Відомий під партизанськими псевдонімами «Базиль», «лейтенант Громовий» — активний учасник руху опору на теренах Франції упродовж Другої світової війни, командир партизанського загону, що боровся проти нацистських окупантів, лейтенант Червоної Армії, Герой Радянського Союзу (1964, посмертно). Українець за походженням.
Народився 17 лютого 1920 року в селі Соломірка, нині село Порик Хмільницького району на Вінниччині, в українській селянській родині. Навчався у 7-літній школі. 1938 року закінчив Бобринецький сільськогосподарський технікум Кіровоградської області й став курсантом Одеського військового піхотного училища. Згодом переведений в Охтирське, а невдовзі — Харківське військове піхотне училище, котре завершив у званні лейтенанта. 1941 року став членом комуністичної партії.
На початку війни з нацистською Німеччиною Василь Порик командував стрілецьким взводом у лавах Шостої армії Південно-Західного фронту, що вів тяжкі оборонні бої. Подібно іншим солдатам і командирам Василю Порику випала доля стати бранцем «уманської ями». Члени підрозділу, оточені переважними силами супротивника, боролися до останнього, а коли патрони скінчилися — пішли в рукопашний бій. Порик, зазнавши поранення, потрапив в полон.
Влітку 1942 року В. Порик разом із сотнями інших військовополонених відправлено в нацистський концтабір Бомон у провінції Артуа, департаменту Па-де-Кале (Франція). Тут йому довелося тяжко працювати на шахтах.
Перебуваючи у Франції В. Порик вивчав французьку мову, і згодом міг нею спілкуватися.
В. Порик мав приятельські стосунки з французьким подружжям Гастона та Емілії Оффр, у квартирі яких часто переховувався від переслідування.
Після втечі з табору Василь Порик створив партизанський загін, що боровся з липня 1943 року проти німецьких окупантів у Північній Франції.На початку травня Порик із бойовими друзями Василем Доценком, Степаном Кондратюком і Василем Колесником виконували чергове завдання. У містечку Дрокур на явочній квартирі їх оточили фашисти. Доценко і Колесник загинули, пораненому Кондратюку Порик наказав вийти з бою і залишився сам.
У першій половині квітня 1944 року партизани загону Василя Порика висадили два поїзди, знищили: колону гітлерівців — понад 200 солдатів і офіцерів, охорону табору Бомон, і звільнили всіх в'язнів.
З 1944 року В. Порик був членом Центрального комітету радянських військовополонених у Франції.
14 липня 1944 року, під час святкування національного французького свята В. Порик організував мітинг серед французьких комуністів.
22 липня 1944 року під час виконання бойового завдання В. Порик разом з Василем Колесником потрапили у засідку в районі міста Аррас (Північно-Східна Франція) і їх розстріляли. Поховано Порика у французькому шахтарському селищі Енен-Льєтар
Радянський льотчик часів Другої світової війни, який став легендою в радянській пропаганді після того як спрямував свій підбитий літак-бомбардувальник у механізовану колону німців. Герой Радянського Союзу (посмертно).
Народився в Москві в робітничій родині білоруса та росіянки. До 1918 року вчився в 3 Сокольницькому міському чоловічому училищі імені О. С. Пушкіна. 1918 року через голод був евакуйований до Башкортостану. 1919 року повернувся назад, де знову вступив до школи. Трудову діяльність почав з 1923 року, став учнем столяра. 1924 року разом з родиною переїхав до Мурома, стає слюсарем Паротягоробного заводу імені Ф. Е. Дзержинського. Паралельно закінчує школу (№ 33). 1928 року вступив до ВКП(б). 1930 року родина повертається до Москви, Микола пішов працювати на Перший державний механічний завод будівельних машин імені Першого Травня. В 1930—1932 роках він мешкав в селищі Хлєбниково.
В травні 1932 року призваний до лав Червоної армії, відправлений на навчання в школу льотчиків в Луганськ, де навчався до грудня 1933 року. Після закінчення і до 1938 року служив в 82-ій важкобомбардувальній ескадрильї 21-ї важкобомбардувальної авіаційної бригади, яка базувалась в місті Ростов-на-Дону. В 1938 році в результаті реорганізації частини Гастелло опинився в 10-му важкобомбардувальному авіаполку. В травні 1939 року став командиром ланки, а через рік — заступником командира ескадрильї. В 1939 році брав участь в боях при Халхин-Голі в складі 150-го швидкісного бомбардувального авіаполку. Також брав участь в радянсько-фінській війні (1939—1940) і в операціях по приєднанню Бессарабії та Північної Буковини в 1940 році. Восени 1940 року переїжджає до міста Великі Луки, а потім в авіамістечко Боровське від Смоленськом. Того ж року він отримує звання капітана.
26 червня 1941 року під час завдання удару по ворожій колоні бомбардувальник ДБ-3Ф, командир 2-ї ескадрильї 207-го далеко-бомбардувального авіаційного полку під час бойового вильоту бомбардував ворожу колону на шляху Молодечно-Радошковичі. Літак капітана було підбито, і він вирішив використати його для тарану. Разом з ним загинули всі члени екіпажу: капітан Анатолій Бурденюк, лейтенант Г. М. Скоробогатий, старший сержант О. О. Калінін.
Гастелло був удостоєний звання Героя Радянського Союзу посмертно. Подвиг Миколи Францовича став одним з найвідоміших за період Другої світової війни, «гастеловцями» стали називати тих льотчиків, які здійснили вогняний таран.
Радянський військовик українського походження, льотчик-винищувач, найрезультативніший ас в авіації Антигітлерівської коаліції за весь час Другої світової війни. На його рахунку 64 повітряні перемоги. Тричі Герой Радянського Союзу (4.02.1944, 19.08.1944, 18.08.1945). Маршал авіації
Народився в українській селянській родині в селі Ображіївка (зараз Сумська область, Україна). Закінчивши у рідному селі семирічну школу, вступив у 1934 до школи робітничої молоді в Шостці. Восени 1936 року розпочав навчання в Шосткинському хіміко-технологічному технікумі і одночасно в місцевому аероклубі.
У Червоній Армії з 1940. У 1941 закінчив Чугуївську військову авіаційну школу льотчиків. Служив в ній інструктором.
З початком німецько-радянської війни разом з авіашколою евакуйований на станцію Манкент Південно-Казахстанської області Казахської РСР. Після численних рапортів з проханням відправити на фронт його бажання задовольнили лише у 1943 році.
На фронті з березня 1943 року, коли у складі дивізії прибув на Воронезький фронт. Учасник Курської битви, битви за Дніпро, Нижньодніпровської, Корсунь-Шевченківської та Умансько-Ботошанської наступальних операцій, повітряного бою на ближніх підступах до Румунії в травні-червні 1944 року, Білоруської, Прибалтійської, Вісло-Одерської, Східно-Померанської, Берлінської наступальних операцій. Свій перший бойовий виліт зробив 26 березня 1943 року, але невдало: його Ла-5 отримав пошкодження в бою, а при поверненні ще й був обстріляний радянською зенітною артилерією. З великими труднощами Кожедуб довів винищувач до аеродрому і зробив посадку. Місяць літав на старих машинах, поки не отримав новий Ла-5. Пізніше воював на Степовому фронті.
Бойовий рахунок молодший лейтенант Кожедуб відкрив 6 липня 1943 року в ході битви на Курській дузі, збивши бомбардувальник Ju 87.
До кінця війни гвардії майор Кожедуб здійснив 330 бойових вильотів, у 120 повітряних боях збив 64 літаки противника (сюди не входять 2 американських P-51, збиті ним весною 1945 року, які першими напали на нього, напевне прийнявши за гітлерівця). Свій останній бій, в якому збив 2 FW-190, провів у небі Берліна. За всю війну жодного разу не був збитий. Його вважають найкращим асом СРСР і взагалі авіації союзників.
Після війни працював на відповідальних посадах у Військово-повітряних силах СРСР, у 1950—1953 роках командував авіадивізією, що воювала в Північній Кореї. На посаді командира дивізії Кожедуб пробув до 14 лютого 1955 року, коли був направлений на авіаційний факультет академії.
У 1956 році закінчив Військову академію Генерального штабу. З 1964 року — 1-й заступник командуючого авіацією Московського Військового округу, з 1971 працював у центральному апараті ВПС, з 1978 — у групі генеральних інспекторів МО СРСР.
Помер 8 серпня 1991 в себе на дачі від серцевого нападу.Похований у Москві на Новодівочому цвинтарі.
Радянський воєначальник, Маршал Радянського Союзу (1955), Герой Радянського Союзу (1944), Герой ЧССР (1970), член ВКП(б)/КПРС з 16 грудня 1918 року.
Народився 14 жовтня 1892 року в слободі Марківка, Старобільського повіту Харківської губернії (нині селище міського типу Луганської області України) у незаможній селянській сім'ї. Українець.
На військову службу призваний в 1913 році. У Першу світову війну рядовим бився на Південно-Західному фронті в Галичині. Потім служив на Румунському фронті в команді розвідки піхотного полку. Після Лютневої революції 1917 року був вибраний в полковий комітет.
Демобілізуючись Єрьоменко повернувся в Марківку і в 1918 році організував там партизанський загін, який згодом влився в Червону армію.
Після Громадянської війни, з грудня 1929 року, Єрьоменко командував кавалерійським полком, з серпня 1937 року — кавалерійською дивізією, а з 1938 року — 6-м кавалерійським корпусом, з яким брав участь в окупації більшовиками Західної Білорусі. З червня 1940 року — командир механізованого корпусу. З грудня 1940 року командував 1-ю Окремою Червонопрапорною армією на Далекому Сході.
Вступаючи в серпні 1941 року в посаду командувача військ Брянського фронту, хвалькувато заявив Сталіну, що «розіб'є негідника Гудеріана», але зробити цього не зміг. Натомість Гудеріан розгромив Брянський фронт і спільно з Клейстом оточив війська Південно-Західного фронту.
Під час Другої світової війни: заступник командувача Західним фронтом (керував бойовими діями військ в Смоленській битві);
командувач Брянським фронтом (серпень — жовтень 1941 року. Прикривав підступи до Москви з південного заходу. В тяжких умовах війська фронту вели бої з танковою групою Гудеріана, в цих боях він був поранений);
4-ю ударною армією (з грудня 1941 по лютий 1942 року. Армія під його керівництвом у складі військ Північно-Західного, а потім Калінінського фронтів в ході Торопецько-Холмської операції відвоювала міста Андреаполь, Торопець, Веліж та інші.);
Південно-Східним фронтом (з серпня 1942 року, що був перетворений з 30 серпня того ж року в Сталінградський фронт. На цій посаді генерал-полковник Єрьоменко вніс великий внесок до організації героїчної оборони Сталінграду. Війська фронту під його командуванням брали активну участь в контрнаступі радянських військ під Сталінградом, що завершився оточенням крупного угрупування німецько-фашистських військ);
Південним фронтом (січень—лютий 1943 року. Під його керівництвом війська фронту завдали удару в напрямі Ростова-на-Дону з метою розгрому (у взаємодії з військами Закавказького фронту) угрупування супротивника на Північному Кавказі);
Калінінським фронтом (з квітня 1943 року. 27 серпня йому присвоєне військове звання — Генерал армії);
Окремою Приморською армією (з лютого до 15 квітня 1944 року. Спільно з військами 4-го Українського фронту відвоювала Крим);
2-м Прибалтійським фронтом (з 23 квітня 1944 року. У взаємодії з 1-м і 3-м Прибалтійськими фронтами, ввірені йому війська брали участь в завоюванні Латвії);
Помер 19 листопада 1970 року, похований у Москві на Червоній площі біля Кремлівської стіни.
Радянський воєначальник, двічі Герой Радянського Союзу, у період німецько-радянської війни командувач 60-ю армією Воронезького фронту, згодом командувач військами 3-го Білоруського фронту, генерал армії (1944). Один з чотирьох радянських командувачів фронтами (також Михайло Кирпонос, Михайло Петров, Микола Ватутін), що загинули у роки війни на фронті.
Народився 16 (29) червня 1906 року в селі Оксанина (нині Уманського району Черкаської області). Українець[1].
Брав участь в оборонних боях Північно-Західного фронту. У серпні 1941 року в складі Новгородської оперативної групи військ дивізія під командуванням І. Д. Черняховського брала участь в обороні Новгорода. У грудні 1941 року 28-ма танкова дивізія була переформована в 241-ту стрілецьку дивізію. З 7 січня по 20 травня 1942 року брала участь у Дем'янській наступальній операції військ Північно-Західного фронту.
У червні 1942 року — у розпорядженні начальника Головного автобронетанкового управління. З 15 червня по 25 липня 1942 року — командир 18-го танкового корпусу Воронезького фронту. З липня 1942 по квітень 1944 року — командувач 60-ю армією Воронезького фронту (з 23 березня 1943 року — Курського, з 26 березня 1943 року — Центрального, з 6 жовтня 1943 року — знову Воронезького, з 20 жовтня — 1-го Українського фронтів). До кінця 1942 року армія вела оборонні бої на лівому березі річки Дон північніше Воронежа. Війська під командуванням І. Д. Черняховського брали участь у Воронезько-Касторненській (24 січня — 2 лютого 1943), Харківській (2 лютого — 3 березня 1943) наступальних операціях, що проходили в рамках Воронезько-Харківської стратегічної операції. У ході цих операцій були відбиті Воронеж (25 січня), Касторне (29 січня), Курськ (8 лютого). Учасник Курської битви (5 липня — 23 серпня 1943 року), Чернігівсько-Прип'ятської наступальної операції (26 серпня — 30 вересня 1943), відвоювання Лівобережної України. У другій половини вересня 1943 року війська армії вийшли до Дніпра, північніше Києва, з ходу форсували його і захопили плацдарми в районах Страхолісся, Ясногорська і на схід від Димера. У листопаді 1943 — квітні 1944 року армія брала участь в Київській наступальній (3—13 листопада 1943), Київській оборонній (13 листопада — 22 грудня 1943), Житомирсько-Бердичівській (24 грудня 1943 — 14 січня 1944), Рівненсько-Луцькій (27 січня — 11 лютого 1944), Проскурівсько-Чернівецькій (4 березня — 17 квітня 1944) операціях.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 жовтня 1943 року «за високі організаторські здібності при форсуванні Дніпра і виявлений особистий героїзм», генерал-лейтенанту Черняховському Івану Даниловичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 1922).
У квітні 1944 року — командувач військами Західного фронту, а після його перейменування — 3-го Білоруського фронту (з 24 квітня 1944 до лютого 1945 року).
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 липня 1944 року генерал армії Черняховський Іван Данилович удостоєний другої медалі «Золота Зірка».
З 5 по 22 жовтня 1944 року окремі сили фронту спільно з 1-м Прибалтійським брали участь у Мемельській операції. У результаті було ізольоване Курляндське угруповання противника і війська увійшли в Східну Пруссію і північно-східну Польщу.
18 лютого 1945 року в районі міста Мельзак (нині Пененжно, Польща) автомобіль генерала потрапив під артобстріл, і він був смертельно поранений. Помер того ж дня.
Радянський військовий діяч, маршал танкових військ (1945); у Другій світовій війні командувач танкового корпусу і армії, з 1947 — командувач танковими та механізованими арміями. Двічі Герой Радянського Союзу (1943, 1945).
З 1919 в Червоній армії, починав службу в українському Червоно-Козачому корпусі Віталія Примакова (Українській Радянській армії 1920х), який згодом було переформовано і включено до структур загальносоюзної Червоної армії, закінчив Військову академію імені Фрунзе (1934).
Під час становлення радянської влади 1917—1921 брав участь у боях проти УНР та військ Німеччини, в районі м. Охтирка, нині Сумська обл., потрапив до німецького полону, був звільнений після листопадової революції в Німеччині. Після чого на якийсь час повернувся на Батьківщину і працював в м.Лебедин.
В 1919 році вступив в РКП (б). З червня 1919 року командир роти Лебединського стрілецького полку, з вересня того ж року — командир цього полку. З травня 1920 року комісар 84-го кавалерійського полку 14-ї кавалерійської дивізії Першої кінної армії, потім 1-ї бригади 14-ї кавалерійської дивізії. Брав участь у розгромі військ Денікіна на Кубані під час Північно-Кавказької операції, в прориві польського фронту під Уманню, в боях із поляками на львівському напрямку і під Замостям, в боях із врангелівськими військами в Північній Таврії, в зачистці території України від військ Махно та інших отаманів. Був поранений в бою в 1919 році.
У 1937—1940 роках військовий аташе у Польщі та Китаї. Потім — на викладацькій роботі.
У Другій світовій війні — з 1942 року заступник командувача 5-ї танкової армії. З липня 1942 року — командувач 5, 3 та 3 гвардійської ТА. Після закінчення війни — перший заступник командувача, а з квітня 1947 — командувач бронетанковими та механізованими військами Радянської армії.
Єдиний син, лейтенант Віль (Вілен) Павлович Рибалко, загинув в бою (згорів в танку) на Південно-Західному фронті влітку 1942 року.
Радянський військовий діяч світового масштабу, Маршал Радянського Союзу (1955), двічі Герой Радянського Союзу (1943, 1978), Герой ЧССР (1969), заступник міністра оборони СРСР. Член ЦК КПСС (1956—1985). Депутат Ради національностей Верховної ради СРСР 2–11 скликання (1946—1985) і депутат Верховної Ради СРСР 11 скликання (1984—1989)[1]. Почесний громадянин Вінниці.
Народився 11 травня 1902 року в селі Гришине Бахмутського повiту Катеринославськоi губернii (нині Покровський район, Донецька область) у селянській родині. Українець. Закінчив сільську церковно-парафіяльну школу[2] й два класи училища міністерства освіти.
З 1917 по 1919 роки навчався в трикласному нижчому сільськогосподарському училищі на станції Яма Північно-Донецької залізниці, де разом з ним здобував освіту Володимир Сосюра[3]. Змушений був припинити навчання через Громадянську війну, повернувся в рідне село й влаштувався на роботу до сільського ревкому. Був мобілізований до лав Червоної Армії в серпні 1920 року.
З 1922 по 1932 роки проходив службу в складі 6-ї Чонгарської кавалерійської дивізії (до 1924 року в складі Першої кінної армії), командир взводу кінно-артилерійського дивізіону. У період служби в Армавірі був учасником військового політичного конфлікту на Північному Кавказі.
У вересні 1923 року разом з військовою частиною був переведений до Брянська. З 1924 року — командир батареї, з 1928 — командир навчальної батареї, командир артилерійського дивізіону, начальник штабу артилерійського полку.
З травня 1941 року — командир 1-ї артилерійської протитанкової бригади РГК, яка формувалася у складі 5-ї армії КОВО в м. Луцьку.
На цій посаді генерал-майор артилерії Кирило Семенович Москаленко зустрів німецько-радянську війну. Бригада під його керівництвом брала участь в оборонних боях у районах міст Луцьк, Володимир-Волинський, Рівне, Торчин, Новоград-Волинський, Малин, у обороні переправ через pp. Тетерів, Прип'ять, Дніпро, Десна. З перших боїв К. С. Москаленко не втратив властивої йому холоднокровності, зберігав гостроту мислення, особисту мужність, завжди знаходився на лінії передових батарей, які стріляли прямою наводкою.
З 12 лютого 1942 року — командир 6-го кавалерійського корпусу, з березня по липень 1942 року — командувач 38-ю армією. З липня 1942 року командував 1-ю танковою армією, брав участь у боях на дальніх підступах до Сталінграду (липень — серпень 1942). У серпні 1942 року призначений командувачем 1-ї гвардійської армії, з якою до жовтня 1942 року брав участь у Сталінградській битві.
У жовтні 1942 року був призначений командувачем 40-ю армією, брав участь в Острогозько-Россошанскій операції, визволенні Харкова, Курській битві, форсуванні Дніпра.
23 жовтня 1943 року за мужність і героїзм, проявлені при форсуванні Дніпра і закріпленні плацдарму на його західному березі, командувачу 40-ю армією генерал-полковнику Москаленкові Кирилу Семеновичу присвоєне звання Герой Радянського Союзу.
З жовтня 1943 року і до кінця війни знову був командувачем 38-ю армією. З цією армією в складі 1-го Українського, 2-го Українського та 4-го Українського фронтів генерал-полковник К.С. Москаленко в 1943 році визволяв Київ, у листопаді — грудні 1943 року знову обороняв його.
У 1944 році брав участь у Житомирсько-Бердичівській, Проскурівсько-Чернівецькій, Львівсько-Сандомирській, Карпатсько-Дуклінській (штурм Дукельського перевалу), у 1945 роках — у Західно-Карпатській, Моравсько-Остравській, Празькій наступальних операціях. Очолювані ним війська визволяли Україну, Чехословаччину, Польщу.
З серпня 1948 року командувач військами Московського району (згодом Московського округу) ППО. У червні 1953 року Кирило Москаленко очолив групу військових (в яку входили Г. Жуков, П. Батицький та інші), яка за дорученням М. Хрущова арештувала Лаврентія Берії. З червня 1953 р. командувач військами Московського військового округу. 1955 року Москаленку Кирилу Семеновичу присвоєно військове звання «Маршал Радянського Союзу».
Кирило Семенович все життя пiдтримував тiсні взаємини з родиною й рiдним селом, не залишався байдужим до життя громади й своєї землі. На жаль, через складну політичну ситуацію (арешт Лаврентiя Берiя), не був присутній на похороні батька (1953), який до самої смерті мешкав у Гришине. Рідну батьківщину зміг відвідати тільки в 1954, 1958 і 1972 роках. Завдяки клопотанням Москаленка Кирила Семеновича в селі Гришине було проведено електрику (1957), вимощено камінням дорогу до райцентру Красноармiйське (1959), покладено асфальт (1972) та споруджено сучасну школу (1972).
Кирило Семенович Москаленко помер 17 червня 1985 року в Москві. Похований на Новодівичому кладовищі.