо – молодий сад, а на деревах і під ними незвичайні вулики. З першого погляду їх можна прийняти за звичайні ящики для склопосуду. Висота їх 80 сантиметрів, ширина 25 х 25 сантиметрів. А живуть в них звичайні бджоли. Чому ж ящиків не пофарбували? Звертаємось за поясненнями до пасічника Ф.Г.Твердого. І з його розповіді постає картина цікавого експерименту.

Бджоли найкраще розводяться в первісному природному стані. А гарну можливість для цього надає не пофарбований рамковий, а звичайний втулковий вулик з дощок. Саме до цього висновку і дійшов колишній робітник Чернігівського „Хімволокна”, пасічник з 1963 р.

Вийшовши на заслугований відпочинок, Ф. Г. Твердий повністю присвятив себе бджільництву. Переїхав з м. Чернігова у с. Політрудню – село своїх батьків. Відтолі і розводить бджіл у ящикоподібних вуликах. Але не відмовляється і від рамкових вуликів.

–Борти (давнє названня вуликів в північних повітах Чернігівщини, в тому числі і в Городнянському) легші, зручніші в догляді, особливо при кочівлі. Одна людина може обслуговувати 1000 сімей бджіл без особливих затрат, – розповів він. А головне бджоли самі себе годують і прцюють на „склад”. Федір Григорович відкриває перший ліпший „ящик” і з нього ударяє приємний запах меду з двох рядів світлих стільників, „поставлених” бджолами. Це їх запас на зиму. З ним не страшні ніякі перепади зимової температури і вулики не потрібні заносити в омшаник.

Комахи житимуть за рахунок власного запасу. Весь же інший „зайвий” мед бджоли заносять в „склад”, тобто у верхню частину вулика, звідки і забирає його господар.

–А що ж достається господарю?

–А це залежить від тривалості медоносного сезону.

В цьому сезоні (2002 р.), наприклад, викачано по 9 кілограмів меду з бджолосім’ї. З рамкових вуликів, звичайно, вихід меду наполовину більший. Але, якщо врахувати, що ця половина пійде саме на підгодівлю бджіл у немедоносний період, у той час, коли медоносні комахи з „вуликів Прокоповича” її не потребують, то вихід солодкого продукту практично однаковий при менших затратах, як я уже сказав, на догляд бджіл.

Це одне, а є й інше, не менш важливе, у рамкових вуликах, через їх об’ємисту площу, втрачається білкова парча, у той час, коли в ящикоподібних вона зберігається і йде на корість бджолам. Та й жити в таких вуликах комахам комфортабельно, бо я залишаю їм чотири льотки. Це для того, щоб бджолі у спекотні дні було не жарко і щоб вони могли вільно вилітати і повертатись назад.

Звідки ж передалось таке захоплення Федору Твердому?

Сам господар пояснює це своїм родоводом. Його прадід Федір Твердий був випускником школи Прокоповича ще в перші роки її існування у с. Митченках Конотопського повіту. Він був учасником виставки сільських виробів: Черніговської, Полтавскої, Київської, Харківської та Курської губерній в 1850 р., де експонувалась і продукція бджільництва. Правнук дбайливо зберіг кілька дуплянок з двійними стінками з позаминулого століття.

Старожили розповідають, як колись великі хури зупинялись біля подвір’я Твердих. То московськи купці, начувшись розповідей про квітковий нектар пасічника Твердого, ретельно відшукували на картах шляхи проїзду до села Політрудні. І повертались з медом і воском.

Пізніше „школу Прокоповича” продовжували: дідусь Федора Григоровича – Матвій, потім батько – моряк Чорноморського флоту, учасник оборони Севастополя в 1941–1942 роках, Г. Твердий, знавець 14 ремесел, а тепер – брат Петро Григорович, житель г. Москви, реставратор багатьох храмів Білорусі, автор багатьох статей по захворюванням бджіл, опублікованих в різних журналах колишнього СРСР.

Федір Григорович – наймолодший представник цієї школи, якій загалом понад 200 років. І він успішно її продовжує відродженням бортництва. В цьому допомагають інструменти, такі ж древні, як і дуплянки прадіда – пасічника. Ось, воскоплавка, що розплавлює віск прямо на сонці від сонячного тепла. А з кожного вулика пасічник одержує по 460 грамів воску. Віск же має велику цінність.

Далі майстерня з дерев’яними столярними та токарними верстатами, багатьма іншими предметами позаминулого століття, серед яких – сіто з шкіряною сіткою і з нерозшифрованим написом на івріті. Всі вони продовжують служити людям третє століття.

Найголовнішу роль у відродженні „школи Прокоповича” відіграють знання. А їх Федір Григорович черпає впродовж усього життя з багатьох джерел. Це журнали – від „Пчеловода” за 1911–1913 роки до “Пчеловодства” за останній рік. У журналі „Пчеловод” за 1911 р. натрапляєш на оголошення такого змісту: „Пропоную медогонку на три рамки, придатну для рамок всіх систем, чан з білого заліза, привод – чавунний. Дуже надійне в роботі”. Подавач оголошення – житель м. Городні чернігівської губернії П. А. Простаков, людина в свій час відома в нашому місті.

drive.google.com/file/d/1s1ZEhvMvtHA5RzvBlPcc2Eantr7liOn_/view?usp=sharing

drive.google.com/file/d/1w5YARk-AWh2CzMId3Xawb_5suVaKI262/view?usp=sharing

photos.app.goo.gl/etWboQiBL7NqA8Fx8