I.  В. Г. Чумак.

       На фасаді допоміжної школи-інтернату в Городні знаходиться меморіальна дошка з написом: „В цьому будинку (бувшої чоловічої гімназії) в 1914–1918 роках навчався талановитий український поет Василь Григорович Чумак”.   В журналі  „Молодые всходы”,  який видавався в гімназії, вперше були надруковані вірші Василя Чумака.

      Гімназична вулиця Городні, перейменована в Радянський час спочатку на вулицю    ім. Петровського,  потім  на вулицю 8 березня – у 1971 р. була названа вулицею ім. Чумака.

      У 1917 р., напередодні виборів до Всеросійських Установчих зборів, які відбулись 26–28 листопада 1917 р.,  приймав активну участь  в передвиборчій агітації за список № 10 – Українські соціалісти-революціонери та Селянська Спілка:

    „м. Ічня на Чернігівщині, 19 24/Х 17.

     Сим маю честь повідомити Губерніяльний Комітет Селянської Спілки, що в м. Ічні зорганізувалася група молоді, співчуваючої діяльності Селянської Спілки і УПСР і, бажаючи допомогти справі агітації за список   № 10 на Чернігівщині, – вона прохає Губерніяльний Комітет негайно надіслати їй: листівки, брошури і взагалі агітаційну літературу; також матеріали для скорої підготовки агітаторів для негайного розповсюдження її літератури, як між населення Ічні, так і окружних сіл. Літературу прохаю надіслати на адресу: м. Ічня, Чер(нігівська), Василю Григоровичу Чумаку. 

      З пошаною уповноваж(ений). В. Чумак”.

       У Київському підпіллі він входив до партії боротьбистів. У 1919 р. в контррозвідці білогвардійської Добровольчої армії Василя Чумака розстріляли.

        Вимережить пісню

                      Вимережить пісню-голубині крила,

                      Щоб у ній блакитно далечінь замріла,

                      Щоб у ній заграло шумовиння трав,

                      Я слова таємні у степу збирав.

                      Плюски-шелестіння-викінчені ґами.

                      Я їх наче лялю тішив пелюстками

                      Ясочок-волошок. Жайворонів спів

                      І перлини-роси у вінки заплів.

                      І знялася пісня-голубині крила:

                     Радісно-блакитно далечінь замріяла,

                       Заблищали скалки-шумовиння трав…

                       Нащо ж мою нитку промінь розірвав?                

Обніжок

                          Вранці – роси. Марити. Мовчати.

                             Колос. Шум. Волошки. Знов волошки.

                             Материнка. Конюшина. Смутку трошки.

                             Вранці – роси. Марити. Мовчати.

 Гартована поезія

                          Люблю. Лелію. Обів'ю

                          Ії – прозоро-мармурову,

                          Свою весну таку вирову

                          В жагучі вінця переллю –

                          Весну свою;

                             І дзвінко з вінців будем пить

                          Отруту спрагло-пелюстками,

                          І будем п'яні, а за мить

                          Впадем осінніми листками –

                          За мить – любить.

Вдарте

                          На міліарди гін –

                          В пломінно – щирому гарті

                          Гамарений гимн:

                         Дими – верстати – шківи –

                          Арка – в повітрі – чорнозем  – грунти –

                          Піль злотопіняві гриви:

                          Міцний колєктив –

                          Молот і плуг. Єднанням

                          Братніх заліз

                          Викуєм зорю останню:

                          Соціялізм.

ІI.  К. Л. Маригодов

В довіднику „Російські письменники початку ХХ століття” згадується поет К. Л. Маригодов. Підготовка цього матеріалу почалась з листа інтелігента старожитної Городні – Дубравського, надісланого на початку 90-х років минулого століття до Городні для підготовки матеріалу сім’єю Маригодових, звичайно, не без діяльної участі і самого 88-річного Н.Г.Дубравського. Ось цей текст, що готувався в Городні та Москві:

     „Маригодов Костянтин Лукич, 1891, містечко Свинюхи Владимирського повіту Волинської губернії, 1943 ?, поет. Батько – волосний писар; мати за походженням – полячка, католицького віросповідання. Первинну освіту одержав у Луцькій гімназії, потім в гімназії   м. Городні Чернігівської губернії, котру закінчив, склавши в 1914 р. екзамени екстерном. Вчився на історико-філологічному факультеті Московського університету (не закінчив). 

      З 1918 викладав російську мову і літературу в міській школі і педагогічному технікумі Городні. В 1941 р. добровільно пішов на фронт, в 1943 р. пропав безвісті (за іншими даними К. Л. Маригодов загинув у таборі для військовополонених у Полтавській області в 1941 р.)”.

       Їх було двоє, два брати. Один старший, досвідчений. Уже вчителював. Це Володимир Лукич. 

      А другий, Костянтин Лукич, молодший, тоді ще вчився. Був студентом університету. Словесник. Захоплювався поезією і сам писав. 

Блиск засніженої зими і лагідна усмішка чернігівського, північноукраїнського літа, якісь колядкові мотиви і теми „одвічної любові”, роздуми про життя, про споконвічну печаль північних сіл – поетично трансформувались  в його поезії – поезії К. Маригодова. І коли його просили прочитати найулюбленіший твір, він читав вірш „Терновник”, опублікований в збірці „Просілок”, виданій у 1917 р. в Москві видавництвом журналу „Млечный путь”:

Когда в апреле холода,

Известно ль вам, кто их виновник?

В такие дни цветёт всегда

Наш нелюдим – лесной терновник.

И всякий раз, из года в год,

Я бьюсь над странною загадкой:

Зачем лишь в стужу он цветёт,

От всех других цветов украдкой?

Посмотришь – будто белый рой

Передохнуть присел на иглы,

Но тучи вздыбились горой

И средь пути его застигли.

И ждёт он. Ждёт в лугах вода,

В недоуменьи цепенеет,

И небо снег последний сеет,

Когда в апреле холода.

      Творчий його шлях такий – почав друкуватись у журналі „Млечный путь” (редактор-видавець А. М. Чернишов), котрий об’єднував письменників, вихідців з народу. А це були: Д. П. Варлигін, М. І. Волков,         С. О. Єсенін, Л. С. Шкульов, автор відомої пісні „Мы кузнецы и дух наш молод” та інші. У цьому виданні з’являються вірші: „Если бы Вы знали, как я рад”, „Выход осени” –  “Странник”  № 4(1) за 1915 р., а також №5 (12), №7 за 1916 р. 

       Наступний збірник „Проселок”, присвячений редактору – видавцю                А. М. Чернишову, побудований за народним календарним циклом. Вірші його мають назви місяців або робіт чи обрядів. Згадаймо: „Март”, „Покос”, „Колядки”, „Первоцвет”. 

      Головний настрій його поезії – радість буття, розчинення ліричного „я” у добрій гармонічнчй світобудові. І невипадково деякі образи й мотиви віршів Маригодова „випадково” передбачали майбутні поетичні відкриття – порівняймо, наприклад, в його віршах одомашнену Пастернаківську природу:

„Зима закончила с побелкой

 Двора и сада. До утра

 Метели ткут на посиделках...

      Людина – діяч, за Маригодовим, вносить у світ руйнівний початок притаманний цівілізації, протипоставлений чистоті і дитячості єднання з природою, котра живе у русі пахощів і звуків, звучанні кольору. А в ній витоки і словотворчості Маригодова. Згадаймо такі неповторні образи як: „чудовень”, „вздыхальцы”, „певни” та інші.

      Звідки ж вони в творчості Маригодова?  

      Відповідь на це дає рецензент „лєтопісі”   Д. І. Вигодський, який вчителями на той час молодого поета називав: М. О. Клюєва і С.О.Єсеніна, відзначивши – несміливість і юнацьо-невпевнений тон” поета. І коли пригадуєш Єсенінське:

„Ах, метель какая,

 Просто черт возьми.

 Словно забивает

 Белыми гвоздьми” 

– не можеш не погодитись з тим припущенням, що першим вчителем Маригодова був саме С. О. Єсенін.

       Мабуть, тільки високохудожністю його творів можна пояснити те, що в 1917 і в 1918 роках вірші вірші поета включались в представницький збірник „Сполох”.

Але для нас, напевне, найбільш цікавий збірник „Вереск. Перепевы”, виданий у нашому місті в 1920 р., присвячений К. Гамсуну і створений під впливом його творів. У порівнянні з „Проселком” 1917 р. кидається у вічі відокремленість ліричного „я”, переобладання червоного кольору, що асоціюється з хмільним, п’яним, відмова від стилістичних пошуків і експериментів. В 1920 р. готувалась нова збірка „Праздник. Стихи.”  Однак доля її невідома.

     Збереглись і спогади живих свідків про К. Л. Маригодова. Один з них належить вчителю О. П. Дудко. А розповісти про нього змусила одна приємна обставина. Якось, у 20-х роках минулого століття, на горищі одного з приміщень допоміжної школи-інтернату виявили купу книг. Серед них був і збірник віршів К. Маригодова „Хризантемы”, випущений в Городні.

       О. П. Дудко, який знав Маригодова особисто і пам’ятав про нього, коли Маригодов ще залишався для більшості невідомим, згадував і про трагедію, пов’язану з невиясненими і досі обставинами смерті О.С.Єсеніна. Здається, К. Л. Маригодов був знайомий з Сергієм Олександровичем особисто – бо в невеликій бібліотеці Єсеніна зберіглась збірка віршів Маригодова. Отож, Костянтин Лукич при звістці про його смерть гірко плакав. 

        Мабуть, не випадково  в передсмертному листі, написаному кров’ю, Єсенин не вказав, кому особисто написав:

До свиданья, друг мой, без руки и слова,

                                 Не грусти и не печаль бровей…

      Отож, будемо сподіватись, що довідник „Радянські письменники початку ХХ століття” дасть поштовх до видання творів  К.Л.Маригодова, що не видавались білше 80 років.

III . Б. Л. Пастернак та Д. В. Петровський

       В лихі 20-і роки відбувалось листування між Б. Л. Пастернаком та Д.В. Петровським, який тоді вже почав пробувати свої сили в написанні віршів та оповідань. Б. Л. Пастернак звернувся в Городню весною, шукаючи порятунку від голоду для матері і сестер: 

     „Червоноармійці мають право посилати всілякі продукти, звичайні смертні –  тільки сухарі, але і це тут – велике благо. Посилати може одна особа якій-небудь особі 2 рази на місяць по 20 фунтів… Дізнайтесь про все це точно, Дмитро, якщо пошта не дуже далеко від Вас, і допоможіть мені… 

      Напевно, не треба і казати, як я буду Вам вдячний. Хоч повинен засмутити Вас. Дивно я влаштований і дивно живу. Все життя навколо мене друзі, від яких я отримую різні послуги, підтримуючі мене просто морально – вірністю своєю, вірою, багатьом іншим. 

      І ось – я не знаю за що це, і інколи мені буває боляче від думки, що нікому я ніякої радості справжньої не зміг ніколи доставити”.  

      В кінці травня Б. Л. Пастернак отримав посилку з сухарями із Городні.

IV. Уроки музики  

      З листа Н. Г. Дубравського, кандидата технічних наук, автора багатьох наукових праць з вітчизняної авіації, який працював співробітником Центрального інституту авіаційних моторів, а згодом готував матеріал для довідника „Російські письменники початку ХХ століття”: „У Городні я навчався у першій трудовій школі-семирічці, де директором та викладачем російської мови та літератури був молодий поет, улюбленець всіх учнів Костянтин Лукич Маригодов.

      Та він був не єдиним представником справжньої інтелігенції. Городня, в роки мого проживання тут (1917–1923), була містом багатьох чудових людей і це зв’язано з певними обставинами. В 1918–1919 роках сюди прибуло кілька інтелігентних музикантів з Москви та Петербургу. Згрупувались вони навколо композитора і піаніста Феофана Симоновича Іванова, який окремим з них, напевне, був відомий і до приїзду.   

2-А клас середньої школи № 1. Зправа від вчительки – Валерія Маригодова, в майбутньому відомий музикант.

В. М.  Маригодова, 

студентка Одеської консерваторії, альпіністка,

в майбутньому викладач Донецької консерваторії

 17 січня 1967 р.

Серед музикантів були і професіонали, віолончелісти та скрипалі і взагалі любителі. До них належав і мій батько, зубний лікар за професією, житель Городні з 1915 чи 1916 року, який непогано грав на скрипці. Так наша родина і зійшлась з гуртком Іванових. А в 1920 чи 1921 – 22 роках О. С. Іванова, мати Г. Ф. Іванової, давала мені перші уроки музики. Донька Дубравського – Тетяна Наумівна, доцент Московської консерваторії, захистила докторську дисертацію „Поліфонія XVI століття”.

         Так в Городні був створений класичний музичний ансамбль Ф. С. Іванова, концерти якого користвувалися в місті великою повагою –  запам’ятався Шумський (скрипка, альт), був у складі і віолончеліст і інші музиканти. Доньки Іванова: Людмила Феофанівна та Галина Феофанівна померли не так давно. Донька Людмили Феофанівни – Валерія стала викладачем Донецької консерваторії та відомим музикантом. 

       Відомий Городнянський край   музикою та співом далеко за своїми межами . Музична школа в Городні  носить ім’я заслуженої артистки України Л. І. Кондрашевської, яка закінчила школу в с. Смичин. 

       Хор під керівництвом М. М. Квітницького (1871–1940) у Володимирівці високо оцінив П. Г. Тичин, який записував народні пісні. Цей хор співав не тільки народні, а й церковні та класичні пісні.

      Виступи хоробицької капели  – „Хоробицькі сопілкарі”, керівником якої був І. М. Толочко (1903 р. – 1968 р.),  відбулись в багатьох містах колишнього СРСР та записувались на патефонні платівки. 

В Хоробичах із Чернігівської фабрики музичних інструментів з метою вдосконалення сопілки побував   О. М. Шльончик – народний майстер України та Молдови.

     В Городні народними визнані: хорова капела, яку створив П.М.Власов, духовий оркестр  – створив О.І.Овчаренко, а також хор заводу „Агат” під управлінням В. Ф. Чеканова – довгий час акомпоніатором хору  був  М.  М.  Коптевич. 

V. Л. М. Булахова

     Класичні традиції поезії продовжує зараз Л. М. Булахова, жителька   с. Альошинського, агроном за освітою. Ознайомившись з нею, у кожного, принаймі, любителя словесної художньої творчості, складається враження, ніби він побував у світі поезії О. Блока,  С.Єсеніна, В. Казіна чи інших визначних поетів. Ось хоч би вірші „Доцветает сирень”:

Доцветает сирень, доцветает…

В соловьиные ночи маня.

И тревожит, горчит, раздражает,

Как не радует дым без огня.

То, что юно, все так быстротечно,

Вроде полдень, а вечер уже.

Было зелено, молодо, вечно,

На последнем теперь вираже.

Наши милые нас забывают,

И в отсвете закатного дня

Доцветает сирень, доцветает,

И молчит и волнует меня.

      Свіжестю фарб віє і від віршів: „Сиреневая ночь”, „Последняя гроза”,„Осенний бал”, „Праздник птиц”, „Жили-были царь с царицей”, „Опаздывает поезд”, „Хризантемы – блондиночки”, „Было все у Машеньки”, “„Сосульки”, „Свеча у монумента” та інші. Це справжній стук серця, якому ще битись багато років.

       З авторів того часу помітний слід в літературі своїми прозовими творами залишила вчителька міської школи Юлія Хорошон, яка проживала на території на сьогодні вже знесеної районної поліклініки.

VI. П. І. Пиниця

      У 1970 р. в квітневому номері журналу „Юність” був опублікований нарис Б. Черних про будівництво Братської ГЕС – „Повернення”, де згадувався і поет із Городні – П. Пиниця та його поема „Брезентоград”:

     „І  в напівзабутті, на величезній висоті в дев’ять тисяч метрів, прийшов Братськ. Полюс, де загартовувалась сталь. 

      Розбиті дороги та чумазе юне плем’я в фанерних фургонах. Піонери, першопроходці, тільки замість берданки – гітара на мотузці.

   ...Перші засідання інтерклуба „Глобус”. Будівельник Юсфін, зовсім ще хлочина, ломким голосом кричить: про „велику ціль” та про „славу, яка тебе знайде”. 

       І монтажник-поет, бувший підводник Тихоокеанського флоту Петя Пиниця, захлинаючись,  читає свої кращі вірші:

Поселили нас во Граде,

Шторы – из газет.

И дома, как на параде, –

Колья да брезент!

Ах Вы стройки ударные,

Жизнь послаще драже,

Стынут ночи угарные

На пижонском ноже...

       Тоді я знаходив прямий зв’язок з бунтівним Жовтнем: Гайнулін, Пиниця, Юсфін – матроси в тельняшках, чорноробочі революції. Вони в вогонь йшли, смугаста братва, і вони вистояли тут, в боротьбі з гнусом, з морозами, з хуліганньом... ”

       В  літінституті ім. Горького вірші Пиниці, надіслані його друзями, подолали всі три тури конкурсу. Товаришами П. І. Пиниці були: Валентин Распутін та Олександр Ампілов.      Був  він, здається, знайомий з  Миколою Рубцовим. Знявся Пиниця і в кіно – у  В.Шукшина, в одному з епізодів фільму „Роковий постріл”.

      О. Т. Твардовський – один з вчителів П. І. Пиниці.    В Радянські часи була надрукована тільки одна збірка віршів П.І.Пиниці – „Передчуття”.

      Колись П. І. Пиниця сказав: „Творча особистість – людина з обідраною шкірою: до добра доторкнешься чи до зла – все боляче”. Але, не зважаючи на співчуття людським трагедіям, свідком яких він став на будівництві,  Братська ГЕС залишилась для поета одним з місць,  куди в спогадах можна було повертатись знову і знову:

П. І. Пиниця та Г . О. Шпунт на вокзалі в Городні

Не видно месяца за вьюгой,

На высоте моей темно…

А ты с Галиною-подругой

Ушла, наверное, в кино.

А я варю стальные полосы,

Огням прокладывая путь.

И на моём монтажном поясе

Снежинки сели отдохнуть….

Взгляну на них, и вижу снова я

Тебя, хорошую мою…

Пусть эта песенка сосновая

К тебе уносится в Падун.

Снежинки мчат, неосторожные,

В глаза соседу-фонарю…

Пою я песенку таёжную, 

Стальные полосы варю.

Аврал за авралом,

И снова – аврал…          

Но горе случилось:

Товарищ упал –

В осеннюю сырость,

На клавиши шпал…

       Потім рядки з поеми „Брезентоград” в радянських виданнях ніколи не друкувалась. На відміну від Є. Євтушенка, якого П. Пиниця називав своїм другом, в „Брезентограді” була відображена також  інша „стороні медалі” будівництва Братської ГЕС. Ось наступні, за надрукованими в „Юності”,  –  рядки:

Ходят парни с кокетками,

Поют про весну,

Угощают конфетками,

А потом – под сосну…

Ой, ты сука-романтика,

Ой, ты Братская ГЭС –

Я приехала с бантиком,

А осталася без…

Девую дешёвкой,

Не одну слезу

В платочке из шёлка

Домой увезу…

Приехали, увидали

Одну сторону медали…

„Замість епілогу” (із поеми „Брезентоград”)

Я поздним вечером гляжу

На электрические соты,

На застеклённые высоты,

А радости не нахожу.

Ничто не радует меня,

И в чадном грохоте прогресса

Не вижу в людях интереса

К заботам завтрашнего дня.

Неужто так и дальше жить –

Среди чиновных повелений,

Свой ум от мыслей сторожить

И ждать удачных изменений? – 

Не верю в благо перемен,

Которых мимолётно действо:

Всё то ж Адамово семейство,

И не поднять его с колен…

Душа напрасно сожжена… – 

Прощайте, доблести былые!

И ты – неверная жена,

И вы – надежды голубые…

Распространяйтесь, города!

Душите Божий лик природы! –

А я уйду – и навсегда – 

                  В мои заброшенные годы…

      А на пам’ятнику П. Піниці, на кладовищі  в Городні – вірші М.Рубцова:

„Замість епілогу” (із поеми „Брезентоград”)

Я поздним вечером гляжу

На электрические соты,

На застеклённые высоты,

А радости не нахожу.

Ничто не радует меня,

И в чадном грохоте прогресса

Не вижу в людях интереса

К заботам завтрашнего дня.

Неужто так и дальше жить –

Среди чиновных повелений,

Свой ум от мыслей сторожить

И ждать удачных изменений? – 

Не верю в благо перемен,

Которых мимолётно действо:

Всё то ж Адамово семейство,

И не поднять его с колен…

Душа напрасно сожжена… – 

Прощайте, доблести былые!

И ты – неверная жена,

И вы – надежды голубые…

Распространяйтесь, города!

Душите Божий лик природы! –

А я уйду – и навсегда – 

                  В мои заброшенные годы…

Пам’ятник на могилі П. І. Пиниці

Вірші приятеля П. Пиниці – М.Рубцова:

Мое слово верное

                          прозвенит!

Буду я, наверное,

                          знаменит!

Мне поставят памятник

                               на селе!

Буду я и каменный

                             навеселе!..

VII. О. В. Мартиненко

      О. В. Мартиненко народився 2 січня 1960 р. Його батько був лікарем, після непорозумінь з тещею він покинув вагітну дружину. Мати Олега – Юлія Григорівна, педагог, відмовилась залишити  стару мати. 

      Олег народився недоношеним, семімісячним, а його брат із двійні народився після нього мертвим. Хоч батько Олега своєчасно сплачував аліменти, немалу суму – та, коли мати, дізнавшись про його приїзд в Городню, прийшла показати чотирьохрічного сина, він не зрадів їх появі.

      Юлія Григорівна з сином жили в будинку бабусі  Окуліни Іллінични Заяць – над річкою по вулиці Волковича, а потім переселилились в двохкімнатну квартиру багатоповерхового будинку, побудованого по вулиці Чумака. Восени 1968 р. Ю. Г. Заяц, яка працювала в допоміжній школі-інтернаті, отримала будинок по вулиці Бажана. З сусідкою Марією Федірівною Радченко вона дружила до самої смерті. 

     Другий чоловік Юлії Григорівни –  Олександр Якович Пагур, старший за неї на 8 років, за її словами, був гарним чоловіком та сім’янином, але з Олегом дружби не вийшло. О. Я. Пагур захворів хворобою Паркінсона, а в листопаді 1982 р. помер.  

      Мама дуже любила Олега, все йому дозволяла і все за нього робила. Сусіди казали, що навіть шнурки вона зав’язувала йому всі шкільні роки. 

      Після закінчення у 1977 р. школи № 1, Олег служив водієм, рядовим у в/ч № 03168 в Казахстані. Потім навчався в Адлерському училищі майстрів-тепличніків. Працював у котельній одного з радгоспів Криму. Повернувся у 1981 р. в Городню, був фотографом в райпобуткомбінаті, потім фотокореспондентом „Сільських новин”. З 1984 р. працював слюсарем-складальником радіоапаратури на телезаводі „Агат”. 

       Олег багато читав – у вітчима була гарна бібліотека, а в 11 років почав писати вірші.  Вірші О. Мартиненка цінували його друзі і знайомі: М.Н.Євсієнко, А. І. Татаринцев, Г. П. Фадєєва, М. П. Хмеленок, Г.О.Шпунт,   Л.М.Якубенко та інші.  

       В квітні 1991 р. він одружився. У Олени було негарне обличчя, не зважаючи на те, що в дитинстві їй зробили декілька косметичних операцій. Олег співчував стражданням Олени із-за її зовнішності. Родичі Олени купили їм квартиру в Києві. Доньку, яку назвали Настею, Олег дуже любив. Всі стіни квартири були прикрашені її фотографіями.

       В Києві він спочатку працював сторожем, через рік влаштувався гальванщиком на завод радіоапаратури, але 28 травня 1993 р. його звільнили за крадіжку. Олег казав,  що до  крадіжки він став причетним випадково, а до суду справа не дійшла. Потім працював на механічному складі м. Києва. Олег розповідав, що в їх життя часто втручалась теща, в таких випадках він йшов з дому, бродив по вулицях Києва.

Після конфліктів в сім’ї Олег став частіше випивати, що значно ускладнило життя. Неодноразові лікування не допомогли. Одного разу його п’яним привезли в Городню і залишили у дворі будинку матері. В Городні Олег продовжував випивати для того, щоб забути образи.

     Матері допомогали робітники центру соцзабезпечення. Її картини: натюрморти, пейзажі та розмальовані тарілки  прикрашали стіни приміщень центру. Комунальні послуги дорожчали. Гроші, отримані на біржі праці, Олег пропивав. Пенсії матері не вистачало. Вона взяла гроші в борг, купила козу та кур і продала все, без чого можна було обійтись: одяг, піаніно та інші речі. Не заважаючи на те, що у неї купляли: розмальовані кухонні дошки, натюрморти, вирощені квіти та фрукти із саду, грошей все одно не вистачало. До того ж вона не вміла торгувати. І у Олега, і у матері, і у бабусі погіршується стан здоров’я.

      На пропозицію лягти в лікарню у Олега була одна відповідь: „Не допоможе, вже лікувався, втратив віру в усе”. У матері на лікування не вистачало грошей, а сина  неможливо було залишити самого.

      Здоров’я погіршувалось. В 2003 р. у матері Олега трапився мікроінсульт, в червні 2004 р. інсульт повторився. Вигляд п’яного сина викликав у неї роздратування. До постійного головного болю, головокружіння та втрати пам’яті додалось запалення легенів та кашель. Після третього інсульту  вона не вставала з ліжка.  Їй було важко навіть пити воду через соломинку.

      Г. П. Фадеєвої вдалось умовити мати Олега викликати з Донецька її брата Петра Григоровича Зайця. Коли він приїхав, то вирішив покласти в лікарню і племінника, і сестру, але вона була нетранспортабельною, а Олег погодився лікуватись тільки після того, як йому пригрозили відправити з міліцією на 2 роки примусових робіт та лікування.

      4 вересня 2004 р., о 4 годині Юлія Григорівна померла. Після похорон  П. Г. Заяць купив Олегу взуття та одяг і поклав його в лікарню. 20 вересня, через два тижні, Олег повернувся  із лікарні. Він отримав в горісполкомі 50 гривень допомоги, запросив своїх друзів і у такий спосіб пом’янув мати.

      Приблизно наприкінці вересня Олег отримав листа із Києва, в якому донька написала йому, що їй не потрібен батько-алкоголік. Марія Федорівна Радченко, сусідка Олега, розповідала, що, читаючи цього листа, він гірко плакав: „Була у мене єдина ниточка і та обірвалась”.

3 жовтня в районі комбікормового заводу був знайдений труп Олега. Експертиза зробила висновок, що  смерть була із-за сердцево-судинної недостатності. Олега відспівав священник Володимир та дві півчі. 

      Після його смерті вірші врятувала Г. П. Фадеєва. Частину віршів Олег спалив. Він ображався, що в районній газеті „Новини Городнянщини” і в обласному „Гарті” друкувались не всі його вірші, але пораду Фадеєвої надіслати вірші в інші газети не прийняв, бо не любив, коли йому підказували. 

      На кладовище Олега проводили з духовим оркестром. За його гробом  йшли тільки сусіди, а також: завідуюча районною бібліотекою М.Н.Євсієнко, зав. віділом культури О. Г. Смаль, А. І. Татаринцев, редактор газети   Л. М. Якубенко, М. П. Хмеленок, Г. О. Шпунт та його дружина, хресна Олега. 

      Г. П. Фадеєва, за порадою А. І. Татаринцева, віддала рукописи Олега                М. П. Хмеленку, який вже здійснив видання невеликої книги віршів, надрукованих самим Олегом на друкувальній машинці. 

     М. П. Хмеленок, вчитель німецької мови, зробив комп’ютерний набір віршів,  об’єднавши  їх в три збірки: „Исповедь”, „Возвращение” та „Я родину такую не приемлю”, розмістив вірші в мережі „Інтернет”, але надрукувати ці збірки йому вдалось лише в декількох примірниках. Подякувала людям, завдяки яким ці вірші стали відомими, і дочка                   О. Мартиненка. 

О. Мартиненко

О. Мартиненко

О. Мартиненко

О. Мартиненко читає вірші

    Вірші О. Мартиненка – Г. О. Шпунт, відомий художник, поет і письменник характеризує так: „Диву даєшься: звідки такий широкий діапазон знань, така глобальність мишлення, такий яскравий колорит вірша, величезний словниковий запас?! Читаєш один вірш і чуєш в ньому відвертість Блока, в другому – звучить мудрість Омара Хаяма, в третьому – філософія Б. Пастернака, а між іншим все це той же Олег Мартиненко зі своїм, на подив, тверезим талантом, з великою та обеззброючою громадянскістю, з ліризмом та лагідною і доброю душею”.

       Г. П. Фадеєва, за порадою А. І. Татаринцева, віддала рукописи Олега                  М. П. Хмеленку, який вже здійснив видання невеликої книги віршів, надрукованих самим Олегом на друкувальній машинці. 

     М. П. Хмеленок, вчитель німецької мови, зробив комп’ютерний набір віршів,  об’єднавши  їх в три збірки: „Исповедь”, „Возвращение” та „Я родину такую не приемлю”, розмістив вірші в мережі „Інтернет”. Подякувала людям, завдяки яким ці вірші стали відомими, і дочка                   О. Мартиненка.

        За оцінкою Г. О. Шпунта: „Збірка віршів, що друкується, написана в наш час, і сарказм, який звучить в них, –  яскрава прикмета стиля талановитого поета. Читаючи стихи, захоплюешся ними, гордишся, що така людина жила серед нас, як могла, боролась за краще життя”. 

        Для багатьох вірші Олега Мартиненка  залишаються невідомими.

VIII. Народні пісні.

  Народні  пісні в Хотівлі записав О. Кириченко, який проживає в м.Рівне. Ці пісні співала його бабуся  – хотівлянка Прохоренко (в дівоцтві Мироненко) Ганна Трофимівна.

В числі записаних пісень – Стріла, рідкісна в наш час пісня, яка супроводжувала древній обряд.

Довгими роками О.Кириченко здійснював пошуки і ось такі перші генеалогічні записи виявив.

  Грицько Мироненко значиться у списку товариства козаків куреня Городницького в присязі Чернігівського полку 1718 року. Яків Мироненко – в іменній росписі Чернігівського полку (1732 году генваря 31 дня).

 У 1788 р. сім’я Мироненко записана в Хотівлі (Реєстр єпархії губернії Чернігівської, повіту Городницького, села Хотівлє, церкви Архангела Михаїла – священник Перепирний Вадим Іванов).

Сім’я Прохоренко  значиться в Перепису малоросійських козаків Городницького повіта за  1835 рік.

  Євфимія Харлампівна, дружина Павла Гордійовича Прохоренко –  Снопок  в дівоцтві. Грицько Снопок, який був з Ваганич, записаний в числі перепиських стрільців (Іменна роспись Чернігівського полка (1732 году генваря 31 дня).

Т. М.  Мироненко, 1888 року народження 

П. Г. Прохоренко, 1880 року народження 

Г. Т.  Прохоренко (в дівоцтві Мироненко), 1914 року нар.– 

В. П. Мироненко  (1906 р. –  23.11.1943 р.) 

*******************

А уже сонце закацілося,

Дачка у маткі загасьцілася.

Да правєду ж я сваю донєчку

За два бари, за два цьомния,

За дзьвє рєчкі, за дзьвє бістрия.

Сама стану пад калінкаю,

Пад калінкаю-малінкаю.

Аглянулась мая мамачка, -

Чаго стаіш мая донєчка?

Ці расіца вочкі вібіла,

Ці травіца ножкі спутала?

Нє, расіца вочєк нє вібіла

І травіца ножек нє спутала,

А спутало мєнє замужжєйка

Да нєвєрнає падружжєйка.  

*************

Нє дзівуйцєсь, гостанькі,

Ві ж на маю чесць,

А я рада радзєнька

Шо ві у мєнє єсць.

Шо пєрвия гостанькі,

Шо кум да кума,

А другія гостанькі

Шо брат да сєстра.  

Я з кумам, з кумою

Гарєлкі напьюсь,

А з братам, з сєстрою

Дай нагаварюсь.

*****************

Ой кумє,кумє,

Добра гарєлка!

Будзємо піці

Да панєдзєлка!  

Зьбєромся, кумє,

Шагоу па сорак,

Віпьємо, кумє,

Щє й у вауторак!  

Наймємось, кумє,

Пасці чєрєду,

Віпьємо, кумє,

Щє й у сєрєду!  

Прадамо, кумє,

Міскі да ложкі,

Віпьємо, кумє,

Щє й у чєцьвєр трошкі!  

Прадамо, кумє,

Р’ябу цєліцу,

Віпьємо, кумє,

Щє й у п’ятніцу!  

Пакіньмо, кумє,

Усяку работу,

Віпьємо, кумє,

Щє й у суботу!  

Кіньмо, кумє,

Усякєє дзєла,

Віпьємо, кумє,

Щє й у нєдзєлю!  

Ад панєдзєлка

Да панєдзєлка

Будзємо піці,

Добра гарєлка!

************

Сидзі мєсячка,

Сидзі ранєнька,

Покуль волікі

Напасаюцца,

Чорния нівкі

Засєваюцца.

І туди ражок,

І сюди ражок,

А нам, дзядзєнька,

Вінєсь піражок

************

Ходзіць Ілля да Васіля,

А у Васіля житна пуга:

Куди махнє – жита расьцє,

А пшанічєнька вілєгає.

А ві, людзі, Бога знайцє,

Малим дзєтачкам

Па шеляжочку дайцє,

А нам, дзядзєнька,

Па піражочку!

****************

Щодрік, Пєтрік,

Дай вєрєнік,

Грудачку кашкі

Навєрх каубаскі!

Бацька сваріуся,

Шоб нє баріуся,

А матка казала,

Шоб кусок сала

**************

Ой красна, ясна

Каліна у лузє,

А краснєй жє таго

Настєчка у бацька!  

Па двару хадзіла, -

Увєсь двор скрасіла!

А у сєні увішла –

Сєні зазялі!  

А у хату увішла, –

Пани стаялі,

Пани стаялі,

Єє віталі!  

Єє віталі,

Дай напіталі,-

Ці ти царьоуна,

Ці каральоуна?  

Я ні царьоуна,

Ні каральоуна,

А бацькава дачка

Красна Настєчка!

**************

Нєма ні у кога

Каня такога

Як у Данькі маладога!

Залатая грівка

Ад сонца зяє!

А шаукови хвосцічєк

Ад вєтру має!

А срєбряни капит

Камєнь рубає!

****************

Ой вєсна, вєсна, вєсьняночка,

Дзє ти зімавала?

У садочку на пєньочку

Вєсни дажидала!

*******************

Як пущу стрелу чераз вуліцу,

Лєці стрела у канєц сєла,

Да нє убі стрела ясна сокала!  

Ой, лєлєй вада кала горада!  

Бо па сокалу нєкаму плакаць.

Убі стрела добра моладца

Бо па моладцу є каму плакаць!  

Ой лєлєй вада кала горада!  

Матка й сєстра і трєйця жана.

Дзє матка плачє, там рєка цячє,

Дзє сєстра – там крінічанька,

А дзє жана плачє – там і раси нєма,

сухавєй вєє!

Матка плачє вєк і давєку,  

Сєстра плачє год і да году,

А жана плачє да нєдзєлячкі!

А нєдзєлька прійшла –

Жана у сад пайшла,

Вєнок зьвіла,

У танок пайшла!

У танок пайшла, -

Трёх палюбіла,

Усєх аддаріла!

Аднему вєнок,

Другому – платок,

А трєйцяму – сама малада!

******************

Забалєла галовачка,  

Забалєла,

Шо вєліку кудзєліцу  

Навєрцєла!

Да як паєхау мой мілєнькі

Дай далєка у сьцєп,

А я сваю кудзєліцу

Пад лавачку – гєп!  

Лєжіць мая кудзєліца,

Надулася,

А я пайшла у шіночєк –

Напілася!  

Як прієхау мой мілєнькі

Із сьцєпу дамой,

Дай пітає у дзєтачєк, -

Дзє ваша маці?  

Наша маці

Спіць у камнаці,

Галоука баліць!  

Цицьцє ж, дзєці,

Нє крічєць,

Нєхай єна спіць!  

Цицьцє, дзєці,

Нє будзєць,

Я сам разбужу!  

Давай, міла, чарнабріва,

Прабудзіся,

Да на табє руб цалкови,

Пайдзі пахмєліся!  

Нє паможа руб цалкови,

Нє паможа дзьва,

Учора піла за карову,

Сёдні за вала!  

Бадай жє ти, мая міла,

Здарова була,

Як ти ж маго лєніваго

Вала прапіла!    

Бадай табє, мой мілєнькі,

Бог долі нє дау,

Як ти мінє з маладосці

Таку волю дау!

*****************

Ой, дауно, дауно

Я у мамкі була

Ужє ж тая дарожачка

Цєрнам зарасла  

Цєрнам зарасла

Пілам пріпала

Чєрвонаю калінкаю

Панавісала  

Ой, я ж як схочу

Дак цєран вітапчу

А чєрвоную калінаньку

У пєнь віламлю  

У пєнь віламлю

У пучкі павяжу

Да й да сваёй, да роднає мамкі

У госьці палєчу  

Ой, пріляцєла ж я

У свой садочєк

Сєла на каліні

Да й стала ж казаць

Щє й разказуваць

Як жиць на чужині 

******************

Ой, нє шумі лужє

Зєлєнаму гаю

Нє задавай сєрцу жалю

Шо я в чужом краю  

Шо я в чужом краю

З горя прападаю

А чєраз то ж я прападаю

Шо роду нємає  

Є у мєнє радзіначка

Далєка ж ад мєнє

Як пачую чєраз людзі

Цураєцца мєнє  

Нє цурайся радзіначка

Шо я у вас нє буду

А прібувайцє ві да мєнє

Я вам рада буду 

ІХ. Живопис

    Відомі ікони Г.А.Стеценко (1710–1781), вихідця із Городні. В Троїцькому соборі м. Городні ним були відтворені: „Іоанн Богослов”, „Покладення у труну” та „Воскресіння Христа”.

    Із художників два живопісці були визнані, як народні:

Й. О. Серебряний (12 квітня 1907 р., Городня – 1979 р.), професор –  член-кореспондент АМ СРСР.

О. М. Лопухов (12 вересня 1935 р., Городня – 1979 р.), ректор Київського художнього інституту – член-кор. АМ СРСР, голова правління Спілки художників України.

   В Городні багато років прожив М. К. Бендрик  (26. 04. 1914 р., с. Ольгинка Донецької обл. – 1993 р.) – заслуженний художник.

Х. Театральне  і  танцювальне мистецтва

    Не забуте в Городні театральне мистецтво.  Іліодор Миколайович Орбеліані не тільки відкрив на поч.  ХХ ст. в Городні кінематограф та театр. Він зібрав також театральний гурток та проявив себе, як талановитий режисер. Помер І. М. Орбеліані  у 1923 р. та створена ним театральна школа залишилась.

Г. О. Шпунт. Карась та Одарка

Яків Андрійович Манжоло (1879–1968) – один з найвідоміших акторів Городні, які ще декілька десятків років продовжували традиції театру.  Після війни значний внесок в розвиток театру вклав актор Ленінградського драмтеатру О. Є. Тудор.  Класичні театральні вистави з великим успіхом проходили в Городні близько 50 років. 

  Танцювальне мистецтво в Городн продовжує ансамбль „Веселка”, створений В. М. Білокуровою та визнаний у 70-роках народним. Навчає танцювати дітей також О. В. Дудко – зразковий ансамбль „Олена”.  

Сільські околиці – Дроздовиці або Хотівлі. 

Картина місцевого жителя на початку ХХ ст. 

В сім’ї Івана Лаврентійовича Седня та Анастасії Карпівни (Сластьон) у с. Тупичеві народились два сина:  Олександр і Валентин.

   Наприкінці 20-х років І. Л. Седень служив в Житомирській кавалерійській дивізії, а з  організацією у 1936 р. лісгоспу,  почав працювати лісником в колишніх володіннях Писарєва, що стали власністю Радянської держави. У листопаді 1943 р., під час звільнення Білорусії, І. Л. Седня, червоноармійця 356-ї стрілецької дивізії, було вбито, а другим чоловіком Анастасії Карпівни став Пилип Несторович Волошко, який після війни повернувся з полону. Вони поселились в Політрудні, де у них народились дочки – Ніна та Людмила.

    Вірші Олександра і Валентина Седнів вперше опубліковала районна газета „Колгоспний промінь”. В. І. Седень працював в Городнянському районі, закінчивши Львівську школу кіномеханіків, навчався далі, а згодом поселився в м. Тальне. Гумористичні вірші  В. І. Седня друкувались в газеті Тальніського району та читались на обласному та центральному радіо. Він був учасником ліквідації аварії на ЧАЕС.

   О. І. Седень залишився працювати в районній газеті, закінчивши факультет журналістики Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, а над цією книгою продовжував працювати до останнього.

СИЗОКРИЛІ ПІСНІ

Коли славні козаченьки

З піснями дружили,

Залишили нам на долю

Пісні сизокрилі.

Приспів:

Одна пісня лебедина

Про вірне кохання.

Друга пісня журавлина –

Щастя й побажання.

Про любов до України

І нелегку долю,

Про омріяні шляхи

Та козацьку волю.

Щоб ніколи наша ненька

Лишенька не знала,

Щоб ніколи для походу

Коней не сідлала.

Приспів.

І летять пісні ярами,

Гуляють по волі,

Заночують у діброві

А чи в чистім полі.

Приспів.

І коханням проростає

Пісня лебедина.

З журавлями повернеться

Щастя в Україну.

Приспів.

***

Люблю я жизнь деревенскую,

Всей избитой душой люблю.

Родную люблю или энскую,

О счастьи ихнем молю.

На развилке дорог ухабистых,

Уж сто лет стоит старый клен.

Он в деревню, разлапистый,

Наверное, тоже влюблен.

Поля с хлебными нивами,

Там красуется маков цвет.

А с дубравами говорливыми

Соловьи встречают рассвет.

Да луга, покрытые росами –

Мать-природа красу ту дала.

Косари со звенящими косами,

Да дурманит хмельная трава!

Деревенька, всегда мне родная,

Моя кровинушка, в веки живи.

Пусть звенит твоя песнь удалая,

А случится горе, ты меня зови.

Лаврентій Седень та його дружина Параска з сином Іваном

Іван Лаврентійович Седень,

Житомирська кавалерійська дивізія. 1927 р.

Іван Лаврентійович Седень,

Житомирська кавалерійська дивізія. 1928 р.

Зліва – П. Н. Волошко. В центрі – голова колгоспу.

Політрудня, 3 квітня 1957 р.

В верхньому ряду другий зправа – Олександр Седень

В верхньому ряду в центрі – Пилип Несторович Волошко та Анастасія Карпівна Седень (Сластьон)

Валентин Седень в шкільні роки

. Седень,  прийнятий в газету „Колгоспний промінь”, 1955р. 

В. Седень 

Олександр та Валентин  Седні в роки навчання

Сестри Олесандра та Валентина: Ніна та Людмила – дочки Пилипа Несторовича Волошко та Анастасії Карпівни Седень

Зліва направо в верхньому ряду: редактор  газети „Сільські Новини” І.П.Дудко, редактор районного радіо В.П.Грищук, співробітники газети: Т.К.Третяк,  О.І.Седень, М.К.Єрмоленко, О.Трошев. Внизу: Фаєвцова, О.К.Федорович, Кузьминська,  В.В.Манич,  Л.М.Якубенко.

photos.app.goo.gl/WKEt9yqJN4Cov9WSA