ГЛАВА  ТРИДЦЯТА

ПАРТИЗАНСЬКІ ЛІСИ

       Відомі данні про діяльність партизанських загонів потребуть перевірки Збірка документів і материалів „Чернигівщина в період Великої Вітчизняної війни (1941–1945рр..) із партійного архіва Чернигівського обкома компартіи Украіни та Чернигівського обласного державного архіва.

  Тут наведені данні і про Добрянський загін   ім. Ворошилова, що на початку війни завдав найбільші втрати німцям із всіх партизанських загонів.    На рахунку цього загону за 99 діб його діяльності записані: 9 ешелонів  з боєприпасами та продуктами, 4 дрезини, 6 залізничних мостів, залізнична станція, 8 мостів на грунтових дорогах, 34 автомобіля, водокачка. В Добрянці розгромили комендатуру. 

    Добрянський загін  одним з перших на початку війни розпочав війну на рельсах. Із 23 ешелонів противника, підірваних до грудня 1941 р. на території колишнього СРСР, 9 – підірвали диверсійні групи Добрянського загону,  це 40 %  від загальної кількості всіх ворожих ешелонів, знищених в перші місяці війни. Успіху партизанів в значній мірі сприяло те, що разом з ними діяли чекісти групи майора Степанова та десантники групи капітана Григоренка, які залишились в ворожому тилу. 

    О. Алгінін, краєзнавець із Добрянки,   в „Нарисах по історії старообрядницьких слобід Добрянки і Радуля” використав спогади Георгія Сергійовича  Артозєєва.

    Цей загін діяв в Добрянському, Ріпкінському та Городнянському районах настільки успішно, що став відомим далеко за межами Чернігівської області. Спочатку партизанський загін був поділений на 6 груп: Добрянська, Клубівська, Рудненська, Єфстафієвська, Кусіївська та Ріпкінська. 

 До Добрянського загону пробирались з Київської, Харківської, Дніпропетровської,  Вінницької та інших областей України і Білорусії. Командував партизанами перший секретар Добрянського райкому КП(б)У Т. М. Євтушенко. 

       В першому бою, що відбувся поблизу Откільні (тепер у складі Ріпкінського р-ну), партизанами командував Георгій Сергійович Артозєєв. До війни він був оперуповноваженим Добрянської міліції. Разом з відступаючими бійцями, яких вціліло приблизно два батальйона від піхотного полку, партизани зробили засідку на лісовій дорозі з Добрянки в Городню. Спочатку на дорозі з’явилась рота велосипедистів, а за нею колона  вантажних машин. Про втрати противника в цьому бою довгий час нагадували 90 березових хрестів, встановлених тут на їх могилах. Партизанів загинуло – 38. 

      Підривні групи Добрянського загону здійснювали диверсії на  залізницях: Гомель–Чернігів, Гомель–Новозибків, Гомель–Бахмач,  виходили на шосейні дороги. Так, 8 вересня в районі Невклі диверсанти знищили 7 автомобилів та 1 гусеничний трактор.      

Схема розташування груп Добрянського загону, намальована Г. С. Артозєєвим 

1. Добрянська  4. Ваганичська 

2. Клубівська    5. Кусіївська 

3. Рудненська   6. Ріпкінська

Брати Микола, Георгій і Володимир Артозєєви.

1943–1944 р.

   На залізниці Гомель–Чернігів партизани  підірвали дрезину-вагон, в якій їхали 5 офіцерів і генерал фон Макенрот. До залізниці група з 17 чоловік під командуванням Г. С. Артозєєва вийшла поблизу Грибової Рудні. Довго чекати не прийшлось. Побачивши паровоз, який віз перед собою 3 платформи каміння, партизани вирішили, що це перевірка дороги і не помилились. Невдовзі вони побачили вагон, який наближався до них з надзвичайною швидкістю – приблизно 70 км на годину. Вагон сяяв різноманітними яскравими фарбами в вечірніх сонячних променях. Нічого подібного в своєму житті не бачив ніхто з партизанів. Вибух підкинув дрезину в повітря,  де  вона  перевернулась та впала дахом вниз. З вагона з воєм вискочила вівчарка генерала. Генерал фон Макенрот, 5  офіцерів та 2 солдата-моториста загинули.

      7 листопада партизани оволоділи  Добрянкою та Гороностаївкою. В міському парку Добрянки вони провели мітинг, а над райвиконкомом підняли червоний прапор. Нач. штабу К. М. Гайдак-Логов  відпустив полонених поліцаїв під чесне слово, але швидко виявилось, що обіцянки дотримались не всі. Незабаром поліцаї вбили і самого Костянтина Матвійовича Гайдака (1900–1942),про якого збереглись спогади, що він був доброю, довірливою людиною. 

  Німці, щоб знищити партизанський загін, зосередили проти партизанів додаткові сили. В ході операції „Замглай”, за підрахунками історика  М.М.Солов’я, вихідця з Ріпкінського р-ну, карателів зібралось в 25 разів більше, ніж було партизанів. Доставлені залізницею: війскові та поліцейські підрозділи, бронемашини, танки і  артилерія – розташувались в Добрянці, Ріпках, Тупичеві та Городні. Із регулярних частин в цій операції: 179-й та 213-й німецькі полки і один із мад’ярських полків. На аеродромі в Городні до вильотів готували „Юнкерси” та „Месершмити”. 

    Бій, названий лебединою піснею Добрянського загону, відбувся в урочищі „Грем’яцькі лісові дачі”.  Партизанам неодноразово загрожувала загибель в оточенні, але їм вдалось спинити карателів, наступаючих з напрямків: Невклі, Ловині та Будища. Партизани, які добре знали Грем’яцький ліс і Замглай, вміло маневрували та завдавали удари в найнесподіваніших місцях. Командир 179-го полку полковник Ригель, взятий в полон, засвідчив, що тільки в його полку втрати досягли 400 чоловік, але всіх втрат значно більше. Карателі,очікуючи допомоги з Городні, послали парламентерів з білим прапором і запропонували здатись, чим дуже здивували партизанів.

       Бої продовжились, але після великих втрат було прийнято рішення покинути Грем’яцький ліс. Загін 20 діб намагався відірватись від переслідування, рухаючись у напрямку Моложави. У партизанів, виснажених постійними боями, майже закінчились боєприпаси, медікаменти та  продукти. Поранені помирали від ран, голоду і холоду. В строю залишилось 187 чоловік, загинуло більше 150, поранених було 200 і 39 хворих. Отанній бій відбувся поблизу Минаївщини.

      Партизанські командири вирішили виходити з оточення невеликими групами. Головні сили карателів відволікала група С. Байбака (52 чоловіка), яка спочатку відправилась до Невклі. 22 партизана цієї групи загинули в грудні. К. М. Гайдака-Логова схопили карателі, його допитували слідчі з поліції та гестапо, але той нікого не видав. Тоді його розстріляли добрянські поліцаї. Похований він у с. Володимирівці.

       За спогадами Марка Олександровича Кареби, жителя с. Семенівки (Гомельська область), в Семенівку група партизанів прийшли з Клубівки, вирвавшись з оточення в районі „Трикутника” (?). Це були: Тихон Маркович Євтушенко, Павло Петрович Голишев, Дмитро Деєктель (?), Гийко (?), Павло Матвійович Заморев (?). Семенівський староста, дізнавшись про їх появу в селі, відправив поліцая за мад’ярами. 

      Хату оточили приблизно 30 мад’ярів. Партизани відстрілювались, але мад’яри підпалили хату. Євтушенко загинув у вогні, а Голишева і Велешена (?), які втратили свідомость і впали з горища, обгорілих, витащили живими. Заморєв відстрілювався з погреба. Ввечері він спробував прорватись в ліс, але вартовий настиг його кулеметною чергою.  Тіла Євтушенка і Заморева кинули в скотомогильник.  

    Г. С. Артозєєв, якому вдалось вивести з оточення госпітальний обоз: 30 підвод з пораненими та хворимив – потім направився в Корюківські ліси, де тоді знаходився обласний загін. Артозєєв відзначався неймовірною сміливістю і силою. З руки він міг стріляти із кулемета, як з гвинтівки. Майже звіряче чуття дозволяло йому без компаса та карти знаходити дорогу в полі та в лісі навіть вночі. Рухався він безшумно. В самих критичних обставинах залишався холоднокровним. Партизани називали його –„борода”, а вороги прозвали –  „бородатий чорт”.           

Лист Г. С. Артозєєва   

до  свого бойового товариша Тимофія Горицького, жителя с. Перепис 

Група підривників в Клетнянському лісі на Брянщині. 

Зліва направо: І. Цимбаліст, П. Медяний, Г. Мильников, 

Л. Баскін, Г. Артозєєв, А. Денісов, В. Павлов. Грудень 1942 р.

   Артозєєв написав багато спогадів, але своїм обов’язком вважав зберегти пам’ять про своїх товаришів із Добрянського загону, які першими почали партизанську війну на Україні. Разом з Артозєєвим партизанською історією займався також  Б. Є. Гуд – в 1941 р. із Добрянських лісів він потрапив до загону Сабурова.

       За допомогою Г. С. Артозєєв неодноразово звертався до  свого бойового товариша Тимофія Горицького, жителя с. Перепис.  В одному з листів, написаних в Перепис,  Артозєєв розпитував про партизанів та селян, які їм допомагали; з захопленням і повагою згадував священника з Перепису та прохав розповісти про нього. Та в Радянський час  історія Добрянського загону не була опублікована.

  Чернігівський обласний партизанський загін ім. Сталіна спочатку розташувався в лісах Корюківського та Холминського районів. Влітку 1941 р. в усіх районах в лісах створювались продовольчі бази та склади зброї. В Чернігівській партизанській школі готували підривників і радистів. Командирами районних партизанськіх загонів призначались секретарі райкомів та голови райвиконкомів. 

   Спочатку партизанами командував секретар обкому КП(б)У  Микола Микитович Попудренко. Численність обласного загону збільшувалась – з 26 до 186 партизанів. У 1932 р. М. М. Попудренко, колишній слюсар Дніпропетровського металургійного заводу, став завідуючим відділом культури і пропаганди Городнянського райкому.  Його ім’ям названа площа в Городні.  

      1 жовтня 1941 р. М. М. Попудренко зробив запис в своєму  щоденнику: „Тов. Родимченко повернувся з розвідки, пройшов він багато і рішуче, але результати незначні: про Тупичів мені зрозуміло, про Городню і Добрянку – ні. 

      Що зробили партизани цих районів?

      Городнянський: пустили під укіс 1 ешелон, знищено 2 вантажні машини і 1 мотоцикл, убито багато німців. В Дроздовиці (хутір) убитий 1 офіцер і 4 солдата. В Тупичеві: спалили лісопильний завод. В Добрянці: знищили водокачку. Безумовно, що це далеко не все, що зробили партизани”.

       18 листопада командування над Чернігівським обласним загоном в Калачівських лісових дачах (Холминський район), прийняв  О. Ф. Федоров, тоді перший секретар підпільного Чернігівського обкому. Йому вдалось вийти з Пирятинського оточення разом з батальонним комісаром В. М. Дружиніним. Федоров призначив Попудренка своїм заступником, а Дружиніна – комісаром. В 1931–1932 роках Дружинін працював завідуючим організаційного відділу Городнянського райкому.

       Ворожі гарнізони невеликих населених пунктів звичайно складались із роти або батальону  мад’ярів. Невеликим загонам з 30–40 партизанів вдавалось не більше, ніж вбити одного–двох чи знищити одну машину,  тому  в обласний партизанський загін  ім. Сталіна були об’єднані районні загони: Корюківський, Холминський, Реймантарівський та Перелюбський, разом з потрапившими в оточення групами військових. Із Носівського, Ічнянського, Іваницького та Грем’яцького загонів до  обласного загону приєднались 350 партизанів.   У першій половині 1942 р. в Чернігівській області розпались 3 районних загона.

       2 грудня 1941 р. партизани напали на казарму гарнізона с. Погорільці (Семенівський район). В нічному бою загинуло  близько 100 мад’ярів, але у Реймантарівських лісах мад’яри, яких був приблизно полк, оточили партизанів.  Бої з регулярними військами продовжувались з 16 по 22 грудня. Чернігівському загону вдалось вирватись з оточення. 

      На початку 1942 р. літаки з „Великої землі” доставили: зброю, боєприпаси та вибухівку для здійснення диверсій на  залізницях: Гомель–Бахмач (в районі, прикордонному з Білорусією) та Новозибків – Климів – Новгород-Сіверський (в районі Климова). Диверсійним взводом в загоні командував   О. М. Садиленко.

       Іван Єлісейович Цимбаліст (с. Мощенка) був зарахований в диверсійний взвод спочатку політкерівником. Повернувшись з фінської війни, він працював вчителем. Звичка говорити повільно та переконливо  з відчуттям переваги вчителя перед учнями збереглась у Цимбаліста в партизанському загоні. 

      У 1942 р. німці захопили Крим та вийшли до Волги. Наступ на Кавказі ставив під загрозу родовища нафти – джерела пального. Тому все більше значення набував партизанський рух в німецькому тилу, а особливо –диверсійна діяльність. 

       Чернігівський обласний загін у травні 1942 р. передислокувався до важливих комунікацій: Гомель–Бахмач та Гомель–Брянськ. Диверсійним групам вдалось підірвати 12 ешелонів з живою силою і технікою.        

О. М. Сабуров та С. В. Руднєв

      3 березня 1942 р. М. М. Попудренко записав в щоденнику:   „Одержали завдання ПЗ фронту – систематично пускати під укіс поїзди на залізничних лініях: Гомель–Новозибків, Гомель–Щорс. 

      9 березня 1942 р. 

      Диверсійні групи Цимбаліста повернулись. Одна підірвала залізницю, друга – залізничний міст між Щорсом та Низківкою.

      5 квітня 1942 р. 

      Сьогодні день Пасхи. У нас також свято. В загоні з’явились  такі продукти: як біле борошно, риба, консерви, цукор, рис і т. д.

      7 травня 1942 р. 

      По залізниці Гомель–Бахмач проходить за добу 40 поїздів”. 

   Важким випробуванням для партизанів Чернігівської області, а також сусідніх: Сумської та Брянської (раніше це була Орловська область) – стала спроба знищити партизанський рух силами регулярних військ, але партизани витримали. Чернігівський загін, під час боїв в Реймантарівських та Жуклянських лісах, 27 липня 1942 р. переформувався в з'єднання.

      28 липня 1942 р. 

    „Видано наказ про створення штабу об’єднаних загонів. До складу штабу входять: Федоров О. Ф. – командир, Дружинін В. М. – комісар… Мене призначили командиром загону ім. Сталіна і першим заступником командира об’єднаних загонів.

      11 серпня 1942 р. 

      Прийняли по радіо передову „Правди” про завдання партизанів. Головне – комунікації, склади, аеродроми, жива сила і техніка”.

      Поранених в з'єднанні Федорова  стало настільки багато, що їх необхідно було відправити на „Велику землю”. Також необхідно було поповнити боєприпаси та зброю. 

     В районі „Гомельського трикутника” залізниць залишилась  диверсійна група Балицького, а загін, в якому було приблизно 900 партизанів, проривались з важкими боями на зимівлю. Сили карателів були приблизно 7000 чоловік. Проти партизанів використовувалась артилерія та авіація.      

     Бої продовжували, не зважаючи на виснаження, поранення,  голод та хвороби. Партизанське з'єднання пройшло через: Єлінські ліси,  Софіївські ліси (Брянська область) та Злинківські ліси – звідси партизани, покинувши обоз, вийшли через болота і винесли поранених на носилках. Їм вдалось прорватись в Клетнянські ліси, що знаходяться між Білорусієй (м.Хотимськ) і Росієй (м. Клетня і м. Мглин).

      Із Сумської області в Брянські ліси прорвалось з’єднання   С. А. Ковпака.  Проти брянських партизанів у липні 1942 р. зосередились 3 дивізії. Бої влітку 1942 р. були настільки важкими, що О.М.Сабуров згадав літо 1941-го р. – тоді Сабурову, який був  в Київському районі комісаром  особливого окремого батальону,  разом з товаришами, вдалось вирватись з оточення.

      31 серпня 1942 р. в Кремлі  вночі відбулась нарада зі Сталіном, на якій були присутні Ковпак і Сабуров. Сталін зацікавився, як партизанам Ковпака вдається за ніч проходити по 30–40 кілометрів з обозом на підводах. Після пояснень Ковпака було прийнято рішення використати його досвід, щоб здійснити рейди з’єднань Ковпака і Сабурова на Правобережжя для збільшення там кількості партизанських загонів.  

      Вісь маршруту рейду з’єднання Сабурова, в якому було до 2000 чоловік  – з відхиленням до 30 км, пройшла через населені пункти: Трубчевськ–Городня–Ріпки–Любеч–Савичі–ст.Радин–Олександрівка–Оруч. 

   Партизанам потрібно було форсувати 3 ріки: Десну – в районі с.Оболонь (Коропський   р-н); Дніпро – в районі Лоєва та р. Прип’ять. За переправу людей,  артилерії та обоза відповідали сапери. 

      В рейді на таку відстань розраховувати тільки на успіх ударних партизанських загонів в боях з  заставами не приходилось, але було відомо, що під час партизанських рейдів гарнізони невеликих населених пунктів збираються в більших містах. 

   По маршруту рейду відправились розвідувальні групи, у однієї з яких в  Поборниці знаходилась радіостанція. Очікувалась допомога від Чернігівського з’єднання з Холминських лісів.  Щоб заплутати сліди  партизанська колона відхилилась від маршруту на 120 кілометрів, а взвод кінних автоматників направився до м. Короп. Через Десну партизани переправились напроти райцентра Оболонь, через понтонний міст.

       Партизани зайняли: Оболонь, Короп, Понорницю та  Холми. Підрозділи регулярних військ та охоронні батальйони були розгромлені або втікли, а загони поліції виявились небоєздатними. Понад  6000 солдатів і поліцаїв з  місцевих гарнізонів покинули: Городню, Тупичів, Добрянку та Любеч і зібрались під захист Чернігівського гарнізону. В Чернігові почалась паніка.       

Карта партизанської діяльності

С. А. Ковпак та О. Ф. Федоров

      В ніч з 6 на 7 листопада партизанська колона вийшла за 2 км від с. Клубівки,  на узлісся. Щоб відволікти увагу, партизани почали наступ від залізниці Чернігів–Гомель в напрямку Гомеля. Охоронний батальон з Лоєва передислокувався в Гомель, що і було потрібно партизанам, які збирались переправитись через Дніпро напроти Лоєва.  

      Спочатку на правий беріг Дніпра переправивились розвідники Ковпака та повернулись з баркасами, а потім пригнали паром. Другий паром побудували сапери. Переправа через Дніпро зайняла 2  доби. Загалом, колона із 1000 підвод, довжина якої  в поході була до 7 км, пройшла в ворожому тилу, з півночі Сумської області до Житомирської – 600 км за 17 ночей.  

      Партизани  С. А. Ковпака побували в Городнянському краю в районі населених пунктів: х. Смяч-Луб’янка (Травневе), с. Карпівка, с. Кусії та х.Мости.

   Чернігівське з’єднання (1400 партизанів) відправилось в рейд на Правобережжя 11 березня 1943 року. Напередодні партизани під командуванням Попудренка вирвались з оточення із Клєтнянськіх лісів в Єлінські лісові дачі, а звідси, після повернення Федорова з Москви, відправились до Дніпра по такому маршруту: с. Горське–с.Карпівка–с. Кусії.  В Єлінських лісах в загоні  ім. Сталіна під командуванням Попудренка залишилось 300 партизанів.     

       За ніч з’єднання Федорова, у складі  якого був  ескадрон кавалерії,  пройшло, з артилерієй та мінометами – 60 кілометрів.  Зробивши зупинку поблизу с. Рудня  (Ріпкінський район), партизани вийшли до Дніпра. Звідси їм потрібно було вийти: через Гомельську, Житомирську, Київську, Ровенську та Волинську області –  в район Ковельського залізничного вузла, який з’єднаний п’ятьма стратегічними магістралями  з станціями: Рівне, Сарни, Новоград-Волинський, Брест та Люблин.  

      В рейд на Правий беріг відправились також партизанські загони з’єднання  Я. І. Мельника.

         В березні 1943 р. партизанські загони поповнили підпільники, які встановили зв'язок з загоном О. Ф. Федорова ще в травні 1942 року.       

    В Городні підпільну групу із 4 чоловік організували Ф. Ф. Бебко  та               В.А.Надточий. Згодом до них приєдналось ще декілька чоловік. В Городні у підпільників був радіоприймач, а в Старосіллі друкували листівки з повідомленнями від Радінформбюро та карикатури. Кліше друкувального станка виготовлялось із лінолеуму. Після війни Федір Федотович Бебко (11.04.1915–3.04.1991) працював в Городнянській районній друкарні.

      Ще одна група підпільників, яка розповсюджувала листівки, існувала в Хотівлі. В цю групу входили безпартійні та комуністи: Ф. Т. Атрощенко,   С. Н. Шомон, І. П. Яковенко, Д. С. Харьков. З партизанами ця підпільна організація встановила зв'язок у грудні 1942 року. У травні 1943 р. підпільники стали партизанами з'єднання Попудренко.

      Загін Попудренка став новим  партизанським з'єднанням, коли в березні 1943 р. кількість партизанів збільшилась до 600 (4 загона). Це сталось через 2 тижня після того, як відправилось в рейд з’єднання Федорова. У квітні 1943 р. до партизанів пішли навіть поліцаї.

       Чисельність з'єднання зростала. Завдяки організаційним здібностям Попудренка, у  травні 1943 р. в 10 загонах з’єднання нараховувалось вже 1200 чоловік. М. М. Попудренко, якого партизани називали – „людина активних дій”, відзначався палким характером. Він був впевнений, що перемогу можна отримати тільки на прикладі дій командира, тому, ризикуючи життям,  він часто особисто командував боєм.  

       В квітні 1943 р. села, зайняті партизанами поблизу Єлінських лісів, атакувала піхота разом з танками. Тільки на с. Іванівку наступали до 4000 карателів. Села і ліс обстрілювала артилерія та бомбила авіація. Партизанам вдалось вийти до Снову та переправитись на східний беріг. Вихід з оточення був важким – тільки по болоту, де вода місцями доходила по пояс, довелось пройти 12 кілометрів. З боями партизани прорвались на північ – через Солов’ївські ліси, до кордону з Брянською (Орловською) областю, та вийшли в Злинківські ліси.      

Рейд Ковпака

Рейд Федорова

М. М. Попудренко та командири загонів

8 липня 1943 р. розробляють план прориву з оточення.

За декілька годин до загибелі М. М. Попудренко.

     В українські та білоруські з’єдання прибули групи організаторів для формування молдавських партизанськиз загонів. В Молдавії розвідувальна група з радіостанцієй, направлена для встановлення зв’язку з підпільними групами, після приземління на зв’язок не вийшла. Командир групи  Є.З.Миколаєв, як виявилось пізніше, загинув в бою.     

  Формування двох молдавських партизанських загонів почалось в Єлінських лісах: в загоні  ім. Ворошилова (командир  Я. П. Шкрябач), де на початку травня 1943 р. було 116 досвідчених  в боях партизанів, а також в загоні  ім. Будьоного (командир В. І. Пискарев) – 41 партизанів. Молдавські партизани вели розвідку в секторі, де розміщувались 2 поліцейських гарнізона та приймали участь в бойових операціях.  

    Травневий рейд з’єднання Попудренка почався з розгрому поліцейського гарнізону в с. Чуровичі.  Групу з 15 чоловік, якими командував Г. С. Артозєєв, Попудренко направив на важливу залізницю Новозибків–Климів–Новгород-Сіверський. Загін ім. Чапаєва (командир Артозєєв) вже через півмісяця значно збільшився, діяв в Н.-Сіверському та Семенівському районах, у травні – червні на рахунку диверсантів загону – 23 ешелона. На грунтовій дорозі Новгород-Сіверський – Стародуб рух транспорту противника припинився. 

     В поході у Тупичівські ліси, на залізниці Гомель–Бахмач партизани знищили ешелон та 2 моста. Диверсійна група Мельникова підірвала ешелон на ділянці Хоробичі – роз’їзд Куток: паровоз та 9 вагонів. Загинули 315 німецьких солдатів і офіцерів, кількість поранених не встановлена. Група загону ім. Леніна (командир Петько) на цьому ж роз’їзді знищила ешелон з автомобілями. Рух на залізниці припинився на 5 діб.

     Нальоти продовжились із Тупичівських лісів. Партизани зруйнували залізничні станції Хоробичі та Горностаївку, розбили гарнізони в  Дроздовиці та Хотівлі. 

        Габітсфюрер жандармерії був впевнений в надійності охорони Тупичева, яку він ставив за приклад гарнізонам інших сіл: „Виходячи з того, що кожного дня можна чекати нападу бандитів, необхідно підсилити та покращити наявні опорні пункти, влаштувати перед приміщеннями прохідні та криті окопи, як вони зроблені при жандармерії Тупичева”.

   В нічному бою було вбито 112 чоловік із гарнізону Тупичева. Партизани підірвали склади, спиртзавод та 60-метровий міст на дорозі Тупичів–Городня, а 2 червня розгромили гарнізон  райцентра Добрянка.

      В Тупичівських лісах почали проводити самостійні бойові операції вищезгадані молдавські загони. Вони займались розвідкою та здійснили напад на шпалорізний завод, а група, якою командував В. Н. Корабель, пустила під укіс залізничний ешелон і підірвала автомобиль. Під час нальоту на  Тупичів заданням молдавських партизанів (командир Н.Є.Каленик) було захопити дзоти і ходи сполучення в центрі села.

   На початку червня гарнізони: в Городні, Хоробичах, Переписі, Ріпках, Нових Яриловичах та Щорсі – збільшились до 4000 чоловік. Партизанів в Тупичівських лісах оточили карателі.

  4 червня з’єднання Попудренко обійшло Замглайські болота з півночі,  форсувало залізницю Чернігів–Гомель та вийшло в Ріпкінські ліси. Паралельно, через Бурівку, виходило з’єднання, сформоване капітаном НКВС М. Г. Салаєм – командиром групи парашутистів, десантованих в березні 1943 року.  З’єднання, Салая направилось в Полтавську область. Частина партизанів направилась за Дніпро – в їх числі були і  молдавські партизани, які пізніше сформували 2-е Молдавське партизанське з’єднання.

      Під час рейду партизани розгромили  поліцейські стани в селах: Андріївка, Перепис, Хоробичі, Ваганичі, Хотівля, Дроздовиця, Будище, Пекурівка, Невкля, Ловинь, Олександрівка, Олешня, Горностаївка. З’єднання Попудренка побувало також в районі хуторів Ваганицької сільради: Мости та Барабанів. 

          З’єднання  Попудренко направилось в Корюківські ліси, куди вийшло 22 червня, а звідси – в Єлінські ліси, де відбувся бій з ротою мад’яр. 25 червня партизани, форсувавши Снов, вийшли в Злинківські ліси. Тут з’єднання оточила мад’ярська дивізія, яку підтримували 8 танків,  16 важких гармат, а з повітря бомбили 9 бомбардувальників. Партизани проривались далі.    

Зліва направо: механік корабля Свердлов, ботмеханік Кисельов, правий льотчик Волков, штурман Борисевич, командир корабля гв. лейтенант Григор’єв, радіст Рослов, стрілок Ібрагімов.

      М. М. Попудренко загинув в ніч на 7 липня – в районі станці Злинка (Брянська область), поблизу сіл Парасочки та Рогів, коли голова партизанської колони, прориваючись з Софіївських лісів, наштовхнулась на лінію оборони. Загалом, бойовий рейд з'єднання Попудренко сковав 40 тисяч солдат та офіцерів 3-х угорських дивізій, знятих з фронту для боротьби з партизанами.

   Доставка значної кількості: зброї, боєприпасів, вибухівки, медикаментів, продуктів та евакуація поранених – можлива була тільки авіацією. Літаки Лі-2 („Іван”) Авіації дальньої дії (АДД), розроблені корпорацією „Дуглас”,  до війни випускались в СРСР (поштово-пасажирські ПС-84).

    Польоти в ліси України, Білорусії та Росії – до з’єднань: Ковпака, Сабурова, Федорова, Попудренка, Гришина та інших – були надзвичайно складними, не зважаючи на досвід екіпажів, які виконували такі складні завдання, як участь в Сталінградській битві та польоти в блокадний Ленінград.  

      Тільки 8 березня 1943 р. для загону Попудренка скинули на парашутах 1200 кг боєприпасів 2 літака Лі-2, одним з яких управляв льотчик 12-го гв. Гатчинського авіаполку дальної дії М. Г. Богданов. На цей же майданчик, поблизу с. Мостки, десантувалась група – 6 парашутистів. 

      12 березня екіпажі Тоболіна та Дегтяренка скинули в районі с. Мостки 1300 кг вибухівки, 14 березня екіпаж Маркова – 1200 кг вибухівки. 15,16 та 17 березня екіпажи Тоболіна та Маркова скинули 5 тон боєприпасів та продуктів. 

       Загалом,  в березні загін Попудренко отримав 9 тон вантажів. Група літаків виконувала завдання в районі Мостків також 3 та 4 квітня. Хмарність була десятибальною, йшов мокрий сніг, але завдання виконали всі екіпажі.

      На майданчику загону Попудренко – Бабки, що на півдні від Климова, Лі-2 здійснювали посадки. Дощ або гроза робили завдання настільки складним, що можна порівняти тільки з пошуком голки в стогу сіна. Партизанські радіостанції працювали в короткохвильовому діапазоні і мали невелику потужність, а радіокомпаси Лі-2 були середньохвильовими. Після польоту на відстань, яка інколи первищувала 1000 кілометрів, літаки орієнтувались тільки на сигналізацію з кострів: 3, 4, 5 або більше кострів. Костри розташовувались: в трикутник, квадрат, ромб, конверт або лінію. Злітно-посадковою смугою була лісова галявина, а на зворотньому шляху літаки були перевантажені дітьми та пораненими. 

      Повітряна розвідка часто виявляла костри в лісі та бомбила їх. Бувало, що екіпажам Лі-2 доводилось бачити згори 2 однакових світлових сигнали в різних місцях. В таких випадках, щоб не потрапити в полон, в останні хвилини партизани застосовували обумовлені раніше сигнали ліхтарем або ракетами.  В окремих випадках приймалось рішення повертатись, не виконавши завдання.

      Щоб зменшити втрати, які значно збільшились від партизанських нальотів, німецьке командування для боротьби з Лі-2  сформувало спеціальні загони нічних винищувачів Ме-109 з досвідченними екіпажами. Врятуватись з парашутом з Лі-2 було важко – існувала небезпека потрапити під гвинти двигунів або розбитись об хвіст літака.

       М. Г. Богданов згадує, як одного разу не впізнав свого знайомого Олександра Григор’єва – другого пілота Лі-2, обличчя якого було обпалене так, що не було видно очей. Розмовляв він незрозуміло. Він  втік з медсанбату і з останніх сил добрався до свого полку, перемотаний брудними бинтами та в розірваній шинелі, накинутій на обгорілий комбінезон. Та незабаром О. Григор’єв одужав і незабаром став командиром літака.     

       До 28 липня 25 екіпажів 12-го гв. авіаполку доставили партизанам 30 тон різних вантажів. Під час польотів вони завдавали бомбових ударів, які часто рятували життя партизанам.      

Партизанський табір під Ковелем.

В центрі Борис Калач. Зліва – провідник Микола Слупачек.

   З початком наступу на Орловсько-Курській дузі, відомого, як операція „Цитадель”, почалалась партизанська операція „Концерт”, розроблена з метою зірвати постачання. Центральний штаб партизанського руху планував за короткий час зруйнувати в німецькому тилу велику кількість: залізничних колій, мостів, ліній зв’язку та залізничних ешелонів.   

      Головне завдання диверсантів висловив начальник штабу українського партизанського руху ген.-м-р Строкач:  „В період майбутніх боїв мінер стане в партизанському загоні головною людиною. Саме по Вашій роботі будуть робитись висновки про бойову діяльність загонів. А з новою технікою Ви гори перевернете”.  

  Навчав партизанів Чернігівсько-Волинського з’єднання новій техніці та тактиці мінно-підривної справи  – начальник спецслужби ст. л-нт Олексій Семенович Єгоров, підлеглий І. Г. Старинова.  

      11 червня 1943 р. диверсійні групи з 5–7 чоловік відправились до залізниць: Ковель–Рівне, Ковель–Сарни, Брест–Пінськ, Ковель–Володимир-Волинський, Ковель–Брест та Ковель–Холм.

      Диверсанти отримали нові міни повільної дії (МЗД) з терміном спрацьовування до 40 діб. „МЗДушки”, як їх називали, встановлювались з розрахунком, щоб кожного дня в різних місцях вибухали 3–4 міни. На відміну від старих методів диверсійної роботи, використання „МЗД” дозволяло повністю припиняти рух на залізницях на тривалий час.

     На рахунку диверсантів загону ім. Щорса – 54 ешелона, підірваних на залізниці Ковель–Сарни, 12 ешелонів із них – на особистому рахунку Б.П.Калача.

     В партизанський загін Б. Калач прийшов із Городні. Тут він слідкував за рухом поїздів на залізниці Гомель–Бахмач, підбирав надійних людей, збирав зброю. Таку пораду йому дав колишній чекіст О. І. Шуман, який поранений потрапив з Комаринського партизанського загону в Павло-Іванівський хутір. У 1942 р. О. І. Шуман став командиром розвідки з’єднання Федорова. Брати Шумани та Б. Калач теж пішли до партизанів. 

      В навчальній групі  всім, бажаючим стати диверсантами, нагадували  прислів’я:  „Мінер помиляється тільки один раз”.  Для того, щоб міна вибухнула, було достатньо одного хибного руху або тремтіння пальців.  Щоб обійти охоронні загони, диверсантам з важким вантажем потрібно було проходити декілька десятків кілометрів. Встановлення і маскування міни проходило в повній темряві. 

      Далі Б. П. Калач згадує, як спалахує та вибухає міна, летить під укіс паровоз, слідом навалюються вагони, а потім їх охоплює полум’я. Ті, кому вдавалось вискочити з палаючого ешалону, часто гинули під обстрілом партизанів. 

  Та на одному із завдань Б. П. Калача було важко поранено. Побачивши ворогів, які йшли до нього, він почав зубами витягувати чеку з „лимонки”, щоб не потрапити в полон, але товариші прийшли на допомогу раніше.  Провідник партизанів М. Слупачек, завдяки якому диверсанти неодноразово непомітно виходили до залізниць і підривали ешелони ворога, загинув у лютому 1944 рока. 

      28 вересня 1943 р. О. С. Єгоров отримав від Старинова оцінку диверсійній діяльності Чернігівсько-Волинського з’єднання:  

     „Липневі та серпневі успіхи Вашого з’єднання відкрили нову віху в справі діяльності на залізничних комунікаціях ворога. 

     Вперше за весь час мирової історії партизанами були нанесені такі потужні удари по виключно важливим комунікаціям ворога з сильною охороною. Достатньо привести хоча б такі факти, що одним Вашим з’єднанням в серпні підірвано ешелонів більше, ніж партизанськими загонами України на протязі  травня та червня.

      В розгромі ворога, безумовно, одним із важливих факторів є майже фактичне закриття таких найважливіших магістралей, як: Брест–Рівне, Рівне–Пинськ та Ковель– Сарни.

     Вже тепер із показань полонених відомо, що для перевезення військ із Гамбурга в Харьків, противнику приходилось користуватись румунською дорогою, а такий маршрут був довшим на 1000 кілометрів”.

       В 1943 р. в Чернігівській області вздовдж залізниць, охороняємих угорським піхотним корпусом, яким командував генерал-лейтенант Алдя-Пап Золтан Янош, були вирублені ліси і майже через кожен кілометр встановлені кулеметні дзоти.  У мад’ярів була військова техніка.

      Завдання припинити рух на залізниці Бахмач–Гомель отримала диверсійна група І. Є. Цимбаліста (28.10.1911–01.10.1960). Для здійснення диверсій була обрана дільниця Хоробичі–Терехівка. 

О. М. Шихов              

Г. І. Братчиков 

       Свою базу партизани влаштували над р. Терюхою, в місцевості, що заросла чагарниками та лісами – в прикордонному районі України та Білорусії. Ще взимку 1942 р. група із трьох партизанів під командуванням  Цимбаліста спробувала здійснити тут диверсію, але рух на залізниці тоді припинили снігові заноси. В той раз вони підірвали тільки залізницю.

      Весною 1943 р. поїздки стали настільки небезпечними, що залізничним ешелонам вночі дозволялось їхати зі швидкістю не більше ніж 8 кілометрів на годину. Після вибуху  на такій швидкості пошкодження отримували тільки паровоз та декілька вагонів. Небезпечною була і дорога з Чернігова в Городню, їхати тут одній машині заборонялось. 

В травні 1943 р. із підривної групи Цимбаліста утворився партизанський загін ім. Пархоменка (командир І. І. Веремієнко, комісар  Ю.Ф.Мельник).    І.І.Веремієнко, Ю. Ф. Мельник  та І. М. Горбач увійшли до складу Городнянського підпільного райкому КП(б)У. Через зв’язківців партизани підтримувала зв’язок з підпільними групами: Мощенки, Лемешівки, Автунич, Деревин, Сеньківки, Берилівки, Солонівки та інших сіл. В післявоєнні роки Веремієнко став першим секретарем Городнянського райкому, а  Мельник – директором обозного заводу. 

      З травня місяця по 23 вересня 1943 р. на рахунку диверсійної групи І.Є.Цимбаліста  та загону ім. Пархоменко 34 ешелона  Рух на залізниці Бахмач–Гомель припинився. Тільки в першій половині серпня були знищені 4 ешелони. Так, 3 серпня підірвали ешелон з 6 вагонів зі зброєю на дільниці Городня–Хоробичі, а 12 серпня – 10 платформ з танками та автомобілями на дільниці Хоробичі–Терехівка. На рахунку М. М. Ковальова (загін ім. Пархоменка) – 13 ешелонів з живою силою та технікою противника, В. Г. Скотников – 12 ешелонів,   В. Н. Лагута – 4 ешелона.  

    Взагалі, під час операції „Концерт”, завдяки „рельсовій війні”, „водній війні” та „шосейній війні” – загальний обсяг перевезених німецьких вантажів, від якого повністю залежить боєздатність (вчасне підвезення боєприпасів та пального, перегрупування в потрібному напрямку необхідних сил та техніки,  евакуація поранених) скоротився приблизно на 40%.

  Було зруйновано: приблизно 170 тисяч залізничних колій, мости, шосе, грунтові дороги, лінії зв’язку, а також – паровози з вагонами, машини та пароплави. Війна з партизанами відволікала з передової до 190 тисяч солдат та офіцерів.

      В Городнянському краю, зокрема в районі населених пунктів: Будище, Карпівка, Мости та Кусії – діяла підривна диверсійна група „Почин”, один із багатьох спецзагонів Окремої мотострілецької бригади особливого призначення (ОМСБОН НКВС), сформованої у 1941р. для боротьби з диверсійними групами абвера, здійснення розвідувально-диверсійної діяльності та організації партизанських загонів. В жовтні 1943 р. ОМСБОН була переформована в ОСНАЗ – Окремий загін особливого призначення  НКВС. 

      Група „Почин” була десантована для здійснення диверсій на комунікаціях Гомель – Макошино, проведення розвідки та встановлення зв’язків з партизанами. З 17 червня по 7 вересня 1943 р.   на рахунку загона л-нта О.М.Шихова   (24 чоловіка, в т. ч. 2 радистки та санінструктор)  13 ешелонів, 4 з яких – з живою силою. Вбито і поранено було  до 700 солдатів і офіцерів противника. Диверсанти вбили 3 бургомистра.  Залізниця не працювала 76 годин. Також знищено: 3 молотилки, 2 двигуна, 3 трактора. Розвідданні, здобуті під час диверсійно-бойових операцій, були передані трьома донесеннями.   

       У складі групи „Почин”: ст. л-нт НКВС диверсант О. М. Шихов (14.08.1914–14.09.1995), учасник оборони Москви, а  за діяльність на комунікаціях Гомель–Макошино  отримав орден Бойового Червоного прапору, мол. л-нт Г.І.Боровиков – командир взвода, ст-на О.С.Резницький – пом. ком. взвода, мол. с-нти    М.К.Тотмянин та І.М.Кравченко – командири відділень,  О.М.Заречнев – мотоциклист взвода, О. Г. Зубков – кулеметник батальона, О.Г.Талалаєв – кулеметник, В. В. Коровка,  М.Ф.Нужних, В. К. Паперека – стрільці, Н.І.Олексієв та   Т.А.Кучеренко – шофери, Б. В. Іванов – сапер, М.П.Стадник – снайпер, ст-на М.П.Аверкин.

       11 вересня 1943 р., під час розвідки однієї з груп загону „Почин”, потрапили в засідку та в нерівному бою загинули: Г.І.Боровиков – керівник диверсійно-бойових операцій групи,  М. К. Тотмянин – командир підривників, І.М.Кравченко, О.С.Резницький, а також:  О.М.Заречнев, О. Г. Зубков та О. Г. Талалаєв. 

       Поховані вони в с. Будище.

       Іншим диверсантам вдалось  відірватись від переслідування та винести поранених. З січня по серпень 1944 р.  О. М. Шихов командував спецзагоном „Богатир”, на рахунку якого в Гомельській, Поліській і Барановичській областях 42 ешелона з живою силою, технікою і боєприпасами.  Після війни Олександр Микитович Шихов (14.08.1914–14.09.1995) неодноразово приїзжав в Городнянський район.      

Пам’ятник в с. Будище

Десантники спецзагону „Почин”, 

які загинули 11 вересня 1943 р.

   В район залізниці Гомель–Бахмач також була десантована група Братчикова. Звідси десантники пройшла понад 1000 кілометрів в німецькому тилу по Білорусії та Польщі, надіславши понад 400 розвіддонесень командуванню 1-го Білоруського фронта. Г. І. Братчиков загинув 4 грудня 1944 р.   

       Ще в Городнянському краю діяли партизанські загони:

    1) Городнянський партизанський загін, сформований у 1941 р. (командир Рогачов) діяв в районі населених пунктів: Хотівля, Дроздовиця, х. Зеленки Кузницької с/ради, Хоробичі,  Лемешівка, Камка та  Петрівка.  

   2)  Ріпкінський районний загін ім. Суворова, сформований у 1941 р (з жовтня 1941 р. залишками загону командував Кондрашевський). 

  Коли партизани пройшли населені пункти: Велика Вісь, Звеничів,  Вихвостів, Бурівка та вийшли через Развинівський ліс  на  хутір Чумак – тут на партизанів несподівано напали німці та поліцаї. Партизани відійшли до  х. Кам’янка (з 1963 р. – Залісся). 

    Поблизу х. Кам’янка  (Тупичівський район) у 1941 р. були закладені 2 продовольчі бази Свинопухського загону (командир В.Б.Ісаченко), який об’єднався з Ріпкінським загоном.

   3) Ріпкінський загін ім. Суворова 1943 р. формування – одним із його завдань було здійснення диверсій на дорозі, по якій із Гомеля постачався німецький ародром в Городні. Була також об’їздна дорога, що проходила через села: Ріпки, Свинопухи, Бурівку та Тупичів.  

   4) Загони ім. Сталіна та ім. Богдана Хмельницького діяли в районі х.Будьонного Івашківської сільради. 

     5) Загін ім. Щорса (командир Лисенко) – в районі с. Клюси. 

     6) Загін ім. Коцюбинського (командир Таранущенко). 

      Поховання партизанів відомі в селах: Володимирівка, Гніздище, Макишин, Моложава та Сеньківка.

    Партизанські загони брали участь в звільненні Городнянського краю від німецько-фашистської окупації у вересні 1943р.  Загін Артозєєва захопив укріплений район в с. Мощенка. 3 партизанських загона діяли в районі Тупичева. Партизани  перекрили лісовими завалами тупичівську дорогу, а поблизу В. Листвену влаштували засідку – розгромили ворожу колону, захопили 4 гармати, 2 танка, міномети, гвинтівки, автомати та план оборони Тупичева, в гарнізоні якого зосередилось до 1500 чоловік – сотні з них залишились на полі бою.

      Партизанами та підпільниками було багато жителів району. Так, вчитель Павло Вовк, вихідець із Бурівки, був керівником  Звеничевської підпільної організації; а І. Ю. Попко (13 08. 1907 р., м. Крюково Кременчуцького повіту – 30. 08. 1994 р., Городня), секретар райкому партії, директор райлісгоспзагу – був командиром Ічнянського партизанського загону.

      Василь Іванович Конон, директор Городнянської МТС з 1946 по 1964 рік, воював в партизанському з’єднанні „За Батьківщину”.    

                      Братська могила в с. Володимирівка.

Тут похований К. М. Гайдак-Логов,

нач. штабу Добрянского загону.

Братська могила в с. Сеньківка. 

В Сеньківці поховані партизани: I. Н. Крумкач, Л. В. Кулинич, 

Т. Тевелев, I. П. Тетерин, С. Є. Шемець. 

В.І. Конон

Зліва – Ф. Ф. Бебко, зправа – О. І. Седень

  Напередодні війни В. І. Конон працював директором МТС в  с. Пліски (Бобровицький район), а після війни був першим секретарем Щорського райкому. З партизанами Василь Іванович Конон залишився, не зважаючи на те, що не був військовозобов’язаним – після поранення в 1933 р. у нього на все життя залишився плеврит. 

 В з’єднанні „За Батьківщину”, командиром якого, після загибелі М.Стратілата – став І.М.Бовкун, командир 19-го мотострілецького полку, який у 1941 р. опинився в оточенні – у 1943 р. було: 3 партизанські полки, розвідувальний загін, господарська частина та госпіталь – числилось до 5000 партизанів.  

  Федір Калачник після війни працював головою сільської Ради, головою колгоспу „Перемога”, а до виходу на пенсію – в промисловості.

  Ф. Калачнік народився у с. Лемешівка в сім’ї лісника. На початку війни Ф. Калачніку, який був секретарем місцевої комсомольської організації, не було ще 18 років. 26 листопада 1942 р. він вступив в підпільну групу. Її керівник – народний суддя Степан Макарович Письменний  був  червоний партизаном і 20 років назад.

   С. М. Письменний та батько Калачніка викопали в лісі землянку. Тут у них був радіоприймач, вони слухали зведення Радінформбюро та розповсюджували по селах листівки, в яких повідомляли про становище на фронтах, закликали чинити спротив та вступати до партизанських груп і загонів. Так люди дізнались про перші перемоги під Москвою та Сталінградом. Із цієї підпільної групи Ф. Калачнік пішов  у 1943 р. в партизанський загін. 

   Ф. Калачнік згадує, що в Єлінських лісах тоді знаходилось з’єднання            М.  Г.  Салая, начальником штабу у  якого був П. С. Коротченко.

  Побачивши Калачніка, озброєного револьвером та відрізом від карабина, командир здивувався:

–А навіщо, ти, хлопче, карабин так вкоротив?

  Федір спочатку розгубився, але, подумавши, впевнено відповів:

–Карабін він тут, в лісі, підходить. А в підпіллі – не те. Під одягом його не сховаєшь. Ну а з одним револьвером необхідної впевненності не було.

      Михайло Гордійович Салай, засміявшись,  похвалив його.

  Ф. Калачніка зарахували до взводу кінної розвідки. Данні, отримані розвідниками (начальник к-н Андрій Максимович Дунаєв), визначали всі подальші дії партизанів. Від розвідників вимагалось не тільки все бачити, залишаючись непомітними. 

     Так, під час нальоту на  м. Чуровичі, підступи до якого прикривали дзоти – розвідники, разом з ротою партизанів загону ім. Щорса, першими увірвались в містечко, де оточили поліцейське управління, в бою вбили близько 60 поліцаїв, спалили управління та декілька адміністративних будівель. 

      Після цього бою партизани продовжили похід, а розвідники зайняли своє звичайне місце – за 5 кілометрах попереду колони. Зв’язними розвідників  були юні партизани: Володя Туник, Федя Самодєл, Саня Сосновський та Ваня Корецький. Після днівки, проведеної в урочище Церковище, на кордоні України, Білорусі та Росії – заготовивши продукти і фураж, дочекавшись наступу темряви, партизани знову відправились на захід. 

      Коли розвідники вийшли до залізниці Гомель–Бахмач, з боку                           с. Деревини несподівано почулись постріли. Напевно, вогонь відкрили поліцаї, охороняючі комунікації. Розділившись на 2 групи, розвідники вирішили зняти заслон, що заважав руху колони через залізницю. Трофеями партизанів в селі стали 4 гвинтівки. Приблизно в 2 години ночі, основні сили партизанів перейшли залізницю.

  Вранці на узліссі молодого соснового лісу розвідника зустріли якогось  діда:

    –А ну, діду, розкажи, як у Вас там справи в деревні.

    –Да що казати, – відповів той, – грабують підлі, знущаються над людьми... Ось і зараз поліцаї після нічного розгулу відпочивають. Самогонку п’ють, в карти грають... А чергують кінні роз’їзди. І німці там знаходяться. 

     Начальник розвідки А. М. Дунаєв скомандував: „По коням! Зброю приготувати!”

     Не пройшло й 15 хвилин, як із кулемета та автоматів розвідники вдарили по вікнах школи, де зібрались поліцаї та німці  із комендатури. Так припинив  своє існування поліцейський стан в с. Будище (Гомельська область).

  Після цього рейду партизани повернулись в рідні края. Під Городнею вони підірвали міст через  р. Смячку, по якому кожного дня проїзжали десятки німецьких  машин. Ще один міст знищили в с. Гасичівка. Партизанські ряди поповнювались. В останні дні червня 1943 р.  база партизанів знаходилась в Тупичівських лісах між селами Дроздовиця та Моложава. 

   Розвідники: Федір Калачнік, Микола Анисенко, Борис Берило та Ісак Сосновський – отримали завдання: встановити, які охоронні та каральні війська знаходяться в Грибовій Рудні та Олешні, їх чисельність, озброєння, як відбувається патрулювання залізниці, час зміни карулів. Розвідникам потрібно було: провести спостереження за шосейною дорогою Гомель–Чернігів, побувати в Радулі та Любечі, встановити наявність та чисельність ворожих гарнізонів, зустрітись з підпільниками. Завдання було виконано, а на дорозі Гомель–Чернігів вдалось захопити легкову машину, в якій їхали три чиновника. З завдання розвідники повернулись з сумкою важливих документів.

   А через декілька днів почався рейд в Полтавську область. Розвідники, не зважаючи на те, що тільки повернулись з важкого завдання, як звичайно, були в голові колони. З’єднання вийшло із блокованих Тупичевських лісів в Любецькі ліси через с. Церковище. Спочатку в розвідку у Церковище пішов Михайло Редькович, житель Бурівки, зі своїм товаришем Романом Приходько. Роблячи вигляд, що прогулюються, вони пройшлись мимо поліцейської дільниці, комендатури і старостата. Через декілька днів, завдяки їх розвідданним,  Церковище швидко зайняла кінна розвідка. 

   Восени 1943 р. з’єднання знову потрапило в оточення. Розвідгрупи А.Дунаєва та Ф. Калачніка (М. Анисенко, Б. Берило, М.Черниш,  І.Сосновський) відправились розвідати шляхи через лісове болото. Їх прикривав кулеметник Микола Кошель.  Коли розвідники пройшли через болото, вони побачили, що тут розташовані  війська, а при поверненні наштовхнулись на міни. По них відкрили артилерійський вогонь. Загинув М. Сибирський із групи Дунаєва. Калачнік та Осадчий були важко поранені. Смертельно поранений  М.Анисенко підірвав себе гранатою Ф-1. 

     Партизани продовжували шукати вихід. Наступна розвідка встановила, що після вибухів на протилежному березі болота вночі ніхто не збирається залишитись. Скориставшись цим, вже наступного дня партизани вийшли на нову базу. Ф. Калачніка перевезли в Остерські ліси, лікували в польовому госпиталі наступаючих радянських військ, а потім перевезли в Городню. 

   Федір Калачник: „Ми не спали ночами, голодали,  проходили з ризиком для життя за добу 50 – 60 кілометрів, йшли по горло в болотному багні, щоб знайти безпечні шляхи для рейдів партизанів по тилам ворога. Часами лежали в засідках. Відправлялись в розвідку, щоб здобуті нові данні та передати їх в штаб свого з’єднання або на Велику землю. Більше 40 років пройшло з тиз незабутніх вогняних днів, а я в думках і зараз там, в сосново-широколистяних лісах в межиріччі Дніпра, Десни та Снова, де дорога моєму серцю кожна стежка, і такий дивовижний, свіжий, пряний запах хвої та трав...” 

photos.app.goo.gl/QcMXkM2pK8mB9Aef9