№ 28 (5).

Ваганицька с/рада.

Населені пункти у XVIII – XX ст.

1.Ваганичі,

село при болоті Вершини.

2.Барабанівське,

хутір ХІХ або ХХ ст. ?

3.Вершини,

хутір ХІХ або ХХ ст. ? 

Ваганичі – І

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси (ще в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну). Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Із кременя виготовлялись вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти. Одним із найважливіших досягнень неоліту було виготовлення керамічного посуду. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Поселення „Дроздовиця–1” – пос. доби неоліту кам’яного віку – в 1 км на півд. від півд. окраїни с.Диханівка.

Ваганичі – ІІ

Перехід до бронзового віку стався повільно. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен.

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е. – тоді на Полісся з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена; з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку.

На Полісся тоді з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена.

Продовженням культури шнурової кераміки була середньдніпровська культура (XXVI–XV ст. до н.е.) епохи ранньої бронзи та наступні за нею культури: сосницька культура середньої бронзи (II тис. до н. е. – вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) та лебедівська культура (XI– VIII ст. до н. е.) пізньої бронзи.

Кераміка середньодніпровської культури ранньої бронзи, прикрашалась лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької (II тис. до н. е.) і лебедівської культур (XI–VIII ст. до н. е.) характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Найближчі відомі до с. Ваганичі поселення бронзового віку: „Пойма–1” (пос. бронзового віку – лебедівська культура) – в 1,2 км на півн. схід від схід. окраїни с.Андріївка і в 1 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, в поймі р. Верпч; „Пойма–2” (пос. бронзового віку – сосницька культура) – в 700 м на півн. схід від схід. окраїни Андріївки і в 1,2 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, на прав. березі р. Верпч; Кузницьке поселення (с.Кузничі): бронзового віку, давньоруського часу – в центрі села, біля моста, на прав. березі безіменного струмка).

Ваганичі – ІІІ

Першими поліськими культурами раннього залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (V–II ст. до н.е.) культури.

Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхновської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів.

Належали вони, ймовірно, предкам балтів, а також, можливо, слов’ян. Ваганичі – ІV

В ті часи, коли існувала наступна культура залізного віку – зарубинецька (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), історикам Римської імперіі були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. Поселення зарубинецької культури (III ст. до н. е. – II ст. н. е.) було поблизу с. Хоробичі („Верпч–2”: пос. залізного віку (пізньозарубинецька культура (1–11 ст. н.е.), ранньослов’янського часу (київська культура), пос. XIII–XIV ст. – в 2,6 км на півн. схід від села на прав. березі р. Верпч).

Ваганичі – V

Городище біля с. Карпівка – в 500 м від південної окраїни с. Карпівка, в північній частині болота, в ур. Городок. В 1873 р. записано, як городище в 1,5 км від с. Перепис, а в записах XIV археологічного з”їзду – в 6 верстах на півн. схід від с. Ваганичі. Це городище (30–45 м х 145 м, висота внутрішнього валу – 2–3 м, ширина – 10–15 м, рів заплив; довжина зовнішнього валу – 260 м, висота – 0,6–1,5 м, ширина – 10–15 м.) ймовірно було зведено племенами милоградської культури, використовувалось і як поселення у племен колочинської культури (V–VІІ ст. н.е.), яка була балтською і, можливо, також слов’янською.

Ваганичі – VІ

. Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), які в IV ст. пережили нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина поселень Лівого берега.

Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською а також, можливо, балтською.

Поселення київської культури (ІІІ–V ст. н.е.) відоме поблизу с. Хоробичі (ранньослов’янське пос. „Верпч–1” – в 1,6 км на північ від села на прав. березі р. Верпч і пос. „Верпч–2”).

Ваганичі – VІІ

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” . Довгий час сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними білоруського археолога О. А. Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу, і Тетеви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями. Довжина прикордонних болот від Добрянки до Сеньківки близько 40 км, а їх ширина приблизно 2 км.

Єдиний коридор в цих, непрохідних раніше болотах – в районі Добрянки, Ільмівки та Глибоцького. Можливо, тут проходив древній шлях „в радимичі”, згаданий в літопису 1159р.

Ваганичі – VІІІ

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи. Підступи до Чернігова на шляху з Любеча, порта Чернігівського князівства, оберігала фортеця поблизу Листвена. Тут у 1024 р. відбулась битва між синами Св. Володимира. Мстислав із Тьмутаракані привів дружину касогів та хазарів, а Ярослав із Новгорода по Дніпру – варягів, ватажком яких був Якун.

Порівняння часу виготовлення знахідок з М. Листвена та В. Листвена дозволило зробити висновок, що літописний Листвен знаходився в районі Малого Листвена.

Типовим сільським поселенням давньоруської народності визнано Автуницьке поселення (кін. Х ст. – І пол. XIII ст.), що цілком відповідало рівню культури свого часу і було таким-же визначним центром гончарного виробництва, як Вишгород, Білгород та інші давньоруські поселення.

„Курганки” (давньоруське поселення) – біля півн. окраїни с. Ваганичі, в 80 м зправа від автодороги на с. Хоробичі, в ур. Курганки, на березі болота Хоробицький пост.

Кургани (4 насипи висотою 0,4 – 1 м, діаметром 8 – 10 м) – в 3 км на півд. захід від с. Ваганичі, на бувшому полігоні, в ур. Півнева гора.

Під час війни з монголо-татарами кількість сільських поселень у Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів!

Ваганичі – ХII

Заселення півночі Сіверської, а також заснування Городні пов’язано з польськими дворянинами Фащами.

Польський шляхтич Олександр Фащ, а після нього Миколай Фащ спочатку володіли тільки Старим Сілом. Можливо, так раніше називалось Старосілля, адже саме Фащі на початку 1640-х років осадили Солонівку, Старосілля та Жабчичі.

Грунти, що належали Мартину Фащу, в 1637 р. купив Богдан Бутович, який належав до руської православної шляхти. Так, у 1637 р. Б.Бутович став власником Старосілля та Солонівки, а також Хотівлі та слободи Смяч (тепер Травневе). 1644 р. Бутович одружився на дочці канівського полковника Ю. І. Голуба.

Польський шляхтич Олександр Фащ, а після нього Миколай Фащ спочатку володіли тільки Старим Сілом. Можливо, так раніше називалось Старосілля, адже саме Фащі на початку 1640-х років осадили Солонівку, Старосілля та Жабчичі.

Грунти, що належали Мартину Фащу, в 1637 р. купив Богдан Бутович, який належав до руської православної шляхти. Так, у 1637 р. Б.Бутович став власником Старосілля та Солонівки, а також Хотівлі та слободи Смяч (тепер Травневе). 1644 р. Бутович одружився на дочці канівського полковника Ю. І. Голуба.

Біля д.Перепис, при р. Терюха, в урочище Деревини колись працювала буда. Тут знаходився поташний завод, що належав Фащам, але під час війни Деревинську буду розорили.

В 1649 р. король Ян-Казимир надав Б. Бутовичу привілей на куплені ним грунти.

Нащадки Бутовича відомі на службі у Війську Запорізькому.

Фащі приєднались до повстанців Хмельницького – війська Запорізького. Богдан Хмельницький підтвердив володіння тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди козаків.

Ваганичі – ХIII

Після смерті Б. Хмельницького почалась громадянська війна – Руїна, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників.

Від гетьмана Виговського (1658—1659) відомий універсал, пов’язаний з Городнянським краєм та вищезгаданим родом Борозднів: „Побачивши прислугу у війську нашому пана Лаврентія Бороздни, який і зараз і кожної дороги не пропускає до війська становлячись, зараховуємо при власних маєтностях, батьківським правом йому належних, при містечку Горську та селами до нього належним зо всіма належними пажитками”.

Ваганичі – ХIV

Після того, як наказного гетьмана Іоакима Сомка, обрали гетьманом на Козелецькій Раді у квітні 1662 р., в Городнянському краю згадується Вихвостів, як село, котре отримав брат чернігівського полковника І.Силича –– Степан Силич.

Іокима Сомка, 7 полковників, в числі яких був Іоаникій Силич, та багатьох інших старовинних козаків, після Ніжинської чорної ради – стратили. Події ці відомі читачам з повісті Пантелеймона Куліша „Чорна Рада” („Хроніка 1663 року”).

Іокима Сомка, 7 полковників, в числі яких був Іоаникій Силич, та багатьох інших старовинних козаків, після Ніжинської чорної ради – стратили. Події ці відомі читачам з повісті Пантелеймона Куліша „Чорна Рада” („Хроніка 1663 року”).

Лаврентій Бороздна був живий ще і у 1698 році.

Від гетьмана І. Брюховецького, обраного 17–18 червня 1663 р. на Ніжинській чорній раді простими козаками, противниками покозаченої шляхти та городового козацтва, Л. Бороздна знову отримав універсал.

У відповідь на скаргу, що його ображають сусіди та військові чиновники, він отримав захисний універсал від гетьмана Мазепи: „тут же і слободку його, прозиваєму Хрінівку, яка була через висланих наших недавніми часи відібрана від нього, заховуємо при ньому”.

До козацької старшини першим із Бороздн потрапив онук Л. Бороздни – Іван Владиславович Бороздна, який у 1728 р. став генеральним бунчужним, а у 1731 р. – „законником” (генеральний суддя). В Городнянській сотні його володіннями були: Берилівка, Мощенка, Сеньківка та Гасичівський хутір при р. Верпч.

Ваганичі – ХV

Дем'яна Ігнатовича, який відіграв головну ініціативу у відновленні зруйнованої Городні, призначив чернігівським полковником у 1665 р. – гетьман І. Брюховецький. А, будучи у гетьмана Правобережної України П. Дорошенка наказним гетьманом, Д.Ігнатович, командував Чернігівським, Ніжинським та Стародубським полками в війні з російським військом.

Сучасники називали Демка Ігнатовича мужичим сином, підкреслюючи незнатність походження. Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву. Його недруги чинили так само.

З дочкою Д. Ігнатовича одружився В. І. Полетика, який обрав своє місце у рядах повстанців. Про Полетику відомо, що його батько – православний шляхтич („польскої нації, породи шляхетскої”) із містечка Броди (Кременецький повіт) Волинського воєводства. Брат В.І.Полетики – шляхтич Іван Іванович Полетика загинув на війні з турками під Хотином у 1673 р., а його вдова відправила синів Павла та Григорія на навчання в Київ, щоб вони не втратили Православної віри.

Василь Іванович Полетика (Політика) – седнівський сотник у 1670–1677 роках. Полетике належали: Вихвостів, Івашківка, Мощонка (Мощенка), Пекурівка, Рогізка та Рудн (напевно – це Політрудня (Політичеська Рудня –завод по виробництву заліза), яку він поселив слободою.

Ваганичі – ХVI

Шляхтичі та козаки, які підтримали Самойловича, отримали маєтки також і в Городнянській сотні. В. К. Дунін-Борковський, якому дістались: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня – в „навальних і прикрих експедиціях... з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи”. Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні.

Підтвердження універсала царською грамотою (28 вересня 1673 р.) означало особливе ставлення царя до Борковського.

Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І. Самойловича звинуватили в зраді. Обрання гетьманом І. Мазепи не знайшло на Гетьманщині підтримки більшості, але за Мазепу була козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна.

Ваганичі – ХVII

В Городнянській сотні В. К. Борковський осадив слободу Ваганичі а також, можливо, Сеньківку. Нові поселення відомі і у нащадків Борковського.

15 січня 1746 р. син Грембецького продав Ваганичі і Володимирівку полковому писарю А.П.Миткевичу за 5000 золотих.

Ваганичі – ХVIII

Обранню гетьманом І. Мазепи сприяла козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де захоплювала владу Польща і не припинялась Руїна – громадянська війна.

Чернігівським полковником став Я. К. Лизогуб (1687–1698), з чийого дозволу в Канів увійшли війська І. Самойловича та князя Ромадоновського.

О.Лазаревський вважав, що у Я. Лизогуба, який спочатку поселився в Конотопі, були гарні стосунки з І. Мазепою, бо Лизогуб був сусідом Мазепи і позичав йому волів, щоб пахати землю.

В Городнянській сотні Лизогуб отримав „на ранг полковника”: Автуничі, Жабчичі, Солонівку, Старосілля, Перепис, Хоробичі, Хотівлю та Хрипівку, що раніше належали В.Борковському, а потім чернігівському полковнику Григорію Самойловичу – „Гетьманичу”, якого стратили 11 листопада 1687 року.

Ваганичі – ХIХ

З 1700 року по 1721 рік тривала Північна війна. Син Я. К. Лизогуба: „Полковник Юхим Лизогуб (1698–1705) з полком ходив під Орешек, зшедшись з генералом Петром Апраксиним, на річці Іжер, збили генерала шведського. Юхим Лизогуб під Нарву ходив і зимував в Печерах Псковських, и шведів від Печер відбив”. Про І. Мазепу, як ворога Росії, зокрема Петра І, так і друга Карла ХІІ, написано багато. У дружини Мазепи – Фридрикевічни була маєтність в с. Хрипівці.

Ваганичі – ХХ

Звідки ж взялись „Шведські могилки” в Городнянському краю?

Можливо, в місцях, де є ці „могилки” (Ваганичі та інші села), поховані полонені шведи. Ваганичі –„Шведські могилки” знаходяться біля півн. окраїни села, в 80 м зправа від автодороги на Хоробичі, в ур. Курганки, на березі болота Хоробицький пост. У Ваганичах можна почути розповідь, що ставок місцевому пану викопали полонені.

Ваганичі – ХХI

У 1708–1722 роках гетьманом був І. Скоропадський. Його дочка – Ірина Скоропадська вийшла заміж за бунчукового товариша Семена Юхимовича Лизогуба, сина чернігівського полковника Ю. Лизогуба.

Дочка бунчукового товариша С. С. Лизогуба – Тетяна Семенівна в 1776 р. вийшла заміж за Панаса Дем’яновича Гоголя-Яновського. Тетяна Семенівна – бабуся М.В.Гоголя.

Ваганичі – ХХII

Наступним гетьманом став П. Полуботок, чернігівський полковник у 1705 – 1723 роках. П. Полуботок з іншими захисниками козацьких прав подав Петру І Коломацькі чолобитні (1723 р.), які також підписав городнянський сотник Я. І. Жданович. П. Полуботок загинув в Петропавлівській фортеці.

В Городнянській сотні Полуботку належали грунти поблизу таких поселень: c. Здраговка (Здрягівка), с. Жабчичі (тепер Полісся), с. Хоробричі (Хоробичі), д. Перепис, д. Овтуничі (Автуничі).

П.Полуботок збільшував кількість своїх володіннь купівлею та привласненням полкових маєтків, що належали ратушам сотенних містечек. Так він отримав близько 300 дворів. Зокрема, від ратуші м. Седніва він заволодів маєтностями в селах: Макишин, Дирчин та Клочків, а від Городничої (Городнянської) ратуші – 40 дворів в м. Городні. Таким Таким чином, будучи полковником 17 років, він придбав близько 3200 дворів. Таких маєтностей не мав ні один гетьман, хіба що Розумовський (1750 – 1764).

Ваганичі – ХХIII

16 березня 1728 р. імператор Петро ІІ наказав гетьману Д. Апостолу розглянути справу про спадщину гетьмана Скоропадського. Мачуха Ірини Скоропадської – Настасія Марківна, друга дружина Скоропадського, турбувалась тільки про свою дочку Уляну і не віддавала навіть посаг Ірини: село Івашково та слобідку Дроздовицю.

Тільки через 2 роки, 18 березня 1730 р., чоловік І. Скоропадської – бунчуковий товариш Семен Юхимович Лизогуб отримав від Уляни Скоропадської, дружини ніжинського полковника Петра Толстого, – уступний лист на всі маєтки покійного гетьмана в Чернігівському полку.

С. Ю. Лизогуб та І. І. Скоропадська стали одними з найбагатших людей Гетьманщини, отримавши спадщину гетьмана Скоропадського – близько 600 дворів в різних селах – в Городянській сотні: с. Бурівка, слоб. Невкля, с. Вихвостів, с. Івашківка, с.Дроздовиця, с. Ваганичі, с. Володимирівка, д. Ільмівка, с. Ловинь, слоб. Олександрівка, д. Сухий Вир з руднею, поселення при Суховирському млині, д. Гута (гута – це „скляний завод”) та інші маєтки.

Загинув С. Ю. Лизогуб під час походу на Польщу, куди у 1734 р. відправився 11-тисячний корпус під командуванням його брата – Я.Ю.Лизогуба. Поховали С. Ю. Лизогуба в Гродно – „в кляштері Базиліанів при гарматній та дрібній стрільбі з церемонією”.

Ваганичі – ХХIV

При гетьмані Д. Апостолі, у 1729 р. –1730 р., в Чернігівському полку для встановлення права власності на маєтки розглядались наявні документи та записувались свідчення місцевих старожилів – „сказки тамошніх старожилів”. Чернігівським полковником тоді був Михайло Богданов.

Ваганичі,

село при болоті Вершини.

1729 р.–1730 р. 44 двори, володіння гетьманши після смерті Скоропадського, їх дочка – Уляна, дружина ніжинського полковника Петра Толстого, у 1730 р. написала уступний лист С.Ю.Лизогубу, чоловіку першої дочки гетьмана – Ірини Скоропадської. Ваганичі слободою поселив чернігівський полковник В. Борковський, після нього село було володіння полковника Гетьманича – Григорія Самойловича, потім – М. Грембецького та його сина Ф. Грембецького, а згодом село дісталось І. Скоропадському.

1732 р. Козаків – 4.

Ваганичі – ХХVI

Після скасування гетьманської влади Катериною – ІІ, Друга Малоросійська колегія (1764–1786) здійснила перепис жителів Гетманщини та збір данних про них здійснювався для з’ясування, які у них є прибутки та майно – для визначення податків, а також для визначення напрямків розвитку господарства. Так виник Рум’янцевський опис – „Генеральний опис Малоросії” (1765–1769), а потім – „Описання Чернігівського намісництва” (1781 р.) Пащенка та „Чернігівського намісництва топографічне описання” (1786 р.) Шафонського.

1765 р.–1769 р. Козацьких дворів – 3, стрільців – 11, селянських дворів – 2, володіння військового товариша Петра Бутовича.

Ваганичі – ХХVIІ

В першій пол. XVIII ст. в Городнянській сотні було 68 стрільців. За рік вони зобов’язані були віддати: 50 куниць, 50 лисисиць, 300 пар рябчиків, 120 зайців.

Стрільці, бобровники і пташники мали свого отамана та користувались особливим захистом. За такий універсал, першим з яких був універсал В. Дуніна-Борковського від 5 грудня 1677 р., мисливці повинні були постачати: дичину, хижих птахів, шкіри, міхи, мед та сплачувати гроші.

Та кількість мисливців збільшувалась, а дичини ставало мало.

28 січня 1724 р. вийшов царський указ, який встановив для стрільців значно більшу сплату за полювання. Тепер городнянським мисливцям необхідно було сплачувати в рік півтораста карбованців. Не зважаючи на це, наприкінці існування сотні, у 1774 р., тільки в Перпиському курені нараховувалось 30 стрільців (с. Хоробричі – 17, с. Ваганичі – 7, с. Хотівля – 6); а в Мощенському – 23 стрільці (с. Автуничі – 5, с. Мощенка – 11, с. Старосілля – 7).

полонені.

Ваганичі – ХХVІІІ 

Опис лісів і пущ Городнянської сотні” за 1752 р. який склав бувший писар Іван Олексіївський:

Ліс чорний, прозиваємий Погорілий – до с. Ваганичі: в урочищі, від д. Хоробрич, старинною бувшою дорогою – до закордонного с. Марковичі, між д. Переписом і с. Ваганичі лежачою, с тієї дороги – просто на лог, а з логу – в болото Іржавець, від Іржавця – у Городиське болото, відтіль, повз ліс Погорілий і повз урочище Корч – у болото Малі Жеремки, також – у болото у Великі Жеремки, а з Жеремок, болотом Карпилівкою, повз ліс Погорілий – і по урочище Олес Великий, котрий йде від Великого шляху старого Погорілівського, от того Олсу – в болото Шумковське, а тєм болотом, чрез урочище Островки – до Пєнчуки болота. Довжиною оной ліс на 4, а шириною на 2 версти; разстоянієм від Ваганич до Чернігова 85 верстов – володіння бунчукового товариша Андрія Стаховича.