ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА

СПОВІДЬ СТАЛІНІСТА

Спроби відновити зруйноване „культурне” сільське господарство, яке давало високі урожаї, почались з перших років Радянської влади. З квітневої доповіді (1919 р.) інформаційного підвідділу Чернігівської губернії відомо, що в Городнянському повіті: „Земельним відділом для створення радянських господарств взяті на облік всі культурні маєтки. Проводиться підрахунок племінної худоби, щоб зібрати його в одному з маєтків. Селяни співчувають колективній обробці землі і створенню трудових артілей. Відчувається нестача агрономічних сил, всі агрономи в повіті взяті на облік. Земвідділ відкрив 10 агрономічних пунктів і заборонив вирубку лісу”.

В 1921 р. в Городянському повіті проживали 132348 жителів, в т.ч. міських – 23555. Городянський повіт ще довго залишався переважно сільськогосподарським. У 20-х роках тут вирощували переважно: жито, овес, ячмінь, гречку, просо, квасолю, горох, картоплю, цукровий буряк, льон, а також розводили худобу. Крупорушки та інші засоби сільськогосподарського виробництва були в багатьох селах. Перший радгосп, організований в Городні, називався „Бойкачівка”.

В промисловості найбільше значення мала така продукція: лісові матеріали, спирт, та цукор. Різноманітні вироби виготовляли промислово-коперативні артілі Городні: вози та колеса („Червоний ходар”), торф („Поступ”), цеглу, швейно-шевські вироби („Труд”), кондитерську та м’ясну продукцію „Червоний харчовик”) та інші вироби на суму 1 млн. карбованців.

В 1923 р. Чернігівська губернія (132 повітових волостей) була поділена на 58 районів по 25–40 тис. жителів, а райони об’єднані в округи по 400–600 тис. жителів. Підставою для цього стала постанова ВУЦВК від 25 жовтня 1922 р. „Про адміністративно-територіальний поділ УСРР і спрощення Радянського апарату”. При розподілі адміністративно-територіальні комісії губернських та повітових виконкомів враховували розвиток промисловості та сільського господарства, розвиток шляхів сполучення, вантажообіг, численність та національний склад населення, історичні та природні кордони.

Городнянський, Добрянський, Корюківський, Менський, Охраміївський, Синявський, Сновський, Сосницький, Тупичівський, Xолминський та Чорнотицький райони увійшли до складу Сновського округу. Зростання Сновська почалось з відкриттям тут залізничної станції та паровозного депо для дільниці Гомель–Бахмач Лібаво–Роменської залізниці.

В червні 1925 р., згідно постанови ВУЦВК і РНК УРСР „Про ліквідацію губерній і перехід на триступеневу систему управління”, 41 округ УРСР були ліквідовані, Чернігівська область увійшла до складу Київської області.

Наприкінці 20-х років, коли уряд СРСР прийняв рішення створити індустріальну країну, хліба в необхідній для міст кількості, не виявилось. Для міських жителів були введені хлібні картки.

В Чернігівській області колективізація почалась в листопаді 1929 року. Конфіскацію майна та виселення при цьому застосовували не тільки до селян, визнаних куркулями та –„суспільно небезпечними”, а й до селян, які не могли сплатити податки, значно підвищені для тих, хто не бажав вступити в колгосп.


21 квітня 1931 р. секретар Городнянського райкому КП(б)У І. Федорченко повідомляв ЦК КП(б)У про антирадянську діяльність в багатьох селах. Від поодиноких випадків: так, у с. Солонівка в сільраді поранено двох чоловік, а в х. Безиків вбито міліціонера – антирадянська діяльність поширилась до повстання, що стало одним з найбільших тогочасних антирадянських повстань.


Серед повстанців було багато червоних партизан, а їх керівником став Яким Гнатович Рябченко – заслугований учасник Дроздовицького повстання, який у 1919 р. приймав участь в нальоті на Чернігів, коли із в’язниці звільнили Д. В. Петровського та багатьох селян. В перші роки Радянської влади Я. Г. Рябченко займав різні посади, зокрема, був начальником міліції повіта, а також начальником повітвої ЧК. Потім довгий час працював с. Тупичеві, був головою сільради, багато років займався будівництвом. У 1931 р. керував сільськогосподарською артіллю, але підвищення податків змусило Рябченко закрити цю артіль.

Багато повстанців було із сіл: Тупичів, Бурівка, Невкля, Вихвостів, В.Листвен, Пекурівка. Зібрались повстанці також із багатьох інших сіл та хуторів Городнянського краю. Вони розраховували, що повстання відбудеться також в Чернігові та інших містах.


Щоб добути: коней, зброю та продовольство – селяни здійснили нальоти: на Тупичівське лісництво, лісопильний завод, Ковалівську гуральню, Замглайську торфорозробку та інші місця. В Городні вони збирались захопити: тюрьму („БУПР” – будинок примусових робіт), щоб звільнити увязнених, ГПУ, міліцію, райвиконком, телеграф, пошту. Щоб не дати повстанцям захопити Городню – в місто прибули приблизно 200 озброєних чоловік з Гомеля, Ніжина та Чернігова.


Селяни зібрались в лісі „Писарівщина” біля х. Картовецького, де колись був лісопильний завод. Тут були сформовані батальон піхоти та кавалерійський загін – приблизно: в кожній із трьох рот по 80 чоловік та загін із 35 кавалеристів; зброї вистачало тільки для 100 чоловік, із яких гвинтівок не дісталось навіть половині. Всі отримали по півстакана спирту – з Ковалівського винокурного заводу була бочка спирта, а також по шмату сала з хлібом.


17 червня 1931 р. відбувся бій із загоном з Городні, в якому нараховувалось приблизно 100 чоловік – біля х. Картовецький (тоді Гніздіщенська сільрада). Значні втрати у повстанців були від кулеметного вогня, тоді як у них кулеметів не було. Патрони у повстанців швидко закінчились. Бій продовжувався близько 2 години.


Ще і у листопаді 1931 р. в. о. секретаря Городнянського райкому Томко повідомляв про антирадянські організації в різних селах, а в загоні Лободи, помічника Рябченка, нараховувалось від 30 до 50 чоловік). Тоді в с. Хрінівка було вбито Говорецького, викладача Городнянського зоотехнікума – уповноваженого райкому.

Рівень колективізації в різних селах значно відрізнявся. Так, у червні 1932 р. в колгосп „ІІІ Інтернаціонал” (Городня) увійшли 85% господарств, Вихвостів – 77,2%, Півнівщина – 73%, Андріївка – 39,4%, Мощенка – 0,7% (16 дворів). У січні 1933 р. цей показник по району був 33,8% (4 409 господарств).

В 1932 р. відновлена Чернігівська область була поділена на 36 районів, міський статус мали тільки: Чернігів, Ніжин, Прилуки, Новгород-Сіверський, Радуль, Сновськ. Всього у складі УРСР тоді було 7 областей та Молдавська АРСР. Населені пункти колишнього Городянського повіту увійшли до складу: Городнянського, Добрянського, Любецького, Ріпкінського, Тупичівського та Щорського районів.

Витяг із доповідної записки секретаря

Городнянського райкому КП(б)У Нікітенка

про політичний стан району

10 січня 1933 р.

Городнянський район складається із 40 сільрад та нараховує 79 населених пунктів. Загальна земельна площа 133 202 га, яка розбивається по угіддям таким чином: пахотної – 69 135 га, огородної – 6 108, лугів – 20 803 га, під лісами – 26 353 га, зручних корисних (вигони, торфяники) – 5 052 га та незручних – 5 751 га.

Всього господарств в районі 14 036; господарств, що займаються сільськім господарством (без кулацьких та тих, що не займаються с/г) – 13 487. Окремо кулацьких – 85. В числі господарств, що займаються сільськім господарством твердоздатчиків – 449.

Загальна кількість населення в районі, за останніми данними, нараховується 6 341 чол. За національністю – населення українське з невеликим процентом евреїв та росіян.

Головне зайняття населення – обробка землі та скотарство з подібними роботами, лісовий промисел та кустарне ремесло. Район уявляє собою чисто сільськогосподарський з нахилом: розведення технічних культур – льон-конопля, городничество та скотарство.

Промисловості, як такої район не має, за винятком 2-х спиртових заводів, розташованих – один на території Петровської сільради у розпорядженні радгоспа, другий – на території Тупичевскої сільради у розпорядженні Ковалівського радгоспа. Один лісопильный завод, розташований на территорії Тупичевскої сільради – у розпорядженні Городнянського лісопромгоспа; один механізований маслозавод на території Городні та один конопляный завод по переробці волокна на территорії м. Городні, що будується; лісова промисловість та дрібна кулінарна промисловість.

По економічному стану – район бідняцько-середняцький.

Із загальної кількості господарств в районі, що займаються сільськім господарством, колгоспний сектор станом на 5 січня 1933 р. об’єднує 4 409 господарств, що складає 33,8%. По земельній площі колгоспний сектор займає 17 439 га пахотної землі, що складає 27,3%. Всього колгоспів в районі – 52. В районі 4 радгоспа загальної земельної площі 5 698 га, на яких 2 радгоспа – „Свиноводтреста” і один – „Садоводтреста”.

Колективізація продовжувалась:

Акт 1933 року 22/ ХІ.

Ми, що ниже – підписавшієся, составили настоящий акт – описі гр-на Михієнко Захарки. Згідно постанови с/р (сільради), за невиконання Політично Господ. кампаній – все майно здано колхозу для схорони до розпорядження с/р. а саме: хліба ячмін 1,19 ц, просо 0,22, муки 17 кг, корову 1, свиня 1, хату з сіньми, хлів, наволочок 5, полок 2, рушників 9, скатертів 5, полотенців 5, жіночих сорочок 7, платок чорний 1, полотна 8 аршин, часи 1, стіл 1, канатов 2, скатерів 2, плугів 1, шкафів 2, 3 тряма, 3 шули, колодка 1. Копію Акта вручено хазяїну двору.

М. І. Євсієнко, який відшукав цей акт, зробив такий висновок:

„Всі ці активісти – це люди, які не любили ні землі, ні праці на ній. У проведенні нової політичної лінії вони бачили тільки спосіб нажитися за рахунок трудового народу. Два таких „активіста” згодом пішли до поліції, а один був навіть серед карателів, які знищили Клюси та Єліно.

У Мощенці безпосередньо від голоду не померло жодної людини, тоді як в інших селах району – Кузничах, Хотівлі та ін. були випадки голодної смерті.

Люди й у нас голодували, їли щавель, липову кору і листя, збирали гриби. Весною у талому грунті шукали гнилу картоплю, виварювали люпин. В історії писали: куркулі хліб гноїли у землі, а, може, тільки такі та інші хитрощі врятували людей від смерті.

У цей час у нас по селу ходило багато голодних людей з дітьми не з нашого району і навіть області. Прийшли вони з Південної України (Запорізька та Дніпропетровська області). Їх вигляд був жахливим. Частина людей була худими, як скелети, у багатьох, особливо у дітей, випинались животи. Незважаючи на те, що й нашим людям жилось сутужно, вони допомагали тим, що просили шматок хліба. У багатьох селян переживали голод люди з Півдня”.

На початку 30-х років в Тупичів, рятуючись від голоду, потрапив Іван Стаднюк – в майбутньому відомий письменник, вихідець із с. Кордишівка (Вінницька область). Тоді Іван вже почав пухнути від голода, а потім згадував, що від голоду особливо страждали діти, а чоловіки помирали раніше, ніж жінки.

Іван Фотійович Стаднюк (1920–1994) був дуже здивований, коли виявилось, що сусідній Вихвостів: за „піднебесним рядом струнких тополь, які огороджують сад тупичівського колгоспу” – це те саме село з „Фати Моргани”, по вулицях якого ходив Коцюбинський. А поруч, в школі за сусідніми партами, виявились онуки та правнуки селян – свідків Вихвостівської трагедії: брати Мисники, Іван Мамчур, Катя Желдак та Микола Таратин.

В майбутньому Микола Павлович Таратин (1921–2001) став директором Вихвостівського музея та надіслав листи письменникам, побувавшим в Вихвостові, з проханням розповісти про їх ставлення до М. М. Коцюбинського. В радянські часи в Вихвостові побували: О. Десняк (О. Руденко), Ю. Дольд-Михайлик (Ю. Михайлик), О. Корнійчук, В. Кучер, А. Малишко, М. Хазан та інші.

І. Ф. Стаднюк відповів, що початком його творчості стали враження від таланту та майстерності Коцюбинського, який був його земляком (Кордишівка знаходиться за 25 км від Вінниці). Роман „Війна” І.Ф.Стаднюка, опублікований в журналі „Октябрь” у 1970 р., ветерани війни сприйняли, як документальну та правдиву книгу. Письменник був на війні з перших днів. В цьому романі він використав спогади, почуті ним від В. М. Молотова, наближеного до Й. В. Сталіна.

Окреме місце в творчості письменника займає збірка гумористичних оповідань „Максим Перепелиця” та однойменний фільм. Тут, як не дивно, І. Ф. Стаднюк намагався передати поведінку рядових на початку війни, які ніколи не втрачали надії і шукали виходу навіть з безнадійних ситуацій у 1941 році.

Партійну тенденційність в своїх книгах І. Ф. Стаднюк визнавав, але довгий час вважав своєю заслугою, пояснюючи, що у другій половині ХХ ст. в колгоспах селяни досягли достатньо високого рівня життя та мали умови для отримання освіти і подальшого професійного розвитку. М. П. Таратин наводить данні, що вже в 1940 р. у Вихвостові за трудодень колгоспники отримали: 2,5 кг хліба, 4,8 кг картоплі, півтора карбованця грошима, овочі, мед та корм для худоби. Жахливі події 30-х років письменник пояснював в радянських виданнях – відхиленням від ленінської політики та шкідницькою діяльністю в колгоспах і місцевих радянських та партійних організаціях.

Вихвостів І. Ф. Стаднюк вважав священним селом для всієї України, а своє захоплення Вихвостовом проніс через все життя. Після війни він навіщав Вихвостів разом з сином Юрієм.

На все життя письменнику запам’ятались уроки вчителя української літератури Петра Даниловича Варлиги. На цих уроках Коцюбинський, неначе ще раз повертався у Вихвостів та знову поринав у тяжке сільське життя. П. Д. Варлиго відкрив учням характер образів селян „Фати Моргани”: ліричний та кремезний, лагідний та нездоланний – пісенно-печальний світ простих людей – їх зовнішньо невиразна повсякденність була одночасно наповнена глибокою мудрістю, їх світ був не менш глибоким, ніж у тих, на кого вони працювали, а національні звичаї і побут неповторними.

Але одного разу вчитель не прийшов на урок. Афія, сестра Івана, запитала свого чоловіка, який був в Тупичеві міліціонером:

–За що арештували нашого вчителя Варлигу?

Той похмуро відповів:

–Звинувачується в українському націоналізмі.

Сестра заплакала:

–Із заздрощів набрехали на нього. Він кращий педагог в районі, якщо не в усій області.

–Моя справа відповідати за охорону і конвой. А статті шиє районний НКВС. І не питайте більше ні про що подібне. А то і мене під статтю підведете.

Одного разу до Івана звернувся шкільний друг:

–Батька заарештували… Допоможи дізнатись, що з ним.

НКВС і міліція в Тупичеві знаходились в одному будинку, розташованому посеред райцентру, за високим забором, вздовж якого росли вікові липи. На цих липах друзі просиділи 2 ночі, спостерігаючи за кабінетом слідчого і за камерою, набитою селянами.

В кабінеті слідчого хлопці побачили чоловіка, схожого на вчителя Варлигу. Він сидів на чорному дивані, а як тільки починав засинати, охоронник, що сидів поруч, штовхав його і змушував сідати. Відображенням цих подій, свідком яких І. Ф. Стаднюк був в Тупичеві, став роман „Люди не ангели”, написаний в 60-і роки.

Вести спостереження з лип наступної ночі друзям не довелось. Чоловік Афії пішов на полювання разом з секретарем райкому, а Івана вони взяли замість мисливської собаки, щоб він доставав із болота качок. Після полювання, коли мисливці випивали, Іван підкрався до них та підслухав їх розмову:

–Лає нас обласне начальство, слабо шукаємо у себе ворогів народу, – розповідав секретар райкому, – Городнянський та Щорський райони обігнали нас. До кінця місяця треба ще хоч 10 чоловік заарештувати.

–А куди їх дівати? Своєї тюрми немає, а городнянська битком набита, – відповідав міліціонер.

–Рішення „трійки”, говорять, можна виконувати при перевезенні з Тупичева в Городню.

–Спосіб відомий: при спробі до бігства. Але мені за погану організацію охорони погрожують голову зняти. Області вже відомо про випадок на тому тижні.

–Який випадок?

–Троє заарештованих стрибнули із вантажної машини та спробували втікти…Супроводжуючі міліціонери тут же поклали їх…

–Кого особисто?

Серед прізвищ секретар райкому назвав прізвище батька товариша Івана.

Сказати йому правду Іван наважився лише тоді, коли вони випили лікеру, купленого на гонорар за статтю Стаднюка в районній газеті, і заспівали: „Ой наступала та чорна хмара”. Після цього його товариш, вже коли старшокласники пішли на Замглай, в ліс за чорницями – ніби граючись, прив’язав Івана до землі солом’яними жгутами із жита за руки, ноги і за горло, заткнув рот кашкетом і сказав:

–Тижня через 2 тебе дохлого знайдуть комбайнери.

Але до ранку Івану вдалось звільнитись. Під час війни колишній товариш І. Стаднюка став власівцем.

Бажаючи поступити в Краснодарське льотне училище, Іван Стаднюк опинився в піхотному училищі. Виявилось, що туди йому написав направлення воєнком майор Гавриленко, запечатавши пакет сургучом. Бажаючих стати льотчиками було більше, ніж потрібно. Але на запит мандатної комісії училища – з Кордишівки прийшла відповідь, що дядько та двоюрідний брат Стаднюка були репресовані. І. Стаднюк повернувся в Тупичів і продовжив навчання в дев’ятому класі, пояснивши в школі, що пройти комісію йому не дозволив стан здоров’я. Але із Тупичева він написав в Москву лист Сталіну з проханням допомогти, нагадавши Сталіну його слова: „Син за батька не відповідає”.

Не дочекавшись відповіді від Сталіна, Іван Стаднюк, разом з своїм вихвостівським другом Віктором Романенком, поступили до Чернігівського педінституту. Для цього – напис „IX клас” в випускних документах вони переправили на – „А X клас”, адже до педінституту приймали, починаючи тільки з десятого класу. На запитання в приймальній коміссії, чи не п’яний завуч писав довідку – Стаднюк відповів, що у них так прийнято. Друзі здали екзамени і були прийняли до інституту. Цю історію вони розповіли Миколі Таратину. На другий день до педінституту поїхали здавати екзамени половина їх класу.

І. Ф. Стаднюк на кореспондентському пункті

в першому ешелоні 27-ї армії

Ректор написав про цей вчинок лист в їх школу, а І. Стаднюку прочитав справжню лекцію про гідність та совість. У відповідь – Іван, з сльозами на очах, згораючи з сорому, розповів – як йому постійно доводиться відчувати недостатнє харчування; на протязі одного, а то і двох років: носити одну пару ботинок, одни брюки та одну сорочку, а замість шкарпеток – обрізані жіночі чулки. Тоді ректор викликав секретаршу, щоб вона не відправляла лист в Тупичів, але було вже пізно.

Хлопці повернулись додому у відчаї, але вихід знайшли. Коли листоноша Зайчик проїзджав мимо них на велосипеді, друзі сказали йому, що шукають мотузку, щоб повіситись. Тоді Зайчик віддав їм лист

із педінстітуту. Вони продовжили навчання в школі, Іван також проводив зайняття з російської мови в МТС. Згодом він став інструктором районо з ліквідації неграмотності, був агітатором райкому комсомолу. В той час обговорювавсь Виборчий закон та перша Конституція СРСР.

Вже з’явилась мрія стати журналістом та в цей час в тупичівський райвійськкомат із Москви прийшла відповідь на лист Сталіну, яка відкривала дорогу до будь якого військового училища. Районний військовий комісар Гавриленко почав вимагати негайно їхати поступати, але І. Стаднюк втік здавати іспити у Харків, отримавши рекомендацію районної газети „Сталінський шлях” для вступу в Український Комуністичний інститут журналістики.

В 1939 р. із інституту журналістики І. Стаднюка призвали в армію. Він закінчив сержантську школу, був командиром розрахунку 76-міліметрової гармати на Фінській війні. Потім навчався в військово-політичному училищі, після закінчення якого у травні 1941 р. був прихначений політруком протитанкової батареї і секретарем дивізійної газети в Західному Особливому військовому окрузі. Влітку 1941 р. на Західний Особливий прийшовся головний удар німецької армії.

Микола Павлович Таратин теж став лейтенантом, закінчивши піхотне училище, – теж учасник війни з перших днів. Віктор Андрійович Романенко не повернувся з війни – загинув під Харьковом у 1943 році.

Оцінку прожитого життя І. Ф. Стаднюк дав в книзі, яку назвав „Сповідь сталініста”:

„Щоб написати про пережите, необхідно вдивитись в нього просвітленим поглядом і знову перехворіти тим, що не збулось, подякувати долі за миті її прихильності, а особливо, що вона вберегла від багатьох блукань, передвзятостей, а більш за все від вчинків, які б тиранили зараз совість, хоч не можна стверджувати, що поганих вчинків у нас не було зовсім. Вони були навіяні злими вітрами та брехливими діяннями наших колишніх великих і малих пастирів.

Але головне – ми прожили чесне, наповнене працею життя, наповнене вірою та боротьбою в ім’я добра для нашого народу, частиною якого ми є. Про це і хочеться написати – написати про своє „я”, сповідатись перед собою, моїми читачами – друзями та недругами. Але нічого не переробляти із минулого, не пристосовуватись до сьогоднішнього дня з його багатолозунговою атмосферою. І з твердою вірою, що прийде Новий, справжній День, якому можна буде подивитись у вічі з почуттям своєї правоти і з радістю, що не зраджував своїм переконанням”.

Про ув’язнених в Городні в радянські часи відомо поки що небагато. Так, 24 січня 1938 р. Особлива нарада НКВС в Чернігові, розглянувши 35 справ „дружин ворогів народу”, частина яких знаходилась в Городні, винесла вирок: 32 жінки отримали по 8 років позбавлення волі з конфіскацією майна, а 3 жінки – по 5 років. 26 березня 1938 р. етап з залізничної станції Городні відправився до таборів.