ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ШОСТА
РЕВОЛЮЦІЯ
В повіті, втомленому від війни, скасування самодержавства більшість людей сприйняла, як початок нового життя. Лютнева революція пройшла під червоними прапорами і гаслами: „Хай живе свобода!” та „Громадяни, дайте армії і населенню хліба!”
Ось, як ці події запам’ятались в Городні. Один з довгожителів Городні – Степан Федорович Єрмакович, який жив ще наприкінці 60-х років минулого століття і дожив майже до 90-х років, був вчителем креслення і малювання чоловічої гімназії. Степан Федорович був і нашим позаштатним кореспондентом і майже сусідом. Проживав в одному із провулків Чорноуса.
Це він приніс повідомлення в бібліотеку гімназії.
–Панове! Панове! Новина незвичайна! В Петрограді революція! У нас тепер новий Тимчасовий Уряд!
Це сприйнялось, як свято. Радість. Торжество визволення, оновлення поступу… Вирішено було провести в Городні маніфестацією.
На маніфестацію, започатковану гімназистами, прийшло мало не все місто. На трибуну в центрі міста вийшло кілька незнайомих осіб. Серед тих людей, які повернулись із заслання, був Мусій Давидович Жук – есер, який згодом надрукував зречення від есерів, а потім був головою Городянського раднаргоспу. Це він наголосив:
–Нова світла зоря зійшла над багатостраждальною землею. Настав давно очікуваний час братерства, волі. Тепер народна влада, перемога гнаних та голодних, всіх працюючих. Їх треба повернути на добро, на щастя… На остаточне визволення рідного краю…
Очолював колектив наставників гімназії Олександр Пантелеймонович Діаконенко, переведений сюди з Київської першої зразкової гімназії. Законовчитель – священник Іоан Діомидович Кролевць. Також С. Ф. Єрмакович згадував Леоніда Івановича Лещенка – фізика, талановитиго вчителя, а Л. І. Росинського запам’ятав, як викладача латинської мови та високоосвіченого історика – поляка за національністю і „незалежника”, якого сюди заслали за якісь гріхи.
В. Г. Биструков (1886–26.12.1941), боротьбист, згадує, що в Городні про революцію тільки 1 березня повідомив голова з’їзду мирових судей Короткевич, а 3 березня влада в повіті перейшла до обраного на мітингу в Городні – Комітета суспільних організацій.
Більшість в цьому комітеті, як і в Городнянському земському зібранні, отримали есери (І.Петровський – його вбили у 1918 р., коли переходив кордон для роботи в підпіллі проти німецько-австрійської окупації та гетьманської влади, М.Жук, Т.Науменко та інші), а також меньшевики (С.Слемзин, В.Маригодов – 15 березня обраний головою повітового виконавчого комітета, С.Іванов – влітку обраний головою міської Думи, Ковач та інші).
Якщо в Городні поліцейських роззброїли та заарештували спокійно, то в Добрянці у надзирателя зірвали з мундира всі поліцейські знаки, а мундир розірвали. Поліцію замінила народна міліція.
В Чернігові губернатора барона М. Гревеніца 2 березня 1917 р. (за старим стилем) замінив комісар О. Бакуринський, голова губернської земської управи, а 26 березня комісаром став М. Іскрицький, колишній предводитель Суразького повітового дворянства. Комісаром Городнянського повіту був признаений поміщик Ковач.
На надзвичайному повітовому земському зібранні було сказано: „Багато теплих слів про щирого друга народа – депута І Державної думи Миклашевського”. У травні 1917 р. іншого депута І Державної думи О.О.Свєчина знову обрали головою губернської земської управи.
Представники різних партій, які уявляли нове життя по різному, організовували різноманітні комітети: продовольчі, земельні та інші. В Городні виконавчий комітет увійшов до складу управи спочатку з правом ухвального голосу, а одним з членів управи став представник Української радікальної партії – Ілля Гладкий.
Цілий гурт розбуджених Лютневою революцією людей, почав діяти і в с. Тупичеві. Серед них були: Максим Запорожець і Архип Заєць. А направляв усім Євстрат Васильович Сухицький, той самий, що відбув 6 років каторги за участь в подіях 1905 р., волочив кайдани аж у Сибір. Головою сільради став Роман Седень. В Мощенці сільський комітет організував А. С. Алєєв (1895 р. – 10. 05. 1918 р.) – вчитель місцевого земського училища.
В повіті збирали хліб, гроші та золото. Так, селяни Дроздовиці підписались на 1000 карбованців для уряду в Петрограді – „Займу свободи” без віддачі.
ІІ-й губернський селянський з’їзд, що проходив в Чернігові майже одночасно з І-им Українським з’їздом (почався 8 червня) – прийняв рішення про необхідність відмови від приватної власності на землю і розподілу землі між селянами.
Старші депути І-го Українського з’їзду (голова – І. Шраг, представник Демократично-Радікальної партії), підтримані представниками Центральної Ради, – висловились за автономію України, не зважаючи на різні протести: „Не боятись незалежності!” та „Самостійності нам не треба!” На цьому з’їзді була обрана губернська рада (25 членів), до складу якої увійшли і представники Городнянського повіту: Степан Гандиш та Олекса Кривцов.
24 серпня у Чернігові відбувся з’їзд робітничих і солдатських депутатів від місцевих Рад, яких тоді існувало – 11. Серед 50 делегатів найбільше було меншовиків – 23, більшовиків було – 2. Делегатів з Городні на цьому з’їзді не було, були делегати з сусіднього Сновська. Делегати, як і більшість представників різних тогочасних партій і організацій, сподівались, що виконавцем іх рішень будуть Установчі збори.
У серпні 1917 р. відбулись вибори до міських дум. В Городні більшість виборців – 16,5 % проголосувала за товариство „Просвіта”, об’єднане на міських виборах зі спілкою квартиронаймачів та польським товариством. Товариство „Просвіта” було відоме в першу чергу завдяки громадській діяльності адвоката І. Шрага, який неодноразово бував в Городні. Один з сучасників дав таку характеристику цьому блоку: „Діапазон політичних переконань блоку дуже широкий, починаючи від есерів, соціалістів, кадетів, демократів-автономістів…– і до квартиронаймачів, але об’єднавчим мотивом були національні гасла”. 13,3 % виборців (3 місця) проголосували за Бунд (єврейська соціалістична партія).
На муніціпальних виборах в Чернігівській губернії впевненої більшості не отримала жодна партія. Більшість виборців (39 %) проголосували за об’єднання без певних політичних переконань.
Перед наступними – земськими та волосними виборами, що відбулись восени 1917 р., до виборців Городнянського повіту – чоловіків і жінок віком від 20 років, через місцеву газету звернувся М. Могилянський: „Пам’ятайте, що всі Ви кровно зацікавлені у тому, щоб земство належним чином працювало заради суспільного блага”.
Перша газета Городнянського повіту – „Известия Городнянского уездного комитета”, що почала виходити після Лютневої революції, неодноразово звертався до жителів повіту. Редактором газети був вчитель В. Л. Маригодов.
Вирішити за який список голосувати – було важко. Так, кореспондент N повідомляв, що в с. Хотівлі деякі виборці вдавались навіть до ворожіння. Він стверджував, що саме так були обрані – „шкідники”, тобто бувші: жандарми, стражники, городові та підпільні адвокати: „Виборці в Хотівлі взагалі не розуміли за кого потрібно голосувати! Бо Хотівля ще й досі перебуває в якійсь сплячці і ще й досі, на сором нашій інтелігенції, не знайшлось такої людини, яка б пробудила той тяжкий сон. Жителі села кажуть: „Списки то нам дають, а ніхто не скаже, за кого голосувати треба”. Пробудженням для Хотівлі, яку N вважав русіфікованою царським урядом, він бачив в голосуванні за „Просвіту”, але в Хотівлі: „Просвіти” – немає й помину”.
Вибори до Всеросійських Установчих зборів відбулись 26–28 листопада 1917 року. О. Бакуринський на цих виборах входив до Чернігівської окружної комісії від міської управи, а М. Могилянський – представник адміністративного відділу Чернігівського окружного суду.
В Городнянському повіті, за данними „Чернігівської земської газети”, з більше ніж 92000 виборців проголосували 60916 чоловк таким чином: список № 1 (партія соціалістів-революціонерів) – 12995 голосів, список № 2 (російські соціал-демократи) – 746, список № 3 (блок партій: трудовиків, народних соціалістів та українських соціалістів-федералистів) – 376, список № 4 (Єврейський Національний Виборчий Комітет) – 1195, список № 5 (старообрядці) – 307, список № 7 (партія Народної Свободи) – незрозуміло 23 чи 1325, список № 8 (трудове селянство) – 34, список № 9 (Чернігівський комітет партії більшовиків) – 9908, список № 10 (Українські соціалісти-революціонери та Селянська Спілка) – 29404, список № 11 (Чернігівський Комітет Єврейської Соціал-Демократичної Робітничої Партії (Поалей-Ціон)) – 199, список № 12 („торгово-промисловці”) – 12, список № 13 (безпартійні службовці урядових та громадських організацій) – 35, список № 14 (безпартійна група земельних власників) – 845, список № 15 (група позапартійних громадських діячів) – 522 голоса.
Перед виборами партії вдавались до різних засобів агітації. „Мітинги-концерти” були навіть в день виборів, що здається дивним з точки зору сьогоднішнього дня. Соціалісти-революціонери першим кандидатом в Чернігівському виборчому списку поставили 73-річну К.Брешко-Брешковську – „бабусю руської революції”. Мабуть, завдяки їй партія с.р.-ів сподівалась отримати більше голосів в губернії, завдяки революційним подіям 1905–1907 років, відомій всій колишній Російській Імперії. Такі надії давала і підтримка в губернії Лютневої революції 1917 року.
У списку № 2 російських соціал-демократів першим був – І. Церетелі, у списку № 3 (блок партій трудовиків, народних соціалістів та українських соціалістів-федералистів) – І. Шраг, а губернський комісар Д. Дорошенко був одним з кандидатів у списку № 7 партії Народної Свободи, у списку якої був також О. Свєчин.
У списку № 9 Чернігівського комітету партії більшовиків були такі відомі місцеві більшовитські діячі, як Віталій Приймаков, але більшість кандидатів не мала відношення до Чернігівської губернії: Георгій П’ятаков, Євгенія Бош, Яків Свердлов, Віктор Ногін, Адольф Іоффе.
До списку № 15 („Група позапартійних громадських діячів”) увійшли: М.Могилянський – відомий адвокат журналіст і письменник, М.Іскрицький – колишній губернський комісар, та О. Бакуринський, який після Лютневої революції виконував обов’язки губернського комісара.
Більшість голосів на виборах до Всеросійських установчих зборів отримали українські есери, 2 місце було у більшовиків, 3 місце – російські есери, 4 місце – кадети, 5 місце– єврейський блок (сіоністи та єврейська громада), 6 місце – позапартійні громадські діячі, 7 місце – землевласники, 8 місце – меньшовики.
Незадоволення новою владою почалось вже влітку 1917 р, тому були великі сподівання на Установчі збори. Із-за неврожаю у північних повітах в губернії почався голод. Хоч в містах і була запроваджена карткова сістема, хліба в необхідній кількості не було. Знову почались розгроми маєтків в селах, вбивства, самосуди, пограбування, які швидко стали звичними. Завдяки тим солдатам, які, покинувши армію, поринули у неймовірний відчайдушний п’яний розгул – злочинність тільки збільшилась.
„Чернігівська земська газета” визнала, що влада в Чернігові фактично належить безжальним бандитам – жертвами яких були навіть школярки, які повертались додому з другої зміни. Відомі випадки, коли п’яні солдати захоплювали навіть містечки. А радянський історик В.Щербаков зробив такий висновок: „Перед Жовтневою революцієй на Чернігівщині встановилось повне безвладдя і панування анархії… Все навколо уявляло бурхливу стихію”.
Солдати, повернувшись з війни, не бажали нікому підчинятись. Під їх впливом селяни почали ділити землю на власний розсуд. Все більше відомими стають більшовіки, які з’явились в повіті на початку літа з лозунгами: „Геть війну!” та „Вся влада Радам!”
Добрянська більшовитська організація стала у вересні 1918 р. однією з перших в повіті. Більшовики отримали 15 гвинтівок від начальника міліцї Марченка, дізнавшись про чутки, що 1 листопада буде єврейський погром. Георгіївські кавалери, загін яких із 15 чоловік прибув із Городні в Добрянку, не змогли роззброїти більшовиків, бо вони викликали на допомогу загін із Гомеля.
В Городні місцева влада підтримала Центральну Раду, в той час вже втратила будь-який вплив на села, де проганяли поміщиків, ділили землю та сільськогосподарський реманент. До того ж розгорнулась боротьба між небагатими та заможними селянами, яких бідняки вважали куркулями.
В Городні формується козацький загін: сотник Микола Жданович, Іван Рембалович, брати Микола та Михайло Іванови, поручик Михайло Титов, сотник агроном Атаназевич, поручик Теремець та інші. У середині грудня 1918 р. (за старим стилем) Іван Семенович Рембалович, представник українського руху, – втік з в’язниці 5-ї піхотної дивізії. Першим завданням Рембаловича було поїхати в Сновськ, с. Кучинівку та с. Рогізки, щоб умовити приєднатись в першу чергу: місцеве начальство, козаків, а також вчителів. В Городню Рембалович повернувся 22 грудня, але збори, призначені на 25 грудня, не відбулись.
За спогадами І. С. Рембаловича, в ніч з 25 на 26 грудня 1917 р. (за ст. ст.) в Городні з’явились – „московські матроси з бригади М. Порадіна”, а 29 грудня – „бригада Порадіна та артилерійський дивізіон”. Загони Берзина через Сновськ та Бахмач відправились на Київ.
27 грудня в Городні у будинку бувшої дворянської опіки збирається фракція більшовиків: Яків Білий, Олексій Сукаев, Павло Бойтюшенко, Макар, Йосип та Іван Помогаєви, Йосип Зененко, Андрій Сирокваша та інші, а також обирається Рада робочих та солдатських депутатів: Йосип Помогаєв, Павло Щербин, Іван Варлиго, Михало Абдулов та Єфремкин із П’ятигорського полку. Головою Ради обрали есера І. Петровського.
Не зважаючи на арешти в місті, а поручика Оболонського убили – козаки збирались у Рембаловича та якогось п. Ж. – жителя Городні. І.С.Рембаловича не заарештували, бо за нього поручився якийсь І. З. – один з городнянських комунистів. Коли із Городні загін есера Порадіна відправивсь в Чернігів – їх догнав та обстріляв невеликий загін, яким командував І. С. Рембалович. Незабаром він познайомився з есером Бондаренко, представником Центральної Ради.