№ 13 (12).

Івашківська с/рада.

Населені пункти у XVIII – XX ст.

1.Івашківка (Івашків),

село при болоті Свині – курінна резиденція.

2.Довге,

хутір Туминського ?

3.Перше Травня,

хутір Пекурів Гай (Римшин гай або х. Грекова) ? 

Івашківка – І.

Найдавніші поселення Городнянського краю, належали племенам кам’яного віку, а більшість археологічних знахідок цього часу відноситься до останнього періоду кам’яного віку – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси (ще в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну). Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Поселення кам’яного віку недалеко від Івашківки: „Помірки” („Макишин–3”): пос. доби неоліту кам’яного віку (культура ямково-гребінцевої кераміки), епохи бронзи – в 200–300 м на північ від с. Макишин, в ур. Помірки; „Сокирин Пісок”: пос. доби неоліту кам’яного віку (V–III тис. до н.е.), епохи бронзи (XVI–XII ст. до н.е.), ранньозалізного віку (милоградська культура), ранньослов’янського часу (І тис. н. е.), давньоруського часу – в 1,5 км на півд. схід від центра села, на лів. березі р.Снов, в 1,2 км на півд. схід від моста через Снов, в ур. Сокирин Пісок, біля озера Мальцево (Бочонкове) та інші поселення.

Івашківка – ІІ.

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е., коли з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена, коли з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Кераміка середньодніпровської культури (XXVI–XV ст. до н.е.) ранньої бронзи, прикрашена: лінійним, „мотузковим”, „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань, розчесами. У кераміки сосницької культури (вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської (XI–IX ст. до н. е.) прикрашення: „мотузковим”, лінійним, геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзового віку: „Березаги–2” (пос. ранньозалізного віку) – в 3,5 км на захід від півд. окраїни с. Івашківка і в 3,5 км на південь від півд. окраїни с. Вихвостів, на підвищенні в болоті Півд. Замглай; „Березаги–3”: пос. епохи середньої і пізньої бронзи (лебедівська культура), ранньозалізного віку – в 3,5 км на півд. захід від півд. окраїни с. Івашківка і в 4 км на південь від півд. окраїни с. Вихвостів, на підвищенні в болоті Півд. Замглай; „Центральний канал” (пос. бронзового віку – середньодніпровська культура) – в 4 км на півд.- захід від півд. окраїни села та в 100 м від меліоративного русла р. Замглай.

Івашківка – ІІІ

Першими поліськими культурами залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (IV–II ст. до н.е.) культури. Належали вони предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхнівська (IV–II ст. до н.е.) – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Поселення „Осеновецьке–1, 2, 3” (три поселення ранньозалізного віку) – на відстані від 2,5 км до 3,3 км на півд. захід від півд.-зах. окраїни с. Івашківка). Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька культура залізного віку (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.) – були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей.

Івашківка – ІV

Смичинське поселення: ранньозалізногу віку (милоградська культура), ранньослов’янського часу (київська культура), почепської культури (I–II ст. н.е.), кераміка якої подібна юхнівській і дніпро-двинській (VIII ст. до н. е. – IV ст. н. е.) культурам та схожа с зарубинецькою культурою – в 300 м на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Смичин, на прав. березі р. Крюкова.

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), яка в IV ст. пережила нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення Правобережжя Дніпра схожа частина поселень Лівобережжя.

Поселення ранньослов’янської київської культури (ІІІ–V ст. н.е.): „Березаги–1”: пос. епохи бронзи, ранньослов’янського часу (київська культура) – пос. в 2 км на півд. захід від півд. окраїни с. Івашківка і в 3 км на південь від півд. окраїни с. Вихвостів, на березі болота Південний Замглай.

Івашківка – V

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” .

А походили вони від кривичів, а кривичі – від полочан: „...на Полотѣ, иже и полочанѣ. От сихъ же и кривичи, иже сѣдять на верхъ Волгы, и на вѣрхъ Двины и на вѣрхъ Днѣпра, ихъже и городъ есть Смолѣнескъ; туда бо сѣдять кривичи. Таже сѣверо от них”.

Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними білоруського археолога О. А. Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу, і Тетеви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями.

Івашківка – VІ

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи.

1. Поселення: ранньослов’янського часу, давньоруського часу – за схід. окраїною с. Куликівка, частково зайнято колгосп. садом, по праву сторону дороги на с. Макишин, на півночі болота Сіножак.

2. Кургани.

На кладовищі в с. Куликівка нараховувалось 59 курганних насипів (вишина від 0,3 м до 2,2 м, діаметр від 5 м до 17 м). В центрі кладовища, на кургані, висота якого 2,2 м, знаходиться могила воїнів, загиблих під час Великої Вітчизняної війни. Кургани на півдні від кладовища та 14 курганів в півд.-схід. частині села теж знищені наприкінці 70-х років.

Полевичий курган (насип у вигляді вала длиною 20 м і завширшки 4 м) – знаходиться поблизу с. Івашківка, в 2 км від м. Седнів. Звідси можна бачити всю південну місцевість між Седневом і Черніговом. Ймовірно, це не поховання, а пост або сторожовий заслон.

„Гради многи им-же несть числа” були знищені під час війни з монголо-татарами. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів!

Івашківка – VІІ.

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Так. непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська. Поселень в прикордонних землях в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).

Археологи знайшли післямонгольську кераміку: Макишин – „Макишин–1” („Седнів–5”): пос. епохи бронзи (ІІ–І тис. до н.е.), ранньослов’янського часу (ІІІ–V ст.), давньоруського часу, пос. ХІV – ХV ст. – в 1,5 км на південь від с. Макишин в ур. Журавлеве Поле (Жоравля)); Тупичів: поселення давньоруського часу, зайняте городами, поселення XVI – XVIII ст. – в півд.-захід. част. села.

Івашківка – VІІІ.

На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало – так, в Чернігівському повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Пільги для слобожан привели в Сіверську землю – „нахожих людей” з білоруських воєводств Литовського князівства та з Московського царства. Без карт і компасу вони знаходили дорогу до Снову, йшли вниз за течією, селились по берегах цієї та інших річок. Подались сюди і українські сім’ї з-за Десни, яким там не вистачало родючих земель. Івашківка згадується в актах Любецького монастиря в 1639 р.

Івашківка – ІX.

Богдан Хмельницький підтвердив володіння тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди повстанців. Населені пункти Городнянського краю спочатку входили до складу Седнівскої сотні. Городня під час війни з поляками була розорена і спустошена настільки, що чернігівський полковник Дем’ян Ігнатович дав розпорядження седнівському сотнику Півню: „Розорену поляками Городню намагаться заселити”. Ось чому багато козаків та різних обивателів, за повідомленням „Описання Чернігівського намісництва” А.Ф.Шафонського, з Седнева сюди переселились і „розмножили жителів”.

З дочкою Д. Ігнатовича одружився Василь Іванович Полетика (Політика), у 1670–1677 роках – седнівський сотник. Полетике належали: Вихвостів, Івашківка, Мощонка (Мощенка), Пекурівка, Рогізка та Рудня, яку він поселив слободою. Напевно, це – Політрудня, назва якої пов’язана з прізвищем Полетики. Ще на початку ХХ ст. Політрудня називалось – Політичеська Рудня (рудня – це „залізний завод” або завод по виробництву заліза).

В. І. Полетика обрав своє місце у рядах повстанців. Ще про Полетику відомо, що його батько – православний шляхтич („польскої нації, породи шляхетскої”) із містечка Броди (Кременецький повіт) Волинського воєводства.

Дем'яна Ігнатовича, який відіграв головну ініціативу у відновленні зруйнованої Городні, призначив чернігівським полковником у 1665 р. – гетьман І. Брюховецький. А, будучи у гетьмана Правобережної України П. Дорошенка наказним гетьманом, Д. Ігнатович, командував Чернігівським, Ніжинським та Стародубським полками в війні з російським військом. Згодом переможці помирились з ним.

Сучасники називали Демка Ігнатовича мужичим сином, підкреслюючи незнатність походження. Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву. Його недруги чинили так само. Незадоволені, зокрема впливом Запорізької Січі на життя Гетьманщини, вони обрали новим гетьманом Івана Самойловича, який на той час був генеральним суддєю.

Івашківка –X.

Тільки через 2 роки, 18 березня 1730 р., чоловік І. Скоропадської – бунчуковий товариш Семен Юхимович Лизогуб, син Ю. Я. Лизогуба – чернігівського полковника у 1698–1705 роках, отримав від Уляни Скоропадської, дружини ніжинського полковника Петра Толстого, – уступний лист на всі маєтки покійного гетьмана в Чернігівському полку.

16 березня 1728 р. імператор Петро ІІ наказав гетьману Д. Апостолу розглянути справу про спадщину гетьмана Скоропадського. Мачуха Ірини Скоропадської – Настасія Марківна, друга дружина Скоропадського, турбувалась тільки про свою дочку Уляну і не віддавала навіть посаг Ірини: село Івашково та слобідку Дроздовицю.

Я. К. Лизогуб, з чийого дозволу в Канів увійшли війська І Самойловича та князя Ромадоновського, став чернігівським полковником (1687–1698) після обрання гетьманом І. Мазепи, що не знайшло на Гетьманщині підтримки більшості, але за Мазепу була козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна. О.Лазаревський вважав, що у Я. Лизогуба, який спочатку поселився в Конотопі, були гарні стосунки з І. Мазепою, бо Лизогуб був сусідом Мазепи і позичав йому волів, щоб пахати землю.

С. Лизогуб та І. Скоропадська стали одними з найбагатших людей Гетьманщини, отримавши близько 600 дворів в різних селах. В Городянській сотні: с. Бурівка, слоб. Невкля, с. Вихвостів, с. Івашківка, с.Дроздовиця, с. Ваганичі, с. Володимирівка, д. Ільмівка, с. Ловинь, слоб. Олександрівка, д. Сухий Вир з руднею, поселення при Суховирському млині, д. Гута (гута – це „скляний завод”) та інші маєтки.

Загинув С. Ю. Лизогуб під час походу на Польщу, куди у 1734 р. відправився 11-тисячний корпус під командуванням його брата – Я.Ю.Лизогуба. Поховали С. Ю. Лизогуба в Гродно – „в кляштері Базиліанів при гарматній та дрібній стрільбі з церемонією”.

Івашківка –XІ.

Івашківка (Івашків),

село при болоті Свині – курінна резиденція.

1729 р.–1730 р. Уряду полковничого – 76 дворів, володіння бунчукового товариша Семена Лизогуба, посаг його дружини – Ірини, дочки І. Скоропадського від першого шлюбу. Гетьман Скоропадський отримав Івашківку – „у вічне володіння” в 1715 році. За „сказкою старожилів”, Івашківка, після Полетики, зятя гетьмана Перев’язки (Многогрішного) – належала полковому осавулу Нікіфору Калениковичу.

Нікіфор Каленик, обозний Чернігівського полку, отримав Івашківку, Полуботки та Півці від свого тестя – Скоропадського. Гетьман Мазепа підтвердив Каленику своїм універсалом від 28 квітня 1699 р. володіння цими селами. Діти Каленика засвідчили, що потім Скоропадський відібрав у них Івашківку, а С. Лизогубу, одруженому з першою дочкою гетьмана – Іриною, це село дісталась згідно уступної другої дочки Скоропадського – Уляни, дружини бувшого ніжинського полковника Петра Толстого.

1732 р. Козаків – 48, підсусідків – 15.

ІІвашківка –XІІ.

1765 р.–1769 р. Козацьких дворів – 64. Село було володінням К.Лизогуба.

Церква Св. Миколая.