№ 24 (29).

Хоробицька с/р.

Хоробичі у XVIII – XX ст.

1.Хоробичі (Хоробричі),

деревня при рівчаку Неслуш. 

Хоробичі – І

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного, бронзового і залізного віків. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля  льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси (ще в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну).

Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. На берегах Десни і Сожу вони відшукали поклади кременю. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Більшість археологічних знахідок відноситься до останнього періоду кам’яного віку – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Найближче до с. Хоробичі поселення племен культури ямково-гребінцевої кераміки відоме поблизу Дроздовиці і Диханівки (пос. „Дроздовиця–1” доби неоліту – в 1 км на півд. від півд. окраїни с. Диханівка).

Хоробичі – ІІ

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е., коли, з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку, коли з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена.    Племена  бронзового віку були  спільними предками слов’янських, балтійських і германських народів. До наступного племенного об’єднання, із якого виник  слов’янський етнос, увійшла частина германських і балтських племен.

Продовженням культури шнурової кераміки були: середньодніпровська культура (XXVI–XV  ст. до н.е.) епохи ранньої бронзи, сосницька культура  середньої бронзи (II тис. до н. е.) та лебедівська  культура (XI– VIII ст. до н. е.) пізньої бронзи.  Кераміка середньодніпровської культури ранньої бронзи, прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької і лебедівської культур характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзового віку, відомі неподалік від Хоробич: Кузничі (поселення в центрі села – біля моста, на прав. березі безіменного струмка); поблизу Андріївки і Старосілля (пос. „Пойма–1” (лебедівська культура) – в 1,2 км на півн. схід від схід. окраїни с.Андріївка і в 1 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, в поймі р. Верпч; пос. „Пойма–2” (сосницька культура) – в 700 м на півн. схід від схід. окраїни Андріївки і в 1,2 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни Старосілля, на прав. березі р. Верпч).

Хоробичі – ІІІ.

Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский єтнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Перехід від бронзового до залізного віку відбувався повільно. На Поліссі болотною рудою користувались ще і металурги Гетьманщини.

Першими поліськими культурами раннього залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (V–II ст. до н.е.) культури. Належали вони або предкам балтів, або предкам слов’ян. Милоградська культура, ймовірно, належала неврам, а юхнівська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Городище біля с. Карпівка – в 500 м від південної окраїни с. Карпівка, в північній частині болота, в ур. Городок. В 1873 р. записано, як городище в 1,5 км від с. Перепис, а в записах XIV археологічного з”їзду – в 6 верстах на півн. схід від с. Ваганичі. Це городище ймовірно було зведено племенами милоградської культури, використовувалось і як поселення у племен колочинської культури (V–VІІ ст. н.е.), яка була балтською і, можливо, також слов’янською. Городище занесені в Державний реєстр пам’яток національого значення України.

Для кераміки наступної культури залізного віку – зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), відкритої вперше поблизу с. Зарубинці (Черкаська обл.), характерні прикрашення нігтевими вдавлюваннями або орнаментом „виноградне гроно”. В ті часи, коли існувала зарубинецька культура, історикам Римської імперіі були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей.

Поблизу с. Хоробичі відоме поселення пізньозарубинецької культури (пос. „Верпч–2”: 1–11 ст. н.е., київської культури – в 2,6 км на півн. схід від села, на прав. березі р.Верпч).

Хоробичі – V

Поблизу с. Хоробичі також відоме поселення ранньослов’янської київської культури (ІІІ–V ст. н.е.) – ранньослов’янське пос. „Верпч–1” – в 1,6 км на північ від села, на прав. березі р. Верпч; „Верпч–2”: пос.  залізного віку (пізньозарубинецька культура (1–11 ст. н.е.), ранньослов’янського часу (київська культура), пос. XIII–XIV ст. – в 2,6 км на півн. схід від села на прав. березі р. Верпч).

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вчені вважають ранньослов’янскими племенами. На їх археологічні пам’ятники, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина пам’ятників Лівого берега.

Хоробичі – VІ.

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ”.  Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними білоруського археолога О.А.Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу і Тетеви; приток Снову – цей кордон співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями. Довжина прикордонних болот від Добрянки до Сеньківки близько 40 км, а їх ширина приблизно 2 км. Єдиний коридор в цих, непрохідних раніше болотах – в районі Добрянки, Ільмівки та Глибоцького. Можливо, тут проходив древній шлях „в радимичі”, згаданий в літопису 1159р. 

Хоробичі – VІІ.

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи. Поселення „Хоробор”– в 2 км від с. Хоробичі на північний схід, в ур. Хоробор. 

Не зважаючи на примирення онуків Ярослава Мудрого на Любецькому з’їзді у 1097 р., після смерті великого князя київського Всеволода Ольговича, у 1146 р. між Новгород-Сіверським та Чернігівським князівствами знову почалась війна. А замирились чернігівський та новгород-сіверський князі у 1153 р. в Хороборі.

Можливо, літописне місто Хоробор, назване так завдяки хоробрості прикордонних жителів – це Хоробичі. Тут в розмові селяни вживали слово „хороборський”, як прикметник від назви села. Історик О.Лазаревський вважав, що на місті Хоробора знаходиться Короп, а П.Голубовський, що – це Мена. У 1158 р., під час невдалого походу на Галич київського князя Ізяслава Давидовича, наступного після Юрія Долгорукого, через Хоробор втікала його княгиня:

„Княгиня же супруга Изяслава Давидовича бѣжа к зяти Глебови Переяславлю и оттуде ѣха на Городокъ та на Глъбль, та на Хороборъ, та на Ропескъ. Ярославъ же Всеволодичъ, оутешивъ и почтивъ ю Ропеске, допровади ю до Гомѣя ко Изяславу”.

У 1234 р. Хоробор згадується, коли Данило Галицький та Володимир Рюрикович, київський князь: „поидоша плѣнити землю, поимаша грады многы на Деснѣ, туже взяша и Хороборъ и Сосницю и Сновскъ и ины грады многии и придоша опять Чернигову”.

„Гради многи им-же несть числа” були знищені під час війни з монголо-татарами. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів!

Хоробичі – VІІІ

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцевим жителям вдавалось рятуватись завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).

Археологи знайшли післямонгольську кераміку: Хоробичі – „Верпч–2”: пос. залізного віку (пізньозарубинецька культура (1–11 ст. н.е.), ранньослов’янського часу (київська культура), пос. XIII–XIV ст. – в 2,6 км на півн. схід від села на прав. березі р. Верпч; Солонівка – пос. „Дюна” (ХІІІ – ХІV ст.) – в 600 м на півн. схід від схід. част. села на лів. березі р. Верпч.

Хоробичі – ІХ

   На початку  XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало – так, в Чернігівському повіті статус сіл та деревень  (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Але поселень не вистачало. Так, Макишин ділили між собою аж 9 московських синів боярських. Почалось „осадження” нових слобод, а згодом в Чернігівському воєводстві були створені нові повіти та волості.

Мабуть, всім відомо, що Городня заснована  польським дворянином Фащем в часи польського володіння. 

Хто ж такі були Фащі?   

Польський шляхтич Олександр Фащ, а після нього  Миколай Фащ спочатку володіли тільки Старим Сілом. Можливо, так раніше називалось Старосілля, адже саме Фащі на початку 1640-х років осадили Солонівку, Старосілля та Жабчичі.

Біля д.Перепис, при р. Терюха, в урочище Деревини колись працювала буда. Тут знаходився поташний завод, що належав Фащам, але під час війни Деревинську буду розорили, а в цій місцевості поселились два козаки – Кусії, які через декілька років переселились в Автуничі. 

   Грунти, що належали Мартину Фащу, в  1637 р. купив Богдан Бутович, який належав до руської православної шляхти. Так, у 1637 р.  Б.Бутович став власником Старосілля та Солонівки, а також Хотівлі та слободи Смяч (тепер Травневе). У 1644 р. Бутович одружився на дочці  канівського полковника   Ю. І. Голуба. В  1649 р. король Ян-Казимир надав Б. Бутовичу привілей на куплені ним грунти.

Пільги для слобожан  привели в Сіверську землю – „нахожих людей” з білоруських воєводств Литовського князівства та з Московського царства. Без карт і компасу вони знаходили дорогу до Снову,  йшли вниз за течією, селились по берегах цієї та інших річок. Подались сюди і українські сім’ї з-за Десни,  яким там не вистачало родючих земель. 

Хоробичі –Х

Північний кордон Городнянського края, що у XVI ст. відділяв Велике князівство Литовське від Московського князівства, у XVII ст. був кордоном Речі Посполитої, а після повстання Хмельницького став  північним кордоном Гетьманщини. Фащі приєднались до повстанців Хмельницького – війська Запорізького. В  1649 р. король Ян-Казимир надав Б. Бутовичу привілей на куплені ним грунти, але Бутовичі відомі на службі у Війську Запорізькому. Богдан Хмельницький підтвердив володіння тим польським шляхтичам,  які перейшли в ряди козаків. Городнянська сотня була сформована в північній прикордонній місцевості.

Хоробичі – ХІ

У 1676 р. почалась війна з Османською імперією. Чигирин витримав 3 тижні облоги та дочекався допомоги. В похід зібрались близько 50 тисяч: „Не тільки козаків..., а й міщан та із сіл. Двоє третього випрововували, а четверо п’ятого зі зброєю і борошном…”. У російському війську було 70 тисяч ратників. Командували В.Борковський та князь Ромадоновський. Турків вибили з Стильникової гори, але вони повернулись та захопили Чигирин. Тих біжінців, які поселились в с. Хоробичі, ще і у ХІХ ст. називали чигиринцями.

Василь Карпович Дунін-Борковський (1640–4.03.1702) був чернігівським полковником у 1672–1685 роках. Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні.

    З універсалу 1672 р. відомо, що В. К. Борковський  в „навальних і прикрих експедиціях” –  „з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи”. Був довіреною особою у Ігнатовича – їздив у Москву, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй. Підтвердження універсала царською грамотою (28 вересня 1673 р.) означало особливе ставлення царя до Борковського. З 1685 р., в Генеральній військовій канцелярії  – він генеральний обозний.

Дем'яна Ігнатовича, який відіграв головну ініціативу у відновленні зруйнованої Городні, призначив чернігівським полковником у 1665 р. –  гетьман І. Брюховецький.  А, будучи у гетьмана Правобережної України П. Дорошенка наказним гетьманом, Д. Ігнатович, командував Чернігівським, Ніжинським та Стародубським полками в війні з російським військом. Згодом переможці помирились з ним.

   Сучасники називали Демка Ігнатовича мужичим сином, підкреслюючи незнатність походження. Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву. Його недруги чинили так само. Незадоволені, зокрема впливом Запорізької Січі на життя Гетьманщини,  вони обрали новим гетьманом Івана Самойловича, який на той час був генеральним суддєю.

В Городнянській сотні Борковському належали: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня. В. К. Борковський осадив слободу Ваганичі а також, можливо, Сеньківку. Нові поселення відомі і у нащадків Борковського.

Хоробичі –ХІІ

Після невдалого походу в Крим весною  1687 р.   І. Самойловича звинуватили в зраді.  Обрання гетьманом І. Мазепи не знайшло на Гетьманщині підтримки більшості, але за Мазепу була козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна. 

    Новим чернігівським полковником  став Я. К. Лизогуб (1687–1698), з чийого дозволу в Канів увійшли війська І Самойловича та князя Ромадоновського. О.Лазаревський вважав, що у Я. Лизогуба, який спочатку поселився в Конотопі, були гарні стосунки з  І. Мазепою, бо Лизогуб був сусідом Мазепи і позичав йому волів, щоб пахати землю.

В Городнянській сотні Лизогуб отримав „на ранг полковника”:  Автуничі, Жабчичі, Солонівку, Старосілля, Перепис, Хоробичі, Хотівлю та Хрипівку, що раніше належали В. Борковському, а потім чернігівському полковнику Григорію Самойловичу – „Гетьманичу”, якого стратили 11 листопада 1687 року.