ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА 

                                                                                               РІК 1941-й

Радісні юнаки та дівчата, випускники 1941 р., як згадує 89-річний Л.І.Брайнін – після випускного вечора вийшли зустрічати світанок. Гуляли по вулицях і в парку, де встановлені гармати, співали улюблені пісні, не уявляючи, що початком дорослого життя, з яким тільки що поздоровили їх вчителя – для них стала війна, що почалась в цю ніч.   

      Вже в перші дні війни в райвійськомат прийшло багато добровольців, серед яких були і вчорашні десятикласники. Також Л. І. Брайнін згадує, що його друг Вульф Бомштейн отримав в райвійськомматі направлення до танкового училища, а йому відмовили, тому що не виповнилось 17  років. Лазарь Ізраілевич Брайнін народився 27 серпня 1924 року. 

       Л. І. Брайнін, сім’я якого евакуювалась в Омськ,  пізніше поступив до артілерийського училища, після закінчення якого прибув в 37-й артілерийський резервний полк Ленінградського фронта; у січні 1943 р. приймав участь в Синявинській операції. У 1944–1945  роках він служив воєнпредом Головного артуправління при штабі в Архангельську (ленд-ліз). Лейтенант   Вульф  Давидович  Бомштейн загинув на Калінінському фронті у  жовтні 1943 р.

       А вже на другий день війни поблизу станції Грибова Рудня  (Ріпкінський район) залізниці Чернігів–Гомель  з німецького транспортного літака десантувалась диверсійна група, в якій було більше 10 парашутистів.   Ріпкінська та Тупичівська районні міліції перейшли до стану підвищенної готовності. За 2 дні німецьких диверсантів відшукали та 26 червня знищили в бою.  

Червень 1941 р.  кабінеті фізики школи № 2. Р. Фрідман, М. Мартиненко, Л. Брайнін, М. Комзол, Н. Єрмак, Т. Межений.  До початку війни залишилось декілька днів.

Мол. л-нт Л. І. Брайнін 

Л-нт В. Д. Бомштейн 

Спогади Л. І. Брайніна, опубліковані в газеті  громади графств Аламіди і Контра Коста (США) – „Вместе”

О. П. Жижкун    

Б. П. Калач 

В числі тих добровольців, хто прийшов в райвійськомат в перші дні війни, був і Олексій Жижкун. 24 березня 1945 р. розвідники під командуванням гв. л-нта Жижкуна першими переправились через через Віслу поблизу м. Мцишек, захопили плацдарм та забезпечили переправу. Представлення до звання Героя Радянського Союзу на О. П. Жижкуна підписав командарм В. І. Чуйков. Помер Олексій Петрович Жижкун (1923—24.03.1945)  від ран в польському місті Познань.

       Борису Калачу в проханні відправити його на фронт відмовили, бо він працював в Городнянській МТС. У 1943 р. в Чернігівсько-Волинському партизанському з’єднанні  Федорова із 54 залізничних ешелонів, підірваних на залізниці Ковель–Сарни, – 12 ешелонів було на рахунку Бориса Пилиповича Калача (11.08.1923–18.12.2000). 

      27 червня 1941 р. для боротьби з шпигунами та диверсантами в Городнянському р-ні був сформований винищувальний батальйон (200 чоловік), а в Тупичівському районі – рота ополчення. 

        Багато городнянців загинули вже влітку та восени 1941 р. недалеко від Городні – на Західному та Південно-Західному фронтах. Так, офіцер- підводник у відставці  В. Д. Коржавін  розповів, що у   1941 р. на війну пішли обидва його діди: Прокіп Самійлович Рудь (1897–1970) та Євтихій Самійлович Коржавін (1896–1941) – разом зі своїм старшим сином Іваном. У 1941 р.  Є. С. Коржавін загинув  під Києвом. Два інші його сини повернулись з війни.  

       В серпні 1941 р. через Городнянський край із Білорусії відступали: частини 21-ї армії (командарм ген.-л-нт В. І. Кузнецов), 13-ї армії (командарм ген.-м-р К. Д. Голубєв) та  залишки 3-ї армії (командарм ген.-м-р Я. Г. Крейзер). З оточення,  яке виникло в ході Смоленської битви, вирватись вдалось не всім.  21-а армія напередодні війни деякий час розміщувалась в Чернігівській та Гомельскій областях. В районі Городні знаходився 33-й корпус.  

Є. С. Коржавін загинув у 1941 р. під Києвом

Діти Є. С. Коржавіна

Д. Є. Коржавін. Виндава, 1945 р. 

В. Є. Коржавін. Порт Артур, 1945 р. 

Д. Є. Коржавін – зав. продмагом № 1.

П-к Л. І. Брайнін у відставці 

М. І. Потапов 

М. І. Бланк 

В Городнянському та Ріпкінському районах готувався до оборони 15-й стрілецький корпус (командир п-к М. І. Бланк), що був у складі 5-ї армії  (Південно-західний фронт), яка відступала після прориву сусіднього Центрального фронту, щоб не потрапити в оточення. 

Бойові дії 5-ї армії (командарм ген.-м-р танкових військ   М. І. Потапов) були важливим внеском в боях, що спинили наступ на Київ, що спинили на деякий час наступ на Київ, чим відволікли наступ Гудеріана на Москву.    

     Ще 26–27 червня, в перші дні війни,  в районі Луцьк–Дубно–Броди  – в одній з найбільших танкових битв були майже повністю знищені розташовані тут радянські мехкорпуси. 6 липня Вермахт почав прорив лінії Сталіна – укріплених районів на старому кордоні СРСР, а 10 липня I-а танкова група Клейста по Житомирському шосе вийшли до пос. Ірпінь, але так і не змогли подолати останні 25  км до Києва, бо танки залишились без підтримки піхоти, яку атакували 5-а та 12-а радянські армії. Так, 6-а армія Рейхенау відступила від Києва через те, що в її тилу 5-а та 6-а армії проривались до Житомирського шосе, щоб ліквідували розрив між собою. У липні 1941 р. 6-а і 12-а армії потрапили в оточення біля Умані, але Вермахту не вдалось захопити Київ.       

        Гітлер вимагав від груп „Південь” та „Центр” оточити і знищити 5-у армію, яка не давала обійти Київ з півночі, під час її відступу на Лівий беріг Дніпра. Хоч 5-а армія і „вислизнула”, за визначенням історика  А.Філіппі – при відступі 27-го корпусу ген.-м-ра П.Д.Артеменка противнику вдалось захопити міст через Дніпро поблизу с. Окуніво (Козелецький р-н), тепер затопленого Київським водосховищем.   

      Тоді Гітлер, відмовившись від плану „Барбрароса”, наказав Гудеріну припинити  наступ на Москву та повернути ІІ-у танкову групу на південь – назустріч I-ій танковій групі Клейста, щоб оточити Південно-Західний фронт, що  до цього часу не змогла зробити група  армій  „Південь” ген. Рундштедта. 

Окунівський плацдарм став першим Лівобережним плацдармом, який Вермахту вдалось захопити на рубежі Південно-Західного фронту, довжина якого була близько1000 км. Звідси, по Чернігівському шоссе, німці намагались здійснити наступ на Київ.  Німецькі танки, скориставшись тим, що Окунівський міст не було своєчасно підірвано, з'явились настільки несподіваною, що проти них не виявилось навіть артілерії. 

       Моряки військової річкової флотилії з гранатами кидались під танки. Після важких боїв тільки в с. Короп’є залишились 15 братських могил.    Проти Окунівського плацдарму, що заглибився на 60 кілометрів, 5-а армія зосередила третю частину своїх сил.  На півночі Черніговської області у 5-ї армії знаходилось тільки  25 % сил та 15 % артилерії.

А. С. Борисов 

С. М. Кривошеїн   

    В Директиві Ставки ВГК № 001084 від 19 серпня 1941 р. Сталін, тоді вже Верховний головнокомандуючий, і Шапошников, новий начальник Генштаба:  висловили занепокоєність, що  Київ може бути оточеним –  в районі Чернігів – Конотоп – Пирятин зустрічним наступом танкових груп: Гудеріана – з Гомельської області та Клейста – з  Кременчуцького плацдарма. Після прориву Центрального фронта Ставка  ВГК вирішила, що ІІ-а танкова група готується до наступу на Москву, але танки Гудеріана з району Стародуба повернули на південь. 

      25 серпня від Гомеля на Чернігів почав наступ, маючи більше ніж трикратну перевагу, ХІІІ-й стрілецький корпус ІІ-ї польової армії групи „Центр”. Через Городнянський край наступала 260-а піхотна дивізія ген.-л-нта Ганса Шмидта. Прорвавши фронт 21-ї армії, ІІ-а армія Вейхса зімкнула фланги з VI-ою армією групи „Південь”, чому раніше заважала 5-а армія.       

26 серпня ІІ-а армія Вейхса завдала удару по рубіжу оборони 21 армії (новий командарм ген. л-нт В. І. Кузнецов). В Чернігівській області рубіжу оборони 21 армії проходив через населені пункти: Скиток–Добрянка–Хоробичі–Мощенка–Єліно–Гута Студенецька.     

   Командарм Кузнецов вирішив утримувати рубіж: Гутка Студенецька–Єліно–Мощенка–Хоробичі–Олександрівка–Старі Яриловичі, а 24-а дивізія та кавгруппа Борисова отримали завдання знищити противника, якому вдалось прорватись в районі: Хотівля–Володимирівка–Вербівка–Добрянка. 42-а та 277-а дивизії повинні були зупинити прорив танків Гудеріана, що проходив через Семенівку та Новгород-Сіверський та загрожував оточенням Південно-Західному фронту.  

        28 серпня о 4. 40. ранку командарм Кузнецов доповів про загрозу оточення  армії після прориву фронту в районі: Мощенка – Городня – Дроздовиця. Вермахт наступав через Хоробичі у напрямку м. Щорс (тепер Сновськ).   

В. І. Кузнецов 

Ф. Д. Рубцов             

Командарм-21 В. І. Кузнецов прохав невідкладно  підпорядкувати йому 15-й стрілецький корпус або зробити Городню стиком 5-ї та 21-ї армій, а 66-й стрілецький корпус (командир Ф. Д. Рубцов) та кавгрупу Борисова дозволити вивести на правий фланг 21-ї армії в район Шостки, де прорвалась мотомехгрупа противника. Відповідна Директива Ставки ВГК  № 001374 від 28 серпня 1941 р. (16 годин 45 хв.) називалась „Про міри по ліквідації прорива противника в районі Городні”.

       Після важких боїв з рубіжа Лемешівка – Перепис відступила 55-а стрілецька дивізія (командир підп-к Г. А. Тер-Гаспарян) 21-ї армії. Розбита у  вересні 1941 р. в Пирятинському оточенні, ця дивізія була сфоромована вдруге, а у вересні 1943 р. звільнила Городню від німецько-фашистської окупації.    

      Від Сеньківки та Городка,  між Городнею та Щорсом, за Снов відступала 219-а мотострілецька дивізія 25-го мехкорпусу (командир ген.-м-р  М. С. Кривошеїн). З району: Добрянка – Вербівка – Володимирівка відступали 24-а стрілецька дивізія та залишки кавгрупи (командир ген.-інспектор кавалерії РСЧА О.І.Гордовиков) – вцілілі із числа тих кавалеристів,  які відправились в рейд по ворожим тилам 22 липня 1941 р.: 32-а  кавдивізія (командир п-к О. І. Бацкалевич), що прибула із Криму, 43-а та 47-а кавдивізії, сформовані на початку війни на Північному Кавказі. Вцілілих кавалеристів із Білорусії вивів нач. штабу Борисов.     

      Відступ з Білорусії: 28-го та 66-го стрілецьких корпусів 21-ї армії, залишків 3-ї армії та кавгрупи Гордовикова  – проходив через позиції 15-го корпусу, чим ускладнював і заплутував управління корпусом. Лівофлангові дивізії 21-ї армії спочатку зупинились в 20 кілометрах північніше Ріпок – перед рубежом оборони 200-ї стрілецької дивізії п-ка І.І.Людникова. Зліва від 15-го корпуса, в Ріпкінському р-ні  розташовувавсь  31-й стрілецький корпус. 

       Карта бойових дій 260-ї піхотної дивізії. 

Бойові дії 15-го стрілецького корпусу 25 серпня – 14 вересня 1941 р.

М. П. Тимошенко 

І. І. Людников       

Відступивши за Снов,  66-й корпус зайняв позиції зправа від 62-ї дивізії 15-го корпусу.  42-а дивізія здійснила марш від Пекурівки до м. Щорс. 67-й корпус зайняв оборону фронтом на схід. Командир 67-го корпусу Л. Г. Петровський загинув при прориві з оточення.   

Новий рубіж оборони 21-ї армії на карті мав вигляд язика,  який    на півночі проходив через: Семенівку–Гутку Студенецьку–м. Щорс, а  на півдні  через Реймантарівку – Оболоння. Обидва фланги 21-ї армії були охоплені наступаючим противником.   

 Рубіж оборони 15-го корпусу знаходився за 30–40  км від Чернігова. Від  В.Дирчина до Бурівки (приблизно 30 км) готувалась до оборони 62-а Туркестанська дивізія (командир п-к М. П. Тимошенко), а від Бурівки до Грабова Ріпкінського району (приблизно 25 км) розташувалась  200-а дивізія (командир п-к І. І. Людников).  Цей рубіж був довжиною приблизно 55 км: Макишин–Смичин–В. Листвен–Бурівка–Свинопухи–Грабів. Резервний 123-й полк 62-ї дивізії знаходився в  с. Куликівка. Другого ешелону не було.

Сил, необхідних для оборони рубежу такої довжини, не вистачало. Лінія прикриття (передпілля) та друга лінія оборони не були підготовлені. Необхідних для оборони пересувних резервів не було.  Для мінування підступів з півночі не вистачало мін та вибухівки. 5-а артилерійська протитанкова бригада була передана 40-ій армії ген. л-нта  К. П. Подласа, сформованій із  військ фронту, а два артилерійських  полки корпусу знаходились в різних місцях фронту.      

Після прориву  фронта 21-армії через Добрянку, рубіж оборони 15-го корпусу – 29 серпня був прорваний через стик 62-ї та 200-ї стрілецьких дивізій, яким була Бурівка. Німці використали самохідні артилерійські установки StuG III – „штурмгетцютце”. Відкрвся шлях на Чернігів, але від Тупичева та Вихвостова наступ Вермахта був відбитий.

Плакат на вулиці Гомеля.

Можливо, такий плакат можно було бачити і в Городні.

260-а дивізія наступає в Білорусії, серпень 1941 р.

Гомель, 22 серпня 1941 р.

Генерал Шмидт вручає нагороди. Білорусія, літо 1941 р. 

Генерал Шмидт. Тупичів, 29 серпня 1941 р.

260-а дивізія наступає через Городнянський край на Чернігів 

260-а дивізія наступає через Городнянський край на Чернігів 

260-а дивізія наступає через Городнянський край на Чернігів 

260-а дивізія наступає через Городнянський край на Чернігів 

260-а дивізія наступає через Городнянський край на Чернігів 

Артилерісти 5-ї армії, загиблі на плацдармі,

який 260-а дивізія захопила поблизу с. Виблі

Одне з німецьких кладовищ в Чернігівській області

28 серпня 260-а та 131-а піхотні дивізії ІІ-ї армії розпочали наступ по всьому фронту 15-го стрілецького корпусу в напрямках на села: Вихвостів, Тупичів, Куликівку, Івашківку та В. Дирчин.  29 серпня бій на північній окраїні Тупичева повторився. Декілька атак відбили 24 бійці 200-ї дивізії під командуванням політрука  Г. М. Шевчука. Вони знищили близько 50 гітлерівців. Прізвища п’ятьох червоноармійців вдалось встановити у 1966 р. по солдатських медальйонах. 

        В районі Івашківки в бій з танками вступив 2-й дивізіон 357-го полку легкої артилерії. Наводчик Бригада підбив декілька танків, але його було важко поранено. Щоб не потрапити в полон, Бригада забіг в палаючу хату з останніми словами: „Прощайте товариші!” 

     К. Биков, городнянець, офіцер-підводник у відставці, – в книзі „Київський котел” опубліковав уривки з невиданої книги М.П.Таратина „Доля в Маланчиній хаті”, яка зберігається у його дочки. 

  М.П.Таратин згадував, що коли повернувся з війни в Тупичів – поблизу лікарні на кладовищі побачив 30 березових хрестів над могилами німців. Якщо через Вихвостів відступало декілька десятків солдат, через Тупичів відступав, можливо, навіть батальон – тому бої тут відбулись в декількох  місцях, але сили були нерівні.

         Поблизу дороги на Івашківку, від якої розвилка веде до Куликівки, теж було німецьке кладовище – хрестів було, можливо, навіть 50 чи більше. Тут солдат Микола, прізвище якого забулось,  – заліз на вербу з кулеметом Дегтярьова та поклав на цій дорозі 55 німецьких солдат. Його тіло, поколоте багнетами, німці кинули під вербою та заборонили ховати, але селяни його поховали.  

      29 серпня в бою за Ріпки німці втратили близько 200 чоловік, але їм вдалось прорватись до дороги  на Чернігів. Бійців 200-ї дивізії, яка оборонялась на рубежі: Голубчичі–Глинянка–Грабів, потрапивших в полон при спробі винести тіло вбитого комбата ст. л-нта Боброва, фашисти прибили за руки і ноги до забору, а на їх тілах вирізали  зірки. 

       В місці стику 62-ї та 200-ї дивізій, в напрямку Чернігова розрив фронту, досяг 10 кілометрів. З Дніпровського рубежу сюди був перегрупований 31-й корпус та зупинити противника не вдалось.      

 Командарм-5 М. І. Потапов вирішив відступити за Десну, щоб уникнути оточення, але  дозволу на це не отримав. 2 вересня 260-а дивізія, наступаючи в стик 5-ї та 21-ї армій,  форсувала Десну і захопила плацдарм в районі с. Виблі, наступ з якого в обхід Чернігова у напрямку  с. Анисів ставив під загрозу  оборону міста. 

       Щоб знищити Вибельський плацдарм командир 15-го корпуса полковник  Бланк  зібрав групу з 200 бійців. В ротах тоді залишилось по 20–30 бійців.  2 атаки були відбиті, тоді   М. І. Бланк сам повів бійців в атаку, але його було смертельно поранено. Командування над корпусом прийняв ген.-м-р К.С.Москаленко. З оточення 15-й та 31-й стрілецькі корпуси проривались через Десну 7 вересня. 

Братська могила загиблих у 1941–1943 роках, 

с. Деревини

Братська могила загиблих у 1941–1943 роках, 

с. Лемешівка 

Братська могила загиблих у 1941–1943 роках, 

с. Дроздовиця

Братська могила загиблих у 1941–1943 роках, 

с. Тупичів 

Пам’ятник загиблим, Городня

Сучасний вигляд колишньої тюрми

        Вранці 10 вересня в  Прилуках командарм Потапов вислухав доклад штабних офіцерів – в 5-ій армії залишилось приблизно 4 тисячі солдат та командирів. Це було навіть менше, ніж потрібно для  дивізії.

       Прорив фронта танками Гудеріана, здійснений в стик 13-ї та 21-ї армій, Брянському фронту ліквідувати не вдалось. Не вдався і наступ 13-ї армії (командарм Голубєв) назустріч 21-ій армії, яка в ході Рославльсько-Новозибківської операції (30.08.1941–12.09.1941) намагалась наступати в  напрямку Семенівки та Стародуба. З боями 21-а армія відступала у до Прилук та Ніжина. В бою за м. Щорс (тепер Сновськ) загинув командир 266-ї стрілецької дивізії  ген.-м-р   В. І. Неретин. Наступ 55-ї стрілецької дивізії Тер-Гаспаряна з Щорського району вздовж залізниці Щорс-Гомель в напрямку Городні теж не вдався.

      Коли   І-а німецька танкова армія із району: Чернігів–Конотоп–Бахмач, а з Кременчуцького плацдарму ІІ-а танкова армія  вийшли назустріч і з’єднались в тилу Південно-Західного фронту – в оточення потрапили 5 радянських армій. Боєприпаси, пальне, медикаменти та продукти в оточенні швидко закінчились. 

       Останній літак, що залишився у розпорядженні командуючого фронтом М. П. Кирпоноса був По-2. В цьому літаку він наказав знайти місце для пораненого комдива  Людникова. Сам Кирпонос загинув при спробі прориву з оточення. В бою загинув і комкор   Рубцов. Поранений командарм Потапов непритомним потрапив в полон. Вийти з оточення вдалось тільки приблизно 20 тисячам солдатів та офіцерів. Більшість полонених померли в німецьких таборах від ран, голоду та хвороб.             

       Л. О. Простаков, який в Городні до війні закінчив 4 класи в школі № 2, що вважалась зразковою – автор багатьох праць з педагогіки, нач. учбової частини та заст. проректора Ленінградського педагогічного інституту ім. Герцена,  згадує, що в Городню німцькі війська увійшли без бою: танки, автомобілі, мотоцикли та солдати у сіро-зеленій формі. Вони швидко заповнили все місто. Спочатку солдати вели себе спокійно та не чіпали жителів. Тільки ходили по дворах та кричали: „Матка! Яйки, млеко, бутер!” Відмовити їм люди боялись та часто віддавали останнє.   Почуття страху не залишало городнянців 2 роки окупації.  

       В Городні були розгонуті німецькі госпіталі та тилові служби. У великому дворі лікарні німці зробили табір для полонених – їх тут знаходилось декілька сотень.  Охоронявся табір слабо. Деяким полоненим вдавалось повзком добратись до річки, переправитись на другий беріг, а звідси вони йшли в ліс до партизанів. Жителі Городні давали їм продукти та одяг.  

      Торгівля в місті майже припинились. Харчувались люди пекреважно з огородів. Землі німці давали достатньо для того, щоб вирощувати хліб. Великою рідкістю стали сіль та цукор, бо  коштували дуже дорого.  Мило навчились варити із яєць та каустичної соди.  Щоб вижити, навіть ті сім’ї, у кого були корови, змушені були продавати не тількі цінні речі, а й одяг та навіть посуд.

       У двоюрідного брата Простакова – Генріха Варлиги та його товариша Анатолія Суколена був радіоприймач. Вони слухали передачі з Москви, а наприкінці окупації пішли до партизанів. Подруга А. Суколена – Олена Нейман працювала перекладачкою в комендатурі. Все, що їй ставало відомо, надходило до партизанів.  Вчителька навчальних класів Марія Василівна Демент’єва була зв’язана з партизанським підпіллям.

      Загинув Генріх Іванович Варлиго в першому бою. У 1943 р., після двохтижневої підготовки, юнаків, яким виповнилось 18 років, направили на фронт. Багато з них загинуло під час форсування Дніпра. Могилу Генриха Варлиги поблизу с. Володимирівки (Гомельска обл.) відшукати не вдалось.  

       На території колишньої тюрми в Городні та на повороті з Городні на Кузничі встановлені пам’ятники вбитим в роки німецько-фашитської окупації. Серед них багато євреїв. 

В перші дні окупації всім євреям було наказано зареєструватись в місцевій поліції і носити на лівому рукаві білу пов’язку з шестикутною синьою зіркою. Потім їх направили виконувати важкі роботи і закопувати тіла, які залишились на полях боїв. Після цього було наказано всім євреям зібратись для відправки в Палестину або якісь інші місця та більшість з них відразу убили.       

           На Нюрнбергському процесі став відомим таємний звіт  імперського значення № 6 – „Про діяльність ейнзатцгруп поліції безпеки та СД в СРСР за період з 1 по 31 жовтня 1941 рік”. В цьому звіті  зокрема  повідомляється, що в Городні: „Були ліквідовні 165 єврейських терористів, 3 комуністичні функціонери та 1 політрук”.  

   В перші дні окупації всім євреям було наказано зареєструватись в місцевій поліції і носити на лівому рукаві білу пов’язку з шестикутною синьою зіркою. Потім їх направили закопувати тіла, які залишились на полях боїв і виконувати різні важкі роботи. Після цього було наказано всім євреям взяти цінні речі і зібратись для відправки на роботу в колгоспи або якісь інші місця та більшість з них відразу убили. 

  20 грудня 1941 р., за наказом начальниика райжандармерії Ельке, в Городні була проведена облава, після якої Городнянська поліція, разом з мадьярськими та німецькими солдатами,  розстріляли близько 75 єврейських сімей. Так, Параску Мурінсон, робітницю „Плодоовоч”, розстріляли на очах у її дітей, а згодом розстріляли її дітей: хлопчика (4 роки) змусивли бігти і стріляли по ньому 8 раз, а потім –  дівчинку (6 років); Мурінсон-Рівкіну, бухгалтера „Плодоовоч”, розстріляли з трьома дітьми – від 4 років до 10 років; Чернявську Хаю розстріляли з трьома дітьми: 4 роки, 2 роки та грудна дівчинка; розстріляли Чернявського, сеекретаря-рахівника колгоспу „III Iнернаціонал”, та його дружину, а також дружину його сина і трьох її дітей; хлопчика (9 років) поліцейський витяг з-під пічки, де той ховався в квартирі Чернявського, привів в поліцію, де в нього стріляли 6 разів; а також розстріляли багатьох нших євреїв. Ася Цирульник (19 років) змусили зняти джемпер, наручний годинник і розстріляли. Вона благала: „За що ви мене стріляєте? Я хочу жити!” 

   Деякі євреї з Городні потрапила до Щорського гето.  Книгу про долю  цього гето  „Важкий пісок”  написав відомий письменник А.Н.Рибаков, мати якого була із Сновська.

  Доводилось чути розповідь, що цигани перед смертю в городнянській тюрмі всю ніч співали пісні. В Чернігові циган  вбили в кінці липня 1942 р.       

  На території колишньої тюрми в Городні та на повороті з Городні на Кузничі встановлені пам’ятники вбитим в роки німецько-фашитської окупації. Серед них багато євреїв.    Можливо, що могил біля тюрми – декілька.

  Марія Миронівна Курбанова, жителька Городні, якій в 1941р. було 11 років розповіла, що вигрібна яма, куди кидали тіла вбитих, знаходиться приблизно в тому місці, де зараз  вхід на стадіон, асфальт над ямою при вході на стадіон  і в наш час інколи рухається.

   Але в висновку судово-медичної експертизи від 26 листопада 1943р. записано, що вигрібна яма, куди кидали тіла вбитих, знаходиться в іншому місті – зі східної сторони тюрми, на відстані 13 метрів від загорожі тюрьми,  в напрямку футбольного поля – близько 120 тіл: чоловіків, жінок, літніх людей, юнаків, дівчат, підлітків, дітей, немовлят. 

   Місце, де знаходиться ця могила – в наш час невідоме.  Пам’ятник вбитим, встановлений  напроти колишньої тюрми, зліва від входу.

   Як згадує Марія Миронівна – поблизу городнянської тюрми похований Григорій Зіновійович Душка. Про нього неодноразово згадує Петровський в „Повісті про полки Богунський та Таращанський – Г. З. Душка червоний партизан та улюбленець партизанів за його неповторний спів.

   Спогади М.М.Курбанової записала її двоюрідна сестра – Алла Федорівна Лукащук.  Вони – внучки  Г. З. Душки.  Як загинув Душка,  розповів його внук   – Василь Миронович Курбанов.  

   Г. З. Душку схопили, коли він відправився в Тупичів за хлібом для партизанів.  Після того, як поблизу Сеньківки вбили поліцаїв, Душку, разом з іншими полоненими партизанами,  змусили вирити їм могилу – в парку у центрі Городні, там, де до війни був пам’ятник Леніну. Перед смертю Душка побачив своїх рідних серед людей, яких зігнали до тюрми,  та підняв шапку, прощаючись з ними. Три берези, поруч з якими розстріляли   Г. З. Душку,  що напроти колишньої тюрми, на протилежній стороні вулиці – збереглись.

    Поліцаї пообіцяли віддати тіло Душки матері, але витримати цього вона не змогла та почала голосити. Поліцаї прогнали її, а тіло Душки вкинули до вигрібної тюремної ями, яку зробили могилою для вбитих.

  Німецька комендатура відразу видала наказ про заборону ходити в ліс під загрозою смертної кари. За повідомлення про  партизанів було обіцяно 300 марок, але люди несли в ліс продукти та теплий одяг.

    В „Хронологічному довіднику про тимчасову окупацію німецько-фашитськими загарбниками населених пунктів Чернігівської обл. і визволення їх Червоною Армією” – Чернігівська обласна комісія по історії Вітчизняної війни та Архівний відділ УМВС  по Чернігівській обл. опубліковали  такі данні. 

      Всього в Городняському районі в роки німецько-фашистської окупації було вбито 706 чоловік (в Городні – 289), в Тупичівському – 168, в Добрянському районі – 816. В с. Клюси (214  дворів) карателі вбили 131 чоловіка, а село спалили. Розташовна не так далеко від Городні Корюківка стала найбільшим містом, знищеним під час Другої Світової війни – тут загинули близько 7000 жителів.  

      Карателі повністю спалили  с. Лемешівку (468 дворів) та х. Перерост; в   с. В. Листвен було спалено 153 дворів, Володимирівка – 182, Деревини – 142, Дроздовиця – 118, х. Зеленки Кузницької с/ради – ?, Ільмівка – 89, Кусії – 96, Моложава – 88, Перепис – 114, Півнівщина –  113, Смичин – 160, Смяч – 305,  Солонівка – 120, Стара Рудня – 102. 

      Вивезені на роботи в Німеччину: жителів Городянського району – 1463,  Тупичівського – 578, Добрянського – 964. 

      В тодішньому Городянському районі карателі спалили 1839 дворів, в Тупичівському – 1030  дворів, в Добрянському, у складі якого теж була частина сіл сучасного Городянського р-на – 2630 дворів.     

      Поховання загиблих у 1941 р., відомі в селах: Андріївка, Вихвостів, Деревини, Дроздовиця, Здрягівка, Івашківка, Лемешівка, Лютіж, Моложава, Сеньківка, Травневе, Тупичів, Хоробичі та в Городні.      

        24 серпня через Городню відступав польовий пересувний госпіталь ППГ № 473. Десь в Городні поховані померлі від ран в цьому госпіталі.

В. Д. Коржавін згадує, що у 1974 р. якась бабуся розповіла йому, що в Городні могила загиблих у 1941 р.  знаходиться в кутку Свято-Миколаївського кладовища – вугол вул. Кірова та провулка Кірова, але пам’ятник на цій могилі не встановлений.  

      Відомі випадки, коли перепоховання загиблих в 1941–1943 роках, в 1947 р. здійснювались формально або взагалі не здійснювались, тобто пам’ятники в місцях братських могил відсутні і в наш час.

photos.app.goo.gl/Q2ndsWBPBT6aAgc3A