Городнянський літопис - 21. Перші заводи

ГЛАВА ДЕСЯТА

ПЕРШІ ЗАВОДИ

Ще напередодні Великої Вітчизняної війни в с. Політрудні топтались по залишках старовинної металургії. Це були і безладно розкидані шматки залишків сировини і багаточислені насипи шлаку. Звідки вони, це допомогла розгадать обставина, коли одного разу на садибі інваліда війни Ф. Сербіна, прилеглої до річки, викопали піч для виплавлювання заліза. Перед цим, на торфяниках, поблизу р. Смячки, знайшли кілька якорів. Знахідки печі для виплавлення заліза та якорів, наявність болота та річки вже в ті віддалені роки говорили про існування рудні – металургійного заводу в теперішньому понятті.

Річка, болото, луг та ліс – така місцевість обиралась для пошуків залізної руди. Дерев’яне вугіля необхідне для виплавлювання заліза. Водяні млини використовувались на рудні для виконання різних робот.

Перша чи одна з перших рудень на р. Смяч була заснована ще у 1640-х роках польскими шляхтичами Пацами при пануванні Речі Посполитої. Та вже наприкінці 1680-х років тут вичерпались поклади руди. Залишилось поселення – це Стара Рудня, що довгий час була у складі Городнянського повіту (тепер Сновський р-н). А на початку XVIIIст. на р. Смячі почали працювати дві нові рудні..

Рудня була поселена слободою седнівським сотником В.І.Полетикою, зятем гетьмана Многогрішного. Рудня Політичеська (Рудня Полетичинська) – так називали Політрудню ще у ХХ ст. Маєтками Василя Івановича Полетики також були: Вихвостів, Івашківка, Мощенка, Пекурівка та Рогізки. Брат В.І.Полетики – шляхтич Іван Іванович Полетика загинув на війні з турками під Хотином у 1673 р., а його вдова відправила синів Павла та Григорія на навчання в Київ, щоб вони не втратили Православної віри. Польський шляхтич В.І.Полетика згадується в „родословії” депутата Катериниської комісії Г. А. Полетики.

Пєкаровка (Пекурівка) з руднею після Полетики була надана Седнівській ратуші, потім дісталась генеральному обозному В.К.Дуніну-Борковському, а після його смерті, гетьманський універсал від 16 листопада 1704 р. на цю рудню отримала його вдова – М.С.Шуба.

Рудня Політичеська або Полетичинська (наймовірніше, це Політрудня) згодом затверджена гетьманом Скоропадським в універсалі від 25 листопада 1704 р. вдові В.К.Дуніна-Борковського – М. С. Шубі: „рудня с слобідкою, з млином о двох каміннях, з ступами, власним коштом з фундаменту побудованому на р. Смяч”.

У Марії Степанівни Шуби записан (універсал Скоропадського від 20 лютого 1719 р.): „на тій-же р. Смяч удовствуючій Борковській в д.Рудні Політиченській млин на 2 кола мучних та валюшня”.

В 1754 р. біля деревеньки Рудні Політичеської вже не згадується місцева рудня, яка, вірогідно, ще називалась Прасковською руднею (Прасковська рудня згадується, як володіння вдови М. С. Шуби, в універсалі від 20 лютого 1719 р.).

Рудні на карті Городнянського повіту

Рудня Гніздівська в універсалі від 25 листопада 1719 р. згадується, як рудня М. С. Шуби: „...також тут затверджуємо рудню новозбудовану з млином о двох каміннях, з ступами в урочище Гніздище на р. Смяч у власних грунтах та пущі, при тій же рудні і слобідку, яка рудниками осаджується”, а згодом цю рудню отримав син – А.В.Борковський. Рудня Гніздівська значиться в „Списку рудень” (1747 р.) – в цьому році рудня ще працювала.

Рудня Святська записана в „Ревізькій полковій книзі” (1751 р.) поблизу с.Володимирівки, Олександрівської гути та с. Дроздовиці. Рудня Сутока в Городнянськії сотні – напевно, це Сутоки. Гетьманська Рудня в Городнянскій сотні була на р. Рудці (р.Руда). Поселення з такою назвою було між В.Лиственом та Смичином.

Переїздинська рудня на р. Сухий Вир (Суховирська Рудня), що знаходилась за 1 версту від місця впадіння р. Сухий Вир в болото Замглай (8 верст від Ловині та 1 верста від Рудні Федора Лизогуба). В „Генеральному описі Малоросії” (1765р.–1769р.) ця рудня записана поблизу с.Бурівки, як рудня бунчукового товариша С.С.Лизогуба (рудня була його володінням у 1747 – 1768 роках, а згодом дісталась Петру Лизогубу). Цією руднею та млином на на р. Сухий Вир користувався також Василь Грибов, підданний бунчукового товариша Констанція Лизогуба. В аренді у В. Грибова була Грибова Рудня, що належала К.Лизогубу, а згодом – Федору Лизогубу. Грибова Рудня була крайнім населеним пуктом Городнянської сотні там, де була її західна межа.

Значна частина заліза місцевого виробництва надходила до військової казни в розпорядження Генеральної військової артилерії. У 1732 р. це була десята частина виготовленого заліза.

У „Відомостях о руднях в полках Стародубському і Чернігівському” (1755 р.) записано тільки 12 рудень, а згодом кількість рудень в Чернігівському полку скоротилась з 12 до 7, а залізо з двох рудень використовувалось тільки для потреб сільського сподарства.

Поселення поблизу рудень часто зберігали свої назви, коли залізні заводи припиняли роботу. В „Списках населених міст Чернігівської губернії” значиться 38 населених пунтів, що зберегли назву – Рудня.

У ІІ пол. XVIII ст. руди залишилось небагато, але її вистачало для виготовлення в кузнях сільськогосподарських інструментів, які продавались на базарах та ярмарках. Обсяг виробництва був не більше ніж 120 пудів на рік (Лизогубова Рудня). Одна невелика рудня виплавляла за рік 70 пудів сиродутного заліза (Лизунова Рудня).

Городянській повіт, створений наприкінці XVIII ст., існував ще на початку ХХ ст., порівняно з сотнею, теріторіально збільшився в декілька разів. В Городнянському краю були: Політичеська Рудня, Рудня Сутока, Рудня Святська, Рудня Гетьманська, а у складі новоутвореного Городянського повіту опинилось багато інших колишніх та діючих руден: Стара Рудня, Рудня Переїздинська, Грибова Рудня (Суховирська Рудня), Миклашевська Рудня, Руденка, Рудня (відомо декілька поселень з такою назвою) та інші рудні. Більшість їх – в Ріпкінському краю.

М. А. Миклашевський, стародубський полковник

(загинув 19 березня 1707 р.)

Миклашевських рудень відомо декілька. Михайло Андрійович Миклашевський, військовий товариш і „челядник” (дворянин) у гетьманській резиденції Д. Многогрішного в Батурині, при гетьмані Мазепі став генеральним осавулом, а у 1690 р. – він полковник Стародубського полку, одного з наймогутніших полків Гетьманщині. Були земельні володіння Миклашевських і в Городнянському повіті в таких населених пунктах: с. Церковище (тепер Ріпкінський р-н), с.Бутівка, с. Кузничі та Жабчицька слобода.

Виробництвом заліза займались майстри – „художничеством рудокопання бавячиеєся”: рудники – керівники, димарі – виплавлювали залізо (димаркою називалось приміщення рудні або робоче місце в рудні, де виплавлювалось залізо), ковалі (кузня теж займала своє приміщення або була окремим рабочим місцем в рудні), курачі – займались виготовленням древесного вугілля, а також робітники: рудокопи, рубачі та інші. Орендна плата за рудню у ХІХ cт. сплачувалась 20–40 карбованців.

Виробнича потужність залізних заводів була різною: „рудня на 2 горни” (у кожну піч димарки подавалось гаряче повітря з міхів, для чого на великих руднях застосовувались водяні млини), „рудня на 1 ковадло” (на великих руднях ковальский молот приводився у рух від водяного млина) „залізний завод о 3-х колах” (кількість водяних колес в млині) та рудні з іншими потужностями. Водяні млини, що виконували роботу для рудень (приводили в рух молот та міхи), використовувались також для різних робот – виготовлення борошна, розпилка дерев, виробництво вовни та інших робот.

Один з описів виробництва заліза в ХVIII ст. зберігся у віршах монаха Климентія – „О рудникахъ, що за руди железа робят в руднях”.

Добре и рудництво на свете ремесло

Але знаю, ж е вельми оно есть тяжестно,

Бо хоч водою млаты в руднях ударяют,

Еднак без великой праци не бывают;

Гди би при болотах треба и землю копати

Да руды з великою пильностю искати.

А знайшедши гди руду, особно кстати

И в кошныци беручи, в води полоскати;

Потом на уголля дров в дубраву рубати

И вышей хлопа в костер довгий тасовати;

На потом дерн ризать костер той вкрывати

и смотрить, жеб поломья не могло псовати.

А о иных их працах много треба писать,

Нехай и так, хто видав, может той и так знать,

Зачим их рудников помножи на свете,

Жеб довольно железа люде могли мети.

Наприкінці XVIII ст. в „Чернігівського намісництва описанні” (1786р.) А. Ф. Шафонського повідомляється про 2 рудні та 5 заводів по виробництву заліза в Городнянському повіті.

Що ж це були за заводи?

Один з них, якому тоді було близько 80 років, колись належав чернігівському полковнику Павлу Полуботку; ще два – на р. Виру (заводу близько 90 років) та р. Немильні (заводу близько 100 років) належали Троїцькому Іліїнському монастирю; а ще один завод на цій же річці, якому близько 80 років, належав Лизогубу.

Найбільше залізної руди знаходилось в болотах Опаристе, Хлібне та Бобрик. Особливо сприятливі умови для виробництва заліза існували в лісі „Злий острів“ – поблизу р. Вертичі в болотах було багато руди, а ліс давав деревину, із якої вигроблялось вугілля для рудень.

Та якість чавуну з болотної руди була нижче, ніж заліза, виготовленого в Сибіру. Виробництво та торгівля залізними сільско-господарськими виробами місцевого виробництва поступово припинилась.

Значні поклади кварцевих пісків поблизу лісів та річок сприяли поширенню в Городнянській сотні виготовленню скляних виробів. В Городнянському краю працювало декілька гут.

Дроздовицькихі гутники записані в „Присязі Чернігівського полку імператору Петру Петровичу” (1718 р.). Із „Ревізької полкової книги” (1751 р.) відомо, що поблизу с. Володимирівки, Олександрівської гути і с. Дроздовиці існувало значне виробництво – гута, рудня та папірня (паперовий завод). Про Гуту Нову Святську повідомляється, що гутником тут був Іван Димитрієв. В числі робітників та жителів гути відомі 3 підсусідки: Гаврило Голик (у нього записано 2 коня), Степан Косович (власник 1 коня), Тимох Авраменко (власник 1 коня) та вдова Марія Васильєва. В кожнім дворі було по хаті. Святська Гута належала К. Лизогубу.

Гута Деханівська, яка записана в „Полковій ревізії” (1739 р.) – вірогідно, від цієї гути походить Диханівка. Слобода Гутище (Гутнянська або Гутничі) за 1 1/2 версти від с. Дроздовиці – напроти Кашпурівки, через р. Смяч (у 1767 р. належала К. Лизогубу, перейшла до В.Лизогуба, його сина).

Більшість скляних заводів Городнянського повіту знаходилась в Ріпкінському краю, частина якого раніше була у складі Городнянської сотні: Гута Олександрівська (гута о 4-х дойницях) при р. Сухий Вир за 3 версти від сл. Будище (у 1730 р. ця гута належала С. Ю. Лизогубу, у 1760р. – К.Лизогубу, його сину), Гута Олешнянська (побудована приблизно у 1716 р., вірогідно, що С. Ю. Лизогубом, у 1734 р. – гута дісталась у спадщину К.Лизогубу), Гута Ловинська (Гута Нова) при р.Ловині (побудована гетьманом Скоропадським, перейшла до С.С.Лизогуба, потім дісталась Петру, його сину – помер у 1780 р.), Гута Суховирська (о 4-х дойницях) при р.Сухий Вир, недалеко від Папірні та Олешні (у 1726 р. д. Сухий Вир належала гетьманші, вдові Скоропадського, дісталась Лизогубам, а в 1769 р. належала К.С.Лизогубу, а потім перейшла до прапорщика Романа Лизогуба, його сина) та інші гути.

Гутники, які видували скло, називались майстрами або шклярами. Можливо, вони ж були і складачами скла – виготовляли скляну масу та фарбували її. В залежності від потужності та асортименту виробів, на різних гутах значно відрізнялась кількість робітників, більшість з яких були посполитими.

Гончари робили печі та дойниці (вогнетривкі горщики для розтоплення скляної маси), а також ремонтували їх; ковалі виготовляли трубки, необхідні майстрам-склодувам; осмольники заготовляли „осмоли” (смолисті соснові дерева); шулярі „шуровали” печі, попіл з яких був необхіден для виготовлення скляної маси; будники виготовляли поташ. Ще на гутах працювали: підвозчики, носії, попельники, золосії, одкладчики, робітники, які терли та місили глину, а також інші робітники.

З „Чернігівського намісництва описанні” (1786 р.) А.Ф.Шафонського відомо, що в новоствореному Городнянському повіті були такі скляні заводи: гута на р. Окильні – побудована у 1743 р. Чернігівським Троїцько-Іллінським монастирем; гута на р. Олешні – дружини прем’єр-майора Павла Сахновського, побудована її предком Лизогубом; гута на р. Сухий Вир – колезького радника Михайла Євреїнова; гута в с. Ловинь – надвірної радниці Євдокиї Туманської, побудована гетьманом Скоропадським.

Гути виробляли не тільки просте скло. Так, Олександрівська гута, яку у Лизогубів купив колезький радник Михайло Євреїнов, виготовляла: кришталевий посуд, біле та зелене скло, прості пляшки та різні інші скляні вироби, всього на суму більше 1500 карбованців в рік. Неподалік від цієї гути, на стовповій дорозі із Чернігова в Могильов, М.Євреїнов утримував шинок.

Гути, на відміну від рудень, виявились здатними до вдосконалення, деякі з них працювали довго. Так, скляний завод у містечку Ловині, що належав купцю першої гільдії П. М. Писарєву, міському голові Городні, виготовляв віконне скло на суму 70 тисяч карбованців в рік. Тривалість робочого дня на заводі була від 6 до 11 годин, в залежності від того, наскільки важкими та шкідливими для здоров’я були умови праці.

Поклади кварцевого піску розробляються і в наші часи. Поблизу Олешні на місці піщаних кар’єрів утворились знамениті Блакитні озера. Родовища кварцевого піску відомі поблизу с. Ваганичі.

В наші часи декілька населених пунктів, де раніше працювали заводи, називаються гутами та папірнями. Папірня – це паперовий завод.

Паперових заводів в повіті наприкінці ХVІІІ ст. було три: завод колишнього Троїцько-Іллінського монастиря та 2 малих завода. Завод К.Лизогуба в д. Папірні на р. Сухий Вир виготовляв просту бумагу – бибулу. Цей завод згадується ще в „Генеральному описі Малоросії” (1765–1769). Можливо, що папір виготовляли також в Городні та Здрягівці.

Лісові підприємства, які виготовляли „лісові товари” (будівельні матеріали, дерев’яне вугілля, личані мотузки, дьоготь, смолу, поташ, золу та іншу продукцію) – називались „буди”. Ще в часи польского панування, біля д. Перепис, при р. Терюха, в урочище Деревини колись працювала буда – поташний завод, що належав Фащам. Лісові промисли продовжувались і в ХХ столітті.

Далеко за межами Чернігівського полку були відомі вози місцевого виробництва. Обозні майстерні були в Гутищі, Диханівці, Будищі (слобода Будище була володінням К. С. Лизогуба, сина С.Лизогуба та І.Скоропадської). Виготовлення возів продовжувалось навіть наприкінці ХХ століття.

У Городянському повіті були також інші заводи. В Добрянці працювали 3 мильних заводи з виробництвом 3000 пудів. Невеликі цегельні заводи в багатьох випадках належали поміщикам. Винокурених заводів було 323, солодовень – 3, пивоварень – 2. Виготовлення спирту не припинилось і в наш час.

photos.app.goo.gl/fzhFLqih6aazrvZi6

20.Завод (3).pdf