Персоналії

«Ніколи у мене і в голові не було наміру стати незалежним королем; давно вже імператор переконував мене прийняти королівський титул, але я не погоджувався. Тепер же сам король Владислав зажадав цього від мене; поступаючись його благань, підкоряючись його наказом, я дав публічно свою згоду, після чого ганебно було б для мене відректися від свого слова».

Семен Олелькович (1420 — 3 грудня 1470) — останній князь Київський (з 1455), князь Слуцький, син Олелька Володимировича, правнук Великого литовського князя Ольгерда. Один з величних монархів кінця XV століття, продовжувачів Київського князівства. Народився 1420 року. Був сином Олелька Володимировича та його дружини Анастасії, дочки московського князя Василія Дмитровича та його дружини Софії Вітовтівни. Охрещений в Слуцьку у 1420 році Київським митрополитом Фотієм. Був представником руського (українського) елементу у Великому князівстві Литовському, Руському і Жемайтійському; воював з Золотою Ордою. Руська і литовська шляхта висували кандидатуру Семена Олельковича на Великого князя Литовського. Мав помірковані погляди щодо подальшого розвитку України під егідою Литви. Усяко перешкоджав поширенню польського впливу на країну. Мав надію, що вже після своєї смерті литовський князь затвердить його сина Олександра I на трон Руського князівства, якому перешкоджала польська аристократія.

Після смерті Вітовта Великого у 1430 році ослаб тиск адміністрації Литви та Польщі на Київщину, де поширився визвольний рух, очолюваний боярськими провідниками Мефодія Окальчича та ін., спрямований на відновлення влади старих князівських родів Ольговичів чи Ростиславовичів. У 1440 році було відновлено Київське князівство на чолі з князем Олельком, сином Володимира Ольгердовича, батьком Семена. Він підтверджує право на володіння землями Броварщини князів Половців та князів Броварських. Але після смерті князя Семена Олельковича у 1470 році Київське князівство назавжди припинило своє існування, у 1471 році утворене Київське воєводство.

Двічі (1456 і 1461) висувався кандидатом на великокнязівський престол литовсько-руськими сепаратистами, які домагалися повного розриву литовсько-польської унії та повернення до складу Великого князівства Литовського Західного Поділля. 1456 року Казимир IV Ягеллончик залагодив цей конфлікт, надавши Семену Олельковичу «в державу» Східне Поділля (Брацлавщину), а 1461 сепаратисти змушені були відступити, не наважившись на збройний виступ.

Казимир І Відновитель (пол. Kazimierz I Odnowiciel; 25 липня 1016 — 28 листопада 1058) — святійший князь Польщі з 1034 (за іншими даними 1038 або 1039) з династії П'ястів. Святий у Польській православній церкві. Вступив на престол під час занепаду централізованої влади і фактичного розпаду Польщі на ряд незалежних князівств. Близько 1034 року У кінці 1038 — на початку 1039 років за підтримки німецького імператора Генріха III повернувся на престол. 1039 року чеський король Бжетуслав I напав на Польщу, віддав на пограбування Краків та інші міста, захопив Гнєзно. Того ж року в Польщі вибухнуло народне повстання. Головна причина — десятина, яку сплачували люди на користь церкві. Багато язичників відмовилися від десятини і підняли бунт. Підчаший Мешка II Мецлав придушив повстання. Казимир вигнаний з країни великими феодалами. I на початку свого правління володів Малою і Великою Польщею. Оскільки Ґнєзно і Познань були зруйновані, Казимир I переніс столицю в Краків. Польща під час правління Казимира I Відновителя 1039 року уклав воєнно-політичний союз із Київською Руссю. В 1041 році з допомогою Ярослава I Мудрого (Казимир I одружився з його сестрою Марією-Добронігою, а син князь Ізяслав I — з сестрою Казимира Гертрудою) подолав Мецлава і приєднав до Польщі Мазовію. Мецлав помер на полі битви. Потім Казимир встановив свою зверхність над Помор'ям. 1050 року Казимир захопив Сілезію. Але німецький імператор Генріх III відмовився визнати її за Польщею, бо в 1041 року він закріпив її за Чехією. 1054 року на з'їзді в Кведлінбурзі Генріх III визнав, що Сілезія належить Польщі і побажав, щоб поляки виплатили чехам «компенсацію», що й було зроблено. Другою важливою справою Казимира I була реформа церкви. У Польщі було відновлено християнство, за що він отримав прізвисько «Відновитель». Архієпископство було перенесено в Краків. Проте після смерті Казимира I 1058 року воно знову було в Гнєзні.

Олександр Ягелончик (лат. Alexander; 5 серпня 1461 — 19 серпня 1506) — великий князь Литовський (1492—1506), король Польщі, (1501—1506). Представник литовської династії Ягеллонів. Народився у Кракові, Польща. Син польського короля Казимира IV та австрійської принцеси Єлизавети. Молодший брат польського короля Яна I. Зайняв великокняжий престол після смерті батька (1492), а королівський — по смерті бездітного брата (1501). Вів постійні війни з Московією за Русь (1487—1494, 1500—1503), в ході яких втратив верховські князівства, Сіверщину і Гомельщину. Безуспішно намагався залагодити конфлікт з московитами, одружившись на князівні Олені, доньці московського князя Івана III (1495). Втратив частину великокнязівських прерогатив за рахунок посилення ролі панів-ради. Помер у Вільні, Литва. Похований у Соборі святих Станіслава і Владислава.

Ядвіга Анжу (пол. Jadwiga Andegaweńska, бл.1374 — 17 липня 1399) — королева Польщі з 1384, наймолодша дочка угорського короля Людовіка та Єлизавети Боснійської, з 1386 — дружина та співправитель Владислава II Ягайла; з 1387 — Королева Руського королівства. Походила з Анжуйської династії Капетингів. Канонізована католицькою церквою. 15 червня 1378 заручена з Вільгельмом — сином і спадкоємцем австрійського герцога Леопольда III Габсбурга і після досягнення 12-річного віку мала стати його дружиною. Відтоді виховувалась у віденському герцогському дворі. Після смерті Людовика у 1382 повинна була разом з Вільгельмом успадкувати угорський престол, однак королевою Угорщини стала середня сестра Ядвіги Марія I Угорська. Незабаром польська шляхта, розчарована в особистій унії з Угорщиною, домоглася згоди на передачу Ядвізі польського престолу, призначеного для Марії. Ядвіга була коронована у Кракові 16 жовтня 1384 як король Польщі — Hedvig Rex Poloniæ. Чоловічий рід її титулу мав підкреслити, що вона була монархом, а не жінкою короля. У 1386 завдяки Дмитру з Гораю розірване заручення з Вільгельмом і 18 лютого 1386 Ядвіга вийшла заміж за Великого князя Литовського Ягайла (коронований королем Польщі 3 березня 1386 під ім'ям Владислава II), що оформило Кревську унію 1385 року. Внаслідок укладення унії в Польщі встановилася система співправління Ядвіги I і Владислава II. На Ядвігу поклали обов'язок забезпечити спадковий характер польської корони. Ядвіга мала свою державну канцелярію, брала участь у вирішенні зовнішньополітичних питань. Мала доньку від Ягайла — Єлизавету (Ельжбету) Боніфацію. У 1387 разом з польським військом, яке очолювали краківський каштелян, Доброгост; сандомирським Кшеслав; каліським воєводою, Сендзівоєм, сандомирським, Яном, краківським, Спитком з Мельштина — воєводами та Кристином з Острова — маршалком власного двору — очолила похід на Галицьку Русь і приєднала її до своєї держави. До того часу Королівство Русі належало її сестрі Марії та входило до складу Угорського королівства на правах особистої унії. Ядвіга намагалася мирним шляхом вирішити територіальні проблеми між Польщею і Тевтонським орденом. У 1397–1398 вела переговори з великим магістром Тевтонського ордену Конрадом фон Юнінгеном з метою повернення Польщі Добжинської землі. Протидіяла політичній діяльності князя Вітовта, який намагався розірвати Кревську унію та відновити незалежність Литви. Ядвіга підтримувала розвиток науки та мистецтва, сприяла підготовці відновлення Краківського (Ягеллонського) університету. Похована у кафедральному соборі Кракова.

Владислав ІІ Ягайло (пол. Władysław II Jagiełło, лит. Jogaila; 1362 — 1 червня 1434) — великий князь Литовський (1377—1381, 1382—1386 роки) і польський король (1386—1434 роки), володар та спадкоємець Русі з династії Гедиміновичів. Син великого князя литовського Ольгерда та тверської княжни Уляни Олександрівни. Засновник династії Ягеллонів, яка правила до 1596 року.

Ягайло був молодшим сином великого князя литовського Ольгерда Гедиміновича, і його другої дружини, тверської княжни Уляни Олександрівни. По матері був внуком убитого в Золотій Орді за рішенням хана Узбека тверського князя Олександра Михайловича після наклепу на останнього з боку великого князя московського, Івана Калити. Також був правнуком одного з останніх галицько-волинських князів, короля Русі Юрія I Львовича. Виріс та вихований у православному середовищі. Після смерті свого батька, Ольгерда, у 1377 році, за волею останнього Ягайло отримав великокнязівський престол і став разом із своїм дядьком Кейстутом співправителями Литовсько-руської держави. Однак вже від початку правління проти Ягайла виступило чимало братів, які були старшими за нього, і тому вважали свої претензії на великокнязівський престол вагомішими. Діархічний режим, успадкований від попередніх років, виявився нетривким: між співправителями розгорілась війна за владу у Великому князівстві, яка закінчилась ув'язненням і загибеллю Кейстута (1382 р.). Після чого проти Ягайла розпочав боротьбу в союзі з хрестоносцями Вітовт Кейстутович, що змусило великого князя шукати союзу з Польщею. 1385 року уклав Кревську унію між Польщею та Литвою, що положила початок створенню Речі Посполитої, передбачала інкорпорацію його держави до складу Польської Корони й перехід у католицтво всіх мешканців Литви. Після одруження з королевою Ядвігою Анжуйською, 4 березня 1386 року під ім'ям Владислава II коронувався у Кракові на польський престол. 1387 року остаточно приєднав до Польщі галицькі землі (Угорщина не визнала цієї анексії Галичини, хоча все обмежилося дипломатичними протестами, а, ймовірно, за посередництвом Папи римського 1388 року королі Угорщини Сигізмунд Люксембург та Польщі Ягайло уклали перемир'я на один рік, а 1398-го уклали ще одну угоду на 16 років. У польсько-угорських угодах 1412, 1415 та 1423 рр. вирішення цього відкладалося на пізніше.

Свидригайло Ольгердович (лит. Švitrigaila; Швитригайла; католицьке ім'я — Болеслав; бл. 1370 — 10 лютого 1452) — Великий князь Литовський (1430—1432), Великий князь Руський (між 1432 та 1440 роками), князь Новгород-Сіверський. У жовтні 1430 року, після смерті Вітовта, став його наступником, повів боротьбу проти посилення Польщі, за незалежність Великого князівства Литовського. Орієнтація Свидригайла на православну руську шляхту зумовила невдоволення литовських феодалів-католиків, які підняли в Литві повстання проти Свидригайла й проголосили Великим князем Литовським стародубського князя Сигізмунда Кейстутовича (брата Вітовта). Наступні 4 роки в межах Великого князівства Литовського точилась Громадянська війна у Великому князівстві Литовському, фактично існувало дві держави — власне Литва і Велике князівство Руське. Перше очолював Сигізмунд, друге — Свидригайло. Щоб відтягнути від Свидригайла українську та білоруську шляхту, Ягайло і Сигізмунд формально зрівняли в правах православних з католиками (1432). Це дещо ослабило сили Свидригайла, який продовжував боротьбу за великокняжий престол, але зазнав великої поразки над річкою Святою (біля Вількомира в Литві) 1435 pоку. Битву під Вількомиром за масштабністю історичного значення сучасники порівнювали з Грюнвальдською. Війська Свидригайла були вщент розбиті силами війська під рукою Михайла Зигмунтовича Стародубського, самому князеві довелося рятуватися втечею. Ця битва стала причиною того, що православна шляхта різко втратила свої позиції. Українські замки займали польські гарнізони, польські магнати отримували за службу землі переможених, посилився відтік людей до Дикого Поля тощо. Все це дає підстави твердити, що саме ця битва майже через два століття призвела до Визвольної Війни. За наказом Свидригайла, 26 липня 1435 року було спалено заживо на вогнищі у Вітебську православного Митрополита Київського та всієї Русі Герасима. За твердженням М. Грушевського, митрополит мав бути «провідником конспірації» проти Свидригайла, завдяки якому отримав посаду, за твердженням Стефана М. Кучинського — через знайдений у митрополита «список проти Свидригайла». Свидригайло покинув Литву й повернувся лише після смерті Сигізмунда (1440). 13 серпня 1436 року з великим дарунками для короля та сенаторів прибув до Кракова, але здобув лише обіцянку розгляду його справи на з'їзді польських станів у жовтні у Серадзі. Тому він на початку вересня 1436 року (або 4 вересня 1437 року у Львові) уклав сепаратну («провізоричну») угоду з тими представниками «галицьких панів», які були незадоволені зі свого, на їх думку, принизливого становища у Королівстві, бо вони були обтяжені спеціальними податками та обов'язками, яких не мали шляхтичі інших земель Польщі. Згідно з нею, Свидригайло віддавав полякам Луцьк з повітами, а «пани» мали на з'їзді у Серадзі домогтись від короля заплати за передані ним маєтки[13]. Але за рішенням з'їзду коронних панів у Сєрадзі 15 жовтня Луцьк віддали Зигмунту Кейстутовичу у січні 1438 року. На початку червня 1440 року князь видав у Тлумачі грамоту, в якій називав себе supremus dux Lithvaniae (великим князем литовським). Правдоподібно, що вона була наслідком його перемовин з «галицькими панами», в яких він шукав підтримки. Якийсь час він зберігав владу на українських землях Великого князівства Литовського з титулом Великого князя Руського. Перманентна війна тривала до 1440-х років, коли від рук змовників, очолюваних Волинськими князями Іваном і Олександром Чорторийськими, загинув князь Сигізмунд I Кейстутович.

Сигізмунд Кейстутович, (лит. Žygimantas Kęstutaitis, Žyhimont Kejstutavicz, біл. Жыгімонт Кейстутавіч, пол. Zygmunt Kiejstutowicz; *бл.1365 — †20 березня 1440) — Великий князь Литовський (1432-1440). Князь Стародубський, Можайський (з 1383). Наймолодший із синів Кейстута, брат Вітовта. Сигізмунд Кейстутович вів запеклу боротьбу проти Великого князя Литовського, згодом Великого князя Руського Свидригайла Ольгердовича, який відстоював незалежність Великого князівства Литовського та Великого князівства Руського, опираючись на руську (українську) аристократію. У 1432 році напав на Свидригайла, захопив Вільно, був проголошений великим князем. Намагаючись прихилити на свою сторону українську знать, привілеями 1432 і 1434 років поширив на руських князів і бояр права, якими користувалася литовська шляхта. У 1432 році Сигізмунд Кейстутович відступив Польщі подільські землі та території на волинському порубіжжі; після його смерті вся Волинь мала відійти до Польської Корони. У вересні 1435 року остаточно розбив українсько-литовські війська під командуванням Свидригайла у битві під Вількомиром. Правління Сигізмунда I зміцнило польські впливи на литовських і українських землях і загострило національно-релігійну боротьбу. Вбитий внаслідок змови руських князів Івана і Олександра Чорторийських, віленського воєводи Яна Довгірда у Тракайському замку недалеко від Вільнюса (Вільного, Вільна) шляхтичем-киянином Скобейком.

Гедимін (лит. Gediminas; бл. 1275— 1341) — великий князь литовський (1316—1341). Родоначальник династії Гедиміновичів. Син Будивида, брат Витеня. Батько великого литовського князя Ольгерда. Вів війни з Тевтонським орденом та князівствами Русі. Розширив межі Литви за рахунок приєднання Мінської, Вітебської і Турово-Пінської земель. Поширив свій вплив на Смоленщину. За літописною легендою здійснив походи на на Волинь і Київщину (1323—1324). Титулував себе «королем литовців і русинів». Легендарний засновник Вільнюса. Литовський національний герой. Гедимін отримав владу по смерті брата Витеня. Вів непримиренну боротьбу з німецькими лицарями, яким завдав ряд поразок. 1321 року в битві на річці Ірпінь Гедимін повністю розбив об'єднанні сили південно-руських князів: Київського, Переяславського, Галицького та двох Брянських. 1325 року уклав союз з польським королем Владиславом I Локетком для спільної боротьби проти хрестоносців. 1331 року розбив війська Лівонського ордену під Пловцями (Польща).За його правління більша частина білоруських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. За даними білоруських літописів XV ст., у 1319—1320 роках він зайняв Берестейську землю і Дорогичин, а згодом Кам'янець та інші міста. У васальній залежності від Гедиміна знаходились Мінське, Вітебське, Друцьке і Турівське князівства. Полоцьке князівство за Гедиміна добровільно перейшло під зверхність литовських князів (за іншими даними, Гедимін завершив процес його підкорення).Після смерті Юрія II Болеслава Тройденовича в 1340 році син Гедиміна, Любарт-Дмитро був проголошений Волинським і галицьким князем завдяки тому що був одружений з дочкою Юрія ІІ, Офкою. Проте Любарт змушений був піти на компроміс з галицьким боярством, і надати його лідеру, Дмитрові Детьку високий сан управителя або старости Руської землі.Вважається засновником столиці Литви Вільнюса, яка вперше згадується у 1322—1323 роках.У листах папі Римському Івану XXII, ганзейським містам, францисканцям і домініканцям (1323—1324) заявляв про своє бажання прийняти християнську віру і запрошував до Литви лицарів, ремісників, купців, землеробів, священиків, однак немає достовірних даних, які б підтверджували факт його хрещення, тому питання його релігійних поглядів залишається дискусійним.1341 року Гедимін був смертельно поранений під час облоги німецької фортеці Баєрбург на річці Німан.

Міндовг (лит. Mindaugas; бл. 1203 — 1263) — князь і перший король Литви (1253—1263). Родоначальник династії Міндовговичів. Засновник Литовської держави. Уперше згадується в Іпатіївському літопису під 1219, коли він разом зі своїм старшим братом Довспрунгом контролював території на південному сході сучасної Литви, які входили до складу конфедерації литовських земель. Підкорив собі всіх литовців, став великим князем (бл. 1240). Об'єднав Аукштайтію (східна Литва), Жемайтію (Жмудь; західна Литва) та Чорну Русь (західна Білорусь). Певний час мав за столицю Новгородок. Після навернення до католицтва (1251) коронований папою Інокентієм IV, але був змушений зріктися частини Жемайтії на користь Лівонського ордену. Деякий час був союзником руського короля Данила: передав Новгородок його синові Роману, а свою доньку видав заміж за іншого сина — Шварна. Після розгрому хрестоносців поблизу озера Дубре (1260) підтримав повсталих жемайтів, фактично зрікся християнства. Загинув разом із двома синами внаслідок конфлікту з родовою верхівкою на чолі з князем Довмонтом.