Персоналії

Німецький воєначальник часів Третього Рейху, генерал-фельдмаршал (1942) Вермахту. Кавалер Лицарського хреста Залізного хреста з Дубовим листям та Мечами (1944). Командував танковими з'єднаннями у Європейських кампаніях, оперативно-стратегічними об'єднаннями під час війни з Радянським Союзом, був одним із найвідоміших та найкращих командувачів Вермахту. Вважався майстром маневренного ведення війни.

Отримав високу оцінку зі сторони керівництва за переможні битви за Перекопський перешийок, Керч, Севастополь, Харків. У березні 1944 через певні невдачі на фронті та за невиконання наказу А Гітлера був відсторонений від служби. В 1949 році за вироком суду Манштейн мав відсидіти 18 років, але згодом термін ув'язнення був скорочений до 12 років. У 1953 році звільнений за станом здоров'я. Працював військовим радником уряду Західної Німеччини.

Радянський воєначальник. Учасник війни проти Української Народної Республіки, один із організаторів більшовицьких диверсійних загонів на Чернігівщині. Командир дивізії під час радянської війни проти Фінляндії 1939—1940 років. Генерал-полковник з 22 лютого 1941 року, командувач Південно-Західним фронтом СРСР у Другій світовій війні із червня по вересень 1941 року. Один із 4-х командувачів радянськими фронтами, загиблих у роки війни на фронті. Герой Радянського Союзу з 1940 року. З лютого 1941 року Кирпонос призначений командувачем Київським Особливим військовим округом. Постановою Ради Народних Комісарів СРСР від 22 лютого 1941 генерал-лейтенанту Михайлу Петровичу Кирпоносу було присвоєно військове звання «генерал-полковник». Зпочатком німецько-радянської війни Київський Особливий військовий округ був перетворений в Південно-Західний фронт, і генерал-полковник М. П. Кирпонос був призначений на посаду командувача фронтом. Війська фронту вели важкі оборонні бої на Правобережній Україні. Стійкі оборонні дії на важливих оперативно-стратегічних рубежах і напрямах поєднувалися з контрударами. Близько двох місяців фронт обороняв Київський укріплений район. 20 вересня зведена колона штабів Південно-Західного фронту і 5-ї армії підійшла до хутора Дрюківщина Лохвицького району Полтавської області, за 15 км на південний захід від Лохвиці. Там вона була атакована головними силами німецької 3-ї танкової дивізії. Втративши декілька гармат і бронемашин, залишки колони відійшли в урочище Шумейкове, поблизу села Ісківці (Лохвицький район, Полтавська область). До рук супротивника потрапив командувач артилерією 5-ї армії генерал В. М. Сотенський разом з усім своїм штабом. У групі залишалося не більше тисячі чоловік, з них близько 800 командирів, зокрема, командувач фронтом Кирпонос, члени Військової ради Бурмистенко, Риков, начальник штабу Тупіков, генерали управління фронту Добикін, Данилов, Панюхов, командувач 5-ї армії Потапов, члени Військової ради армії Никішев, Кальченко, начальник штабу армії Писаревський. Транспорт і люди розосереджувалися кромкою яру, що перетинав гай, бронемашини зайняли позиції на узліссі. Німецькі танки і піхота атакували гай з трьох сторін. Спочатку вони увірвалися на східне узлісся. У рукопашній сутичці брали участь всі — від солдата до командувача фронтом. Кирпоноса спочатку ранило в ногу, а незабаром осколки міни зрешетили його груди. Командувач одразу помер. Бій продовжувався 5 годин. У непритомному стані був узятий у полон командувач 5-ї армії Потапов. Загинули Тупіков і Писаревський. 25 вересня повідомлення Верховного командування збройних сил Рейху: «Під час прочісування поля бою було знайдено труп полеглого головнокомандувача Південним фронтом генерал-полковника М. Кирпоноса».

Радянський військовий діяч. Маршал Рад. Союзу (1943), чотириразовий Герой Рад. Союзу (1939, 1944, 1945, 1956), Герой Монгол. Нар. Республіки (1969), двічі кавалер вищого військ. ордена "Перемога" (1944, 1945). Н. в с. Стрєлковка (нині село Калузької обл., РФ). Учасник Першої світової війни в чині унтер-офіцера, кавалер двох Георгіївських хрестів. Від 1918 – у Червоній армії (див. Радянська армія), командир взводу, згодом – командир ескадрону. Брав участь у боях проти військ О.Колчака, А.Денікіна, П.Врангеля та в придушенні сел. повстання О.Антонова, за що нагороджений орденом Червоного Прапора (1922). У період 1922–39 пройшов шлях від командира полку до заст. команд. військ. округу. Закінчив кавалерійс. курси (1920), курси вдосконалення комскладу кавалерії (1925), курси вдосконалення вищого начскладу (1930). 1939 командував 1-ю армійською групою, яка спільно з військами МНР розгромила осн. сили япон. 6-ї армії на р. Халхін-Гол. 1940 – команд. військ Київ. особливого військ. округу, в січ.–лип. 1941 – нач. Генштабу і заст. наркома оборони СРСР. У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 – чл. Ставки Верх. Головнокомандування, заст. Верховного Головнокомандувача, 1-й заст. наркома оборони. Як нач. Генштабу відповідальний за поразку в літній кампанії 1941, як представник Ставки – за розгром Південно-Західного фронту. На посадах команд. фронту і координатора дій фронтів брав участь як у багатьох переможних (Ленінгр. оборонна операція 1941, битва під Москвою 1941–1942, Сталінградська битва 1942–1943, Курська битва 1943, битва за Дніпро 1943, Проскурівсько-Чернівецька наступальна операція 1944, Білоруська наступальна операція 1944, Вісло-Одерська наступальна операція 1945), так і в невдалих операціях РСЧА (Ржевсько-Вяземська (втрати – 776 889 осіб), Ржевсько-Сичовська (втрати – 193 683 особи) операції 1942 та Ржевсько-Вяземська операція 1943 (втрати – 138 577 осіб)). Як полководець характеризувався прямолінійністю рішень, жорстокими методами підтримання дисципліни, добивався виконання оперативних завдань будь-якою ціною й відзначався недбалим ставленням до людських втрат, через що серед солдатів отримав прізвисько "катафалк". 8 трав. 1945, від імені Верховного Головнокомандування СРСР, прийняв капітуляцію нацистської Німеччини, 24 черв. 1945 приймав парад Перемоги в Москві. Після війни – команд. Групи рад. військ та Рад. військ. адміністрації в Німеччині (1945–46), команд. Сухопутних військ і заст. міністра ЗС (1946). 1946 понижений у посаді до команд. військ Одес. військ. округу (від 1948 – команд. Уральського військ. округу) через підтримані Й.Сталіним звинувачення в надмірних амбіціях, у приписуванні собі керівної ролі у війні та при-власненні трофейного майна. Після смерті Й.Сталіна – 1-й заст. міністра оборони (1953), міністр оборони і чл. Президії ЦК КПРС (1957). Підтримав М.Хрущова в змові проти Л.Берії (1953) та протистоянні з групою В.Молотова, Л.Кагановича, Г.Маленкова (1957). 1954 під його кер-вом відбулися сухопутні навчання на Тоцькому полігоні із застосуванням атомної бомби, в результаті яких від променевої хвороби загинуло бл. 30 тис. військовослужбовців. 1957 знятий з посади міністра через звинувачення в на-саджуванні власного культу особи й спробі вивести ЗС з-під парт. контролю, 1958 відправлений у відставку.

Похований у м. Москва, похований на Красній площі біля Кремлівської стіни.

«Швидкохідний Гейнц», «Гейнц-Ураган», основоположник моторизованих методів ведення військових дій, родоначальник німецького танкобудування Вільгельм Гудеріан з’явився на світ 17 червня 1888 року в одному з містечок Пруссії – Кульме. Після короткого навчання в школі, в квітні 1901 року прийнято в кадетський корпус для молодших хлопців і переведений в корпус для старшого віку, який розташовувався під Берліном в 1903 році. У 1907 році складає іспити на атестат зрілості.

Першу світову війну Гудеріан почав начальником радіостанції в кавалерійської дивізії. Під час війни займає різні посади від допоміжного офіцера шифрувальної служби до начальника розвідки корпусу. У цей період нагороджений Залізними хрестами 2-го і 1-го класу. Закінчив війну на посаді начальника оперативного відділу штабу представника на окупованих італійських територіях.

Після війни Гудеріан в чині капітана починає службу в штабі «Залізної дивізії», служив на різних посадах. З 1928 року інструктор по тактиці автотранспорту в штабі. У лютому 1930 року його призначають командиром автотранспортного батальйону, а в 1931 році – начальником штабу автотранспортних військ.

Аж до початку Другої світової війни, Гудеріан займає різні посади, пов’язані з моторизованими і танковими військами. У липні 1940 року його виробляють в генерал-полковники. В цьому ж році був призначений командувачем 2-ю танковою групою.

Східну кампанію 2-а танкова група почала в складі групи армій «Центр». Застосована німецькими воєначальниками тактика блискавичної війни мала феноменальний успіх у військових діях проти Червоної Армії. Створюючи прориви і охоплюючи частини Червоної Армії танковими клинами, війська Гудеріана стрімко просувалися вперед. В цей час Західний фронт Армії противника виявився повністю розгромленим.

Саме в цей час Гітлер вирішив поміняти план компанії, і замість того, щоб продовжити стрімкий наступ на Москву, наказує повернути танки на Київ. В середині вересня 1941 года 2-а танкова група на схід від Києва з’єдналася з 1-ї танкової армії групи «Південь». Це призвело до того, що Південно-Західний фронт Червоної Армії виявився оточеним в «Київському котлі».

Невдалий замах на Гітлера призводить до того, що Гудеріана призначають начальником Генерального штабу сухопутних військ. На початку березня 1945 його відсторонили від посади і відправили у відпустку.

У полон Гудеріан узятий 10 травня 1945 року американськими військами. У Нюрнберзі виступав в якості свідка. Союзники стали проти бажанням радянської сторони пред’явити Гудериану звинувачення у військових злочинах. У 1946 році Гудеріана помістили у в’язницю Аллендорф, пізніше перевели в Нойштадт. У червні 1948 року Гудеріан вийшов на свободу.

У 1950-ті роки є активним учасником виступів за відновлення довоєнних кордонів Німеччини і збільшення її військової могутності як оплот в боротьбі з комунізмом. Помер воєначальник – 15 травня 1954 року в баварському місті Швангау.

Український радянський воєначальник, Маршал Радянського Союзу (1940), двічі Герой Радянського Союзу (1940, 1965), кавалер ордену «Перемога». Народився в українській родині в селі Орман (тепер — с. Фурманівка, Кілійський район, Одеська область, Україна) у селянській родині. Закінчив сільську школу. З грудня 1914 року — у російській армії, закінчив полкову кулеметну школу. З 1915 року брав участь у Першій світовій війні, був кулеметником на Південно-Західному і Західному фронтах. Був нагороджений Георгіївськими хрестами трьох ступенів. У квітні 1918 року вступив до Червоної армії. Під час Громадянської війни брав участь у обороні Царицина, був командиром ескадрону, 1-м кінногвардійського кримського кавалерійського полку, кавалерійської бригади, з жовтня 1919 року — кавалерійської дивізії. Був п'ять разів поранений. Кавалерійська дивізія Семена Тимошенко брала участь у боях під Воронежем, Касторною, Ростовом, Житомиром і Бродами, переслідувала білих на Південному фронті. Взимку 1921 року його дивізія розгромила військо Нестора Махна під Гуляйполем. У вересні 1939 року очолював Вторгнення СРСР до Польщі, в результаті якого території Західної України та Західної Білорусі були приєднані до СРСР. Взимку 1939 року почалася радянсько-фінська війна. Погано підготовлені й оснащені частини Червоної армії, під командуванням маршала Ворошилова, зазнали величезних втрат у ході бойових операцій. Хід військових дій вдалося переломити лише тоді, коли операцію очолив Семен Тимошенко. З 7 січня 1940 року він командував Північно-Західним фронтом, війська якого здійснили прорив «лінії Маннергейма». На початку Німецько-радянської війни 2 липня 1941 року призначений командувачем Західного фронту. Безпосередньо керував військами під час оборони Вітебська, Донбасу і Харкова. Під час Смоленської битви його війська зазнали важких втрат, але проявили героїзм і не дозволили німцям продовжити наступ на московському напрямку. 13 вересня 1941 року призначений головнокомандувачем військами Південно-Західного фронту, які зазнали поразки в битві під Києвом. З іншого боку відволікання 2-ї танкової групи вермахту з центрального напрямку на південь сповільнило просування групи армій «Центр» і дозволило радянському командуванню підготуватися до оборони Москви. У листопаді — грудні 1941 року успішно провів контрнаступ під Ростовом-на-Дону, здобув перемогу в Єлецькій операції. Ростовська операція (1941) була однією з перших успішних наступальних операцій Червоної Армії у війні, поряд з Єльнінскою операцією і битвою за Москву. У травні 1942 року керував Харківською операцією, під час якої його війська були оточені і зазнали поразки. Командуючи Сталінградським фронтом Тимошенко зупинив противника і не допустив його виходу до Волги (липень — вересень 1942 року). З березня 1943 року й до кінця війни був представником Ставки Верховного головнокомандування, брав участь у розробці та проведенні Новоросійської десантної операції, здійснював координацію Північно-Кавказького фронту, Чорноморського флоту і Азовської військової флотилії, у результаті якої були звільнені порт та місто Новоросійськ, Тамань і Таманський півострів. Також успішно провів Яссько-Кишинівської операцію, у результаті якої були знищені німецько-румунські війська, визволені території Молдови та Румунії. За успішне проведення військових операцій і координацію дій фронтів Семен Тимошенко був нагороджений орденом «Перемога» (4 червня 1945 року). У післявоєнний час командував військами Барановичського (1945—1946), Південно-Уральського (1946—1949) і Білоруського військових округів (1949—1960). У 1961—1970 роках — голова Ради комітету ветеранів війни. Другою медаллю «Золота Зірка» маршал Радянського Союзу Тимошенко був нагороджений 18 лютого 1965 року за заслуги перед Батьківщиною і Збройними Силами СРСР, у день свого 70-річчя. Помер 31 березня 1970 року. Похований у Москві.