ГЛАВА ТРИДЦЯТА

ПАРТИЗАНСЬКІ ЛІСИ

На початку війни найбільш значних втрат гітлерівцям із всіх партизанських загонів завдав Добрянський загін ім. Ворошилова. Цей загін діяв в Добрянському, Ріпкінському та Городнянському районах настільки успішно, що став відомим далеко за межами Чернігівської області. До Добрянського загону пробирались з Київської, Харківської, Дніпропетровської, Вінницької та інших областей України і Білорусії. Командував партизанами перший секретар Добрянського райкому КП(б)У Т. М. Євтушенко. Спочатку загін ім. Ворошилова був поділений на 6 груп: Добрянська, Клубівська, Рудненська, Єфстафієвська, Кусіївська та Ріпкінська. Успіху партизанів в значній мірі сприяло те, що разом з ними діяли чекісти групи майора Степанова та десантники групи капітана Григоренка, які залишились в ворожому тилу.

В першому бою, що відбувся поблизу Аткільні (тепер у складі Ріпкінського р-ну), партизанами командував Георгій Сергійович Артозєєв. До війни він був оперуповноваженим в Добрянської міліції. Разом з відступаючими бійцями, яких вціліло приблизно два батальйона від піхотного полку, партизани зробили засідку на лісовій дорозі з Добрянки в Городню. Спочатку на дорозі з’явилась рота велосипедистів, а за нею колона вантажних машин. Про втрати противника в цьому бою довгий час нагадували 90 березових хрестів, встановлених тут на їх могилах. Партизанів загинуло – 38.

Підривні групи Добрянського загону здійснювали диверсії на залізницях: Гомель–Чернігів, Гомель–Новозибків, Гомель–Бахмач, виходили на шосейні дороги. Так, 8 вересня в районі Невклі диверсанти знищили 7 автомобилів та 1 гусеничний трактор.

На залізниці Гомель–Чернігів партизанам вдалось підірвати дрезину-вагон, в якій їхали 5 офіцерів і генерал фон Макенрот. До залізниці група з 17 чоловік під командуванням Г. С. Артозєєва вийшла поблизу Грибової Рудні. Довго чекати не прийшлось. Побачивши паровоз, який віз перед собою 3 платформи каміння, партизани вирішили, що це перевірка дороги і не помилились. Невдовзі вони побачили вагон, який наближався до них з надзвичайною швидкістю – приблизно 70 км на годину. Вагон сяяв різноманітними яскравими фарбами в вечірніх сонячних променях. Нічого подібного в своєму житті не бачив ніхто з партизанів. Вибух підкинув дрезину в повітря, де вона перевернулась та впала дахом вниз. З вагона з воєм вискочила вівчарка генерала. Генерал фон Макенрот, 5 офіцерів та 2 солдата-моториста загинули.

7 листопада партизани оволоділи Добрянкою та Гороностаївкою. В міському парку Добрянки вони провели мітинг, а над райвиконкомом підняли червоний прапор. Нач. штабу К. М. Гайдак-Логов відпустив полонених поліцаїв під чесне слово, але швидко виявилось, що обіцянки дотримались не всі. Незабаром поліцаї вбили і самого Костянтина Матвійовича Гайдака (1900–1942) – добру, довірливу людину.

Схема розташування груп Добрянського загону, намальована Г. С. Артозєєвим

1. Добрянська 4. Ваганичська

2. Клубівська 5. Кусіївська

3. Рудненська 6. Ріпкінська

Брати Артозєєви: Микола, Георгій і Володимир,

1943–1944 р.

Гітлерівці вирішили зосередити проти партизанів додаткові сили. В ході операції „Замглай”, за підрахунками історика М. М. Солов’я, вихідця з Ріпкінського р-ну, карателів зібралось в 25 разів більше, ніж було партизанів! Доставлені залізницею: війскові та поліцейські частини, бронемашини, танки і артилерія – розташувались в Добрянці, Ріпках, Тупичеві та Городні. Із регулярних частин в цій операції були: 179-й та 213-й німецькі полки і один із мад’ярських полків. На аеродромі в Городні до вильотів готували „Юнкерси” та „Мессершмити”.

Бій, названий лебединою піснею Добрянського загону, відбувся в урочищі „Грем’яцькі лісові дачі”. Партизанам неодноразово загрожувала загибель в оточенні, але їм вдалось спинити карателів, наступаючих з напрямків: Невклі, Ловині та Будища. Партизани, які добре знали Грем’яцький ліс і Замглай, вміло маневрували та завдавали удари в найнесподіваніших місцях. Командир 179-го полку полковник Ригель, взятий в полон, засвідчив, що тільки в його полку втрати досягли 400 чоловік, але всіх втрат значно більше. Карателі,очікуючи допомоги з Городні, послали парламентерів з білим прапором запропонувати здатись, чим дуже здивували партизанів.

Бої продовжились, але після великих втрат було прийнято рішення покинути Грем’яцький ліс. Загін 20 діб намагався відірватись від переслідування, рухаючись у напрямку Моложави. У партизанів, виснажених постійними боями, майже закінчились боєприпаси, медікаменти та продукти. Поранені помирали від ран, голоду та холоду. В строю залишилось 187 чоловік, загинуло більше 150, поранених було 200 та 39 хворих. Отанній бій відбувся поблизу Минаївщини.

Партизанські командири вирішили виходити з оточення невеликими групами. Головні сили карателів відволікала група С. Байбака (52 чоловіка), яка спочатку відправилась до Невклі. 22 партизана цієї групи загинули в грудні. К. М. Гайдака-Логова схопили карателі, його допитували слідчі з поліції та гестапо, але той нікого не видав. Тоді його розстріляли добрянські поліцаї. Похований він у с. Володимирівці.

За спогадами Марка Олександровича Кареби, жителя с. Семенівки (Гомельська область), в Семенівку група партизанів прийшли з Клубівки, вирвавшись з оточення в районі „Трикутника” ?. Це були: Тихон Маркович Євтушенко, Павло Петрович Голишев, Дмитро Деєктель ?, Гийко ?, Павло Матвійович Заморев ?. Семенівський староста, дізнавшись про їх появу в селі, відправив поліцая за мад’ярами.

Хату оточили приблизно 30 мад’ярів. Партизани відстрілювались, але мад’яри підпалили хату. Євтушенко загинув у вогні, а Голишева і Велешена ?, які втратили свідомость і впали з горища, обгорілих, витащили живими. Заморєв відстрілювався з погреба. Ввечері він спробував прорватись в ліс, але вартовий настиг його кулеметною чергою. Тіла Євтушенка і Заморева кинули в скотомогильник.

На рахунку Добрянського загону за 99 діб його діяльності: 9 ешелонів з боєприпасами та продуктами, 4 дрезини, 6 залізничних мостів, залізнична станція, 8 мостів на грунтових дорогах, 34 автомобіля, водокачка. В Добрянці розгромили комендатуру. Загін одним з перших на початку війни розпочав війну на рельсах. Із 23 ешелонів противника, підірваних до грудня 1941 р. на території колишнього СРСР, 9 – підірвали диверсійні групи Добрянського загону, це 40 % від загальної кількості всіх ворожих ешелонів, знищених в перші місяці війни.

Г. С. Артозєєв, котрому вдалось неможливе – вивести з оточення госпітальний обоз: 30 підвод з пораненими та хворимив – потім направився в Корюківські ліси, де тоді знаходився обласний загін. Артозєєв відзначався неймовірною фізичною силою. З руки він міг стріляти із кулемета, як з гвинтівки. Майже звіряче чуття дозволяло йому без компаса та карти знаходити дорогу в полі та в лісі навіть вночі. Рухався він безшумно. В самих критичних обставинах залишався сміливим та холоднокровним. Партизани ласкаво називали його –„борода”, а вороги прозвали – „бородатий чорт”.

Артозєєв написав багато спогадів, але своїм обов’язком вважав зберегти пам’ять про своїх товаришів із Добрянського загону, які першими почали партизанську війну на Україні. Разом з Артозєєвим відновленням партизанської історії займався також Б. Є. Гуд – з Добрянських лісів він потрапив до загону Сабурова.

За допомогою Г. С. Артозєєв неодноразово звертався і до свого бойового товариша Тимофія Горицького, жителя с. Перепис. В одному з листів, написаних в Перепис, Артозєєв розпитував про партизанів та селян, які їм допомагали; з захопленням і повагою згадував священника з Перепису та прохав розповісти про нього. Та в Радянський час історія Добрянського загону не була опублікована, та була майже невідомою.

Лист Г. С. Артозєєва

до свого бойового товариша Тимофія Горицького, жителя с. Перепис

Група підривників в Клетнянському лісі на Брянщині.

Зліва направо: І. Цимбаліст, П. Медяний, Г. Мильников,

Л. Баскін, Г. Артозєєв, А. Денісов, В. Павлов. Грудень 1942 р.

Чернігівський обласний партизанський загін ім. Сталіна спочатку розташувався в лісах Корюківського та Холминського районів. Влітку 1941 р. в усіх районах створювались продовольчі бази та склади зброї в лісах. В Чернігівській партизанській школі готували підривників і радистів. Командирами районних партизанськіх загонів призначались секретарі райкомів та голови райвиконкомів. Незабаром численність обласного загону збільшилась з 26 до 186 партизанів.

Спочатку партизанами командував секретар обкому КП(б)У М.М.Попудренко. У 1932 р. М. М. Попудренко, колишній слюсар Дніпропетровського металургійного заводу, став завідуючим відділом культури і пропаганди Городнянського райкому. Його ім’ям названа площа в Городні.

1 жовтня 1941 р. Микола Микитович Попудренко зробив запис в своєму щоденнику: „Тов. Родимченко повернувся з розвідки, пройшов він багато і рішуче, але результати незначні: про Тупичів мені зрозуміло, про Городню і Добрянку – ні.

Що зробили партизани цих районів?

Городнянський: пустили під укіс 1 ешелон, знищено 2 вантажні машини і 1 мотоцикл, убито багато німців. В Дроздовиці (хутір) убитий 1 офіцер і 4 солдата. В Тупичеві: спалили лісопильний завод. В Добрянці: знищили водокачку. Безумовно, що це далеко не все, що зробили партизани”.

18 листопада командування над Чернігівським обласним загоном в Калачівських лісових дачах (Холминський район), прийняв О. Ф. Федоров, перший секретар підпільного Чернігівського обкому. Йому вдалось вийти з Пирятинського оточення разом з батальонним комісаром В. М. Дружиніним. Федоров призначив Попудренка своїм заступником, а Дружиніна – комісаром. В 1931–1932 роках Дружинін працював завідуючим організаційного відділу Городнянського райкому.

Ворожі гарнізони невеликих населених пунктів звичайно складались із роти або батальону мад’ярів. Невеликим загонам з 30–40 партизанів вдавалось не більше, ніж вбити 1–2 ворогів або знищити 1 машину, тому в обласний партизанський загін ім. Сталіна були об’єднані районні загони: Корюківський, Холминський, Реймантарівський та Перелюбський, разом з потрапившими в оточення групами військових. Із Носівського, Ічнянського, Іваницького та Грем’яцького загонів до обласного загону приєднались 350 партизанів. У першій половині 1942 р. в Чернігівській області розпались 3 районних загони.

2 грудня 1941 р. партизани напали на казарму гарнізона с. Погорільці (Семенівський район). В нічному бою загинуло близько 100 загарбників, але у Реймантарівських лісах партизанів оточив приблизно полк мад’ярів. Бої з регулярними військами продовжувались з 16 по 22 грудня. Чернігівському загону вдалось вирватись з оточення.

На початку 1942 р. літаки з „Великої землі” доставили: зброю, боєприпаси та вибухівку для здійснення диверсій на залізницях Гомель–Бахмач (в районі, прикордонному з Білорусією) та Новозибків – Климів – Новгород-Сіверський (в районі Климова). Диверсійним взводом в загоні командував О. М. Садиленко.

Іван Єлісейович Цимбаліст (с. Мощенка), зарахований в диверсійний взвод спочатку політкерівником, працював вчителем, повернувшись з фінської війни. Звичка говорити повільно та переконливо з відчуттям переваги вчителя перед учнями збереглась у Цимбаліста в партизанському загоні.

У 1942 р. гітлерівці захопили Крим та вийшли до Волги. Наступ на Кавказі ставив під загрозу родовища нафти – джерела пального. Тому все більше значення набував партизанський рух в тилу противника, а особливо диверсійна діяльність.

Чернігівський обласний загін у травні 1942 р. передислокувався до важливих комунікацій Гомель–Бахмач та Гомель–Брянськ. Диверсійним групам вдалось підірвати 12 ешелонів з живою силою і технікою.

3 березня 1942 р. М. М. Попудренко записав в щоденнику: „Одержали завдання ПЗ фронту – систематично пускати під укіс поїзди на залізничних лініях Гомель–Новозибків, Гомель–Щорс.

9 березня 1942 р.

Диверсійні групи Цимбаліста повернулись. Одна підірвала залізницю, друга – залізничний міст між Щорсом та Низківкою.

5 квітня 1942 р.

Сьогодні день Пасхи. У нас також свято. В загоні з’явились такі продукти: як біле борошно, риба, консерви, цукор, рис і т. д.

7 травня 1942 р.

По залізниці Гомель–Бахмач проходить за добу 40 поїздів”.

О. М. Сабуров та С. В. Руднєв

Важким випробуванням для партизанів Чернігівської області, а також сусідніх – Сумської та Брянської (раніше це була Орловська область), стала спроба протиника знищити партизанський рух силами регулярних військ, але партизани витримали. Чернігівський загін, під час боїв в Реймантарівських та Жуклянських лісах, 27 липня 1942 р. переформувався в з'єднання.

28 липня 1942 р.

„Видано наказ про створення штабу об’єднаних загонів. До складу штабу входять: Федоров О. Ф. – командир, Дружинін В. М. – комісар… Мене призначили командиром загону ім. Сталіна і першим заступником командира об’єднаних загонів.

11 серпня 1942 р.

Прийняли по радіо передову „Правди” про завдання партизанів. Головне – комунікації, склади, аеродроми, жива сила і техніка”.

Поранених в з'єднанні Федорова стало настільки багато, що їх необхідно було відправити на „Велику землю”. Також необхідно було поповнити боєприпаси та зброю. В районі „Гомельського трикутника” залізниць залишилась диверсійна група Балицького, а приблизно 900 партизанів, проривались з важкими боями на зимівлю. Сили противника складались із приблизно 7000 чоловік. Проти партизанів використовувалась артилерія та авіація.

Бої продовжували, не зважаючи на виснаження, поранення, голод та хвороби. Партизанське з'єднання пройшло через: Єлінські ліси, Софіївські ліси (Брянська область) та Злинківські ліси – звідси партизани, покинувши обоз, вийшли через болота з пораненими на носилках. Їм вдалось прорватись в Клетнянські ліси, що знаходяться між білоруським містом Хотимськ і російськими містами Клетня та Мглин.

Із Сумської області в Брянські ліси прорвалось з’єднання С. А. Ковпака. Проти брянських партизанів у липні 1942 р. зосередились 3 ворожі дивізії. Бої влітку 1942 р. були настільки важкими, що О.М.Сабуров згадав літо 1941-го року. У 1941 р. Сабурову, який був в Київському районі комісаром особливого окремого батальону, вдалось вирватись з оточення разом з товаришами.

31 серпня 1942 р. в Кремлі вночі відбулась нарада зі Сталіном, на якій були присутні Ковпак і Сабуров. Сталін зацікавився, як партизанам Ковпака вдається за ніч проходити по 30–40 кілометрів з обозом на підводах. Після пояснень Ковпака було прийнято рішення використати його досвід, щоб здійснити рейди з’єднань Ковпака і Сабурова на Правобережжя для збільшення там кількості партизанських загонів.

Тільки в з’єднанні Сабурова було до 2000 чоловік. Вісь маршруту рейду, з відхиленням до 30 км, пройшла через населені пункти: Трубчевськ–Городня–Ріпки–Любеч–Савичі–ст.Радин–Олександрівка–Овруч. Партизанам потрібно було форсувати 3 ріки: Десну – в районі с.Оболонь (Коропський р-н); Дніпро – в районі Лоєва та р. Прип’ять. За переправу людей, артилерії та обоза відповідали сапери.

В рейді на таку відстань розраховувати тільки на успіх ударних загонів в боях з ворожими заставами не приходилось, але було відомо, що під час рейдів ворожі гарнізони невеликих населених пунктів збираються в більших містах. По маршруту рейду відправились розвідувальні групи, у однієї з яких в Поборниці знаходилась радіостанція. Очікувалась допомога від Чернігівського з’єднання з Холминських лісів. Щоб заплутати противника партизанська колона відхилилась від маршруту на 120 кілометрів, а взвод кінних автоматників направився до м. Короп. Через Десну партизани переправились напроти райцентра Оболонь, де був понтонний міст.

Партизани зайняли: Оболонь, Короп, Понорницю та Холми. Підрозділи регулярних військ та охоронні батальйони були розгромлені або втікли, а загони поліції виявились небоєздатними. Понад 6000 солдатів і поліцаїв з Городні, Тупичева, Добрянки та Любеча зібрались під захист Чернігівського гарнізону. В Чернігові почалась паніка.

В ніч з 6 на 7 листопада партизанська колона вийшла на узлісся за 2 км від с. Клубівки. Щоб відволікти увагу противника, партизани почали наступати від залізниці Чернігів–Гомель в напрямку Гомеля. Охоронний батальон з Лоєва передислокувався в Гомель, що і було потрібно партизанам, які збирались переправитись через Дніпро напроти Лоєва. Спочатку на правий беріг Дніпра переправивились розвідники Ковпака та повернулись з баркасами, а потім пригнали паром. Другий паром побудували сапери. Переправа через Дніпро зайняла 2 доби. Загалом, колона із 1000 підвод, що в поході була до 7 км, пройшла в ворожому тилу, з півночі Сумської області до Житомирської – 600 км за 17 ночей.

Партизани С. А. Ковпака побували в нашій місцевості в районі таких населених пунктів: х. Смяч-Луб’янка (Травневе), с. Карпівка, с. Кусії та х. Мости.

Карта партизанської діяльності

С. А. Ковпак та О. Ф. Федоров

Чернігівське з’єднання (1400 чоловік) відправилось в рейд на Правобережжя 11 березня 1943 року. Напередодні партизани під командуванням Попудренка прорвались з оточення із Клєтнянськіх лісів в Єлінські лісові дачі, а вже звідси, після повернення Федорова з Москви, відправились до Дніпра по такому маршруту: с. Горське–с.Карпівка–с. Кусії. В Єлінських лісах в загоні ім. Сталіна під командуванням Попудренка залишилось 300 чоловік.

За ніч з’єднання Федорова, у складі якого був ескадрон кавалерії, пройшло, з артилерією та мінометами, 60 км. Зробивши зупинку поблизу с. Рудня (Ріпкінський район), партизани вийшли до Дніпра. Звідси їм потрібно було пройти через: Гомельську, Житомирську, Київську, Ровенську та Волинську області, щоб вийти в район Ковельського залізничного вузла, який з’єднаний п’ятьма стратегічними магістралями з станціями: Рівне, Сарни, Новоград-Волинський, Брест та Люблин.

В рейд на Правий беріг відправились також партизанські загони з’єднання Я. І. Мельника.

В березні 1943 р. в партизанські ряди влилось багато підпільників, які встановили зв'язок з загоном О. Ф. Федорова ще в травні 1942 року.

В Городні підпільну групу із 4 чоловік організували Ф. Ф. Бебко та В. А. Надточий. Згодом до них приєдналось ще декілька чоловік. В Городні у підпільників був радіоприймач, а в Старосіллі друкували листівки з повідомленнями від Радінформбюро та карикатури. Кліше друкувального станка виготовлялось із лінолеуму. Після війни Федір Федотович Бебко (11.04.1915–3.04.1991) працював в Городнянській районній друкарні.

Ще одна група підпільників, яка розповсюджувала листівки, існувала в Хотівлі. В цю групу входили безпартійні та комуністи: Ф. Т. Атрощенко, С. Н. Шомон, І. П. Яковенко, Д. С. Харьков. З партизанами ця підпільна організація встановила зв'язок у грудні 1942 року. У травні 1943 р. підпільники стали партизанами з'єднання Попудренко.

Новим партизанським з'єднанням став загін ім. Сталіна, коли під командуванням М. М. Попудренка ще в березні 1943 р. збільшився до 600 партизанів (4 загона) – через 2 тижні після того, як відправилось в рейд з’єднання Федорова. У квітні 1943 р. до партизанів пішли навіть поліцаї.

Чисельність з'єднання зростала. Завдяки організаційним здібностям Попудренка, у травні 1943 р. в 10 загонах з’єднання нараховувалось вже 1200 чоловік. М. М. Попудренко, якого партизани називали – „людина активних дій”, відзначався палким характером. Він був впевнений, що перемогу можна отримана тільки на прикладі дій командира, тому, ризикуючи життям, він часто особисто командував боєм.

А в квітні 1943 р. села, зайняті партизанами поблизу Єлінських лісів, ворожа піхота атакувала разом з танками. Тільки на с. Іванівку наступали до 4000 карателів. Села і ліс обстрілювала артилерія та бомбила авіація. Партизанам вдалось вийти до Снову та переправитись на східний беріг. Вихід з оточення був важким – тільки по болоту, де вода місцями доходила по пояс, довелось пройти 12 кілометрів. З боями партизани проривались на північ. Через Солов’ївські ліси, де раніше проходив кордон з Брянською (Орловською) областю, потрапили вони в Злинківські ліси.

В українські та білоруські з’єдання прибули групи організаторів для формування молдавських партизанськиз загонів. В Молдавії розвідувальна група з радіостанцієй, направлена для встановлення зв’язку з підпільними групами, після приземління на зв’язок не вийшла. Командир групи Є. З. Миколаєв, як виявилось пізніше, героїчно загинув в бою з карателями.

Формування двох молдавських партизанських загонів почалось в Єлінських лісах: в загоні ім. Ворошилова (командир Я. П. Шкрябач), де на початку травня 1943 р. було 116 обстріляних в боях партизанів, та в загоні ім. Будьоного (командир В. І. Пискарев) – 41. Молдавські партизани вели розвідку в секторі, де розміщувались 2 поліцейських гарнізона та приймали участь в бойових операцій з’єднання.

Рейд Ковпака

Рейд Федорова

М. М. Попудренко та командири загонів

8 липня 1943 р. розробляють план прориву з оточення.

За декілька годин до загибелі М. М. Попудренко.

Травневий рейд з’єднання Попудренка почався з розгрому поліцейського гарнізону в с. Чуровичі. Групу з 15 чоловік, якими командував Г. С. Артозєєв, Попудренко направив до важливої залізниці Новозибків–Климів–Новгород-Сіверський. Загін ім. Чапаєва (командир Артозєєв) значно збільшився вже через півмісяця, діяв в Н.-Сіверському та Семенівському районах, у травні – червні знищив 23 ешелони. На грунтовій дорозі Новгород-Сіверський – Стародуб рух транспорту противника припинився.

При переході в Тупичівські ліси, на залізниці Гомель–Бахмач партизани знищили ешелон та 2 моста. Диверсійна група Мельникова підірвала ешелон на ділянці Хоробичі – роз’їзд Куток: паровоз та 9 вагонів. Загинули 315 німецьких солдатів і офіцерів, кількість поранених не встановлена. Група загону ім. Леніна (командир Петько) на цьому ж роз’їзді знищила ешелон з автомобілями. Рух на залізниці припинився на 5 діб.

Сміливі нальоти продовжились із Тупичівських лісів. Партизани зруйнували залізничні станції Хоробичі та Горностаївку, розгромили гарнізони в селах Дроздовиця та Хотівля.

Габітсфюрер жандармерії був впевнений в надійності охорони Тупичева, яку він ставив за приклад гарнізонам інших сіл: „Виходячи з того, що кожного дня можна чекати нападу бандитів, необхідно підсилити та покращити наявні опорні пункти, влаштувати перед приміщеннями прохідні та криті окопи, як вони зроблені при жандармерії Тупичева”. Гарнізон Тупичева партизани розбили в нічному бою – противник втратив убитими 112 чоловік. Партизани підірвали склади, спиртзавод та 60-метровий міст на дорозі Тупичів–Городня, а 2 червня розгромили гарнізон райцентра Добрянка

В Тупичівських лісах почали проводити самостійні бойові операції вищезгадані молдавські загони. Вони займались розвідкою та здійснили напад на шпалорізний завод, а група, якою командував В. Н. Корабель, пустила під укіс залізничний ешелон і підірвала автомобиль. Заданням взводів молдавських партизанів (командир Н.Є.Каленик) було захопити дзоти і ходи сполучення в центрі села під час нальоту на Тупичів.

На початку червня Тупичівські ліси оточили карателі, а гарнізони: в Городні, Хоробичах, Переписі, Ріпках, Нових Яриловичах та Щорсі –збільшились до 4000 чоловік. 4 червня з’єднання Попудренко обійшло Замглайські болота з півночі, форсувало залізницю Чернігів–Гомель та вийшло в Ріпкінські ліси. Паралельно, через Бурівку, виходило з’єднання М. Г. Салая – командира групи парашутистів, десантованих в березні 1943 року. Це з’єднання, сформоване капітаном НКВС Салаєм, направилось в Полтавську область. В числі партизанів, які пішла за Дніпро, були і молдавські загони. Пізніше вони увійшли до складу 2-го Молдавського партизанського з’єднання.

В Ріпкінських лісах партизанів знову оточили карателі. Після бою з піхотою та танком противника, партизани залишили свою базу, покинули коней і 13 червня пройшли через болото до дороги Гомель–Чернігів, а звідси з боєм прорвались в Тупичівські ліси. Під вогнем артилерії, що коригувався за допомогою авіації, виходили партизани.

Під час рейду партизани розгромили поліцейські стани в селах: Андріївка, Пекурівка, Хотівля, Дроздовиця, Хоробичі, Перепис, Ваганичі, Будище, Невкля, Ловинь, Олександрівка, Олешня, Горностаївка. З’єднання Попудренка побувало також в районі хуторів Мости та Барабанів Ваганицької сільради.

22 червня з’єднання дійшло до Корюківськіх лісів, звідки вийшло в Єлінські ліси, де відбувся бій з ротою мад’яр. 25 червня партизани, форсувавши Снов, прийшли в Злинківські ліси. Тут з’єднання оточила мад’ярська дивізія, яку підтримували 8 танків, 16 важких гармат, а з повітря їх бомбили 9 бомбардувальників. Партизани проривались далі.

Загалом, бойовий рейд з'єднання Попудренка сковував 40 тисяч солдат та офіцерів 3 угорських дивізій, знятих з фронту для боротьби з партизанами. М. М. Попудренко загинув в ніч на 7 липня – в районі станці Злинка (Брянська область), поблизу сіл Парасочки та Рогів, коли, голова партизанської колони наштовхнулась на ворожу лінію оборони, прориваючись з Софіївських лісів.

Доставити значну кількість зброї, боєприпасів, вибухівки, медикаментів, продуктів та евакуювати поранених можливо було тільки авіацією. Літаки Лі-2 Авіації дальньої дії (АДД), розроблені корпорацією „Дуглас”, до війни випускались в СРСР (поштово-пасажирські ПС-84). Лі-2 з повагою називали – Іван.

Зліва направо: механік корабля Свердлов, ботмеханік Кисельов, правий льотчик Волков, штурман Борисевич, командир корабля гв. лейтенант Григор’єв, радіст Рослов, стрілок Ібрагімов.

Польоти в ліси України, Білорусії та Росії – до з’єднань: Гришина, Ковпака, Сабурова, Федорова, Попудренка та інших командирів – були надзвичайно складними, не зважаючи на досвід екіпажів, які виконували такі складні завдання, як польоти в блокадний Ленінград та участь в Сталінградській битві.

Тільки 8 березня 1943 р. для загону Попудренка скинули на парашутах 1200 кг боєприпасів 2 літака Лі-2, одним з яких управляв льотчик 12-го гв. Гатчинського авіаполку дальної дії М. Г. Богданов. На цей же майданчик, поблизу с. Мостки, десантувалась група – 6 парашутистів.

12 березня екіпажі Тоболіна та Дегтяренка скинули в районі с. Мостки 1300 кг вибухівки, 14 березня екіпаж Маркова – 1200 кг вибухівки. 15,16 та 17 березня екіпажи Тоболіна та Маркова скинули 5 тон боєприпасів та продуктів. Загалом, в березні загін Попудренко отримав 9 тон вантажів. Група літаків виконувала завдання в районі Мостків також 3 та 4 квітня. Хмарність була десятибальною, йшов мокрий сніг, але завдання виконали всі екіпажі.

На майданчику загону Попудренко – Бабки, що на півдні від Климова, Лі-2 здійснювали посадки. Дощ або гроза робили завдання настільки складним, що можна порівняти тільки з пошуком голки в стогу сіна. Партизанські радіостанції працювали в короткохвильовому діапазоні і мали невелику потужність, а радіокомпаси Лі-2 були середньохвильовими. Після польоту на відстань, яка інколи первищувала 1000 кілометрів, літаки орієнтувались тільки на сигналізацію з кострів: 3, 4, 5 або більше кострів. Вони розташовувались: в трикутник, квадрат, ромб, конверт або лінію. А чого варті були посадка та зліт, коли зльотною смугою була лісова галявина, а літак на зворотньому шляху перевантажений пораненими та дітьми!

Ворожа повітряна розвідка часто виявляла костри в лісі та бомбила їх. Бувало, що екіпажам Лі-2 доводилось бачити згори 2 однакових світлових сигнали в різних місцях. В таких випадках, щоб не потрапити в полон, в останні хвилини партизани застосовували обумовлені раніше сигнали ліхтарем або ракетами. В окремих випадках приймалось рішення повертатись, не виконавши завдання.

Щоб зменшити втрати, які значно збільшились від партизанських нальотів, німецьке командування для боротьби з Лі-2 сформувало спеціальні загони нічних винищувачів Ме-109 з досвідченними екіпажами. Врятуватись з парашутом з Лі-2 було важко – існувала небезпека потрапити під гвинти двигунів або розбитись об хвіст літака.

М. Г. Богданов згадує, як одного разу не впізнав свого знайомого Олександра Григор’єва – другого пілота Лі-2. Його обличчя було обпалене так, що не було видно очей. Розмовляв він незрозуміло. Щоб не потрапити в тил, він втік з медсанбату і з останніх сил добрався до свого полку, перемотаний брудними бинтами та в розірваній шинелі, накинутій на обгорілий комбінезон. Та незабаром О. Григор’єв став командиром літака.

До 28 липня 25 екіпажів 12-го гв. авіаполку доставили партизанам 30 тон різних вантажів. Під час польотів вони завдавали бомбових ударів, які часто рятували життя партизанам.

З початком ворожого наступу на Орловсько-Курській дузі, відомого, як операція „Цитадель”, також почалалась партизанська операція „Концерт”, розроблена з метою зірвати постачання противника. Центральний штаб партизанського руху планував за короткий час зруйнувати в ворожому тилу: сотні тисяч залізничних колій, мостів, ліній зв’язку та знищити велику кількість ворожих ешелонів.

Головне завдання диверсантів висловив начальник Українського штабу партизанського руху ген.-м-р Строкач: „В період майбутніх боїв мінер стане в партизанському загоні головною людиною. Саме по Вашій роботі будуть робитись висновки про бойову діяльність загонів. А з новою технікою Ви гори перевернете”.

Партизанський табір під Ковелем.

В центрі Борис Калач. Зліва – провідник Микола Слупачек.

Навчав партизанів Чернігівсько-Волинського з’єднання новій техніці та тактиці мінно-підривної справи учень І. Г. Старинова – начальник спецслужби ст. л-нт Олексій Семенович Єгоров.

11 червня 1943 р. диверсійні групи з 5–7 чоловік відправились до залізниць: Ковель–Рівне, Ковель–Сарни, Брест–Пінськ, Ковель–Володимир-Волинський, Ковель–Брест та Ковель–Холм.

Диверсанти отримали нові міни повільної дії (МЗД) з терміном спрацьовування до 40 діб. „МЗДушки”, як їх називали, встановлювались з розрахунком, щоб кожного дня в різних місцях вибухали 3–4 міни. На відміну від старих методів диверсійної роботи, використання „МЗД” дозволяло повністю припиняти рух на залізницях на тривалий час.

Із 54 ешелонів, підірваних на залізниці Ковель–Сарни диверсантами загону ім. Щорса, 12 ешелонів були на особистому рахунку Б. П. Калача.

В партизанський загін Б. Калач прийшов із Городні. Тут він слідкував за рухом поїздів на залізниці Гомель–Бахмач, підбирав надійних людей, збирав зброю. Таку пораду йому дав колишній чекіст О. І. Шуман, який пораненим потрапив з Комаринського партизанського загону в Павло-Іванівський хутір. У 1942 р. О. І. Шуман став командиром розвідки з’єднання Федорова. Брати Шумани та Б. Калач теж пішли до партизанів. Роботою залізниці в Городні та охороною із німців і поліцаїв їх розпитав О. Ф. Федоров.

В навчальній групі всім, бажаючим стати диверсантами, нагадували прислів’я: „Мінер помиляється тільки один раз”. Для того, щоб міна вибухнула, було достатньо одного хибного руху або тремтіння пальців. Встановлювати і замасковувати міни потрібно було в повній темряві. А щоб обійти охоронні загони, диверсантам з важким вантажем потрібно було проходити декілька десятків кілометрів.

Далі Б. П. Калач згадує, як спалахує та вибухає міна, летить під укіс паровоз, слідом навалюються вагони, а потім їх охоплює полум’я. Ті, кому вдавалось вискочити з ешелону, часто гинули під обстрілом партизанів. Та на одному із завдань Б. П. Калача було важко поранено. Побачивши ворогів, які йшли до нього, він почав зубами витягувати чеку з „лимонки”, щоб не потрапити в полон, але товариші прийшли на допомогу раніше. Провідник партизанів М. Слупачек, завдяки якому диверсанти неодноразово непомітно виходили до залізниць і підривали ешелони ворога, загинув у лютому 1944 рока.

28 вересня 1943 р. О. С. Єгоров отримав від І. Г. Старинова найвищу оцінку диверсійній діяльності Чернігівсько-Волинського з’єднання:

„Липневі та серпневі успіхи Вашого з’єднання відкрили нову віху в справі діяльності на залізничних комунікаціях ворога.

Вперше за весь час мирової історії партизанами були нанесені такі потужні удари по виключно важливим комунікаціям ворога з сильною охороною. Достатньо привести хоча б такі факти, що одним Вашим з’єднанням в серпні підірвано ешелонів більше, ніж партизанськими загонами України на протязі травня та червня.

В розгромі ворога, безумовно, одним із важливих факторів є майже фактичне закриття таких найважливіших магістралей, як: Брест–Рівне, Рівне–Пинськ та Ковель– Сарни.

Вже тепер із показань полонених відомо, що для перевезення військ із Гамбурга до Харькова, противнику приходилось користуватись румунською дорогою, а такий маршрут був довшим на 1000 кілометрів”.

В 1943 р. в Чернігівській області вздовдж залізниць, охороняємих угорським піхотним корпусом, яким командував генерал-лейтенант Алдя-Пап Золтан Янош, були вирублені ліси і майже через кожен кілометр встановлені кулеметні дзоти. У мад’ярів була військова техніка.

Завдання припинити рух на залізниці Бахмач–Гомель отримала диверсійна група І. Є. Цимбаліста (28.10.1911–01.10.1960). Для здійснення диверсій була обрана дільниця Хоробичі–Терехівка. Свою базу партизани влаштували над р. Терюхою, в місцевості, що заросла чагарниками та лісами – в прикордонному районі України та Білорусії. Ще взимку 1942 р. група із трьох партизанів під командуванням Цимбаліста спробувала здійснити тут диверсію, але рух на залізниці тоді припинили снігові заноси. В той раз вони підірвали тільки залізницю.

Весною 1943 р. поїздки стали настільки небезпечними, що залізничним ешелонам вночі дозволялось їхати зі швидкістю не більше ніж 8 кілометрів на годину. Після вибуху на такій швидкості пошкодження отримували тільки паровоз та декілька вагонів. Небезпечною була і дорога з Чернігова в Городню, їхати тут одній машині заборонялось.

О. М. Шихов

Г. І. Братчиков

В травні 1943 р. із підривної групи Цимбаліста утворився партизанський загін ім. Пархоменка (командир І. І. Веремієнко, комісар Ю.Ф.Мельник). І.І.Веремієнко, Є. Ф. Мельник та І. М. Горбач увійшли до складу Городнянського підпільного райкому КП(б)У. Через зв’язківців партизани підтримувала зв’язок з підпільними групами: Мощенки, Лемешівки, Автунич, Деревин, Сеньківки, Берилівки, Солонівки та інших сіл. В післявоєнні роки Веремієнко став першим секретарем Городнянського райкому, а Мельник – директором обозного заводу.

З травня місяця по 23 вересня 1943 р. диверсійна група І.Є.Цимбаліста та загін ім. Пархоменка знищили 34 ешелона. Рух на залізниці Бахмач–Гомель припинився! Тільки в першій половині серпня були знищені 4 ешелони. Так, 3 серпня підірвали ешелон з 6 вагонів зі зброєю на дільниці Городня–Хоробичі, а 12 серпня – 10 платформ з танками та автомобілями на дільниці Хоробичі–Терехівка. На рахунку М. М. Ковальова (загін ім. Пархоменка) – 13 ешелонів з живою силою та технікою противника, В. Г. Скотникова – 12, В. Н. Лагути – 4.

Взагалі, під час операції „Концерт”, завдяки „рельсовій війні”, „водній” та „шосейній” – загальний обсяг перевезених вантажів противника, від якого повністю залежала його боєздатність (вчасне підвезення боєприпасів та пального, перегрупування в потрібному напрямку необхідних сил та техніки, евакуація поранених) скоротився приблизно на 40%. Було зруйновано: приблизно 170 тисяч залізничних колій, мости, шосе, грунтові дороги, лінії зв’язку, а також – паровози з вагонами, машини та пароплави. Війна з партизанами відволікала з передової до 190 тисяч ворожих солдат та офіцерів.

В Городнянському краю, зокрема в районі населених пунктів: Будище, Карпівка, Мости та Кусії – діяла підривна диверсійна група „Почин”, один із багатьох спецзагонів Окремої мотострілецької бригади особливого призначення (ОМСБОН НКВС), сформованої у 1941р. для боротьби з диверсійними групами абвера, здійснення розвідувально-диверсійної діяльності та організації партизанських загонів. В жовтні 1943 р. ОМСБОН була переформована в ОСНАЗ – Окремий загін особливого призначення НКВС.

Група „Почин” була десантована для здійснення диверсій на ворожих комунікаціях Гомель – Макошино, проведення розвідки та встановлення зв’язків з партизанами. Всього, з 17 червня по 7 вересня 1943 р. загоном л-нта О.М.Шихова (24 чоловіка, в т. ч. 2 радистки та санінструктор) було підірвано 13 ешелонів, 4 з яких – з живою силою. Вбито і поранено було до 700 солдатів і офіцерів противника. Диверсанти вбили 3 бургомистрів. Загалом залізниця не працювала 76 годин. Також знищено: 3 молотилки, 2 двигуна, 3 трактора. Цінні розвідданні, здобуті під час диверсійно-бойових операцій, були передані трьома донесеннями.

Командир „Почину” ст. л-нт НКВС диверсант О. М. Шихов (14.08.1914–14.09.1995) був учасником оборони Москви, а за діяльність на комунікаціях Гомель–Макошино отримав орден Бойового Червоного прапору. Нагороджені також інші десантники: мол. л-нт Г.І.Боровиков – командир взвода, ст-на О.С.Резницький – пом. ком. взвода, мол. с-нти М. К. Тотмянин та І.М.Кравченко – командири відділень, О.М.Заречнев – мотоциклист взвода, О. Г. Зубков – кулеметник батальона, О.Г.Талалаєв – кулеметник, В. В. Коровка, М.Ф.Нужних, В. К. Паперека – стрільці, Н.І.Олексієв та Т.А.Кучеренко – шофери, Б. В. Іванов – сапер, М.П.Стадник – снайпер, ст-на М.П.Аверкин.

11 вересня 1943 р., під час розвідки однієї з груп загону „Почин”, потрапили в засідку та в нерівному бою загинули: Г.І.Боровиков – керівник диверсійно-бойових операцій групи, М. К. Тотмянин – командир підривників, І.М.Кравченко, О.С.Резницький, а також: О.М.Заречнев, О. Г. Зубков та О. Г. Талалаєв.

Поховані вони в с. Будище.

Іншим диверсантам вдалось відірватись від переслідування та вивести поранених. З січня по серпень 1944 р. О. М. Шихов командував спецзагоном „Богатир”, на рахунку якого в Гомельській, Поліській і Барановичській областях 42 ворожих ешелони з живою силою, технікою і боєприпасами. Після війни Олександр Микитович Шихов (14.08.1914–14.09.1995) неодноразово приїзжав в Городнянський район.

В район залізниці Гомель–Бахмач також була десантована група Братчикова. Звідси десантники пройшла понад 1000 кілометрів окупованими Білорусією та Польщею, надіславши понад 400 розвіддонесень командуванню 1-го Білоруського фронта. Г. І. Братчиков загинув 4 грудня 1944 р.

Ще в нашій місцевості партизанські загони діяли:

1) Городнянський партизанський загін, сформовваний у 1941 р. (командир Рогачов): Хотівля, Дроздовиця, х. Зеленки Кузницької с/ради, Хоробичі, Лемешівка, Камка та Петрівка.


Пам’ятник в с. Будище

Десантники спецзагону „Почин”,

які загинули 11 вересня 1943 р.

2) Ріпкінський районний загін ім. Суворова. формування 1941 р (з жовтня 1941 р. залишками загону командував Кондрашевський). Коли партизани, через Развинівський ліс, пройшли населені пункти: Велика Вісь, Звеничів, Вихвостів, Бурівка та вийшли на хутір Чумак – тут на партизанів несподівано напали німці та поліцаї. Партизани відійшли до х. Кам’янка (з 1963 р. – Залісся). Поблизу х. Кам’янка (Тупичівський район) у 1941 р. були закладені 2 продовольчі бази Свинопухського загону (командир В.Б.Ісаченко), який об’єднався з Ріпкінським загоном.

3) Ріпкінський загін ім. Суворова 1943 р. формування – одним із його завдань було здійснення диверсій на дорозі, по якій із Гомеля постачався німецький ародром в Городні. Була також об’їздна дорога, що проходила через села: Ріпки, Свинопухи, Бурівку та Тупичів.

4) Загони ім. Сталіна та ім. Богдана Хмельницького діяли в районі х.Будьонного Івашківської сільради.

5) Загін ім. Щорса (командир Лисенко) – в районі с. Клюси.

6) Загін ім. Коцюбинського (командир Таранущенко).

Поховання партизанів відомі в селах: Володимирівка, Гніздище, Макишин, Моложава та Сеньківка.

Серед партизанських загонів, які відзначились при звільненні Городнянського краю, був загін Артозєєва. В с. Мощенка партизани захопили укріплений район. Поблизу Тупичева, де противник зосередив близько 1500 чоловік, діяли 3 партизанських загона. Вони перекрили лісовими завалами тупичівську дорогу, а поблизу В. Листвену влаштували засідку. Вони розгромили ворожу колону, захопили 4 гармати, 2 танка, міномети, гвинтівки, автомати та план оборони Тупичева. На полі бою залишились сотні трупів гітлерівців.

Партизанами та підпільниками було багато жителів району. Так, вчитель Павло Вовк, вихідець із Бурівки, був керівником Звеничевської підпільної організації, а І. Ю. Попко (13 08. 1907 р., м. Крюково Кременчуцького повіту – 30. 08. 1994 р., Городня), секретар райкому партії, директор райлісгоспзагу – був командиром Ічнянського партизанського загону.

Василь Іванович Конон, директор Городнянської МТС з 1946 по 1964 рік, партизанив в з’єднанні „За Батьківщину” (командир М. І. Стратілат). Напередодні війни В. І. Конон працював директором МТС в с. Пліски (Бобровицький район), а відразу після звільнення Чернігівської області був першим секретарем Щорського райкому. З партизанами Василь Іванович Конон залишився, не зважаючи на те, що не був військовозобов’язаним – після поранення в 1933 р. у нього на все життя залишився плеврит.

Після загибелі М. Стратілата, командиром з’єднання став І.М.Бовкун. До партизанів він потрапив, коли 19-й мотострілецький полк, яким він командував у 1941 р., опинився в оточенні. У 1943 р. в з’єднанні „За Батьківщину” нараховувалось до 5000 чоловік: 3 партизанські полки, розвідувальний загін, господарська частина та госпіталь.


Братська могила в с. Володимирівка.

Тут похований К. М. Гайдак-Логов,

нач. штабу Добрянского загону.

Братська могила в с. Сеньківка.

В Сеньківці поховані партизани: I. Н. Крумкач, Л. В. Кулинич,

Т. Тевелев, I. П. Тетерин, С. Є. Шемець.

В.І. Конон

Зліва – Ф. Ф. Бебко, зправа – О. І. Седень

Федір Калачнік народився у с. Лемешівка в сім’ї лісника. На початку війни Ф. Калачніку, який був секретарем місцевої комсомольської організації, не було ще 18 років. 26 листопада 1942 р. він вступив в підпільну групу. Її керівник – народний суддя Степан Макарович Письменний був червоний партизаном і 20 років назад.

С. М. Письменний та батько Калачніка викопали в лісі землянку. Тут у них був радіоприймач, вони слухали зведення Радянського інформбюро та розповсюджували по селах листівки, в яких повідомляли про становище на фронтах, закликали чинити спротив загарбникам та вступати до партизанських груп і загонів. Так люди дізнались про перші перемоги під Москвою та Сталінградом. Із цієї підпільної групи Ф. Калачнік вступив у 1943 р. в партизанський загін.

Ф. Калачнік згадує, що в Єлінських лісах тоді знаходилось з’єднання М. Г. Салая, начальником штабу у якого був П. С. Коротченко.

Побачивши Федора, озброєного револьвером та відрізом від карабина, командир здивувався:

–А навіщо, ти, хлопче, карабин так вкоротив?

Федір спочатку розгубився, але, подумавши, впевнено відповів:

–Карабін він тут, в лісі, підходить. А в підпіллі – не те. Під одягом його не сховаєшь. Ну а з одним револьвером необхідної впевненності не було.

Михайло Гордійович Салай, засміявшись, похвалив його.

Ф. Калачніка зарахували до взводу кінної розвідки. Данні, отримані розвідниками (начальник к-н Андрій Максимович Дунаєв), визначали всі подальші дії партизанів. Від розвідників вимагалось не тільки все бачити, залишаючись непомітними для противника. Так, під час нальоту на м. Чуровичі, підступи до якого прикривали дзоти – розвідники, разом з ротою партизанів загону ім. Щорса, першими увірвались в містечко, де оточили поліцейське управління, а в бою знищили близько 60 поліцаїв. В Чуровичах партизани спалили управління та декілька адміністративних будівель, зайнятими фашистськими загарбниками.

Після цього бою партизани продовжили похід, а розвідники зайняли своє звичайне місце – за 5 кілометрах попереду колони. Зв’язними розвідників були юні партизани: Володя Туник, Федя Самодєл, Саня Сосновський та Ваня Корецький. Після днівки, проведеної в урочище Церковище, на кордоні України, Білорусі та Росії – заготовивши продукти і фураж, дочекавшись наступу темряви, партизани знову відправились на захід.

Коли розвідники вийшли до залізниці Гомель–Бахмач, з боку с. Деревини несподівано почулись постріли. Напевно, вогонь відкрили поліцаї, охороняючі комунікації противника. Розділившись на 2 групи, розвідники вирішили зняти заслон, що заважав руху колони через залізницю. Трофеями партизанів в селі стали 4 гвинтівки. Приблизно в 2 години ночі, основні сили партизанів перейшли залізницю.

Вранці на узліссі молодого соснового лісу розвідника зустріли якогось діда:

–А ну, діду, розкажи, як у Вас там справи в деревні.

–Да що казати, – відповів той, – грабують підлі, знущаються над людьми... Ось і зараз поліцаї після нічного розгулу відпочивають. Самогонку п’ють, в карти грають... А чергують кінні роз’їзди. І німці там знаходяться.

Начальник розвідки А. М. Дунаєв скомандував: „По коням! Зброю приготувати!”

Не пройшло й 15 хвилин, як із кулемета та автоматів розвідники вдарили по вікнах школи, де зібрались поліцаї та їх господарі із фашистської комендатури. Так припинив своє існування поліцейський стан в с. Будище (Гомельська область).

Після цього рейду партизани повернулись в рідні края. Під Городнею вони підірвали міст через р. Смячку, через який кожного дня проїзжали десятки ворожих машин. Ще один міст знищили в с. Гасичівка. Партизанські ряди поповнювались новими бійцями. В останні дні червня 1943 р. база партизанів знаходилась в Тупичівських лісах між селами Дроздовиця та Моложава.

Розвідники: Федір Калачнік, Микола Анисенко, Борис Берило та Ісак Сосновський – отримали завдання встановити: які охоронні та каральні війська знаходяться в Грибовій Рудні та Олешні, їх чисельність, озброєння, як відбувається патрулювання залізниці, час зміни карулів. Розвідникам потрібно було провести спостереження за шосейною дорогою Гомель–Чернігів, побувати в Радулі та Любечі, встановити наявність та чисельність ворожих гарнізонів, зустрітись з надійними людьми із підпілля. Завдання було виконано, а на дорозі Гомель–Чернігів вдалось захопити легкову машину, в якій їхали три фашистських чиновника. З завдання розвідники повернулись з сумкою важливих документів.

А через декілька днів почався рейд в Полтавську область. Розвідники, не зважаючи на те, що тільки повернулись з важкого завдання, як звичайно, були в голові колони. З’єднання вийшло із блокованих Тупичевських лісів в Любецькі ліси через с. Церковище. Перед цим, на розвідку в Церковище пішов Михайло Редькович, житель Бурівки, зі своїм товаришем Романом Приходько. Роблячи вигляд, що прогулюються, вони пройшлись мимо поліцейської дільниці, комендатури і старостата. Через декілька днів, завдяки їх розвідданним, Церковище швидко зайняла кінна розвідка.

Восени 1943 р. з’єднання знову потрапило в оточення. Розвідгрупи А.Дунаєва та Ф. Калачніка (М. Анисенко, Б. Берило, М.Черниш, І.Сосновський) відправилась розвідати шляхи через лісове болото. Їх прикривав кулеметник Микола Кошель. Коли розвідники пройшли через болото, вони побачили, що тут зосереджені війська, а при поверненні наштовхнулись на міни. Противник відкрив по них артилерійський вогонь. Загинув М. Сибирський із групи Дунаєва. Калачнік та Осадчий були важко поранені. Поранений смертельно М.Анисенко підірвав себе гранатою Ф-1.

Партизани продовжували шукати вихід. Наступна розвідка встановила, що карателі, після вибухів на болоті, не збираються залишитись на протилежному березі вночі. Скориставшись цим, вже наступного дня партизани вийшли на нову базу. Ф. Калачніка перевезли в Остерські ліси, лікували в польовому госпиталі наступаючих радянських військ, а потім перевезли в Городню.

Федір Калачник після війни працював головою сільської Ради та головою колгоспу „Перемога”, а до виходу на пенсію – в промисловості:

„Ми не спали ночами, голодали, проходили з ризиком для життя за добу 50 – 60 кілометрів, йшли по горло в болотному багні, щоб знайти безпечні шляхи для рейдів партизанів по тилам ворога. Часами лежали в засідках. Відправлялись в розвідку, щоб здобуті нові данні та передати їх в штаб свого з’єднання або на Велику землю. Більше 40 років пройшло з тиз незабутніх вогняних днів, а я в думках і зараз там, в сосново-широколистяних лісах в межиріччі Дніпра, Десни та Снова, де дорога моєму серцю кожна стежка, і такий дивовижний, свіжий, пряний запах хвої та трав...”