15_Мощ.jpg№ 19 (21).
Мощенська с/рада.
Населені пункти у XVIII – XX ст.
1.Мощенка (Мащенки),
село при р. Мощенка – курінна резиденція.
2.Гасичівський хутір
при р. Вербч.
(Гасичівка)
3.Сутоки,
хутір при р. Вербчі.
4.Хутір
при р.Вербчі.
5.Довга Гребля,
деревня при р. Снові.
(Піщанка)
Мощенка – I
Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Із кременя виготовлялись вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів в період пізнього палеоліту біля льодовика, знайдена недалеко від с. Клюси. Більшість археологічних знахідок кам’яного віку відноситься до його останнього періоду – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Із кременя виготовлялись вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти. Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Можливо, вони були предками фінських племен. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Найближчі до Мощенки відомі поселення: „Дроздовиця–1” (пос. доби неоліту кам’яного віку) – в 1 км на півд. від півд. окраїни с.Диханівка; неолітична стоянка – в 1,5 км на сході від с. Смяч.
Мощенка – II
Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен.
Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е. – тоді на Полісся з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена; з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку.
Поселення бронзового віку недалеко від Мощенки:
„Берилівка–1” (пос. бронзового віку) – в 1,6 км на півн. захід від півн. окраїни с.Берилівка, на лів. березі р. Тетева; „Тетева–2” (пос. бронзового віку – середньодніпровська культура) – за півд.-схід окраїною с.Берилівка, на лів. березі р. Тетева; .„Тетева–3” (пос. (II–I тис. до н.е.) епохи пізньої бронзи – раннього залізного віку) – в 2 км на півд. схід від півд.-схід околиці с.Берилівка.
Мощенка – III
Перехід від бронзового до залізного віку відбувався повільно. На Поліссі залізо виплавлювалось із болотної руди, покладами якої користувались ще і металурги Гетьманщини. Першими поліськими культурами раннього залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (V–II ст. до н.е.). Належали вони предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян.
Милоградська культура, ймовірно, належала неврам, а юхнівська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів..
Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхнівської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н).
Мощенка – IV
В ті часи, коли існувала наступна культура залізного віку – зарубинецька (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), історикам Римської імперіі були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. Для кераміки наступної за милоградською – зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), відкритої вперше поблизу с. Зарубинці (Черкаська обл.), характерні прикрашення нігтевими вдавлюваннями або орнаментом у вигляді „виноградного грона”.
Мощенка – V
В с. Мощенка відоме городище в 600 м від села, вище за течиєю р. Тетева, на заболоченому лівому березі, на узвишші (15–20 м) берегового миса, обмеженого с двох сторін ярами, в урочищі Горщина. Городище складається з двох окремих городищ, розташованих на протилежних схилах яра, а від плато мис.
Перше городище в ур. Горщина має розміри 65 х 35 м. Вал, що роз’єднує городище, в довжину досягає 20 м, шириною близько 6 м, висотою 1,5–2 м. Друге городище знаходиться вище першого на 3 – 5 м. Вал другого городища в довжину досягає 110 м, ширина 3 – 5 м, висота до 1,5 м. Ці городища входили до єдиної системи укріплень, підступи до якого прострілювались з башти типа „донжона”.
Тут працювала експедиція Ермітажа. А почались все з того, що М.І.Євсієнко знайшов в ур. Горщина бронзову бляшку, яка нагадує фігурки знаменитого мартинівського кладу (VІІ ст.). Значна частина знахідок належить до пізньої зарубинецької культури (І – ІІ ст.) і постзарубинецьких культур, зокрема до VI–VIII ст. н.е. Городище зведене племенами милоградської культури – потім було у племен постзарубинецьких культур.
Уламки кераміки знайдені на городищі в ур. Горщина належали колочинській культурі, яка була балтською, а також, можливо, слов’янською. Городище цієї культури (V–VІІ ст. н.е.) знайдено біля с.Колочин Гомельської обл. Племена колочинської культури використовували городища попередніх племен залізного віку. На металевий вироб, знайдений на городищі в ур. Горщина, не схожі ніякі інші відомі вироби залізного віку.
У племен постзарубинецьких культур, які теж використовували городище в ур. Горщина, існував зв’язок з племенами юхнівської культури, частина знахідок схожа на вироби і дніпро-двинської культури. Знайдений тут серп схожий на вироби пеньківської культури (V–VІІ ст. н.е.), що, напевно, належала антським племенам, вцілілим від нашестя гунів.
Мощенка – VІ
Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), які в IV ст. пережили нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською. Поселення ранньослов’янського часу: „Верпч–3”: пос. ранньослов’янського часу (сер. І тис.), давньоруського часу – в 2,5 км на півн. схід від села, на прав. березі р. Верпч; „Старосілля”: пос. ранньослов’янського часу (київська культура), давньоруського часу – в 400 м на півн. схід від с. Старосілля і в 1,7 км на захід від півд. окраїни с. Андріївка, на мисі лів. берега р. Верпч та інші поселення.
Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина поселень Лівого берега.
Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською а також, можливо, балтською.
Мощенка – VІІ
Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” . Довгий час сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.
За даними білоруського археолога О. А. Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу, і Тетеви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями. Довжина прикордонних болот від Добрянки до Сеньківки близько 40 км, а їх ширина приблизно 2 км.
Мощенка – VІІІ
XVII „бунташне” століття почалось для Московського царства –Смутою, під час якої Річ Посполита підтримувала самозванців, починаючи з Лжедмитра І. А в 1618 р. новий московський цар Михайло Федорович Романов, згідно Деулинського перемир’я, уступив польському королю Сигизмунду ІІІ – Сіверську та Смоленську землі.
На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало. Так, в Чернігівському повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.
Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Але поселень не вистачало. Так, Макишин ділили між собою аж 9 московських синів боярських.
Мощенка – ІХ
Місцевим землевласникам необхідно було надати земельним комісарам документи на землю – грамоти московських князів. Якщо таких грамот у них не знаходилось, були необхідні свідчення сусідів – „бояров тамошніх”.
Так, 20 лютого 1620 р. в Стародубському повіті земельні комісари Балтазар Стравінський, староста Мозирський, та королівський секретар Войтех Глембоцький – надали грамоти синам Івана Бороздни: Якову, Дмитру, Йосипу та Володимиру на їх володіння: містечко Горськ, деревня Клюси, пустош Жовідь, селище Хреновичі, селище Семашкине (можливо, – це Сеньківка (Семківка або Семкувка)) над р. Тетевою; „дедичини вотчини”, нижчі Тетеви та інші. В XVII ст. Сеньківка, розташована між річками Жовідь та Мостище, згадується у складі Стародубського повіту.
Мощенка –Х
Почалось „осадження” нових слобод, а згодом в Чернігівському воєводстві були створені нові повіти та волості. Пільги для слобожан привели в Сіверську землю – „нахожих людей” з білоруських земель Литовського князівства. Вони знаходили дорогу до Снову, йшли вниз за течією, селились по берегах цієї та інших річок. Українські сім’ї подались сюди з Ліворежжя Десни, де не вистачало родючих земель. З шляхтичами Борозднами, починаючи з XVI ст., пов’язано заселення півночі Сіверської землі. Та вже у 1625 р. володінь у Борозден стало значно меньше. Селища та пустоші дістались іншим полякам, які тут поселились.
Мощенка – ХІ
В часи польского панування Мощенка згадується у 1626 р. в зв’язку з литовськими шляхтичами Борозднами ? У 1626 р. в низині Тятиви (Тетеви), притоку Снову, згадується Мощенка, назва якої виникла, можливо, тому, що село розбудовувалось по обох берігах струмка Немуша, через який поклали міст.
Мощенка – ХІІ
Заснування Городні, а також заселення півночі Сіверської земліпов’язано також в часи польського володіння з польськими шляхтичами Фащами. В той-же час, що і Городня, на землях Фащів була осаджена Жовідь. У 1673 р. „жолвєнський старий чоловік в лєтєх” – Радко Рудий з Макова показав, що першим осадчим Жоведі був батько канцеляриста військової канцелярії –Войцехович, який прибув з Басані:
„Після того, як вкопали стовп – батько Войцеховича сюди не повертався, а пан Марко Фащ, якому тоді належав Горськ, коли приїхав оглядати Жоведські землі – був цим дуже здивований. Можливо, що це було зроблено без його дозволу”.
Мощенка – ХІІІ
Східна межа володінь Фащів встановилась після поземельної суперечки Яна і Криштофа Фащів з Миколаєм і Адамом Киселями, які намагались збільшити свої володіння, приєднавши майже незаселені землі на півночі межиріччя Снову та Убеді – в напрямку Ревни, притоки Снову. Наприкінці листопада 1635 р. межа між володіннями Фащів та Киселів була визначена по р. Ількуча, притоку Снову, а також по р. Перелюбка, притоку Слоту.
Мощенка – ХІV
Вели Фащі поземельну суперечку і з Йосипом Бороздною, одним з п’ятьох представників династії Борозден, і з його сусідом Барановським – за Горськ, Клюси і Куртановичі. З королівського декрету 1648 р. видно, що викликані за скаргою Фаща в асесорський суд – Бороздна і Барановський в цей суд не прийшли навіть після чотириразового позову.
За таку насмішку над „правом посполитого” Йосип Бороздна (помер у 1655 р.) був вигнаний з Речі Посполитої і позбавлений всіх маєтків. Покарання на той час немале. Лаврентій Бороздна (1624–1698) був банітований разом з батьком. Цей декрет було підписано 30 березня 1648р.
Мощенка – ХV
Та Бороздни приєднались до повстанців Хмельницького – війська Запорізького. Те ж саме зробили і Фащі. Богдан Хмельницький підтвердив володіння тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди козаків.
Мощенка – ХVI
Після смерті Б. Хмельницького почалась громадянська війна – Руїна, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників.
Відомий універсал гетьмана Виговського (1658—1659), пов’язаний з Городнянським краєм: „Побачивши прислугу у війську нашому пана Лаврентія Бороздни, який і зараз і кожної дороги не пропускає до війська становлячись, зараховуємо при власних маєтностях, батьківським правом йому належних, при містечку Горську та селами до нього належним зо всіма належними пажитками”. Цими маєтками були не тільки ті землі, що Йосип Бороздна отримав від Владислава у 1620 р., а згодом їх йому підтвердив Б. Хмельницький, а й нові землі.
Згідно універсала від 21 вересня 1658 р., Л. Бороздна отримав: Горськ, Клюси, Куршановичі, Жовідь, Медведево, Ярцево, Заничі, Бахаєвське, пусте Бутовське, Тростянське, Рощиненське, Роєвське, Гарцево з млином, Хоромне, пусте Борозне, плец з будинками в Стародубі та інші маєтки. Згодом Л.Бороздна, під впливом якого також знаходився сусідній Погар, резиденція Погарської сотні, за невідомі відзнаки став військовим товаришем.
Мощенка – ХVII
Від наступного гетьмана І. Брюховецького, обраного 17–18 червня 1663 р. на Ніжинській чорній раді простими козаками, противниками покозаченої шляхти та городового козацтва, Л. Бороздна знову отримав універсал.
Іокима Сомка, 7 полковників, в числі яких був Іоаникій Силич, та багатьох інших старовинних козаків, після Ніжинської чорної ради – стратили. Події ці відомі читачам з повісті Пантелеймона Куліша „Чорна Рада” („Хроніка 1663 року”).
Мощенка – ХVIII
Лаврентій Бороздна був живий ще і у 1698 році.
У відповідь на скаргу, що його ображають сусіди та військові чиновники, він отримав захисний універсал від гетьмана Мазепи: „тут же і слободку його, прозиваєму Хрінівку, яка була через висланих наших недавніми часи відібрана від нього, заховуємо при ньому”.
До козацької старшини першим із Бороздн потрапив онук Л. Бороздни – Іван Владиславович Бороздна, який у 1728 р. став генеральним бунчужним, а у 1731 р. – „законником” (генеральний суддя). В Городнянській сотні його володіннями були: Берилівка, Мощенка, Сеньківка та Гасичівський хутір при р. Верпч.
Мощенка – ХIХ
Дем'яна Ігнатовича, який відіграв головну ініціативу у відновленні зруйнованої Городні, призначив чернігівським полковником у 1665 р. – гетьман І. Брюховецький. А, будучи у гетьмана Правобережної України П. Дорошенка наказним гетьманом, Д. Ігнатович, командував Чернігівським, Ніжинським та Стародубським полками в війні з російським військом. Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву. Його недруги чинили так само.
З дочкою Д.Ігнатовича одружився В.І.Полетика, який обрав своє місце у рядах повстанців Хмельницького. Про Полетику відомо, що його батько – православний шляхтич („польскої нації, породи шляхетскої”) із містечка Броди (Кременецький повіт) Волинського воєводства.
Брат В.І.Полетики – шляхтич Іван Іванович Полетика загинув на війні з турками під Хотином у 1673 р., а його вдова відправила синів Павла та Григорія на навчання в Київ, щоб вони не втратили Православної віри.
Василь Іванович Полетика (Політика) – седнівський сотник. Полетике належали: Вихвостів, Івашківка, Мощонка (Мощенка), Пекурівка, Рогізка та Рудня, яку він поселив слободою (напевно – це Політрудня (Політичеська Рудня –завод по виробництву заліза), назва якої пов’язана з прізвищем Полетики.
У 1670–1677 роках Василь Іванович Полетика (Політика) – седнівський сотник.
Населені пункти Городнянського краю спочатку увійшли до складу Седнівскої сотні.
Мощенка – ХХ
Городнянська сотня була сформована на північному кордоні Гетьманщини з Польщею, що у XVI ст. відділяв Велике князівство Литовське від Московського князівства.
У 1672 р. гетьманом став Іван Самойловича, який на той час був генеральним суддєю.
Чернігівським полковником став Василь Карпович Дунін-Борковський (1672–1685), а з 1685 р. В. К. Дунін-Борковський – генеральний обозний в Генеральній військовій канцелярії. Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні.
В. К. Дуніну-Борковському, який: в „навальних і прикрих експедиціях... з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи” – дістались: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня. Був довіреною особою у Ігнатовича, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй.
Був довіреною особою у Ігнатовича, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй.
Шляхтичі та козаки, які підтримали Самойловича, отримали маєтки також і в Городнянській сотні. В. К. Дунін-Борковський, якому дістались: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня – в „навальних і прикрих експедиціях... з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи”. В Городнянській сотні Борковському В. К. Борковський осадив слободу Ваганичі а також, можливо, Сеньківку. Нові поселення відомі і у нащадків Борковського.
Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І.Самойловича звинуватили в зраді.
Мощенка – ХХI
Обранню гетьманом І. Мазепи сприяла козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна – громадянська війна, що почалась після смерті Б. Хмельницького, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників. Чернігівським полковником став Я. К. Лизогуб (1687–1698), з чийого дозволу в Канів увійшли війська І. Самойловича та князя Ромадоновського.
В Городнянській сотні Лизогуб отримав „на ранг полковника”: Автуничі, Жабчичі, Солонівку, Старосілля, Перепис, Хоробичі, Хотівлю та Хрипівку, що раніше належали В. Борковському, а потім чернігівському полковнику Григорію Самойловичу – „Гетьманичу”, якого стратили 11 листопада 1687 року.
Мощенка – ХХII
З 1700 року по 1721 рік тривала Північна війна. Про І. Мазепу, як ворога Росії, зокрема Петра І, так і друга Карла ХІІ, написано багато. У дружини Мазепи – Фридрикевічни була маєтність в с. Хрипівці.
Мощенка – ХХIII
У 1708–1722 роках гетьманом був І. Скоропадський. Спадщиною Ірини Скоропадського, дочки гетьмана, стало багато маєтків у різних населенх пунктах: с. Бурівка, слоб. Невкля, с. Вихвостів, с. Івашківка, с.Дроздовиця, с. Ваганичі, с. Володимирівка, д. Ільмівка, с. Ловинь, слоб. Олександрівка, д. Сухий Вир з руднею, поселення при Суховирському млині, д. Гута (гута – це „скляний завод”) та інші маєтки.
Мощенка – ХХIV
Наступним гетьманом став П. Полуботок, чернігівський полковник у 1705 – 1723 роках. Будучи чернігівським полковником, Полуботок заселив слобідку Деревини на землі полкового села Перепис, а в Седнівській сотні Полуботку належала слобода Здрягівка. В Городнянській сотні Полуботку належали грунти поблизу таких поселень: c. Здраговка (Здрягівка), с. Жабчичі (тепер Полісся), с. Хоробричі (Хоробичі), д. Перепис, д. Овтуничі (Автуничі).
П.Полуботок збільшував кількість своїх володіннь купівлею та привласненням полкових маєтків, що належали ратушам сотенних містечек. Таких маєтностей не мав ні один гетьман, хіба що Розумовський.
П. Полуботок з іншими захисниками козацьких прав подав Петру І Коломацькі чолобитні (1723 р.), які також підписав городнянський сотник Я. І. Жданович. П. Полуботок загинув в Петропавлівській фортеці.
Мощенка – ХХV
1729 р.–1730 р. Володіння Єлецького монастиря – 65 дворів. Раніше село було володінням седнівського сотника Полетики, зятя Многогрішного, потім було у значкового товариша Григорія Перехриста, жителя містечка Седнева, згодом перейшло до писаря полкового чернігівського Михайла Голобояринова, а від нього Мощенка (Мощонка) і була віддана чернігівському Успенському Єлецькому монастирю, архімандритом якого тоді був Св. Феодосій Углицький. Універсал Мазепи за 1699 р. на володіння Мощенкою підтвердив у 1719 р. своїм універсалом Скоропадський.
1732 р. Козаків – 17, підсусідок –1, стрільців – 18, бобровників – 12.
1765 р.–1769 р. Козацьких дворів – 36; селянських дворів – 24, володіння Єлецького монастиря. Багато мощенських козаків були стрільцями та бобровниками.
Церква Покрова Богородиці.
1770 р. Загалом у Мощенці та Лемешівці проживали 78 козаків, 68 бобровників, 46 стрільців та 459 володільницьких підданих.
Мощенка – ХХ.
1859 р.– 1616 жителів.
1901 р.– 1822 жителя.
1920 р.– 2180 жителів. Господарств – 432.
Сутоки
Мощенка – ХV
1729 р.–1730 р. Володіння Єлецького монастиря – 65 дворів. Раніше село було володінням седнівського сотника Полетики, зятя Многогрішного, потім було у значкового товариша Григорія Перехриста, жителя містечка Седнева, згодом перейшло до писаря полкового чернігівського Михайла Голобояринова, а від нього Мощенка (Мощонка) і була віддана чернігівському Успенському Єлецькому монастирю, архімандритом якого тоді був Св. Феодосій Углицький. Універсал Мазепи за 1699 р. на володіння Мощенкою підтвердив у 1719 р. своїм універсалом Скоропадський.
1732 р. Козаків – 17, підсусідок –1, стрільців – 18, бобровників – 12.
1765 р.–1769 р. Козацьких дворів – 36; селянських дворів – 24, володіння Єлецького монастиря. Багато мощенських козаків були стрільцями та бобровниками.
Церква Покрова Богородиці.
1770 р. Загалом у Мощенці та Лемешівці проживали 78 козаків, 68 бобровників, 46 стрільців та 459 володільницьких підданих.
Сутоки – I.
Згідно універсалу від 7 жовтня 1697 р., Клюсівський монастир придбав водяний млин в Сутоках, коли ігуменом був Феодосій Михайлович. В 1691 р. ігумен Феодосій змінив Святителя Димитрія. В 1753 р., після знайдення нетлінних мощей Святителя Димитрія Димитрія Ростовського, за рішенням Священного Синоду, відбулась його канонізація. Пам’ять Святого Димитрія Ростовського Православною Церквою відзначається 4 жовтня (21 вересня).
8 років житія Святителя відносяться саме до наших земель.
Сутоки – II.
В числі рудень Городянського повіту згадується Рудня Сутока. Річка, болото та ліс – саме така місцевість обиралась для пошуків покладів залізної руди, а дерев’яне вугіля використовувалось для виплавлювання заліза.