Тепер, коли відкриваються церкви, нас закономірно цікавить питання: „А як було з церквами раніше, хто ніс віру в Бога? ”

Один з найдавніших храмів в Городні – церква Святої Трійці. В 1696 р. церква згоріла, а в 1732 р. городнянці побудували новий дерев’яний храм, до якого у 1742 р. добудували приділ Успіння Богоматері. Тоді в містечку були дві церкви: церква Св. Трійці з двома престолами – Зішестя Св. Духа та Успіння Богородиці і церква Св. Василя. У 1752 р. Свято-Троїцький храм перебудували. Небезінтересно, що церква була розписана відомим українським художником Г. А. Стеценком (1710–1781). Ним були відтворені: „Іоанн Богослов”, „Покладення у труну”, „Воскресіння Христа” та створені інші ікони.

При церкві Живоначальної Трійці знаходилась народна прихідська школа та був шпиталь або богадільня. Церква була з дерев’яною дзвіницею. Соборній церкві належали 34 торгівельні лавки, що знаходились на торгівельній площі і 4 будинка.

Багато церков Городянського повіту неоднарозово чули палке слово на захист рідної землі і Православної віри. При церквах з давніх часів існували школи та богадільні. Приміщення школи часто було житлом для вчителя, якого називали: „Пан-дяк”, „Пан-бакаляр”, „Пан-дирехтор”. А школярі часто ставали пономарями та дияконами, особливо – сироти, які теж жили в церковних будинках. Так, дияконом церковна громада обирала людину з – „добрим гласом” і вмінням вести церковну службу –„благолєпно і благочинно”.

Інколи учні навчались в школах навіть до 40 років, адже завдяки шкільній освіті можна було отримати відповідальну посаду навіть в козацькому уряді. Не зважаючи на те, що шкільний тиждень закінчувався – „суботником”, під час якого школярів били лінійкою, а на протязі тижня було звичайним покарання різкою – такий спосіб виховання не завжди досягав бажаного результату. „Шкільні виростки” або „молодики” часто залишали навчання та відправлялись у мандри. Багатьох з них за відчайдушний характер та схильність до пияцтва називали –„пиворізами”. „Мандровані диякони” стали вчителями та дияконами в багатьох селах і містечках Гетьманщини. Найбільш відомий з них – Григорій Сковорода.

Новий кам’яний собор в Городні був побудований у 1874 р. за планом інженер-архітектора Д. В. Савицького на кошти парафіян. Найбільшим вкладником і будівником храму був тодішній міський голова – Павло Миколайович Писарєв. Свято-Троїцький собор став справжньою окрасою міста.

В храмі зберігались надруковані у Львові – требник Петра Могили та Євангеліє 1605 р. з написом: „Надано до церкви Животворної Троїці від старожилів городянських: Авдія Васильовича та сина його Григорія – Дубовиків. Григорієм же Корнилійовим Дубовиком, сотником Городнянським, 1762 р. – поновлено”.

Хто в ті роки ніс зерна віри і правди у серця віруючих людей в Городні?

У 1786 р. в Городні було 9 священиків та церковнослужителів. У 1721 р. служив о. Олександр, пресвитер Святої Троїці, Городнянський, а з 1742 р. – „Троїцький Городницький священник Іустин Линицький”, який виховувась з двома братами у Київській православній академії.

Його батько – Осип Линицький, коли у 1705 р. шведи зруйнували його маєток на Волині, – переселився до Києва з трьома синами. Це згодом були люди – відомі не тільки в Росії, а й далеко за її межами. Старший брат його – Василь, у чернецтві Варлаам, був у 1719 р. єпископом Суздальським, з 1723 р. – Коломенським, з 1726 р. – Астраханським, з 1731 по 1738 р. – Псковським, і помер в Києві – на покої. До Городні попала бібліотека надзвичайної цінності, яка йому належала.

Та Іустин Линицький залишив по собі пам'ять не лише як священник Свято-Троїцької церкви, а й далекими паломницькими мандрами. Ще до священства він був супутником паломника В. Г. Григорович-Барського (1701–1747), який більше відомий під прізвищем Василя Київського.

Разом з цим російським паломником – пішоходом, випускником Києво-Могилянської Академії, зарахованим сюди по рекомендації Феофана Прокоповича, – молодший Линицький у серпні 1723 р. відправився пішки у Рим. А потім: Корфа – Кефалонія – Зант – Хіос – Солун – Афон; а звідси: Палестина – Сирія – Аравія – до гори Синайської; а далі – Єгипет, і знову відвідав острова Архіпелага. Зупинявсь на деякий час – у Константинополі, ходив – в Антіохію, знову – на Афон, пройшов – Епір та Македонію; із Константинополя, відвідавши: Румунію, Болгарію, Молдавію і Польщу – повернувся додому. Під час усіх своїх подорожей Іустин Линицький вів детальні дорожні записки. Його описи свідчать про високу ерудицію самого автора. А саме: що він старанно читав і вивчав стародавніх, особливо середньовічнихих грецьких письменників, на яких часто посилається.

Розповідь про нього вміщена у брошурі М. Борсукова – „Життя і праці В. Г. Барського”, виданій у Санкт-Петербурзі в 1885 р. Але й сам Іустин Линицький залишив рукописну книгу своїх подорожей, котра дісталась його сину Григорію, городнянському протоієрею. І вже то, що у Городні служили священнослужителі в ранзі протоієрея, тобто священика найвищого чину, говорить про їх високий рівень.

Дружиною Іустина Линицького була донька сотника Корнилія Дубовика. Її двоюрідний брат Василь Авакумович Трусович теж був священником в Городні. В 1757 р., о. Василь, віддавши свій маєток о. Іустину, пішов до Любецького монастиря, де прийняв монашество з ім’ям Варфоломія. Протоієрей Петро Линицький служив в Седневі.

Доля рукописного твору Іустина Линицького, на жаль, невідома. Він загубився десь у другій половині XIX століття. Невідома і доля книг, які зберігались в Свято-Троїцькому храмі.

Церкви часів Гетьманщини

Свято-Василівська церква

Могила Носа на колишньому церковному кладовищі

Кладовище. Свято-Миколаївська церква

Могила Холодовича на Свято-Миколаївському кладовищі

Могила Холодовича

Друга церква у Городні – Св. Василя Великого. Тут зберігались декілька часток мощей Печерських угодників. При церкві теж знаходилась прихідська школа. Церква Св. Василя теж була з дзвіницею – перенесена була з с. Хотунич (тепер Сновського району) з дозволу духовного начальства – козаками, котрі, між іншим, у 1756 р. писали:

„У містечку Городня є одна церква Живоначальної Трійці, при якій для священнослужіння три священники, з яких два: Омелян та Василь (Трусович) – вдові. З цього ж боку, де ми: отаман з козаками, і приказчик з посполитими живемо – під час весняної і осінньої прориви, за переїздом через греблю крайню терпимо нужду і обрядів церковних позбавляємось”.

Церква Св. Василя відома й тим, що у ній поховані останки колишнього генерал-ад’ютанта і улюбленця імператора Павла I – М.Й.Котлубицького та визначного етнографа і лікаря – Степана Даниловича Носа, який, повернувшись з заслання, був в Городні лікарем.

Микола Йосипович Котлубицький провів останні роки старості і закінчив їх у сестри Варвари Йосипівни Войцехович – в її хуторі поблизу Городні, серед її дітей. Котлубицький намагався бути відданим христіаніном і другом народу. Під час перебування свого при імператорі, він звертав його увагу на все, що цього заслуговувало і вмів це робити, та незабаром Павла I вбили. Котлубицький пам’ятав дану йому ще у ранній молодості настанову знаменитого графа П. О. Рум’янцева-Задунайського, який одного разу сказав йому: „Я бачу, що ти будеш близькою людиною імператору: дивись, проси в нього всього для всіх. Але для себе, щоб твій язик не посмів заїкнутись попросити що небудь. Серце цареве в руці Божій і, якщо треба буде Богу, цар сам нагородить тебе”.

Представниками його сім’ї на час виходу нариса „З приводу 100-річчя Городні, як повітового міста”, залишались – Микола Антонович Войцехович і його сестра Анастасія Антонівна.

Крім цих, була й третя – Свято-Миколаївська церква. При виїзді з міста (а на час опублікування нарису, околичною була – теперішня вулиця Кирова, в напрямку с. Вокзал-Городня і називалась – Могильним провулком за сусідство з цвинтарем). Дерев’яна церква Миколи Чудотворця була побудована у 1781 р. полковим суддєю Чернігівського полку, тодішнім жителем Городні – Овксентієм Понищатенком, який був міським головою Городні (1784).

Поруч з церквою вже в ті часи було кладовище. Кладовищенська, до речі, виявилася найбільшою „довгожителькою” серед церков. Дожила до 1962 р., але про це пізніше.

На Свято-Миколаївському кладовищі збереглась могила сина священника Мойсея Микитовича Холодовича – бунчукового товариша Осипа Мойсейовича Холодовича – почмейстера (1783) та засідателя Городнянського земського суду (1791). Дружиною О. М. Холодовича була Пелагея Сукницька, дочка городнянського сотника.

XVIII століття започаткувалось широким розвитком алкогольної мережі. При цьому „зелений змій” вже не задовольнявсь цивільною мережою шинків, а й почав запускати свої щупальця в питтєві заклади поблизу церков, збільшуючи споювання віруючих. Утримання прибуткових шинків та захоплення продукцією винокуріння, стало справжним лихом.

Особливо, мов на дріжджах, почала зростати кількість шинків при Біроні – можливо, так німецький радник російського престолу намгався збільшити собі популярність в народі. Та викликає подив, що головними споювачами людей були офіційні особи. В Городні, наприклад, поблизу церкви Св. Трійці (від 15 до 30 саженів) було 9 шинків, в т. ч. значкового товариша Корнилія Дубовика – шинок, за 22 сажені від церкви, побудований понад півстоліття тому. Решта з’явилась після 1700 р.

Так, якщо до 1700 р., згідно відомості, доставленої в Священний Синод бунчуковим товаришем Андрієм Борковським, було побудовано до 18 шинків тільки в його володіннях, то з 1700 р. кількість закладів „жіночих сліз” поблизу храмів зросла до 65.

Але лихо не тільки в числі об’єктів оковитої. А і в тому, що вони стали осередками порушень і церковного, і громадського порядку, що знаходить відображення у відомості за 1743 р. Так, священник с. Велика Вісь о. Іов Никифорович скарживсь:

–Лемент від п’яних голосів чутний в Храмі.

А в с. Шатрище в шинках під час Божественної Літургії не тільки п’ють вино, а й співають непристойні пісні, вчинюють бійки – доповнює інформацію священнослужитель с. Шатрища.

Наприкінці того ж, 1743 р., вийшов Указ Священного Синоду з суворою настановою: „Щоб поблизу храмів віднині не було ні шинків, ні кабаків ”, що і було зроблено.

Чисельна церковна мережа у Городянському повіті, основна кількість церковних храмів якої була побудована в XVIII–XIX століттях, була розподілена на три благочинні округи. За даними „Чернігівських Єпархіальних Ізвестій” за 1896 рік, у трьох округах Городнянського повіту нараховувалось 63 церкви. Благочинним І-го округу з 22 церквами – був священик с. Дроздовиці Василь Петрович Петровський; ІІ-го (м. Ріпки), з 21 церквою – Григорій Микитович Улезько; ІІІ-го (м. Седнів), з такою ж кількістю церков – священик Івашківської церкви Яків Михайлович Сочаво.

До І-го округу входили церкви: Городнянська, Андріївська (церква Різдва Богородиці – у 1715 р. священник Михайло Страдомський), Будищенська, Бутівська (церква Покрова Богородиці), Ваганицька (церква Св. Миколая), Володимирівська, Гасичевська, Деревинська, Дроздовицька (церква Покрова Богородиці), Жабчицька, Ільмівська (церква Успіння Богородиці), Карпівська, Кузницька, Кусіївська (приписна церква Покрова Богородиці), Лемешівська, Мощенська (церква Покрова Богородиці), Переписька (церква Благовіщення Богородиці), Сеньківська, Солонівська (церква Св. Миколая), Хоробицька, Хотівлянська (церква Архистратига Михаїла), Хрипівська (церква Преображення Господня – у 1736 р. священник Никифор Янькевич), Безуглівська, Вербівська, Горностаївська, Горська, Добрянська, Єлінська, Жовідська приписна, Хринівська.

До ІІ-го округу входили церкви: Буянська, Голубчичська, Велико-Віська, Звеничевська, Злеєнська, Кам’янська, Кротирська, Ловинська (у 1767 р. священник – Антон Мирович), Лопатинська, Любецька, Петрушинська, Посохівська, Пушкарська, Радульська, Ріпкінська, Мало-Лиственська, Суличевська, Церковищська та Яриловицька.

До ІІІ-го округу входили церкви: Бурівська (церква Різдва Богородиці – у 1785 р. священник Андрій Михайлович Косович), Велико-Дирчинська (церква Покрова Богородиці), Велико-Лиственська (церква кам’яна з двома престолами: Архангела Михаїла та Св. муч. Андрія Стратилата і церква дерев’яна Св. Миколая), Вихвостовська (церква Покрова Богородиці), Дібрівненська (церква Різдва Богородиці – у 1767 р. священник Василь Івашутич), Івашківська (церква Св. Миколая), Куликівська (церква Воскресіння Христова – у 1785 р. священник Василь Михайлович Косович-Динаровський), Макишинська (церква Різдва Богородиці), Смичинська (церква Св. Трійці), Тупичівська (церква Покрова Богородиці), Велико-Щимельска, Займищська, Кучинівська, Ново-Боровицька (у 1784 р. – священник Герасим Іванович Політковський), Ново-Млинська, Носівська, Петровицька, Рогізківська кладовищенська, См’яцка, Старо-Боровицька, Старо-Руднянська, Турівська, Хотуницька.

В 1809 р. пожежа знищила дерев’яну Різдво-Богородичну церкву в с. Макишин. Після пожежі була знайдена мідна пластина з якої стало відомо, що церква в Макишині була побудована у 1777 р. – „старанням Макишинських священників Іоана Кирилова Киселя та Петра Олексієва Краківського”. На іншій стороні пластини дописали, що новий храм в селі побудували у 1811 р. – „усердієм священників Іустина Киселя та Єфрема Барана”.

В цій церкві зберігались: Требник львівського друку (1661), Тріодь (1685), Минеї (1710–1711), Служебник (1735), Апостол (1738) та Євангеліє (1689) з написом – „Року 1697 надано до храму Різдва Богородиці в Макишин село рабом Божим Стефаном Бутенком, сотником седнівським”.

При цьому багато макишинців продовжували вірити у всілякі забобони. Вірили, що на протязі зеленого (Троїцького) тижня в житі гуляють русалки та вірили в існування таємничих кладів. Бувало таке, що священник відкладав вінчання, бо жених та наречена не знали „Отче наш” та „Вірую”, селяни вважали це – „мордовщиною”, що викликало незадоволення і скарги.

У 1714 р. єзуїтські гоніння привели з Білорусі в Україну священника Михаїла Страдомського, дворянина герба Прус, який купив земл в с. Хоробичі. Він став священником в с. Андріївка. Після нього священниками були його нащадки.

Церковна мережа повіту

Збереглось багато звісток і про тих, хто ніс слово Боже людям. „Чернігівські Єпархіальні Ізвестія”, що видавались з 1861 р. при духовній семінарії, повідомляють про кількість і церков, і священиків.

Так, з № 14 за 1896 р. відомо, що – „в сан протоієрея возведений священик городнянської Свято-Троїцької Церкви – Іоанн Богдановський”. А 29 серпня посвячений для служіння у Хрипівській Преображенській церкві – о. Володимир Картель, випускник Чернігівської духовної семінарії. В номері за 15 серпня 1896 р. знаходимо інформацію про призначення отцями-благочинними у Городнянський повіт: Миколи Главинського, Олександра Горбика та Трохима Раковського.

У тодішніх церквах немала увага приділялась підвищенню майстерності богослужіння та підвищенню кваліфікації вчителів церковно-приходських шкіл.

Як випливає з „Чернігівського губернського календаря” за 1906 р., 22 червня 1897 р. в Чернігові діяли відкриті шеститижневі курси для вчителів і вчительок церковно-приходських шкіл, дияконів і псаломщиків Чернігівської єпархії під керівництвом А. М. Карасьова. На них навчалось 6 чоловік з Городні.

Зміцнення церкви наприкінці XVIII і початку XIX століття проходило під керівництвом чернігівських владик. Помітний слід серед них залишили також архієпископи Чернігівської єпархії – Віктор Садковський і Михайло Десницький. Перший був переведений в Чернігівський край з Мінської губернії у листопаді 1796 р., другий – на початку XIX століття, до речі був близьким знайомим відомого письменника і видавця „Трутня” – М. І. Новикова.

Ще в городянських церквах у червні 1812 р. вперше у церквах міста пролунали слова з маніфесту Олександра I: „Хай зустріне недруг в кожному дворянині – Пожарського, в кожному християнині – Паліцина, а в кожному громадянині – Мініна... Об’єднаймося всі! З Хрестом у серці і із зброєю в руках ніякі сили людські нас не здолають“.

Ця відозва, з виникненням загрози завоювання інтервентами Наполеона Бонапарта, викликала вибух патріотичних почуттів. Відгуком на неї була відправка Городянського ополчення, благословенного нашими священнослужителями. Загонам ополченців та козаків довелось зіткнутися з ворогом , а згодом відправитись в закордонний похід. Немало з них поховані на Свято-Миколаївському цвинтарі, де у свій час їм були споруджені пам’ятники-надгробки.

У червні 1813 р. у городнянських церквах був оголошений Указ Священного Синоду про позбавлення єпископського і священницьго сану Варлаама Шимацького, здійснений архієпископом М. Десницьким. Шимацький судивсь за співробітництво з французькимии загарбниками під час Вітчизняної війни 1812 р.

Немала заслуга Православної церкви і у проведенні в життя „Височайшого Маніфесту” (19 лютого 1861 р.) – про звільнення селян від кріпацької залежності, який спочатку 9 березня 1861 р. був оголошений у Чернігівському соборі, а потім, із спеціальними кур’єрами, – відправлений „в низи” для ознайомлення. Вже 10 березня цей маніфест обговоювавсь: у церквах Святої Трійці, Святого Василя та інших місцях – у присутності: духовенства, дворян, військових, цивільних та чиновників – при багаточисленному напливі людей. З нагоди цього маніфесту у церквах відправлено молебен за здоров’я, як імператора, так і царського дому.

І не в останню чергу саме ці богослужіння, проведені з такою урочистістю, надихнули багатьох на сумлінну працю по перетворенню землі. Наприклад, свідченням цього стали угіддя: „Червинищина”, „Миклашевщина” та інші – названі так за іменами перших мирових посередників Городнянського повіту П. Червинського та М.Миклашевського, які активно проводили цю реформу.

Ще серед осіб, які залишили помітний слід на церковній ниві, був лікар Ваганицької земської лікарні, голова приходського опікування Ваганицької Свято-Миколаївської церкви – М. М. Євреїнов.

І, нарешті, не можна не відзначити ще однієї події, що займала велике місце у дореволюційній церковній діяльності. Це підготовка і участь у святкуванні 900-річчя Чернігівської єпархії, яка відбулася 30 серпня 1892 р., адже Чернігівська єпархія всіляко сприяла розвитку освіти, друкуванню книг та відкриттю шкіл.

89-річний Лазарь Ізраілевич Брайнін – випускник 1941-го року (5-й випуск) міської школи № 2, ветеран Великої Вітчизняної війни, полковник у відставці – у 1933 р. був одним із свідків руйнування Свято-Троїцького собору. Хрест з церкви вдалось зірвати накинутим канатом тільки після декількох спроб. Один з учасників знищення собора впав з стіни і розбився. З церковної цегли були зроблені тротуари по вулиці Чорноуса (Чернігівській). Запам’ятався Л. І. Брайніну і священник в Городні – старий Расинський, братом якого був полковник, „із бувших”, як тоді казали. Відомі також спогади, що під час знищення храму жителі Городні бачили багато древніх книг, частина яких, була написана давньоєврейсьою мовою.

Поблизу церкви, під столітніми липами було старовинне кладовище. Одне з поховань, ще позаминулого століття, належало архітектору Городні Ліберіну. Скорботні білі ангели з білого мрамора або гіпса були видні здалеку.

На початку 80-х років минулого століття, під час будівництва будинку культури – земля з цього кладовища, разом з останками похованих тут людей – вивозилась самоскидами, зокрема, на вулиці міста, в числі яких ті, що ведуть до міського кладовища. Доводилось чути, що будівельники, проводячи земельні роботи в напрямку вул. Шевченка та р. Чибриж, постійно наштовхувались на залишки величезного підземного кладовища, а багато їх знахідок належали до давньоруських часів.

Церква Св. Василя з церковно-приходською школою, будівництво яких здійснювалось городянином Василем Данченком ? – була зруйнована в 1934 р., а школа закрита зразу ж після жовтневого перевороту 1917 р.

Пережила лихоліття лише „наймолодша“ за віком – Свято-Миколаївська церква на кладовищі. Але ненадовго.

За спогадами, під час тимчасової окупації району німецько-фашистськими загарбниками, тут була конюшня. Боляче переживали віруючі таку наругу, але переживали вони не тільки за кладовище. В церкві отримали благословення тисячі городнянців на фронти Великої Вітчизняної війни, особливо в День Святих апостолів Петра і Павла (12 липня 1941 р.), але, коли Червона Армія вигнала загарбників, Свято-Миколаївська церква почала своє відновлення.

Позносили ікони, взяті на переховування, приступили до ремонту церкви. Однією з півчих церковного хору була тодішня телефоністка районного зв’язку В.І.Назимко. Не було священника, але допоміг випадок. Одного разу на Богослужіння прийшов агроном тодішньої контрольно-насінневої лабораторії В. Якуш.

–Прийшов виконувати обов’язки священника, – відрекомендувався він.

–Ми, звичайно, – як згадувала В. І. Назимко, – диву далися. Як може агроном суміщати обов’язки священника? Але В. Якуш, на диво, виявився недавнім випускником Московської Духовної Академії. А потім прийшов регент І. Біленко і створив хор. У ньому співали: В.Назимко, Є. Дворецька, Т. Шпунт та інші. Приход Свято-Миколаївської церкви відзначався безкорисливістю і доброзичливістю. Приклад подавав сам священник В. Якуш. Був він і хорошим батьком і людиною.

При діяльній підтримці багатьох, Свято-Миколаївська церква, яка до цього розміщувалася в контрольно-насінневій лабораторії, відновила роботу безпосередньо в історичному церковному приміщенні. На той час уже були два священнослужителі: о. Димитрій і о. Панфіл – як і В.Якуш, до речі, випускники духовних закладів. Беззмінна півча Свято-Миколаївської церкви В. І. Назимко часто згадувала безкорисливість священнослужителів, якою особливо виділявсь о. Василій, що служив на початку 50-років минулого століття. Скільки благодійних подарунків передав він тодішнім дитсадкам № 1 та № 2 з щорічних Пасхальних дарів, не залишаючи нічого для себе!

А потім настали і сумні часи в історії Свято-Миколаївської церкви, однієї з найдавніших церков не тільки міста, а й району.

В Свято-Миколаївській церкві почалось непорозуміння, що переросло у конфлікт зі священником. Цим конфліктом вміло скористувались владні особи міста. Вони умовили священника відмовитись від сану і той погодився – перейшов працювати касиром районного комбінату комунальних підприємств. Церкву закрили.

А згодом приміщення передали рембуддільниці. А коли й цього, на думку міських властей, показалось замало – її розібрали і розтягли, як кажуть, без суду і слідства. Але вірний християнському обов’язку невеликий приход Свято-Миколаївської церкви з В. І. Назимко перейшов у Хрипівську Свято-Преображенську церкву, таким чином, зберігши вірність і Православній Вірі і кращим городянським традиціям.

В наш час в районі відбувається відродження церков. В Городні в 1999 р. закінчено будівництво нового приміщення Свято-Миколаївської церкви. Здійснив його настоятель – протоієрей Мирон Ковалівський.

Не забута і принаймі одна з криниць, в яких освячували воду. Криниця шириною та глибиною в півтора аршина – була в лісі, верстах в трьох від Дібровного, в дачах поміщика Яновського. Сюди приходили в перший недільний день, до сходу сонця – пили воду та вмивались. Розповідали, що ця вода зцілює, а особливо допомагає від хвороб очей. В десяти кроках від криниці була каплиця, до якої з церкви йшли хресним ходом. Під час освячення води тут ставили свічки, а старовинні ікони прикрашали рушниками з холста.

Складніше було дійти до другої криниці, особливо влітку. Ця криниця, над якою був встановлений дерев’яний хрест, знаходилась на болоті поблизу Чибрижа.

drive.google.com/file/d/1wR3lkYSyhQ1nAeCr0SA1Xmlb_V3bw-10/view?usp=sharing

photos.app.goo.gl/DwQ72TW8qkyZ1hVq9