ГЛАВА ШОСТА

КОЗАЧЧИНА

          Гетьманщина – держава, що була розділена на полки та сотні,  з населенням, чисельність якого досягала 1,4–1,6 мільонів чоловік –прожила з року 1648 по 1782 рік. 

   Осередком козацьких повстань в Сіверській землі, з часів повстання в 1630 р. Тараса Федоровича (Трясила), став Ніжинський полк – єдиний тоді реєстровий сіверський полк. У випадку війни наступ московського війська очікувавсь між Десною та Сеймом, а також між Сулою та Удаєм. Тому гарнізони із шляхти та козаків знаходились в замках Ніжина і Носівки. Під час Смоленської війни (1632–1634) московські ратні люди оволоділи Батурином, Ромнами, Новгород-Сіверським та Стародубом, але Чернігів взяти не змогли.

     В слободах Ніжинського полку жило багато козаків, виключених з польського реєстру. Після невдалих повстань вони втікали до Московського царства.  Козаки розуміли, що польськіх свобод та прав їм не дочекатись. Не виправдались і сподівання на короля Владислава (1596–1648). Влада польських королів була обмеженою різними шляхетськими партіями.

    До того ж, в Сіверській землі минув час пільгових податків. Терпіння всіх було переповнено католицьким  втручанням.  Панщина, зневажання Православної віри, народних звичаїв та традицій – привели до того, що в Московське царство почали переселятись і селяни. 

  У Вихвостові на користь шляхтича Жуковського селяни змушені були відробляти за тиждень 2–3 дні в полі, віддавали частину зерна, овочів, птиці, а також виконували різні роботи: рубили ліс, копали пруди, будували греблі та інше. У В. Листвені був костел.  

    Повстання 1648 р. швидко вийшло за межі реєстрових полків: Чигиринського, Черкаського, Канівського, Корсунського, Переяслівського, Кропивненського та Білоцерківського. Слова Богдана Хмельницького:  „Хоч я людина й невідома і незначна, але Бог дав мені стати єдиновладцем і самодержцем руським. Мені вдалося досягти того, про що я й не думав… Я вирву з лядської неволі народ руський...” –знайшли палкий відгук, проявлений в національно-визвольній війні.

       Все, що було пов’язано з польським пануванням,  повстанці знищували. Вони прогоняли або вбивали представників муніципальної влади і всіх причетних до неї. Створювались нові козацькі полки. Ніжинський полк в цей час був впливовим настільки, що приєднв до себе Новгород-Сіверський та Стародубський повіти.  На Поліссі міських і сільських козаків проживало мало, але, хоч більшість місцевих жителів, які були нащадками вихідців з білоруських воєводств, не мали необхідних військових здібностей, багато з них теж покозачилось.

   В „Історії Русів” повідомляється, а в „Енцеклопедичному словнику” Брокгауза і Ефрона повторюється,  що в 1648 р. Б. Хмельницький відправив: генерального осавула Родака, полковника Нестіля і Федора Богуна – в похід на Литву через р. Прип’ять. Але, дізнавшись про поразку, нанесену ворожим військом Радзивіла: хорунжому Буйносу, полковникам Гладкому та Худорбаю – козаки направились в „Сіверію” та розгромили литовське військо поблизу Городні. Незабаром поляки повернулись і зруйнували Городню.

   А від 8 липня 1648 р.  з  Городні була відправлена Богдану Хмельницькому телеграма, або „відписка” такого змісту: „Вони, козаки, взяли   Гомель і в тому місті побили жидів чоловік з 800, а з дружинами та з дітьми більше 2000 чоловік. Тут же побили ляхів з 600 чоловік. А білорусів нікого не зачіпають і не турбують”.

  Існують різні оцінки таких дій повстанців – від виправдовування звичаями тих часів до засудження. Так, Пантелеймон Куліш вважав,  що: „випадки поголовного знищення серед населення під час справедливого повстання  були  проявами грубого натовпу, не вартими схвалення”.

   Ян Казимир ІІ, новий польський король, намагаючись заручитися підтримкою різних шляхтичів, 27 березня 1649 р. надав привілегію за служби Богдану Бутовичу, „шляхетно урожоному”, в якій говориться:

  „Даємо знати цим листом нашим, що благородному Богдану Бутовичу за відмінну вірність і покірливість у військовій і рицарській справі і для його заохочення милістю і увагою нашою королівською до дальших для нас і для Речі Посполитої послуг визначаємо йому в Чернігівському повіті хутір під назвою Солонівка над річками Вербча, Солонівка та Тетіва, куплений покійним його батьком в 1637 р. у Мартина Фаща. Вищезгаданий хутір затверджуємо з усіма грунтами, полями, лісами, пасовищами: Брутівськими, Вдовицькими, Смяцькими, що простираються від Шомши до Чекарина”.

  Чернігівський полк зазнав поразки 7 липня 1651 р. в бою, що відбувся поблизу с. Ріпки, хоч і завдав значних  втрат війську Радзівіла, а полковник Мартин Небаба загинув. Шляхтич Микола Бакуринський (загинув у 1656 р.), чиїм володінням було с. Ріпки, обрав місце в рядах війська Запорізького. Польське військо направилось до Чернігова, а потім до Києва.

   Поразка козаків під Берестечком привела до підписання Білоцерківської мирної угоди з поляками. Але повстання не припинилось і вже у 1654 р. в Переяславі був підписаний новий договір, проти поляків –  з Московським царством, який підписали із Чернігівського полку 7 міст. Московський цар додав до своїх титулів ще один – Государ та Великий Князь Чернігівський, а бояри і воєводи прибули  також в Сіверську землю.

   Після смерті  Б. Хмельницького почалась громадянська війна – Руїна, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників.

   Так, новий гетьман Виговський у 1658 р. надав вищезгаданому Л. Бороздні свій універсал:  „Побачивши прислугу у війську нашому пана Лаврентія Бороздни, який і зараз і кожної дороги не пропускає до війська становлячись, зараховуємо при власних маєтностях, батьківським правом йому належних, при містечку Горську та селами до нього належним зо всіма належними пажитками”. Цими маєтками були не тільки ті землі, що Йосип Бороздна отримав від Владислава у 1620 р., а згодом їх йому підтвердив Б. Хмельницький, а й нові землі. Згідно універсала від 21 вересня 1658 р., Л. Бороздна отримав: Горськ, Клюси, Куршановичі, Жовідь, Медведево, Ярцево, Заничі, Бахаєвське, пусте Бутовське, Тростянське, Рощиненське, Роєвське, Гарцево з млином, Хоромне, пусте Борозне, плец з будинками в Стародубі та інші маєтки. Згодом Л. Бороздна,  під впливом якого також знаходився сусідній  Погар, резиденція Погарської сотні, за невідомі відзнаки став  військовим товаришем.  

   В тому ж, 1658 р., як володар слободи Дібрівної, згадується шляхтич Іван (Богдан) Войцехович. Універсал  з дозволом осадити слободу в урочищі і селищі Московському, між селами Пекурівкою і Конотопом, І.Войцехович отримав 15 березня 1657 р. від свого „приятеля” чернігівського полковника Івана Аврамовича. 7 грудня 1657 р. новий полковник Іоаникій Силич цей дозвіл підтвердив: „слободу звишреченою осажовати, горілку палити, пиво робити, мед ситити і все на пожиток свій привлащати”.  Сину  І. Войцеховича –  Богдану (Афанасію) Войцеховичу універсал на слоб. Дібрівну Седнівської сотні (9 січня 1672 р.)  надав гетьман Дем’ян Ігнатович – за військові служби та терпіння бусурманської неволі.

   Від Іоакима Сомка, обраного гетьманом на Козелецькій Раді у  квітні 1662 р., Вихвостів отримав брат І. Силича –– Степан Силич:

  „Маючи повний респект на рожоного брата пана полковника Чернігівського пана Стефана Силича і хотячи його до дальших услуг охотнейшим мєти”, І. Сомко віддав  йому: „в спокійне уживання і держання сіл два Сядричі і Вихвостів з підданними і усіма великими і малими тих сіл пажитками, яко іздревле  кордонах своїх були і пожитки належні імевали”. Потім Вихвостів дістався Данилі Киприяновичу, другому чоловіку вдови  С. Силича – Євфимії Іванівни Домонтович, доньці генерального судді. Вона також отримала універсал (1 листопада 1680 р.) на прибутки з млина, що належав І. Силичу в с. Дирчині на р. Снов.

    Від наступного гетьмана  І. Брюховецького, обраного 17–18 червня 1663 р. на Ніжинській чорній раді простими козаками, противниками покозаченої шляхти та городового козацтва, Л. Бороздна знову отримав універсал. 

   Лаврентій Бороздна був живий ще і у 1698 році. У відповідь на скаргу, що його ображають сусіди та військові чиновники, він отримав захисний універсал від гетьмана Мазепи: „тут же і слободку його, прозиваєму Хрінівку, яка була через висланих наших недавніми часи відібрана від нього, заховуємо при ньому”. До козацької старшини першим із Бороздн потрапив онук  Л. Бороздни – Іван Владиславович Бороздна, який у 1728 р. став генеральним бунчужним, а у 1731 р. – „законником” (генеральний суддя). В Городнянській сотні його володіннями були: Берилівка, Мощенка, Сеньківка та Гасичівський хутір при р. Вербч.

  Іокима Сомка, 7 полковників, в числі яких був Іоаникій Силич, та багатьох інших старовинних козаків, після Ніжинської чорної ради – стратили. Вирішальну роль тут відіграли запорізькі козаки. „Чрез нас, Івана Сєрка, к вашому царському величеству привращена єсть вся Мала Росія…” – писав кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко у листі до царя Олексія Михайловича.   Події ці відомі читачам з повісті Пантелеймона Куліша „Чорна Рада” („Хроніка 1663 року”).

  Скориставшись цими подіями, король Ян Казимир у 1663 р. здійснив успішний військовий похід, але від  Глухова польське військо відступило. Військо Яна Собеського на деякий час зупинялось в Дібрівному.

  Населені пункти Городнянського краю спочатку входили до складу Седнівскої сотні. Городня під час війни з поляками була розорена і спустошена настільки, що чернігівський полковник Дем’ян Ігнатович дав розпорядження седнівському сотнику Півню: „Розорену поляками Городню намагаться заселити”. Ось чому багато козаків та різних обивателів, за повідомленням „Описання Чернігівського намісництва” А.Ф.Шафонського, з Седнева сюди  переселились і „розмножили жителів”.

   З дочкою Д. Ігнатовича одружився Василь Іванович Полетика (Політика), у 1670–1677 роках – седнівський сотник. Полетике  належали:  Вихвостів, Івашківка, Мощонка (Мощенка), Пекурівка, Рогізка та Рудня, яку він поселив слободою. Можливо, це – Політрудня, назва якої пов’язана з прізвищем Полетики. Ще на початку ХХ ст. Політрудня називалось – Політичеська Рудня (рудня – це „залізний завод”  або завод по виробництву заліза).

   Ще про Полетику відомо, що його батько – православний шляхтич („польскої нації, породи шляхетскої”) із містечка Броди (Кременецький повіт) Волинського воєводства.  В. І. Полетика обрав своє місце у  рядах повстанців 

   А що знаємо про мужів, з волі яких зруйнована Городня відбудувалась та зросла до сотенного містечка?

   Дем'яна Ігнатовича, який відіграв головну ініціативу у відновленні зруйнованої Городні, призначив чернігівським полковником у 1665 р. –  гетьман І. Брюховецький.  А, будучи у гетьмана Правобережної України П. Дорошенка наказним гетьманом, Д. Ігнатович, командував Чернігівським, Ніжинським та Стародубським полками в війні з російським військом. Згодом переможці помирились з ним.

  Сучасники називали Демка Ігнатовича мужичим сином, підкреслюючи незнатність походження. Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву. Його недруги чинили так само. Незадоволені, зокрема впливом Запорізької Січі на життя Гетьманщини,  вони обрали новим гетьманом Івана Самойловича, який на той час був генеральним суддєю.