ІV. Селище Крупеників
Кілька років тому довелось почути жартівливу розмову:
–Де Ви живете?
–В селищі Крупеників на Кавказі.
– Але ж у районі немає ні такого селища, ні вулиці з такою назвою?
–Є! І, до речі, і селище з такою назвою, і вулиця, ось тільки під назвою Шевченка.
Що вулиця Шевченка колись називали Кавказом і Нехаєвкою, це відомо. Цю ж назву повернули і в роки окупації району німецькими загарбниками в 1941–1943 роках. А ось щодо селища Крупеників можна було засумніватись. Принаймі в старих публікаціях про це жодної згадки. І ось почалось відшукування цього давнього селища.
І виявилось, що 91-а річна М. К. Крупеник, колишня вчителька міської середньої школи № 2, має пряме відношення до цього селища. А виникло воно так. На вулиці Волковича є будинок більш, ніж столітнього віку, в якому проживають Марія Костянтинівна з сестрою Ніною. До революції в ньому жив Пилип Крупеник, так би мовити, засновник багаточисленного роду Крупеників.
У Пилипа було 4 сини: Петро, Микола, Олександр та Павло, крім дочок. Особливого достатку сім’я з 11 душ не мала. Але незабаром справи Пилипа налагодились. Старший син Петро узяв наречену з м. Мени. А вона виявилась надзвичайно багатою. Так, коли везли посаг з Мени до Городні, то грошей було стільки, що довелось згорнути їх в сувій волокна.
В такому вигляді посаг і був представлений. Він і допоміг поставити на ноги багаточислену родину Крупеників.
Першим ділом Пилипу необхідно було дати житло дорослим членам сім’ї. А тут і нагода трапилась. Один із землевласників Городні продавав маєток на Кавказі, саме на його околиці. Оце містечко з близько десятком будинків, на той час впорядкованих, та інші господарські будівлі, з прилеглими родючими землями, і купив П. Крупеник. Коли питання із житлом було розв’язане, постало питання про землю-годівницю. Але й воне було успішно вирішине за допомогою грошей. На них купили 200 десятин землі. Пилип зробився заможним господарем. Принаймі, коли залишав білий світ, то залишив кожному з своїх синів по 50 десятин землі і по 1000 карбованців грошей. На цей час всі сини його міцно стояли на ногах. А один з них – Олександр Пилипович напередодні 1917 р., як найавторитетніший городянин міста, був висунутий на посаду „мера” Городні.
Після Жовтневого перевороту почалось пристосування Крупеників до нових умов життя. Петро Пилипович з синами працював тепер уже на усуспільнених землях Городянського колективного господарства, яке збереглось в пам’яті, як перше – з назвою „ІІІ Інтернаціонал”. Павло Пилипович з сином Петра – Олексієм займались дуже поширеним у той час підприємництвом – вичинювали шкури від організації „Союзшкур” в одному з будинків по вулиці Волковича. Згодом це, теперішньою мовою висловлюючись, „мале підприємство Крупеників”, було переведено на теперішню вулицю Чкалова в напрямку колишнього аеродрому.
Всі ті роки нащадки Пилипа, хоч і позбавлені землі, тихо жили в сімейному селищі. Їх трудове життя було порушене хіба що однією важливою подією. Наприкінці 1920 р. дочка Миколи Крупеника – Марія Миколаївна, тодішня вчителька Хотівлянської школи, вийшла заміж за Панаса Петровича Любченка, на той час секретаря Київського губвиконкому КП(б)У. Отож батьки, як і годиться, виділили молодому подружжю на посаг будинок із свого „селища”. Будучи сам вихідцем із простої селянської сім’ї і розуміючи потребу в цьому у найбідніших, Любченко, розпорядивсь передати будинок у Городнянський райкомунгосп. І на той час йому знайшли якнайгідніше застосування.
Передали в розпорядження інвалідів, за заявкою тодішнього його завідуючого Авраменка. З того часу три будинки інвалідів з вулиць Волковича та Шевченка були перенесені на околицю, в один з будинків Крупеників, а згодом всі 7 будинків „селища” були передані інвалідам.
Але в селищі Крупеників не завмерло життя, згодом його передали під житло городянам і воно вже понад 120 років служить людям. Жителями 5 квартир стали: А. В. Денисенко, Т. В. Невська, С. Д. Осадча, Ю. М. Турта, Л. І. Хіхлуха.
Ознайомившись з генеалогією Крупеників, можна побачити, як, завдяки працьовитості, їх не спіткала доля – „панів Головльових” з однойменного роману М. С. Салтикова-Щедріна. Вони за важких умов свого часу вижили самі і зберегли своє селище. А нащадки їх живуть не тільки в Городні, а і на Київщині, в Донбасі.
А перший, після Жовтневого перевороту, притулок для інвалідів був відкритий в колишньому будинку єврея Жарковського, де розміщувавсь цех для вичинювання шкір. Притулок, який розміщувавсь у трьох будинках, в т. ч. по вулиці Шевченка, очолював директор Авраменко.
Як згадаує Марія Костянтинівна, першими підопічними були: покалічені міліціонери, червоноармійці, моряки, робітники і селяни – таким чином тут відобразилась насамперед жорстока боротьба, що велась у перші роки Радянської влади. Благодійництво для інвалідів стало барометром Великої Вітчизняної. Отож, і інваліди війни тут мешкали, яких тоді було дуже багато, а згодом – інваліди загальних каліцтв.
Марія Миколаївна у 1937 р. загинула разом з чоловіком. Любченка, який тоді був головою Ради наркомів УРСР, звинуватили у антирадянській діяльності. Загинули і всі три сестри М. М. Крупеник.
Більш, ніж півстоліття, аж до 1973 р., колишнє „селище” Крупеників було затишним притулком для інвалідів, поки їх не переселили в нове двоповерхове приміщення для основного контингенту хворих, побудоване будівельниками Чернігівської ПМК–83 тресту „Сільбуд”, де перші будівельні роботи виконувала бригада І. І. Матвієнка – з Городні, нині вже покійного.