Населені пункти у XVIII – XX ст.

1.Моложава,

хутір ХІХ або ХХ ст. ?

2.Васильків,

хутір на р. Лютіж.

3.Завод винокуренний

на р. Лютіж.

4.Млин на 1 коло

на греблі на р. Лютіж.

5.Невкля,

слобода при р. Невкля.

6.Студенець,

хутір при р. Смяч.

7.Смяч,

хутір на р. Лютіж

8.Картовецьке,

хутір ХІХ або ХХ ст.

9.Залісся (Камянка),

хутір ХІХ або ХХ ст. ?

10.Лютіж,

хутір ХІХ або ХХ ст. ?

11.Минаївщина,

хутір ХІХ або ХХ ст. ?

12.Перерост,

хутір ХІХ або ХХ ст. ?

13.Черецьке,

хутір ХІХ або ХХ ст. ? 

Моложава–I.

1901 р. – Моложава–хутір. Тут проживає 124 жителя.

1924 р. – Моложава – деревня (457 жителів).

Назва "Моложава" відома у ХVIII ст.:

"р. Рудка (витікає із Широкого болота за 5 верст від с. Тупичів) починається з лісів Чирецького та Моложавого і з болота Ягідного, протікає поблизу Листвену та Смичину, а в Снов впадає в районі с. Дирчин"

(„Описание рек и речек Черниговского полка 1754 году”).

Студенець – І.

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси (ще в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну). Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Можливо, вони були предками фінських племен. Виготовлення керамічного посуду було одним із найважливіших досягнень неоліту.

Культура ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.) доби неоліту названа так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Поселення доби неоліту – пос. „Дроздовиця–1” в 1 км на півд. від півд. окраїни с. Диханівка (тут знайдені уламки кераміки кам’яного віку).

Студенець – ІІ.

Продовженням культури шнурової кераміки була середньдніпровська та наступні за нею культури бронзового віку.

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е., коли з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена.

Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Кераміка середньодніпровської культури (XXVI–XV ст. до н.е.) ранньої бронзи, прикрашена: лінійним, „мотузковим”, „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань, розчесами. У кераміки сосницької культури (вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської (XI–IX ст. до н. е.) прикрашення: „мотузковим”, лінійним, геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзового віку: „Травневе–1” (пос. епохи бронзи) – в півд. част. села; Лютіж („Кар’єр”: пос. епохи бронзи, ранньозалізного віку – в 100 м на північ від с. Лютіж).

Студенець – ІІІ.

На Поліссі покладами болотної руди користувались ще і металурги Гетьманщини. Першими поліськими культурами раннього залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (V–II ст. до н.е.). Належали ці культури або предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян.

Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська (IV–II ст. до н.е.)– будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів.

Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом.

Городище в ур. Городок: раннього залізного віку типу милоградської культури (ІХ ст. до н. е. – ІV ст.) болотного типу – в 3 км на півд. захід від с. Гніздище і в 1 км від х. Картовецький – городище в ур. Городок.

Городища в с. Гніздище занесено в Державний реєстр пам’яток національого значення України.

Для кераміки наступної культури залізного віку – зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), відкритої вперше поблизу с. Зарубинці (Черкаська обл.),

характерні прикрашення нігтевими вдавлюваннями або орнаментом „виноградне гроно”.

Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька культура, були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян.

Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н.е.повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей.

Городище біля с. Карпівка – в 500 м від південної окраїни с. Карпівка, в північній частині болота, в ур. Городок. В 1873 р. записано, як городище в 1,5 км від с. Перепис, а в записах XIV археологічного з”їзду – в 6 верстах на півн. схід від с. Ваганичі. Це городище, ймовірно, було зведено племенами милоградської культури, використовувалось і як поселення у племен колочинської культури (V–VІІ ст. н.е.), яка була балтською і, можливо, також слов’янською.

Студенець – ІV.

Слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.) були серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), яка в IV ст. пережила нашестя гунів. Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення Правобережжя Дніпра схожа частина поселень Лівобережжя.

Студенець –V.

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” .

Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними білоруського археолога О. А. Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу, і Тетеви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями.

Студенець –VІ.

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи.

Горошківка – поселення „Кар’єр”: пос. бронзового віку, давньоруського часу – в 100 м на північ від зах. окраїни села, на лів. березі р. Смяч.

„Гради многи им-же несть числа” були знищені під час війни з монголо-татарами. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів!

Студенець –VІІІ.

Поселень на півночі Сіверської землі (межиріччя Смячу та Снову) було дуже мало – після постійних війн на протязі ХVІ століття між Литовським та Московським князівствами. Сіверська земля дісталась польскому королю Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Пільги для слобожан привели в Сіверську землю – „нахожих людей” з білоруських воєводств Литовського князівства та з Московського царства.

Мабуть, всім відомо, що Городня заснована польським дворянином Фащем в часи польського володіння.

Грунти, що належали Мартину Фащу, в 1637 р. купив Богдан Бутович, який належав до руської православної шляхти. Так, у 1637 р. Б.Бутович став власником Старосілля та Солонівки, а також Хотівлі та слободи Смяч (тепер Травневе). У 1644 р. Бутович одружився на дочці канівського полковника Ю. І. Голуба. В 1649 р. король Ян-Казимир надав Б. Бутовичу привілей на куплені ним грунти.

Студенець –ІX.

Під час повстання Б.Хмельницького Ян Казимир ІІ, новий польський король, намагаючись заручитися підтримкою різних шляхтичів, 27 березня 1649 р. надав привілегію за служби Богдану Бутовичу, „шляхетно урожоному”, але його нащадки відомі на службі у Війську Запорізькому. Фащі приєднались до повстанців Хмельницького – війська Запорізького. Богдан Хмельницький підтвердив володіння тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди козаків.

Студенець – ІХ

Подальше заселення Городнянського краю в значній мірі пов’язано з вищезгаданим родом Дуніних-Борковських, одним з домінуючих родів Гетьманщини. Згадуються нові поселення і в „Описанні Чернігівського намісництва” (1781 р.) Д. Р. Пащенка: хутір Студенець – володіння В.Борковського.

Тупичів – Х.

З універсалу 1672 р. відомо, що В. К. Борковський в „навальних і прикрих експедиціях”, – „з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи”. Був довіреною особою у Ігнатовича – їздив у Москву, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй.

Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву. Його недруги чинили так само. Незадоволені, зокрема впливом Запорізької Січі на життя Гетьманщини, вони обрали новим гетьманом Івана Самойловича, який на той час був генеральним суддєю.

Підтвердження універсала царською грамотою (28 вересня 1673 р.) означало особливе ставлення царя до Борковського. З 1685 р., в Генеральній військовій канцелярії – він генеральний обозний.

Шляхтичі та козаки, які підтримали Самойловича, отримали маєтки також і в Городнянській сотні. Чернігівським полковником у 1672–1685 роках був Василь Карпович Дунін-Борковський (1640–4.03.1702). Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні.

Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І. Самойловича звинуватили в зраді. Обрання гетьманом І. Мазепи не знайшло на Гетьманщині підтримки більшості, але за Мазепу була козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна.

В Городнянській сотні Борковському належали Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня. В. К. Борковський осадив слободу Ваганичі а також, можливо, Сеньківку. Нові поселення відомі і у інших нащадків Борковського.

х. Картовецький–I.

1901 р. – Картовецький–хутір. Тут проживає 210 жителей.

1924 р. – х. Картовецький – 323 жителя.

х. Картовецький– II.

В моложавських угіддях (с. Картовецьке) була дача купця першої гільдії П. М. Писарєва.