Презентація теми

Українці згадують Кучму по-різному: і як епоху стабільності, і як нестабільний період, і як добу добробуту, і як час загальної бідності.

10 липня 1994 року Леонід Кучма з результатом 52,15% голосів виборців переміг у другому турі президентських виборів. Леонід Кравчук, який набрав 45,06%, не оскаржував підсумки голосування, тож вже за кілька днів новообраний глава держави склав присягу у стінах Верховної Ради.

Внутрішня політика. У часи першого терміну Кучми з різною долею успішності було проведено низку економічних реформ, які немалою мірою визначають сучасне обличчя української держави:

• було сформовано умови для появи на українському ринку фінансово-промислових груп, на базі яких згодом сформувалися сучасні бізнес-структури вітчизняних олігархів;

• у 1995 році в Україні запустили сертифікатну (або ж ваучерну) приватизацію;

• у 1996 році почалася реформа аграрного сектору, завдяки якій колишні колгоспні землі було розпайовано між селянами, що працювали на них;

• у вересні 1996 року було проведено грошову реформу;

• почав шукати союзників у націонал-демократичному політичному таборі;

• ухвалено чинну досі Конституцію України.

У сфері зовнішньої політики президент Леонід Кучма керувався тактикою "багатовекторності", яка не передбачала однозначного вибору інтеграційних прагнень України і створювала бодай позірну видимість нормальних стосунків і зі східними, і з західними партнерами:

· у грудні 1994 року США, Велика Британія, Росія, Франція та Китай підписали меморандум про гарантії безпеки України – документ, який фіксував без’ядерний статус Києва в обмін на гарантії його захисту від найпотужніших держав світу;

Участь України в програмі «Партнерство заради миру»

· довго тривали пошуки взаєморозуміння з Росією. Її Державна Дума аж до кінця 1996 року ухвалювала постанови, що фіксували російські претензії на Севастополь. Аж до травня 1997 року тривала епопея з розподілом радянського Чорноморського Флоту, яка супроводжувалася низкою демаршів і, зрештою, завершилася, за оцінками експертів, фактичною перемогою Росії;

На президентські вибори 1999 року висунулась низка опозиційних кандидатів, які, по суті, відбирали голоси один у одного, а до другого туру вийшли чинний тоді президент Леонід Кучма та лідер Комуністичної партії Петро Симоненко. (див. карту)

У квітні 2000 році відбувся всеукраїнський референдум за народною ініціативою, у результаті якого більшість громадян України висловилася за, зокрема, запровадження в Україні двопалатного парламенту, скорочення кількості депутатів та позбавлення їх недоторканності.

Україна бере участь у східному інтеграційному утворенні – Єдиному економічному просторі, про наміри створення якого було оголошено у лютому 2003 року.

Відносини з Росією у цей час теж не були безхмарними: восени 2003 року протягом кількох тижнів тривала криза, пов’язана з суперечками про належність острова Коса Тузла та, відповідно, кордону між двома державами у Керченській протоці.

Продовжувалася нова серія антивладних масових акцій, що з новою силою розгорілися після парламентських виборів 2002 року. Лідерами акцій "Повстань, Україно!" були керівники опозиційних фракцій Ради – Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, Петро Симоненко та Олександр Мороз.

Центр політичного життя країни перемістився до парламенту, де сформувалася сильна та структурована опозиція, в надрах якої перебувало одразу кілька потенційних кандидатів у президенти.

24 серпня 2002 року у телезверненні до народу України Леонід Кучма висуває ідею внесення змін до Конституції, які б радикально підвищували роль парламенту та прем’єр-міністра у політичній системі країни.

Експерти припускали, що таким чином – перейшовши на посаду глави уряду - Леонід Кучма планує зберегти вплив на політичні процеси в країні після свого неминучого відходу з посади президента у 2004 році.

Концепція «політреформи» понад півтора роки була однією з домінуючих у політичному порядку денному України.

Зміст реформи кілька разів мінявся – у різний час йшлося, зокрема, про запровадження в Україні двопалатного парламенту, обрання президента у Верховній Раді; пропоновані зміни проходили через організоване владою всенародне обговорення – однак у кінцевому підсумку у квітні 2004 року парламент недодав 6 голосів до остаточного внесення змін до Конституції, і країна почала готуватися до всенародних президентських виборів.

Формально, завдяки суперечливому рішенню Конституційного суду, Леонід Кучма мав право брати участь у президентських виборах 2004 року. Однак ще за кілька місяців до їхнього проведення він однозначно заявив, що не збирається цього робити.