Персоналії

Народився 4 березня 1870 р. в м. Ніцца (Франція) в родині російського консула. 1894 р. закінчив Політехнічний інститут у Дрездені. В Росію повернувся уже відомим інженером-будівельником, автором проекту Дрезденського вокзалу. Через два роки отримав диплом Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення. Проектував і зводив мости для російської залізниці, викладав у Московському інженерному училищі.

Найповніше талант Є. Патона розкрився, коли він переїхав до Києва. З 1905 р. — професор, згодом декан кафедри будівництва і архітектури Київського політехнічного інституту.

Близько 35 років присвятив проектуванню та будівництву мостів. Він започаткував радянську школу мостобудування. Разом зі своїми учнями спроектував 35 мостів, опублікував понад 160 наукових праць на цю тему. У 1921—1931 pp. очолював Київську мостовипробувальну станцію. Автор оригінальних розбірних конструкцій мостів, унікального курсу «Відбудова мостів». Відбудовував відомий київський ланцюговий міст, зруйнований під час громадянської війни, в 1953 р. майже на тому самому місці за проектом Є. Патона звели 1150-метровий суцільнозварний міст через Дніпро, який було названо його іменем.

З 1929 р. активно розробляв питання електрозварювання. З його ініціативи при АН УРСР було організовано спеціалізовану лабораторію і незабаром реорганізовано в Інститут електрозварювання. Під керівництвом Є. Патона цей провідний не лише в СРСР науковий заклад зажив світової слави. Завдяки розробкам Патона та його учнів було створено перші потокові зварювальні лінії, технологію індустріального зварювання труб, магістральних трубопроводів. Відомий патонівський метод зварювання танків Т-34, які відіграли важливу роль у другій світовій війні.

З 1929 р. — академік АН УРСР, з 1946 по 1951 р. — її віце-президент, з 1940 р. — заслужений діяч науки УРСР.

Був редактором журналу «Автоматическая сварка». За подвижницьку працю удостоєний Державної премії СРСР, двох орденів Леніна, багатьох інших нагород.

Є. Патон є автором монографії «Швидкісне автоматичне зварювання під шаром флюсу» (1941).

Помер 12 серпня 1953 р. у Києві.

Видатний офтальмолог, академік АН УРСР (з 1939 p.), дійсний член АМН СРСР (з 1944 p.), засновник наукової школи.

Народився в с. Михайлівка (нині Пензенська область) в сім'ї лікаря. Після закінчення в 1897 р. медичного факультету Московського університету працював у Московській клініці ока (1897—1902), потім у клініці ока Новоросійського університету в Одесі. У 1908 р. В. Філатов захистив докторську дисертацію, а в 1911 р. — отримав звання професора. З 1911 р. він завідував клінікою ока і кафедрою хвороб ока Новоросійського університету, а в 1936 р. очолював організований ним Одеський науково-дослідний експериментальний інститут хвороб ока та тканинної терапії.

Основні наукові праці вченого присвячені проблемам офтальмології та вивченню біогенних стимуляторів. Він розробив метод відновлювальної хірургії і спеціальний інструментарій при пересадці рогівки. Розробив багато нововведень в методиці клінічних досліджень хвороб ока, лікуванні трахоми, вивченні патогенезу, в діагностиці та лікуванні глаукоми. Запропонував новий оригінальний метод відновлювальної хірургії — пластику на круглому шкірному стеблі (1917). Науково обґрунтував і розробив на практиці операції пересадки рогової оболонки (1924). Удосконалив техніку операції часткової наскрізної кератопластики. Вперше використав для пересадки рогівку очей трупів (1931). Створив вчення про біогенні стимулятори, що стало основою методу тканинної терапії при багатьох захворюваннях людини і тварин. Створив школу офтальмологів.

Володимир Філатов почав наукові дослідження, маючи великий досвід роботи у практичній офтальмології. В 1917 р. він оприлюднив свій новий метод пластики круглим стеблом, що здобув широке визнання хірургів і відомий як філатовське кругле стебло. Цей метод і досі використовується у сучасній відновлювальній хірургії за наявності обширних дефектів тіла.

У клініці ока Новоросійського університету В. П. Філатов почав свої роботи щодо пересадки рогової оболонки при більмах. Тут уперше у світі він широко використав рогівку трупних очей під час операції пересадки, розв'язавши цим проблему матеріалу для кератопластики. Він розробив засіб консервації рогівки у вологій камері при температурі +4 °С. Розробив техніку операції часткової наскрізної кератопластики, доступну для виконання офтальмохірургами. Кератопластика перестала бути "клінічним експериментом" і стала дійовим засобом повернення зору сліпим з більмами. У пересадці рогівки В. П. Філатов досяг значних успіхів, що принесло йому світове визнання.

У клініці ока Новоросійського університету було проведено дослідження з вивчення лікувальних властивостей при зниженні температури тканин, що консервувалися, і це стало основою для створення В. П. Філатовим нового методу лікувальної медицини — тканинної терапії, який згодом широко впроваджувався у практику охорони здоров'я.

В. П. Філатов розробив цінні пропозиції в багатьох розділах офтальмології. Основні його праці — "Оптична пересадка рогівки і тканинна терапія" (1945) і "Тканинна терапія" (1948) — тривалий час були важливими посібниками для офтальмологів. Але тоді, наприкінці 40-х років, свої ідеї та розробки треба було і захищати, і відстоювати. У листі до відомого українського хірурга, професора В. Ф. Войно-Ясенецького (Архієпископа Сімферопольського і Кримського Луки), він повідомляв, що з "листопада 1949 р. тричі був у Москві, три рази в Києві. Особливо важкою була поїздка до Москви в червні. Я був змушений зробити доповідь в Академії медичних наук (на її запрошення) про тканинну терапію. Доповідь з обговоренням тривала 2 дні по 5 годин. Хоча аудиторія була скептично налаштована, але перемога залишилася за мною... Наш інститут вимушений був в інтересах правильного розвитку тканинної терапії подати свої пропозиції у відповідні інстанції".

Учений-електрохімік, член-кореспондент АН СРСР, академік АН УРСР (обраний 23 лютого 1920 року), директор Інституту хімії АН УРСР.

Народився 7 (19 травня) 1873 року в місті Орлі. В 1895 році закінчив Московський університет. Працював у КПІ з 1899 по 1941 рік (з 1910 року — професор), у 1931–1941 роках одночасно — директор Інституту хімії АН УРСР.

В. О. Плотніков започаткував дослідження з електрохімії неводних розчинів, які згодом у 20-30-х роках розвинулися в оригінальний науковий напрямок, відомий серед науковців під назвою «Київська електрохімічна школа». В. О. Плотнікову із співробітниками вдалося вперше у світі одержати шляхом електролізу металічний алюміній при кімнатній температурі. В передвоєнний час школа В. О. Плотнікова зробила вагомий внесок у вивчення природи електролітних розчинів. У цей період на кафедрі працювали науковці, роботи яких сприяли розвитку хімії неводних розчинів: чл.-кор. НАНУ В. О. Ізбеков, проф. М. О. Рабинович, проф. Я. А. Фіалков, проф. Ю. Я. Горенбейн, П. З. Фішер, акад. НАНУ Ю. К. Делімарський та ін.

У часи німецької окупації (1941—1943) був Президентом Української академії наук у Києві.

Науковець пережив червоний терор під час більшовицької окупації Києва. Навіть у важкому 1919 році, коли Політехнічний інститут не працював, Плотников продовжував свої досліди при максимально можливій тоді температурі — +9. Після тих часів учений зберіг крайнє негативне ставлення до більшовицької влади.

65 років (1938 рік) після запалення легенів зір його значно погіршився. Фактично, він розрізняв тільки яскраве світло і абсолютно не міг обходитися без допомоги своєї доньки Тетяни.

На початку війни з нацистами, через загрозу окупації, співробітники Академії Наук терміново евакуювалися з Києва. У вересні 1941 року з Куйбишева за Плотниковим спеціально прислали літак, але він відмовився вельми категорично: «Чого мені німця боятися, знавав я їх: Нерст, Тамман — дуже навіть пристойні люди…»

Під час окупації Києва очевидці розповідали, що матеріальний стан професорської родини був жахливим. Володимир Олександрович з донькою виживали тим, що варили мило.

Пропагуючи начебто відродження української нації, культури і освіти, німці започаткували Академію Наук і призначили Плотникова її президентом. Достеменно відомо, що Академія не працювала, а Плотников — і поготів: як за станом здоров'я, так і за відсутністю умов і мотивацій для праці, науковець жодного разу не з'явився в стінах Академії.

За два дні до звільнення Києва радянськими військами німці вивезли В. Плотникова з міста. Відомо, що певний час професор перебував у Вроцлаві, згодом опинився в Празі, звідки 25 травня 1945 рокуй написав листа президенту АН СРСР, після чого зміг повернутися до Києва. Ставлення до старого професора з боку радянських органів влади було знущальним.

Після смерті В. Плотникова 1947 року починається період цілеспрямованого забуття й витравлення самого імені Плотникова з історії української хімічної науки.

Тільки в другій половині 70-х років ХХ ст. завдяки головному редакторові УСЕ М. Бажану і доктору хімічних наук Ю. Фіалкову ім'я академіка В. Плотникова фактично було реабілітовано, розповідає Ігор Шаров у своїй книжці Вчені України: 100 видатних імен.

Помер 11 вересня 1947 року. Похований в Києві на Лук'янівському цвинтарі (ділянка № 25).

Павло Григорович Тичина народився 23 січня 1891 р. в с. Пісках на Чернігівщині в родині сільського дяка. Вчився спочатку в земській початковій школі в с. Піски. Пройшовши проби голо­су, у 1900 р. став співаком архиєрейського хору при Троїцькому монастирі Чернігова й одночасно навчався в Чернігівському духовному училищі. У 1907-1913 рр. — студент Чернігівської духовної семінарії. З дитинства був обдарований музично, добре співав. Ще зовсім молодим почав спілкува­тися з корифеями української літератури — М. Коцюбинським, В. Самійленком. Після закінчення семінарії вступив до Київського комерційного інституту. Одночасно працю­вав редактором газети «Рада», технічним секретарем редакції журналу «Світло» (1913-1914 рр.), помічником хормейстера в театрі М. Садовського (1916-1917 рр.). У 1917 р. став членом редколегії газети «Рада». У 1918 р. вийшла перша збірка П. Тичини «Сонячні кларнети», яка була зустрінута прихильно. У 1920 р. виходять його збірки «Замість сонетів і октав», «Плуг». У 1923 р. поет пере­їздить до Харкова, стає членом редколегії щомісячника «Червоний шлях». Наступного року вихо­дить збірка «Вітер з України». У добу тоталітаризму поетові довелося вибирати між життям і поезією. Це був час жорстоких страждань та душевних зламів. У віршах П. Тичини починає з’являтися суміш нещирості й напіввимушеності. За оптимістичними картинами радянської дійсності, що постають з його поезій, сто­їть великий біль справжнього митця. До передвоєнних збірок П. Тичини належать: «Чернігів» (1931р.), «Партія веде» (1934 р.), «Чуття єдиної родини» (1938 р.), «Сталь і ніжність» (1941 р.). Під час Другої світової війни поет перебуває в евакуації в Уфі. Найбільшим здобутком цих часів є поема «Похорон друга». Найфундаментальнішим твором П. Тичини була симфонія «Сковорода», яку він писав майже протягом усього життя. Павло Григорович був дійсним членом Академії наук України (1929 р.). Знав кілька мов, перекладав багато творів. Помер П. Тичина 16 вересня 1967 р.

Український письменник, філософ, громадський діяч, перекладач, поет, академік. Народився в Кам’янці-Подільскому, юність провів в Умані. Батько Миколи Бажана, Платон, був військовим топографом.

Близько 1922 року Бажан, після закінчення Уманського кооперативного технікуму, їде до Києва. В Києві Микола Бажан вступає до Кооперативного інституту, а потім до Інституту зовнішніх зносин.

Перший друкований вірш Бажана «Сурма юрм» виходить у «Жовтневому збірнику панфутуристів», в 1923. Перша книжка поезій Бажана «17-й патруль» 1926 року позначена впливами футуризму, конструктивізму. Також Микола Бажан був автором збірок "Різьблена тінь", "Будівлі", "Дорога", "Поезії", "П'ять поезій", "Безсмертя", "Батьки й сини", "Ямби".

На творчість Бажана вплинули М.Семенко, Л.Курбас, а пізніше Олександр Довженко, з яким Бажан познайомився, працюючи у ВУФКУ. Бажан був одним із перших відкривачів і захоплених пропагандистів кіномистецтва Довженка,

1946 року Микола Бажан виступив з промовою на засіданні Організації Об’єднаних Націй, вимагаючи видати радянську повоєнну еміграцію СРСР. Микола Бажан був головним редактором Української Радянської Енциклопедії.

Окрім літературної діяльності Микола Бажан відомий також як перекладач. Він переклав твори О. Пушкіна, В. Маяковського, М. Тихонова, О. Суркова, П. Антокольського, з білоруської - Янки Купали, Максима Танка. Взірцем вважаються переклади Бажана поем класиків грузинської літератури Шоти Руставелі "Витязь у тигровій шкурі" і узбецької - Алішера Навої "Фархад і Ширін".

Український поет і громадський діяч. Народився 19 березня 1895 р. в Києві у сім'ї вченого-етнографа і культурно-політичного діяча Т. Рильського. У 1915—1918 pp. навчався в Київському університеті. Упродовж десяти років був учителем у сільських школах, потім — у Києві.

Перший вірш було опубліковано в 1907 р. У 1910 р. вийшла друком збірка «На білих островах». У 20-х роках належав до літературного угруповання «неокласиків».

20—30-ті роки — надзвичайно плідний період у творчості М. Рильського. Одна за одною виходять збірки поезій: «Синя далечінь» (1922), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Де сходяться дороги», «Гомін і відгомін» (обидві 1929), «Знак терезів» (1932), «Київ» (1935), «Україна» (1938) та ін.

Вже в перших книжках молодого М. Рильського виявилися притаманні авторові риси: людяність, любов до життя, схильність до реалістично вираженого малюнка. У поезії 30-х років провідною темою стала тема роздумів про сенс життя, мистецтво, людину і природу, людину й суспільство.

У роки Великої Вітчизняної війни поет створив високохудожній образ України, закликав народ до боротьби, вселяв віру в перемогу. Його твори набули патріотичного пафосу, публіцистичності. У післявоєнний період поет пише про дружбу народів, боротьбу за мир («Чаша дружби» (1946), «Мости» (1948) та ін.). Проте залишається вірним своїм улюбленим темам, оспівуванню людини, філософським роздумам про прекрасне й корисне («Сад над морем» (1955), «Троянди й виноград» (1957), «Далекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959) та ін.). Творчість М. Рильського — визначне явище не лише в українській літературі, а й у світовій поезії.

Поет могутнього мистецького обдаровання, тонкого чуття мови і високого інтелекту, М. Рильський дав світові не тільки чудові зразки своєї поезії, а й високохудожні переклади творів М. Лермонтова, М. Некрасова, М. Гоголя, А. Міцкевича, творів вітчизняних авторів. М. Рильський — перекладач французької поезії Вольтера, Н. Буало, Ж. Расіна, В. Гюго. Він був співавтором перекладу «Божественної комедії» Данте. Досліджував творчість Т. Шевченка, О. Пушкіна, А. Міцкевича, Ю. Словацького та ін.

У 1943—1946 pp. М. Рильський очолював Спілку письменників України, а з 1944 по 1964 р. керував Інститутом мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР (у 1964 р. Інститут названо його ім'ям).

З 1943 р. — академік АН УРСР, з 1958 — академік АН СРСР.

За видатні заслуги в галузі науки йому неодноразово присуджувалися Державні премії УРСР.

Помер 24 липня 1964 р.

1968 р. в Києві, у будинку, де жив і працював поет, відкрито музей М. Т. Рильського.

Народився 14 листопада в Обухові (нині місто Київської області) в сім’ї шевця. Закінчив семирічку в рідному селі, вчився в медичному технікумі, потім — на літературному факультеті Київського інституту народної освіти. У 1930 р. Андрій Малишко надрукував перші вірші в журналах «Молодий більшовик» та «Глобус». В 1932 році закінчив інститут, учителював в Овручі. В 1934–1935 роках служив у Червоній армії. Після демобілізації переїхав до Харкова і працював журналістом у газеті «Комсомолець України», в «Літературній газеті» та в журналі «Молодий більшовик». Під час Другої світової війни був військовим кореспондентом у фронтових газетах «Красная Армия», «За честь Батьківщини», і в партизанській газеті «За Радянську Україну». Після війни працював відповідальним редактором журналу «Дніпро» (1944–1947). Депутат Верховної Ради УРСР 3-го та 4-го скликань. Був членом ВКП (б) від 1943 року. В 1960-х роках — голова правління Українського громадського відділення Агентства преси «Новини». Мешкав у Києві в будинку письменників Роліті по вулиці Б. Хмельницького, 68. Помер 17 лютого 1970 року.

Український письменник і кінорежисер. Народився 10 вересня 1894 р. у с. Сосниця на Чернігівщині у багатодітній селянській родині. Закінчивши 1914 р. Глухівський учительський інститут, який назвав «центром обрусіння краю», працював учителем у Житомирі, а 1916 р. вступив до Київського комерційного інституту і водночас відвідував лекції в Академії мистецтв. Був учасником революційних подій. 1919 р. став членом КП(б)У, однак 1922 р. за загадкових обставин вибув із партії. Під час денікінщини і польської окупації перебував у підпіллі, потрапив до в'язниці. Від розстрілу його врятував В. Еллан (Блакитний).

У 1921—1922 pp. перебував на дипломатичній роботі в українських представництвах у Варшаві та Берліні. Водночас навчався живопису в берлінському приватному художньому училищі. Коли після проголошення Союзу РСР всі міжнародні зв'язки було зосереджено у Москві, О. Довженку запропонували роботу в радянському посольстві в Афганістані, проте, пославшись на сімейні обставини, він відмовився.

У 1923—1926 pp. працював ілюстратором у газеті «Вісті ВУЦВК» у Харкові. З головою поринув у культурне життя тодішньої столиці України, його дотепні карикатури і дружні шаржі друкувалися в багатьох газетах та журналах.

У червні 1926 р. О. Довженко почав працювати на Одеській кінофабриці, де з'явилися його перші стрічки, відшліфовувався талант режисера і сценариста. Фільми «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Щорс» (1939) увійшли до золотого фонду українського і світового кіно. Фільм «Земля» був високо оцінений на міжнародних фестивалях у Венеції та Берліні, а 1958 р. на Міжнародній виставці у Брюсселі — визнаний одним із 12 кращих фільмів.

Війна перервала роботу О. Довженка над сценарієм фільму «Тарас Бульба». У роки війни він як військовий кореспондент і пропагандист працював на Північно-Західному, Сталінградському та Воронезькому фронтах, поставив документальні фільми («Битва за нашу Радянську Україну», 1943; «Перемога на Правобережній Україні», 1945), виступав як публіцист, написав оповідання («Ніч перед боєм», «Мати», «На колючому дроті», «Воля до життя» та ін.), частина яких згодом увійшла до сценаріїв нових фільмів про війну. Роздуми письменника-патріота про втрачену історію України, занепад рідної мови і культури, про трагедію народу на війні виповнюють кіноповість «Україна в огні». Ці роздуми стали настільки страшними для можновладців, що сценарій обговорювали на політбюро ЦК ВКП(б), а доповідь зробив сам Сталін.

Із січня 1944 р. О. Довженкові було заборонено ставити нові фільми, йому не дозволяли виїжджати в Україну, не друкували його твори. Кіномитець світового масштабу, фільми якого здобули визнання на багатьох міжнародних фестивалях і з успіхом демонструвалися за кордоном, на своїй Батьківщині зазнав заборон, переслідувань, несправедливих звинувачень.

Тільки після смерті Сталіна з'явилися такі шедеври О. Довженка, як «Повість полум'яних літ», «Зачарована Десна», «Поема про море».

Помер 25 листопада 1956 р. у Москві, похований на Новодівичому кладовищі.

Народився 3 квітня 1918 року в селі Домівка непода­лік Катеринослава. Провів свої дитячі роки в слободі Суха Кобеляцького району Полтавської області. Учився в Харківському технікумі журналістики. Потім, після недовгої роботи в періодичних виданнях, вступив до Харківського університету на філологічний факультет (1938 р.). На війну пішов добровольцем з третього курсу. Після війни закінчив навчання в Дніпропетровському уні­верситеті. Почав друкуватися ще до війни: у 1941 році вийшла його повість «Стокозове поле». Зразу ж після війни О. Гончар надрукував початок трилогії «Прапороносці», яка принесла йо­му шалений успіх. Трилогія була закінчена у 1948 році. Вона не була позбавлена політичної заан- гажованості, але це не применшує її літературної вартості. Воєнну тематику відобразив О. Гончар ще у творах «Земля гуде», «Партизанська іскра». 1960 р. — виходить роман «Людина і зброя», головними героями якого стали студенти-істо- рики. Війна випробовує їхні душі. Наступний роман, «Циклон» (1970 р.), став продовженням ро­ману «Людина і зброя». Історія захоплює О. Гончара так само, як і сучасність. У 50-х роках XX ст. виходять збірки но­вел «Південь» (1951 р.), «Дорога за хмари» (1953 р.), «Чари-комиші» (1958 р.), повісті «Микита Братусь» (1951р.) і «Щоб світився вогник» (1955 р.). 1952 рік — історичний роман «Таврія». 1957 рік —- історичний роман «Перекоп». Шістдесяті роки теж були наповнені плідною працею. У цей час написано оповідання «Кре- сафт» (1963 р.), «На косі» (1966 р.), «Птахи над Бродщиною» (1967 р.), роман «Тронка» (1963 р.). Роман «Тронка» 1964 р. був удостоєний Ленінської премії. 1968 р. з’являється в журналі «Вітчизна» новий роман «Собор», який критика сприйняла спо­чатку схвально, а потім — дуже гостро. Роман було заборонено друкувати, і читач зміг ознайоми­тись з ним лише через двадцять років. Незважаючи ні на що, письменник продовжує свою роботу. 1972 р. дарує українській літературі повість «Бригантина». У 1976 р. О. Гончар пише роман «Берег любові». 1980 р. — з’являється роман «Твоя зоря». Стиль творів Гончара можна охарактеризувати як лірико-романтичний. Своє право на своєрі­дне художнє мислення письменник відстоював не лише самою творчістю, а й у публіцистичних виступах та критичних статтях, що вміщені в книжках «Про наше письменство» (1972 р.), «О тех, кто дорог» (1978 р.), «Письменницькі роздуми» (1980 р.), «Чим живемо» (1991 р.). Помер 14 липня 1995 року. Похований на Байковому цвинтарі.

Народився 2 жовтня 1906р. в м. Охтирці на Полтавщині у родині сільського робітника-муляра. Навчався у вищій початковій школі, з 1920р. – у ремісничій профтехшколі, звідки перевівся в Краснопільську художньо-керамічну. У 1924р. вступив до Охтирської філії організації «Плуг». У 1925р. під псевдонімом Полярний надрукував свою першу книжку оповідань «Чорні силуети». У 1926р. вступив до Київського художнього інституту, який не закінчив через матеріальну скруту. Тоді під псевдонімом Багряний друкував поезії й оповідання в журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях» та «Плужанин». Його прийняли до організації МАРС. У 1929р. з’явилася збірка поезій «До меж заказаних» У 1930р. з’являється історичний роман у віршах «Скелька» 16 квітня 1932р. заарештовано за контрреволюційну і націоналістичну діяльність. 16 червня 1938р. знову заарештовують. У 1944р. змушений був емігрувати в Німеччину, залишивши дружину з дітьми вдома. У 1945р. засновує газету «Українські вісті», бере участь у створенні організації МУР (Мистецький український рух), засновує ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді). У 1946р. кількома мовами за кордоном надруковано його памфлет «Чому я не хочу вертати на «родіну»?» Знайшов порятунок душі у новій родині, де народилися син Нестор і донька Роксолана. Помер на 57-му році життя 25 серпня 1963р.

Українсько-американський славіст-мовознавець німецького походженння; історик української літератури, літературний і театральний критик, активний учасник наукового та культурного життя української еміґрації. Професор Гарвардського, Колумбійського університетів. Іноземний член НАН України (1991). 1949 — доктор філософії. Президент УВАН (1959—1961, 1981—1986).

Народився 17 грудня 1908 року в Харкові (нині Україна, тоді Російська імперія). Батько і матір походили із шляхетних московських родин етнічних німців. Батько Шевельова, Володимир Шнайдер, монархіст і генерал-майор російської імператорської армії, у зв'язку з початком Першої світової війни вирішив змінити своє прізвище з Шнайдер (у російському правописі — Шнейдер) на Шевельов, про що 1916 року він звернувся за дозволом безпосередньо до царя Миколи II. Як передає родинна легенда, він вибрав початкове Ш, «щоб не міняти міток на серветках». Мати Шевельова, Варвара Медер, пізніше змінила місце народження сина у документах на місто Ломжу (Польща), щоб унеможливити перевірку соціального походження сина органами більшовицької влади.

Восени 1944 переїхав до Німеччини. Доцент слов'янської філології Українського вільного університету (1946—1949). У 1949 році захистив докторський науковий ступінь в УВУ. Підготував книгу «Нарис сучасної української літературної мови». Активний учасник та заступник голови об'єднання українських письменників МУР у Німеччині (1945—1949).

За запрошенням німецького славіста Макса Фасмера дістав позицію лектора російської і української мов у Лундському університеті (Швеція, 1950—1952). В 1952—1954 працював в Гарвардському університеті (США). У 1953 році померла мати Шевельова, яка подорожувала разом з ним все життя. Засновник об'єднання українських письменників «Слово» в 1954 році. Через конфлікт з Романом Якобсоном змушений був перейти до Колумбійського університету (Нью-Йорк, 1954—1977).[13][14][15] Член Гуггенгеймського меморіального товариства (1958—1959). Президент УВАН у США (1959—1961 і 1981—1986).

1977 року вийшов на пенсію. 1979 року в Гайдельберзі була опублікована фундаментальна праця Шевельова «Історична фонологія української мови». Був редактором журналу «Сучасність» в 1978—1981 роках. Після здобуття Україною незалежності, кілька разів відвідував різні українські міста. Гроші одержані від Шевченківської премії Шевельов передав на розбудову Української гімназії № 6. Позитивно відгукувався про проект українського правопису, розробленого групою науковців на чолі з Василем Німчуком. Помер 12 квітня 2002 року у Пресвітеріанській лікарні у Нью-Йорку.