Країни Латинської Америки раніше за інші країни «третього світу» здобули незалежність — ще у ХІХ ст. Але в середині ХХ ст. вони опинились у сфері економічного впливу могутнього північного сусіда — США, що, у свою чергу, зумовило їх тісний політичний зв’язок.
Напередодні Другої світової війни почався занепад латифундій. Після завершення війни цей процес посилився. Тривала боротьба селян примушувала уряди проводити аграрні реформи. Всі вони незалежно від масштабів підривали позиції латифундистів. Найбільшого удару завдали латифундіям зростання промисловості, формування національного капіталу і, відповідно, нової економічної еліти, для якої латифундії були уособленням старих порядків. Демографічний вибух зумовив масову урбанізацію і перенесення центру політичного життя із сільської місцевості у місто.
Після Другої світової війни становище в економіці латиноамериканських країн було сприятливим для проведення реформ: вони мали солідні валютні накопичення, зросла їх частка у світовій торгівлі. Ці фактори були використані урядами країн Латинської Америки для проведення імпортозамінної індустріалізації. Реформи проводились під помірковано націоналістичними гаслами, що користувалися певною підтримкою населення. Це сприяло формуванню у цих країнах популярних, але авторитарних режимів. Приклад тому – президентство Хуана Домінго Перона в Аргентині (1946-1955 рр. і 1973-1974 рр.; у 1949-1955 рр. – фактичний диктатор).
Перон провів часткову націоналізацію, сплатив борги країни, домігся самозабезпечення Аргентини основними промисловими товарами. У період його правління в Аргентині був створений перший в Латинській Америці реактивний літак, але під тиском США його виробництво було припинено.
У Бразилії в 1950 р. повернувся до влади Жетуліо Варгас, який відродив свою політику 30-х років, але уже без спроб копіювання фашистських держав. Змінивши його у 1956 р., Ж.Кубічек продовжив імпортозамінну індустріалізацію. На початок 60-х років Бразилія наполовину забезпечувала себе промисловими товарами.
У Мексиці лінію, розпочату президентом Ласаро Карденасом, у 1934-1940 рр., продовжували і після Другої світової війни. Індустріалізація йшла за рахунок розвитку державного сектору, продовжувалась аграрна реформа.
США в період 40-60-х років були стурбовані лише одним: запобіганням проникнення СРСР у Латинську Америку. Для здійснення цього США робили ставку на посилення воєнного потенціалу і на воєнно-політичне співробітництво з країнами Латинської Америки. У цей час було укладено угоду про колективну безпеку (1948 р.), створено Організація Американських Держав (1948 р.). Американці переозброїли місцеві армії і створили нову військову еліту, яка пройшла підготовку у США.
У середині 50-х рр. у переважній більшості держав регіону панували військово-диктаторські режими. Щоправда, у другій половині 50-х та на початку 60-х років подекуди такі режими було повалено й відновлено конституційний лад, зокрема у Перу (1956), Колумбії (1957) та Венесуелі (1958), проте ця тенденція тоді ще не набрала незворотного характеру.
Переважна більшість військових переворотів призвела до встановлення диктаторських режимів, що були ультраконсервативними за характером і ставили за мету недопущення назрілих демократичних реформ. Разом з тим, наявні в цих країнах кричущі соціальні суперечності становили підґрунтя для масових рухів, повстань і переворотів лівого спрямування, ініціатори і керівники яких прагнули докорінних соціально-економічних перетворень.
При цьому сподівання знедолених мас нерідко намагалися використати з метою захоплення влади комуністичні елементи. Такі спроби, зокрема, мали місце наприкінці 40-х років у Колумбії та Коста-Ріці, а на початку 50-х років у Гватемалі. Але найбільш яскравим прикладом можуть служити події на Кубі.
Латиноамериканські країни демонстрували найбільш динамічні темпи розвитку серед країн світу. Але політична нестабільність у регіоні, порівняно з попереднім періодом, у 60–70-х рр. не зменшилася. СРСР, Китай і Куба всіляко намагалися здійснити «експорт революції» до країн Латинської Америки. Вони надавали підтримку компартіям регіону, які переважно були представлені нечисленними угрупованнями, що не мали широкої соціальної бази.
США ставили за мету не допустити поширення впливу комуністичних ідей.
У 1961 р. президент США Дж. Кеннеді звернувся із закликом до всіх країн Західної півкулі об’єднатись у «Союз в ім’я прогресу» і вжити спільних зусиль для ліквідації злиднів і відсталості в Латинській Америці. Програма, розрахована на 10 років, передбачала розширення і зміцнення представницької демократії в латиноамериканських країнах шляхом прискорення індустріалізації як важливого чинника підтримання політичної стабільності.
Уряд США надав країнам континенту довгострокову допомогу в 11 млрд. дол. Хоча далеко не всі завдання програми були втілені, вона все ж надала імпульс для проведення в латиноамериканських країнах демократичних перетворень, що сприяли їхньому швидкому соціально-економічному розвиткові.
Більш повільно відбувався політичний розвиток держав регіону.
Виявом нестабільності життя латиноамериканських країн були щораз нові військові перевороти: в Аргентині (1962, 1966), Бразилії (1964) та в інших країнах. Драматичні події відбувались у Чилі.
У 1970 р. на президентських виборах переміг кандидат лівої коаліції Фронт національної єдності Сальвадор Альєнде. Його уряд провів націоналізацію ключових галузей промисловості, радикальну аграрну реформу, проте не досяг соціально-економічної стабілізації у країні.
У 1973 р. виникла гостра політична криза, яка завершилась військовим переворотом. Владу захопила військова хунта на чолі з генералом Піночетом. Вона встановила режим терору і масових репресій, проте не змогла забезпечити прискорений економічний розвиток країни.
Найбільше вихідців з України живуть в Аргентині та Бразилії.
Перші емігранти прибули сюди в 1897 р. Селяни, їхні нащадки здебільшого займаються фермерським господарством. У містах вони працюють на підприємствах, у соціальній сфері.
Прошарок представників розумової праці — інженерів, лікарів, адвокатів, економістів — нечисленний.
Релігійні конфесії українців — греко-католики, православні, євангелісти.
Діє культурно-освітня установа «Просвіта». У рамках товариства працюють школи для дітей та дорослих, дитячі садки, мистецькі колективи.
В Аргентині є українські видавництва, виходять щотижнева газета і журнал, ведуть радіопередачі українською мовою. У Буенос-Айресі також відкрито пам’ятник Тарасу Шевченку.