1. Науково-технічна революція (НТР).

2. Освітні системи.

3. Університети як автономні осередки науки й освіти.

4. Основні тенденції розвитку літератури, образотворчого мистецтва, архітектури, музики, театру, кіно та спорту.

У другій половині XX ст. людство досягло значного результатів у розкритті таємниць природи та їх практичному застосуванні. Відкриття та мирне використання атомної енергії, освоєння космосу, створення нових технологій змінили організацію та управління виробництвом. Початком НТР вважаються 1950-ті роки, коли стали до ладу перші атомні електростанції, був запущений перший штучний супутник Землі, розпочалося використання в промисловості електронно-обчислювальних машин. Характерними рисами НТР є: універсальність і пришвидшення науково-технічних перетворень.

Науково-технічна революція — якісний стрибок у структурі і динаміці розвитку продуктивних сил, процес якісних змін у техніці й технології виробництва, в організації праці та управлінні господарством, у самій трудовій діяльності людини, що відбувається на засадах використання здобутків науки в процесі виробництва.

Розгортання НТР спричинило активізацію соціально-економічних процесів у світі. Наука, що раніше була лише джерелом нових технічних ідей, перетворилася на виробничу силу, яка пропонувала нові технології.

Етапи НТР

І. етап -початок 50-х

Телебачення, транзистори, компютери, радар, ракети, атомна бомба, синтетичні волокна, пеніцилін; воднева бомба, штучні супутники Землі, реактивний пасажирський літак, електроенергетична установка на базі ядерного реактора, верстати з числовим програмним управлінням (ЧПУ);

ІІ. етап – 60–70-ті рр.

Лазери, інтегральні схеми, супутники звязку, швидкісні експреси. Мікропроцесори, волоконно-оптична передача інформації, промислові роботи, біотехнологія;

ІІІ. етап – 80-90-ті рр.

Надвеликі і обємні інтегральні схеми, надміцна кераміка, компютери пятого покоління, генна інженерія, термоядерний синтез.

ІV. етап - кінець ХХ – початок ХХІ ст.

Комп’ютеризацією та використанням Інтернету в усіх сферах життя суспільства. Глобалізація ЗМІ.

Космонавтика на сьогоднішній день досягла значних успіхів. 6 лютого 2018 р. Іллон Маск запустив приватну ракету, яка повинна досягнути поверхні Марсу.

Сучасне суспільство потребує вищого рівня освіти. У другій половині ХХ ст. відбулися серйозні зміни в системі освіти, проведені реформи були неоднозначно оцінені суспільством. Незважаючи на зусилля, спрямовані на подолання освітнього розділення, нерівність у доступі до освіти зберігалася: діти з незаможних родин, емігранти мали менше шансів здобути вищу освіту. Реформи середньої школи були покликані створити демократичнішу систему шкільної освіти, яка б відкрила двері престижних навчальних закладів усім дітям, незалежно від їхнього соціального походження та статків батьків.

Наприкінці ХХ ст. кількість жінок у сфері вищої освіти в більшості країн Західної Європи практично зрівнялася з кількістю чоловіків.

За останні півтора століття освітні системи пройшли шлях від освіти як механічного передання наступним поколінням знань і досвіду попередників до освіти, де основним є вироблення навичок самостійно здобувати й аналізувати знання, формувати життєво важливі для особистості, суспільства й держави компетентності.

У XXI ст. регіональна та загальнонаціональна освітні системи конкурують між собою. За своїм призначенням регіональна система освіти має враховувати місцеві особливості й задовольняти освітні запити населення певної території. Зокрема, у Сполучених Штатах Америки кожен штат має право формувати свою освітню систему. Суттєві регіональні відмінності існують також в освітній системі Канади. Відповідальність за управління початковими й середніми школами повністю покладено на місцеві виборні шкільні ради або комісії.

У Бельгії в системі освіти офіційно існують чотири мовні регіони: франкомовна Валлонія; Фландрія, де населення спілкується переважно нідерландською мовою; двомовний Брюссель і німецькомовні райони на сході Валлонії. Бельгійське міністерство освіти контролює тільки шкільну освіту, яка є обов’язковою, а решту питань вирішують мовні спільноти різних регіонів країни.

Шкільною освітою в Німеччині опікуються уряди федеральних земель, які координують освітню політику з міністрами культури та освіти. Власне, кожна школа в Німеччині підпорядкована лише уряду своєї землі. Тому навчальні плани, програми, підручники й тривалість шкільного навчання у федеральних землях відрізняються.

Система освіти у Франції, яка сформувалася століття тому, вважається однією з найкращих у Європі. Основна її особливість — доступність освіти, переважання державних закладів освіти. Безкоштовна освіта обов’язкова для дітей 6–16 років. У державних вищих навчальних закладах освіта також безкоштовна, зокрема й для іноземців.

В Україні засади функціонування регіональних і національної систем освіти визначені Законом України «Про освіту» та іншими законами, постановами уряду, наказами Міністерства освіти і науки України.

Ознакою освіти ХХІ ст. є академічна мобільність — переміщення на певний період студентів і викладачів до іншої освітньої установи у своїй країні (внутрішня мобільність) або за кордон (міжнародна мобільність; навчання й стажування в зарубіжних університетах та організаціях).

Автономними осередками науки й освіти є університети. Автономія університету — це форма академічної свободи, право та здатність університету самостійно приймати рішення стосовно внутрішнього управління, фінансування, визначати власну стратегію у сфері науково-дослідної роботи, форм і методів навчальної роботи й інших, пов’язаних з цим видів діяльності.

Нині престижна робота й кар’єрне зростання залежать від освіти. В умовах конкуренції перед університетами постало чимало проблем, які потрібно вирішити. Зокрема, наприкінці ХХ — на початку XXI ст. серйозною перешкодою на шляху до університетської автономії є фінансова залежність багатьох університетів. Навчальні заклади, які стають на шлях заробляння коштів, починають керуватися принципами ефективності й ринкової вартості досліджень. Розширивши свою фінансову самостійність, університети обмежують академічну свободу не тільки окремих учених і викладачів, а й академічних спільнот «неприбуткових», насамперед гуманітарних, галузей знань.

У 1988 р. під час урочистостей, присвячених 900-річчю Болонського університету, ректори 430 університетів підписали «Велику хартію університетів», у якій сформульовано принципи, котрими мають керуватись університети, щоб забезпечити розвиток освіти в сучасному світі. У документі зазначається, що майбутнє людства значною мірою залежить від культурного, наукового й технічного розвитку, центрами якого є університети — самостійні установи, що створюють, вивчають, оцінюють і передають культуру за допомогою досліджень. Університети повинні надавати майбутнім поколінням освіту, виховувати шанобливе ставлення до гармонії навколишнього середовища та життя.

У 1999 р. міністрами освіти майже трьох десятків європейських країн було підписано Болонську декларацію, у якій сформульовано засади створення загальноєвропейської системи освіти. Обидва документи мають спільну мету — поступове створення єдиного європейського простору вищої освіти. Україна приєдналася до Болонського процесу у 2005 р.

Кінець XX — початок XXI ст. — це своєрідний рубіж в історії освіти. Зміни, пов’язані з інформаційним суспільством, передбачають нову освіту, яка враховувала б досвід попередніх епох, а також реалії сьогодення й була спрямована в майбутнє.

Основною метою навчання у XXI ст. стає розвиток людини освіченої — homo educatus. Основна ідея сучасності — освіта впродовж життя. Постіндустріальне суспільство потребує фахівців, які зможуть гуртувати навколо себе однодумців, зацікавлених у загальному добробуті країни, людей, які вмітимуть творити відкрите суспільство, будуть здатними до рівноправного діалогу й співпраці.

Для другої половини XX ст. характерний стрімкий розвиток усіх напрямів людської діяльності, зокрема культури й мистецтва. Авангардною течією в літературі й театральному мистецтві другої половини XX ст. був «театр абсурду» (Ежен Йонеско, Семуел Беккет), літературна течія «новий роман» (інша назва — «антироман»), творчість письменників групи «Діти війни», а також представників «розбитого покоління» — «бітників». В абстрактному живописі заявили про себе митці таких творчих напрямів, як: «дієвий живопис», «безформний живопис», «брутальне мистецтво», кінетичне мистецтво, оп-арт (оптичне мистецтво), графіті тощо. Загалом у післявоєнній культурі й мистецтві домінували такі творчі напрями й течії, як: неореалізм, функціоналізм, постмодернізм, соціалістичний реалізм, абстракціонізм, поп-арт, хай-тек (високі технології).

Перші післявоєнні десятиліття — період розквіту неореалізму. Цей напрям подарував літературі XX ст. простоту та ясність мови в прозі й драматургії, широке використання народної лексики. Після періоду фашистської диктатури в італійській культурі відродилася демократія. На зміну героям символізму прийшли сучасники — пересічні люди. У літературі спостерігалося прагнення з документальною точністю зафіксувати соціальну дійсність, повсякдення (Альберто Моравіа, Рената Вігано та ін.).

Неореалізм став визначним явищем в італійському та світовому кінематографі. Він об’єднав молодих талановитих сценаристів і режисерів, які відхилили кінематографічні штампи, театральщину, забули про любовні історії за голлівудським зразком. На екранах запанувала правда життя.

Маніфестом неореалізму став фільм «Рим — відкрите місто» (реж. Р. Росселіні), знятий на місці реальних подій за участю непрофесійних акторів, які привнесли в кіно глибину й документальність.

Яскравими представниками італійського неореалізму були Лукіно Вісконті, Роберто Росселіні, Вітторіо де Сіка, Мікеланджело Антоніоні, Федеріко Фелліні, Джузеппе де Сантіс.

Неореалізм здійснив революцію не тільки в тематиці й поетиці італійського кінематографу, він сприяв утворенню сучасної школи кіноактора, якій притаманні природна й емоційна гра.

Неореалізм (новий реалізм) — напрям у мистецтві, який виник після Другої світової війни й охопив літературу, кінематограф, театр, образотворче мистецтво. Неореалізму притаманне звернення до демократичних ідеалів, інтерес до життя пересічних людей.

Видатними представниками неореалізму в образотворчому мистецтві були італієць Ренато Гуттузо, французи Андре Фужерон та Ендрю Ваєн. Для живопису й графіки неореалістів характерні динамічна композиція та насичений колір. Художники намагалися знайти відповідь на запитання, як реагувати на зміну ролі мистецтва в суспільстві споживання. Багато хто вважав, що картинний живопис зникає. Неореалісти першими запровадили техніку деколажу — поступового руйнування зображення. Замість створення картини в процесі додавання нових деталей, вона розбиралася шляхом видалення з неї фрагментів. Однією із знакових фігур європейського мистецтва був французький художник-новатор Ів Кляйн. Він був переконаний, що особистість художника важливіша за його твори.

Із середини ХХ ст. мистецтво неореалізму потроху втрачало свої позиції. На зміну йому прийшли модернізм і постмодернізм. Літературні напрями та школи XX ст., яким притаманні експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістичне спрямування, об’єднують у модернізм. Модерністи основою творчості вважали інтуїцію, утаємничення, світ поза свідомостю й пізнанням. Вищим знанням вони проголошували не науку, а поезію, оскільки, на їхню думку, лише поезія здатна проникати в найпотаємніші глибини буття. Модерністи свідомо робили свою творчість елітарною.

З часом модернізм видозмінився до постмодернізму. Постмодерністи були переконані, що людина неспроможна зробити світ кращим. Прогрес, на їхню думку, це лише ілюзія, насправді змінюються лише форми.

У літературі до постмодерністів належать італійці Умберто Еко й Італо Кальвіно, японець Кобо Абе, англієць Джон Фаулз, українець Юрій Андрухович.

В архітектурі постмодерністи прагнули повернутися до образності. Архітектори постмодернізму використали, крім функціональної відповідності та максимального спрощення основних форм, вигадку, фантазію, театральність, складні образні асоціації.

У той час, коли на Заході в мистецтві виникали й зникали різні напрями, у СРСР і країнах соціалістичного табору був дозволений лише соціалістичний реалізм. Письменники, архітектори, художники, музиканти й актори мали «правдиво, історично-конкретно зображувати дійсність у її революційному розвиткові». При цьому «правдивість та історична конкретність художнього зображення» мали поєднуватись із завданням «ідейного виховання» населення в дусі комуністичного світогляду. Усі твори цього напряму мали звеличувати світле майбутнє — комунізм та його будівничих. Герої літературних творів, театральних вистав і кінофільмів були майже ідеальними людьми, які безкомпромісно боролися з тими, хто, на їхню думку, недостатньо відданий комуністичній ідеології або ставить власні інтереси, інтереси родини вище загального блага. Розчарування, зневіра, зруйновані надії, нездійсненні мрії — усе це було неприйнятне для соціалістичного реалізму в літературі, театрі, кіно, живописі та музиці.

Постмодернізм (постмодерн, поставангард) (від латин. post — «після» + модернізм) — напрям, представники якого рішуче переглядали позиції модернізму.

Соціалістисчний реалізм (соцреалізм) — напрям, у якому людина посідає провідне місце в боротьбі за побудову соціалістичного суспільства.

Друга половина ХХ ст. — час новаторських пошуків і сміливих експериментів у живописі. У цей період у Європі й США розвивалися десятки напрямів, які досягли піку впродовж першого післявоєнного двадцятиліття. Після війни розвинувся абстракціонізм.

Видатні представники абстракціонізму — Василь Кандинський, який здобув художню освіту в Києві, та уродженець української столиці Казимир Малевич.

У другій половині ХХ ст. в абстрактному живописі панували нью-йоркська та європейська художні школи. Мабуть, найвідомішим у 1950-х роках американським абстракціоністом був Джексон Поллок, а в Європі — іспанський та французький художник Пабло Пікассо, французи Жорж Матьє, Фернан Леже, Анрі Матісс, італієць Ренато Гуттузо.

Абстрактний імпресіонізм — американський напрям у живописі — вплинув на весь мистецький світ і перетворив Нью-Йорк на художню столицю світу. Представники цього напряму свідомо відмовилися від точного зображення дійсності, залишивши це для фотографів. Абстрактні імпресіоністи зажили слави бунтівних, анархічних і водночас оригінальних митців. Велику увагу вони приділяли відтінкам кольорів і добору фарб, практикували для своїх картин кольорові полотна (замість традиційних білих).

У 60-х роках ХХ ст. у середовищі абстрактних імпресіоністів виник напрям «дієвий живопис» (action painting). Для його представників (Джексон Поллок, Франц Клайн та ін.) полотно — це своєрідна сцена, на якій художник, як актор, демонструє глядачам свої натхнення й енергію.

Абстракціонізм — напрям, який виник у 1910–1920-х роках. Передбачає принципову відмову від зображення реальних предметів у живописі, скульптурі й графіці. Натомість зображується їхнє образне сприйняття у формі ліній, кольорових плям, абстрактних конфігурацій тощо.

Поп-арт (від англ. pop-art — популярне мистецтво) — художній рух, для якого характерне конструювання колажів, використання й перероблення символічних і знакових об’єктів.

У 50–70-х роках ХХ ст. в мистецтві з’явився авангардний напрям поп-арт, для якого характерні колажі. Будь-яка річ може бути предметом мистецтва в поп-арті: рек ламні буклети, фотографії, комікси, газети, журнали тощо. Молоді художники сміливо експериментують зі звичайними предметами, різними матеріалами й дивними формами, а також створюють гігантські «екологічні» скульптури з пластикової упаковки й інших продуктів постіндустріальної епохи.

Джерелом творчості для митців поп-арту є повсякденне життя й усе, що з ним пов’язане. Цей напрям порушив монополію абстрактного імпресіонізму. Після масштабної виставки на початку 1960-х років у Нью-Йорку поп-арт став дуже популярним і був визнаний серйозним мистецтвом.

Яскравими представниками поп-арту були американські художники Річард Гамільтон, Роберт Раушенберг, Пітер Блейк, Енді Ворхол.

У 20-х роках ХХ ст. виник функціоналізм. Користь, простота, свобода від минулого — ось його три ознаки. Більше житлової площі за таку ж кількість грошей — ось мета будівництва функціональних приміщень. Архітектори-функціоналісти прагнули оживити міста завдяки використанню науково-технічного прогресу.

У центрі уваги функціоналістів перебувала людина як біологічна та соціальна істота. Тому будівлі мали бути насамперед зручними для проживання й роботи людей. Функціоналісти стримано використовували колірні контрасти в архітектурі, пропагували мінімальне оброблення поверхонь, мінімізацію всього, що оточує людину: моделей одягу, інтер’єру, фасаду. Заперечуючи класику в архітектурі й ігноруючи обов’язкові нормативи, функціоналізм створив серійну художню форму, яку заперечували прибічники інших напрямів, наприклад модерністи.

Функціоналізм — напрям в архітектурі, характерними ознаками якого є першочергова увага до практичного призначення будівель, використання досягнень науки й техніки, застосування нових матеріалів, економічність, надзвичайна простота форм, відмова від декору.

Хай-тек — символічне відображення століття високих технологій в архітектурі великих громадських будівель. Хай-тек орієнтований на естетичне освоєння металевих конструкцій у поєднанні зі склом.

Після того як минув пік популярності неореалізму в кінематографі, розвиток світового кіно значною мірою був пов’язаний з творчістю видатного італійського режисера Федеріко Фелліні. Знімаючи кіно в традиціях модернізму, режисер застосував у кінематографі «потік свідомості» — підпорядкування сюжету спогадам, асоціаціям і фантазіям головного героя.

Активно розвивалися й інші напрями некомерційного кіно, наприклад «нова хвиля». «Новохвилівці» протестували проти передбачуваності сюжету масового кіно й були прибічниками авторського підходу, тобто розуміли процес створення фільму як повністю залежний від режисера. Найяскравіші представники цього напряму — французи Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, американці Френсіс Форд Коппола (творець культового кінофільму «Хрещений батько»), Роман Поланскі, Квентін Тарантіно.

Яскравим представником шведського кіно світового рівня був Інгмар Бергман. У центрі його картин — життя і смерть, місце людини в цьому світі й сенс земного існування, прагнення людини подолати свій страх. Найвідоміші його кінокартини: «Сунична галявина», «Причастя», «Сьома печатка».

Значний вплив на світове кіномистецтво здійснила Японія, де творив режисер Акіра Куросава, який зняв такі картини, як «Сім самураїв», «Тінь воїна» та ін. «Батьком» трилера вважають британського режисера Альфреда Хічкока — автора культових кінофільмів «Психо», «Птахи», «За паморочення» та ін. Активно розвивалася в післявоєнні роки європейська комедія. Актори Адріано Челентано (Італія), Андре Бурвіль, Фернандель, Луї де Фюнес, П’єр Рішар (Франція) — кращі представники європейського комедійного кіно.

До принципово нових явищ належить виникнення масової культури. Справжнім її зачинателем був Голлівуд. Розширила можливості масової культури поява телебачення, техніки відео. Неймовірної популярності набули «мильні опери» — нескінченні телевізійні серіали. Комерційне мистецтво з його штампами, реклама, комікси, бульварна друкована продукція отримали узагальнену назву «кітч».

У другій половині ХХ ст. виникли й поширилися нові види й жанри музики, розраховані на масову аудиторію. У середині століття серця мільйонів любителів музики завоював рок. Одним з визнаних новаторів популярної музики був американський співак та актор Елвіс Преслі. Значною мірою завдяки йому набув шаленої популярності рок-н-рол — напрям у музиці, який поєднав елементи блюзу, джазу, свінгу й інших музичних стилів. Послідовниками Елвіса Преслі були Кліфф Річард, рок-гурти «Енімалз», «Роллінг Стоунз» і багато інших музикантів.

Ціла епоха в рок-музиці ХХ ст. пов’язана з творчістю «Бітлз» — квартету в складі Джона Леннона, Пола Маккартні, Джорджа Гаррісона та Рінго Старра. Розпочавши виступи на початку 1960-х років, «хлопці з Ліверпуля», як їх називали, швидко завоювали прихильність молоді. Їхні пісні займали верхні щаблі в престижних хіт-парадах. Хоча в 1970 р. гурт розпався, пісні «Бітлз» популярні й донині. Це — найзнаменитіший музичний гурт за всю історію людства.

Незалежно від мови й релігії виконавців рок-музика стала символом протесту проти усталених традицій. У XXI ст. на основі рок-н-ролу продовжують виникати нові напрями й різновиди популярної музики. Остання третина XX ст. в музиці позначена впливом постмодернізму. У популярній музиці, джазі, ритм-н-блюзі та рок-н-ролі з’явилися численні інновації завдяки принципово новим технологіям звукозапису. Створюючи тривимірний звук, студії запису більше не намагались імітувати акустичний простір концертного залу. Відтепер голос вокаліста звучав на першому плані, а решта голосів створювала тло. Із середини 1960-х років така техніка стала стандартом для більшості комерційних радіостанцій. Включення техніки студійного змішування (мікшування), електроніки та накладання звукових доріжок — невід’ємний атрибут рок-музики.

На початку 1970-х років диск-жокеї Нью-Йорка започаткували новий напрям у музиці. Вони створювали композиції для танцювальних майданчиків, контролювали швидкість відтворення запису й використовували спеціальні прилади для звукових ефектів. Паралельно музиканти промовляли в мікрофон, що підготувало появу хіп-хопу. Наприкінці ХХ ст. на поп-арені домінували американки Брітні Спірс і Крістіна Агілера — співачки, які сміливо експериментували зі стилем, а також Мерайя Кері, котра перейшла від поп-музики до ритм-н-блюзу, склавши конкуренцію Дженніфер Лопес.

Особливістю розвитку сучасної популярної музики є те, що авангардна музика виходить за межі чітко визначених жанрів, як це було раніше. Поп-співаків іноді складно відрізнити від виконавців ритм-н-блюзу, а в рок-музиці виокремлюються такі напрями, як нью-рок і пост-рок. «Готичні» рок-гурти, зокрема американський гурт «Хайм» у складі трьох сестер, фінські рок-гурти «Расмус» і «Найтвіш» були популярними в неформалів.

Перше десятиліття XXI ст. пройшло під знаком панування на поп-арені епатажних співачок Леді Гага, Нікі Мініж, Кеш. Пік популярності Брітні Спірс, Бейонсе й Ріанни минув, підлітки віддавали перевагу Джастіну Біберу й іншим новим співакам.

Отже, сучасна музика є значною мірою експериментальною, новаторською. Виконавцям, аби привернути увагу публіки, потрібно її постійно дивувати.

Значний потенціал для зміцнення міжнародних контактів і налагодження відносин між народами має спорт. Його розвиток починаючи з другої половини ХХ ст. тісно пов’язаний із загальними економічними та політичними процесами.

Суттєво вплинули на розвиток міжнародного спорту розпад СРСР, знищення тоталітарних режимів, падіння Берлінського муру, закінчення «холодної війни». У цей час перед спортом постали проблеми, зокрема привернення мільйонів людей до регулярних занять фізичною культурою, з одного боку, та комерціалізація професійного спорту — з іншого.

Особливе місце у світовому спорті посідає Олімпійський рух. Після закінчення Другої світової війни в 1948 р. в Лондоні було відновлено Олімпійські ігри. Цього ж року в Англії було започатковано Олімпійські ігри для людей з інвалідністю (Параолімпійські ігри).

Серйозною проблемою для світового спорту є допінг — уживання препаратів, які стимулюють фізичну активність, підвищують витривалість, зменшують втому. Час від часу трапляються випадки вживання заборонених препаратів окремими спортсменами з різних країн. Із середини 1960-х років у світовому спорті намагаються контролювати застосування допінгу спортсменами.

У ХХ ст. почали проводити Дефлімпійські ігри для людей, які не чують; для студентів проводяться всесвітні універсіади. Важливо, що змагання, у яких беруть участь параолімпійці, дефлімпійці й учасники універсіад, нерідко відбуваються на тих же спортивних аренах, що й Олімпійські ігри.

Українські спортсмени традиційно успішно виступають на Олімпійських, Параолімпійських іграх, чемпіонатах світу та Європи, інших міжнародних спортивних змаганнях.

Мода в усі часи була віддзеркаленням змін, які відбувалися в суспільному, економічному й культурному житті. Після закінчення Другої світової війни похмурі кольори в одязі воєнної доби замінили на яскраві, а замість безформного одягу жінки вдягнули елегантні сукні, високі підбори, прикраси.

Культовою постаттю тогочасної моди був французький модельєр Крістіан Діор, який повернув вбранню вишуканість і стильність. Він створив «новий напрям» у моді, який символізував оптимізм, про що мріяли жінки після пережитих жахів війни.

У 1960-і роки сформувався окремий напрям — молодіжна мода, за основу якої дизайнери брали ідеї «з вулиці». Дизайнер Руді Гернрайх розробив стиль унісекс. Наприкінці десятиліття завдяки руху хіпі характерними ознаками модного вбрання були яскраві кольори, зручність і свобода самовираження.

У 1970-х роках молодіжна екзотика поступилася місцем італійській жіночності й оригінальності. На подіумах запанувала стриманість, комплекти зі спідниць і блузок, піджаків і штанів; набув популярності стиль диско з масивними прикрасами, яскравим макіяжем і сміливим поєднанням кольорів. Одним з основних критеріїв оцінки творчості модельєрів став комерційний успіх.

У 1980-х роках, які вважалися «періодом добробуту», у моді спостерігалося розмаїття стилів і напрямів. Це час крайнощів у виборі кольору, елементів і форм убрання. Модним взуттям вважалися кросівки на платформі, гостроносі туфлі, ботфорти.

Дуже вплинула на світ моди Чорнобильська катастрофа 1986 р., після якої виник потужний екологічний рух. Одним з його проявів стала кампанія проти використання в одязі натурального хутра.

Ознаками моди ХХІ ст. стали свобода стилів та образів, зручність одягу, унісекс. У період світової економічної кризи, коли багато людей змушені були вдягатись у «секонд-хендах», виник стиль гранж, для якого характерні демонстративна недбалість, поєднання несумісних, на перший погляд, речей. Цей стиль утілює ідею переважання духовного над матеріальним, а також ставлення до одягу як до чогось не надто серйозного, на що не варто витрачати багато часу й коштів.

На початку нового тисячоліття у світі моди, як і в інших сферах життя, співіснують різні напрями: класичний стиль, гламур, мінімалізм, етностиль тощо. Така строкатість — віддзеркалення розмаїття сучасного світу.