Контент уроків шкільних курсів історії - Окупація України військами Німеччини та її союзниками. Новий порядок.

Окупація України військами Німеччини та її союзниками. Новий порядок.

Суть «нового порядку».
Остарбайтери.
Національні військові формування в німецькій армії. Прояви колабораціонізму чи стратегії виживання?
Голокост
Бабин Яр
Масове винищення ромів.
Чоловіки, жінки й насильство у роки війни. Бродяжництво і жебрацтво дітей як елементи соціального життя на окупованих територіях. Девіантна поведінка.

Суть «нового порядку».

Окупаційний режим («новий порядок») був встановлений відповідно до німецького плану «Ост».

Для здійснення окупаційного режиму в Україну, як і на інші окуповані території, були направлені фашистські чиновники. Вони наділялися широкими правами, безмежною владою над населенням аж до розстрілу без суду і слідства. Жорстокість, зневага до українців та інших народів як до людей нижчої раси були головними рисами окупантів на чолі з намісником - Еріхом Кохом. Встановлюючи «новий порядок», окупанти здійснили таке:

Україна як суверенна республіка перестала існувати.

Крім окупаційної адміністрації були створені додаткові адміністрації з осіб, які виявили бажання співробітничати з фашистами. Це - бургомістри в містах, голови - у районах, старости - у селах, допоміжна поліція.
Український народ проголосили неповноцінним і таким, що підлягає виселенню за межі України, частковому фізичному знищенню, перетворенню в рабів. На багатьох магазинах, перукарнях, почтах, аптеках, а також у транспорті з’явилися оголошення «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонений».

Проти мирного населення широко використовувалися репресії. За роки німецької окупації було вбито і закатовано 3,9 млн мирних жителів.

Більше двох мільйонів чоловік були вивезені з України до Німеччини на примусові роботи.
Було створено 150 концентраційних таборів, де загинули 1,9 млн радянських військовополонених.
Був введений 12 - 14-годинний робочий день у промисловості.
Жорстко контролювалася робота колгоспів (колгоспи не були ліквідовані фашистами).
До Німеччини вивозилися не тільки люди як робоча сила, але й сировина, матеріальні цінності, твори мистецтва.
Була скасована середня і вища освіта.

Будівля гестапо

Колабораціонізм (від фр. Colllaboration – співробітництво) – добровільне або вимушене співробітництво з ворогами, окупантами у військових, економічних, побутових, культурних справах, що мало ознаки злочину. Колабораціонізм під час Другої світової війни – співробітництво з німецькими, італійськими, японськими загарбниками та їх сателітами в окупованих ними країнах.

Явище колабораціонізму було представлено і на зайнятих військами агресорів територіях Радянського Союзу, в тому числі й на українських землях. Це було зумовлено, зокрема, тим, що в умовах сталінського тоталітарного режиму була створена жорстока система економічного, політичного, ідеологічного та морального тиску на людину, аж до її повного знищення. Тож деякі представники народів СРСР схильні були вбачати в Німеччині, з її високою культурою, організованістю, порядком, союзника у боротьбі проти більшовицької політики.

Навіть після Сталінградської та Курської битв, коли вже був очевидним військовий крах Німеччини, на боці вермахту воювало близько мільйона бійців – представників народів СРСР.

В основі окупаційної політики, яку здійснювали в Україні, лежала расова теорія про зверхність «арійців» щодо інших народів. Український народ віднесено до расово неповноцінних, а тому він був приречений нацистами на винищення більшості, а тих, хто залишиться, планувалося перетворити на слуг німецьких панів. Німці здійснювали пограбування природних багатств, народного господарства, майна громадян, експлуатацію тих українців, які вижили. Гітлерівці не визнавали за Україною та її народом права на існування. Загарбники розглядали її територію лише як «німецький простір» та сферу своїх інтересів.

Остарбайтери.

Остарбайтер — німецький термін на означення осіб, яких було вивезено гітлерівцями зі східних окупованих територій протягом Другої світової війни на примусові роботи до Німеччини.

Протягом 1942-1944 рр. з України примусово було вивезено до Німеччини близько 2,4 млн чоловіків та жінок, переважно молоді. Їх називали остарбайтерами.

Умови життя більшості були нестерпними: мінімальна норма харчування, фізичне виснаження від непосильної праці, поширення хвороб. Багато з них загинуло від тяжкої праці, потрапило під бомби союзницької авіації або залишилося після війни на Заході.

Перший ешелон із 1117 робітниками-спеціалістами вирушив із Харкова до Кельна 18 січня 1942-го, другий до Бранденбурга – 21 січня. Вивезення трудових ресурсів із Києва розпочалося 22 січня 1942-го, коли до Німеччини було відправлено 1,5 тис.осіб

Особливістю початкових німецьких трудових наборів була чітка спеціалізація робітників за професіями (перевага віддавалася чоловікам зі спеціальністю будівельників, металургів, гірників тощо), а також їхній здебільшого добровільний характер. В подальшому Третій Рейх потребував ще більшої кількості працівників яких примусово вивозили до Німеччини та працювати на підприємствах.

Погані умови проживання, недостатнє харчування, тяжка праця, катастрофічний санітарно-гігієнічний стан у таборах, поширення різноманітних паразитів і шкідників призводили до того, що серед остарбайтерів спостерігався найвищий відсоток випадків травматизму та смертності від інфекційних хвороб і виснаження. Найбільше смертей було від туберкульозу, серцево-судинної недостатності, сухот, виробничих травм і тифу.

За даними статистики, середньомісячна смертність серед остарбайтерів у 1943-му сягала 1210 осіб на місяць. Однак у 1944–1945-му вона була ще вищою внаслідок бомбардування авіації союзників. За дуже обережними підрахунками, у Рейху померло від 80 до 100 тис. остарбайтерів

Поневіряння військовополонених і остарбайтерів, які залишилися живими, після війни не закінчилося. Після повернення додому їх перевіряли у так званих фільтраційних таборах, створених за вказівкою Й. Сталіна. Після перевірки немало з них потрапили в радянські концтабори.

Нацистська політика в Україні, створення життєвого простору для Німеччини супроводжувалася перетворенням місцевого населення на дешеву робочу силу, формуванням нової страти в німецькому суспільстві –остарбайтерів. Українці мали обмежену правоздатність, отримували нижчу заробітну плату, були позбавлені соціальних пільг, низки прав. Непомірна праця підривала їх здоров’я. Спроби вийти за межі свого правового становища жорстоко карались.

Незважаючи на декларовані радянським урядом права і свободи репатріантів, у реальному житті політичний статус цих людей фактично майже не відрізнявся від статусу кримінальних злочинців

Національні військові формування в німецькій армії. Прояви колабораціонізму чи стратегії виживання?

Під час Другої світової війни німці створили з українських націоналістів батальйони «Нахтіґаль», «Роланд», а також дивізію «Галичина». Ці підрозділи комплектувалися з нацистських колаборантів, входили до структури СС, підпорядковувалися її керівництву та мали есесівські звання. «Нахтіґаль», «Роланд» та дивізія «Галичина» були створені для винищення мирного населення на окупованих територіях

Батальйони діяли у складі Вермахту, ніколи не входили до структури СС, а їхні вояки не мали есесівських звань. На початку німецько-радянської війни обидва батальйони виконували допоміжні функції, а восени 1941 були переформовані у 201-ий охоронний батальйон поліції порядку.

Дивізія «Галичина», створена у 1943 році, належала не до загальних СС, а до військ СС, і використовувалася передусім як бойова частина.

Батальйони «Нахтіґаль» та «Роланд» ніколи не були підрозділами СС. Ініціатором їх створення був не райхсфюрер СС Гіммлер, а ОУН, спільно з офіцерами Вермахту, зокрема з військової розвідки (Абверу).

Утім, кожен з ініціаторів створення батальйонів переслідував власну мету. Оунівці розглядали ці два батальйони як певною мірою основу для майбутньої української армії. Адже на початку 1941 року керівництво ОУН знало про підготовку до війни Німеччини та СРСР і розраховувало, що саме у момент початку війни вдасться підняти повстання на території України і створити незалежну державу.

Для підготовки повстання і подальшого утримання території були потрібні люди з військовим досвідом та зброя. Однак у тій ситуації, у якій опинилася ОУН після анексії Західної України Радянським Союзом, отримати військовий вишкіл її члени могли лише у лавах однієї армії — німецької. Країни Західної Європи не готові були сприймати ОУН як самостійного гравця і не надавали їй допомогу. А перемовини із головним ворогом — СРСР тим паче були неприйнятні.

У переговорах із керівництвом Абверу представники ОУН домагалися створення спеціальних підрозділів, у яких члени організації мали пройти військовий вишкіл, а згодом — стати основою для формування нової української армії.

Німецька сторона мала дещо інші плани. «Нахтіґаль» і «Роланд» керівництво Абверу розглядало як розвідувально-диверсійні батальйони, які під час війни мали влаштовувати диверсійні операції проти радянських військових частин, а також забезпечувати безпеку пересування німецьких частин, роззброєння залишків Червоної армії, охорону ешелонів з полоненими та боєприпасами.

«Роланд» улітку 1941 року перекинули на територію Молдови та Одеської області, де його особовий склад кілька тижнів перебував у очікуванні наказу, а потім підрозділ знову повернули до Австрії.

Батальйон «Нахтіґаль» у складі німецької армії брав участь у зайнятті Львова та дійшов до Вінниці. Вже у серпні 1941 року його відкликали з фронту, а 16 вересня обидва батальйони переформували.

Геть іншою була історія дивізії «Галичина». Її створення почалося майже через два роки після створення батальйонів «Нахтіґаль» та «Роланд» — навесні 1943 року, на території Східної Галичини, яка тоді входила до складу німецького Генерал-губернаторства.

Хоча в офіційній назві формування до квітня 1945 року була присутня абревіатура «СС», однак від самого початку дивізія була суто військовим формуванням. Тому вона входила до структури не загальних СС (Allgemeine SS), а до так званих військ СС (Waffen-SS). Таких дивізій існувало більше сорока, в основі половини з них був особовий склад із населення окупованих і союзних Німеччині держав (хорвати, латиші, естонці, угорці, французи тощо). Дивізія «Галичина» була призначена для бойових дій на фронті поруч з Вермахтом.

Німецьке командування створювало українські колабораціоністські формування в основному для виконання ними таких функцій як допомога частинам СС і поліцейським органам та бойової підтримки військ на фронті. Головним поштовхом до утворення Дружин українських націоналістів (“Нахтіґаль” і “Роланд”), дивізії СС “Галичина були політичні угоди українських націоналістів з німецькою владою та несприятливе становище на фронті. Очевидно, що українські націоналісти сподівалися, що створення національних частин рано чи пізно приведе офіційно Берлін до визнання України як свого союзника. Проте, як бачимо з подальшого розгортання долі цих частин, сподівання виявилися марними.

Голокост

У Європі здавна існувало упередження проти єврейського народу, антисемітизм.

З моменту виникнення християнства почався його конфлікт з юдаїзмом. Релігійний антисемітизм відігравав значну роль у свідомості людей і в ХХ столітті.

Починаючи з кінця XIX століття деякі євреї почали відігравати важливу роль у ліберальних, соціал-демократичних і комуністичних партіях. Частина євреїв виступила в ролі руйнівників старих порядків. Деякі політичні сили використовували це для «аргументації» політичногоантисемітизму.

Голокост – загибель значної частини єврейського населення Європи (близько 6 мільйонів чоловік) внаслідок організованого знищення євреїв нацистами та їх посібниками у Німеччині та на захоплених нею територіях у 1933-1945 рр.

Антисемітизм – це ідеологія і політика боротьби з єврейством, політика ворожого ставлення до єврейського народу. Нацисти звинувачували євреїв у підриванні німецьких національних традицій. Все це дало Гітлеру привід розпочати широку пропаганду тези про «всесвітню жидо-масонську змову», яка нібито мала на меті встановлення над людьми єврейського панування.

Голокост євреїв на окупованій нацистами території СРСР відрізнявся від подібних заходів у Європі. Там євреїв заганяли в гетто, з часом могли відправити до місць масових знищень у газових камерах. На українських землях більшість єврейського населення загинуло від куль у протитанкових ямах. Їх викопали ще за радянської влади військовополонені, місцеве населення чи самі жертви.

«Акції зачисток» уперше проводилися айнзацгрупами на території окупованої Галичини. Протягом тижня внаслідок погромів, ініційованих нацистами, у Львові загинули 6000 євреїв. «Остаточне вирішення» призвело до знищення євреїв Галичини у таборах і гетто Тернополя, Дрогобича, Борислава, Сколе, Стрия та ін. міст. Загалом загинуло 610 000 євреїв.

На території Наддніпрянської України в 20-х числах липня айнзацкоманда 5 айнзацгрупи С розстріляла 1400 уманських євреїв.

Наприкінці серпня 1941 р. відбувся масовий розстріл німецькими військовими євреїв у м. Кам’янець-Подільський. На початок війни там мешкало 10 000 євреїв. У перші десять днів серпня 1941 року угорська влада депортувала близько 18 000 євреїв із Закарпаття в окуповану німцями Україну. Нацисти змусили їх іти маршем від Коломиї до Кам’янець-Подільського. 23 600 переселенців разом із місцевими жителями були розстріляні протягом 4-х днів, від 26 до 29 серпня. Це вбивство стало взірцем для наступних злочинних акцій.

Євреї, які залишалися на території Закарпатської України, у травні 1944 р. були вивезені до концтабору Аушвіц. По прибуттю вони, у переважній більшості, загинули в газових камерах.

Бабин Яр

Масовою братською могилою і символом Голокосту в Україні став Бабин Яр. Масові розстріли тут розпочалися відразу після вступу нацистів до Києва. Від 27 вересня відбувалися щоденні масові розстріли євреїв – військовополонених і цивільних громадян. Їх пік припадає на 29 – 30 вересня, тривалість – щонайменше до кінця жовтня 1941 р. За цей час загинуло 33 771 осіб. До кінця вересня 1943 р. Бабин Яр продовжував залишатися місцем регулярних розстрілів і захоронень. Серед постраждалих – комуністи-підпільники, роми, душевнохворі, заручники, моряки Дніпровської флотилії, в’язні гестапо, українські націоналісти. Весною 1942 р. починає діяти Сирецький концтабір. Бабин Яр став останнім місцем і для його численних ув’язнених. Бабин Яр – некрополь для більше ніж 100 000 цивільних громадян та військовополонених.

Ризикуючи життям, рятували євреїв жителі України, Росії, Білорусі, Литви, Франції та багатьох інших країн. Особливу роль в урятуванні галицьких євреїв відіграв митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. В сучасному Ізраїлі всіх цих людей називають «праведниками світу». Почесним званням «праведників» вшановано тільки в Україні 1860 осіб.

Масове винищення ромів.

Трагедія циганського народу є одним із найжахливіших злочинів нацистів. Гітлер в 1938 році навіть підписав спеціальний циркуляр “Про боротьбу з загрозою циганства”, а роки Другої світової війни ознаменувалися репресіями проти циган і євреїв по всій Європі. Затаврованих і переслідуваних як злодіїв, «ворожбитів та викрадачів дітей», більше 13000 циган депортували до Освенціму (без урахування кількості ненімецьких циган), 5000 австрійських – депортували до Лодзі й замордували в Хелмно. Ще 3000 австрійських циган було направлено до концтаборів, а 2500 депортовано до Польщі, здебільшого до єврейських гетто. Більшість із них, імовірно, загинули. Дві третини німецьких циган були замордовані, багато хто загинув у газових камерах Освенціму. В останній період війни багато хто з уцілілих змушений був у німецькій уніформі воювати у штрафних батальйонах, виконуючи небезпечні завдання. Інші потрапили в рабське становище на заводах, де виготовляли зброю.

На території України айнзатцгрупою “D” було замордовано всіх циган, виявлених нею в зоні своєї дії. Загальна кількість знищених нацистами циган складає близько 810 тисяч чоловік.

Дані про жертви Параймосу( геноцид, організований і здійснений нацистами у 1935–1945 роках на теренах Німеччини, країн-союзників Третього Рейху й окупованих країн ) сильно різняться між собою і потребують детального розгляду.

Всього фашисти вивезли з окупованих країн і спалили в концтаборах понад 500 тисяч циган. Так здійснювалася політика етноциду по відношенню до цього народу, викликали особливу ненависть фашистів. Причиною такої нелюдяності було те, що роми, що належать до індоарійської групи, погано вписувалися нацистську расову теорію. Фашисти вважали їх плодом змішування арійського племені з самими нижчими расами всього світу, а отже, підлягають винищенню

Зокрема, на окупованих землях колишнього СРСР було жорстоко знищено більше половини проживаючих там циган. Особливо багато загинуло їх у так званій Трансністрії - на захоплених румунсько-німецькими військами територіях між Південним Бугом і Дністром.

На цій території через етнічну приналежність було вбито близько 250 тис євреїв і близько 12 тис ромів.

Осілих ромів депортували в поїздах, кочових змусили їхати до Трансністрії на своїх возах. У Трансністрії солдати відбирали вози з кіньми на потреби румунської армії.

Із 24 тисяч депортованих ромів вижило лише 14 тисяч. Решта померли від голоду і хвороб. У Трансністрії роми, як і євреї, піддавалися нелюдському поводженню: виснажливій праці, зґвалтуванням.

Питання про геноцид проти ромів ретельно намагаються залишити поза увагою академічні дослідники. А звідси – геноцид відносно ромів заперечуються національними урядами, невідомі для більшості населення європейських країн. Винищення ромів супроводжувалося з німецькою пунктуальністю. У антропологічному інституті Тюбінгенського університету досі зберігається картотека на 23822 замордованих ромів, яким вердикт «смертна кара» виносився не юристами, а біологами. На сьогодні навіть не можна визначити і приблизно точну кількість ромів, яких було знищено у роки Другої світової війни

Чоловіки, жінки й насильство у роки війни. Бродяжництво і жебрацтво дітей як елементи соціального життя на окупованих територіях. Девіантна поведінка.

Розв'язування війни нацистською Німеччиною, жорстокий терор по відношенню до мирного населення на захоплених територіях, оголошення цілих націй "недочеловеками" і запуск програм по їх фізичному знищенню-ось зло, посіяне вермахтом, військами СС, нацистськими правителями окупованих територій, гестапо і зондеркомандами. Воно дало сходи і кінець кінцем обернулося проти мирних німецьких громадян. Важко було утримати від безчинств радянських солдатів, в яких самі ж німці виховали вбивствами і грабежами на захопленій радянській території ненависть до усього німецького. Важко було утриматися полякам і чехам від помсти німцям за роки принижень і терору.

На тлі цього безбережного моря жорстокої помсти острівцями гуманності видимі людяні вчинки окремих людей : це радянські офіцери, що вимагали дотримання дисципліни від своїх солдатів, і польові кухні, за наказом радянського командування, годували мирне населення в зруйнованих німецьких містах, і радянські солдати, що захищали німців від безчинств поляків і чехів. На жаль, зло породжує зло у відповідь, а криваві закони війни "убий його, або він уб'є тебе", "кров за кров, смерть за смерть" допомагали не лише виживати скореним нацистами народам, але і брати перемоги солдатам Червоної Армії.

В ході просування радянських військ територією Німеччини було зґвалтовано до двох мільйонів жінок. Лише в Берліні ґвалту червоноармійців зазнало близько 125 тисяч німецьких жінок, дівчат та хлопчиків - або ж до семи відсотків тодішніх жителів Берліна. Насильство було своєрідним актом помсти за наругу над радянськими жінками, а також, зокрема і через культурний шок, який переживали радянські солдати, побачивши вищий рівень життя за кордонами СРСР.

Після поразки нацистів на долю 15 мільйонів громадян Німеччини випалу доля стати біженцями і вигнанцями в страху перед Червоною Армією, що насувається, хоча вони були не військовими злочинцями, не служили у військах СС, та і взагалі не воювали

Майже 800 тис. жінок воювали з нацистами під час війни СРСР з Німеччиною. Вони служили в різних військових структурах: більшість у госпіталях (61 % середнього медперсоналу становили жінки), у підрозділах зв’язку (80%), у дорожніх військах — майже половина складу. Жінки були снайперами, розвідницями, зенітницями.

Чимало жінок були удостоєні звання Героїв Радянського Союзу. Так, за форсування Дніпра однією з перших звання Героя одержала санінструктор 667-го стрілецького полку 218-ї стрілецької дивізії старший сержант медичної служби Зінаїда Самсонова. 26-27 вересня 1943 року на Букринському плацдармі вона під ворожим вогнем винесла 30 поранених бійців і сама евакуювала їх на лівий берег.

Найбільше серед жінок, що отримали звання Героїв Радянського Союзу, було льотчиць. Цього високого звання удостоєні 83 жінки-льотчиці. Серед них — 25 льотчиць, що служили жіночому авіаційному полку, так звані «Нічні відьми». Одна з них — українка Поліна Гельман

Скрутним було становище дітей-сиріт, безпритульних та бездоглядних в окупованих німецькими солдатами регіонах. Діти ставали заручниками не лише долі, яка відбирала в них домівку, батьків, близьких та рідних людей і звичний ритм життя, але й опинялися під прицілом ворога та вимушені були розраховувати на розсуд долі. Водночас наявна звичайна людська чуйність, доброзичливість, взаємодопомога, які навіть у воєнних умовах не поступилися жорсткому індивідуалізму, що, до речі, домінує у сучасних реаліях. Небагаточисленні дитячі будинки окупаційної доби утримувалися та "виживали" саме завдяки пожертвам місцевого населення, його небайдужості.

Висновок:

Жінки у роки війни нерідко ставали жертвами ґвалтувань з боку солдатів протиборчих сторін. У повоєнний час їм страшенно важко було вертатися до повноцінного життя. Адже в СРСР вони не отримували належної медичної допомоги, у випадках вагітності не могли позбутися плоду – в Радянському Союзі аборти були заборонені законом. Багато хто, не витримавши цього, накладали на себе руки, хтось переїхав на інше місце проживання, намагаючись у такий спосіб убезпечити себе від пересудів чи співчуття людей і спробувати забути пережите. На долю жінок також випав обов’язок вступати до лав радянської армії і ставати лікарями, зв’язковими, снайперами, льотчицями…

Page updated

Google Sites

Report abuse