Персоналії

Піонер, партизан-розвідник, Герой Радянського Союзу (посмертно).

Народився 11 лютого 1930 року, в селі Хмелівка Шепетівського району, Хмельницької області. Вчився в школі № 4 міста Шепетівки. Із окупацією Шепетівки німецькими військами, Котик, згідно із твердженнями радянських джерел, вступив до партизанського загону.

Валя Котик був нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, медаллю «Партизан Вітчизняної війни» 2-го ступеня. У 1958 році Котика посмертно нагородили званням «Герой Радянського Союзу». Перед школою, в якій він вчився, йому встановлено пам'ятник.

З 1942 року зв'язковий з Шепетівською підпільною партійною організацією.

З 1943 року юний патріот — розвідник шепетівського партизанського загону ім. Кармелюка[джерело?].

16 лютого 1944 року під час виконання завдання у місті Заславі, був легко поранений та на наступний день відправлений разом із своєю матір'ю на лікування до партизанського шпиталю у Стриганах. Біля міста потрапив під німецький авіаналіт, під час якого загинув від вибуху бомби. Був похований разом з іншими партизанами у братській могилі в селі Плужне[2]

У 1957 році знято фільм «Орлятко», в образі головного героя якого поєднані риси Валентина Котика й Марата Казея.

В 1958 році, 27 червня Указом Президіуму Верховної Ради СРСР, за проявлений героїзм в боротьбі з німецькими загарбниками, посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Після цього іменем Героя Радянського Союзу Валі Котика названі вулиці в Києві, Калінінграді, школи, теплоходи, встановлено пам'ятник в Шепетівці (1960), та Москві, Тольятті

Радянський воєначальник. Учасник війни проти Української Народної Республіки, один із організаторів більшовицьких диверсійних загонів на Чернігівщині. Командир дивізії під час радянської війни проти Фінляндії 1939—1940 років. Генерал-полковник з 22 лютого 1941 року, командувач Південно-Західним фронтом СРСР у Другій світовій війні із червня по вересень 1941 року. Один із 4-х командувачів радянськими фронтами, загиблих у роки війни на фронті. Герой Радянського Союзу з 1940 року. З лютого 1941 року Кирпонос призначений командувачем Київським Особливим військовим округом. Постановою Ради Народних Комісарів СРСР від 22 лютого 1941 генерал-лейтенанту Михайлу Петровичу Кирпоносу було присвоєно військове звання «генерал-полковник». З початком німецько-радянської війни Київський Особливий військовий округ був перетворений в Південно-Західний фронт, і генерал-полковник М. П. Кирпонос був призначений на посаду командувача фронтом. Війська фронту вели важкі оборонні бої на Правобережній Україні. Стійкі оборонні дії на важливих оперативно-стратегічних рубежах і напрямах поєднувалися з контрударами. Близько двох місяців фронт обороняв Київський укріплений район. 20 вересня зведена колона штабів Південно-Західного фронту і 5-ї армії підійшла до хутора Дрюківщина Лохвицького району Полтавської області, за 15 км на південний захід від Лохвиці. Там вона була атакована головними силами німецької 3-ї танкової дивізії. Втративши декілька гармат і бронемашин, залишки колони відійшли в урочище Шумейкове, поблизу села Ісківці (Лохвицький район, Полтавська область). До рук супротивника потрапив командувач артилерією 5-ї армії генерал В. М. Сотенський разом з усім своїм штабом. У групі залишалося не більше тисячі чоловік, з них близько 800 командирів, зокрема, командувач фронтом Кирпонос, члени Військової ради Бурмистенко, Риков, начальник штабу Тупіков, генерали управління фронту Добикін, Данилов, Панюхов, командувач 5-ї армії Потапов, члени Військової ради армії Никішев, Кальченко, начальник штабу армії Писаревський. Транспорт і люди розосереджувалися кромкою яру, що перетинав гай, бронемашини зайняли позиції на узліссі. Німецькі танки і піхота атакували гай з трьох сторін. Спочатку вони увірвалися на східне узлісся. У рукопашній сутичці брали участь всі — від солдата до командувача фронтом. Кирпоноса спочатку ранило в ногу, а незабаром осколки міни зрешетили його груди. Командувач одразу помер. Бій продовжувався 5 годин. У непритомному стані був узятий у полон командувач 5-ї армії Потапов. Загинули Тупіков і Писаревський. 25 вересня повідомлення Верховного командування збройних сил Рейху: «Під час прочісування поля бою було знайдено труп полеглого головнокомандувача Південним фронтом генерал-полковника М. Кирпоноса».

Радянський воєначальник, колишній командувач 16-ї, 20-ї і 19-ї армій Західного фронту, генерал-лейтенант у відставці. Герой Російської Федерації (посмертно).

Народився 18 листопада 1892 року в селі Полухтіно, нині Зубцовського району Тверської області в селянській родині. Руський. Закінчив п'ять класів училища народної освіти.

У російській армії з 1913 року. Учасник Першої світової війни 1914–1918 років, в 1916 році закінчив школу прапорщиків, потім на фронті отримав чин поручика, став командиром роти.

З 1917 році в Червоній Гвардії, з липня 1918 року в Червоній армії. У Громадянську війну 1918–1920 років Михайло Лукін був помічником начальника штабу дивізії, командиром полку і бригади, начальником штабу дивізії. Воював проти армій генерала Денікіна і білополяків. Член ВКП (б) / КПРС з 1919 року.

З 1940 року командував 16-ю армією. Під час Німецько-радянської війни в червні — жовтні 1941 року командував 16-й, 19-й, 20-ю арміями. У цей важкий період війни проти фашистських загарбників 16-а армія Лукіна разом з 19-ю і 20-й арміями, поєднуючи наполегливу оборону з рішучими контратаками, зупинила наступ на Москву потужного військового угруповання противника і в запеклих кровопролитних боях стримувала його більше двох місяців. У жовтні 1941 року в районі Вязьми, перебуваючи в оточенні, був важко поранений в ногу і потрапив у полон.[1] 29 квітня 1945 був звільнений з полону американськими військами в таборі Моссбург. У червні 1945 переданий радянській стороні у Франції.[2]

Після завершення спецперевірки НКВС у грудні 1945 року генерал-лейтенант Лукін М. Ф. був відновлений в кадрах Червоної Армії. Однак через важку хворобу (постійно відкривалася рана на ампутованій нозі) не міг бути призначений на постійну посаду і в жовтні 1947 року звільнений у відставку через хворобу. Жив у Москві, де і помер 25 травня 1970 року. Похований у Москві на Новодівичому кладовищі.

Російський та радянський військовик, генерал-лейтенант інженерних військ, професор Військової академії Генерального штабу, доктор військових наук.

Народився у сім'ї військового чиновника-дворянина в Омську. У юному віці залишився без батька, виховувався матір'ю.

У 1891 поступив, у 1898 закінчив Сибірський кадетський корпус в Омську по першому розряду. У вересні того ж року вступив до Миколаївського інженерного училища в Петербурзі, яке закінчив восени 1900 року, отримавши ранг підпоручика та призначення ротним командиром в Східно-Сибірський саперний батальйон, дислокований у Китаї. У червні 1903 року отримав звання поручика.

Узяв участь у російсько-японській війні в ході якої в складі батальйону зміцнював позиції, встановлював засоби зв'язку, наводив мости, вів розвідку боєм. Брав участь у битві під Мукденом. Нагороджений орденами і медалями Російської імперії.

Після початку війни на західних кордонах Російської імперії йому запропонували замість Севастополя посаду молодшого виконавця в Осовці чи Бересті (обрав Берестя). Тут доручили реконструкцію діючого VII форту що мав знаходитись на другій лінії оборони, проте форт мав досить важливе значення бо перша лінія ще не була збудована. В листопаді 1914, перебуваючи у Бересті, звернувся з проханням до управління направити його в діючу армію.

Воював у Карпатах під командуванням генерала Величка, керував укріпленням позицій діючої армії. У 1915 році взяв участь в облозі фортеці Перемишль, де був поранений. За хоробрість та відвагу нагороджений орденом Святої Анни другого ступеня, та підвищення до підполковника. Всю осінь 1915 і весну 1916 провів на будові Київської тилової оборонної межі.

З жовтня 1920 — заступник начальника інженерів Південного фронту, керував будівництвом укріплень на Каховському плацдармі. У листопаді 1920 керував інженерним забезпеченням штурму чонгарських укріплень і Перекопу. У 1921—1923 — помічник, заступник, а потім начальник інженерів збройних сил України і Криму.

За декілька тижнів до початку німецько-радянської війни генерал Карбишев був відряджений до Гродна для допомоги в оборонному будівництву на західному кордоні. 8 серпня при спробі вирватись з оточення на півночі від Могильова, був контужений та захоплений гітлерівцями в полон

У жовтні 1941 ешелон полонених з Карбишевим переправили в Замостя. Генерала оселили в барак № 11, за котрим закріпилось звання «генеральський», що відрізнявся порівняно комфортними умовами та нормальним харчуванням. За дослідженням німецьких істориків, німці були переконані, що після пережитого у радянського полоненого повинно виникнути «почуття вдячності» й він погодиться на співробітництво.

У березні 1942 Карбишева перевели в суто концентаційний табір Гаммельбург (Баварія), що був призначений для радянських офіцерів. На початку 1943 року наглядачем у табір перевели полковника Пеліта з німецької піхотної частини. Пеліт розмовляв російською, закінчив юнкерське училище в Петербурзі і служив за Російської імперії з Карбишевим у Бресті. Німецьке командування поставило перед Пелітом завдання схилити Карбишева до вступу в комісію по написанню історії Червоної армії, що в результаті йому не вдалось.

Наступні півроку катування посилилось, що супроводжувалось пропозицією співпраці. Після чого перевели в концентаційний табір Флоссенбург, для котрого було характерне особливо жорстоке поводження з полоненими.

У серпні 1943 року Карбишев переведений до Нюрнберга в тюрму гестапо. Далі Освенцім, так званий бункер Целленбау у концтаборі Заксенгавзен, Маутхаузен.

Офіційна версія радянської пропаганди дотримується позиції, що 18 лютого 1945 року в Маутгаузені групу полонених разом Карбишевим на 12 градусному морозі обливали холодною водою, після чого генерал не вижив. Проте запити до німецьких архівів та дослідження «книг смерті» табору Маутгаузен не дали жодних доказів перебування в ньому Карбишева та факту його смерті від катувань, а погодні архіви вказали на відсутність морозів у лютому 1945 року в тому регіоні.

Учасник підпілля та партизанського руху в Україні під час Німецько-радянської війни. Герой Радянського Союзу (від 7 серпня 1944 року).

Народився в багатодітній родині. 1932 року закінчив Шепетівський технікум механізації та електрифікації сільського господарства. Від жовтня 1932 року до березень 1934 року служив у військах НКВС в місті Тула. Був направлений в однорічну школу молодших командирів військ НКВС, але школи не закінчив, був заарештований. Після звільнення з-під арешту Одуха працював електриком у Харкові, а потім — на будівництві військового містечка в Славуті. Від вересня 1936 року Одуха — вчитель початкової школи у селі Бараннє, а згодом — завідувач Стриганської початкової школи. На цій посаді працював в роки окупації до переходу на нелегальне становище.

Від листопада 1942 року — командир загону імені Михайлова, перетвореного у вересні 1943 року на партизанське з'єднання, що діяло до травня 1944 року на території Кам'янець-Подільської, Волинської, Ровенської та Тернопільської областей.

13 травня 1944 в бою під селом Стригани загоном під керівництвом Одухи було вбито близько 155 новобранців УПА, більшість з яких не були озброєні.[1][2] Також за словами очевидців, загін одухівців не раз забирав у селян харчі та одяг і навіть убивали мирних жителів. Наприклад, у тих же Стриганах та Крупці вони вбили сім'ю Мельників із семи чоловік.[1][2] Тільки у с. Крупець Славутського району загоном було вбито 23 мирних жителі різного віку.[2]

Від 1945 року перебував на радянській роботі. Від 1956 року був персональним пенсіонером.

Нагороджено орденами Леніна, Червоного Прапора, Богдана Хмельницького першого ступеня, медалями.

Радянський військовий діяч, маршал танкових військ (1945); у Другій світовій війні командувач танкового корпусу і армії, з 1947 — командувач танковими та механізованими арміями. Двічі Герой Радянського Союзу (1943, 1945).

З 1919 в Червоній армії, починав службу в українському Червоно-Козачому корпусі Віталія Примакова (Українській Радянській армії 1920х), який згодом було переформовано і включено до структур загальносоюзної Червоної армії, закінчив Військову академію імені Фрунзе (1934).

Під час становлення радянської влади 1917—1921 брав участь у боях проти УНР та військ Німеччини, в районі м. Охтирка, нині Сумська обл., потрапив до німецького полону, був звільнений після листопадової революції в Німеччині. Після чого на якийсь час повернувся на Батьківщину і працював в м.Лебедин.

В 1919 році вступив в РКП (б). З червня 1919 року командир роти Лебединського стрілецького полку, з вересня того ж року — командир цього полку. З травня 1920 року комісар 84-го кавалерійського полку 14-ї кавалерійської дивізії Першої кінної армії, потім 1-ї бригади 14-ї кавалерійської дивізії. Брав участь у розгромі військ Денікіна на Кубані під час Північно-Кавказької операції, в прориві польського фронту під Уманню, в боях із поляками на львівському напрямку і під Замостям, в боях із врангелівськими військами в Північній Таврії, в зачистці території України від військ Махно та інших отаманів. Був поранений в бою в 1919 році.

У 1937—1940 роках військовий аташе у Польщі та Китаї. Потім — на викладацькій роботі.

У Другій світовій війні — з 1942 року заступник командувача 5-ї танкової армії. З липня 1942 року — командувач 5, 3 та 3 гвардійської ТА. Після закінчення війни — перший заступник командувача, а з квітня 1947 — командувач бронетанковими та механізованими військами Радянської армії.

Єдиний син, лейтенант Віль (Вілен) Павлович Рибалко, загинув в бою (згорів в танку) на Південно-Західному фронті влітку 1942 року.

Радянський військовий діяч, маршал авіації (1959), Герой Радянського Союзу (1945). Професор (1960). Депутат Верховної Ради УРСР 2-го скликання. Член Центральної ревізійної комісії КПРС в 1961 — 1966 роках. Перший почесний громадянин міста Бровари.

Народився 7(20) серпня 1897 року в селі Глухи Могильовської губернії (тепер Биховського району Могильовської області, Республіка Білорусь) у селянській родині. У 1915 році закінчив вище початкове училище у місті Бихові. Працював у Селецькому поштовому відділенні Могильовської губернії.

З березня 1940 року — начальник Краснодарського військового авіаційного училища, з січня 1941 року — помічник командувача ВПС Північно-Кавказького військового округу з військово-навчальних закладів.

З червня 1941 — командувач Військово-повітряних сил (ВПС) Північно-Кавказького військового округу.

Учасник радянсько-німецької війни. З жовтня 1941 року — командувач ВПС 56-ї армії Південного фронту. З січня 1942 року командував ВПС Брянського фронту. У травні — жовтні 1942 — командувач 2-ї повітряної армії на Брянському і Воронезькому фронтах. У листопаді 1942 року призначений командувачем 17-ї повітряної армії на Сталінградському і Південно-Західному фронтах. З березня 1943 року знову командував 2-ою повітряною армією.

До травня 1947 року продовжував командувати 2-ою повітряною армією, яка дислокувалася у Австрії. З травня 1947 року — командувач ВПС Далекого Сходу. З вересня 1951 року по серпень 1952 року був головним військовим радником Народно-визвольної армії Китаю з військово-повітряних сил.

У серпні 1952 — червні 1953 року — командувач ВПС Московського військового округу. У червні 1953 — квітні 1955 року — командувач ВПС Північно-Кавказького військового округу. У квітні 1955 — квітні 1956 року — командувач 26-ї повітряної армії (Білоруський військовий округ).

У квітні 1956 — травні 1968 року — начальник Червонопрапорної Військово-повітряної академії.

З жовтня 1968 року — у відставці. У липні 1970 року рішенням Політбюро ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР відновлений в кадрах Збройних Сил, призначений військовим інспектором-радником в Групі генеральних інспекторів Міністерства оборони СРСР.

Проживав у Москві. Похований у селищі Моніно Московської області

Український літературознавець, доктор філологічних наук (1975), із 1977-го — професор, упродовж 1986—1991 — завідувач кафедри української літератури Львівського національного університету ім. Івана Франка. Відомий лесезнавець.

У 1940 закінчила Славутську школу № 1. В роки німецько-радянської війни разом зі своєю вчителькою німецької мови Лідією Костянтинівною Ляпідус брала участь у партизанському рухові, була розвідницею в партизанському загоні під командуванням Героя Радянського Союзу І. О. Музальова, який діяв на півночі нинішньої Хмельницької обл. Закінчила філологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка (1951). З того часу і до останніх днів працювала у ньому — дійшла від лаборанта до професора кафедри української літератури імені М.Возняка. 1959 р. захистила кандидатську дисертацію «Леся Українка в літературному процесі своєї доби» (офіційні опоненти Максим Рильський, Марія Деркач). Досліджувала творчість Лесі Українки.

Дружина Володимира Шпиці..

Померла у Львові, похована на Личаківському кладовищі, поле № 86

Український радянський компартійний діяч, один з організаторів партизанського руху, 1-й секретар Дрогобицького обласного комітету КП(б)У. Депутат Верховної Ради СРСР 1­-3-го скликань.

Народився 9 (22) грудня 1904 року в селянській родині в селі Пляківка, тепер Кам'янський район, Черкаська область. У травні — вересні 1922 року — ремонтний робітник Південно-Західної залізниці. У вересні 1922 — січні 1924 року — селянин в господарстві батька в селі Пляківці. У 1924 році вступив до комсомолу.

У січні 1924 — січні 1925 року — голова комітету незаможних селян села Пляківки. У січні — жовтні 1925 року — секретар Пляківської сільської ради та секретар комсомольського осередку села Пляківки. У жовтні 1925 — жовтні 1926 року — член бюро, завідувач економічного відділу Кам'янського районного комітету ЛКСМУ Шевченківського округу.

У листопаді 1940 — вересні 1941 року — директор міжобласної контори електрифікації сільського господарства тресту «Київсільелектро». У жовтні 1941 — серпні 1942 року — директор міжобласної контори електрифікації сільського господарства тресту «Донсільелектро» у містах Сталіно та Ворошиловграді. У вересні 1942 — квітні 1943 року — директор республіканської контори електрифікації сільського господарства тресту «Казсільелектро» в місті Алма-Аті.

У квітні 1943 року за ухвалою ЦК КП(б)У Олексенка призначено секретарем Кам'янець-Подільського підпільного обкому партії, начальником обласного штабу партизанського руху, командиром партизанського з'єднання. Під керівництвом підпільного обкому, очолюваного Олексенком, в тилу ворога діяло 37 партизанських загонів, об'єднаних у 5 з'єднань (понад 10 тисяч партизанів), які завдавали ударів по Шепетівському залізничному вузлу.

30 березня — 30 квітня 1944 року — 1-й секретар Херсонського обласного комітету КП(б)У.

У травні 1944 — грудні 1946 року — 1-й секретар Дрогобицького обласного і міського комітетів КП(б)У. Відповідно до відомостей із автобіографії у 1946 році закінчив Київський сільськогосподарський інститут.

З грудня 1971 року — на пенсії у Києві, персональний пенсіонер союзного значення[2].

Делегат чотирьох з'їздів Компартії України — XIV (1938), XV (1940), XVI (1949) та XVIII (1954).

Батько актора Степана Олексенка.

Помер 25 вересня 1976 року в Києві.

Командир Тернопільського партизанського з'єднання ім. М. Хрущова.

І. Шитов був корінним росіянином, народився 1916 р. у с. Возняки Володимирської губернії, Вязніковського уїзду (зараз — Володимирська область, Російська Федерація), в сім'ї робітника. Після закінчення чотирирічної школи та кулінарного училища працював кухарем у м. Іваново.

У 1939 р. призваний до лав Червоної армії. У жовтні 1941 р. опинився в оточенні гітлерівських військ в Орловській області, отримавши поранення, переховувався в с. Чернь. У грудні того ж року потрапив у партизанський загін Олександра Сабурова, де пройшов шлях від бійця до командира батальйону № 12.

17 лютого 1943 р. наказом по з'єднанню О. Сабурова для дій у районі Новоград-Волинського створюється група об'єднаних партизанських загонів (командир І. Шитов, комісар І. Скубко). До неї увійшли партизанські загони ім. М. Хрущова, ім. С. Кірова, ім. Ф. Михайлова та «За Батьківщину». За вказівкою ЦК КП(б)У та Українського штабу партизанського руху на початку червня 1943 р. група була перетворена на з'єднання партизанських загонів, яке передавалося в оперативне підпорядкування Кам'янець-Подільському об­ластному штабу партизанського руху. У вересні 1943 р. з'єднання перейшло в безпосереднє підпорядкування УШПР та з 14 жовтня 1943 р. було перейменовано на Тернопільське партизанське з'єднання ім. М. Хрущова.

Лікар, один з організаторів підпільного антифашист. руху Опору на теренах пн. р-нів Хмельницької області. Посмертно удостоєний звання Героя Рад. Союзу (8 травня 1965). Н. в с. Перелуч (нині село Новгород. обл., РФ). 1915 вступив до школи юнг у Кронштадті, по закінченні якої був скерований до учбово-мінного загону на кораблі «Николаев», пізніше служив на лінкорі «Севастополь» та ескадреному міноносці «Эмир Бухарский». 1917 як учасник революц. виступу на кораблі «Николаев» відданий до військово-польового суду. Двічі обирався членом Кронштадтської ради матроських депутатів. Брав участь у бойових діях проти Пд.-Зх. армії Юденича. Після важкого поранення був демобілізований і переведений на посаду нач. зв'язку при штабі оборони Петрогр. р-ну. З кінця 1919 — на парт. роботі в Боровичському пов. Новгород. губ. 1921–26 навч. в Ленінгр. мед. ін-ті. Виключений з членів РКП(б) за самовільний від'їзд на навчання до ін-ту. По закінченні завідував рядом медпунктів у Росії. Зокрема, очолював: Красногорську та Ущербську лікарні Зх. обл., лікарню ім. Всерос. ЦВК в Іванівській обл., Приволзьку та Язиковську лікарні в Куйбишевській обл. У березні 1940 переїхав із сім'єю до м. Славута, де працював рентгенологом районної лікарні, зав. пологового від-ня, викладав у місц. мед. уч-щі.

1941 призваний на перепідготовку в армію. Під час німецько-рад. війни 1941–45 потрапив під Полтавою в оточення. У кінці вересня 1941, за завданням представника житомир. підпільної орг-ції, повернувся до Славути, де зайняв посаду гол. лікаря Славутської районної лікарні, при якій незабаром створив підпільну групу з полонених медпрацівників та місц. жителів. 22 грудня 1941 ініціював створення міжрайонного к-ту з кер-ва підпільною та партизан. діяльністю у 8-ми пн. р-нах Кам'янець-Подільської обл., а на поч. 1942 ініціював створення підпільної друкарні. Активно допомагав утечам військовополонених зі шталагу-301. 22 липня 1942 заарештований гестапо і після допиту страчений на території лікарні в Славуті.

Організатор партизанських формувань в Україні в роки Великої Вітчизняної війни, генерал-лейтенант. До початку війни служив у прикордонних військах. Учасник оборонних боїв 1941 за Київ і Москву. В 1942—1945 — начальник Українського штабу партизанського руху (УШПР). Під його керівництвом УШПР перетворив партизанські з'єднання та загони України на фактор стратегічного значення. Після війни — заступник народного комісара НКВС УРСР (1945—1946), міністр внутрішніх справ УРСР (1946—1956), начальник Головного управління прикордонних військ, заступник міністра МВС УРСР (1956-1957).

Німецький політичний, державний і військовий діяч часів Третього Рейху, обергруппенфюрер СС та СА, Генеральний уповноважений з використання робочої сили в системі чотирирічного плану, гауляйтер та рейхсштатгальтер Тюрингії. Один з головних відповідальних за організацію використання примусової праці в нацистській Німеччині. Засуджений Нюрнберзьким трибуналом до смертної кари та повішений 16 жовтня 1946 року в Нюрнберзі.

Фріц народився у сім'ї службовця пошти. Не закінчивши навчання у гімназії він пішов у торговий флот. 1914 року його корабель було затримано у французькому порту, а сам Заукель був інтернований. Після завершення Першої світової війни повернувся до Німеччини. 1922 року вступив у НСДАП та СА. З 1 березня 1925 року був гаугешафтсфюрером, а з 20 вересня 1927 — гауляйтером Тюрингії. У 1929—1933 — депутат тюрингенського ландтагу. З 5 травня 1933 року імперський намісник в Тюрингії. З 12 листопада 1933 був обраний депутатом Рейхстагу від Тюрингії.

9 вересня 1934 вступив в СС і отримав звання группенфюрера. 27 лютого 1942 його було призначено комісаром з робочої сили в управлінні чотирирічного плану. 21 березня 1942 був призначений генеральним уповноваженим з використання робочої сили. З 16 листопада 1942 імперський комісар оборони Тюрингії.

У травні 1945 Фріца заарештували. Він виступав перед Нюрнбергським трибуналом. Його було засуджено до смертної кари за воєнні злочини і злочини проти людяності (перш за все за депортацію іноземних робітників). Був повішений. Останніми словами Фріца були: «Я поважаю американських офіцерів та солдат, але не американську юстицію».