ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ
АВIАЦIЯ В ГОРОДНI
І. 121-й гв. бомбардувальний авіаполк
Після закінчення війни в Городні декілька років базувались бомбардувальні авіаполки: 121-й – Севастопольський, Червонозоряний та 208-й – Берлінский, ордена Кутузова. До присвоєння гвардійських звань, це були: 81-й дальній бомбардувальний полк (ДБАП) 50-ї авіадивізії та Окремий авіаційно-планерний полк повітряно-десантних військ.
На початку війни 81-й ДБАП (командир м-р М. В. Мікрюков), що розташовувався на аеродромі Запоріжжя, завдав бомбових ударів по нафтопереробним заводам Румунії. В полку тоді було 62 екіпажа. 24 червня 1941 р. 4 найкращих екіпажи з аеродрому Саки (Крим) перелетіли на літаках ДБ-3ф (Іл-4) Чорне море та скинули бомби на храниліща нафтопромислів Плоешті та Моренії, до яких було 400 км. 2 та 23 липня нальоти на Румунію здійснила дев’ятка з аеродрому Кіровоград.
В Румунії було знищено декілька нафтопереробних заводів та більше мільону тон пального, що стало однією з причин відмови Гітлера від наступу на Москву в 1942 р. та здійснення наступу в Криму.
В якості фронтових бомбардувальників ДБ-3ф бомбили механізовані колони на відстань 35–50 км в районах: Кременчуг, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Нікополь та інші міста; залізничні станції та переправи. Так, 25 липня 1941 р. вісімка к-на М.М.Волкова, вилетівши вдень з польового аеродрому Федорівка (Кіровоградська обл.) на бомбардування німецької танкової колони, що була за 100 кілометрів від Києва – втратила 7 літаків в бою з 27 ворожими винищувачами.
Коли в районі Умані в оточення потрапили 6-а та 12-а армії, головнокомандуючий військами Південно-Західного напрямку маршал С. М. Будьоний по телефону ВЧ не наказував, а прохав командира авіакорпуса: „Полковник Судець, військам Понеделина та Музиченка зараз дуже важко. Зроби для них все, що можеш. Прошу тебе, зрозумій, як це необхідно!”
Важкі втрати в полку були викликані не тільки відсутністю супроводження бомбардувальників винищувачами. Одним з недоліків ДБ-3ф була їх незахищеність від атак винищувачів знизу та ззаду. В нових бомбардувальниках було зроблено місце ще для одного стрілка. З 1935 року по 1953 рік літаків Іл-4, який багато років був основним літаком Авіації дальньої дії (АДД), було випущено 6883 екземпляри.
В жовтні – листопаді 1941 р. екіпажі Іл-4 вдень і вночі діяли з середніх та малих висот по колонам противника, наступаючих в напрямках: Полтава–Харків та Маріуполь–Таганрог; по переправах через Дніпро, по ворожих аеродромах, по заводам окопуваного Маріуполя; а потім були учасниками оборони Ростова та розгрому танкової группи Клейста. За перший рік війни полк втратив 75 літаків, а наприкінці року залишилось тільки 11 екіпажів.
Бомбардувальник Іл-4 на аеродромі Городня, 1947 р.
Головним завданням полку в 1941 р. було бомбардування залізничних вузлів окупованої України, а в якості дальньобомбардувального полк здійснював нальоти на металургійні заводи Маріуполя, порти Миколаєва та інші міста. 20 березня 1942 р. в полку було 11 екіпажів та 7 літаків – це менше, ніж їх потрібно навіть для ескадрилії. З липня 1942 р. виконувались завдання для Сталінградського фронта.
18 серпня 1942 р. 81-му авіаполку було присвоєно звання –„Гвардійський”, з цього часу – це 121-й гв. авіаполк, який став одним з п’яти перших гвардійських полків АДД. Так, весною 1943 р. 121-й полк, під час Кубанської операції, в березні 1943 р. на аеродромі Армавір знищив 80 літаків противника, багато льотчиків і техніків; в липні 1943 р. – полк брав участь в Орловсько-Курсько-Білгородській операції.
24 травня 1944 р. полку присвоєно звання – „Севастопольський”. 121-й авіаполк здійснював бомбардування: в Польщі, Чехословаччини, Фінляндії, Угорщині, Румунії та Німечинні; був учасником Білоруської та Будапештської операцій, бомбив Кенігсберг, Даньциг та Берлін.
Ветеран полку Г. М. Мишаєв – в Городні він був заст. командира 4-ї навчальної ескадрилії, сформованої для навчання нового льотного складу, – згадує, що після закінчення війни 121-й авіаполк дислоковувся в м. Бельську, що поблизу Білостока. 7 екпажів полку відправились на війну з Японієй. Серед них був і екіпаж Б. М. Ушакова.
В червні 1947 р. місцем дислокування 121-го гв. авіаполку стала Городня (командир полку з липня 1944 р. по 1948 р. – гв. підп-к М. М. Шошин). Стрілок-радист А. Ф. Редюшев з екіпажу Б. М. Ушакова згадує, що в Городні наступним командиром полку став заступник Шошина з бойової підготовки – п-к О. М Омельченко. Гв. м-р Омельченко командував 121-им полком з березня 1942 р. по вересень 1943 р.
Б.М.Ушаков, штурман П.Бузовський,
стрілок-радист А.Ф.Редюшев
стрілок В.А.Рогов
Командир Б. М. Ушаков закінчив льотне училище в жовтні 1943 р. Йому тоді був 21 рік. Перший штурман екіпажу Павло Бузовський загинув в одному з перших бойових польотів. Стрілок – В.А.Рогов. Стрілок-радист А.Ф.Редюшев в екіпаж був зарахований після навчання, яке зайняло більше року, молодший за командира на 3 роки.
Гв. старшина А. Ф. Редюшев, на рахунку якого 47 бойових вильотів, нагороджений орденами Вітчизняної війни I ст. та II ст., медалями: „За взяття Кенигсберга”, „За взяття Берліна”, „За перемогу над Германієй”, „За перемогу над Японієй”.
Восени 1950 р. 121-й авіаполк передислокувався в Новозибків (Брянська обл.), а у 1951 р. отримав американські літаки В-25 – з цього часу це розвідувальний полк дальньої дії, підпорядкований штабу 50-ї повітряної армії (Смоленськ). Стратегичні бомбардувальники (Ту-4А) 50-ї армії (командуючий ген.-л-нт Ф. Добиш) – єдині в СРСР були здатні з ядерною зброєю досягти США. На базі 50-ї армії сформована перша радянська армія ракетних військ стратегічного призначення – 50-а ракетна армія.
Восени 1952 р. полк перебазувався на аеродром Мачулище (поблизу Мінська), а звідси вилітав в розвідувальні польоти над Балтійським та Середземним морями. В 1958 р. полк отримав реактивні Ту-16 (на їх базі були створені пасажирські літаки Ту-104), а в 1963 р. – Ту-22. З переведенням в склад 45-ї Гомельської дивізії важких бомбардувальників, 121-й полк знову став бомбардувальним; з 1980 р. приймав участь у війні в Афганістані. Це був перший полк, отримавший надзвукові літаки Ту–160 („Білі лебеді”) з крилатими ракетами Х-55М.
З грудня 1949 р. по грудень 1950 р. 121-им полком в Городні командував п-к О.Г.Молодчий – двічі Герой Радянського Союзу, перший в авіації дальньої дії, кому було присвоєно це звання. У відставці Олександр Гнатович Молодчий проживав в Чернігові.
О. Г. Молодчий (1949 р.)
О.М.Омельченко та Л.Ф.Казаринов(1947р.).
Загальна відстань 311 бойових вильотів Молодчого, із яких 273 нічних – 60 тисяч кілометрів, що дорівнює 15 витків навколо землі по екватору, а загальний бомбовий вантаж – 50 тон. Перед відставкою ген.-л-нт Молодчий був командиром 8-го окремого Червонопрапорного важкого бомбардувального авікорпусу, розташованого на Далекому Сході.
Перша спроба дальньобомбардувального полку (командир п-к М.І.Новодранов) завдати бомбовий удар по Берліну в серпні 1941 р. була невдалою. Молодчому в той раз не вдалось навіть відірвати від землі бомбардувальник Єр-2, перевантажений бомбами та пальним. Аеродром виявився непридатним для таких польотів.
Тільки окремим екіпажам вдалось виконати наказ Сталіна. Серед них був екіпаж командира 81-ї авіадивізії важких бомбардувальників М.В.Водоп’янова, Героя Радянського Союзу, відомого своїм польотом з посадкою на Північному полюсі та участю в порятунку челюскінців.
Командиром дивізії був призначений шеф-пілот Аерофлоту під-пк О.Є.Голованов, учасник боїв на Халхін-Голі та Фінської війни. Авіація дальньої дії, створена напередодні війни після звернення Голованова до Сталіна, у 1941 р. виконувала функції штурмової авіації – здійснювала нальоти в інтересах військ, які тоді відступали або оборонялись.
Під час оборони Ленінграда та Москви, полк, яким тоді командував підп-к М. В. Мікрюков, поніс значні втрати. Не всім збитим екіпажам вдавалось врятуватись, як пощастило екіпажу, що був збитий при бомбардуванні залізниці Брянськ–Гомель, і потрапив до партизанського з’єднання Федорова. Неодноразово збивали і літак Молодчого.
У жовтні 1941 р. 20-річному О. Г. Молодчему було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він згадує, що хоч і був щасливим, але вважав себе недосконалим повітряним бійцем – Голованов ласкаво назвав його юнаком. Штурман С. І. Куліков із екіпажу Молодчего отримав орден Леніна, а стрілок-радист Олександр Панфілов та повітряний стрілок Олексій Васильєв – ордена Червоної Зірки.
Екіпаж після першого вильоту на Берлін:
О.Васильєв, О.Панфілов, О.Молодчий, С.Куліков.
Коли в полку залишилось тільки 3 літака, 2 з яких знаходились в ремонті, полк відправився на переформування. Після перемоги під Москвою радіус дії радянської АДД збільшився на відстані, які досягали німецьких військово-морських баз на берегах Балтики.
У лютому 1942 р.: „За відвагу, проявлену в боях, стійкість, мужність та організованість, за героїзм при виконанні важливих бойових завдань полку” – було присвоєно звання гвардійського. З цього часу 748-й ДБАП особливого призначення – 2-й гв. авіаполк дальньої дії.
Польоти на повну дальність почались під час Сталінградської битви. Відправившись тоді в перший нальот на Кенігсберг, деякі екіпажі повернулись, потрапивши в грозу. Гроза – дуже небезпечний ворог авіації, але екіпаж Молодчого вирішив спробувати подолати грозову стіну, піднявшись на висоту 5000 метрів, застосувавши кислородні маски. Не зважаючи на бовтанку та дощ, який змінювався снігом, екіпаж продовжував польот. В темряві з усіх сторін спалахували блискавки.
Через обледеніння літак почав втрачати висоту. Командир вирішив знизитись, як не шкода було це робити, адже тільки для того, щоб підняти в повітря бомбардувальник, потрібно було докласти всі сили. Екіпажу вдалось вийти на ціль, скинути бомби та повернутись на аеродром, не зважаючи на обледеніння, через яке часто не могли виконати завдання навіть льотчики з великим досвідом.
Через 2 доби Кенігсберг бомбили одночасно декілька полків. Дальність польоту нових Іл-4: з бомбовим навантаженням 1500 кг, при швидкості 445 км за годину, висоті 6000 м – досягала 4000 км. Авіація дальньої дії здійснила нальоти в глибокий німецький тил: на Інстенбург, Тільзіт, Кенігсберг, Даньциг та інші міста. Фронт діяльності АДД теж збільшився. Бомбардування здійснювались від Білого до Чорного моря.
В центрі: зліва командир 121-го полку п-к Молодчий,
зправа п-к Омельченко. Городня, 1949 р.
26 серпня 1942 р. вночі, всліпу, по приборах – екіпаж Молодчого вилетів на Берлін. Таке пілотування вимагає від льотчика відмовитись вірити своїм почуттям, що зробити надзвичайно важко. Штурман визначав маршрут пеленгуванням закордонних станцій радіомовлення. Скинувши бомби на цілі, з літака була відправлена радіограма: „Москва. Кремль. Тов. Сталіну. Знаходимся над Берліном. Завдання виконали”. 31 грудня 1942 р. О. Г. Молодчий, призначений командиром ескадрилії, був нагороджений другою Золотою Зіркою. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно і штурману С. І. Кулікову.
5 вересня 1942 р. відбувся нальот на військові та промислові об’єкти Будапешта, а 8 вересня – на Бухарест, але в зв’язку з важким становищем на фронті, Авіація дальної дії використовувалась в Сталінградській операції, а у 1943 р. – на Курській дузі. Весною 1943 р. польоти в глибокий тил противника відновились.
Першим звільненим від німецько-фашистських загарбників обласним центром України став Луганськ. Бомбардувальник „Олег Кошовий”, гроші на який зібрала молодь Донбасу, отримав О. Г. Молодчий. В серпні 1943 р. в полк надійшли американські літаки В-25 („Mitchell”). Навіть після призначення на штабну посаду інспектора дивізії (15 червня 1944 р.) Молодчий здійснив ще 50 бойових вильотів, останнє бомбардування було здійснено під час Берлинської операції з літака „Олег Кошовий”. Ім’ям Молодчого названий в Радянський час надзвуковий Ту-160, ракетонсець-бомбардувальник 121-го гв. Севастопольського бомбардувального Червонозоряного полку, що в наш час базується в м. Енгельс.
Гв. підп-к Лукін зачитує перед 208 гв. БАП наказ Сталіна про разгром нмецько-фашистської Германії. Могильов, 9 травня 1945 р.
ІІ. 208-й гв. бомбардувальний авіаполк.
208-й гв. бомбардувальний авіаполк: Берлінський, ордена Кутузова, що базувався в Городні з травня 1945 р., став одним із кращих полків Білоруського військового округу. В 1946 р. полк зайняв перше місце в 19-ій гв. авіадивізії (командир п-к Омельченко).
Командир 208-го авіаполку гв. підп-к Василь Іванович Лукін у 1941р. командував 6-им дальньобомбардувальним полком, який брав участь у Фінській війні. Влітку 1941 р. багато екіпажів 6-го ДБАП, залишившись без підтримки винищувачів, загинули на Україні. Полк передислокувався на кордон з Іраном. Метою бомбардувань було перешкодити вступу Ірану в війну в якості союзника Германії. У складі Кримського фронту (листопад 1941 р. – серпень 1942 р.), з станиці Коренівська полк здійснював бойові вильоти на відстані, більші ніж 1000 км до: України, Крима, Ростовської області, Ставрополля, Закавказзя.
Бої з винищувачами та зенітками, складні польоти під час дощу чи снігу або в тумані – вимагали: високого рівня польотів, залізної витримки, сміливості, організованості та ініціатіви, особливо, коли бувало і по 2 польота в день.
17 липня 1942 р. дев’ятка, відома Лукіним, бомбила артилерійські позиції, де була також і „Дора”, одна з двох найбільших у світі гармат (довжина ствола близько 30 метрів, а вишина гармати в 3-поверховий будинок). Обслуга гармати, в яку також входив дивізіон протиповітряної оборони та підрозділ для створення димової завіси, складалась із 4000 чоловік. Незабаром „Дора” припинила обстріл Севастополя.
В. І. Лукін. Городня, 1947 р.
За 250 днів оборони Севастполя 6-й авіаполк втратив більше половини особового складу. А до кінця лютого 1942 р. загинула третя частина льотного складу. 6-й ДБАП був учасником: оборони Сталінграда і Кавказа, Курської битви, Смоленської та Білоруської операцій, розгрому Курляндського угрупування в Прибалтиці, війни проти Японії. Орден Кутузова ІІІ ст. отриманий за бомбардування Кенігсберга.
208-й бомбардувальний полк, яким потім командував В. І. Лукін, формувався у 1944 р. в Могильові із екіпажів Окремого авіаційно-планерного полку повітряно-десантних військ. Бомбардувальники-буксири та планери доставляли десантників в ворожий тил, а також вантажі на фронт і для партизанів. Із Городні 208-й авіаполк перелетів в Сещу, а згодом був розформований. В.І.Лукін став командиром 45-ї Гомельскої авіадивизії, а з кінця 50-х командував Центром бойового застосування та перенавчання льотного складу Дальної авіації.
Віктор Андрійович Коваль, житель Городні, заступник штурмана 208-го авіаполку, згадував: в полк він прибув у 1944 р., після закінчення Челябинської вищої школи штурманів та Рязанської вищої офіцерської школи нічних екіпажів АДД. У квітні 1945 р. в Могильові, за бойові заслуги полку було присвоєно звання – „Гвардійський”.
В числі нагород В. А. Коваля: медаль „За бойові заслуги” (21.08.1953), орден Червоної Зірки (23.01.1957), орден Бойового Червоного Прапору (16.10.1957). За які відзнаки були отримані нагороди у 1953–1957 роках – В. А. Коваль ніколи не розповідав. Напевно, це була військова таємниця.
Після розформування полку В. А. Коваль направився в Городню, одружився, працював на різних відповідальних посадах, останньою з яких була – начальник відділу кадрів телевізійного заводу „Агат”.
В. І. Лукін. Городня, 1947 р.
За 250 днів оборони Севастполя 6-й авіаполк втратив більше половини особового складу. А до кінця лютого 1942 р. загинула третя частина льотного складу. 6-й ДБАП приймав участь: в обороні Сталінграда і Кавказа, Курській битві, Смоленській та Білоруській операціях, розгромі Курляндського угруповання в Прибалтиці, в війні проти Японії. Орден Кутузова ІІІ ст. полк отримав за бомбардування Кенігсберга.
208-й бомбардувальний полк, командиром якого став В. І. Лукін, формувався у 1944 р. в Могильові із екіпажів Окремого авіаційно-планерного полку повітряно-десантних військ. Бомбардувальники-буксири та планери доставляли десантників в німецький тил, а також вантажі: на фронт і для партизанів. Із Городні 208-й авіаполк передислокувався в Сещу, а коли був розформований, В.І.Лукін став заст. командира 45-ї авіадивизії, згодом – 326-ї, потім командував 45-ою Гомельскою авіадивизією, а з кінця 50-х – Центром бойового застосування та перенавчання льотного складу Дальної авіації.
Віктор Андрійович Коваль, житель Городні, колишній заступник штурмана 208-го авіаполку, згадував: в полк він прибув у 1944 р., після закінчення Челябинської вищої школи штурманів та Рязанської вищої офіцерської школи нічних екіпажів АДД. У квітні 1945 р. в Могильові, за бойові заслуги полку, було присвоєно звання – „Гвардійський”. В одному екіпажі з В. А. Ковалем літав Іван Іванович Яновський, Герой Радянського Союза. В числі нагород В. А. Коваля – орден Бойового Червоного прапору. В. А. Коваль після розформування полку повернувся в Городню, одружився, працював на різних відповідальних посадах, останньою з яких була – начальник відділу кадрів телевізійного заводу „Агат”.
208 гв. БАП. Городня, травень 1948 р.
Зліва – В. А. Коваль, зправа – М. О. Шендрик
Гв. ст. л-нт Д. І. Нікітін,
гв. ст. л-нт М. В. Вяткін,
гв. ст. л-нт М. Ф. Качалков
В 1949 р. вдалось уникнути авіакатастрофи екіпажу 121-го авіаполку. В липні 1949 р. екіпажу гв. л-нта Івана Павловича Єрмашова (штурман гв. л-нт Герман Миколайович Мальцев, радист гв. с-нт В. Л. Черниченко, повітряний стрілок гв. с-нт Нога). Іл-4 після взльоту втратив управління та почав кабрирувати (набирати висоту).
Літак продовжував набирати висоту. Командир до упору віддав штурвал від себе, але сил у нього не вистачало. На допомогу прийшов штурман – в літаку була вставна ручка управління та відкідні педалі, але і вдвох вони нічого не могли зробити – заклинило тример управління рулем глибини (за термінологією тих років). Командир наказав радисту та стрілку стрибати з парашутом. Через деякий час, безперервно працюючи штурвалом тримера, управління вдалось повернути після того, як перкаль перетерло тросом. На висоті 1,5 км було відновлено орієнтування. Літак знаходився поблизу Городні.
Командир І. П. Єрмашов та штурман Г. М. Мальцев отримали премію по 500 карбованців, а радист В. Л. Черниченко та стрілок Нога були нагороджені відпусткою для поїздки на Батьківщину.
Така ж загроза існувала і для інших літаків літак Іл-4. Польоти в полку на деякий час припинились. Виявилось, що в польоті перкалева обшивка з правого боку руля глибини заклинила трос управління тримером. Ст. інженер полку підп-к Редько, перевіривши всі літаки, вирішив замінили на них перкалеві обшивки.
3 лютого 1951 р. загинув екіпаж літака В-25 (208-й авіаполк). На Свято-Миколаївському кладовищі поховані: командир к-н Яків Степанович Хрол (1918–3.02.1951), гв. ст. л-нт Дмитро Іванович Нікітін (8.10.1922–3.02.1951), штурмани: гв. ст. л-нт Михайло Васильович Вяткін (27.09.1925–3.02.1951), гв. ст. л-нт Михайло Федорович Качалков (12.02.1925–3.02.1951) та стрілок-радист гв. ст. с-нт Олександр Іванович Артемьєв (1927–3.02.1951).
Могили екіпажу В-25,
загиблого 3 лютого 1951 р.
ІІІ. Шлях в небо
Професії льотчиків, штурманів та техніків літаків обрали багато юнаків Городянського краю. В середині 50-х років А. С. Павленко, син згаданого вище С. Л. Павленка, став штурманом екіпажу ракетоносця-бомбардувальника Ту-16. Ці літаки використовувались до середини 90-х років ХХ століття. Перед відставкою А. С. Павленко займав штабну посаду інспектора 5-ї гв. Кіркинеської Червонопрапорної морської ракетоносної авіадивізії Північного флоту.
Про себе гв. полковник А. С. Павленко, служба якого пройшла на Кольському півострові (Оленегорськ Мурманської області), майже нічого не розповідав, але й з небагатьох його спогадів можна було уявити, в яких умовах проходили польоти за Полярним колом, особливо під час полярної ночі. Польоти над Атлантичним океаном з атомною зброєю на борту Ту-16 проходили у супроводі літаків НАТО.
Ці спогади лише розважали колишнього штурмана, який відзначався веселим характером і вмів передати свій настрій слухачам. Але одного разу А. С. Павленко став задумливим.
Було це, коли А. С. Павленко згадав один з польотів під час Карибського кризису, коли їх екіпаж, готовий завдати атомний удар, отримав наказ повернутись на Кубу.
Двоюрідні брати: Ігор Анатолійович, син А. С. Павленка, та Юрій Михайлович, син М. С. Павленка, відомого в Городні зубного техніка, –теж стали штурманами по закінченні Вищого Ворошиловградського авіаційного училища штурманів (ВВАУШ). І. А. Павленко теж став штурманом такого-ж Ту-16, що і батько, тієї-ж 5-ї гв. авіадивізії, а Ю.М.Павленко став штурманом літака Ан-72. Місцем його служби довгий час було м. Аральск на березі Аральского моря. Як згадує Ю.М.Павленко, умови польотів тут були складні, але цікаві. Навіть зльотно-посадочна смуга в Аральску була грунтовою.
Випускником Ворошиловградської школи військових пілотів напередодні Великої Вітчизняної війни був О. Г. Молодчий. Один із довоєнних інструкторів цієї школи – Микола Омелянович Архипенко після війни деякий час займав посаду начальника Ворошиловградського училища. Дружиною М. О. Архипенка стала городнянка Лариса Петрівна Нехаєвська – дочка банківського службовця Петра Автономовича Нехаєвського, колишнього чиновника поштово-телеграфної контори Городні, та Марії Василівни Приходько.
Зправа – Лариса Петрівна Нехаєвська (Городня).
Глухів, серпень 1934 р.
Зліва – Микола Омелянович Архипенко,
чоловік Л. П. Нехаєвської,
зправа – ст. 2-го загону Галінтовський.
Підготовка до польотів. Ворошиловград, 1937 р.
Марія Василівна та Петро Автономович Нехаєвські з дочкою Ларисою, одруженою з М.О.Архипенко,
та онучкою Тетяною. Городня, 1948 р.
М. О. Архипенко у відставці
А. С. Павленко – курсант авіаучилища
та його сестра В. С. Павленко – в майбутньому
дружина О. І. Седня. Городня, сер. 50-х років
Курсант Ігор Павленко, син А. С. Павленка, сер. 80-х років
М. С. Павленко, зубний технік. Городня
Курсант Юрій Павленко, син М. С. Павленка, сер. 80-х років
Іл-28. Фронтовий бомбардувальник – перший літак А.С.Павленка. Іл-28 та атомні бомби були доставлені на Кубу під час Карибського кризису
А. С. Павленко – зправа
А. С. Павленко з кубком кращого штурмана
Ту-16 із Ворошиловградського авіаучилища (ВВАУШ). Стратегічний бомбардувальник-ракетоносець. Ту-16 – літак А.С.Павленко, І.С.Павлено та Ю.М.Павлено в різні роки
Ан-72. Транспортний літак Ю.М.Павлено
43.Небо_Ч.1 (3) (1).pdf43.Небо_Ч.2 (5).pdf