ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА
СПОВІДЬ СТАЛІНІСТА
І. В 1921 р. в Городянському повіті проживали 132348 жителів, в т.ч. міських – 23555. В 1923 р. Чернігівська губернія (132 повітових волостей) була поділена на 58 районів по 25–40 тис. жителів, а райони об’єднані в округи по 400–600 тис. жителів. Підставою для цього стала постанова ВУЦВК від 25 жовтня 1922 р. „Про адміністративно-територіальний поділ УСРР і спрощення Радянського апарату”. При розподілі адміністративно-територіальні комісії губернських та повітових виконкомів враховували розвиток промисловості та сільського господарства, розвиток шляхів сполучення, вантажообіг, численність та національний склад населення, історичні та природні кордони.
Городнянський, Добрянський, Корюківський, Менський, Охраміївський, Синявський, Сновський, Сосницький, Тупичівський, Xолминський та Чорнотицький райони увійшли до складу Сновського округу. Зростання Сновська почалось з відкриттям тут залізничної станції та паровозного депо для дільниці Гомель–Бахмач Лібаво–Роменської залізниці.
В червні 1925 р., згідно постанови ВУЦВК і РНК УРСР „Про ліквідацію губерній і перехід на триступеневу систему управління”, 41 округ УРСР були ліквідовані, Чернігівська область увійшла до складу Київської області.
В 1921 р. в Городянському повіті проживали 132348 жителів, в т.ч. міських – 23555. В 1923 р. Чернігівська губернія (132 повітових волостей) була поділена на 58 районів по 25–40 тис. жителів, а райони об’єднані в округи по 400–600 тис. жителів. Підставою для цього стала постанова ВУЦВК від 25 жовтня 1922 р. „Про адміністративно-територіальний поділ УСРР і спрощення Радянського апарату”. При розподілі адміністративно-територіальні комісії губернських та повітових виконкомів враховували розвиток промисловості та сільського господарства, розвиток шляхів сполучення, вантажообіг, численність та національний склад населення, історичні та природні кордони.
Городнянський, Добрянський, Корюківський, Менський, Охраміївський, Синявський, Сновський, Сосницький, Тупичівський, Xолминський та Чорнотицький райони увійшли до складу Сновського округу. Зростання Сновська почалось з відкриттям тут залізничної станції та паровозного депо для дільниці Гомель–Бахмач Лібаво–Роменської залізниці.
В червні 1925 р., згідно постанови ВУЦВК і РНК УРСР „Про ліквідацію губерній і перехід на триступеневу систему управління”, 41 округ УРСР були ліквідовані, Чернігівська область увійшла до складу Київської області.
В 1932 р. відновлена Чернігівська область була поділена на 36 районів, міський статус мали тільки: Чернігів, Ніжин, Прилуки, Новгород-Сіверський, Радуль, Сновськ. Всього у складі УРСР тоді було 7 областей та Молдавська АРСР. Населені пункти колишнього Городянського повіту увійшли до складу: Городнянського, Добрянського, Любецького, Ріпкінського, Тупичівського та Щорського районів.
ІІ. З перших років Радянської влади почались спроби відновити зруйноване після революції та війни „культурне” сільське господарство, яке давало високі урожаї. З квітневої доповіді (1919 р.) інформаційного підвідділу Чернігівської губернії відомо, що в Городнянському повіті: „Земельним відділом для створення радянських господарств взяті на облік всі культурні маєтки. Проводиться підрахунок племінної худоби, щоб зібрати його в одному з маєтків. Селяни співчувають колективній обробці землі і створенню трудових артілей. Відчувається нестача агрономічних сил, всі агрономи в повіті взяті на облік. Земвідділ відкрив 10 агрономічних пунктів і заборонив вирубку лісу”.
Городянський повіт ще довго залишався переважно сільськогосподарським. У 20-х роках тут вирощували переважно: жито, овес, ячмінь, гречку, просо, квасолю, горох, картоплю, цукровий буряк, льон, а також розводили худобу. В багатьох селах були крупорушки та інші засоби сільськогосподарського виробництва. Перший радгосп, організований в Городні, називався „Бойкачівка”.
В промисловості найбільше значення мала така продукція: лісові матеріали, спирт, цукор та різноманітні вироби промислово-коперативних артілей: вози та колеса, торф, цегла, швейно-шевські вироби, кондитерська і м’ясна продукція, а також інші вироби.
ІІІ. Наприкінці 20-х років, коли уряд СРСР прийняв рішення створити індустріальну країну, хліба в необхідній для міст кількості, не виявилось. Для міських жителів були введені хлібні картки.
В Чернігівській області колективізація почалась в листопаді 1929 року. Конфіскацію майна та виселення при цьому застосовували не тільки до селян, визнаних куркулями та суспільно небезпечними, а й до селян, які не могли сплатити податки, підвищені для тих, хто не бажав вступити в колгосп настільки, що їх неможливо було сплатити.
21 квітня 1931 р. секретар Городнянського райкому КП(б)У І.Федорченко повідомив ЦК КП(б)У про антирадянську діяльність в багатьох селах. Так, у с. Солонівка в сільраді поранено двох чоловік, а в х.Безиків вбито міліціонера. Від поодиноких випадків антирадянська діяльність поширилась у повстання, що стало одним з найбільших тогочасних антирадянських повстань.
Повстанців, серед яких було багато червоних партизан, очолив Яким Гнатович Рябченко, заслужений учасник Дроздовицького повстання. В перші роки Радянської влади Я. Г. Рябченко займав різні посади, в числі яких були: начальник міліції повіта та начальник повітової ЧК. Потім він був головою сільради в Тупичеві, а після цього займався будівництвом. У 1931 р. Рябченко керував сільськогосподарською артіллю, але підвищення податків змусило його закрити цю артіль.
Багато повстанців було із сіл: Тупичів, Бурівка, Невкля, Вихвостів, В.Листвен, Пекурівка. Зібрались повстанці також із багатьох інших сіл та хуторів Городнянського края. Вони розраховували, що повстання відбудеться також в Чернігові та інших містах.
Щоб добути зброю, коней та продовольство – селяни здійснили нальоти: на Тупичівське лісництво, лісопильний завод, Ковалівську гуральню, Замглайську торфорозробку та в інші місця. В Городні вони збирались захопити: тюрьму, щоб звільнити ув’язнених – „БУПР” (будинок примусових робіт), ГПУ, міліцію, райвиконком, телеграф, пошту.
Повстанці зібрались в лісі „Писарівщина” біля х. Картовецького, де колись був лісопильний завод, та сформували: батальон піхоти (приблизно 250 чоловік) і кавалерійський загін (приблизно 35 чоловік), але зброї вистачило не більше, ніж для 100 селян – гвинтівок не дісталось навіть половині з них. Всі повстанці отримали по півстакана спирта та по шмату сала з хлібом – бочка спирта була з Ковалівського винокурного завода.
Радянський гарнізон Городні, щоб не дати повстанцям захопити місто, було збільшено приблизно на 200 чоловік, які прибули з Чернігова, Гомеля та Ніжина.
17 червня 1931 р. відбувся бій – біля х.Картовецький (тоді Гніздіщенська сільрада), який продовжувався близько 2 годин. Патрони у повстанців швидко закінчились. Значні втрати їм завдав кулеметний вогонь, тоді як у повстанців кулеметів не було.
Ще і у листопаді 1931 р. в. о. секретаря Городнянського райкому Томко повідомляв про антирадянські організації в різних селах, а в загоні Лободи, помічника Рябченка, нараховувалось від 30 до 50 чоловік). Тоді в с. Хрінівка було вбито Говорецького, викладача Городнянського зоотехнікума – уповноваженого райкому.
ІV. Рівень колективізації в різних селах значно відрізнявся. Так, у червні 1932 р. в колгосп „ІІІ Інтернаціонал” (Городня) числились 85% господарств, Вихвостів – 77,2%, Півнівщина – 73%, Андріївка – 39,4%, Мощенка – 0,7% (16 дворів). У січні 1933 р. цей показник по району був 33,8% (4 409 господарств).
Витяг із доповідної записки секретаря
Городнянського райкому КП(б)У Нікітенка
про політичний стан району
10 січня 1933 р.
Городнянський район складається із 40 сільрад та нараховує 79 населених пунктів. Загальна земельна площа 133 202 га, яка розбивається по угіддям таким чином: пахотної – 69 135 га, огородної – 6 108, лугів – 20 803 га, під лісами – 26 353 га, зручних корисних (вигони, торфяники) – 5 052 га та незручних – 5 751 га.
Всього господарств в районі – 14 036; господарств, що займаються сільськім господарством (без кулацьких та тих, що не займаються с/г) – 13 487. Окремо кулацьких – 85. В числі господарств, що займаються сільськім господарством твердоздатчиків – 449.
Загальна кількість населення в районі, за останніми данними, нараховується 6 341 чол. За національністю – населення українське з невеликим процентом евреїв та росіян.
Головне зайняття населення: обробка землі та скотарство з подібними роботами, лісовий промисел та кустарне ремесло. Район уявляє собою чисто сільськогосподарський з нахилом: розведення технічних культур – льон-конопля, городничество та скотарство.
Промисловості, як такої, район не має, за винятком 2-х спиртових заводів, розташованих – один на території Петровської сільради, у розпорядженні радгоспа; другий – на території Тупичевскої сільради, у розпорядженні Ковалівського радгоспа. Один лісопильный завод, розташований на территорії Тупичевскої сільради, – у розпорядженні Городнянського лісопромгоспа; один механізований маслозавод – на території Городні та один конопляный завод по переробці волокна – на территорії м. Городні, що будується; лісова промисловість та дрібна кулінарна промисловість.
По економічному стану – район бідняцько-середняцький.
Із загальної кількості господарств в районі, що займаються сільськім господарством, колгоспний сектор станом на 5 січня 1933 р. об’єднує 4 409 господарств, що складає 33,8%. По земельній площі колгоспний сектор займає 17 439 га пахотної землі, що складає 27,3%.
Всього колгоспів в районі – 52. В районі 4 радгоспа загальної земельної площі 5 698 га, на яких 2 радгоспа – „Свиноводтреста” і один – „Садоводтреста”.
Колективізація продовжувалась.
Один з актів конфіскації майна зі збереженням правопису написання:
Акт 1933 року 22/ ХІ.
Ми, що ниже – підписавшієся, составили настоящий акт – описі гр-на Михієнко Захарки. Згідно постанови с/р (сільради), за невиконання Політично Господ. кампаній – все майно здано колхозу для схорони до розпорядження с/р. а саме: хліба ячмін 1,19 ц, просо 0,22, муки 17 кг, корову 1, свиня 1, хату з сіньми, хлів, наволочок 5, полок 2, рушників 9, скатертів 5, полотенців 5, жіночих сорочок 7, платок чорний 1, полотна 8 аршин, часи 1, стіл 1, канатов 2, скатерів 2, плугів 1, шкафів 2, 3 тряма, 3 шули, колодка 1. Копію Акта вручено хазяїну двору.
М. І. Євсієнко, який відшукав цей акт, зробив такий висновок:
„Всі ці активісти – це люди, які не любили ні землі, ні праці на ній. У проведенні нової політичної лінії вони бачили тільки спосіб нажитися за рахунок трудового народу. Два таких „активіста” згодом пішли до поліції, а один був навіть серед карателів, які знищили Клюси та Єліно.
У Мощенці безпосередньо від голоду не померло жодної людини, тоді, як: в Кузничах, Хотівлі та інших селах району – були голодні смерті.
Люди й у нас голодували: їли щавель, липову кору і листя, збирали гриби. Весною у талому грунті шукали гнилу картоплю, виварювали люпин. В історії писали: куркулі хліб гноїли у землі, а, може, тільки такі та інші хитрощі врятували людей від смерті.
У цей час у нас по селу ходило багато голодних людей з дітьми – не з нашого району і навіть області. Прийшли вони з Південної України (Запорізька та Дніпропетровська області). Їх вигляд був жахливим. Частина людей була худими, як скелети, у багатьох, особливо у дітей, випинались животи. Незважаючи на те, що й нашим людям жилось сутужно, вони допомагали тим, що просили шматок хліба. У багатьох селян переживали голод люди з Півдня”.
V. Так, на початку 30-х років в Тупичів, рятуючись від голоду, потрапив Іван Стаднюк – в майбутньому відомий письменник, вихідець із с.Кордишівка (Вінницька обл.). В Тупичеві жила його сестра – Афія. Іван вже почав пухнути від голода. Він згадував, що від голода особливо страждали діти, чоловіки помирали раніше, ніж жінки.
Тоді Іван Стаднюк був дуже здивований, коли виявилось, що сусідній з Тупичевом виявився Вихвостів: за „піднебесним рядом струнких тополь, які огороджують сад тупичівського колгоспу” – це те саме село з „Фати Моргани”, по вулицях якого ходив Коцюбинський. А поруч, в школі, за сусідніми партами, були онуки та правнуки селян, свідків Вихвостівської трагедії: брати Мисники, Іван Мамчур, Катя Желдак та Микола Таратин.
Іван Фотійович Стаднюк (1920–1994) відповів, що початком його творчості стали враження від таланта та майстерності Коцюбинського, який був його земляком (Кордишівка знаходиться за 25 км від Вінниці). Роман „Війна” Стаднюка був опублікований в журналі „Жовтень” у 1970р., – багато ветеранів війни сприйняли, як правдиву та документальну книгу. В цьому романі І.Ф.Стаднюк, який опинився на війні з перших днів, використав спогади, почуті ним від Молотова, наближеного до Сталіна.
Окреме місце в творчості письменника займає збірка гумористичних оповідань „Максим Перепелиця” та однойменний фільм. Тут, як не дивно, І. Ф. Стаднюк намагався передати поведінку рядових на початку війни, які ніколи не втрачали надії і шукали виходу навіть з безнадійних ситуацій у 1941 році.
Партійну тенденційність в своїх книгах І. Ф. Стаднюк визнавав, але довгий час вважав своєю заслугою, пояснюючи, що у другій половині ХХ ст. в колгоспах селяни досягли непоганого рівня життя та мали умови для отримання освіти і подальшого професійного розвитку.
