Персоналії

Народився 29 липня 1865 р. в с. Прилбичі Яворівського повіту на Львівщині в родині поміщика. Закінчивши Краківську гімназію, вступив на військову службу, однак незабаром через хворобу залишив її. Навчався в Ягеллонському університеті у Кракові, теологію та філософію студіював у Вроцлаві, а правничі знання — у Мюнхені і Відні. Після подорожі до Риму остаточно обрав духовний шлях і постригся у ченці монастиря Василіян поблизу Львова з духовним іменем Андрій. У 1891 р. пройшов курс богословської академії в Римі. У 1892 р. був висвячений на священика, у 1894 р. заснував орден Св. Теодора Студита. У 1896 р. став ігуменом Онуфріївського монастиря. 1897 р. почав месіанську діяльність, випускав журнал «Місіонер Пресвятого Серця Ісусового», 1899 р. призначений єпископом Станіславським, а 1900 р. — архієпископом Львівським, митрополитом Галицьким. Перебуваючи на цих посадах, багато сил докладав для духовного розвитку населення Галичини: у Станіславі збудував духовну семінарію, кафедральному собору подарував бібліотеку, на власні кошти придбав експонати для майбутнього Національного музею у Львові. А. Шептицький займався активною політичною діяльністю: був членом Галицького сейму і Палати панів у Відні, домагався відкриття українських гімназій та українського університету у Львові. Писав ґрунтовні філософсько-богословські трактати та аскетичні твори, досліджував історію церкви. У роки другої світової війни з початком німецької окупації пов'язував сподівання на відновлення Української незалежної держави, проте незабаром усвідомив свою помилку. В грудні 1941 р. звернувся до пастви із засудженням фашистської агресії. В 1944 р. надіслав листа Й. Сталіну, висловлюючи надію, що радянська влада створить умови для возз'єднання українських земель і нормального існування церкви. А. Шептицький написав понад 170 пастирських послань, в яких порушував релігійні, соціальні, побутові, економічні, національні, міжконфесійні проблеми. Помер 1 жовтня 1944 р. у Львові. Похований в соборі Св. Юра.

Народився 17 лютого 1892 р. в с. Заздрість (тепер Теребовлянського району Тернопільської області). Здобув блискучу освіту в Європі. З 1926 р. очолював духовну семінарію та богословську академію у Львові. У вересні 1917 р. був посвячений митрополитом А. Шептицьким у сан священика і понад 20 років був його найближчим соратником. У листопаді 1944 р. Й. Сліпий очолив греко-католицьку церкву. Він посів пастирське місце саме в той час, коли почалися переслідування уніатської церкви з боку радянської влади. Вночі 11 квітня 1945 р. митрополита і весь греко-католицький єпископат було заарештовано, а вже в березні наступного року у Львові було організовано собор, що проголосив «саморозпуск» греко-католицької церкви, яка фактично перейшла на нелегальне становище. Майже десять років патріарх Й. Сліпий перебував у сталінських таборах Сибіру, Красноярського краю, Мордовії. У 1953 р. його звільнили, заборонивши повертатися до Львова, й відправили до будинку інвалідів під Єйськом (Краснодарський край), де він працював сторожем. Активно листувався з віруючими, таємно висвячував священиків, писав пастирські послання. У 1957 р. його було знову заарештовано й ув'язнено на 7 років. За нього клопотали віруючі, ієрархи різних церков неодноразово зверталися до радянського уряду з проханням про звільнення митрополита. Лише в 1963 р. клопотанням Папи Іоанна XXIII Й. Сліпого було звільнено і він виїхав до Риму. У 1965 р. Й. Сліпий став кардиналом, верховним архієпископом. Перебуваючи на цій посаді, він у 1968—1976 pp. відвідав найбільші українські громади в 14 країнах Європи та Америки, що сприяло консолідації українства всього світу. Помер 7 вересня 1984 р. Був похований у збудованому ним соборі Св. Софії в Римі. У 1992 р. відповідно до його заповіту прах було перенесено на Батьківщину в собор Св. Юра у Львові.

Народився 14 червня 1891 р. у с. Зашкові на Львівщині в сім’ї вчителя. Учився на правничому факультеті Львівського університету, але був засуджений у політичному процесі ста одного студента. У 1913 р. митрополит Андрей Шептицький і бізнесмен Степан Федак провели конференцію про санаторне товариство для хворих на сухоти з представниками академічних товариств. Серед учасників від УСС був Євген Коновалець. З того часу тривали гарні стосунки трикутника: Є. Коновалець, С. Федак, А. Шептицький. Відомий адвокат Степан Федак-старший і митрополит Андрей Шептицький були приятелями з дитинства, завжди співпрацювали. Федак був управителем Галицької митрополії, радником із правових питань. У 1915 р. хорунжий австрійської армії Коновалець потрапив у російський полон у Царицині. У таборі Євген познайомився з Андрієм Мельником, разом вони втекли з табору до Києва. Там сформували Галицько-Буковинський курінь, згодом перетворений на курінь Українських Січових Стрільців, потім — полк, дивізію і корпус. Коновалець і Мельник брали активну участь у звільненні заводу "Арсенал" від більшовицьких військ, у протигетьманському повстанні. Разом вони склали міцний тандем: амбіційність вождя у Є. Коновальця та логічність мислення А.Мельника, його вміння бути заступником доповнювали дует. У 1918 році Степан Федак був державним секретарем харчових справ уряду ЗУНР і УНР, організатором Комітету допомоги політичним в’язням. Син Степана Федака (теж Степан) був ад’ютантом Симона Петлюри. Усі інші семеро дітей С. Федака очолювали різні українські організації, фінансування допомогових фондів. З 1920 р. полковник Є. Коновалець очолив таємну УВО, а С. Федак – її фінансування. У 1922 р. ніжна, найгарніша з дочок С.Федака Ольга вийшла заміж за Є. Коновальця. Родина мала свої правила: гроші сім’ї були у дружини, Ольга часто позичала на партійні справи. Ні поганенького револьвера, ні собаки-охоронця на подвір’ї; тільки садок і багато квітів. Євген Коновалець та Андрій Мельник були родичами, адже останній одружився з Софією, дочкою Степана Федака. З лютого 1929 р. Є.Коновалець – дожиттєвий провідник ОУН. А. Мельник виконував спеціальні завдання Голови Проводу Українських Націоналістів Є.Коновальця. На Святвечір, 6 січня 1937 р., д-р С. Федак помер, тому обов’язки скарбника ОУН лягли на плечі А. Мельника. 23 травня 1938 р. у Роттердамі 47-річний Євген Коновалець поспішав до Ольги та Юрка. У руках Провідника коробка з цукерками. Враз пакет вибухнув. Полковник помер.

Народився в с. Старий Угринів Калуського повіту на Станіславщині (тепер Івано-Франківщина) в родині греко-католицького священика. В 1919 - 1927 навчався у Стрийській гімназії. На поч. 1922 став членом Пласту, а згодом - Організації Вищих Класів Українських Гімназій. Після закінчення гімназії намагався виїхати у Чехо-Словаччину для навчання в Українській Господарській Академії у Подебрадах, але не дістав дозволу від польських властей. В 1928 Б., ставши членом Української Військової Організації, отримав призначення спочатку у відділ розвідки, пізніше - пропаганди. Одночасно належав до студентської організації Група Української Націоналістичної Молоді, що була тісно пов'язана з УВО. В 1929 Б. вступив в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), з 1931 - член Крайової Екзекутиви ОУН на Західно-Українських-Землях (ЗУЗ), а з червня 1932 - заступник Крайового Провідника і референт пропаганди. В червні 1933 на берлінській конференції ОУН Б. був офіційно затверджений Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ. Під час зустрічей з Є. Коновальцем Б. виклав власне бачення шляхів розбудови організації та розгортання національно-визвольного руху в Західній Україні. В 1933 Б. спланував і провів шкільну акцію, спрямовану проти спроб польського уряду полонізувати українське шкільництво. В 1939 очолив течію в ОУН, яка стояла в опозиції до методів і тактики діяльності Проводу Українських Націоналістів під керівництвом А. Мельника. 10.2.1940 у Кракові був створений Революційний провід ОУН на чолі з Б., затверджений у квітні 1941 Великим Збором ОУН. Після початку радянсько-німецької війни 1941-45 ОУН ставить своїм завданням відновлення української державності. За розпорядженням Б. були сформовані три похідні групи ОУН (загальна кількість 6 тис. чол.), Дружини Українських Націоналістів (складалися з військових частин “Нахтігаль” і “Роланд”), організовано редакції газет. 30.6.1941 ОУН (під проводом Б.) проголосила у Львові відновлення на західноукраїнських землях української державності і сформувала орган крайової влади на чолі з Стецьком Ярославом - Українське Державне Правління. 6.7. 1941 Б. був заарештований окупаційними властями і після відмови скасувать акт відновлення Української держави ув'язнений у концентраційному таборі Саксенгаузен. У цей же час брати Б. були кинуті до німецького концтабору Освенцім, де загинули в 1942. Після звільнення з концтабору військами союзників Б. внаслідок постійної загрози арешту радянськими спецслужбами був змушений змінювати місце перебування. Жив в Інсбруку, Зеєнфельді, Мюнхені. В 1956 на Конференції 3Ч ОУН Б. знову був обраний головою Проводу. В наступні роки активізував роботу по налагодженню зв'язків з націоналістичним підпіллям в Україні і формуванням нової нелегальної структури ОУН на українських землях. Ця організаційна діяльність Б. серйозно занепокоїла керівництво СРСР. 15.10.1959 у Мюнхені агент КДБ Б. Сташинський пострілом із спеціально виготовленого пістолету (стріляв ампулами з ціаністим калієм) вбив Б. Похований на кладовищі у Мюнхені.

Військовий і політичний діяч українського національно-визвольного руху. Народився в с. Воля Якубова (нині село Дрогобицького р-ну Львів. обл.). Протягом 1900–12 навч. в гімназіях Дрогобича і Стрия, вступив до Вищого земельного ін-ту у Відні. 1914 вступив добровольцем до Легіону Українських січових стрільців, 1914–16 – командант сотні УСС, брав участь у боях на горах Маківка і Лисоня. 1916–17 перебував у рос. полоні в м. Царицин (нині м. Волгоград, РФ). Після втечі з полону наприкінці 1917 – на поч. 1918 разом з Є.Коновальцем формував Галицько-Буковинський курінь січових стрільців, згодом реорганізований у курінь січових стрільців, полк, д-зію і корпус січових стрільців (див. Січові стрільці). Посідав посади команданта цього куреня, помічника команданта полку, начальника булави (штабу) загону і корпусу, команданта д-зії, помічника команданта корпусу січових стрільців. Відзначився при обороні Києва на поч. 1918 та в бойових діях, пов'язаних з відновленням Української Народної Республіки (див. також Протигетьманське повстання 1918). З січня 1919 – нач. штабу Армії Української Народної Республіки. 1920 перебував у таборі для інтернованих на території Польщі (див. Інтерновані формування Армії Української Народної Республіки), виступив одним із засн. Української військової організації. 1920–21 – контролер військ. місій УНР. 1921–22 навчався в Празі (Чехословаччина), здобувши диплом інженера-лісника. З 1922 проживав у Галичині, де став крайовим командантом УВО. У лютому 1924 заарештований польс. поліцією за участь в укр. русі і засуджений до 5-ти років ув'язнення. Після звільнення працював лісником в угіддях А.Шептицького, водночас займаючись підпільною діяльністю. 1929 взяв участь у створенні Організації українських націоналістів, 1933–38 – голова орг-ції катол. молоді "Молоді орли", голова Т-ва укр. комбатантів "Молода громада", з 1934 – член, і згодом, голова Сенату УВО. Після загибелі Є.Коновальця в травні 1938 став головою Проводу укр. націоналістів, 1939 затверджений на цій посаді 2-м Великим збором укр. націоналістів у Римі (Італія). 1947 іменований пожиттєвим головою ОУН, яку очолював до 1964. Під час Другої світової війни з 1941 перебував під нім. арештом, з 1944 утримувався в концтаборі Заксенгаузен. У повоєнні роки з 1945 проживав у Люксембурзі (Велике герцогство Люксембург). Виступив ініціатором створення 1948 Укр. нац. ради, яка об'єднала представників різних політ. партій і рухів. 1957 ініціював початок роботи із створення Світового конгресу вільних українців.